Російсько-українська війна: повернення історії ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN978-617-15-0418-9(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:

Plokhy S. The Russo-Ukrainian War: The Return of History / Serhii Plokhy. — New-York : W. W. Norton & Company, 2023. — 400 p.

Переклад з англійськоїМаксима Ларченка

Плохій C.

П39Російсько-українська війна: повернення історії  / Сергій Плохій ; пер. з англ. М. Ларченка. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 400 с.

ISBN 978-617-15-0274-1 (дод. наклад)

ISBN 978-1-324-05119-0 (англ.)

Ці події були передбачуваними і прогнозованими. Однак, попри це, 24 лютого 2022 року світ здригнувся від жаху. Здається, ніхто не очікував війни такого масштабу. Як виявилося, жодна країна не готова до неї. До того ж найбільший воєнний конфлікт у Європі після Другої світової війни розгортається за геть несподіваним сценарієм.

Сергій Плохій вичерпно аналізує повномасштабне вторгнення Росії, його витоки, перебіг та можливі результати. Чому Путін наважився розпочати війну? Як українцям вдається чинити такий ефективний опір «другій армії світу»? Як на тлі всіх цих подій відбувається об’єднання Заходу й повна ізоляція Росії? І якими будуть наслідки війни для України, Росії, Європи та світу в цілому?

УДК 93/94

© Serhii Plokhy, 2023. All rights reserved

©Depositphotos.com / Siempreverde,2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українськоюмовою, 2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнєоформлення, 2023

Передмова

Збагнути незбагненне. Російське вторгнення застало мене у Відні, столиці колишньої імперії, безпосередньо пов’язаної з початком Першої світової війни. Ба більше, у місті, яке гітлерівська Німеччина захопила внаслідок аншлюсу Австрії — події, що передувала початку Другої світової. Коли ввечері 23 лютого 2022 року віденці готувалися до сну, у повітрі витало передчуття нової війни. Переглянувши тривожні репортажі на CNN, я плекав надію на краще, втім, серце не полишав неспокій. Наступного ранку я прокинувся раніше, ніж зазвичай, приблизно о шостій. Потягся перевірити новини на телефоні, але випадково відкрив пошту.

Я побачив тему листа, і в грудях похололо. «Боже мій». Писав гарвардський колега, з яким ми дискутували про ймовірну війну ще в жовтні. Саме завдяки тій розмові я вперше замислився про можливий повномасштабний конфлікт. Росіяни зосереджували дедалі більше військ біля українських кордонів, а американські медіа доповідали про це ледь не в режимі реального часу. Такі пересування видавалися мені тільки частиною шантажу. Колега, навпаки, заперечував, мовляв, усе може бути. І тепер, глянувши на заголовок, я вже знав: вторгнення почалося. Зібравшись із духом, я відкрив листа. Завершувався він словами: «Добраз цього не буде. Що не день, то нові заяви. Американська розвідка прогнозує бліцкриг, але почекаємо до завтра. Маю надію, що в тебе у Відні все гаразд».

Однак усе було далеко не гаразд. Щось почалося, а проте я не знав, що саме. Міг лиш припускати, що Путін знову вдерся в Східну Україну — театр воєнних дій 2014—2015 років. З цими думками я відкрив наступного електронного листа. Лист був без теми. Писав колега з Дніпра — міста, далекого від ліній фронту 2014—2015 років. З написаного ставало очевидним, що цього разу безпечних територій за лінією фронту немає.

Колега зазначив: «Збираю речі, щоб їхать із Дніпра, можна Вамна пошту скину “балванки” книжок, бо не знаю, що буде далі, а комп’ютер у цих подіях може десь втратитися. — І далі: — А ми добре знаємо долю рукописів у часи війни». Я нашвидкуруч відповів, побажав удачі й подякував, що довірив мені незавершені роботи.

Лише після цього я почитав новини: почалося повномасштабне вторгнення в Україну, російські ракети атакували Київ, Дніпро й моє рідне Запоріжжя. Усе це здавалося нереальним. Я зателефонував у Запоріжжя — до сестри. Вона не спала. В один із районів міста влучили ракети, але, на щастя, далеко від будинку батьків. Голос її був спокійний. За день до того я зателефонував і порадив запастися бензином. До поради сестра не дослухалась, бо їй, як і майже кожному українцю, складно було повірити в можливість великої війни. А втім, війна почалася, і ні я, ні вона до неї готові не були. Доводилося жити одним днем. Я телефонував двічі, зранку й увечері, щодня. І щоразу з одним питанням: як минула ніч? як минув день? Слова «на добраніч» і «доброго ранку» раптом набули геть іншого значення. Добрим став день, який, попри завивання сирен, був без ракетних ударів і бомбардувань.

Того ранку я надів білу сорочку з піджаком. Незвичний, ба навіть відверто дивний вибір для архіву Міжнародного агентства з атомної енергії, де я тоді працював над дослідженням міжнародної історії чорнобильської ядерної катастрофи. А втім, я одягнувся так навмисно, щоб продемонструвати собі та іншим зібраність і готовність виконувати свої обов’язки, хоч які вони були в умовах війни. Я надихнувся епізодом зі щоденника Джорджа Фроста Кеннана, американського дипломата та експерта в галузі міжнародних відносин. Почувши зранку про напад Гітлера на Чехословаччину в березні 1939-го, Кеннан поголився двічі, щоб переконати себе й усіх інших у рішучості виконувати дипломатичні функції, хай би що.

В архіві на мене дивилися з неприхованою симпатією та жалем. Один архіваріус сказав: «Дуже прикро через те, що відбувається у вашій країні». Він мав на увазі, що кінець близький: країну захоп­лять, як не сьогодні, то завтра. То я так вбрався для її похорону? Хотілося вірити, що ні, але я не знав, чого очікувати. Пізніше того дня в мій кабінет в інституті завітав фотограф із Neue Zu..rcherZeitung, щоб сфотографувати мене для інтерв’ю, яке ми провели кількома днями раніше. На тій світлині я скуйовджений, вітер роздмухав моє волосся в різні боки, зате в білій сорочці та з повним рішучості поглядом. В інтерв’ю для часописуNew Yorkerза кілька днів до того я пророкував, що українці боротимуться. «Не знаю як і коли, — сказав я тоді репортерові, — проте не сумніваюся: опір буде»1.

Події наступних днів і тижнів продемонстрували, що я мав рацію щодо спротиву, проте не уявляв ані його масштабів, ані масштабів прийдешньої війни. Вторгнення, яке Путін назвав «військовою операцією» і яке мало тривати лише кілька днів або принаймні кілька тижнів, переросло в найбільшу конвенційну війну на європейських теренах з 1945-го. Ця війна вже забрала десятки, як не сотні тисяч життів, багато з них — цивільні, а ще спровокувала найбільшу кризу біженців у Європі, знову-таки, з часів Другої світової. Кількість жінок, дітей і літніх людей, змушених утікати від боїв в Україні, сягнула дванадцяти мільйонів, а тих, хто знайшов прихисток у Східній та Центральній Європі, — понад п’яти мільйонів. Ядерні об’єкти, як-от Чорнобиль і найбільша в Європі Запорізька АЕС, стали новим полем битви, і з’явилися прямі або завуальовані загрози застосування ядерної зброї.

Як це все сталося? Ні на емоційному, ні на професійному рівнях я не міг збагнути чи бодай обміркувати й пояснити собі та іншим, що призвело до неспровокованої агресії Росії. Єдиними раціональними поясненнями видавалися божевілля та злочинний умисел. Та позаяк до мене повсякчас зверталися журналісти, просячи прокоментувати ситуацію, я розумів, що не маю права відмовляти, адже мої слова можуть вплинути на перебіг подій. Я усвідомив, що, як історик, здатен запропонувати те, чого іншим бракує, коли йдеться про розуміння найбільшого в Європі воєнного конфлікту з часів Другої світової. Зрештою, я переконав себе, що, коли перефразувати Вінстона Черчилля, історики — найгірші тлумачі поточних подій, як не зважати на всіх інших. Звичайно, Черчиллю йшлося не про історію, а про демократію.

У цій книжці я роблю те, що в моїх силах, щоб подати події, які розгорталися перед моїми очима та очима всього світу, в історичній та порівняльній перспективі. Завдяки чому стала можлива ця загарбницька війна? Як українці спромоглися чинити опір і далі це роблять сьогодні? І якими, зрештою, будуть найважливіші наслідки війни для України, Росії, Європи та світу? Ці питання вирували в голові, доки я поволі оговтувався від шоку перших днів агресії й починав заново вчитися аналітично мислити. А ще я намагався визначити ознаки майбутньої великої європейської війни, які ми вчасно не зуміли розпізнати, бо видавали бажане за дійсне.

У свідомості багатьох історія дійшла кінця з падінням Берлінського муру, якщо не в фукуямівському розумінні цього падіння як остаточної перемоги ліберальної демократії, то в переконанні, що, попри постійне суперництво між великими державами, неспровоковані вторгнення з територіальними анексіями та широко­масштабні військові дії зразка минулих світових війн лишилися в минулому. Були очевидні ознаки протилежного — війни в Чечні, у колишній Югославії, а потім в Афганістані та Іраку, — але ми воліли їх ігнорувати. Зростання популізму й авторитарних режимів, а також авторитарні тенденції в демократичних країнах наводили на думку про паралелі з 1930-ми роками, але більшість із нас відкидала їх.

Історія повернулася як месник, демонструючи найгірші риси й відкриваючи найстрашніші, повні сцен насильства та руйнування сторінки минулого. Усі ми знаємо, що сталося внаслідок зростання диктатури в Європі напередодні Другої світової війни, і тепер можемо легко уявити, до чого приведе дальше зростання авторитаризму в Європі, Азії та інших куточках світу сьогодні. Настав час по-новому осмислити давню й нещодавню історію, розглядаючи поточні події в контексті, як історичному, так і геополітичному, щоб зрозуміти їх коріння, передбачити результати та спробувати покласти край насильству.

Пропоную подивитися на передумови та перебіг цієї війни в довшій історичній перспективі. Я відмовляюся від спокуси на­звати 24 лютого 2022-го її початком, попри шок і драматизм тотального російського нападу на Україну, з тієї простої причини, що війна почалася за вісім років до того, 27 лютого 2014-го, коли російські збройні формування захопили будівлю кримського парламенту. Через рік, у лютому 2015-го, перший етап війни був завершений дипломатично, а саме двома пакетами угод, що мають назви «Мінськ I» та «Мінськ II». Однак неоголошена війна з артилерійськими та ракетними ударами й обстрілами через лінію розмежування на Донбасі тривала протягом наступних семи років, забравши життя понад 14 000 українців, але привернувши мінімум міжнародної уваги. Цей етап завершився офіційним виходом Росії з Мінських угод і початком її повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022-го.

У книжці я говорю про цю війну, її передумови, перебіг та очевидні й можливі наслідки. Як зазначаю нижче, коріння теперішньої війни варто шукати в загибелі Російської імперії у XIX та XX століттях, коли зародилися ключові ідеї, що розпалили поточний конфлікт. Мій основний аргумент полягає в тому, що ми бачимо сьогодні абсолютно не нове явище. Багато в чому поточний конфлікт — це старомодна імперська війна, яку ведуть російські еліти, що вважають себе за спадкоємців великодержавних експансіоністських традицій Російської імперії та Радянського Союзу. З боку України це насамперед добре відома історикам війна за незалежність, відчайдушна спроба країни, повсталої на руїнах Радянського Союзу, захистити право на існування.

Попри імперське коріння, нинішня війна відбувається в новому середовищі, визначеному поширенням ядерної зброї, розпадом міжнародного устрою після холодної війни та безпрецедентним відродженням в усьому світі популістського націоналізму, востаннє помітного у 1930-х. Війна демонструє, що Європа та світ вичерпали дивіденди миру, отримані внаслідок падіння Берлінського муру 1989-го, і вступають у нову, ще не визначену еру. У вогні нинішньої війни кується новий світовий порядок, який, може, повторить біполярний світ епохи холодної війни. Коли я пишу ці рядки, війну ще далеко не завершено, тож не знаємо, що нам принесе її кінець. Однак уже сьогодні цілком зрозуміло, що від її результатів багато в чому залежить майбутнє не тільки України, Росії та Європи, а й світу, у якому житимемо ми, наші діти й онуки.

Розділ 1. Загибель імперії

Була 19:00 за московським часом, католицьке Різдво, 25 грудня 1991 року. Михайло Горбачов, колишній генеральний секретар Комуністичної партії СРСР, а незабаром і колишній президент Радянського Союзу, сидів за робочим столом у кремлівському кабінеті та зачитував перед телекамерами підготовлену заяву.

Горбачов звернувся до слухачів «дорогі співвітчизники, співгромадяни». Фактично він говорив до всього світу: CNN транслювала його коротке звернення в прямому ефірі. Радянський лідер залишав пост президента СРСР. О 19:12, коли Горбачов закінчив виступ, Радянський Союз офіційно припинив існування. Комуністичного режиму, що врятував від розпаду царську Російську імперію, виріс у наддержаву й погрожував світові ядерним знищенням, не стало. Менш ніж за пів години над Кремлем спустили червоний прапор, щоб замінити його на біло-синьо-червоний, прапор Російської Федерації, подібний до триколірного прапора Російської імперії до її розпаду внаслідок революції 1917-го1.

У дванадцятихвилинній промові перший та останній президент СРСР заявив, що йде у відставку з «принципових міркувань». Він прагнув зберегти «Союзну державу й цілісність країни», однак не зміг цього зробити. «Події пішли іншим шляхом. Запанувала лінія на розчленування країни й роз’єднання держави, з чим погодитися не можу». Горбачов залишав посаду президента країни, законне існування якої вже породжувало запитання. Раніше того місяця її розпустили лідери п’ятнадцяти республік, що утворювали СРСР2.

Розпад Радянського Союзу вже тривав певний час, проте став невідворотним 1 грудня 1991 року, коли громадяни України, другої за чисельністю республіки після Росії, пішли на виборчі дільниці вирішувати, чи хочуть вони, щоб їхня країна стала незалежною. Явка перевищила 84 відсотки виборців, і понад 92 відсотки з них проголосували за незалежність. Навіть жителі українського Донбасу, що межує із західним кордоном Росії, висловилися за незалежність з більшістю майже 84 відсотки. У Криму, єдиному регіоні України, де переважає російське населення, незалежність підтримали 54 відсотки виборців. У Севастополі, порту приписки Чорноморського флоту, результати були ще кращі: незалежність України підтримали 57 відсотків виборців3.

Таке голосування шокувало Горбачова, але не російського президента Бориса Єльцина, колишнього протеже Горбачова, а з часом його запеклого супротивника. За кілька днів до того про ймовірний результат Єльцина поінформувала радниця Галина Старовойтова, антропологиня й демократична активістка. Почувши прогнози, Єльцин їй не повірив. «Бути цього не може! — вигукнув тоді він. — Це ж наша братня слов’янська республіка! Там росіян відсотків 30. Крим російський! Усі, хто живе на схід від Дніпра, тяжіють до Росії!» Старовойтовій знадобилося 40 хвилин, щоб переконати свого керівника: дані опитування вказують на один можливий результат — вирішальну перемогу прихильників незалежності. Єльцин прийняв рішення на місці: він визнає незалежність України й зустрінеться з майбутнім українським президентом Леонідом Кравчуком, щоб утворити новий союз, відмінний від очолюваного Михайлом Горбачовим4.

Зустріч відбулася 7 грудня й тривала наступного дня в Біловезьких мисливських угіддях на білорусько-польському кордоні. Білоруські лідери, зокрема голова парламенту республіки Стані­слав Шушкевич, приймали президентів Росії та України, які разом зі своїми радниками вирішували долю СРСР. Коли Кравчук відмовився приєднатися до реформованого союзу, як те пропонував Горбачов, помічник Єльцина Геннадій Бурбуліс закликав узагалі розпустити СРСР. Наляканий почутим, голова білоруського КДБ повідомив про зрадницьку пропозицію керівництво в Москві, але активної реакції не було: прихильників Горбачова в коридорах влади радянської столиці лишалося небагато. На зміну Радянському Союзу з’явилася Співдружність Незалежних Держав — регіональна міжнародна організація, а не нова держава. Менш ніж за два тижні до Співдружності як засновники долучилися лідери центральноазійських республік. У Горбачова більше не лишилося союзників і в республіках. Схилившись перед неминучим, він пішов у відставку 25 грудня 1991-го5.

Оцінюючи останній рік Радянського Союзу, помічник Горбачова із зовнішньої політики Анатолій Черняєв, за сумісництвом ще й автор його промови про відставку, писав: «З СРСР того року насправді сталося те, що “у призначений час” ставалося й з іншими імперіями, коли закінчувався відведений їм історією потенціал». Привід падіння імперії не покидав голови Черняєва, коли він додав у чернетку промови Горбачова такі фрази, як «Найруйнівнішим у цій кризі є розпад державності» та «Ми — спадкоємці великої цивілізації». Однак він теж визнав марність будь-яких спроб урятувати імперію у стані занепаду. «Зусилля Горбачова врятувати Союз — це безнадійні судоми, — писав Черняєв у щоденнику в листопаді 1991-го, додаючи: — І взагалі все б нічого, якби не Україна, не Крим, який не можна віддати»6.

Радянський Союз розпався завдяки українському референдуму, зокрема й через те, що українці були серед небагатьох республік, які поставили питання незалежності на голосування. Горбачов підтримував ідею загальносоюзного референдуму про долю СРСР, проте його бажання проігнорували. Більшість республік, зокрема й Росія, просто сприйняли результати українського референдуму як вирок усьому СРСР. Ні Горбачов, ні Єльцин не уявляли собі Радянський Союз без його другої за значущістю республіки, ключового елементу російської імперської та радянської історії й міфології. Майбутнє відновленняімперського проєкту в будь-якій формі залежало б від здатності Росії повернути Україну у своє лоно. «Без України Росія перестає бути імперією, але з Україною, підпорядкованою, а тоді підкореною, Росія стає імперією автоматично», — зауважив кілька років по тому Збігнєв Бжезінський7.

Міф походження

Більшість росіян вважають сьогодні, як вважали протягом багатьох століть, що їхня держава та нація виникли в Києві, центрі середньовічної держави, що її історики називають Київською Руссю. Маючи за центр сучасну українську столицю, та держава охоплювала значну частину нинішньої України, Білорусі та європейської Росії. Київська Русь, утворена в Х столітті, пройшла процес роздріблення й не вистояла під навалами монголів у ХІІІ столітті, проте змогла лишити по собі численні напівнезалежні держави. Наймогутнішими з них були Галицько-Волинське князівство на території сучасної України та Південної Білорусі, Великий Новгород, або Новгородська республіка, на північно-західних землях колишньої Київської держави й Володимирське, а пізніше Московське князівство в північно-східній частині Київської держави — історичне ядро сучасної Росії8.

Росіяни і справді можуть простежити походження своєї релігії, писемності, літератури, мистецтва, законів і — що надзвичайно важливо в домодерну епоху — своєї панівної династії саме з Києва. Більш проблематичними є спроби заявити про Київ як про джерело свого етносу, мови та народної культури. Мандрівники з Москви та Петербурга дивувалися в ХІХ столітті, що жителі Києва й околиць розмовляють іншою мовою, співають інших пісень і мають самобутню культуру. Однак особливого значення на той час це вже не мало, позаяк міф про походження Росії з Києва вкоренився у свідомості царського оточення ще наприкінці XV століття9.

Витоки цього міфу сягають перших років незалежного існування Великого князівства Московського, пізніше відомого як Московія. Його основи заклав московський правитель Іван ІІІ Великий, один із далеких нащадків київських князів, який встановив московське панування над величезною територією від Нижнього Новгорода на сході до Великого Новгорода, або просто Новгорода, на заході. Саме в розпал війни Івана з Новгородом, одним зі спадкоємців Київської Русі, народився міф про київське першородство Московії, і першопричиною його створення стали династичні претензії. Іван оголосив себе спадкоємцем київських князів, претендуючи на право правити Новгородом. Він переміг новгородців у Шелонській битві 1471 року, а 1478-го приєднав республіку до свого князівства. Незалежна російська держава, народжена в боротьбі між Москвою та Новгородом, стала наслідком перемоги авторитаризму над демократією.

Військова перемога Івана над новгородцями звільнила його від татарських ханів, нащадків Монгольської імперії, чиє правління над Московією тепер стало суто номінальним. Татари намагалися завадити Іванові захопити Новгород — за іронією долі, захищаючи російську демократію, — проте марно, їм довелося відступити. Завоювання Новгорода також символізувало перемогу претензій Івана як законного спадкоємця київських князів. З часом він знову й знову використовуватиме цей уявний статус, щоб претендувати на ще більше російських, українських і білоруських земель. Потужний історичний міф про київські корені російської династії ліг в основу політики новоствореної незалежної Московії — політики завоювань10.

Іван III був першим правителем Московії, який намагався йменувати себе «царем», європейським словом, що означає «імператор», або правитель над правителями, і походить від імені Юлія Цезаря. Однак першим правителем, якого коронували на царя, став його онук, Іван ІV Грозний. Іван III передав спадкоємцям не тільки авторитарний інститут князівської влади, який онук успішно перетворив на форму тиранії, а й міф про київське походження. Іван Грозний стверджував, що він нащадок імператора Августа, й цю генеалогічну лiнію намагався простежити через київських князів аж до візантійських імператорів та їхніх римських попередників. Також він прагнув розширити терени Московського князівства за межі дідових володінь.

У 1550-х роках Іван IV завоював Казанське та Астраханське ханства, які, як і сама Московія, були наступниками колись могутньої Монгольської імперії. Роки правління над Московським, Казанським та Астраханським ханствами він рахував окремо. Завоювання вол­зьких ханств Іван уважав за своє головне досягнення, виправдовуючи так претензії на царський титул. Підкоривши ці ханства, Іван IV повернув на захід, плануючи дійти до Балтійського моря й завоювати Велике князівство Литовське — іншу частину колись могутньої Київської Русі. Проте спроба розширити панування Московії на захід зазнала невдачі в Лівонській війні (1558—1583), коли Московії протистояла коаліція держав, у складі якої були Польща та Литва, що об’єдналися в Річ Посполиту, а також Швеція та Данія11.

ХVІІ століття почалося із захоплення Москви польськими військами та українськими козаками. У ці «Смутні часи» й після них Московія відокремилася від Києва та українських і білоруських земель не лише політично, а ще й релігійно. Московити більше не вважали киян за православних одновірців, вважаючи їхню віру неправедною, адже ті прийняли владу католицьких королів і були відкриті до західних впливів. Зазнавши поразки на полі битви, підірвана внутрішніми чварами, Московія на початку XVIІ століття забула про одержимість Києвом, його історією й тим виправданням, що було потрібне для дальших завоювань. Втім, це був лише відносно короткий антракт, а не кінець імперської вистави12.

Одним із наслідків Лівонської війни в XVI столітті, що її програв Іван Грозний, став союз перед лицем московської загрози Королівства Польського з Великим князівством Литовським, до складу якого належали українські й білоруські землі. Унаслідок Люблінської унії (1569) була заснована Річ Посполита, ранньомодерна держава з обмеженою королівською владою та сильними центральним і місцевим сеймами. У межах угоди Польща встановлювала контроль над Україною та Києвом, а білоруські землі лишалися у складі Великого князівства Литовського. Цей поділ відіграватиме ключову роль у розвитку сучасних українців та білорусів як окремих національностей13.

Провідну роль у формуванні сучасної України відіграло козацтво — вільні прошарки суспільства та кріпаки-втікачі, які наприкінці XVI століття сформували потужну військову силу на пониззі Дніпра, на «нічийній землі» між Князівством Литовським, а згодом Королівством Польським і Кримським ханством, ще одним далеким нащадком Монгольської імперії. Під проводом гетьмана Богдана Хмельницького 1648 року козаки повстали проти польського панування, прагнучи, як суспільний стан, політичних свобод і можливості безперешкодно сповідувати православ’я. Це криваве повстання, жертвами якого, зокрема, стали й українські євреї, завершилося створенням козацької держави.

Якщо новостворена держава хотіла встояти проти більших польських і литовських військ, вона потребувала союзників. Після понад п’яти років війни Хмельницький уклав союз із Московією, визнавши суверенітет царя в обмін на його військовий захист від ворогів України. У Переяславі в січні 1654 року була укладена угода між Хмельницьким і представниками царя. Вступаючи у війну проти Речі Посполитої, Московське царство прагнуло повернути землі, втрачені за Смутних часів на користь Польщі. Однак уже незабаром оживилися призабуті спогади про київську спадщину, і українських православних знову стали вважати за одновірців. Захист православних «братів» від католицьких польських правителів та відродження київських коренів московської династії стали легітимаційними гаслами нового походу на захід14.

Історики ХІХ століття називали це «возз’єднання Русі». Їхні радянські наступники вітали це як «возз’єднання України з Росією» — фактичну кульмінацію української історії з її дальшою асиміляцією Росією. Багато українських істориків, зі свого боку, називали «возз’єднання» військовим союзом, особистою унією, ба навіть відвертим підкоренням. Справді, українці та росіяни на той час аж ніяк не становили один розділений народ.

Незабаром московити зайняли Білорусь і встановили залоги в козацькій Україні, зокрема й у Києві. Почалося тривале поглинення Української козацької держави Московським царством, а також посягання на те, що козаки називали своїми «правами та вольностями» — елементами їхньої демократичної політичної культури. Українські козацькі еліти часто-густо вважали нові умови за неприйнятні, і 1708 року гетьман Іван Мазепа очолив повстання проти московського царя, а згодом імператора Петра І. Саме Петро змінив офіційну назву своєї країни з Московії на Росію (слово, що походить із візантійської традиції), проголосивши створення Російської імперії 1721 року.

Мазепа приєднався до війська шведського короля Карла XII, проте разом із новим покровителем зазнав поразки в Полтавській битві (1709), у самому серці земель українського козацтва. Перемога Москви в цій битві призвела до її перемоги у Великій Північній війні (1721), Російська імперія стала належати до провідних європейських держав із землями в Прибалтиці та Центральній Європі, а Річ Посполита фактично опинилася під її протекторатом. В Україні Петро обмежив козацьку автономію, скасувавши посаду гетьмана та передавши козацьку державу, або Гетьманщину, під юрисдикцію російського адміністративного органу, який отримав назву Малоросійська колегія15.

Імператриця Катерина ІІ, яка правила з 1762 до 1796 року, остаточно знищила Гетьманщину й завершила інтеграцію козацтва до Російської імперії. Сталося це наприкінці XVIII століття, у розпал російсько-турецьких воєн, унаслідок яких під контролем Росії опинилися величезні території сучасного півдня України. Крим був анексований, а позаяк загроза кримськотатарських нападів зникла, терпіти українське козацтво та його демократичні інституції більше не було потреби. Козацькі полки ввійшли до лав російської імператорської армії, а під час нападу росіян на Запорізьку Січ у пониззі Дніпра (1775) були ліквідовані останні інститути вільного козацтва.

Після трьох поділів Польщі Катерина заявила права на всі білоруські й більшість українських земель. З нагоди другого поділу 1793 року навіть була відлита медаль із написомОтторженная возвратих(відторгнене повернула). Ішлося знову про землі, що колись належали Київській державі. Українські території, якими раніше керували козаки або поляки, крім західноукраїнських земель, що відійшли до Габсбурзької монархії, тепер входили до складу Російської імперії як провінції без особливих прав чи привілеїв.

У ХІХ столітті російські історики, зокрема найвпливовіший з них Василь Ключевський, стверджували, нібито після монгольської навали «збирання руських земель», або «возз’єднання Русі», московськими князями, а затим царями стало квінтесенцією російського історичного процесу. Така інтерпретація історії, що ґрунтується на міфі про київське походження Росії, мала завершитися тріумфальним возз’єднанням руських земель в одній російській державі, або, як казали під час революції 1917 року, «Росії єдиній і неділимій». За словами Ключевського, до середини ХІХ століття цей процес можна було вважати майже завершеним16.

Українське козацтво зі своєю державою та інститутами зникло. Однак не пам’ять про нього. У ХІХ столітті ця пам’ять стане могутнім знаряддям у руках людей, які створили сучасну українську націю. А новостворений український гімн починатиметься словами «Ще не вмерла Україна». І на увазі матимуть те, що, хоч духовна святиня — козацька держава — знищена, нація й далі існує17.

Сходження нації

Лише у ХІХ столітті Російська імперія постала перед ворогом, якого не змогла перемогти. Ім’я йому — націоналізм. Тоді Російську імперію сколихнули два польські повстання. Однак у довгостроковій перспективі головну загрозу імперській державності становив саме український рух, пробуджений імперськими кампаніями з придушення поляків. Якщо поляки чинили опір імперському пануванню, то українці загрожували єдності «возз’єднаної» імперії Катерини. Вони робили це, заявляючи про власну ідентичність, відмінну від російської.

Національне питання вперше гостро постало перед Російською імперією під час польського повстання 1830—1831 років. На початку XIX століття поляки, чия багатоетнічна держава Річ Посполита у другій половині XVIII століття була поділена між Росією, Пруссією та Габсбурзькою Австрією, здійняли проти цих імперій прапор модерного націоналізму. Саме вони першими вирішили, що нація може прагнути політичного суверенітету, навіть коли немає державного суверенітету. Ця ідея була виражена в першому рядку польського гімну, який став зразком для гімну українського: «Ще Польща не вмерла»18.

Імперія завдала удару у відповідь, викувавши власну модель націоналізму, тісно пов’язаного з Росією. У 1832-му, після першого польського повстання, новопризначений заступник міністра освіти, граф Сергій Уваров, запропонував імператору Миколі І тристоронню формулу, яка могла б стати наріжним каменем нової російської ідентичності. Сформувати цю ідентичність мала освітня система. Формула передбачала три складники, яких мусив дотримуватися кожен вірнопідданий царя: православ’я, самодержавство та народність. У минулому російські піддані зобов’язувалися бути вірними Богу, государю та вітчизні. Народність, яка замінила «віт­чизну», стала не лише реакцією на зростання польського націоналізму, а ще й спробою наслідувати німецьке державотворення. На Уварова неабияк вплинули ідеї німецького історика та філолога Карла Вільгельма Фрідріха фон Шлеґеля, послідовника Йоганна-­Ґотфріда Гердера, який передбачав створення єдиної німецької держави на основі німецької нації, об’єднаної мовою та звичаями19.

В уяві Уварова імперська народність мала бути беззаперечно російською, але до неї належали б інші східнослов’янські спадкоємці Київської Русі — сучасні українці та білоруси. Населення цих двох регіонів було переважно православне, проте не без меншості, яка належала до уніатської (греко-католицької) церкви, створеної наприкінці XVI століття. Греко-католики, які жили на східних кордонах розділеної Речі Посполитої, дотримувалися православних обрядів, але визнавали верховенство римського папи. В очах Уварова вони були росіяни, але не православні, тому багато хто вважав їх піддатливими до польської повстанської пропаганди. «Проблему» розв’язали до кінця 1830-х років, коли уніатів примусово «возз’єднали» з Російською православною церквою. «Російську» народність, об’єднану вірністю царю, тепер єднала ще й релігія.

Підручники з історії, написані в дусі формули Уварова, де-факто узаконювали створення російської нації, об’єднаної в імперських кордонах і під владою царя. Імперський наратив вбачав походження російської нації в середньовічному Києві княжої доби. Ту націю, розпорошену навалами іноземних загарбників, починаючи від монголів і закінчуючи поляками, начебто знову об’єднали російські царі, щоб зробити консолідованою та непереможною20.

Непохитною модель єдиної російської нації лишалася недовго. Наслідуючи поляків, уже незабаром прапор власного національного руху здійняли й українці. Імперія постала перед викликом зсередини тієї самої російської нації, яку намагалася вибудувати в протистоянні з поляками. У 1840-х роках київські інтелектуали на чолі з професором історії новоствореного університету Святого Володимира Миколою Костомаровим та викладачем малювання того самого університету Тарасом Шевченком створили підпільну організацію, яка заявляла про окрему українську націю. Спираючись на традиції козацької доби та історичні літописи, учасники цієї організації також захоплювалися українською мовою, звичаями та культурою простого народу. На думку Гердера та його послідовників, саме культура і стає коренем національної ідентичності.

Так зародився модерний український національний проєкт, значно загрозливіший для Російської імперії за польські повстання. На зміну монархіям та імперіям Романових і Габсбургів Костомаров пророкував створення слов’янської федерації, тож модель єдиної нації росіянам довелося коригувати. Сталося це після другого польського повстання (1863—1864), яке знову поставило під сумнів лояльність не лише поляків, а й українців та білорусів. Нова модель єдиної російської нації тепер була потрійна, позаяк допускали існування окремих «племен» — великоросів, малоросів (українців) та білорусів. Як заявляв консервативний російський публіцист Михайло Катков, усі вони розмовляли різними «діалектами» російської, але приводів сумніватися в єдності потрійної нації він у цьому не вбачав21.

Щоб зберегти цю удавану єдність, влада вирішила зупинити розвиток самостійних української та білоруської мов. Перша заборона на публікацію українською мовою будь-чого, крім фольклору, зокрема Біблії, релігійних текстів, букварів і шкільних підручників, була запроваджена 1863 року. Перенісши кілька змін, ця заборона діяла аж до першого десятиліття ХХ століття. Потім, під час заворушень, спричинених революцією 1905 року, її скасували. Заборона україномовних видань затримала розвиток модерного українського національного проєкту, але повністю придушити його не змогла. Українці Галичини, регіону, захопленого Австрією вна­слідок поділів Польщі, публікували українською не лише власні твори, а й твори українських колег із підвладних Росії територій22.

Російська імперська влада ставилася з великою осторогою до подій на слов’янських землях одного зі своїх ключових суперників, Габсбурзької монархії (перетвореної після поразки Австрії від Німеччини 1866 року на дуалістичну Австро-Угорську монархію). Особливе занепокоєння провокувало населення трьох провінцій — Галичини, Буковини та сучасного Закарпаття, заселених етнічними українцями. Вони йменували себе русинами і протягом ХІХ століття розробили не один, а цілих три націєтворчі проєкти.

Проєкт, створений у горнилі революції 1848 року, розглядав їх як окрему русинську національність, лояльну до Габсбургів, але з мінімумом зв’язків із рештою України.

Габсбурги підтримували русинський рух як противагу значно активнішому польському, однак, ослабнувши на тлі угорців, з якими тепер мали ділити владу, і програвши війну Німеччині, змушені були зробити фаворитами поляків. У відповідь деякі русинські діячі та їхні послідовники звернулися по підтримку до Петербурга, проголосивши себе належними до російської нації. Зародилося так зване москвофільство. Проте наступна генерація русинських діячів зреклася як габсбурзького, так і російського проєктів, визнаючи русинів Австро-Угорщини як українців та будуючи мости з українським рухом у Російській імперії23.

Російська імперська влада робила численні спроби підтримати москвофільський рух у Галичині та інших регіонах Габсбургів. Навіть субсидувала провідну москвофільську газету й надала прихисток лідерам руху, переслідуваним австрійською владою (австрійці вбачали в них царських агентів). Попри російську підтримку, наприкінці XIX століття москвофіли були значною мірою маргіналізовані прихильниками українського проєкту. Галицькі українці дозволяли авторам з Російської імперії публікувати українськомовні твори та вітали ключових українських інтелектуалів, які бажали переїхати до Галичини. Найвидатніший із них, історик Михайло Грушевський, переїхав у Львів (австрійський Лемберґ), щоб стати професором тамтешнього університету. Він створив новий наратив української історії й після падіння Російської імперії проголосив незалежну українську державу24.

Падіння імперії

Якщо спроба Російської імперії використати національність, щоб підірвати конкурента — Габсбурзьку монархію — й запобігти підйому українського руху, виявилася марною, то проти іншого супротивника, Османської Порти, національність і релігію Романови використали куди успішніше.

Занепад Османської імперії можна простежити ще з кінця XVII століття, але саме зростання націоналізму серед поневолених народів у XIX столітті завдало імперії смертельного удару. Це століття стало свідком численних повстань православного та слов’янського населення на Балканському півострові проти османського панування. Першими повстали серби та греки, які в перші десятиліття ХІХ століття заснували незалежні держави. Росіяни радо пропонували допомогу, мотивовані більше геополітикою та релігійною спорідненістю, аніж національними ідеями. Незалежність цих двох країн визнали після російсько-турецької війни (1828—1829), яка ледь не перетворила Османську імперію на васала Росії.

Поширення панславізму в Росії й домінування православ’я серед підданих Османської імперії на Балканах стали важливими чинниками, якими Росія виправдовувала втручання у справи османів, що тривало протягом усього XIX й аж до початку XX століття. У 1875 році проти османського панування повстали слов’яни Герцеговини та болгари. Після них — серби з тих регіонів Сербії та Чорногорії, які досі перебували під османським контролем. І хоч османи придушили повстання, 1877 року росіяни ввели до османських територій війська, розгромивши армію султана. Мирна угода, підписана на Берлінському конгресі 1878 року, передбачала міжнародне визнання незалежності Румунії, Сербії та Чорногорії, а також автономію Болгарії, держави, до кордонів якої належала лише частина болгарських територій25.

Російська підтримка Сербії, спрямована цього разу не проти Османської імперії, а проти Австро-Угорщини, стала однією з безпосередніх причин Першої світової війни, що лише підкреслювало важливість націоналізму та загрозу, яку він становив для імперій. У всіх без винятку сторін, зокрема й у Російській імперії, світова війна почалася зі сплеску націоналізму та шовінізму з боку панівних націй. В Австро-Угорщині придушили слов’янський націоналізм, зокрема москвофільський рух серед українців австрійської Галичини. У Російській імперії влада закривала українські установи та організації.

Придушуючи націоналізм меншин удома, сторони конфлікту робили все можливе, щоб розіграти національну карту одна проти одної й мобілізувати національні рухи за лінією фронту. Росіяни обіцяли полякам державність та автономію в межах німецьких та австрійських, але не російських, кордонів; австрійці обіцяли державу українцям. Війна тривала, імперії намагалися підривати ворогів, визнаючи територіальні претензії національних меншин. У 1916 році німці разом з австрійцями оголосили про створення Королівства Польського26.

Падіння династії Романових у березні 1917 року внаслідок Лютневої революції відкрило шлюзи для створення на території Російської імперії автономних урядів. Більшовицький переворот у жовтні того-таки року призвів до дальшого руйнування імперських інститутів та утворення незалежних держав на засадах тільки-но створених автономій. Проте більшовики змогли відновити єдність колишніх імперських земель, поєднавши військову силу з культурними поступками національностям, вербуванням прихильників серед їхньої інтелігенції, визнанням їхнього права на політичну автономію й використанням національних мов у веденні державних справ.

Головними конкурентами більшовиків були віддані ідеї єдиної й неподільної Росії генерали Білої армії. Свою майбутню країну вони уявляли винятково російською національною державою, тож не могли звернутися по підтримку до неросійських національностей, а запропонована ними довоєнна модель суспільних відносин відштовхувала селян і робітників. Більшовики, зі свого боку, під прапором світової революції відновили контроль центру над значною частиною імперської периферії. Вони, однак, втратили контроль над Фінляндією, Польщею та Прибалтикою. Окрім того, вони втратили частину України та Білорусі на користь Польщі, а колишню російську провінцію Бессарабію (майбутню Молдову) — на користь Румунії. Проте їм усе-таки вдалося відвоювати й утримати більшу частину колишньої імперії27.

Напередодні повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року Володимир Путін стверджував, що українську державу і, власне, саму сучасну Україну створили більшовики, зокрема Володимир Ленін. Проте, навіть коли ми поверхнево ознайомимось з історією російської революції й падіння Російської імперії, стає очевидним, що сучасна українська держава виникла не завдяки Леніну, а всупереч його волі28.

У травні 1917 року, невдовзі після падіння монархії, Центральна Рада, революційний парламент, створений у Києві на чолі з Михайлом Грушевським, проголосила автономію України в складі майбутньої Російської республіки. Автономія перетворилася на державу восени 1917-го після більшовицького перевороту в Петрограді, коли Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, яка охоплювала більшу частину сучасної території України в межах Російської імперії, включно з Донбасом. Нова держава бажала зберегти федеративні зв’язки з Росією, проте більшовицьке вторгнення в січні 1918 року унеможливило такі наміри.

Центральна Рада у відповідь на більшовицьке вторгнення проголосила незалежність України та вступила в антибільшовицький союз із Німеччиною й Австро-Угорщиною. Більшовики натомість вели війну проти українського уряду під прапором захисту українських трудящих мас — фікції, яку проголосили, щоб забезпечити бодай якоюсь легітимністю більшовицьке захоплення України. Більшовицькі війська вчинили розправу над населенням Києва, убивши сотні, якщо не тисячі жителів, зокрема й митрополита Володимира (Богоявленського). Відповідальний за взяття Києва більшовицький командир Михайло Муравйов надіслав Леніну телеграму: «Порядок у Києві відновлено»29.

Центральна Рада змушена була залишити Київ, проте невдовзі повернулася, підписавши угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною, чиї війська навесні 1918-го ввійшли в Україну та витіснили більшовиків з усіх її територій, зокрема і з Донбасу. Невдовзі німці замінили демократичну Центральну Раду на авторитарний режим гетьмана Павла Скоропадського, однак після їхнього відступу наприкінці 1918 року Українська Народна Республіка була відновлена. Більшовики знову перетнули українські кордони, цього разу під прапором формально незалежної від Росії Української народної республіки30.

Коли більшовики знову вдерлися в Україну з воєнною кампанією, що мала на меті повернути українські території під контроль Москви, українська національна свідомість уже набула такого поширення, що Володимиру Леніну довелося змінювати стратегію. Він дійшов висновку, що надзвичайно потужні українські прагнення до незалежності помітні не лише серед українців загалом, а й навіть серед українських більшовиків, які вимагали певного ступеня автономії України та статусу, рівного російському31.

У Москві українців визнали окремою національністю (як і білорусів), а не «племенем» єдиної «всеросійської» нації, як це було за царських часів. Ба більше, формально визнали незалежність маріонеткової радянської української держави, а українська стала мовою її офіційних документів.

Розуміючи необхідність роботи з національними рухами, які набули значних впливів під час Першої світової війни та революції 1917 року, більшовики прагнули заручитися їхньою підтримкою. Зрештою поступки національним рухам вийшли за межі питань мови, культури та найму місцевих кадрів у де-факто окупаційні адміністрації. Вони передбачали також появу державних інститутів і визнання формальної незалежності контрольованих більшовиками маріонеткових держав, створених для делегітимізації справді незалежних держав та урядів, що їх сформували національні меншини на прикордонні колишньої імперії.

Комуністичний союз

Головним внеском Володимира Леніна в історію російсько-українських відносин стало аж ніяк не створення сучасної української нації чи держави, як заявляв Володимир Путін, а радше надання Росії, чи то Російській Федерації — назва, під якою вона ввійшла до складу Радянського Союзу, — власної території та інститутів, які вперше за сотні років відрізнялися від території та інститутів імперії. Отже, Ленін заклав основи для формування сучасної Росії, а не України.

У 1922 році Ленін розійшовся у поглядах із Йосифом Сталіним щодо структури радянської держави, яка тоді тільки формувалася. Ішлося про те, як її республіки — формально незалежні держави, а фактично контрольовані більшовицькою партією — інтегрувати в очолюваний Росією союз. Неросійськими державами були Українська та Білоруська радянські республіки й Закавказька Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, до якої належали Грузія, Вірменія та Азербайджан. Сталін запропонував надати їм статусу автономних областей у складі Російської Федерації, але українські та грузинські більшовики виступили проти, адже це суттєво обмежило б їхні прерогативи як керівників де-юре незалежних республік.

Ленін пристав на бік українців і грузинів, запропонувавши створити Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого Російська Федерація входила б на рівних правах з іншими членами, і 30 грудня 1922 року було ухвалене рішення про початок утворення СРСР. Сталін погодився. Для майбутнього як російсько-­українських відносин, так і відносин Росії з усіма іншими народами колишньої імперії створення СРСР мало доленосне значення. Уперше в історії Росія отримувала територію та інститути, відокремлені від імперських керівних органів. Колишню імперську функцію тепер мали виконувати загальносоюзні, а не російські республіканські інститути.

Попри новостворений СРСР, російські більшовики зберігали контроль над іншими республіками завдяки найважливішій радянській організації — Комуністичній партії. Відома спочатку як Російська, а потім Всесоюзна комуністична партія більшовиків, вона залишалася високоцентралізованою, поступово перетворюючи федеративний устрій Радянського Союзу на формальність. На відміну від інших республік, Росія не мала власної комуністичної партії, контролюючи натомість всесоюзну, у якій партії республік мали не більше прав, аніж провінційні комуністичні організації РФ. І хоча федеративний фасад СРСР був збережений, завдяки існуванню всесоюзної партії Радянський Союз отримав централізовану систему управління32.

Для неросійських культур поза межами Російської Федерації життя в СРСР почалося з позитивних зрушень. Проте вже невдовзі, наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років, коли Сталін став єдиним наступником Леніна й почав готувати країну до війни, культурна русифікація прикордоння повернулася. Однією з причин для таких змін стала індустріалізація, яка, зважаючи на цілковитий контроль росіян над союзним урядом, відбувалася паралельно зі становленням російської як мови адміністрації, науки та технологій. Іншою причиною було сприйняття росіян як найбільшої національності в тепер уже радянській імперії, а також бажання культурно інтегрувати неросійські національності, щоб у майбутній війні вони не перейшли на бік ворога.

В Україні, найбільшій неросійській республіці СРСР, про зміну національної політики свідчили показові судові процеси над українською інтелігенцією. Перший такий суд відбувся 1929 року над членами вигаданої «Спілки визволення України». Одразу за ним почався наступ на українські партійні кадри та селянство, який найвищого розмаху досяг під час Голодомору 1932—1933 років. Деякі провідні українські комуністи покінчили життя самогубством, інших звільнили з посад та ув’язнили. За сучасними оцінками, приблизно чотири мільйони селян були заморені голодом у межах узгодженої кампанії з придушення численних селянських заворушень і колективізації сільського господарства, що мало збільшити зернозаготівлю для радянської індустріалізації, а також наступу на українські керівні та культурні кадри. За кілька місяців до початку голоду Сталін попередив поплічників про необхідність таких заходів, щоб не втратити контроль над Україною. За кілька років Україна, яку раніше називали житницею Європи, перетворилася на спустошену голодом землю33.

Друга світова війна призвела до чергових змін у політиці Москви щодо національностей. Від русоцентризму ніхто не відмовився, проте дозволяли більше виявів українського та іншого неросійського патріотизму. Радянське вторгнення в Польщу після пакту Молотова — Ріббентропа 1939 року трактували як звільнення братерських народів від польського капіталістичного гніту, а в історичному плані — як возз’єднання Західної України та Західної Білорусі з відповідними радянськими республіками. Повернулася стара імперська парадигма возз’єднання, цього разу вбрана в український та білоруський строї.

Після нападу Гітлера на СРСР у червні 1941 року неросійський, а особливо український, націоналізм знову був мобілізований, щоб заохотити патріотичний опір німецьким військам. Після того як вермахт за допомогою румунських та угорських союзників окупував територію всієї України, Москва не вагаючись почала використовувати українську мову, культуру та історію, щоб мобілізувати опір і заохотити лояльність до режиму в понад шести мільйонів українців, призваних до лав Червоної армії. Цю саму українську карту розігрували, щоб виправдати військове захоплення та анексію західноукраїнських земель, що їх контролювали Польща, Чехословаччина та Румунія34.

У 1914 році російська армія захопила Львів, який тоді перебував під владою Австрії, виправдовуючи це визволенням російських співвітчизників — так царська влада офіційно називала місцеве населення. З наближенням кінця Другої світової війни радянська влада розіграла не російську, а українську національну карту, приєднавши Львів до Української РСР, хоча за етнічним складом місто було здебільшого польське, а другу за чисельністю етнічну групу становили євреї (значною мірою винищені під час Голокосту).

Щоб виправдати експансію на захід, радянська влада прагнула використати українську етнічну карту, однак не всі вияви українського патріотизму та націоналізму схвалювали чи толерували. Особливо небезпечною вважали Організацію українських націоналістів (ОУН), утворену в міжвоєнний період на західноукраїнських землях. Її члени були відомі радянській владі як «бандерівці». Лідер ОУН Степан Бандера разом із багатьма прихильниками був ув’язнений у німецьких концтаборах після невдалої спроби проголосити незалежну Українську державу в союзі з Німеччиною влітку 1941 року. Нацистські окупанти вважали слов’ян за недолюдей і вивезли на примусову працю до Німеччини понад два мільйони українців, переслідуючи українських патріотів будь-якого ґатунку.

Наприкінці 1941 року дві гілки ОУН, одну очолював Бандера, а другу — його менш відомий супротивник Андрій Мельник, обернулися проти німців. У 1943-му фракція Бандери взяла на себе керівництво багатотисячною Українською Повстанською Армією, партизанським рухом, що боровся за контроль над Західною Україною з польською Армією Крайовою та нацистами, а згодом із Червоною армією. Українське націоналістичне повстання тривало аж до початку 1950-х, останніх років правління Сталіна, і його вважають за найсильніший і найтриваліший рух опору радянській владі в Східній та Центральній Європі.

Українських націоналістів переслідували всіма можливими засобами, осуджуючи співпрацю з німцями на ранніх етапах війни й викриваючи участь деяких членів ОУН у Голокості та етнічних чистках поляків під час німецької окупації України. Українській мові натомість зробили чималі поступки: вона стала панівною в західноукраїнських державних установах, замінивши польську. Однак західноукраїнські землі радянізували переважно внаслідок репресій. Не лише полонених бійців УПА, а й цивільних осіб, яких підозрювали в допомозі повстанцям, масово переселяли чи депортували в табори ГУЛАГу, що зробило українців найбільшою етнічною групою серед політичних в’язнів Радянського Союзу — факт, що його задокументував Олександр Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГу»35.

Російсько-український кондомініум

Після смерті Сталіна 1953 року доля української комуністичної еліти, що була повністю підпорядкована Москві в часи Голодомору й пройшла чистку під час Великого терору кінця 1930-х, різко поліпшилася. Агентом змін стала головна людина Сталіна в Україні — Микита Хрущов, очільник Комуністичної партії України з 1938 до 1949 року. Скориставшись підтримкою українців, він зміг переграти московських конкурентів і стати керівником СРСР. Фундамент хрущовської піраміди влади становили українські кадри: окремої російської комуністичної партії не було, тож вони становили найбільший виборчий блок у центральному комітеті, який мав повноваження вибирати та зміщувати лідерів всесоюзної партії36.

За часів Хрущова українська партійна еліта перетворилася на молодшого партнера російських колег, і на управлінському рівні утворився своєрідний кондомініум. Ознакою нового статусу України та її підйому в символічній ієрархії радянських націй стало організоване Хрущовим передання 1954 року Кримського півострова зі складу Росії до України. Офіційно цей «подарунок» знаменував трьохсотліття Переяславської угоди 1654 року, за якою над козацькою Україною був встановлений контроль Москви і, як це подавала радянська пропаганда, «відбулося возз’єднання України з Росією». Народові такий жест продемонстрували як доказ довіри Росії до України.

Насправді Кримський півострів був приєднаний до материкової України, щоб прискорити його післявоєнне відновлення, яке відбувалося повільніше, аніж в інших регіонах європейської частини СРСР. Частково це було пов’язано зі сталінською примусовою депортацією корінного населення півострова, кримських татар, яких звинувачували у співпраці з німцями під час війни, частково з територіальною відірваністю Криму від російських територій37.

Символічне значення України як другої радянської республіки та української партійної еліти як молодшого партнера російських партійних лідерів зростало в 1960-х і 1970-х роках за наступника Хрущова, Леоніда Брежнєва. Народжений у Росії, Хрущов провів значну частину кар’єри в Україні, тоді як Брежнєв, теж етнічний росіянин, був уродженцем України. Брежнєв став лідером політичного клану, відомого як «дніпропетровська мафія», названого на честь міста, де він почав політичну кар’єру і звідки набрав лояльних кадрів, призначивши їх на ключові посади в Москві та Києві. Високий статус, що його українські партійні та управлінські еліти набули в центральному уряді, частково відбивав значення України для радянської економіки. Зрештою, це була друга за чисельністю та економічною продуктивністю республіка СРСР38.

У 1967 році, коли радянський уряд святкував п’ятдесятиріччя Жовтневої революції, в офіційних звітах підкреслювали економічну першість Російської Федерації. «На промисловість РРФСР, — стверджували тоді, — припадає майже половина загальносоюзного виробництва чавуну, сталі, прокату, вугілля, газу, мінеральних добрив, сірчаної кислоти, металорізальних верстатів, дві третини електроенергії, хімічного устаткування, понад 80 % видобутку наф­ти, виробництва автомобілів, паперу, тканин; три чверті хімічних волокон, понад 60 % цементу, понад 90 % вивезеної деревини»39.

Однак одразу за Російською Федерацією за внеском у загальносоюзну скарбницю була Україна. «Українська РСР виробляє половину загальносоюзного виробництва чавуну, понад 40 % сталі та прокату, понад половину всього видобутку залізняку, одну третину вугілля та газу, — йшлося в тому самому економічному звіті. — В Україні зосереджено майже все загальносоюзне виробництво тепловозів, усе виробництво бурякозбиральних комбайнів, приблизно половина металургійного обладнання, велика кількість металорізальних верстатів, тракторів, автомобілів, енергетичного, електротехнічного, хімічного, підйомно-транспортного та іншого обладнання»40.

У 1970 році населення Російської Федерації становило приблизно 118 мільйонів, тоді як Української РСР — 42 мільйони. 57 відсотків від 208-мільйонного загальносоюзного населення становили жителі Росії, Радянська Україна мала 20 відсотків населення СРСР. Отже, внесок України в радянську економіку можна порівняти з її часткою радянського населення: на неї припадало приблизно 18 відсотків робочої сили і приблизно такий самий відсоток радянського економічного виробництва. В Україні на той час проживало понад сім мільйонів етнічних росіян, а в Російській Федерації — приблизно 3,4 мільйона українців. Усі без винятку українці в Росії знали не тільки рідну мову, а й російську; деякі з них розмовляли лише російською. Переважна більшість росіян в Україні розмовляли російською, як і багато етнічних українців, особливо тих, хто проживав у великих промислових центрах сходу та півдня41.

Припинивши хрущовську десталінізацію, Брежнєв придушив українське культурне відродження, яке почалося наприкінці 1950-х років. У 1972 році Кремль усунув від влади українського партійного керівника Петра Шелеста, націонал-комуніста за переконаннями, і почав кампанію проти української інтелігенції, що призвело до численних арештів і занесення в «чорні списки» провідних діячів української культури, зокрема видатної поетеси Ліни Костенко. Серед заарештованих були члени Української Гельсінської групи, утвореної, щоб спостерігати за порушеннями прав людини, вчинюваними радянською владою всупереч Гельсінському заключному акту — угоді, яку 1975 року підписали представники 35, переважно європейських, держав, а також США та СРСР42.

На час приходу до влади Михайла Горбачова 1985 року українське національне відродження 1960-х років давно добігло кінця, а українські культурні еліти майже не мали можливості кинути виклик політиці Москви. З поступом русифікації в Україні, яка особливо вдарила по сходу та півдню країни, мрія царських чиновників про перетворення росіян та українців в єдиний народ, принаймні з погляду мови та культури, здавалася ближчою, аніж будь-коли.

Горбачов був переконаний, що «національне питання» в СРСР розв’язане раз і назавжди, тож знехтував неписаним правилом, встановленим незабаром після смерті Сталіна: керівником партійної організації в кожній республіці мав бути представник місцевої національності. У грудні 1986 року він змінив багаторічного голову Комуністичної партії Казахстану Дінмухамеда Кунаєва на лояльного Геннадія Колбіна, етнічного росіянина з Уралу. Несподівано для Москви молоді казахи зустріли Колбіна протестами та заворушеннями, які стали першим випадком масових акцій на національному ґрунті в Радянському Союзі за десятиліття. Горбачов відступив і зрештою дозволив місцевому казахському лідерові Нурсултану Назарбаєву замінити Колбіна.

Однак це був лише початок. У 1988 році азербайджансько-­вірменський конфлікт переріс у заворушення та криваве протистояння, спровоковане питанням статусу Нагірного Карабаху — вірменського анклаву в Азербайджані. Хоч якими складними здавалися для центральної влади міжетнічні та міжреспубліканські зіткнення на Кавказі та в Центральній Азії, вони тьмяніли проти руху за незалежність, який незабаром набере сили в республіках Балтії, а потім і в Україні, другій за значенням республіці СРСР. Національна мобілізація в Україні загрожувала єдності не лише СРСР, а і його слов’янського ядра, як це сталося з піднесенням українського руху в Російській імперії XIX століття43.

Розпад

Розпад Радянського Союзу почався із земель, приєднаних до радянської території останніми, — західних республік та регіонів, анексованих після пакту Молотова — Ріббентропа. Там влада Москви була найслабшою. В авангарді мобілізації проти радянського центру були країни Балтії, особливо Естонія та Литва. У листопаді 1988 року Естонія стала першою радянською республікою, яка проголосила суверенітет, тобто її закони мали пріоритет над законами Союзу.

Литва, зі свого боку, стала першою республікою, яка проголосила повну незалежність від Радянського Союзу. Сталося це в березні 1990 року на першій сесії вільно обраного парламенту країни. СРСР покинула навіть Комуністична партія Литви, проголосивши вихід із Комуністичної партії Радянського Союзу. Лідерство перейшло до представників альтернативної еліти з рядів інтелектуалів та технократів, як це сталося кілька років перед тим у країнах Східної Європи. Прагнення країн Балтії повернути незалежність, втрачену в полум’ї Другої світової війни, мало вплив на весь Радянський Союз. Щоб протистояти балтійським «Народним фронтам» — організаціям, що виступали за незалежність і для досягнення своєї мети вивели на вулиці сотні тисяч людей, — московські та місцеві партійні еліти організували «Інтернаціональні фронти», щоб мобілізувати в республіках росіян і російськомовні меншини44.

Уже незабаром російська мобілізація на західних кордонах СРСР перекинулася й на саму Росію. Підхід «Росія має дбати насамперед про себе» об’єднав російських націоналістів і демократів, просунувши колишнього ставленика Горбачова, а згодом його заклятого ворога, Бориса Єльцина, спочатку до посади голови російського парламенту, а згодом до посади російського президента. Перемога Єльцина стала наслідком кількох мобілізацій у великих містах як демократичних активістів, так і націоналістів. Єльцина підтримали також робітники, які почали страйковий рух через економічні умови, сподіваючись, що їм допоможе російська влада, тоді як союзна влада та профспілкові чиновники цього не зробили.

На червень 1991 року в Москві було два президенти: один — Росії, інший — СРСР. Проте в Росії, на відміну від балтійських республік, опозицію очолив колишній партійний лідер, а не інтелектуал, як це було в Литві, де приблизно ту саму роль, що й Єльцин, відіграв колишній професор музики Вітаутас Ландсберґіс. Хоч Єльцин публічно покинув Комуністичну партію, а згодом призупинив її діяльність, нова російська еліта ніколи не поривала з комуністичним минулим, як це зробили їхні колеги в країнах Балтії. І в цьому полягала принципова різниця.

В Україні мобілізація почалася 1989 року, коли Горбачову вдалося усунути лідера місцевої Комуністичної партії Володимира Щербицького, ставленика Брежнєва та ключового члена «дніп­ропетровської мафії». Цей рух поєднав у собі елементи балтійської та російської мобілізацій. У західноукраїнських регіонах, анексованих Радянським Союзом після пакту Молотова — Ріббентропа, наслідували балтійську модель, наголошуючи на питаннях історії,мови, культури й національного суверенітету. Проголошеннянезалежності України від Радянського Союзу після невдалого серпневого путчу 1991 року в Москві стало можливим нелише внаслідок альянсу між націоналістами, демократами тастрайкарями — робітниками Донбасу, а й завдяки підтримці партійного апарату, доля якого опинилася під загрозою через припинення Єльциним діяльності Комуністичної партії45.

Першого грудня 1991 року українці забили у труну Радянського Союзу останній цвях, віддавши переважну більшість голосів за незалежність. Балтійські республіки на той час фактично стали незалежними, як і Молдова та значна частина кавказьких республік. Однак білоруси та жителі Середньої Азії розраховували на продовження субсидованого постачання газу та нафти з Росії, тож полишати Союз не поспішали. Навіть багатий на ресурси Казахстан вагався проголошувати незалежність, зокрема через велику кількість російського та слов’янського населення. Однак російське керівництво вирішило визнати незалежність України, адже не бажало нести економічний тягар Союзу без значних людських та економічних ресурсів України. Щодо свого рішення визнати українську незалежність Борис Єльцин мав ще одне пояснення: націо­нальність і культура. Він неодноразово повторював президенту Джорджу Бушу-старшому, що без України Росія буде в меншості в союзі, сформованому переважно з неслов’янських мусульманських республік. Більш ніж 90 % голосів українців за незалежність і рішення Росії визнати її означали кінець СРСР. З власної волі чи ні, а білоруси та мешканці Середньої Азії тепер також змушені були покинути Союз46.

Проте розпад СРСР не завершився 25 грудня 1991 року, коли Михайло Горбачов оголосив про відставку з поста президента. Фактично Союз тільки вступив у найскладнішу та найнебезпечнішу частину процесу. Платформою для переговорів щодо численних питань, пов’язаних із розпадом Радянського Союзу, стала Співдружність Незалежних Держав, яку створили політичні правонаступники СРСР у грудні 1991 року. Проте найголовніше з питань розв’язати в такий спосіб не вдалося — ідеться про роль Росії на пострадянському просторі та ступінь суверенітету, яким вона готова була поступитися колишнім підданим.

Багато хто з російських лідерів убачав у СНД лиш тимчасовий компроміс. Як сказав Єльцин після Біловезького саміту в промові перед російським парламентом, «у нинішніх умовах тільки Співдружність Незалежних Держав здатна забезпечити збереження вибудовуваного століттями, проте нині майже втраченого політичного, правового та економічного простору». Геннадій Бурбуліс, головний радник Єльцина й прихильник розпуску СРСР, вбачав у новій ері, що почалася в російській історії після невдалого серпневого путчу, лише перехідний етап, на якому Росія зможе відновитися, монополізуючи доходи від продажу нафти та природного газу замість того, щоб ділитися цими ресурсами з іншими членами СНД. «Ми повинні врятувати Росію та зміцнити її незалежність, відокремившись від решти, — стверджували радники Єльцина незабаром після невдалого перевороту. — Пізніше, коли вона [Росія] стане на ноги, решта країн знову згуртується навколо, і тоді вже можна буде розв’язувати питання [Союзу]»47.

Одразу після офіційного розпаду СРСР виникла напруженість між Росією та Україною, двома найбільшими державами-спадкоємцями. Чи будуть члени СНД повністю незалежні та вільні у власній внутрішній та зовнішній політиці, чи їхній суверенітет буде обмежений? Росія ніколи не поступалася роллю головного члена СНД, прагнучи перетворити її на політичний, економічний і військовий союз із собою на чолі. Як засновниця Співдружності, формально Україна ніколи до неї так і не ввійшла, беручи участь в одних програмах та ігноруючи інші. Протягом 1990-х років напруження в російсько-українських відносинах не спадало, призвівши до тривалої політики «перетягування каната», а потім і до прямого військового конфлікту. СРСР розпався раптово й здебільшого безкровно, проте щораз більше напруження між двома його найбільшими спадкоємцями переросло спершу в обмежені бойові дії на Донбасі 2014 року, а потім, 2022-го, у повномасштабну війну, спричинивши смерть, руйнування та міграційну кризу такого мас­штабу, якого Європа не бачила з часів Другої світової війни.

Оманливий мир

Чому Росія відмовилася від спроби зберегти Радянський Союз наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років воєнним шляхом? Чому найбільші республіки СРСР — Росія та Україна — не воювали 1991-го? Ці питання найкраще розглядати в контексті драматичних та часто кривавих зусиль європейських та євразійських імперських держав зберегти територіальні володіння протягом XIX і XX століть.

Як я зазначав на початку цього розділу, сучасники та, власне, тогочасні політики сприймали розпад Радянського Союзу як процес, подібний до падіння світових імперій минулого. Саме так дивився на події близький радник Горбачова Анатолій Черняєв. Ще одним учасником тих подій, який робив подібні порівняння, бувголовний економічний радник Бориса Єльцина та виконувачобов’язків прем’єр-міністра Єгор Гайдар. За межами Росії такі аналогії проводили колишній посол США в СРСР Джек Метлок та дуаєн американської радянології Джордж Фрост Кеннан48.

У 1995 році в рецензії на мемуари Метлока «Розтин імперії» Кеннан писав: «На думку не спадає жодної більш дивовижної, чудернацької та незрозумілої, на перший погляд, події, аніж раптовий і тотальний розпад та зникнення з міжнародної арени протягом 1987—1991 років такої великої держави, відомої спершу як Російська імперія, а згодом як Радянський Союз». Крах імперій минулого Кеннан називав поступовим. Тоді як із Радянським Союзом усе було зовсім інакше. «Як пояснити ту надзвичайну раптовість, ту блискавичну загибель, яка, обійшовшись відносно малою кров’ю, за якісь чотири роки спіткала величну радянську імперію, а разом з нею й усі ті атрибути імперії Російської, що вона їх прагнула в себе увібрати?» — запитував Кеннан себе та читачів49.

Чи був радянський досвід справді унікальним? Пошук аналогій можна почати з Британської імперії, найпотужнішої серед держав модерної епохи, з чийого досвіду росіяни запозичили модель співдружності. Розпад Британської імперії і справді відбувався поступово. Вважають, що цей процес почався у XVII столітті з Американської революції, після чого в XIX та XX століттях поволі почав розростатися автономізм у «білих» домініонах Британії — Канаді, Австралії та Новій Зеландії. Спроби придушити рухи за незалежність Південної Африки та Ірландії після Першої світової війни виявилися невдалими; у перші десятиліття після Другої світової Британія втратила Індію, а згодом і африканські колонії50.

Крах Французької імперії відбувся значно швидше й почасти через це був кривавіший. Майже відразу після розгрому Франції нацистською Німеччиною 1940-го французькі колонії в Індокитаї захопили японці. Повернення цих колоній після війни стало для французів справою національної честі, проте, зазнавши поразки в жорстоких війнах у В’єтнамі та Індокитаї, вони були змушені вивести війська. Ще одною кривавою сторінкою в історії краху Французької імперії став відхід з Африки, а особливо війна в Алжирі, що ледь не призвела до загибелі самої Французької республіки. Вижити вона змогла, лише відмовившись від переважної більшості колоній.

Нідерландська імперія з її володіннями в Ост-Індії перебувала у стані занепаду ще з кінця XVIII століття. Нідерланди полишили свої колонії, завдяки чому після Другої світової війни Індонезія, Сурінам та Нідерландські Антильські острови здобули незалежність, і це можна порівняти із загибеллю Британської імперії. А жорстоке правління Бельгії в Конґо, яке після кризи в цій країні на початку 1960-х років завершилося виведенням військ, ставить Бельгійську імперію радше в один ряд із французами, аніж із британцями. Останніми африканські території в середині 1970-х років покинули португальці, засновники однієї з перших глобальних імперій. Вони зробили це, визнавши поразку в багаторічній боротьбі, а їхній відхід спричинив одну з найкривавіших і найтриваліших воєн у постколоніальній історії Африки: громадянська війна в Анголі тривала понад чверть століття, з 1975 до 2002 року51.

І, нарешті, Османська Порта, занепад якої почався раніше за решту імперій і тривав, мабуть, найдовше, аж до поразки в Першій світовій війні. Турків спіткала та сама доля, що й Австро-­Угорщину, ще одного супротивника Росії в регіоні. ВипадокОсманської імперії добре годиться для порівняння з розпадом Російської імперії, бо наслідки її краху були вкрай тривалі. Якщо Балканські війни 1912—1913 років і Перша світова війна означали кінець Порти як імперської держави, її колишні балканські володіння стали ареною югославських воєн 1991—2001 років, які відбувалися паралельно з розпадом СРСР.

Югославія, федеративна південнослов’янська держава, утворена на руїнах Османської імперії 1918 року й відновлена після Другої світової війни 1945-го, припинила існування в 1990-х після відокремлення головних республік. Як і росіяни в СРСР, серби в Югославії становили найчисленнішу національність і керували найбільшою республікою федерації. Зусилля їхнього лідера, колишнього комуністичного функціонера Слободана Мілошевича, спочатку зберегти федерацію, а затим побудувати Велику Сербію, додавши анклави з домінантним сербським населенням з інших частин колишньої Югославії, призвели до тривалої та руйнівної війни, а також до воєнних злочинів і геноциду. У 1999 році це спонукало НАТО вдатися до бомбардувань контрольованої Сербією частини зниклої федерації, щоб припинити геноцид.