Шаґґі Бейн: роман ebook

1992

САУТСАЙД

Один

Покупців було небагато. Того ранку його думки витали деінде, залишивши тіло напризволяще. Це порожнє тіло з блідим лицем і відсутнім поглядом байдуже виконувало свої рутинні дії у світлі люмінесцентних стрічок, поки душа плинула над проходами, міркуючи лише про завтрашній день. Завтрашній день був справді вартий того, щоб його очікувати.

Шаґґі сумлінно ставився до підготовки перед зміною. Усі масні соуси й намазки були перелиті в чисті піддони. Їхні вінця — витерті від найменших крапель, які швидко тьмяніють і псують ілюзію свіжості. Скибки шинки — майстерно розкладені та прикрашені штучними стебельцями петрушки, а оливки — перевернуті так, щоб в’язкий, слизистий сік стікав їхньою зеленою шкуркою.

Цього ранку Енн Мак-Ґі вистачило зухвалості знову послатися на хворобу та скинути на нього невдячну справу — самому стежити і за своїм відділом гастрономії, і за прилавком гриля. Шість десятків сирих курчат ніколи не віщували приємного ранку, а сьогодні вони особливо псували Шаґґі його солодкі мрії.

Він насаджував кожну холодну, мертву тушку на великий рожен і вирівнював їх акуратним рядком. Зі своїми опецькуватими крильцями, схрещеними над тлустими грудинками, вони скидалися на купу обезголовлених немовлят. Колись Шаґґі пишався б таким порядком. Насправді нанизувати ґулясте рожеве м’ясо на шампур було просто; складно було опиратися бажанню зробити те саме з покупцями. Вони зазирали за гаряче скло й ретельно розглядали кожну тушку. Обирали неодмінно найкраще курча, не знаючи, що вирощені в батарейних клітках птахи нічим не відрізняються одна від одної. Шаґґі в такі моменти стояв, закусуючи щоку зсередини, і потурав їхній нерішучості силуваною посмішкою. Потім починалася справжня пантоміма. «Мині три грудінки, п’ять стегенець і сьодні тики одне крильце, синок»*.

Він молився, щоб йому стало снаги. Чому більше ніхто не хотів цілого курчати? Він піднімав тушку довгими вилкáми, дбаючи, щоб не торкнутися м’яса руками в рукавичках, а тоді акуратно (не знімаючи шкіри) розбирав її на частини кухонними ножицями. Стоячи перед пічкою, Шаґґі почувався дурнем. Голова під сіточкою для волосся пітніла, а рукам не вистачало сили, щоб майстерно чикнути гузно курчати тупими ножицями. Він злегка сутулився, щоб перенести вагу з рук на спину, і весь час усміхався.

Інколи йому дуже не щастило — щипці зісковзували, і курча гепалося на брудну підлогу, ковзаючи нею. Шаґґі доводилося перепрошувати й удавати, ніби починає все знову, але він ніколи не марнував тієї брудної тушки. Коли покупчині відверталися, він засовував її назад до її родичок під гарячі жовті лампи. Не те щоб він не вірив у гігієну, проте ці маленькі особисті перемоги стримували його від справжнього бунту. Більшість злостивих домогосподарок із нежіночними обличчями, які тут скуплялися, заслуговували на це. Від їхніх зверхніх поглядів у Шаґґі багряніла шия. В особливо кепські дні він додавав до тарамасалати** всі види своїх тілесних виділень. Він продавав страхітливу кількість тієї буржуазної срані.

Шаґґі вже понад рік працював на Кілфезерів. Він ніколи не планував залишатися тут так надовго. Просто йому доводилося заробляти собі на їжу та сплачувати свою частку ренти, а взяли його лише до цього супермаркету. Містер Кілфезер був скупим виродком; він полюбляв наймати на роботу тих, кому не мусив платити повну зарплатню як дорослим, і Шаґґі зміг домовитися про короткі зміни, які пасували до його хаотичного розкладу навчання. Та він постійно мріяв про щось більше. Йому завжди подобалося розчісувати й перебирати волосся; це було єдине заняття, за яким час летів непомітно. У свій шістнадцятий день народження він пообіцяв собі, що піде до перукарського коледжу, що на південному березі річки Клайд. Він зібрав усе своє натхнення, ескізи, які перемальовував із каталогу «Літлвудз», і вирізки з недільних додатків. Тоді поїхав до Кардональда*** дізнатися про вечірні заняття. На зупинці біля коледжу з автобуса разом із ним вийшло з пів десятка вісімнадцятиліток. На них були новесенькі, ультрамодні речі, і вони розмовляли з гамірною впевненістю, якою маскували своє хвилювання. Шаґґі навмисне відстав від них. Він подивився, як вони зайшли крізь парадний вхід, а тоді перейшов дорогу до зупинки, де ставав автобус на зворотному шляху. Через тиждень він почав працювати в Кілфезера.

Більшу частину ранкової перерви Шаґґі згаяв, розглядаючи дефектні консерви в контейнерах для товарів зі знижками. Знайшов три майже не пошкоджені баночки шотландського лосося — етикетки були подерті й брудні, однак самі бляшанки цілі. Останніми грошима розплатився за скромні покупки, склав банки до старого шкільного рюкзака й сховав його назад до своєї шафки. Тоді пронісся сходами нагору до службової їдальні та з якомога природнішим виглядом пройшов повз столик зі студентами, які працювали на легких літніх змінах і під час перерв із чванливим виглядом обкладалися товстими конспектами. Шаґґі втупився в одну точку й умостився в кутку, не поряд, але неподалік від дівчат-касирок.

Насправді ці дівчата були трьома уродженками Ґлазґо середнього віку. Іна, заводійка, мала тонке, як кочерга, обличчя й жирне волосся. Брів у неї як таких не було, зате над губою росли ледь помітні вусики, що здавалося Шаґґі несправедливим. Іна була жорсткою навіть як на цей район Ґлазґо, але водночас доброю та щедрою, як часто буває з людьми, які знесли чимало кривд. Нора, наймолодша з трьох, зализувала волосся назад і зав’язувала в хвіст. Вона мала маленькі гострі очі, як в Іни, й у свої тридцять три вже ростила п’ятьох дітей. Останньою з трійці була Джекі. Вона відрізнялася від інших двох тим, що дуже нагадувала жінку. Джекі була бунтаркою та пліткаркою, великою і широкою — диван, а не жінка. Вона-то найбільше і подобалась Шаґґі.

Він умостився неподалік від них і застав фінал історії про останнього чоловіка Джекі. Хай коли він їх бачив, ці жінки завжди вели добродушні теревені. Вони вже двічі брали Шаґґі на ігри в бінго, і поки вони пили та вищали від сміху, він сидів поміж них, наче підліток, якого остерігаються залишати вдома самого. Йому подобалося сидіти разом із ними в невимушеній атмосфері. Подобалося, як вони затискали його своїми формами та притулялися м’якими тілами до його боків. Як носилися з ним і як, попри його протести, відгортали пасма волосся з його лоба та облизували пальці, щоб витерти кутики його губ. Для цих жінок товариство Шаґґі було хоч якоюсь чоловічою увагою, і їх не обходило, що йому лише шістнадцять і три місяці. Кожна з них щонайменше раз намагалася потертись об його прутень під столиком зали для бінго в «Ла Скала». Ці дотики були занадто довгими, занадто вимогливими, щоб бути справді випадковими. Для Іни Безбрової цей процес ледве не перетворювався на хрестовий похід. Що більше вона пила, то дужче розпалювалася. Із кожним дотиком усіяної перснями руки жінка висолоплювала язика між зубів і свердлила поглядом його щоку. Коли Шаґґі, зрештою, спалахнув від сорому, вона сприкрено цмокнула язиком, і Джекі передала через стіл дві фунтові банкноти Норі, яка розпливлась у тріумфальній усмішці. Це, звісно, їх розчарувало, але по кількох келихах вони вирішили, що це була не зовсім відмова. Щось із цим хлопцем було не так, а це принаймні викликало жалість.

Шаґґі сидів у темряві, дослухаючись до переривчастого хропіння за стінкою винайнятої кімнати. Він безуспішно намагався ігнорувати тих самотніх людей, у яких нікого не було. Від ранкового холоду його голі стегна вкрилися синіми плямами, наче картата тканина, і щоб зігрітись, він обмотався тонким рушником і нервово закусив його кутик, заспокоюючись від поскрипування тканини між зубами. Шаґґі розклав на краю стола рештки зарплатні з супермаркету. Розсортував монети — спершу за номіналом, тоді за роком карбування й відполірованістю металу.

У сусідній кімнаті закректав, прокидаючись, рожевощокий старигань. Він гучно чухався у своєму вузькому ліжку, тоді проказав молитву, намагаючись зібрати волю в кулак і встати. Його ноги з гупанням торкнулися підлоги, наче важкі мішки з м’ясом, і, схоже, йому коштувало зусиль прочовгати через маленьку кімнатку до дверей. Він трохи покопирсався в знайомих замках і пішов вічно темним коридором, намацуючи шлях наосліп, ведучи рукою по стіні, а тоді приймаючи її, порівнявшись із дверима Шаґґі. Коли його пальці торкнулися намистин на занавісці, хлопець затримав дихання. Ворухнувся лише тоді, коли почув клацання шворки вимикача у ванній. Старий почав відкашлюватись і хукати, аби розбудити легені. Шаґґі намагався не слухати, як він сцяв і водночас плював в унітаз згустки мокротиння.

Ранкове світло нагадувало колір чаю, в який передали молока. Воно закрадалося до кімнатчини, ніби лукавий привид, повзло килимом і поволі просувалося голими ногами Шаґґі. Він заплющив очі й спробував відчути його дотик, але воно не несло ані найменшого тепла. Хлопець почекав, аж поки вирішив, що тепер світло вкрило його цілком, і знову розплющив очі.

Вони витріщалися на нього — сотня пар намальованих очей, усі зажурені або самотні, як і завжди. Порцелянові балерини з цуценятками, іспанка з моряками-танцівниками і рожевощокий хлопчик-фермер, який тягне свого ледачого важковоза. Шаґґі акуратно розставив статуетки на підвіконні еркерного вікна. Він годинами вигадував їм історії. Кремезному ковалю поміж хлопчиків-хористів із янгольськими обличчями, або його улюбленій — сімці величезних кошенят, які, усміхаючись, погрожували ледачому пастушку.

Принаймні вони трохи звеселяли це місце. Кімнатка була більша заввишки, аніж завширшки, і односпальне ліжко стирчало посередині, ділячи її надвоє. По один його бік стояла старомодна двомісна софа, дерев’яна, із тонкими подушками, крізь які завжди відчувалися поперечини. По інший — маленький холодильник і крихітна переносна плитка «Беллінґ» із двома конфорками. Окрім незастеленого ліжка все було в ідеальному порядку: ні пилу, ні знятого напередодні одягу — жодних ознак життя. Шаґґі спробував заспокоїтися, розгладжуючи рукою розпаровану постіль. Тепер він думав про те, якою жахливою його матері здалася б ця білизна, її дивні кольори й візерунки, поєднані так, наче йому начхати, що подумають люди. Цей безлад уразив би її гордість. Колись він заощадить якусь копійку та купить собі власну постіль, м’яку, теплу і з одного набору.

Йому поталанило дістати цю кімнату в гуртожитку місіс Бахш. Пощастило, що старигань, який мешкав тут до нього, занадто сильно любив випивку і сів за це. Великий еркер гордовито стирчав над Альберт-драйв, і Шаґґі якось припустив, що це приміщення, вочевидь, раніше було вітальнею доволі розкішної чотирикімнатної квартири. Він зазирав у кілька інших кімнат у будинку. На підлозі кухоньки, яку місіс Бахш перетворила на ще одну спальню, досі лежав старий картатий лінолеум, а в трьох інших, тісніших кімнатках — потерті килими. Помешкання рожевощокого старого колись, мабуть, слугувало дитячою — там досі були шпалери в жовті квіточки, а попід стельовими плінтусами тягнувся ряд щасливих, усміхнених зайчиків. Ліжко, канапа і плита тіснилися вздовж однієї стіни. Шаґґі бачив його кімнату крізь прочинені двері лише раз і радів, що має таке розкішне еркерне вікно.

Йому пощастило знайти цих пакистанців. Ніхто більше не хотів здавати помешкання п’ятнадцятирічному підлітку, який стверджував, ніби йому щойно виповнилося шістнадцять. Інші не казали цього прямо, але ставили забагато запитань. Вони міряли підозріливим поглядом його найкращу шкільну сорочку та начищені туфлі. «Щось тут не то», — промовляли їхні очі. По кутиках їхніх губ Шаґґі читав їхні думки: вони вважали ганебним для хлопця його віку не мати мами, не мати рідні.

Місіс Бахш було все одно. Вона глянула на його шкільний рюкзак і гроші за місяць, які він був готовий заплатити наперед, а тоді повернулася до своїх турбот — як прогодувати власних дєток. Конверт із тою першою орендною платою Шаґґі спеціально для неї розмалював синьою кульковою ручкою. Він хотів показати жінці, що йому не байдуже на хороший тон, що він достатньо відповідальний і готовий докласти додаткових зусиль. Тож він вирвав із зошита з географії аркуш паперу й намалював на ньому візерунок з індійських огірків, що переплітався з її іменем, а потім розмалював проміжки, щоб завитки виділялися своєю кобальтовою пишнотою.

Власниця мешкала по інший бік сходового майданчика, в ідентичній квартирі, добре вмебльованій і спекотній від центрального опалювання. П’ять комірчин в іншій, холодній квартирі вона здавала п’ятьом людям за вісімнадцять фунтів п’ятдесят пенсів на тиждень, з оплатою щотижнево й виключно готівкою. Ті двоє пожильців, за яких не сплачували соціальні служби, мали щоп’ятниці ввечері просовувати під її двері частину зарплатні, перш ніж піти пропити решту. Вони на мить затримувалися на її килимку навкарачки, насолоджуючись благодаттю, яка ширилася з-за дверей: булькотіння запашного курячого бульйону, щасливі крики дітей, які чубляться за пульт від телевізора, і сміх товстих жінок, які вимовляють незрозумілі слова за кухонними столами.

Власниця ніколи не турбувала Шаґґі. Навіть до його кімнати заходила тільки тоді, коли він запізнювався з орендною платою. У такому разі вона приходила з іншими товсторукими пакистанками й гупала в двері пожильців. Переважно вона приходила лише для того, щоб пропилососити коридор без вікон або помити підлогу в ванній. Раз на місяць вона заливала в унітаз хлорку та ще час від часу обкладала його основу новим обривком килимка, щоб усотував сечу.

Шаґґі притулився обличчям до дверей і прислухався, чекаючи, поки рожевощокий старий завершить своє омивання. Почув у тиші, як той відчинив шпінгалет на дверях ванної та знову вийшов до коридору. Хлопець сунув ноги у старі шкільні черевики. Натягнув поверх трусів свою шарудливу нейлонову парку з капюшоном, отороченим зваляним хутром. Защебнув її аж до підборіддя, а у великі кишені запхав пакет із магазину Кілфезера і два тонкі кухонні рушники.

Щілина під його дверима була підіткнута шкільним джемпером. Вийнявши його, Шаґґі відчув запахи інших пожильців, принесені прохолодним протягом. Один із них знову курив усю ніч; інший вечеряв рибою. Шаґґі відчинив двері та прослизнув у пітьму.

Місіс Бахш викрутила єдину лампочку з кріплення на стелі зі словами, що пожильці викидають чимало грошей на вітер, залишаючи її ввімкненою в будь-який час доби. Тепер у коридорі висів сморід тих чоловіків, ніби дух привидів, адже тут не було ні протягу, ні світла, які його розсіювали б. Роки куріння в постелі, вечер смаженим їдлом перед газовими пічками та літніх днів із зачиненими вікнами. Затхлі запахи поту й кончі, змішані зі смородом перегрітих чорно-білих телевізорів і нотками одеколону після гоління.

Шаґґі вже навчився розрізняти пожильців. Він чув у темряві рожевощокого чоловіка, коли той вставав, голився й укладав волосся гелем «Брилкрім», і впізнавав цвілий сморід пальта жовтозубого чоловіка, який, судячи із запаху, їв лише попкорн із маслом чи рибу під вершковим соусом. Ближче до того часу, коли починали зачинятися паби, Шаґґі чув, як кожен пожилець успішно повертається додому.

До спільної ванної вели двері з матовим склом. Хлопець замкнув їх на засув і сіпнув за ручку, перевіряючи, чи добре вони зачинені. Розщібнув важку парку й поклав у кутку. Відкрутив кран гарячої води, аби попребувати температуру, з нього вилилися рештки ледь теплої, тоді кран двічі форкнув і видав струмінь, холодніший за Клайд. Від цього крижаного дотику Шаґґі сунув пальці до рота. Він вийняв п’ятдесятипенсову монетку, скорботно покрутив її в руках, вставив у щілину бойлера та побачив, як ожив газовий вогник.

Коли Шаґґі знову відкрутив кран, із нього спершу текла крижана вода, а тоді зі пхиканням повалив окріп. Хлопець змочував кухонний рушник і тер ним холодні груди та бліду шию, радіючи теплій парі. Він сунув обличчя й голову в цю рідкісну теплінь і затримався на якийсь час, мріючи про заповнену по вінця ванну. Думав про те, як це — лежати в гарячій воді далеко від запахів інших орендарів. Шаґґі вже давно не зігрівався всім тілом, не відчував тепла одночасно в усіх кінцівках.

Здійнявши руку, він провів рушником від зап’ястку до плеча. Напружив м’язи на руці й поклав пальці на біцепс. Якщо постаратися, він майже міг обхопити його долонею, а якщо сильно стиснути, відчував обриси кістки. Під пахвою ріс м’якенький пушок, схожий на пір’я каченяти. Шаґґі понюхав його; запах був солодкуватий і чистий, тобто ніякий. Він ущипнув пахву та стиснув, сіпаючи м’яку шкіру, поки вона не почервоніла; знову понюхав пальці: нічого. Тручись уже активніше, хлопець повторював про себе: «Результати Шотландської Прем’єр-ліги****. Гери*****: 22 виграші, 14 нічиїх, 8 поразок, усього 58 очок. Абердин: 17 виграшів, 21 нічия, 6 поразок, усього 55 очок. Мотервелл: 14 виграшів, 12 нічиїх, 10 поразок».

Його мокре волосся у дзеркалі здавалося вугільно-чорним. Зачесавши його на обличчя, Шаґґі з подивом помітив, що воно майже сягає підборіддя. Він придивився і спробував знайти в собі щось чоловіче, достойне захоплення: чорні кучері, молочно-біла шкіра, високі вилиці. Він піймав у дзеркалі відблиск своїх очей. Щось із ним було не так. Не такими мали бути справжні хлопці. Шаґґі продовжив тертися. «Гери: 22 виграші, 14 нічиїх, 8 поразок, усього 58 очок. Абердин: 17 виграшів, 21…».

Тут із коридору долинули кроки, звичний скрип важких шкіряних черевиків, і запала тиша. Тоді хтось наполегливо зашарпав благенькі двері на шпінгалеті. Шаґґі потягнувся за армійською паркою та загорнув у неї своє вологе тіло.

Коли він тільки заїхав до квартири місіс Бахш, лише один із пожильців звернув на це увагу. Рожевощокий чоловік і чоловік із жовтими зубами були надто сліпі чи надто спиті, щоб якось відреагувати. Проте першого вечора, коли Шаґґі сидів на ліжку та їв намащену маслом лусту білого хліба, у його двері постукали. Хлопець надовго притих, перш ніж вирішив відчинити. За дверима стояв високий, кремезний чоловік, від якого пахло сосновим милом. У руці тримав пластиковий пакет із дванадцятьма бляшанками лаґеру, що брязкали одна об одну, наче приглушені церковні дзвони. Простягнувши лапищу та міцно стиснувши Шаґґі руку, чоловік представився Джозефом Дарлінґом і з усмішкою простягнув хлопцеві пакет. Той хотів ввічливо, як його привчили, сказати: «Ні, дякую», — але щось у тому чоловіку його злякало, тому Шаґґі впустив його.

Вони тихо сиділи разом, Шаґґі та його гість, на краєчку акуратно застеленого односпального ліжка, визираючи на вулицю з рядом багатоквартирних будинків. Протестантські сім’ї вечеряли перед телевізорами, а прибиральниця, яка мешкала навпроти, їла сама за своїм розкладним столом. Шаґґі й чоловік мовчки пили й спостерігали за тим, як люди займаються своїми буденними справами. Містер Дарлінґ не знімав свого цупкого твідового пальта. Через його вагу на ліжку Шаґґі скочувався до його масивного тіла. Хлопець краєм ока дивився на те, як він стукав пучкою об пучку тлустих пожовклих пальців. Шаґґі випив лише один ковток лаґеру, і то з ввічливості, і замість слухати чоловіка, міг думати лише про смак бляшанкового пива, кислий і печальний. Він нагадував хлопцеві речі, які він волів забути.

Містер Дарлінґ поводився помірковано й дещо закрито. Шаґґі докладав усіх зусиль, аби ввічливо слухати розповідь чоловіка про те, як той працював прибиральником в одній протестантській школі і як її зачинили та об’єднали з іншою, католицькою, щоб зекономити на фінансуванні. З його слів можна було подумати, наче містера Дарлінґа більше дивує не те, що він опинився без роботи, а те, що протестантські дєтки мирно навчатимуться з католицькими.

— Нияк не возьму собі в тямку! — вигукував він, переважно сам до себе. — У мої часи про людину щось та свідчила неїна релігія. У школі всю дорогу приходилося борухатись із цілими автобусами тих католицьких вишребков-капустоєдов. Ми тим пишались. А заре кожна пристойна дєвка ляже хоч із брудним Міком******, хоч із псом.

Шаґґі вдав, ніби сьорбає пива, хоча переважно просто процідив його крізь зуби й дав стекти назад у банку. Містер Дарлінґ водив очима по стінах у пошуках підказки. Тоді скоса зиркнув на хлопця й запитав, раптом засумнівавшись у своєму слухачеві:

— Дак а ти до якої школи ходив?

Шаґґі розумів, до чого він веде.

— Я не те щоб із тих чи з інших, а в школу й досі ходжу.

Це була правда: він не належав ні до католиків, ні до протестантів і дійсно досі ходив до школи, коли міг дозволити собі пропустити зміну в супермаркеті.

— Он воно як? І який предмет тобі найлуччє вдається?

Хлопець знизав плечима. Не від скромності, а тому, що взагалі зірок із неба не хапав. Він відвідував заняття в найліпшому випадку нерегулярно, тож було важко не випадати з навчання. Переважно Шаґґі приходив і тихенько сидів на гальорці, щоб адміністрація не напосіла на нього за прогули. Якби в школі знали, як він живе, то мусили б цьому якось зарадити.

Чоловік допив другу бляшанку і хутко взявся за третю. Шаґґі відчував, як палець містера Дарлінґа пропікає йому бічну частину стегна. Чоловік поклав руку на матрац, і його мізинець із золотим перснем з печаткою ледве торкався ноги хлопця. Палець не рухався й не сіпався. Просто лежав на місці, через що пекло ще дужче.

Тепер Шаґґі стояв у вогкій ванній, закутавшись у парку. Містер Дарлінґ потягнув за козирок свого твідового кашкета у старомодному вітальному жесті.

— Я просто зазирнув поспитать, чи ти сьойні вільний.

— Сьогодні? Не знаю. Маю сходити на закупи.

Лице містера Дарлінґа затягнула полуда розчарування.

— Невдалий день для цього.

— Я знаю. Але я обіцяв одному другу зустрітися.

Містер Дарлінґ чвиркнув крізь свої великі білі зуби. Він був таким високим, що досі не випростався на повний зріст. Шаґґі уявляв цілі покоління нажаханих протестантських дєток, вишикуваних вервечкою в його довгій тіні. Він бачив, що обличчя чоловіка вже розпашіло, а над бровами проступив звичний для пияків піт. Містер Дарлінґ щойно стояв, нахилившись до замкової шпарини — тепер Шаґґі в цьому не сумнівався.

— Жаль. Просто я оце пойду по свою виплату, мо’, заскочу до «Броваревих рукавов», трошкі там побалакаю. Але потім я сподівався розпить з тобою килька баночок. Мона подивиться футбола по тєліку. Хош, розкажу тобі про англійські ліги? — і чоловік опустив погляд на хлопця, той закусив язика кутніми зубами.

Якщо Шаґґі підігравав чоловікові, той ніколи не скупився на кілька фунтів. Проте доведеться надто довго чекати, поки містер Дарлінґ отримає свою виплату з безробіття; проваландається від пошти до букмекера, тоді до паба й аж потім додому — і то, якщо взагалі додому дійде. Шаґґі не міг чекати так довго.

Тому хлопець відпустив парку, і містер Дарлінґ удав, ніби зовсім не витріщається в щілину між її полами. Але він, схоже, не міг опиратися, і Шаґґі спостерігав, як опускається погляд його зелених із сірим відливом очей. Хлопець відчував, як він припікає його бліді груди, а тоді мандрує донизу просторою білизною до голих ніг, цих нічим не примітних, білих і безволосих патиків, що стирчали з-під чорної куртки, наче мотузки.

І аж тоді містер Дарлінґ усміхнувся.

1981

САЙТГІЛЛ

Два

Аґнес Бейн уперлася пальцями ніг у килим і якомога далі нахилилася вперед, у нічне повітря. Вогкий вітер цілував її розпашілу шию та проштовхувався їй під сукню. Він відчувався ніби чужа рука, жива істота, нагадування про життя. Жінка пожбурила недопалок і подивилася, як танцюють жаринки, кружляючи з шістнадцятого поверху до темного двору. Їй хотілося показати всьому місту цю бордову оксамитову сукню. Хотілося відчути трохи заздрості від незнайомців, танцювати з чоловіками, які гордо притискатимуть її до себе. А найбільше хотілося добре випити й трохи пожити.

Ставши навшпиньки, вона сперлася стегнами на підвіконня і відірвалася пальцями від підлоги. Її тіло перехилилося до бурштинових вогнів міста, а обличчя налилося кров’ю. Жінка простягнула руки до тих вогнів і на мить відчула, що летить.

Ніхто не помітив її польоту.

Тоді вона подумала, чи не перехилитися ще більше, беручи себе на слабо. Як легко було переконати себе, ніби вона летить, поки почне просто падати й розіб’ється об бетон унизу. Ця квартира у висотці, в якій вона досі жила з батьком і матір’ю, тиснула на неї. Усе в кімнаті за її спиною здавалося таким маленьким, таким тісним і задушливим: життя в борг, від зарплатні до меси, і нічого, що відчувалося б до кінця твоїм.

У свої тридцять дев’ять, тіснячись із чоловіком і трьома дітьми, з яких двоє майже дорослі, у маминій квартирі, Аґнес почувалася невдахою. Він, її мужчина, який тепер у їхньому спільному ліжку ніби намагався відкотитися на самий краєчок, злив її, смітячи обіцянками ліпшого життя. Аґнес хотілося розтоптати все це, або зішкребти, наче зіпсуті шпалери. Підчепити нігтем і зірвати геть.

Чимдуж відштовхнувшись від підвіконня, Аґнес повернулася до задушливої кімнати й знову відчула під ногами безпеку маминого килима. Інші жінки не підвели очей. Вона роздратовано перенесла голку через усю платівку. Почухала лоба там, де починалося волосся, і викрутила гучність на повну.

— Ну, будь ласка, один малє́ нькій танець.

— Цить, не заре, — рубонула Нен Фленніґен. Вона збуджено розкладала срібні й мідні монетки акуратними стосиками. — Я от-от надеру вам усім зад.

Ріні Свіні закотила очі й піднесла карти до обличчя.

— У тебе тики одне на думці!

— Ну, не кажи, шо я тебе не попереджала. — Нен відкусила шматочок смаженої риби та облизала жир на губах. — Коли я заберу в тебе всі гроши з ощадного гуртка*******, до муситимеш іти додому й лягти під тей суповий набір, якого ти звеш чоловіком, аби дав іще.

— Ага, щас! — Ріні ліниво перехрестилася. — Я від Великого посту йому не давала і не збираюсь аж до наступного Різдва. — Вона запхала до рота товстий золотистий шматочок картоплі фрі. — Одного разу я змусила його ждать так довго, що отримала новий кольоровий тєлік у спальню.

Жінки зареготали, не відриваючись від карт. Повітря в кімнаті було спертим і пахло потом. Аґнес дивилася, як її мамуся, крихітка Ліззі, уважно вивчає карти в руці, затиснута між тушею Нен Фленніґен з одного боку та Ріні Свіні з іншого. Жінки сиділи біч-о-біч і доїдали останні шматки смаженої риби. Жирними пальцями вони мацали карти й монети. Енн-Мері Істон, наймолодша з-поміж них, зосередилася на скручуванні на спідниці страхітливих на вигляд цигарок із пухкого тютюну. Жінки повисипали свої гроші на низький журнальний столик і совали туди-сюди п’яти- й десятипенсові ставки.

Аґнес нудилася. Були часи, ще до мішкуватих кофт і кістлявих чоловіків, коли вона вела їх усіх на танці. Дівчатами вони притулялись одна до одної, наче разок перлів, і надривали горлянки всю дорогу до Сокігол-стрит. Вони були неповнолітні, але Аґнес, ще в п’ятнадцять упевнена в собі, знала, що протягне їх усіх. Охоронець завжди помічав її сяйливу усмішку в кінці черги та кликав до себе, а вона тягнула за собою решту дівчат, ніби вервечку каторжанок. Вони хапалися за ремінь її пальта й бурмотіли якісь заперечення, але Аґнес просто натягувала найкращу свою усмішку для охоронця — ту, яку берегла для чоловіків, ту саму, яку ховала від матері. Тоді вона любила демонструвати свою усмішку. Вона успадкувала зуби по батьковій лінії, а в Кемпбеллів вони завжди були слабкістю, плямою на загалом симпатичному обличчі. У самої Аґнес після молочних виросли зуби дрібні й криві, і вони ніколи не були білими, навіть у юності, через куріння і мамусин міцний чай. У п’ятнадцять вона вблагала Ліззі дозволити їй повидирати їх усі. Дискомфорт від штучних зубів був дрібницею порівняно з усмішкою кінозірки, яку вони, на її думку, їй дали б. Кожен зуб був би широким, гладеньким і рівним, як в Елізабет Тейлор.

Аґнес сьорбнула з філіжанки. Он де вони опинилися тепер: щоп’ятниці ввечері ці самі жінки грали в карти у вітальні її мамусі. На обличчі жодної не було ні краплі макіяжу. До співів ні в кого вже особливо не лежала душа.

Спостерігаючи, як жінки сперечаються за кілька фунтів у мідяках, Аґнес знуджено пхикнула. П’ятнична гра в карти була єдиним заняттям, якого вони очікували весь тиждень. Для них це був перепочинок від прасування перед телеком і розігрівання консервованих наїдок для невдячних діток. Банк зазвичай забирала Велика Нен, окрім тих вечорів, коли Ліззі перла карта й вона отримувала за це лупанець. Велика Нен не могла стриматись. Гроші її збуджували, і їй не подобалось їх програвати. Аґнес якось бачила, як за десять фунтів її мати заробила синець під оком.

— Гей, ти! — кричала Нен на Аґнес, яка множилась у власному відображенні в шибці. — Якого чорта ти мухлюєш!

Аґнес закотила очі та зробила великий ковток стауту, з якого видихалися бульбашки. Для її мети це був надто повільний шлях. Тож вона жлуктила пиво й шкодувала, що це не горілка.

— Облиш неї, — сказала Ліззі. Вона знала цей далекий погляд.

Нен перевела погляд на свої карти.

— Я мала здогадатись, що ви двоє тута змовились. Парочка сраних злодійок!

— Да я в житті ничого не крала! — заперечила Ліззі.

— Брехло! Я тебе виділа в кінці зміни. Пухка, як палюшка, да важка, як мішок з вівсом! Напихаєш робочий фартух рулонами туалетного паперу з больници й пляшками рідини для посуди.

— А ти знаєш, сіки та дурня стоїть? — обурено запитала Ліззі.

— Аякже, знаю, — фиркнула Нен. — Бо за свою я гроши плачу.

Аґнес у цей час ходила кімнатою, нездатна кудись себе приткнути. Тепер вона поклала на стіл жменю пластикових пакетів, ледве не перекинувши його.

— Я купила вам усім малєнькій подаруночок, — сказала вона.

За звичних обставин Нен не дозволила б ось так себе перервати, але подарунок означав щось безкоштовне, а такого вона не могла пропустити. Вона акуратно запхала карти за пазуху, і жінки, передаючи по колу пакети, подіставали по маленькій коробочці. Якийсь час вони сиділи мовчки, споглядаючи цю картину. Першою, дещо ображено, озвалася Ліззі:

— Бюст? А нашо мені тей бюст?

— Це вам не просто бюст. Це бюст із хрестоподібной чашечкой. Робить дива з формами.

— Примірай, Ліззі! — сказала Ріні. — Старий Вуллі з тебе не злізе, як у ярмарковий тиждень!

Енн-Мері вийняла свій ліфчик із коробки; він був явно замалий.

— Цей бюст не мого розміру!

— Ну, я старалась, як могла. Тут є запасні, до можете всі перемірати.

Аґнес уже розстібала свою сукню ззаду. Її алебастрово-білі плечі контрастували з бордовим оксамитом. Вона розщібнула свій старий бюст, і з нього вислизнули її порцелянові груди; тоді швидко натягнула новий, і груди піднялися на кілька сантиметрів. Аґнес нахилилася та покрутилася перед іншими.

— Якийсь мужик продавав їх із багажніка біля ринку Падді. П’ять штук на двадцять фунтів. Просто магія, да?

Енн-Мері покопалась і знайшла свій розмір. Вона була сором’язливішою за Аґнес, тому відвернулася від інших, знімаючи кофту і старий ліфчик. Від маси її цицьок на плечах залишилися червоні смуги. Невдовзі всі, крім Ліззі, порозстібали свої сукні чи верх комбінезона й одягли нові бюсти. Ліззі сиділа, схрестивши руки на грудях. Інші, майже голі від пояса, гладили сатинові шлейки та витріщалися на власні цицьки, схвально мугикаючи.

— Це, майть, найзручніша річ, яку я коли-небудь вдягала, — зізналася Нен. Бюст надто сильно розтягувався в неї на спині, сяк-так відриваючи гігантські груди від черева, на якому вони лежали.

— Осьдо вони, цицьки, які я пам’ятаю ще з тих часів, як ми були дівками, — задоволено сказала Аґнес.

— Боже-боже, коб ми тоді знали те, що знаєм заре, еге? — зітхнула Ріні. — Я б давала всякому засранцю, який хтів, погулятись із ними прямо на місці.

Нен хтиво прицмокнула язиком.

— Не тринди! Ти николи особливо не берегла свою квіточку. — Їй уже не терпілося повернутися до справ, і вона знову совала монети по столу. — Ну все, мона ми тепер перестанем розглєдати себе, як купка тупих дівок. — Вона зібрала всі карти й почала тасувати колоду. Жінки й досі сиділи з голим торсом.

Ліззі спробувала по-тихому зірвати целофан із нової пачки цигарок. Інші втупили в неї хижацькі погляди — їм набридло курити жорсткі самокрутки й забирати з язика тютюн. Ліззі фуркнула:

— Хиба ми не курим кожна своє?

Але то було наче їсти рульку перед зграєю дворових псів; вони не дали б їй спокою. Ліззі неохоче передала свіжу пачку по колу, і всі закурили, розкошуючи фабричними сигаретами. Нен відкинулася назад у своєму ліфчику та, примружившись, затримала дим глибоко в легенях. Повітря в кімнаті знову стало спекотним і густим, і дим кружляв нею, зливаючись із індійськими огірками на шпалерах.

Час від часу крізь вікно шістнадцятого поверху до кімнати задувало прохолодне повітря, і жінки мружилися від його свіжості. Ліззі пила свій холодний чорний чай і спостерігала, як інші вгрузають у хандру. Свіже повітря завжди діяло на п’яних так. Світла, довірлива атмосфера полишала кімнату, поступаючись місцем чомусь липкішому та важчому.

Долинув новий голос.

— Мам, він не хоче спати!

На порозі вітальні з розпачливим виразом обличчя стояла Кетрін. Вона тримала на руках свого меншого братика. Той був уже майже занадто великим, щоб так його носити, але Шаґґі міцно горнувся до неї, і було очевидно, як йому подобалися її кощаві обійми.

Кетрін, благально скрививши лице, схопила його за зап’ястки й відірвала від себе.

— Будь ласка. Я більше з ним не можу.

Хлопчик побіг до своєї матері, й Аґнес підхопила його на руки. Вона почала гойдати його на руках, задоволена, що нарешті має з ким потанцювати, і його нейлонова піжама затріщала, електризуючись.

Кетрін не звертала уваги на те, що жінки сиділи напівголі в нових ліфчиках. Вона покопалася в залишках вечері. Їй понад усе подобалися найменші, коричневі шматочки картоплі, завиті риб’ячі шкурки, що надто довго пролежали у фритюрниці та стали хрусткими в гарячому жирі.

Ліззі погладила Кетрін по стегну. Її внучка вся була сухоребра, якась нежіночна. У свої сімнадцять Кетрін була довгов’яза й хлопчакувата, мала пряме, як струна, волосся до пояса та жодного справжнього вигину. Приталені спідниці здавалися на ній безнадійними. Ліззі мала звичку на автоматі гладити внучку по стегну, так ніби це могло раптом зробити її фігуру жіночнішою. Кетрін механічно прибрала руку Ліззі.

— О! — вигукнула та. — Розкажи їм про ту ловку роботу, шо ти найшла в гóроді. — Але вона не змовкла, щоб дати внучці заговорити, а натомість повернулася до решти компанії: — Я така горда. Асістєнтка голови. То пошті як самому буть начальником, правда?

— Ба!

Ліззі кивнула на Аґнес.

— Ач! Ота-го думала, що в неї за красіві очі всьо буде. Спасибі, блядь, хоч у когось є мізки. — Ліззі швидко перехрестилася. — Радо пойду до сповіді за те, що хвалюся.

— І за матюки, — додала Кетрін.

Нен Фленніґен не відривала очей від карт.

— Раз ти вже працуєш, лялю. Найперш треба відкрити два рахунки в банку. Один на житку, як возьмеш шлюб. Другий — для себе. І николи йому про теє, бляха, не кажи, о.

Усі жінки стиха загомоніли на знак згоди з мудрістю Нен.

— До шо, навчатись дальше не пойдеш? — запитала Ріні.

Кетрін швидко позирнула на матір.

— Нє. Не піду. Нам треба гроші.

— А то. Такій заре світ, що якого б чоловіка собі не запопала, все рівно будеш його утримувать.

В усіх присутніх чоловіки сиділи вдома. Гнили на дивані за нестачі гідної роботи.

Нен знову нетерпеливилося. Вона потерла свої шершаві долоні.

— Слухай, Кетрін, я тебе люблю, да, — голос її звучав нещиро. — Як станеш нашим першим шотландським космонавтом, я тобі сама спакую пару бутєрбродів у дорогу. А заре… — вона кивнула на карти, тоді вказала на двері. — Звали нахер.

Кетрін підійшла до Аґнес і неохоче забрала в неї з рук Шаґґі. Її братик був зачарований пластиковим регулятором на шлейці материного бюста.

— Наш Александер сьогодні ночує дома? — запитала Аґнес.

— Ага. Здається.

— Як це — тобі здається? Александер у спальні чи ні?

Дитяча спальня була надто малою, аби не помітити в ній довготелесого п’ятнадцятилітку. Там заледве вміщалося двоярусне ліжко Кетрін і Ліка та койка Шаґґі. Однак Лік був тишко, любитель триматися на віддалі, здатний зникнути будь-якої миті, навіть поки з ним говорять.

— Мам, ти ж знаєш Ліка. Можливо, він там.

Більше Кетрін нічого не стала казати. Вона крутнулася на п’ятках, майнувши каштановим волоссям, і, несучи Шаґґі геть, впилася йому нігтями в м’якоть стегна.

Карти далі здавали, гроші з ощадного гуртка програвали, а Аґнес і далі крутила платівки, хай навіть ніхто й не звертав уваги. Цілком передбачливо, стосики монет у Нен почали зростати, а в усіх інших — меншати. Аґнес почала сама кружляти килимом, тримаючи пиво в руці.

— О, о, о. Це моя пісня, дівчата. Вставайте, вставайте!

Вона благально поманила їх рукою.

Усі одна за одною звелися на ноги — ті, кому не щастило, тішилися нагоді відвернутись від вражаючої купки срібла Нен. Вони радісно танцювали у своїх нових ліфчиках і старих кофтах. Підлога двигтіла від їхньої маси. Нен кружляла з верескливою Енн-Мері, аж поки вони обидві врізалися в край журнального столика. Жінки танцювали, забувши про все, і робили великі ковтки лаґеру зі старих чайних чашок. Вони зосередили всю увагу на рухах плечей і стегон, ритмічних і хтивих, як у молодих дівчат, яких вони бачили по телевізору. Було очевидно, що їхніх бідних домашніх кістлявих чоловіків того вечора задушать. Жінки повернуться додому, пахнучи оцтом і стаутом********, та вилізуть на них. Хихотітимуть і пітнітимуть, але у своїх нових бюстах на мить знову відчують себе п’ятнадцятилітніми. Вони роздягнуться до дірявих колготок і гойдатимуть голими цицьками. П’яні розтулені роти, гарячі червоні язики та важкі, вайлуваті тіла. Чистісіньке щастя п’ятничних вечорів.

Ліззі не танцювала. Вона стверджувала, що не п’є. Вони з Вуллі намагалися подавати зразок ідеальної сім’ї. Було б не по-католицьки цикати на Аґнес і водночас дозволяти собі бляшаночку-другу. Тож вона кинула милий серцю стаут і осьмушки віскі — майже. Аґнес позирала на мамусю, яка сиділа з чашкою холодного чаю, і ні на хвилину в це не вірила. Хоч Ліззі й трималася з гордовито прямою спиною, та очі її все ж були червонуваті й вологі, а рум’яне обличчя затуманене і з якимось відсутнім виразом.

Аґнес знала, що Вуллі й Ліззі взяли за звичку вислизати з кімнати, коли думали, ніби ніхто не дивиться. Вони вставали з-за обіднього столу в неділю чи трішки частіше, ніж треба, бігали в туалет. Крадькома сідали на краю свого великого двоспального ліжка, зачинивши двері кімнати, й витягали з-під нього пластикові пакети. Лили бухло до старої чашки та пили його хутко й тихенько, у темряві, наче підлітки. Тоді поверталися за кухонний стіл із радісними скляними очима й відкашлювалися, і всі вдавали, ніби не відчувають запаху віскі. Щоб визначити, пив батько чи ні, Аґнес достатньо було подивитися, як він намагається їсти свій недільний суп.

Перший бік платівки скінчився, і програвач зашипів. Ліззі перепросила й почимчикувала до вбиральні. Велика Нен, думаючи, що ніхто не дивиться, скористалася нагодою та кинула лукавий погляд у її карти. І помітила за старим кріслом Вуллі невідкриті бляшанки зі стаутом.

— Джекпот! — вигукнула вона. — Осьдо в цього старика потайні припаси за крислом!

Нен сіла, спітніла й задихана, та пригостилася бляшаночкою. Вона прийшла сюди у справах і лишалася трохи тверезішою за інших. Вона весь вечір пильно рахувала гроші на столику, думаючи про шматок м’яса, який зможе купити на недільний суп, і про кошти, які потрібні будуть дєткам у школі наступного тижня. Тепер, коли картярські справи скінчилися, Нен жадала припасеного стауту.

— Ліззі Кемпбелл. От старе триндло. Не кинула вона пить, — сказала Ріні.

— Вона так кинула пить, як я — пирожки жерти, — відрубала Нен, застібаючи тісну кофту й ховаючи новий ліфчик. Тоді крикнула вбік темного коридору так, щоб почула Ліззі: — Найть не знаю, чого я взагалі з вами вожуся, срани католицьки злодюжки! — Нен узяла стаут і поналивала його в чашки та склянки на столі; що дужче п’яніли її подруги, то ліпше. Раптом на неї знову найшов діловий настрій. — До шо? Ми дограєм у карти чи доставать каталог? Мене вже замахало глядєть, як ви, баби, гоцаєте, як будто ви з «Pan’s People»********.

Нен витягла з чорної шкіряної сумки біля її ніг товстий каталог із зашарпаними кутиками. На обкладинці було написано: «Freemans», — а під заголовком було фото жінки в мереживній сукні й солом’яному капелюшку посеред прекрасного золотого поля десь далеко звідси. Вона мала такий вигляд, наче її волосся пахне зеленими яблуками.

Нен поклала каталог просто на карти й перегорнула кілька сторінок. Шурхіт крейдованого паперу звучав як пісня сирени. Жінки перестали дриґатися під музику й скупчилися довкола журналу, тицяючи жирними пальцями в зображення шкіряних босоніжок і нічних сорочок із поліестру. Дійшли до подвійного розвороту з велосипедистками в гарних спортивних мінісукнях із трикотажу і замуркотіли в унісон. Цієї миті Нен знову потягнулася до своєї сумки й витягла кілька боргових книжок завбільшки з кишенькову Біблію. Навколо залунало зітхання. Усі тут були подругами, звісно, але цим Нен заробляла на життя, а їй треба було годувати дєток.

— Ох, Нен, цього тижня в мене геть ничо, — сказала юна Енн-Мері, мало не сахаючись від каталогу.

Нен усміхнулась і вичавила крізь зуби якомога ввічливіше:

— Щас, усе в тебе, бляха, є. І сьойні ти мені заплатиш, найть якщо прийдеться вивісить тебе з вікна за твої товсти щиколоткі.

Аґнес усміхнулася собі під ніс, знаючи, що Енн-Мері слід було відступити, поки не пізно. Але жінка не вгавала.

— Просто тей купальнік не дуже мені подойшов.

— Ах ти сучка! Як брала, до подходив. — Нен перебрала сірі книжки. Витягла ту, на якій чорною ручкою звивистим почерком було написано: «Енн-Мері Істон», і кинула на стіл.

— Просто мій хлопец сказав, що більш не зможе звозить мене в отпуск.

Енн-Мері округлила очі та обвела поглядом компанію, шукаючи хоч крихти жалості. Жінкам було абсолютно байдуже. У більшості з них остання відпустка була тоді, коли вони лежали в пологовому відділенні лікарні Стобгілл.

— Як. Сука. Жаль. Вибирай. Луччих. Мужчин. Вибирай. Луччи. Речі. — Нен натисла, як робила тисячу разів до того, й узялася збирати гроші з усіх і позначати це у своїх книжечках. На те, щоб розплатитися за пару дитячих брюк у школу чи набір банних рушників, ішла ціла вічність. П’ять фунтів на місяць плюс відсоток можна було платити роками. Здавалося, наче вони закладають власне життя. У каталозі перегорнули сторінку, і жінки почали сперечатися, хто що хоче взяти.

Аґнес перша підвела голову, помітивши зміну атмосфери в кімнаті. На порозі стояв Шаґ, тримаючи в руці цупку, важку барсетку. До вітальні задував вогкий вітер, із чого Аґнес зрозуміла, що він не зачиняв вхідних дверей, що він знову йде. Вона встала й покрокувала до чоловіка, досі зі спущеною до пояса сукнею. Трохи запізно розпрямила спідницю, тоді плеснула в долоні та спробувала всміхнутися найтверезішою своєю усмішкою. Шаґ на це не відповів. Він просто з огидою глянув кудись повз неї і різко сказав:

— Так, когось підвезти?

Непроханий прихід чоловіка справив враження шкільного дзвоника. Жінки заходилися збиратися. Нен запхала до сумки кілька припасених стаутів Ліззі.

— Так, дівчата! Наступного вівторка збираємся в мене, — гаркнула вона й додала, явно звертаючись до Шаґа: — І будь-якій чоловік, якій гадає, шо може зіпсувать мені вечор каталогу, получить на горіхи.

— Ви прекрасна, як і завжди, місіс Фленніґен, — мовив Шаґ, гризучи ніготь на великому пальці, на якому висів ключ від таксі. З усіх жінок на світі цю він ніколи не трахнув би. Він мав свої стандарти.

— Як мило з твого боку, — відповіла Нен із кислою посмішкою. — Можеш запхать руки собі в сраку й крепко обійнять свої кишки од мене.

Аґнес натягнула свою оксамитову сукню на плечі. Вона стояла спокійно, поклавши руки по швах. Жінки закутувались у важкі пальта й чемно кивали їй, перш ніж незграбно протиснутися повз Шаґа, який досі тримався на порозі. Усі опускали очі, й Аґнес дивилася, як Шаґ усміхається кожній з-під вусів. Відступив він лише щоб пропустити тушу Нен.

Шаґ поволі виходив із літ, але досі не втрачав своєї владності, магнетичності. Його наказовий погляд якось дивно діяв на Аґнес. Колись вона казала матері, що коли познайомилась із Шаґом, у його очах був такий зблиск, який міг змусити жінку миттю роздягтися, варто йому лише попросити. Тоді додала, що просив він про це часто. Головне — це впевненість, пояснювала Аґнес, адже він зовсім не був Аполлоном, а його марнолюбство в якомусь менш чарівному чоловікові здавалося б огидним. Шаґ мав хист подавати себе як найбажаніший приз на світі. Розмовляв він говіркою Ґлазґо.

Він стояв у дверях у своєму випрасуваному костюмі та вузькій краватці, зі шкіряною барсеткою в руці, і холодно проводжав поглядом жінок, наче погонич худоби на ярмарку. Аґнес завжди знала, що Шаґ не надто перебірливий; він бачив пригоду майже в кожній жінці. Було щось у тому, як він умів осаджувати вродливих жінок, бо ніколи їх не боявся. Він умів їх насмішити, спантеличити і змусити почуватися вдячними за його товариство. Непоказних жінок він завдяки своєму терпінню й шарму змушував почуватися впевненими в собі, найгарнішими навіть у туфлях без підборів.

Тепер Аґнес це знала: він був егоїстичною твариною, у брудному, сексуальному сенсі цього слова, і це збуджувало її попри всі її найліпші поривання. Це було видно з того, як він їв, як запихав їдло до рота і злизував підливу з пальців, не переймаючись думкою інших. Це було видно з того, як він пожирав поглядом жінок, які розходилися по домівках. Останнім часом це було видно надто часто.

Заради Шаґа Аґнес кинула свого першого чоловіка. Він був католиком, хоча згадував про це тільки на Різдво, достатньо віруючим, щоб узяти участь у програмі забезпечення житлом, але молився він тільки на саму Аґнес. Вона була достоту вродливіша за нього, що незнайомці відчували надію, а незнайомки придивлялися до його промежини й запитували себе, чого ж вони не розгледіли в Брендані Мак-Ґавені. Проте там не було чого розглядати; то був простий, працьовитий чоловік, практично позбавлений уяви, який розумів, як йому пощастило з Аґнес, і тому поклонявся їй. Коли інші чоловіки йшли до паба, він щотижня приносив зарплатню додому й без суперечок віддавав їй нерозпечатаний коричневий конверт. Аґнес ніколи не поважала цього жесту. Вміст того конверта ніколи її не задовольняв.

Великий Шаґ Бейн здавався таким сяйливим порівняно з католиком. Він був самозакоханий, як дозволялося тільки протестантам, примітний завдяки своїй позірній заможності, рум’яний від обжерливості й марнотратства.

Ліззі завжди все розуміла. Коли Аґнес заявилася на її поріг із двома старшенькими й таксистом-протестантом, першим її поривом було грюкнути дверима, але її спинив Вуллі. Вуллі ставився до Аґнес із оптимізмом, який Ліззі вважала сліпотою. Коли Аґнес і Шаґ нарешті одружилися, ні Вуллі, ні Ліззі не пішли в РАЦС. Вони казали, що неправильно брати шлюб між різними вірами, та ще й не вінчатися. Насправді їм не подобався Шаґ Бейн. Ліззі завжди це розуміла.

Енн-Мері йшла однією з останніх, надто довго збираючи свої цигарки й кофту, хоча всі речі лежали на місці, там само, де вона кинула їх, коли прийшла. Вона хотіла була щось сказати Шаґові, але той перехопив її погляд, і вона притримала язика. Аґнес спостерігала за їхньою мовчазною розмовою.

— Ріні, як почуваєшся, лялю? — запитав Шаґ із котячим вишкіром.

Аґнес відвернулася від тіні Енн-Мері та глянула на свою стару подругу, і в неї тьохнуло серце.

— Да ничого, дякую, Шаґу, — незграбно відповіла Ріні, не зводячи очей з Аґнес.

Після наступних слів Шаґа в Аґнес стиснуло груди:

— Надягай пальто, а то все собі відморозиш. Підкину тебе через дорогу.

— Нє. Забагато клопоту.

— Дурниці, — він знову всміхнувся. — Подруга моєї Аґнес — моя подруга.

— Шаґу, не затримуйся, я поставлю гріти вечерю, — сказала Аґнес сварливіше, ніж їй хотілося б.

— Я не голодний.

Він тихо причинив двері вітальні. Занавіски на вікна знову безживно обвисли.

Ріні Свіні мешкала на Пінкстон-драйв, 9, у висотці, що стояла поряд із номером 16. Чорному таксі треба було просто акуратно розвернутися, і Ріні опиниться вдома менш ніж за хвилину. Аґнес сіла й закурила, розуміючи, що мине не одна година, перш ніж Шаґ повернеться додому.

Вона відчувала на щоці опік від материного погляду. Ліззі нічого не говорила, просто глипала. Це було занадто — сидіти в пастці в материній вітальні під її осудливим поглядом, мати її за безпосереднього свідка невпинного руйнування свого шлюбу. Аґнес узяла сигарети й вийшла в короткий коридор, щоб зазирнути до малечі. Пітьму дитячої порушував лише сконцентрований промінь похі´ д­ного ліхтарика. Лік стискав його підборіддям і малював в альбомі в чорній обкладинці з незворушним обличчям. Він не підводив погляду, і в тіні його м’якого чуба Аґнес не бачила його сірих очей. У кімнаті було тепло, і вона здавалася тіснішою від гарячого віддиху його сплячих брата й сестри.

Аґнес трохи позбирала розкиданий підлогою одяг. Тоді забрала з синової руки олівець і згорнула альбом.

— Попсуєш очі, сонце.

Лік був майже чоловіком, надто дорослим, щоб цілувати його на добраніч, але Аґнес усе одно чмокнула його, проігнорувавши те, як він сахнувся від запаху міцного стауту в її подиху. Він посвітив для неї ліхтариком на односпальне ліжко. Аґнес поглянула на меншенького, підіткнула ковдру Шаґґі до підборіддя. Їй захотілося розбудити його, вона подумала, чи не взяти його із собою в ліжко, зненацька охоплена потребою знову відчути чиїсь міцні обійми. У Шаґґі вві сні розтулилися губи, а повіки злегка тремтіли — він був надто далеко, щоб його турбувати.

Аґнес тихо зачинила двері й пішла до себе в кімнату. Засунула руку поміж шари матрацу й вийняла знайому пляшку горілки. Струснувши осад, налила собі в паперовий келишок, а тоді присмокталася до горлечка порожньої пляшки, дивлячись на вогні міста внизу.

Коли Шаґ уперше не прийшов додому після нічної зміни, Аґнес зустріла світанок, обдзвонюючи лікарні й усіх знайомих водіїв таксі. Гортаючи чорний записник, вона телефонувала всім своїм подругам, питала про їхні справи як ніде нічого, але не зізнавалася, що Шаґ загуляв, нездатна визнати сама перед собою, що це нарешті сталося.

Поки жінки базікали про свою життєву рутину, Аґнес прислухалася лише до звуків на тлі й вишукувала будь-які ознаки його присутності в кімнаті. Тепер їй хотілося розповісти тим жінкам, що вона все знає. Знає про запітнілі вікна таксі, його пожадливі руки і про те, як вони, мабуть, шепотіли, сапаючи, Шаґові на вухо, аби він забрав їх подалі від усього цього, поки штрикав у них своїм прутнем. Через це Аґнес почувалася старою й дуже самотньою. Їй хотілося сказати їм, що вона розуміє. Вона знала все про цей трепет, тому що колись давно на їхньому місці була вона.

Колись давно через поривчастий вітер із моря в Аґнес від холоду посиніли стегна, але вона цього не відчувала, бо була щаслива.

На неї лилися дощем тисяча миготливих вогників променаду, і вона потягнулася до них із розтуленими губами. Вона була в такому захваті, що ледве могла дихати. Чорні блискітки на її новій сукні відбивали яскраві вогні, пускаючи зайчики назад, у ярмарковий натовп, аж поки вона сама засвітилася, як ті ліхтарі.

Шаґ підняв її і поставив на порожню лавку. Вогні світили вздовж усієї берегової лінії, куди сягало око. Кожна будівля ніби змагалася з сусідньою, мерехтячи тисячею власних крикливих лампочок. На одних висіли вивіски у стилі салунів на Дикому Заході — на них галопом мчали коні й підморгували ковбої, — інші нагадували танцівниць Лас-Веґаса. Аґнес опустила погляд на Шаґа, який радісно всміхався їй. Він мав елегантний вигляд у своєму доброму, приталеному чорному костюмі. Його вигляд промовляв: «Я — не абихто».

— Не пам’ятаю, коли ти востаннє водив мене на танці, — сказала Аґнес.

— Я й досі можу тупцяти в такт.

Шаґ обережно зняв її з лавки та обійняв, стиснувши рукою її м’яку талію. Він бачив у її очах берегову смугу, пістряве сяйво клубів і азарт гральних зал. Він думав, чи й це також не втратить для Аґнес свого блиску. Шаґ зняв піджак і накинув його на її плечі.

— Так, після цього вогні Сайтгіллу вже не здаватимуться колишніми.

Аґнес здригнулася.

— Давай не будемо про дім. Просто вдамо, що ми втекли.

Вони пішли вздовж мерехтливого узмор’я, намагаючись не думати про всі ті повсякденні дрібниці, що поставали між ними, що тримали їх у квартирі висотки, де за стінкою хропіли її батько й мати. Аґнес дивилася, як спалахують і гаснуть вогні. Шаґ спостерігав за чоловіками, які косили на неї пожадливими очима, й відчував вибух шаленої гордості.

Уперше вона побачила узбережжя Блекпула в сірому світлі того ранку. Їй стиснуло серце від німого розчарування. За занехаяними будівлями бовванів чорний збрижений океан і холодний, кам’янистий пляж, яким бігали посинілі дєтки в білизні. Берег був повний кошиків, совочків і пенсіонерів у шапочках-дощовиках. Ці люди вирвалися сюди на день із Ліверпуля або приїхали набитим туристичного автобусом із Ґлазґо. Шаґ подавав це як нагоду побути на самоті. Аґнес закусила щоку від пересічності всього цього.

Тепер, уночі, вона зрозуміла привабливість цього місця. Справжні чари полягали в ілюмінації. Не було жодної поверхні, яка не виблискувала б. Старі трамваї, що їхали посередині дороги, сяяли вогнями, а хиткі дерев’яні пірси, що виступали в застояну воду узмор’я, тепер, прикрашені гірляндами, світилися, наче злітно-посадкові смуги. Навіть панамки з написами «Цілуй мене бігом!»******** зблискували де-не-де, ніби ошалілі від хоті. Шаґ тримав Аґнес за зап’ястя й вів крізь натовп уздовж сяйливого променаду. З каруселі на пірсі лунали дитячі крики. Ревіли й миготіли машинки на автодромі, дзенькали монети в приймачах гральних автоматів. Шаґ усе тягнув її крізь юрбу до Блекпульської вежі, метляючи поміж людей за таксистською звичкою.

— Коханий, будь ласка, пригальмуй, — попросила Аґнес. Вогні проносилися повз надто швидко, і вона не встигала вбирати їх очима. Вона вивільнила зап’ясток з його хватки, на ньому залишився червоний слід.

Шаґ, зашарівшись, мружився посеред святкового натовпу. Його охопила суміш гніву й сорому. Незнайомці хитали головами, мовляв, вони-то знали, як слід поводитися з цією милою жіночкою.

— Ти ж не будеш знову починать, правда?

Аґнес потерла руку. Вона спробувала пом’якшити насуплений вираз обличчя. Тоді зчепилася своїм мізинцем із його, відчувши холодний, мертвий дотик його золотого масонського персня.

— Просто ти сильно спішиш, да й усе. Дай мені намилуватись. У мене таке відчуття, що я ніколи не виходжу з дому.

Жінка відвернулася від нього до вогнів, але їхні чари розвіялися. Вони й справді були дешевкою. Аґнес зітхнула.

— Давай трошки хильнемо. Знімем холодок, мо’, повернем собі святковий настрій.

Шаґ примружив очі й провів долонею по вусах, ніби ловлячи всі ті жорсткі слова, які хотів їй сказати.

— Аґнес. Я тебе молю. Можеш, будь ласка, сьодні пригальмувати?

Але вона вже пішла через трамвайні колії до ковбоя, який підморгував перехожим.

— Здоров, — мовила барменка із сильним ланкаширським акцентом. — Яка файна сукня.

Аґнес забралася на пластиковий барний стілець, що обертався довкола своєї осі, й елегантно схрестила щиколотки.

— Один «Бренді Александер»********, будь ласка.

Шаґ посунув сусідній барний стілець, крутнув його, поки той не став вищим за її. Заскочив на нього й повернувся так, щоб дивитись Аґнес в очі.

— Холодного молока, будь ласка.

Він витягнув дві цигарки з пачки, і Аґнес кивнула йому, аби він їй підкурив. Барменка поставила перед ними напої. Молоко налили в дитячу чашку з соломинкою, і Шаґ відсунув його та попросив іншу тару.

Він засунув підпалену цигарку між губ Аґнес і погладив її по потилиці, де вибилося із зачіски кілька м’яких кучерів. Вона потягнулася до своєї сумочки, а тоді, заткнувши пасмо в пучок, із шипінням збризнула волосся лаком із солодким запахом. Випила великий ковток солодкого напою та облизала губи.

— Елізабет Тейлор бувала в Блекпулі. Цікаво, вона любить морських равликів?

Шаґ подлубався мізинцем із перснем у носі. Скатав шматочок слизу вказівним і великим пальцями.

— А хто ж не любить?

Аґнес крутнулася на стільці й теж сіла до нього обличчям.

— Може, нам луччє переїхати сюда. Тоді завше було б ось так.

Чоловік засміявся й похитав головою, наче до дитини.

— У тебе що день, то нові ідеї. Нияк не можу за тобою угнатися.

Він провів пальцем по блискучому шву її сукні. Аґнес споглядала юрми відпочивальників, що сунули повз бар. Звичайний люд, уже в зимових куртках.

— Знаєш, чого мені хочеться? Пограти в бінго. — У неї в животі вже розливалося тепло від коктейлю. Вона задоволена обійняла себе. — Усі ці вогні. Почуваюся щасливицею.

— Правда? Дак то я попросив їх включить світло — тильки для тебе.

Принесли нові напої. Аґнес подлубалась у склянці й витягла звідти соломинку, паличку для розмішування й два пузаті кубики льоду.

— Цього разу я серйозно. Я збираюсь відхватити великий куш. Збираюся почати жити. Я покажу тому Сайтгіллу. Прям відчуваю це.

І вона допила коктейль одним ковтком.

Вони орендували кімнату на горішньому поверсі вікторіанського будинку за три вулиці від променаду. Вона була непоказна навіть як на блекпульський готель типу «ліжко і сніданок», а запах був такий, наче там мешкали не сім’ї на відпочинку, а тимчасові квартиранти. У кожний устелений килимом сходовий майданчик в’ївся свій особливий мускусний запах. Смерділо згорілими тостами й перегрітими телевізорами, наче власниця ніколи не відчиняла вікон.

Тієї ранкової пори було тихо. Аґнес лежала горілиць унизу встелених килимом сходів, фальшиво наспівуючи: «Я просто люди-и-ина. Я просто жи-и-инка».

За зачиненими дверима лунали кроки, а над головою скрипіли старі паркетні дошки. Шаґ легко затулив їй рота рукою.

— Ш-ш-ш. Тихіше, ну. Ти тута всіх перебудиш.

Аґнес відкинула його долоню, розкинула руки й заспівала гучніше:

— Покажи мені драби-и-ину, якою я маю де-е-ертись.

В одній із кімнат загорілося світло. Шаґ побачив це крізь щілину під благенькими дверима. Він просунув руки їй під пахви та спробував підняти її, витягнути нагору сходами. Що дужче він тягнув, то легше Аґнес вислизала з його рук, наче безкостий мішок м’яса. Щойно йому вдавалося знайти опору, вона ставала безформною й вивільнялася. Вона знову повалилася на сходи, регочучи та не припиняючи співати.

Із-за зачинених дверей однієї з кімнат зашипів якийсь англієць:

— Замовкніть, а то викличу поліціянтів! Люди взагалі-то сплять.

Із того, як він із присвистом вимовляв шиплячі звуки, Шаґ виснував, що це якийсь дрібний, жіночний мужчинка. Шаґу хотілося б, аби він відчинив двері. Хотілося б залишити на його обличчі відбиток персня.

Аґнес вирішила показати зухвальство:

— Ага, викликай свою поліцію, кайфолом! Я на видпочи…

Шаґ затиснув її вологого рота рукою. Аґнес лише загиготіла. Із лукавим поглядом вона облизала його долоню. Її товстий язик нагадував теплий, вологий шмат баранячої вирізки. У Шаґа до горла підкотила блювота. Стиснувши пальці, він вчавив усіяні перснями пальці їй у щоки, поки в неї не розтулилися щелепи. Сміхотливий вогник у її очах згас. Нахилившись обличчям до Аґнес, він прошипів:

— Послухай мене, бо я двічі повторювать не буду. Зараз же встала й піднялася цими сходами.

Він повільно забрав руку від її обличчя. Там, де були його пальці, залишився рожевий слід. Погляд Аґнес був наляканий, і тепер вона здавалася майже тверезою. Та коли він прибрав руку, страх в очах розтанув, і на обличчі знову затанцював алкогольний чортик. Вона плюнула на нього крізь свої штучні зуби.

— Та за кого ти себе, блядь, ма…

Шаґ накинувся на неї, перш ніж вона встигла договорити. Переступивши через неї, він потягнувся назад до її волосся. Коли він просунув пальці крізь пасма, затвердлий лак затріщав, наче курячі кісточки. Тягнучи з такою силою, що можна було б вирвати цілі жмутки волосся з корінням, він почав підніматися сходами, тягнучи жінку за собою. Ноги Аґнес незграбно вивернулися, вона брикалась, наче недоладний павук, намагаючись знайти опору. Голову роздирав різкий біль, і вона вчепилася Шаґові в руку, щоб послабити натяг. Той майже не відчув її гострих нігтів, якими вона впилася в його шкіру. Він підтягнув її на одну сходинку вгору, тоді ще на одну, і ще. Брудна доріжка дряпала їй спину, здирала шкіру на шиї, обривала блискітки з блискучої сукні. Захопивши її дебелою рукою під підборіддя, Шаґ протягнув її через сходовий майданчик. Одним рухом кинув біля дверей, виловив у кишені ключ, увімкнув голу лампочку й затягнув жінку до кімнати.

Аґнес лежала попід дверима, наче пошарпаний валик від протягів. Розшита блискітками сукня задерлася, оголивши білі ноги. Вона потягнулася до голови, мацаючи її там, де почало вириватися волосся. Шаґ перетнув кімнату та забрав її руку, раптом засоромившись свого вчинку.

— Не чіпай. Я тобі ничого не зробив.

Аґнес відчувала на пальцях кров із голови. У вухах дзвеніло від биття об кожну сходинку — гуп, геп, гуп. П’яне оніміння полишало її.

— Нащо ти це зробив?

— Ти ламала переді мною комедію.

Шаґ зняв свій чорний піджак і повісив на спинку єдиного дерев’яного стільця. Стягнув краватку й акуратно згорнув її. Його обличчя пашіло, і через це очі здавалися дещо меншими й темнішими. Поки він тягнув Аґнес сходами, його волосся розпатлалось, відкривши лисину, яку він чимдуж намагався приховати. Окремі пасма звисали за лівим вухом, тоненькі й жалюгідні. У глибині його горла щось клацнуло, ніби хтось натиснув на перемикач, і він знову накинувся на жінку. Вона відчула його хватку на шиї, на стегні. Шаґ напружив пальці й зарився ними в її м’яку плоть, намагаючись учепитись якомога певніше. Коли плоть почала відриватись від кістки, Аґнес закричала від болю, і він двічі вгатив її печаткою на персні в щоку.

Коли вона знову стихла, Шаґ нахилився, впився нігтями в її плече та стегно й кинув її на ліжко, наче репнутий сміттєвий мішок. Тоді виліз на неї. Його обличчя налилось яскравим багрянцем, рідке волосся стирчало з набряклої від приливу крові голови. Його ніби сповнювала кипляча кров. Він переніс усю свою вагу на лікті й уперся ними в її руки, втискаючи їх у матрац, так що вони, здавалося, от-от переламаються. Зібрав усю свою масу, усю рушійну вагу, яку набрав од сидячого способу життя, і вчавив у Аґнес, знерухомивши її під собою.

Шаґ засунув праву руку їй під сукню й намацав її м’які білі форми. Вона схрестила ноги під ним; він відчув, як замикаються щиколотки. Схопив її обіруч за стегна та спробував розчепити їх мертвий затиск. Ті не піддавалися. Ноги були зімкнуті міцно. Шаґ уп’яв пальці в м’яку плоть, зариваючись у неї нігтями, доки відчув, як репає шкіра, доки відчув, як розчіпляються щиколотки.

Він штрикав її, поки вона ридала. З неї випарувався весь алкоголь. Зник увесь опір. Скінчивши, він зарився обличчям у її шию. Він сказав, що наступного дня знову візьме її на танці при вогнях.

Три

Те літо, коли воно, зрештою, настало, було задушливим і вогким. Людині, яка звикла до нічного життя, дні здавалися надто довгими. Тривале денне світло нагадувало нетактовного гостя, північні сутінки ніяк не хотіли поступитися місцем темряві. Великому Шаґу завжди було найтяжче спати літніми днями. Сонце висвічувало цупкі штори, поки вони починали променіти фіолетовим сяйвом, і діти завжди найбільше галасували в найщасливішу пору, балакучі підлітки з сусідніх квартир постійно гупали дверима, а килимом коридору тинялися жінки в сандалях на пряжках, цілодобово шльопаючи рожевими п’ятками й лускаючи рожевими жуйками.

Коли нарешті запала ніч, Великий Шаґ розвернув свою чорну легковку, окресливши акуратне, маленьке коло. Вона обернулася, наче тлустий пес, який женеться за власним хвостом, і попрямувала до виїзду з мікрорайону Сайтгілл. Побачивши вогні Ґлазґо, Шаґ розслаблено відкинувся на спинку сидіння, і вперше за день його плечі відлипли від вух. На наступні вісім годин це місто належало йому, і він мав на нього плани.

Шаґ витер вікно, щоб було добре видно бічне дзеркало. Усміхнувшись до себе, він подумав, який ефектний вигляд має: біла сорочка, чорний костюм, чорна краватка. Аґнес говорила, це трохи занадто для роботи, але, зрештою, вона взагалі останнім часом забагато говорила. Усміхаючись усім своїм єством, Шаґ міркував, чи водіння таксі в нього в крові. У них із братом Раскелом це було практично родинною справою. Їхньому батьку вона теж припала б до душі, якби його не вбило кораблебудування.

Шаґ став на світлофорі під Королівською лікарнею, дивлячись, як зграйка медсестер курить самокрутки. Він спостерігав, як вони потирають рожеві долоні на холодному нічному повітрі та підпирають цицьки міцно схрещеними руками. Вони курили без рук, боячись втратити хоч крихту тепла. Шаґ поволі розплився в посмішці, і його відображення зробило те саме. Нічна зміна, безсумнівно, пасувала йому найкраще.