Завірюха ebook

2021

ISBN978-966-982-473-8(epub)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Серія «Художня література»

заснована 2018 року

Художник обкладинки

Олександр Продан

Електронна версія створена за виданням:

Нікуліна А.

Завірюха : роман-чар / Анастасія Нікуліна;передм. Д. Корній; обкл. О. Продана. — Х. : Віват, 2019. — 368 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-942-960-5

Заради звичайної людської дівчини він порушив тисячолітні закони та пішов наперекір самим богам. Яр — син давнього роду Завірюх, наділених могутньою силою. Та що чотири роки вони кидають власні домівки, щоб утекти від неминучої ненависті людей. А все тому, що через жорстоке прокляття втратили найголовніше — любов.

Хто стане на бік Світла, щоб протистояти Пітьмі? Чи Великі почують молитви смертних? Часу обмаль. Адже Темрява вже давно засіла в душах людей і могутніх богів...

УДК 821.161.2

© Нікуліна А., текст, 2019

© Корній Д., передмова, 2019

© Продан О., обкладинка, 2019

© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2019

Рецепт щастя

Писати передмови до фентезійних історій—справа невдячна. Адже доволі часто читач їх просто оминає, поспішаючи зануритися в чарівний світ, який точно набагато цікавіший за «умняки»—навіть якщо це не стовідсоткові «умняки»—від автора передмови. І я не маю наміру переконувати вас у протилежному, тому що сама частенько цим грішу: спочатку читаю роман, а потім передмову.

Однак тих, хто читне моє вступне слово, таки постараюся здивувати й заінтригувати. Адже історія, що її розповідає молода, талановита й уже доволі відома письменниця зі Львова Анастасія Нікуліна, яка живим весняним вітром увірвалася в українську сучасну літературу, стовідсотково фентезійна. Так-так, я не помилилася,фентезійна. Бо хоча популярність Настя здобула завдяки гостросоціальним молодіжним романам («Сіль для моря», «Зграя»), починала вона саме як перспективний автор-казкар. І саме з цим романом перемогла в конкурсі «Коронація слова».

Отже, перед нами роман-чар «Завірюха». Красиво, чи не так? Роман-чар… Уже це налаштовує читача на казковий лад. В уяві постає довга зимова ніч, коли хочеться загорнутись у м’який картатий плед, сісти біля каміна, у якому потріскують дрова, налити чашку запашного карпатського чаю і з головою поринути в чарівливу оповідь. Інтуїція вас не підводить—цю книжку можна читати й так. А можна й біля весняного багаття, або на березі теплої річки чи літнього моря, або під розквітлою акацією чи грушею, тому що весни, затишку й теплого чаклунства в цій історії не менше, аніж завірюх, хурделиць і зимового дива.

Події в романі розгортаються за всіма законами жанру фентезі: вигаданий світ, присутність магії і, що надзвичайно приємно, наявність рідної міфології, питомо нашої, де не ламаєш язика об імена героїв, бо всі вони не чужомовно-невимовні, а наші, і тому такі рідні й часто доволі впізнавані. Зрозуміло, що присутні в романі й боги, яких авторка називає Великими (Володар Шляху, Вічник, Темна, Вогняна тощо). Присутні й півдухи, що можуть мешкати як із богами, так і біля людей. І, звісно, є люди — звичайні, смертні, добрі й не дуже. Такі, як ми з вами.

Але є тут і чорнолюди. Це ті, кого впіймала Пітьма — наймерзенніша з-поміж усіх півдухів. Чорнолюдів теж легко впізнати, адже, на жаль, вони й сьогодні не рідкість. Та найважливіші й найцікавіші в усьому цьому вигаданому різнобарв’ї — Завірюхи. Вони не вповні люди, бо живуть набагато довше, не бояться холоду, мають велику силу в руках і хист до цілительства. Але вони смертні. До всього, дуже гарні. Доладні в усьому. Жінки білолиці, світлоокі, світлокосі. Чоловіки підкреслено мужні та сильні. Усі Завірюхи шанують Велику Люту, уклоняються їй і називають своєю заступницею. Завірюхи вважають себе вищими за людей. Вони «розмовляють» думками, весь їхній родовий уклад побудовано на суворій дисципліні й відірваності від матеріального, адже осіло вони не живуть, на одному місці тримаються не більше ніж чотири роки, і, мабуть, тому в їхньому суспільстві відсутні брехня та зрада, усі скоряються давнім законам роду. Але разом із тим вони не є щасливими, бо не відчувають любові, не знають кохання. Адже якщо дружину — тут її називають «подругою» — ти собі обираєш не сам, а за тебе це роблять старійшини, та ще й «сліпо», з тих, кого ти ніколи до цього не бачив, то про яке кохання можна говорити?

А що буде, як раптом Завірюха закохається в людську дівчину? І не простий собі Завірюха, а син голови Завірюх? Ось саме з цього і починається вся ця історія. Але вона не тільки про кохання. І не тільки про складні взаємини Великих, про підступну й хитру Пітьму, яка вихопилася на волю, і якщо її не зупинити, то досить скоро й зухвало полонить усіх, навіть Великих.

Один із героїв наприкінці історії каже своєму синові: «Щастя—це любов!» Мабуть, цей роман саме про пошуки отого найважливішого, що робить нас особливими,—щастя. А в кожного, як відомо, щастя своє.

Та й не лише про це ви прочитаєте в «Завірюсі». Бо роман цей і про рівновагу—про Світло і Темряву, про те, що ці двоє одне без одного нічого не варті. І тільки тоді, коли вони врівноважуються—насамперед у душах людей,—у Великих з’являється шанс на щастя. Отже, і на любов.

Я тішуся, що в нашій сучасній літературі з’являється дедалі більше талановитих письменників, які сміливо й наполегливо працюють у жанрі, що, нарешті, набув в Україні активного розвитку. До якого, на жаль, досі зверхньо ставляться сучасні автори-гуру. Сама не раз чула закиди, що мені час припинити «бавитися в пісочниці» й узятися за створення «справжньої літератури». Ось вам відповідь молодого автора! Анастасія Нікуліна філігранно й талановито грає жанрами. Тому що творить серцем, начакловуючи з нього направду якісну літературу.

Цікавої мандрівки сторінками книжки, дорогі читачі! Упевнена, Настіна «Завірюха» не завіє і не заморозить. Я переконана, що, крім насолоди від цікавої оповіді, ви поміж рядків дістанете відповіді на деякі непрості життєві запитання. Адже саме для цього народжуються чар-історії.

Дара Корній, золотий письменник України

Пролог

Розлючений велет з одного удару повалив масивну колонну. Широкоплечу постать оповило хмарою пилу. Чоловік схопив уламки ще мить тому могутньої підпори й заходився трощити ними стіни білосніжного замку, жбурляючи їх із неймовірною силою. Впала друга колона. Коштовне каміння кольоровим кришивом сипалося під ноги. Кремезна споруда тріщала й гула. Валилися оглядові башти та гострі шпилі, навсібіч розліталися крила й голови вигадливих статуй—немов за зраду. Річковою крейдою розсипався прозорий мармур.

Володар Світла Вічник, огорнутий біло-сірим пилом, наче димом згарища, руйнував усе на своєму шляху: голими кулаками, дерев’яними уламками покрівлі, дебелими кам’яними глибами, які чимраз густіше встеляли крутосхили квітчасто-зеленого пагорба. Місця, де від початку створення Вишу, світу Великих, викрашався величний замок.

— Забирайся!—Володар Світла важко відсапувався. Повітря розпирало груди уривчастими поштовхами. Бурштинові очі палали недобрим вогнем. Розхристаний, із кривавими мітками на шкірі від власних ударів, босий, без сорочки,—наче злодій у власному домі. Золото довгого волосся потьмяніло від осілого пилу.—Щоб ноги твоєї тут більше ніколи не було!

Володарка Пітьми Темна стояла перед ним мовчки, опустивши голову. З ніг до голови закутана у глухий чорний плащ із каптуром, вона скидалася на статую. Звичайна жінка, якби не безодня в сапфірових, майже чорних очах та корона з чорненого срібла, що вигадливими гострими шпичаками підтримувала густе темне волосся. Досконалі риси обличчя не псував навіть тонкий шрам, що майже рівною лінією проходив над бровами.

Коли чоловік на мить замовк, тихі слова жінки видалися гучнішими за його божевільне ревіння:

— Якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду.

Велет розреготався, і Темна мимохіть відступила на крок.

— Хочу?! Я наказую, щоб ти забралася звідси негайно! Ти оглухла? Забирайся!!!

Широкі вітражні вікна не витримали напруги, вибухнувши скляним сніговієм. Велета на мить накрило колючою хвилею, але він навіть не поворухнувся.

— Я піду, і ти більше мене не побачиш.

Звівши погляд, жінка схрестила руки на грудях.

Чому вона така спокійна? Чому не падає перед ним на коліна? Як вона сміє? Вічник оглядав стрункий стан та тонкі, немов беззахисні долоні. Як він любив їх цілувати… Кожен пальчик, кожну лінію… Тим ненависнішими вони видавалися зараз. Не руки коханої жінки, а бридкі пташині лапи. Вони вп’ялися в нього своїми гострими пазурами, видряпавши все тепло, що колись було між ними. Біль укотре обернувся люттю, спрощуючи вибір.

— Я проклинаю той день, коли зустрів тебе, Темна! Ти все зруйнувала! Я знав, яка ти, від самого початку, але все одно вірив! Я все пробачав, усе дозволяв! Але це—ніколи! Ти витерла ноги об мою любов!

Велет одним рухом подолав відстань між ними і схопив жінку за обличчя. Темна навіть не зойкнула, розпалюючи його дедалі більше.

— Ти ніколи не кохала мене, чи не так?—прошепотів Вічник майже у стиснуті губи Великої.—Не кохала? Просто морочила голову? Сміялася наді мною? Так усе було? Ти підступна і ница! Я тебе ненавиджу!

Вічник відпустив Темну, і жінка замружилася в очікуванні удару. Але він не зміг. Не зміг підняти руку на ту, кого любив більше за Світло.

Чоловік замовк і згорбився. Важка втома вкупі з байдужістю висмоктали рештки злості. Хотілося, щоб це все просто закінчилося. Чому вона досі тут? Скільки можна його мучити?

Темна видихнула і розплющила очі. Востаннє глянувши на велета, вона простягнула руки, наче хотіла його обійняти, зітхнула і… зникла. У повітрі лиш пролунало:

— Я все одно тебе кохаю.

Вічник ступив туди, де щойно стояла його дружина, впав на коліна та щосили вгатив по підлозі кулаком. Замок застогнав. Підлогою зазміїлася величезна тріщина.

«Кохаю…»

Вічник заплющив очі й опустився долілиць. Грудьми відчував приємну прохолоду. Звуки, кольори, думки—все це враз стало якимось безглуздим тлом. Над його головою тріщала стеля, каміння падало на підлогу. Перший уламок встромився в плече до самої кістки, другий ледь не розтрощив ногу. Але Вічнику було байдуже до власного тіла, до замка, до всього навкруги. Хай усе згине! Вона зруйнувала дещо більше—його душу.

Велет не помітив, як його тінь раптом почорніла, загусла, повільно підповзла до його шиї та прослизнула під ребра, прямісінько до серця. Відчувши свободу, вона всмокталася в беззахисне світло. Сонце відступило за небокрай. Настав час темряви.

Розділ I. Марун

Між ним та вовком залишалося з десяток кроків. Білявий юнак присів за дубом із підвітряного боку. Зібраний, зосереджений. Готовий до пострілу. Долоня впевнено обхопила лук. За спиною—кілька гострих стріл: чорне пір’я, кістяні й металеві наконечники. Його гордість та смертельна зброя. Хлопець пальцями торкався свіжого сліду, а перед очима вимальовувався образ гордого сіроманця. Дворічний хижак зранку роздер молодого лося—на його хутрі запеклася кров. Яр Завірюха задоволено мружився: азарт лоскотав його ніздрі, а уява прокручувала стрімкі миттєвості польоту стріли.

Хлопець міг легко дістати вовка одним стрибком голіруч, але лук і стріли… В цьому щось було. Щось, що знав лише Яр, коли відчував напруженими пальцями переплетені волокна тятиви. Це був не страх і не підступ. Бажання наділити власною силою дещо неживе, зробивши бездушний шматок дерева одним цілим із собою. Ще кілька кроків, і вовк відкриється—вийде з-за густої хвої молодих ялин. Вправний мисливець сам стане здобиччю. Кілька кроків, і він…

Раптом хлопець завмер. Долоню немов пронизало сотнею голочок. Образ вовка поплив. Замість нього чомусь з’явилася жіноча постать у довгому кожушку. Завірюха похитав головою, відганяючи непрохані думки, і підвівся, мимохіть ступивши вперед. Сухе гілля під ногами юнака підступно хруснуло. Шум сполохав хижака, і той сірою тінню гайнув у кущі, залишивши Яра ні з чим.

Завірюха глухо заревів та щосили вгатив кулаком по дубу. Розтиснув пальці, і з них посипалася суха порохня. Хлопець криво посміхнувся, дивлячись крізь отвір у багатолітньому міцному стовбурі. Полювання пішло на пси—і через що?! Правду батько каже: молодий ще, нестриманий. Вчитись йому і вчитись!

Незнайомий запах залоскотав ніздрі. Яр принюхався і здивовано підняв брови. Яблуневий цвіт із гірчичним медом і трохи м’яти. Це що, дух? Та де там! Кожен дурень знає: духи не пахнуть. Хлопець відкинув з обличчя неслухняні пасма й потер чоло. Вузька стежина ховала не лише вовчі сліди: дорогу молодому Завірюсі перейшла людина.

Яр присів, заплющив очі та знову торкнувся шерхлої землі. Цим умінням володів кожен чоловік із роду Завірюх: бачити образ по слідах. Хлопець зосередився, відпускаючи зайві емоції, і перед ним тієї ж миті промайнули дві довгі коси, край квітчастої хустини, очі кольору стиглих вишень, весела, трішки зухвала усмішка. Дівчина. Гарна… Цікаво, чи в житті вона така сама?

Юнак похитався з п’ятки на носок і назад. По-доброму, варто було б повернутися до полювання на вовка, але настрій уже був не той. І ця з косами… Заборона виходити до людей до повноліття тільки під’юджувала. Батько, як дізнається, дасть добрячого прочухана.

«Не розчаруй мене, хлопче!»

Яр наче наяву почув голос Улія, гмикнув та копнув найближчу гілку. Ага, син голови роду… Обов’язки, закони, велике майбутнє… Нудьга чорна! А ще ці заборони… Хлопець хитро усміхнувся. Хіба вони його колись зупиняли?

Яр стягнув із волосся цупкий шнурок і з насолодою потер голову, втягуючи носом повітря. Солодкуватий квітковий запах затуманював думки. Ні, окрім звичайної цікавості, тут було щось іще. Щось дивне й незнайоме. Воно тримало його на мисливській стежині, не дозволяючи повернути додому. Завірюха тихо засміявся: зараз він простежить за дівчиною і добряче її налякає. Вона зіпсувала йому полювання, тож хай начувається. Покусуючи від нетерпіння губи, хлопець безшумно пішов по медових слідах.

***

Леся ховала ніс у хустину і голосно цокотіла зубами: мороз у Веснянках не вщухав уже цілий тиждень. На синьому небі розкошувало яскраве сонце, але воно аніскілечки не гріло. І хоча була лише середина осені, володарка холодної пори Люта разом із вірними сніговіями вирішила завітати раніше. Земля вкрилася тонким крижаним павутинням, яке хрускотіло під ногами. Почорнілі дерева, подекуди вкриті брунатним листям, стишували рух загуслого соку. Солодке сон-зерно вже пустило коріння й повільно заколисувало все живе аж до наступної весни.

Дівчину від самого ранку все дратувало. І здалися мамі ті галушки! Хоча витягнути кислющу, аж зуби зводить, капусту з діжки, підсмажити і змішати з відвареними галушками—роботи на мишачий скік. Але як можна було забути промити той злощасний кисляк? І цей батьків докірливий погляд, бо, бачте, його улюблену страву зіпсувала… Живіт, як на зло, озвався тупим ниттям. Ну чому це все навалилося на неї саме сьогодні? Хотілося згорнутися бубликом, залізти під ковдру чи ще краще—у саму ковдру, загубившись серед пір’я, і лежати так до вечора, щоб ніхто не чіпав. Але де там! Мусила волочитись до лісу за тими клятими шишками ялівцю для сусідської Мар’яни, яку від учора обсипало так, наче вона цілу ніч гасала у свіжій кропиві. Чудовезний понеділок!

А Мар’яна сама винна: дурний язик поперед розуму біжить. Так їй і треба! Казали їй: не можна з інших збиткуватися, вся жовч назовні вилізе. От тобі й маєш! Тепер красуня на двір і носа не показує: боїться, що почнуть про неї патякати. Проте чого їй боятися, коли головна пліткарка вдома сидить?

Однак Леся зловтішалася більше за звичкою, ніж направду. Її лоскотало якесь загадкове передчуття. Дорогу дівчині перебігла руда лисиця, викликавши усмішку. Червоний вогник нагадав, що скоро буде її улюблена галявина. Не біда, що зараз господарює Люта, тут навіть тиша особлива. Величезний рів наче розділяв ліс Марун на дві частини—гірську й рівнинну. Друга тікала у бік річкової долини, туди, де за вербами й довгими ланами ховалося інше село—Заґра. З-під гори било джерело. Потужний струмінь життєдайної вологи взимку обертався невеликим потічком. Біля нього Леся завжди зупинялася втамувати спрагу та перепочити. Береги цієї річечки теж були вкриті вербами, але вже плакучими, з довгими косами, що густими пасмами спускалися додолу. Тут було затишно, і, хоч вона залишалася з Маруном сам-на-сам, зовсім не самотньо. Тут завжди можна було знайти спокій і можливість зостатися наодинці, щоб просто помріяти. Мрія—найкраще, що може трапитись, коли буденні справи робляться звично та без зайвих думок. Проте надмірна замріяність нерідко дорого коштує.

Реальність заскочила швидко, несподівано та, як завжди, трохи запізно. Позаду хруснула суха гілка, потягло чимось важким і задушливим. Леся здригнулася. Хвиля страху накрила її з головою, змушуючи спинитися і підібратися, стиснувши кулаки.

«Це просто гілка»,—сказала собі дівчина і повільно обернулася, щоб упевнитися в тому, що все добре. Все ж добре? Страшні історії трапляються лише з іншими. Ними можна хіба що лякати малих дітей. З нею нічого не може статися. Все гаразд. Все…

Він стояв за кілька кроків і дивився на неї, як величезний пес, що нахиляє голову вбік й пильно спостерігає за господарем, чекаючи на смаколики. Ведмідь був страхітливий на вигляд: матова чорно-бура шерсть звисала довгими пасмами, але загрозливо стовбурчилася на загривку, з позападалих боків виступали худющі ребра, обтягнені шкірою. Звір чомусь скидався на рибу—плоского ляща, який за чужою волею вискочив із води на берег. Але ведмідь, на жаль, перебував у своїй стихії. Леся це знала і тому рвучко кинулася геть, різко оминаючи дерева та перестрибуючи через гілки.

Спідниця плуталася в ногах, чоботи вмить стали слизькими, а ноги підкошувалися з кожним стрибком. Ліс майорів перед очима, все навколо змішалося в один колір. Серце страшенно калатало, а в голові стукала лише одна думка: може, він не побіг за нею? Може, він просто переплутав її з вепром чи молодим лосем? Здавалося, вона ще ніколи в житті не бігала так швидко.

Ведмідь збив дівчину ударом лапи по нозі. Леся зарилася обличчям у сніг, який охолодив розпашілу шкіру, забиваючись під комір, й одразу перевернулася на спину. Звір стояв поруч—так близько, що її ледь не вивернуло від смороду гнилого м’яса з його роззявленої пащі. Дівчина повільно поповзла назад. Дивно, але те грізне волохате жахіття нічого не робило—хижак чогось чекав, змушуючи свою жертву ще більше мучитися. Леся знову спробувала втекти. Цього разу він вхопив її зубами за комір кожуха, роздираючи його, та з легкістю відкинув убік. Чорнявка боляче вдарилася плечем об мерзлий дубовий стовбур і зойкнула.

Звір різко пішов на дівчину, і вона схопилася на ноги, прикривши спину товстим деревом. З горла вирвався несамовитий крик—шалений, нелюдський. Леся дивилася прямо в очі своїй неминучій загибелі. Сльози обпікали холодні щоки, усе в Маруні замовкло, а дівчина все кричала. Здавалося, від того крику дерева ось-ось поскидають всю свою кору.

— А-а-а-а-а! Аг-г-г-гир-р-р-р-р! Ар-р-р-р-р-р! Яа-ар-р-р-р-р!—покотилося лісом, відбилося тягучою луною й повернулося назад.

Голос відчаю затуманив голову. Раптом крізь каламутну пелену почувся тихий свист і глухий удар. Ведмідь ошелешено зупинився та закрутився на місці. Забувши про жертву, хижак розлючено вгризався собі у спину, силуючись щось звідти витягти зубами. Леся ще мить дивилася на звіра, а тоді кинулася навтьоки.

***

Яр рухався давньою мисливською стежкою, час від часу вдихаючи солодкавий запах, що так його вабив. Ліс вкрило сипким снігом, занурило в сон аж до весни. Трохи зарано, як на осінь, але на все воля Великих. За кілька кроків Завірюха побачив слід горностая, що стрічкою тягнувся до малого лісового струмка. Хлопець зі втіхою згадав, що неподалік цього місця влаштовано пастки і, підбадьорений азартом, рушив до води, сподіваючись, окрім дівчини-квітки, знайти там ще й здобич. Раптом яблунево-м’ятний запах змішався з чимось загрозливим, небезпечним. Яр зупинився перед ще зовсім свіжим ведмежим слідом і видихнув крізь стиснуті зуби. Не до добра тут цей шатун. Завірюха не хотів зайвого клопоту.

Клишоногі залишали барлоги в тріскучі морози з багатьох причин, і одна з них—голод. Замалі запаси жиру змушували тинятися лісом у пошуках поживи, хитаючись від браку сил. Велика здобич, як-от лось чи вепр, кволому звіру не по зубах, а от люди зазвичай поступаються ведмедю в швидкості. Часто нестача харчів і різні недуги позбавляли тварин глузду, і вони ставали ще небезпечнішими—заходили в села, трощили хліви, роздирали худобу й собак, навіть зброї не боялися.

Яр звернув на ведмежу стежку, ступив нею кілька кроків, аж раптом помітив на снігу заглибину від людської ноги. Відбиток жіночого чобота було добре видно з-поміж слідів диких тварин та рівчаків, які залишали широкі снігоступи. Завірюха глибоко вдихнув. Той самий квітковий запах… Вона! Яр додав ходи і цієї миті почув своє ім’я—його кликали так, як ніколи до цього. Майже ніколи…

…Йому виповнилося чотири зими. Зачарований вечірнім небом, він сидів у кущах лободи й дивився на кажанів, що ширяли між зірками й ловили нічних метеликів, порушуючи тишу тонким писком. Мати вже довго його гукала, але він не хотів озиватися. Відчував приємну владу над дорослими, які були змушені залишити свої справи і думати лише про нього. Згодом до пошуків приєдналися батько й сусіди. Хлопець знав, що, коли його знайдуть—неодмінно покарають, тож дедалі глибше залазив у кущі.

«Сину, де ти? Яре! Де він? Куди подівся? Яре! Що це за дитина! Ти тут? Шукайте його! Усі шукайте! Яре! Виходь!»—лунали схвильовані голоси.

Раптом хлопчик почув поряд важкі кроки. Це до заростей лободи прямував батько, а за ним квапливо ступала стривожена матір.

«Пропала дитина…—Яр почув батьків голос, а потому важке зітхання.—Вкрали, люди чи звірі. Точно вкрали!»

Раптом мати заплакала. Вона так рідко це робила, що її схлипування видалися для нічної тиші дикими, неправильними, ледь не божевільними криками чужої істоти. Тоді Яр чи не вперше почув, як може плакати жінка за своєю дитиною. А потім вона заходилася несамовито кричати, вкладаючи в поклик сина біль, тугу та віру:

«Яре! Яр! Яр! Яа-ар-р-р-р-р!..»

І подібний крик молодий Завірюха почув тієї миті, коли побачив у ялівцевих хащах дівчину, що майже билася у ведмежих лапах. Яр знову не належав собі, його охопило дивне почуття—таке саме, що змусило тоді в дитинстві вийти з кущів і кинутися до матері. Зараз, на цій галявині, все повторилося. Не усвідомлюючи причини, Яр понад усе захотів врятувати цю дівчину і навіть більше: міцно стиснути і ще раз почути своє ім’я з її вуст.

Стріла звично лягла на тятиву. Могутня сила до тріску зігнула тугий лук. Випущена на волю дика енергія кістяним наконечником розтяла повітря. Почувся тихий свист і глухий удар, а слідом за стрілою подався той, хто її випустив.

Вістря вп’ялося звіру в поперек. Яр мчав, хутко перестрибуючи кущі ялівцю. Не зважаючи на пораненого клишоногого, він шукав очима дівчину, проте її ніде не було, виднілися лише сліди. Ведмідь із гарчанням пішов на кривдника: збивши хлопця з ніг, він уже хотів вгризтися зубами в плече, проте могутній удар кулаком був для звіра геть неочікуваним—силі Завірюхи могли позаздрити й десятеро зимових шатунів. Яр відскочив убік, а ведмідь став на задні лапи й утробно загарчав.

«Хочеш,—рикнув у відповідь юнак,—то бери!»

Яр із розгону ударив ведмедя головою у відкриті груди з такою силою, що той відлетів на добрих п’ять кроків. Потрібно було якнайшвидше закінчити справу, але тягнути з собою здоровенну тушу хлопцю аж ніяк не хотілося. Ще й дівчину треба знайти.

Недобитий звір нагадав про себе тихим стогоном. Закони роду Завірюх незмінні, а за одним із них залишати поранену здобич на полі чи в лісі було суворо заборонено. Ведмежа шкура—річ потрібна, утім, як і м’ясо. Хлопець довго не роздумував. Ніж, проштрикнувши товсту шкіру ведмедя, увійшов за вухом, прокладаючи дорогу вниз. Коли звір востаннє смикнувся й затих, Яр дістав мотузяний пасок, зв’язав йому лапи та потужним ривком закинув тушу на обламану гілку найближчої сосни.

«Добре є»,—Завірюха стер долонею краплі поту з чола.

Оббілувати здобич він завжди встигне, та й везти м’ясо до села легше на санях—коні, які чують звірячий дух, мчать додому швидше за вітер.

Яру страшенно захотілося пити. Проте ще сильніше він бажав побачити ту сміливу дівчину. Ведмідь залишився висіти на сосні, немов величезна шишка, а попереду манливо звивалася стежка з яблуневим запахом.

Завірюха усміхнувся. Слід цієї дівчини-квітки він нізащо не загубить!

Розділ II. Таємниця для двох

Від швидкого бігу Лесі перехоплювало подих, горло горіло й пекло, а в боці відчутно кололо. Одяг неприємно прилипав до спітнілого тіла. Невідомо, скільки б іще їй довелося бігти, якби не товстенне повалене дерево, що перегородило дорогу. Дівчина спинилася й налякано озирнулася. Нікого. Вона затамувала подих і прислухалася. Нічого. Ліс Марун знову був тихим та привітним. Дівчина глибоко вдихнула, стягнула з голови хустку і стала нею обмахуватись. Морозу наче й не було—Лесі кортіло скинути з себе одяг і заритися в сніг.

Дівчина швидко пробіглася пальцями по коміру кожуха. Так і є, роздер. Треба буде вдома зашити потай від матері, адже вона хвилюватиметься. Нога, яку зачепив звір, трохи нила. Дівчина зігнулася, роздивляючись чобіт, і зойкнула: на брунатній шкірі відбилися чіткі сліди від пазурів. Їх приховати буде важче. Великий, про що вона думає? Кожух, чоботи… Чого б вони були варті, якби той звір роздер її на шматки? Радій, що жива лишилася!

Трохи заспокоївшись, дівчина запхала хустку в кишеню та обдивилася повалене дерево. Їй дуже хотілося якнайшвидше забути про пережитий жах, про сморід із роззявленої пащі, повної гострих зубів, про лапи, які хапали її за одяг, кидали в сніг і…

Дівчина глибоко вдихнула і знову прислухалася, роззираючись навсібіч. Височезні сосни лоскотали небо гострими верхівками. За кілька кроків ледь чутно дзюркотіла вода. Леся підійшла ближче і тепло усміхнулася: потічок. Манюній, але хоробрий—не боїться дідугана Мороза. Дівчина замилувалася кришталевим струмком, схиляючись до нього нижче, коли її спинив незнайомий голос, що пролунав у голові:

«Не пий!»

***

Заскочена зненацька, Леся здригнулася й ошелешено озирнулась. Від попереку по спині вгору пробіглися крижані кігтики. Почулося? Вона ще не оговталася після зустрічі з навіженим звіром, а тут знову якась мара! Ні, той голос напевно був людський, але чому лише в голові? Леся завмерла, напружено вслухаючись в удаваний спокій лісу, але навкруги було тихо. Певно, таки почулося. Мабуть, після сьогоднішньої зустрічі з ведмедем їй іще довго вчуватимуться чужі голоси й ввижатимуться тіні з-поміж дерев.

Дівчина знову схилилася над потічком із наміром зачерпнути пригорщу води, проте якась невідома сила відштовхнула її від струмка, а голос у голові зазвучав грізніше:

«Я що, не ясно сказав? Цю воду не можна пити! Не бачиш, що в ній лежить мертва здобич?»

Леся придивилася. Вище за течією біля самої води ріс чималий граб. Його коріння темною павутиною стирчало з підмитого струмком берега. Біля поверхні води на нього понамерзали товсті бурульки. На одну з них і скидався мертвий горностай, тому дівчина його не помітила. Наполовину занурений у воду білосніжний хижак із чорною китицею-вуглинкою на хвості закляк на березі струмка, наче в пошуках порятунку. Тонке змієподібне тіло міцно стискало мисливське сильце.

Дівчина відступила від потічка на кілька кроків. Швидко нахилилася, схопила товсту палицю, що лежала біля поваленого дуба, і міцно стиснула її в руках.

— Хто тут?

З її вуст злетіла хмаринка теплої пари, яка на мить завислав повітрі.

Ліс мовчав.

— Я тебе не боюся! Покажись!

Дівчина виставила перед собою палицю й повільно покрутилася навколо себе, квапливо згадуючи, кого можна зустріти в Маруні о такій порі. Хіба що посіпак Лютої. Усі інші створіння світу Великих—Вишу—сплять, зачаровані сон-зерном. І хоча ні вона сама, ні її батьки, ні навіть хтось із Веснянок (хоч би що там молола язиком баба Риська) за життя не бачили жодного духа на власні очі, страх через віру в їхнє існування досі був дуже сильним. Адже якщо ти чогось не бачиш—це не означає, що його не існує. Мороз із нею точно не жартуватиме. Кістляві льоди тільки на парубків чатують, до неї їм байдуже… Хто ж це такий?

Леся швидко забурмотіла собі під ніс:

— Я тебе не рушила, і ти мене не руш. Я до тебе з добром, і ти мені зла не чини.

В голові почувся тихий сміх:

«Ти хочеш зі мною битися? Оцим? Серйозно?

Леся гордовито задерла підборіддя. Хто цей реготун? Сміється як травник. Але зараз не його час. Усі травники чекають весни-літа—тоді й вилежуються на теплій землі та беруть на кпини кожного, хто пройде повз.

— А ти ризикни підійти, то й побачиш!—Леся насупилася.—Чи дівчини боїшся?

У голові знову почувся сміх, а за ним слова:

«Ну, добре, умовила. Обернися».

***

Дівчина повільно обернулася через плече й ледь не підстрибнула від несподіванки. Перед нею стояв звичайний хлопець. Хоча ні, не звичайний. Білошкірий, високий, худий—таких в її селі не було. А ще дуже гарний. Довге біле волосся нижче плечей, темні штани заправлені у високі чоботи, чорна сорочка помережана вишивкою, але не як звично, посередині, а з лівого боку. Зверху—розстібнута куртка з тонкої шкіри. Як тільки не задубів від холоду? За спиною виднілася хижа дуга луку та кінчики стріл. Межи чорного оперення проглядалися коричневі руків’я коротких метальних дротиків—шугів. Ледь примружені очі дивилися водночас зацікавлено й насмішкувато.

Якби був чорнявий, то подумала б, що це співач. Набере якомога більше повітря у груди та зачне довгу пісню про нещасливе кохання. А як залишишся поруч, муситимеш дослухати до кінця. От тільки пісня, як і нещасливе кохання, солодка та гірка водночас. Хвилина співу на рік життя перетворюється. Але й співачі лише навесні співають…

Насуплена Леся ступила ще крок назад. Ти диви, як безсоромно на неї витріщається!

— Чого тобі треба?—сердито спитала дівчина і зручніше перехопила палицю.

«Сама захотіла, щоб я до тебе вийшов!»

Чоловічий голос дражнився, але вона добре бачила, що губи незнайомця не ворушилися.

— Як?—дівчина випустила палицю з рук.—Як ти це робиш?

«Що?»—Іще одна глузлива посмішка.

— Оце?—Леся схопилася за голову.—Я тебе чую, але ти ж не говориш? Це такі чари?

«Які ще чари? Я так змалку розмовляю. А от від тебе забагато шуму»,—гмикнув хлопець.

Леся прикусила губу. Дивний юнак… Поводився аж надто спокійно для того, хто задумав зло. А як він її від струмка відштовхнув? У звичайної людини такої сили немає. Хіба знається з темними… Леся стиснула губи. Підозри тихо шкреблися в грудях, натякаючи: вона щось упускає, щось знайоме, щось уже відоме. Відповідь була на поверхні, але постійно вислизала. Хто він такий і що робить тут, у лісі? Стежив за нею? Нащо?

***

«Гм. А я чекав, що ти мені хоча б подякуєш… Чи люди забули, що за добро треба дякувати?»—Хлопець запитально подивився на Лесю.

У дівчини перед очима одразу постав скажений звір, який раптом став дряпати собі спину, дозволяючи їй втекти.

— То це був ти? Ти відволік ведмедя?

«Ну, я. І не просто відволік…»—Хлопець хитро кивнув, ковзнувши рукою за плече й торкаючись лука.

Леся зніяковіла, але вроджена впертість не дозволила їй просто подякувати.

— А коли вже врятував, то нащо тоді лякати?

«Дуже треба! Хто ж знав, що ти така боягузка!»

— Я не боягузка!—холодно зронила чорнявка, відводячи погляд.

Незнайомець сплів пальці в замок. Від нього віяло силою та впевненістю—тим, чого юнаки набиралися вже тоді, коли ставали чоловіками. А цей хижий погляд, який перебігав від її очей до губ… Чекайте, він що, так до неї залицяється? Леся ледь стримала смішок. Вона знала, що подобається хлопцям. На вечорках її першою кликали до танцю, з її рук хотіли отримати свою миску з варениками чи кулешем, подруги вже втомилися переказувати вітання то від Петра, то від Дмитра. Та у знайомих хлопцях вона бачила тільки друзів. Добрих. Передбачуваних. Безпечних. А ось від цього юнака аж віяло таємницями.

Ярові набридло чекати, поки чорнявка надумає говорити, тому він вдерся в її голову байдужим тоном:

«Бачу, дякувати мені ніхто не збирається. То бувай здорова!»

Хлопець заклав руки за голову, розвернувся та ступив у гущину Маруна.

***

— Чекай!—вихопилося в Лесі.

Провина зашкребла горло. Дівчина не хотіла, щоб її рятівник пішов просто так, хоч і боялась собі в цьому зізнатися.

«Чого тобі?»—Хлопець холодно зиркнув на неї через плече.

— Я… Тобі дякую.

«Ні,—Яр похитав головою. В його голові сяйнув задум.—Тепер цього замало…»

— А чого тобі ще треба? Ну, велике тобі дякую!

«І знову не вгадала!—Хлопець миттю опинився біля ошелешеної дівчини.—Ось як треба дякувати!»—Яр притягнув її до себе, не дозволяючи відсторонитися.

Швидкий доторк до губ, наче подих жару, і знову відчуття холоду.

— Ти що… Ти що собі дозволяєш?—Леся відштовхнула юнака та виставила перед собою руки. Хлопці з Веснянок могли її хіба що за руку потримати, навіть обійняти не намагалися. От нахаба!

«Сама ж хотіла мені подякувати. То я і взяв своє»,—спокійно відказав незнайомець, спираючись спиною на стовбур найближчого дерева.

Лесі перехопило подих. Та що він собі думає?

— Ти… Я… Та я тебе…

Кілька секунд вона хапала ротом повітря, намагаючись сказати все, що думає про цього зухвальця.

«Що?»—сліпуче усміхнувся хлопець.

То йому подобається її злити? Добре! Леся спробувала заспокоїтись та пообіцяла собі не виказувати жодних емоцій. Проте цікавість нікуди не поділася. А хлопець тим часом знову її здивував. Раптом він зробив глибокий вдих, наче принюхувався до неї, і задоволено гмикнув:

«А ти цікаво пахнеш… Не так, як інші…»

— Хто ти такий?—перебила його Леся.

«Моє ім’я ти знаєш. Яр. Ти сама мене покликала»,—усміхнувся Завірюха.

Поведінка дівчини його тішила. Однак водночас він відчував незвичне хвилювання.

«Я не дух і не покруч,—він весело гмикнув на останньому слові.—А тебе як звуть?»

Помітивши, що чорнявка вагається, додав:

«Чи ти мене так боїшся, що власне ім’я забула?»

— Було б кого!—знову наїжачилася дівчина, але наштовхнулася на насмішкуватий погляд, спалахнула та відповіла вже тихіше:—Леся.

«Леся…—Яр облизнувся, наче пробуючи почуте слово на смак.—Наших подруг так не звуть. Чудне ім’я…»

— Сам ти чудний! А я нормальна!—огризнулася чорнявка.

Дівчина ледь стримувала роздратування. Як він це робить? Та з ним неможливо спокійно говорити! Сам наче серйозний, а очі сміються. З неї ж і сміються! Чи ні? І чого вона так на нього реагує?

— То ти взагалі не можеш говорити? Ти… німий?

«Який ще німий? Я говорю і ти мене чуєш!»

— Чую! Але ж це подумки… Це дивно і не по-справжньому!

«По-справжньому, мабуть, тільки як ти говориш?»

— Не тільки я… Усі звичайні люди. Чекай…—Раптова здогадка змусила дівчину здригнутися. Тільки хай скаже щось інше…—Звідки ти?

«Із Заґри. Чула про таку?»

***

Дівчина сахнулася, притуляючи долоню до губ. А ось і відповідь… Заґра лежала відразу за Маруном. Колишнє згарище, на якому чотири роки тому отаборився великий рід—усі як один біляві та білошкірі. Німі, наче хтось їм язики повідрізав—тільки на мигах та на жестах. Дивні.

Мешканці Веснянок охрестили їх чужанами. Новоприбулі збудували на згарищі нові хати, привели худобу. Мирно обробляли землю, полювали в Маруні, а в річці біля Веснянок ловили рибу. Та найголовніше—серед чужан були ті, хто відав поміччю від хвороб та болю. Одна з білявих жінок дала бабі Рисьці, яку добрий десяток років мучив сухий кашель, пожувати пахуче зілля… Стара й думати забула про хворобу, а новину про чудодійні сили німих рознесла по селу того ж вечора. До ранку Риська геть втратила голос, але справу було зроблено.

Свого знакаря у Веснянках вже давно не було. Без допомоги доводилося важко. До чужан потягнулися люди з усього села. Навіть налагодили спільну торгівлю. Ось тільки дивувалися, що на люди не показувалась ані молодь, ані діти, лише старші чоловіки та зрідка жінки-знакарки. Вони і всі справи вели у Веснянках, до себе не запрошували. Але на це можна було не зважати, коли потрібна допомога.

Мир і злагода тривали рівно три роки. А наприкінці минулої зими у Веснянках почала хворіти худоба, а діти просто на очах марніли й слабшали. І хоч німі нікому не відмовляли, мовчки зцілюючи кожного, хто приходив до них по допомогу, селом ширилися чутки, що це таки чужани винні. Буцімто вони наслали прокляття, яке перекидається на всіх, хто поруч. Дивацтво німих перетворилося на ненависне тавро, яке швидко набирало сили. Страх завжди був потужнішим за будь-яке добро.

Було ще дещо. На вечорках дівчата теревенили про молодих білявих красенів, із якими вони потай зустрічалися. Казали, що їхні обійми—найсолодші, де вже там рипатися звичайним хлопцям. Однак вірили в це не всі, та й сама Леся сумнівалася. Старші сміялися, що то капосні болотуни знущаються над дівчатами, приймаючи подобу легенів. Та всі ж знають, що після нічних гульок із болотяними духами на ранок обличчя красунь вкривалися бридким слизом, наче в жаб. Його ніяк не можна було змити чи витерти—мусили йти до хитрого духа з проханням виміняти свою красу назад.

Дівчина здригнулася. Вочевидь, не всі плітки брехали.

— То ти з проклятого роду?—вихопилося в неї.—Ти чужанин? Це через вас у нашому селі біда?

«У вас таке кажуть?—голос Яра звучав зверхньо.—Сліпі люди не бачать правди…»

Завірюха підійшов ближче і Леся мимохіть відступила на крок, викликаючи глузливе гмикання у хлопця. Засоромившись свого пориву, дівчина опустила погляд і сховала руки за спиною.

«Боїшся подивитись мені в очі?—З голосу Завірюхи раптом зникла насмішка. Натомість прозвучало щось схоже на гіркоту.—Чому?»

Дівчина несміливо підвела голову й зустрілася з поглядом Яра. Зараз він нічого не приховував—ні хитрощів, ні насмішок. Тільки чиста глибока синява. Леся прикусила губу.

«Так, я справді чужанин, чужий, інший… Не такий як ти, але й не потвора! Я не заподіяв нічого лихого жодній людині, утім, як і мій рід!»

Леся знехотя опустила вії. Слова юнака відгукувалися в серці. Може, він і справді не бреше… Інакше нащо йому тут перед нею розпинатися?

— Добре, хай так… Але я нічого не знаю про вас. Точніше, знаю, але, судячи з твоїх слів, це лише вигадки. Розкажи мені правду, я спробую зрозуміти.—Дівчина опустилася на повалене дерево.

«Що саме?»—здавалося, Яр зніяковів. Але в душі хлопцю було приємно, що дівчина повірила йому, не втекла, залишилася поруч.

— Все! Я ж нічого про вас не знаю!—В очікуванні відповіді Леся поклала підборіддя на сплетені долоні.

***

Юнак довго вагався, перш ніж відповісти. Усі таємниці Завірюх зберігалися лише всередині роду. Він досі дивувався собі: так просто розмовляє з людиною… Та хіба можна отак зразу все викласти, як на долоні? Вона зовсім нічого не знає про Завірюх. Та й сам він мало розуміє людей. Чи можна їм довіряти?

В грудях щось приємно залоскотало. Не їм.Їй. Яр прислухався до тихого дівочого дихання, ще раз втягнув дивного яблуневого цвіту в пору Лютої і вирішив ризикнути.

«Добре, почну з простішого… Мені вісімдесят. Не бійся, за вашими мірками я не набагато старший за тебе. Цієї зими мені буде… Е-е-е… Скільки це в людей? А, згадав! Двадцять один! Тобі ж десь сімнадцять?»

— Майже вісімнадцять,—виправила дівчина.

Яр присів біля Лесі, майже притулившись головою до її колін. Йому раптом захотілося опинитися ближче.

Чорнявка несамохіть торкнулася волосся юнака. Здавалося, воно має бути крижаним на дотик. Але замість того виявилося таким м’яким і слухняним, що дівчина мимоволі накрутила його на пальці, потай соромлячись свого несподіваного потягу.

«Наші чоловіки живуть до чотирьохсот. Тому мій батько досі вважає мене малим».

Дівчина пирснула, а юнак напружився.

«Що смішного?»

— Нічого… Ти розповідай!

«Ви нас звете чужанами, а насправді ми—з давнього роду Завірюх. Люта—наша заступниця».

— Завірюхи… — Леся уявила юнака в божевільному вихорі снігу. Йому б личило. — Гарно звучить. Це тому ти так легко вбраний?

«Вгадала!—Яр усміхнувся. Слова дівчини потішили його. В голові майнула ідея:—Дай мені руку!»

Дівчина простягнула йому долоню. Хлопець обережно стягнув рукавичку та сплів їхні пальці.

— Ого! — Чорнявка здійняла брови: його шкіра пашіла. — Гаряча!

«Ще й яка! Тому мені не холодно». — Завірюха розправив плечі.

— А чому в тебе довге волосся? У наших хлопців коротке, а довге тільки жінки носять. А якби хтось і відпустив довше, його засміяли б. Казали б, що коси, як у дівчиська.

«То я схожий на дівчисько?»—лагідний погляд синіх очей знизу-вгору на мить став хижим.

— Ну…

Яр схилив голову набік, ховаючи хитру усмішку в кутиках вуст.

— Та ні, не схожий,—засміялася Леся.

«Це такий звичай.—Завірюха знизав плечима.—У нас усі чоловіки мають довге волосся. І тут немає нічого дівочого чи ганебного. Це—зв’язок із родом, сила, яка нам дається від народження. У звичайних людей такої сили немає, тому ваші чоловіки й обрізають волосся».

— Ніколи про таке не думала…—Леся підвелась і, заклавши руки за спину, почала розглядати небо, яке поволі затягувало темно-сірими хмарами. Здавалося, все навкруги теж стає сірим та похмурим. Мабуть, скоро сніжитиме.—Так, у нас немає якихось особливих сил. Ми мерзнемо від морозу, тому й кутаємося у теплий одяг. Та й бачиш, мої коси довші за твоє волосся, але мені все одно холодно. То, може, сила не в тому?

«Ну ти порівняла,—протягнув хлопець.—Себе із Завірюхою…»

— А що, не можна?

«У жінок не може бути сили».

— Чого це? Чим ми гірші?

«Гірші? Я такого не казав. Просто інші. У чоловіків є певні обов’язки, для яких і потрібна сила. Щоб захистити свою родину, оберігати її, працювати. А жінці нащо сила?»

Леся сердито зблиснула очима. В горлі зашкребло від образи. Він вважає її ні на що не здатною?

Дівчина заговорила трохи захриплим голосом:

— Ми працюємо й захищаємося не гірше за вас. Не знаю, як там у вашому роді, а в нас жінки з чоловіками на рівних. Сила дається не від народження. Її можна здобути, і байдуже, хлопець ти чи дівчина. Ми не Завірюхи, чарів не знаємо, це правда. Але хто ти без них? От якби в мене була твоя сила, я б сама упоралася з ведмедем!

***

Яр розсміявся. Горді слова дівчини добряче розвеселили його, як і її ображений вигляд. Така смілива… Мить тому налякано роззиралася, а зараз уже й очі горять, і погляд упевнений, і постава. Зваблива така постава…

Юнак зміряв поглядом Лесю з ніг до голови й зупинився на вустах. Солодкі… Як і її запах. Цікаво, якщо він їй про це скаже, вона знову спробує його вдарити чи розсердиться ще більше? Хлопець підвівся, ступив крок до дівчини, але раптом завмер і посерйознішав.

— Що сталося?—запитала Леся. Вона була готова боронитися й далі, але вид хлопця її знову спантеличив.

«Нічого…—Яр хитнув головою.—Я б іще з тобою поговорив… Але мені вже час іти».

— Час іти?—луною повторила дівчина.

Біля неї нізвідки вискочив чорний, як ніч, кремезний кінь із шовковою гривою. Він пильно подивився на Лесю, і вона аж охнула від несподіванки.

«Не бійся,—засміявся Яр, притискаючись чолом до чола коня. —Це мій друг. Чардар. Він не образить».

— Такий велетень…—прошепотіла Леся.

«Твоя правда»,—кивнув хлопець, а кінь, немов розуміючи слова дівчини, запишався, витягуючи шию.

— Напевно, швидкий…

«Як вітер!—гордо відповів хлопець. —Хочеш, я тебе покатаю?»

— Хочу!

«Але не зараз… Зараз я не можу».

— Ти мусиш йти…

Леся розчаровано відмахнулася від заманливих образів у голові: ось вона притискається до спини Яра, а Чардар мчить їх уперед… Байдуже куди. Просто вперед.

«Так, але… Ти…—Яр тріпнув головою так, що волосся на мить заховало його обличчя, а тоді випалив гарячково:—Приходь сюди… У неділю! Прийдеш?»

Дівчина на мить завагалася. Завірюха підвів погляд, і вона зашарілася. Він просить її прийти. Зустрітися знову з тим, від кого не знаєш, чого чекати. Та й батькам про таке побачення не розкажеш. І дівчатам… Нікому не скажеш. А собі? Якщо ні про кого не думати, що вона має відповісти? І до неділі ще цілий тиждень…

«Кажи!»—мовив Яр із притиском, нервуючись від мовчаннядівчини.

Леся кліпнула очима. В його голосі була не тільки сила, але й бажання. Йому хотілося коритися.

— Прийду. У неділю ополудні!

«Я буду тут!»—востаннє пролунав упевнений голос у Лесиній голові, і юнак зник разом із конем.

Дівчина залишилась наодинці з розбурханими думками. Вона набрала снігу в долоні й притулила його до щік. Червонющі, мабуть. Інакше не було би так гаряче. Глибоко вдихнула кілька разів, намагаючись отямитись, проте спокій не приходив. Леся дістала з кишені хустку та накинула її на голову. Що ти за людина, Завірюхо? Дівчина забрала коси зі спини наперед, опустила вії та підставила обличчя небу, згадуючи вогняний доторк. Такий він був… Такий…

— Ой!—Леся відчула на вустах холод і здригнулася, розплющуючи очі. Сніг… Це лише сніг. Перша сніжинка ніжно торкнулася губ, а за нею вже квапилися інші. Вони повільно кружляли в повітрі, вкриваючи галявину невагомим пухом. Дівчина дивилась, як крихітні сніжинки опускаються на її волосся, і згадувала Яра, загадково всміхаючись. Він і сам був наче сніг. Так само загадковий, хоч зовсім не холодний. А заплющиш очі—щезне в одну мить. І що з ним робити?

— Лесю-у-у! Ти де? Лесю-у-у!—Дзвінкі голоси вдалині зруйнували казкове сніжне забуття.

Чорнявка стрепенулася. Дівчата? Що вони тут роблять? Треба швидше до них, щоб не виказати таємного місця. Леся зав’язала хустину, натягла рукавичку, хутко обтрусила кожушок і попрямувала на поклик, трохи накульгуючи на праву ногу. Дивно, але під час розмови із Завірюхою біль її не турбував. Певно що чари!

***

— І де її носить?

Блакитноока Ксеня сердито хукала на пальці. Мороз пробирався навіть під товсті рукавиці, завеликі для маленьких долоньок, та боляче кусав за кінчики пальців. У гурті дівчат вона була найстаршою—влітку їй виповнилося дев’ятнадцять. Тендітна, красива, з густими бровами та відкритим високим чолом, вона вся вдалася в маму. От тільки характер… Важкий, упертий. На правах старшої дівчина частенько вказувала дівчатам, а найбільше «отій Лесьці», хто тут насправді головує. Але якщо менші слухалися, то Леся—ні. Надто горда та вперта, ще дужче за саму Ксеню. І теж красива, як на лихо. Ох і бісилася блакитноока, коли їх порівнювали!

— Диви, як мете!—Ксеня кривилася та мружилася.—Ніц не видно!

— Може, заблукала чи замерзла?—глухо запитала пухкенька, як пампушок, Катеринка. Дівчина з милим кирпатим носиком та трішки розкосими зеленими очима, наче завжди примруженими, обожнювала страшні історії і пам’ятала усе, що відбувалося у Веснянках й поза ними.

— Ну чого одразу про погане думаєш?—штурхонула подругу в бік Іра, або, як її звали подруги,Руся. Вища за Катеринку та Ксеню, із задумливими сірими очима, світлим волоссям із неслухняною гривкою і такими ж світлими бровами, дівчина завжди трималася за спинами подруг і намагалася усіх помирити. З Катеринкою вони були однолітками: обом по шістнадцять.—Казала ж тобі: думатимеш про погане, наврочиш! От я завжди тільки про добре думаю. Зараз знайдемо Лесю, і все буде гаразд!

— Це ти надто добра, Русько, тому на тобі всі і їздять!—ущипнула подругу Ксеня.

— Хто це на мені їздить?—Іра широко розплющила сірі очі.

— Ай! Нема про що з тобою говорити!—відмахнулася Ксеня. Сваритися з Ірою було собі дорожче. Зараз іще розплачеться. І треба ж було їм до гурту таку тюхтійку взяти.—От дурепа!—вигукнула з обуренням.—Та це я не про тебе,—зиркнула на похнюплену Іру.—І чого без нас попхалася? Домовлялися ж, разом підемо. Не сиділося їй удома! А я таке маю розказати…

— Що?—одразу зацікавилася Катеринка.

— Взнаєте, коли знайдемо цю…—Ксеня не встигла договорити, бо раптом на неї налетів вихор і стиснув у міцних обіймах. Від переляку дівчина заверещала і замовкла лише тоді, коли почула дружній регіт.

— Кого ви там шукали?—Її обіймала розчервоніла від морозу, весела Леся.

— Ай, ну тебе, шкодо!—образилася Ксеня. Це ж треба було себе на посміховисько виставити!—Де була?—вдивлялася у підозріло блискучі очі подруги.

— Та ніде!—відмахнулася Леся.

— Як то ніде?—Ксеня підійшла ближче.—А ну кажи… З хлопцем була?

Катеринка з Ірою перезирнулися та змовницьки захихотіли. Вони добре знали, про що хвилюється Ксеня. Малих реготух парубки поки що більше смішили, ніж приваблювали.

Душу Ксені охопив липкий жар. Що, як Леся таки відповіла на залицяння Андрія? Це ж кінець усьому! Мріям, сподіванням… Яка зрадниця, сама казала, що їй до нього байдуже, і ось маєш—у лісі з ним ховається. Точно з ним!

— Та з яким хлопцем? З Андрієм чи що?—усміхнулася Леся. Чорнявий син голови Веснянок залицявся до неї вже давненько, але жодних почуттів у самої дівчини так і не викликав.—Ви ж знаєте, що йому до мене як до неба! Чого ви?

— А що це в тебе таке?—запитала Катеринка.—Кожух подертий… І чобіт де подряпала?

— Ой, дівчата! На мене ведмідь напав, ледве від нього втекла. Страху натерпілася, але Великий милував, то й жива залишилася. Могла б зараз тут із вами вже не говорити…