Рівновага ebook

Передмова

Українська богема: мистецтво, мораль і еміграція в «Рівновазі» Винниченка

У 1896 році відбулася прем’єра опери «Богема» Джакомо Пуччині. Дія в ній починається на Святвечір у маленькій мансарді в Латинському кварталі Парижа. Бідний поет Рудольф і його товариш, такий самий бідний маляр Марсель, сидять біля охололого каміна. Любовна трагедія, що розгортається в середовищі бідних і голодних митців, — про це «Богема» Пуччині, яка стала світовою класикою.

Через шістнадцять років вийшов роман Володимира Винниченка «Рівновага». Він відкривається сценою у квартирі на шостому поверсі десь у середмісті Парижа: голодний художник Аркадій малює безглузду картину з шестигрудою жінкою. Далі в романі з’являються художник Гломбінський, поет Остап Клуня, який умирає від хвороби, прозаїк Стамескін із символістським твором «Полум’я Мраку», Аполлінарій, «відомий Парижу автор порнографічних віршів» і «многонадійний поет». Разом вони створюють потужний драматичний, а водночас іронічно-саркастичний образ емігрантського мистецького середовища. Мистецькі суперечки, вечірки, читання і обговорення творів у романі дають підстави розглядати його як український відповідник «Богеми» з новою формою і новим змістом. У Винниченковій версії це інтелектуально-психологічний роман про еміграцію в Парижі напередодні Першої світової війни.

Париж посідає особливе місце в житті і творчості Володимира Винниченка. Він періодично, з 1909 до 1914 року — протягом першої еміграції, жив у цьому місті. Паризька колонія емігрантів з України була чисельною. З часом утворилася «Українська громада», що підтримувала культурне життя емігрантів. При громаді діяли інформаційне бюро, бібліотека, хор; тут зачитували реферати з актуальних питань національного життя, влаштовували музичні вечори. Хоча Винниченко бував у Парижі наїздами, він увійшов до керівництва громади і мав помітний вплив на її діяльність. Усе це він використав у «Рівновазі», змальовуючи емігрантське середовище. Це не робить роман автобіографічним, але критика назвала його портретно-натуралістичним.

Довоєнний Париж зображено також в оповіданні «Тайна» (1910): у ньому літній француз сперечається з молодим українцем-емігрантом про основні рушії життя. О́брази голодного емігрантського побуту, екзистенційна проблематика, провокативні експерименти, урбаністичні описи весняного Парижа зближують «Тайну» з «Рівновагою» і додають до розуміння Винниченкових морально-етичних і художніх пошуків.

Під час другої еміграції, з лютого 1925-го, Винниченки оселилися в Парижі на цілих дев’ять років. Спочатку жили в передмісті, на вулиці Булонь-сюр-Сен. Далі була невдала спроба звести робітню на вулиці Еміль-Дево. Зрештою, Винниченки завершили будинок на вулиці Сквер-де-Вержен, не в останню чергу завдяки непоганим гонорарам, які письменник отримував за свої багатотомники, що тоді виходили в радянській Україні (до них входив і роман «Рівновага»). У новому помешканні, названому «Куток», бо будинок стояв у глухому куті (назва збереглася дотепер), подружжя прожило недовго — у 1930—1934 роках. Після переїзду в містечко Мужен на півдні Франції Винниченко повертався до Парижа в робочих справах.

Ще один «паризький текст» Винниченка — роман «Поклади золота» (завершений 1927 року, вперше виданий 1988-го в Нью-Йорку). У ньому, як і в «Рівновазі», цікавий образ Парижа: це місто не вишуканих мистецьких експериментів, а емігрантів, тому чуже, непривітне, у чомусь загрозливе.

Історія написання й видання роману «Рівновага» — це драма оприсутнення Винниченка в українській і російській літературі, а також ключ до його творчої лабораторії й експериментування в романістиці 1911—1916 років.

Парадоксальний факт: Винниченко-романіст уперше заявив про себе в російській, а не в українській літературі. Так сталося внаслідок ворожнечі й тривалого конфлікту письменника з українськими журналами, критикою та читацькою публікою. Саму ж кризу було зумовлено радикальною зміною у світогляді письменника та його ставленні до призначення літературного твору. Блискуче дебютувавши з малою прозою на початку ХХ століття, після революції 1905—1907 років Винниченко розчарувався в її соціальних ідеях. Натомість тепер він заповзявся здійснити індивідуально-духовну революцію й апробувати її ідеї в драмах і романах. Відтак у його творах посилюються моралізаторсько-повчальна інтонація, експериментальність і парадоксальність. Ідеологізм як експеримент визначив нові художні засади: показувати не дійсне, а можливе, у центрі не правда життя, а ймовірність вимислу. Це була нова література — яка не відтворює, а моделює. У цьому й полягав художній експеримент Винниченка.

У 1907 році він опублікував драму «Щаблі життя», у якій чи не вперше у його творчості художній світ літературного твору постає як площина експерименту. Винниченко формулює й осмислює етичний принцип «чесність із собою», що надалі стане в нього засадничим. Це Винниченкова «нова мораль», яка заперечує хибні цінності християнської моралі та пропонує інший шлях до щастя й внутрішньої гармонії — через поєднання в одне ціле всіх сил душі та їхнього раціонального застосування. Тобто «чесність із собою» в письменника передбачає цілісність, послідовність, гармонію розумового й чуттєво-вольового первнів. Однак у соціальній площині «чесність із собою» може виправдати будь-яке насильство, і саме так «нову мораль» розуміли більшість критиків і читацький загал. Вони не оцінили експериментальний характер твору, побачили в ньому збочення, аморальність і виправдання проституції.

Згодом Винниченко дізнався, що в «Літературно-наукового вісника» падає передплата, бо там друкують його «аморальні» твори. Це спонукало письменника до радикального рішення: замість українських журналів він звернувся до російських, тим паче вже мав успішний досвід публікації своїх творів у перекладі російською. У листі до газети «Рада» Винниченко виклав свою позицію: він почав роман «Чесність з собою» (перший у низці експериментальних романів 1911—1916 років) українською мовою, але через неможливість опублікувати його в Україні дописував російською.

Це викликало неоднозначну реакцію. Українські критики й видавці стривожилися: а що як Винниченко «перейде» в російську літературу, а українська втратить талановитого й перспективного автора? Сам він усвідомлював себе як українського письменника і хотів працювати в українській літературі, але обмежені можливості для друку, несприйняття й осуд української публіки, високі гонорари за публікації російською, які покращували Винниченкові фінанси, — тоді це були вагомі аргументи на користь рішення друкуватися російською. Російська критика зустріла перший роман Винниченка доволі гостро, він здобув сподіваний розголос і поширив сумнівну славу автора.

У якомусь сенсі роман «Чесність з собою» — це розширена версія драми «Щаблі життя». Він важливий для розуміння романістики Винниченка 1911—1916 років, бо презентує найрадикальніший варіант оповідної схеми, яка повторюватиметься з варіаціями в усіх романах цього періоду. Колишній революціонер, розчарований крахом соціалістичної революції, прагне здійснити революцію моралі; він перетворюється на героя-експериментатора, який випробовує себе й оточення, урівноважуючи інстинкти й раціо. Порівняно з драмами жанр роману дає змогу Винниченкові глибше, ґрунтовніше й детальніше розгорнути світ художнього твору як уявний експеримент, де герої, прихильники «нової моралі», виголошують довгі промови й діють згідно з новими принципами, унаочнюючи їх своєю поведінкою.

Наступний роман — «Рівновагу» — Винниченко одразу писав російською з наміром друкувати його в російському видавництві «Знание». Проте роман «На весах жизни» (його російська назва) не сподобався Горькому, який стояв на чолі видавництва. На його думку, Винниченко занадто критикував колишніх революціонерів і зобразив їх у непривабливому світлі. Зрештою, роман таки вийшов у збірнику «Земля» (вип. 9 за 1912 рік). Як і попередній роман, «Рівновага» породила гостру критичну дискусію.

Через рік роман вийшов українською в перекладі Наталі Романович-Ткаченко як шостий том зібрання творів Винниченка. Не відомо, чому Романович-Ткаченко, сама письменниця, взялася перекладати цей твір. Як випливає зі спогадів, її родина давно зналася з Винниченком. Письменник вів активну революційну діяльність, не раз переходив кордон і возив нелегальну літературу. У Львові часто зупинявся в Михайла й Наталі Ткаченків, які жили там у 1903—1906 роках. Можливо, це була дружня допомога й нагода трохи заробити для Романович-Ткаченко.

Уперше «Рівновага» вийшла у видавництві «Дзвін» 1913 року, у перевиданні 1919-го з’явився підзаголовок «Роман із життя емігрантів». Пізніше в радянській Україні її друкували у складі багатотомного зібрання творів письменника в кооперативних видавництвах «Книгоспілка» і «Рух» (том ХVІІ; 1927, 1929, 1931). Це засвідчує феноменальну популярність Винниченка серед читацької публіки. Письменнику ж радянські гонорари забезпечили фінансову стабільність і дали змогу завершити будинок у Парижі.

У «Рівновазі» є три основні сюжетні лінії. Перша — мелодраматична. У центрі її принаймні два любовні трикутники. Перший трикутник — Хома, Таня й Аннет — типовий для Винниченкової романістики. Головний герой, нігіліст і експериментатор із людськими слабкостями, стає об’єктом протистояння між жінкою — ідейною товаришкою та жінкою-вамп, яка символізує вітальність, чуттєвість і тілесність. Прикметно, що, на відміну від інших романів Винниченка, як-от пізніші «Записки Кирпатого Мефістофеля», тут вибір жінки як протистояння раціо й інстинктів не стає основою сюжетної розповіді. Уже на початку роману зрозуміло, що стосунки Хоми й Аннет завершено, Хома закоханий у Таню, але, зазнавши зради в минулому, випробовує дівчину на вірність моральним принципам. Він іде на ризикований експеримент — намовляє художника за гроші зробити з Тані натурницю й коханку.

Другий любовний трикутник — Шурка, Таня й Аннет — це ніби віддзеркалення першого, але навпаки. Трикутник, у який потрапив Хома, тільки підкреслює його духовну силу й вольовий первень, а от у Шурки складні любовні перипетії проявили його слабкість, невротичність як наслідок боротьби із сексуальним збоченням. Хома, окрилений коханням Тані, впорався з духовною кризою і починає нову сторінку життя. Натомість Шурка за намовлянням Аннет, яка мститься Тані й Хомі за зраду, скочується в духовну прірву і зрештою накладає на себе руки.

Любовні трикутники складаються на тлі низки карколомних подій: подружні зради, гендлярство, картярство, самогубства, смерть і зґвалтування уяскравлюють мелодраматичний сюжет. Українська богема постає в усій декадентській красі: елегантні й стильні жінки, які заворожують чоловіків; зухвало вбрані чуттєві кокотки; господині будуарів і салонів, де читають і обговорюють занепадницькі модерністсько-символістські твори, танцюють вишукані дами з чепурними кавалерами, співають хористи й звучить класична музика. Однак роман не переростає в бульварщину, навпаки, він максимально точно й натуралістично переконливо описує життя російської еміграції в Парижі.

Окремо варто відзначити талант Винниченка зображати любовні стосунки. Письменника не раз обвинувачували в аморальності, пропаганді вільного шлюбу, порнографії тощо. А проте в його творах багато прикладів делікатно показаного духовно високого кохання. У «Рівновазі» нюансований опис стосунків Тані й Хоми — це справжній гімн величі кохання, яке кардинально змінює людину, робить її сильнішою за смерть. Саме тому Хома всупереч смертельному вироку, який чекає його на батьківщині, повертається додому слідом за Танею. Ще сильніше, універсальніше звучить цей мотив в оповіданні «Тайна»: упевнений у тому, що фізичний первень та інстинкти керують людиною, герой зрештою переконується, що любов до ближнього, духовний первень — це «тайна», сенс людського життя.

Попри виразний мелодраматизм, соціально-психологічний сюжет у «Рівновазі» відіграє засадничу роль. Письменник описує всі революційні партії та фракції: соціал-демократів, есерів, сатаністів, анархістів, гуляйпільців (а в тексті «меншовики, більшовики, отзовісти, легалісти, впередовці, болотовці, примиренці, окісти, антицекісти») — сьогодні в цьому вже не розібратися. Та й не треба. Винниченко зводить яскраву палітру революційних типажів до одного соціального образу — колишні революціонери, які зневірилися в ідеалах, загубили орієнтири буття, а головне — втратили Батьківщину.

Письменник окреслює, як у загальному плані організовано середовище російських емігрантів: вони збираються на читання і обговорення рефератів про роль релігії, засновують гуртки для навчання робітників, по змозі жертвують на партійну роботу. Цю вдавану нормальність прописано пунктирно й відсунуто на задній план. Винниченко прагне насамперед прописати індивідуальну драму кожного персонажа й персонажки в умовах, близьких до екзистенційної катастрофи, зумовленої не в останню чергу вимушеною еміграцією, а це безробіття, бездіяльність, голод, нудьга, розгубленість і смерть. В оповіданні «Тайна» й у романі «Рівновага» Винниченко докладно описав приголомшливий вплив голоду на людину, на її здатність бути людиною.

Епізод, у якому колишній революціонер Косоротов продає Маркса за п’ять франків під час гри в карти, править за узагальнену й виразну метафору нігілізму, що панує в емігрантському середовищі. Голодні Аркадій і Адольф погоджуються на малооплачувану роботу і зрештою переступають через етичні й мистецькі принципи. Поет Остап Клуня, який помирає, бо підірвав здоров’я в тюрмі; есерка Мері, котра феєрично доживає останні дні; Шурка, який коливається між релігійністю й сатанізмом; Стамескін, який пише бездарний і беззмістовний твір, — уся ця далеко неповна галерея створює переконливу картину духовного, морального й фізичного краху.

Драму героя, колишнього революціонера чи революціонерки, Винниченко осмислює в загальнолюдському масштабі — як пошук себе-справжнього. Коли уважно проаналізувати логіку поведінки персонажів і персонажок, стає зрозуміло, що всі вони грають — надівають маски й виконують придумані ролі. Віднайдення себе-справжнього — надскладне завдання, яке до снаги тільки винятковій людині, духовно міцній і здатній протистояти викликам реальності. Слабкі Аркадій і Шурка гублять себе в цьому випробуванні. Аркадій у щоденнику зізнається, що все життя не був собою, а вдавав когось — революціонера або митця. Стомившись від голоду, а ще більше — усвідомивши глибину своєї несправжності й безглуздості свого малярства, він погоджується на жахливу пропозицію Хоми. Шурка, наречений Тані, старається жити свідомо й приносити користь громаді; він викладає для робітників, але піддається нездоровому впливу Аннет, яка прагне помститися Тані. Показово, що обидва персонажі зникають: отримавши гроші від Хоми, Аркадій більше не з’являється у квартирі, а Шурка вкорочує собі віку.

Інакше поводяться «сильні» герої, передусім Таня й Хома. Дочка багатої поміщиці, свідома соціал-демократка, Таня вирішує заробляти на себе сама й іде працювати на фабрику, а потім хатньою робітницею. Тільки друзі переконали Таню взяти в матері гроші в інтересах революції. «Несправжність» Тані проявляється і в стосунках із чоловіками. Вона не любить Шурку, але хоче бути вірною своєму «революційному» коханню, навіть усупереч почуттям до Хоми. Як герої й героїні інших романів Винниченка, Таня пропагує вільні стосунки, не обтяжені церковним шлюбом, але, бажаючи допомогти друзям і розуміючи необхідність цього кроку, радить друзям повінчатися. Так Винниченко ще раз підкреслює свій улюблений висновок: реальність сильніша за всі надумані теорії.

Хома, теж син багатія, якого зрадили батько, друг і кохана, обирає роль самітника-нігіліста. Він надіває маску героя-експериментатора, спокушаючи людей грішми. З Аркадієм цей експеримент удається, натомість у випадку Тані виказує його хибність і злочинність. Через страждання Хома нарешті повертається до себе-справжнього.

Мері — ще одна персонажка з когорти «сильних» героїв. Її образ двоплановий. Це смертельно хвора, вродлива, багата, стильно вбрана жінка, яка вивищується над середовищем, дозволяє собі експериментувати й філософствувати. Винниченко виділяє її та віддає їй роль головного ідеолога в романі. У цьому сенсі образ Мері більш символічний: це рупор ідей автора. І тут ми маємо справу з третім — філософським — сюжетом роману.

Мері проголошує важливу для Винниченка ідею «вищої моралі», яка полягає у здоров’ї й силі. Та найважливіша її роль в обґрунтуванні центральної ідеї твору — рівноваги. Саме рівновагою Мері пояснює соціально-психологічні проблеми емігрантського середовища, яке, розчарувавшись у революції і опинившись на чужині, не може знайти чогось, що заповнить утрачене й урівноважить життя. Тільки сильні герої знаходять рівновагу — в коханні і в поверненні на батьківщину.

На яку батьківщину повертаються герої й героїні Винниченка в романі про російську еміграцію? Уважні читачі й читачки помітять, як вправно письменник увів «український текст» у тканину роману. Є два типові для Винниченка варіанти такого тексту. Перший — це іронічний образ малоросійства, особливо добре виписаний в його ранніх творах, а в «Рівновазі» найпереконливіше виведений в образі «хору малоросів». Другий — елегійно-ностальгійний. Росіянка Мері, яка вільно читає українською, пояснює, що «народ такий є, красивий, поетичний, як італійці. Тридцять мільйонів їх є». Хома ж «уперто називав себе українцем», а в уста Тані Винниченко вкладає ностальгійні, без сумніву автобіографічні переживання: «От так перенестись би на Україну, на Дніпро, а Дніпро теплий, голублячий. Сонце палає, і пісок як черінь гаряче напаленої печі. Лягти у видовбаний човник на м’яку, пряну, запашну постіль з лугового сіна, заплющити очі й віддати всю волю ніжному колисанню старого Дніпра». Закохані герої Винниченка повертаються в Україну, і в цьому поверненні так багато його любові до Батьківщини, яку він, попри довголітню еміграцію, зберіг до кінця життя і яка так особливо резонує в нас сьогоднішніх.

На відміну від опери Пуччині, яка стала класикою й тріумфує на світовій сцені понад століття, роману «Рівновага» судилася інша доля. Після 1931 року й до незалежності його не перевидавали. Ім’я і творчість Винниченка були під забороною. Тільки в добу «перебудови» згадали про Винниченка — політика й письменника, а згодом з’явилися й перші перевидання. З ранньої романістики популярність здобув роман «Записки Кирпатого Мефістофеля», з пізньої — «Сонячна машина»; їх визнали взірцевими в доробку Винниченка, і цього не заперечиш.

Через багато років «Рівновага» повертається до широкого читацького загалу як актуальний роман, у якому осмислено близькі й зрозумілі нам сучасні проблеми вимушеної еміграції, стратегій виживання, цінності життя та пошуку себе. Кожна людина мусить сама знайти свою рівновагу.

Валентина Хархун

Рівновага

І

«Ні, це неможливо! Та розуміється, в такій конурі і при такому освітленні важко щось путяще сотворити!»

Аркадій роздратовано опустив пензля й озирнувся на вікно: мов запорошена кисейна занавіса, повис на ньому мутно-сірий туман вулиці. На кривих стінах мансарди і нечисленних предметах злиденної обстановки насіла волохата темрява. Тони на полотні зливалися, і не можна було відрізнити синього кольору од фіалкового, жовтого од зеленого.

«От і працюй. Багато тут зробиш. Хотів скінчити сьогодні шосту грудь, але зробіть ласку, пишіть при такому освітленні».

Полотно уявляло з себе рівне, однотонне, фіалкове поле. Його вкривало рожеве прозоре небо — теж в одному тоні. По один бік поля височенна гора, стилізована, подібна на мурашник. А на горі дерева росли, теж стилізовані, вони нагадували травинки, де-не-де встромлені в цей мурашник.

По другім боці поля вище за гору на зріст стояла жінка. Стояла вона наче в профіль, але обидві руки її було видно, як на малюнках єгиптян. Була вся гола і шестигруда, причім тіло одливало жовтим промінястим світлом, а трьох’ярусні груди були сині з зеленими кільцями. Посередині між жінкою та горою, далеко край обрію, під рожевим небом стояло самітнє деревце, похоже на щітку до чищення лампового скла.

Темним пилом почали сідать сутінки і на полотно. Сінник Адольфа на підлозі ледве сірів. Аркадій сидів непорушно, тримаючи пензель в безсило спущеній руці.

«Дурниці все це, зайве, непотрібне, придумане. Не потрібна нікому ні ця жінка, ні туга цієї безмежності далекого поля — життя; ніхто не зрозуміє туги цієї, та й сам він не вірить у неї. Є тільки звичайна, проста ось ця нудьга в грудях. Саме почування животного голоду. Є ось цей глухий гул Парижа, а в ньому, мов загублений хмуроскелистий острівок, самітність. Більше нічого не буде. Безглузда неминучість, безконечність.

Залізти б у самий темний куток, де дах мансарди сходиться з підлогою, втиснути б у куток цей спину, підняти коліна і покласти в них голову. Добре б так. І обміркувати все як слід, рішуче і систематично. Головне — систематично. Якщо важить що-небудь в процесі життя розум і свідомість, якщо мають вони хоч краплину активної творчої сили, то потрібна система. Все тоді буде ясно, і сміх різних ідіотів буде тільки жалість викликати, а шлях життя стане зрозумілий».

В прихожій галасливо задеренчав дзвінок, потім почулися тупотіння важких ступень і крихкий, хрипкий бас Адольфа:

— Хто дома? Га? Обізвися, чорт вас бери!.. Нікого? Чудесно. І розкішно.

Аркадій підняв руку і, насупившись, нахилився над полотном; удав, що поринув у роботу.

На порозі з’явилась величезна розпливчата постать Адольфа.

— A-а! Художник — од слова «худо» — малює свою жовту жінку. Сожитель і вірний мій приятель на своєму посту і пильнує «искусство». «Искусство» з двома ес. Bonjour, monsieur![1]

«Хіба шпурнути в цю рикливу пику палітрою замість відповіді!»

Адольф підійшов ближче. Бліде кінське лице його в сутінках п’яно всміхалось. Величезні, довгі, мов у орангутана, руки засунуто в кишені, бриль — на потилиці.

— Що ж, так і не зволите відповісти на привітання свого приятеля? Жорстоко і незвичайно.

— Дайте мені спокій! Раз на все сказав я вам, щоб ви до мене не чіплялись.

— Один раз мені не імпонує.

— І, будь ласка, не кричіть так…

— Слухаю! — витягнувсь по-солдатськи Адольф. — Ось тепер… слухаю. Бо розумію, що вас, як людину нервову, турбує мій у-ні-версальний і а-нар-хічний басс (з двома ес). Я це, алегорично кажучи, почуваю. Але вищесказаного не почуваю. Бо чому ж мені не чіплятись до вас, висловлюючись вашою вульгарною мовою? Га?

Аркадій поволі підвівсь і мовчки почав обтирати пензлі шматкою. На синяво-сірому тлі вікна роздратовано й смішно стирчало його ріденьке волосся; гострий кінчик носа серйозно й холодно схилився над ганчіркою.

Адольф присунув своє незграбне величезне тіло щільно до Аркадія і з заложеними в кишені руками почав розглядати сожителя від голови до ніг; очі його всміхались.

«Ніс синій… щоки поетично жовті — мабуть, сьогодні не їв нічого. Губи починають кривитись, значить, зараз лаятись буде. Ні, мовчить. Гордим хоче бути».

— Ну-с, чекаю відповіді, друже Аркадію? — Уважно, покірливо, смирно і довготерпеливо.

«Удає, що йому байдуже, чи є хто в хаті, чи ні. Ось тільки пальчики тремтять».

— Ну, Аркаша, навіщо ж це убивче мовчання! Га?

Аркадій мовчки, мов не помічаючи біля себе Адольфа, підійшов до мольберта, взяв палітру і почав зчищати з неї фарби. І вмить знов відчув над головою своєю тепле, з запахом алкоголю дихання Адольфа. Хотілося швидко озирнутись, підскочити, вчепитись нігтями в ці свинячі очі, в цей м’який нахабний ніс і рвати їх, тріпати й сласно скреготати зубами.

— Адольф… Ви хочете повторення тої сцени? — хрипло сказав Аркадій.

— Якої? — невинно підняв рідкі брови Адольф і уважно подивився на «приятеля».

«Зараз знов заверещить і почне кусатись».

Аркадій одсунув у куток мольберт, довго чомусь копався там і, не дивлячись на Адольфа, знов узявся чистити палітру, обтираючи ніж волохатою шматкою, замазаною різнокольоровими фарбами.

Адольф усміхнувся, підставив стільця і сів, широко розсунувши ноги.

«Нудота, їсти хочеться. Чого прийшов додому? Цього чесного ідіота не бачив? Пензлі витирає, подумаєш, художник, “духовні інтереси”».

— Що вам, властиво, треба од мене? — раптом надзвичайно коректно, з холодною і чемною гідністю озирнувсь Аркадій.

«О, це вже його “вищий розум” виходить на сцену, “холодна свідомість” і “тверда система”».

— Мені? О, друже Аркадію, мені так мало треба, що соромно навіть турбувати вас… Не турбуйтесь, будьте ласкаві.

— Але ви хотіли щось сказать…

— Себто я?.. Але що я можу сказать, «людина безладного і низького розуму», як колись ви зовсім справедливо назвали мене? Тільки й усього, що привітати вас, сказати вам приятельське «bonjour»… Що б ще я міг сказать?

Аркадій, не помічаючи зовсім сумно-насмішкуватого тону Адольфа, вислухав і одповів:

— Якщо ви мені тільки це хотіли сказати, то дякую вам і в свою чергу вітаю вас…

— Та не може бути?! — скочив Адольф, радісно здивований. — Друже!! Господи! Та що ви мені говорите?! Ні, ця радість мене вб’є… Води мені, друже, швидше води… В мене мігрень… Ох!

І він одкинувсь на спину стільця; звісив безпомічно голову і витягнув довгі брудні ноги.

Аркадій терпеливо й холодно дивився на нього. Вказівка на лівій руці, міцно перев’язана ниткою, боляче щеміла, — це добре. Навіть слід було б такий перстень мати, який на кожне роздратування колов би руку і нагадував про свідомість.

Адольф раптом підвів голову, глянув на Аркадія і, наче каючись, заговорив:

— Знаєте, Аркаша, ви мене усугубляєте. Їй-богу. Ваш лагідний вигляд нищить мене і наводить думки. Покарай мене бог. Ось, наприклад, ішов я додому і думав: як низько й безглуздо тече життя наше. Замість того щоб жити, мовляв, в братерських обіймах, ми з вами сваримось. А це ж нерозумно і, алегорично кажучи, не має жодної утилітарної точки погляду. Правда?

Аркадій, обтираючи пензлі, холодно й серйозно слухав його, ворушачи час від часу пальцем на лівій руці. Хотілось, щоб Адольф ще більше паясничав, щоб сказав що-небудь надзвичайно паскудне.

— Здається, ви маєте рацію, — відповів він тихо.

— Правда? — сів рівніше Адольф. — Ви згоджуєтесь зо мною? Надзвичайно радий. Те самісіньке недавно і Александр Благословенний мені доводив. Їй-богу. «Ви, — каже, — живете зовсім по-дурному. Нащо сваритесь? Як-не-як, ви ж соціаліст. Сором». Правда, я анархіст, а ви… вільний художник, хоч були соціал-демократом. Та проте ми соціалісти. І тому мені — соромно. Ось ішов я додому й думав: «Прийду, пригорну до грудей своїх приятеля мого і розповім йому все життя своє». Але… горе! — приятель мій навіть вітання моє одшпурнув роздратовано. І засумував я. А ви ще побільшили це лагідністю. Я бачу, ви нудитесь. А втім, це все дрібниці… Але ось, наприклад, те, що розповім вам зараз, зацікавить вас більше. Хочете, розкажу? Просто фантастична подія, хоч і реальна. Мовчите? Розумію вас: нічого серйозного ви вже не чекаєте від мене. Але глибоко помиляєтесь. Слухайте. Вчора увечері, в вечірній час заходу, йду я по Мішельці. Зірки сяяли, і таке інше. Правда, вибачте, не зірки, а ліхтарі. Та це нічого. Так. Іду. Погордливо поглядаю на кафе, де легковажні французи поїдають свої dîners[2]. В кишенях ні сантима, в животі з ранку ні рісочки, повна відсутність матеріалізму; зовсім, сказати б, у вашому стилі. Навіть, пам’ятаю, думки в мене все такі духовні, умозрительні. Але голодний… як… як, скажемо, ви, наприклад, в от цей щасливий момент нашого короткого життя. Ні? Радію за вас, хоч… Але вибачте за збочення. Eh bien[3], іду. Чую раптом за своєю спиною… що б ви думали? — рідну російську мову. Нічого дивного, це правда, але напрямок мого «умозрєнія» вийшов дивовижний. На обличчі вашім бачу лагідність і терпеливість. Це мене зворушує, але ви матимете нагороду. Слово честі!.. — Отже, чую російську благородну слов’янську мову. Оглядаюсь: молодий панок і молода пані. Уважливий погляд — і зразу видно, що мають чулі серця й широкі гаманці. Помічаєте мій стиль? Bon![4] Враз прохоплює мене ідея — іменно прохоплює, як протяг, — звернутись до чулих сердець і за поміччю широких гаманців заспокоїти виснажену плоть свою. Краще сказать би «змучену плоть». Проте ні. C’est çа![5] Зупиняюсь, скидаю благородно капелюх і вимовляю — не кажу, а «вимовляю»: «Шановний добродію і шановна добродійко!».

Мій імпозантний вигляд, мій значний голос справляють на них деяке враження, що, розуміється, впливає на моє чуття власної гідності. Удруге я благородно, ось так, піднімаю руку до капелюха і зворушливо-благородним голосом кажу далі: «Прошу ласкаво вибачити. Але, опинившись в злиденному становищі емігранта, маю честь звернутись до вас за посильною допомогою». Коротко, з самоповагою і не понижуюче. Правда? Але, на жаль, цього, як видно, мало, друже Аркадію. Ситий шлунок експлуататора-буржуя не розуміє простих і благородних слів…

Аркадій забув про пальця і з стриманою цікавістю спитав:

— Звідки ж ви довідались, що вони буржуї?

Адольф помітив зміну в відношенні Аркадія до його оповідання.

— Як звідки?! — роблено палко вигукнув він, і усмішка пробігла по його вустах. — А звідки, чорт їх візьми, в нього на голові зовсім новий бриль і палиця з срібною головкою? Га? Що ж це має значити? Ні, тут уже моя компетенція поза конкуренцією. Але перейдемо до дальшого, як висловився б кожний повний самоповаги оратор. Дальше ж було коротке: бачачи дивне і образливе відношення пана до моїх слів, я підійшов до нього, взяв його за ковнір і, потрусивши його, як цуценя, що неґречно поводиться, голосно, з обуренням закричав: «Гидкий негіднику! Верни мені гроші, які ти позичив у мене!».

— Як? Це був ваш знайомий? — здивовано і зовсім забувшись скрикнув Аркадій.

— Зовсім ні, — ласкаво всміхаючись, покачав головою Адольф, все з більшим і більшим задоволенням поглядаючи на Аркадія.

— Але… хіба…

— О, я мав повне право це сказати. Грошей він у мене не позичав, і бачив я його вперше, але згодьтесь самі, друже Аркадію…

Аркадій схаменувся і розлючений закричав:

— Забирайтесь ви к чорту, який я вам приятель! Нахабність…

— Як?! — комічно здивувавсь Адольф. — Зрада приятеля? Ну, це вже дякую, не сподівався… Але нехай, слухайте ж далі.

— Не хочу слухати ваших паскудств! Грабіжнику!

— Даремно… Довідались би, як порок буває покараний, а чеснота тріумфує…

Аркадій раптом згадав про палець, і йому стало нудно. «Нічого не помагає, не вмію жити». І чомусь в пам’яті встало, як Таня того вечора, коли він так ганебно й недоречно кричав на Феню, довго спостерігала його і потім тихо сказала: «А знаєте, не вмієте ви жити, все придумуєте і лютитесь, що нічого не виходить». Так, розуміється, це правильно.

— Ну-с, цікавитесь кінцем, га?

Аркадій поволеньки повернув голову до Адольфа: крізь сутінки у всій постаті його видно було незаховану зловтіху. Ось і цей чомусь не любить, ненавидить.

— Еге, цікавлюсь, — тихо відповів він. — Вибачте за вибух… Я слухаю.

Адольф підозріло оглянув його.

«Пика нахнюплено-сумовита, меланхолійна. Яка це несподівана метаморфоза?»

— Справді цікавитесь? Як не хочете, я не буду…

— Ні, оповідайте. Ви сказали, що мали право. Дуже можливо, я не насмілююсь судити.

— Щоб і вас не судили? Розумію. Але я думаю, що ви цілком згодитесь зі мною, коли довідаєтесь, чому я так зробив. Скажіть: хіба кожний, хто обідає у той час, як ми голодаємо, не довжник наш? Га? Ні?

Аркадій почув, що йому дуже хочеться їсти.

— Я з вами не годжуся, — так само стримано й сумовито відповів він.

Адольф уважно глянув на нього: «Вже знов вигадав щось, мозговик нещасливий!».

— Не годитеся? — здивовано перепитав він. — Але чому? А панок, уявіть собі, моментально згодився. Внаслідок чого я і одержав цілі десять франків. Бачите?

В голосі Адольфа не чутно вже було його насмішкуватої певності. Він почував себе, як людина, якій невідомо куди і в який спосіб раптом зникла здобич, що була вже, здавалось, зовсім в її руках.

Що з ним трапилось, з цим «застарілим принципом»? Ну ні, чекай же!

Аркадій, не відповідаючи, підійшов до мольберта і втомлено-сумовито дивився на полотно. А в смутку почувалось дивне тихе вдоволення.

Який став тихенький Адольф! Так, це той тон, якого треба триматися. Людей дратує почуття сили в другому.

І, почуваючи, як і сум, і втома, і навіть вдоволення стають вже на чийсь каприз нещирими, він все-таки стояв і, покірливо схиливши голову, чекав, що вчинить Адольф.

Той нагло хутко підвівся, підійшов до Аркадія і чулим, щирим голосом вимовив:

— Вибачте, Аркадію. Свиня я і більше нічого. Справді. Вибачте.

Почуття вдоволення гостріше кольнуло в серці, й одночасно вже ворухнулось нове, гірке й солодке чуття образи — чуття, яке завжди вимагає чомусь ще більше гіркості і в ній знаходить заспокоєння.

Стримано й холодно, не підводячи голови, Аркадій сказав:

— Я нічого не маю проти вас, Адольф… Ви маєте право. Я сам давав вам привід так відноситись до мене…

Адольф закусив усмішку.

— Так, але я відношуся по-свинячому… Заважаю вам працювати… Ось ви писали б зараз, а я вас дратую…

— Ні, працювати вже не можна, темно…

Аркадієві хотілось додати, що було видно ще, коли прийшов Адольф, але тоді Адольф зовсім виразно почув би себе винуватим. І зникло б це чуття невисловленої, схованої в собі обиди.

Та Адольф і так зрозумів.

— Ось, бачте! — зажурено гукнув він. — Вже пізно. А ви напевне кінчили б ту грудь… останню… Еге ж? Ех, свиня я, їй-богу… А груди ж які гарні… Ось тільки я трошечки не розумію… Вибачте, Аркадію, але чому в неї вже шестеро грудей? Вчора було тільки четверо, а сьогодні вже шість?

Аркадій швидко глянув йому в обличчя. Очі серйозні, навіть простодушні, і ні на крихту насмішки.

— Я змінив… Це більше підкреслює… Та, крім того, гармонія плям повніша…

— А-а… — співчутливо й відчуло протягнув Адольф. — Це інша річ… ідея, мовляв… Але… ще одне питання, чому ви з голови пишете цю жовту жінку? Чому не попросити б вам товариша Таню попозувати вам? Га?

І Адольф навіть перехилився весь до Аркадія. Ага! Саме в ціль потрапив; ач, як очка замигали і навіть жовті вуха почервоніли.

— Справді, Аркадію… По-товариськи… І тіло в неї краще…

— Адольф! Прошу вас не торкатися товариша Тані! Чуєте?

— Але чому?! Коли вона не нині-завтра позуватиме цьому нахабному полячкові Гломбінському, то чому…

— Це брехня!! — раптом люто повернувся Аркадій, дивлячись йому в лице гострими сіренькими очима. — Ви падлюка! Ви брешете! Ви це кажете тому, що цим хочете роздратувати мене. Але я погорджую вами!

Адольф засміявся.

— О приятелю Аркадій…

— Геть забирайтесь, хулігани — ваші приятелі!

— Ну гаразд, нехай неприятель мій… Я хочу тільки сказати вам, що ви стали на хибну точку погляду. Таня позуватиме Гломбінському.

— Брешете!

— Насмілюсь заперечити, що ні. Бо за мене промовляють всі дані.

— Ніяких даних ви не маєте! З початку й до кінця гидота і брехня!

— Невірна точка погляду. Запевняю вас. Дані підтверджують мою гіпотезу. Бажаєте вислухати виклад?

Кінське обличчя Адольфа світилось благодушним спокоєм і вдоволенням. Смакуючи вимовляв він кожне своє мудроване слово. Очі невпинно стежили за Аркадієм і немов говорили: «Ні, тепер уже не втечеш, тепер ти мій».

— Дані ваші — така сама брехня, як і все… як і решта…

— Сумна помилка, заснована на поверховім знайомстві з моєю вдачею. Проте, як вам не вгодно, я можу лишитися при своїй думці, не аргументуючи її.

— Так, це найкраще, — з холодною, надзвичайною погордою одвернувся Аркадій. — Лишіть свою думку при собі…

І не вдержавшись додав:

— Все одно не зможете довести.

При цих останніх словах насмішкувате обличчя Адольфа освітилось самовдоволеною й лукавою посмішкою. Але, силкуючись не показати її, він з більшим запалом, ніж слід було б, вигукнув:

— Не доведу?! Я? О, це позвольте! Насамперед: гарна вона чи ні? Безумовно гарна. Це нічого не значить? Ні, це значить. Тут психологічна точка погляду. Бо кожна вродлива жінка, почуваючи це, потай вдоволена з цього. Цього мало — я розумію. Але це тільки інтродукція або, простіше кажучи, прелюдія, базис, мовляв. Факти далі.

Аркадій знову взявся за палітру, пильно зчищаючи її. Але Адольф по положенні його спини бачив, що той слухає з напруженою увагою.

— Тепер далі. Виходячи з того тезису, що вона вродлива, ми прийдемо до нехибного висновку, що не сьогодні-завтра її виженуть з фабрики.

Рука Аркадія перестала на хвилинку шкребти і зараз же знов заворушилась. Адольф тонко усміхнувся.

— А чому виженуть? А ось чому: як відомо з оповідань самої гарненької Тані… Вибачайте: і самого товариша Тані… патрон фабрики ставиться до неї все з більшою і більшою увагою, яка, без сумніву, мусить досягти свого брудного апогею. Ви відчуваєте?

Аркадій не відповідав.

— Гаразд. Тут брудний апогей цей фатально стикається з найбільшою цнотливістю найчистішої Тані. Стикнувшись, вони не можуть злитися і так зостатися. Навпаки: повинні відскочити. Патрон відскочити від фабрики не може. Значить, прийдеться це Тані зробити. Один факт. Правильно?

Палітра була майже зовсім вичищена, але Аркадієві треба було, очевидно, зробити її бездоганною. Це не укрилося від Адольфа.

— Палітра, сподіваюсь, не заважає вам стежити за ходом моїх міркувань? Bon. Це, значить, одно. По цьому що настає? Алегорично кажучи — голодне існування. Ви можете заперечити, що Таня — дочка багатої поміщиці, яка має триста десятин в Харківщині. Але… — хотів сказати «приятелю Аркадій», — але, мій не-приятелю Аркадій, ви зробите величезну й умисну помилку, покликавшись на це. Бо всім і кожному відомо, що товариш Таня шукає «правдивої чесноти», скромно кажучи, шукає есенцію морального життя. Улюблена донька заможної поміщиці, вона зрікається всіх земних, матеріальних, низьких благ і живе життям простої робітниці. Говорячи знов словами Тані, вона хоче в буржуазній суспільності жити, як соціалістка. Все це відомо вам? Та ні, ви не пройнялися цим фактом. Ми теж соціалісти, n’est се pas?[6] Але ми тільки по імені, форми ж життя у нас старі. І це ви знаєте? Bon! Але тоді, значить, ви згодитесь з тим, що з дому грошей вона не візьме. Вона шукатиме роботи. Другий факт. Тепер посунемося далі. Що таке позування? Це робота. А кожна робота справжнього соціаліста понизити не може. Правильно? Ви стежите? Передчуваєте? Між іншим, ви зовсім даремно так довго трете в однім місці, там так уже чисто, як на сумлінні у немовлятки. Але посунемося ще на ступінь вперед. Опріч переконання, у Тані є ще соромливість, дуже вразлива і всім відома. Це ви хочете мені сказати? Très bien![7] Але… тут виступає нова сила — потяг до Гломбінського, — яка нейтралізуватиме…

Аркадій шпурнув палітру в куток і повернувся до Адольфа.

— Ви це можете довести? — з погрозою спитав він.

— Що саме?

— Її відносини до Гломбінського.

— Ні, — ухмильнувся Адольф.

— Чому ж ви брешете? Як смієте, негіднику, чорнити чисту дівчину?

Адольф заспокоююче простягнув свою довгу руку.

— Вибачайте. Нащо зайві вирази і швидкі висновки?.. Зовсім фальшиве розуміння моїх слів. Відносини мені не відомі, але потяг можна довести.

— Так?

— Так. Гломбінський вродливий; падлюка, але вродливий і підлоту вміє сховати. До того він колись був соціалістом, правда, польським і тільки місяць, але для Тані цього досить.

— Ви брешете, бо у Тані є наречений, Шурка; всім і вам це відомо. Ви знаєте, що вона не здібна на пошлий флірт.

— Я цього не обстоюю. Ви ухиляєтесь од теми. Я маю на меті показати вам конечність позування Тані у Гломбінського. Більше нічого. А ви з цього простого і природного факту чомусь — бог вас знає чому! — робите питання світового значення. Voilà![8] Причому, мушу зауважити, з дивним намислом, як струсь, не хочете глянути фактам в лице. А я, маючи на оці ваші ж інтереси, зо всією великодушністю, жертвуючи собою, приводжу вас до простого висновку: коли Таня може позувати Гломбінському, то чому не може вам?

«Так, справді, чому б не мала позувати Гломбінському? Він їй подобається. Розуміється, подобається. Ну що ж з цього? Нехай».

Аркадій раптом почув себе надзвичайно втомленим.

Під грудьми не ссало, як ранком, а почувалось так, ніби весь його шлунок десь зник і замість його лишилась суха гнітюча порожнеча.

Він підійшов до маленького столика, на якому валялись дві-три книжки, щітка до чищення чобіт і стояла пляшечка зі всунутим у шийку недогарком свічки.

Адольф з вдоволеним обличчям спостерігав його.

— Втомилися? Сідайте, сідайте. Ось так. Співчуваю вам всіма фібрами душі. Але, знаєте, Аркаша, мені здається, це тому, що ви кепський спосіб життя провадите. Га? Серйозно! Вам слід було б, властиво, наняти собі на Рів’єрі віллу, добре їсти, світле ательє… Чому ви цього не робите? Га? Це впливає і на вдачу… У вас, наприклад, розвинена упертість. Га, друже? Не гадаєте? Чому мовчите? Пропонує, наприклад, вам Хома по сто франків за ваші малюнки, чом же не берете? Правда, умови трохи оригінальні, але що з того?

Аркадій знехотя повернув до нього голову і, ледве всміхаючись, сказав:

— Даремно, Адольфе, дурня удаєте. Я навчився вже спокійно слухати ваші дурниці.

— Так? — засміявся Адольф. — Це мене тішить і задовольняє. А я все боявся, що турбую вас своїм недоречним базіканням. Tant mieux![9] А скажіть в такім разі, чому це Хомі хочеться, щоб ви принесли в кафе свої малюнки і при всіх перерізали їх на чотири частини? Що це значить?

— Тому, що Хома такий же негідник, як і ви!

— Ну ось ви й хвилюєтесь, друже. А це заважає вам докладніше пояснити мені. Може, це тому, що він так оригінально цінить ваш хист? Га?

— Адольф… Дайте мені спокій. Дуже вас прошу. Інакше… я за себе не ручуся.

Адольф злякано засвистів.

— Це страшно… Треба лишити… Шкода покинуть таку цікаву розмову, але… нічого не вдієш. Нудно тільки трохи… Свічка є?

Аркадій не одповідав. Присмерки хиткими сутінками оповивали його невеличку постать, втомлено і безнадійно схилену до столу.

— Ні? Підлота. І їсти хочеться, нехай йому всячина. «Розкішно їсти хочу», — як висловлювалась одна малолітня дівчинка. Любов і голод — два кінці осі людського життя… сказав Шиллер чи якийсь інший дурень… Гм! Я бачив ранком, як товариш Таня поклала в шафку призначені на вечір бутербродики з надзвичайно чудесною шинкою. Треба пошукати. Врешті-решт, це єдиний вихід. Думаю, що благородна і м’якосерда товаришка Таня зрадіє тільки, що причинилася до заспокоєння свого ближнього.

Аркадій підвів голову. Недоладна постать темніла вже в сусідній хаті. Ось нахиляється до шафки, незграбно присідає навкарачки. Щось муркоче.

— Не смійте брати!! — раптом скочив Аркадій з незрозумілою йому самому лютістю.

Темна купа біля шафки поворухнулась і, повернувшись до нього блідою плямою обличчя, ввічливо й ласкаво пророкотіла:

— Pardon![10] Ви зволили щось вимовити?

— Не смійте брати бутербродів!

— Це ж через що?

— Через те, що вони не ваші.

— О mon ami[11], я не тримаюсь старих упереджень про власність. Будьте певні, мене не гризтиме сумління…

— Кажу вам, не смійте брати, паскуднику, негіднику ви! Дівчина прийде голодна з роботи, лізтиме на шостий поверх, а ви, паразит, злопаєте! Погань ви нахабна!

— А я іменно злопаю! Зовсім правильно зволили висловитись, — проричала купа, випростуючись і закриваючи дверці шафки.

Аркадієві дуже гостро кинулось в очі щось біле в руках Адольфа. Ось він підносить одну руку до рота; сочне, міцне чвакання. Аркадій бачив удень ці бутерброди. У одного з них між половинками білого хлібця виглядала полоска шинки, наче бутерброд показував йому червоний, тонкий, мов у кицьки, язичок. Тоді йому стиснуло горло і рот наповнився слиною. Але він виплюнув її і закрив дверці.

— Еге, ви зовсім… (довгий і уважний ковток), зовсім правильно сказали… Іменно… (знов чвакання), іменно злопаю. Причому… Злопаю з приємністю.

Розпатлана висока постать просунулась в кімнату і зупинилась так, що бліде світло косого вікна впало саме на другий бутерброд, дбайливо притулений до грудей.

Аркадій раптом відчув, що порожнечі на місці шлунка не стало. Здавалось, щось живе, маленьке вдерлося туди, жадібно й люто вхопилося цупкими руками десь під грудями і нестримано тягне до себе все нутро. Тягне, намотує на себе, щось гризе, завзято вимагає чогось. Від цього знов стиснуло горло, а серце забилось важко, нерівно.

— І до того… доволі смачно… спеціально смачно…

«Перший бутерброд з’їдено. Зараз він їстиме другий. О негідник, як він поволі жує!»

Маленьке і живе в шлунку конвульсійно підвелося на руках, вчепилося в ребра і затупотіло всередині ногами.

— Що, Аркаша, дивитесь? Скуштуйте… Га? Їй-богу, смачно… З маслом, знаєте…

«Хіба видерти? Кинутись, вдарити так по руці згори вниз, потім швиденько впасти на землю, прикрити собою бутерброд і… схопити, вчепитись зубами?»…

Адольф зробив останній ковток і, розтягуючи насолоду, поволеньки підняв другий бутерброд, з замилуванням розглядаючи його з усіх боків.

— Дивно навіть, як багато втіхи може справити такий низький і наче незначний предмет, як от ця німецька вигадка під назвою бутер-брод. Іменно бутерброд… Правдива назва… Ви не знаходите, Аркаша? Га? Та що це ви так мовчите? З обурення язик прилип? Або ж… хотіли б помінятись зо мною місцями? Га? Ні? Хочете? Шматочок? Все одно я скажу Тані, що з’їли ви… Мовчите? Як угодно.

І не хапаючись приготувався вкусити другий бутерброд.

— Дайте мені! — раптом несподівано, хрипло і грубо вихопилось у Аркадія.

Адольф хутко одвів руку вбік.

— Як?! — здивовано скрикнув він.

— Дайте мені цей бутерброд… Ви з’їли вже один. Давайте!

І Аркадій, зробивши крок до Адольфа, жадно простягнув руку.

— Прошу! — піднімаючи вгору бутерброд, злякався Адольф. — Навіщо ж така раптовість? Це ж не ваш?

— Все одно, я їсти хочу. Дайте, говорю вам. Дайте, і більше нічого!

— Цілком справедливо. Але… що скаже Таня? Бідна дівчина прийде з роботи на шостий поверх.

— Адольф, я знаю, що я падлюка. Можете не казати… Дайте мені бутерброд…

І не тямлячи себе він стрибнув на Адольфа, вчепився в його руку з бутербродом і став тягнути її вниз.

Адольф зареготав.

— Кар-раул! Насильство!.. Бідна дівчина на шостий поверх… Ха-ха-ха!

— Давай… давай… — тягнувся, хрипів і боляче щипав руку Адольфа Аркадій.

— Стоп! — вмент кинувсь Адольф. — Зробимо угоду! Капітуляція… Та почекайте!.. Стійте. Я великодушний. Раз вкушу, а решта вам. Гаразд?

— Брешете, ви злопаєте все!

— Друже Аркадію! Ви не знаєте мого серця. Дивіться… Ось тілечко, не більше…

Аркадій, засапаний, жадібно дививсь йому в рот, витягуючись всім тілом до хліба.

Адольф дійсно одкусив так, як показав, і широким, великодушним рухом решту простягнув Аркадієві. Той майже видер, зараз же одвернувсь і з якоюсь злістю і з розпукою вчепився зубами в солоний, вогкий від шинки хліб. Маленьке всередині затихло, наче уже приготовилося схопити страву, яку зуби похапки трощили.

Адольф мовчки стояв, дивлячись в понуро схилену тремтячу спину сожителя. Дивна ніжна теплота заворушилась десь у грудях, і стало сумно, жалко й обидно.

«Сволочі ми порядні», — сумно подумалось йому.

— Кепська справа, Аркадію? Га? — вимовив він навмисне жваво, коли Аркадій, управившись з бутербродом, не озираючись сідав на старе місце.

Аркадій не відповідав.

«Обидно», — подумав Адольф і вголос вимовив:

— Ну, а тепер треба піти побалакати трохи з мосьє Морфеєм. Маю «сослагательное наклонение» спати. Voilà! Споконвіку існує мудре правило: як шлунок твій турбує тебе, візьми і придави його сном. Коли мене наші мужички тримали в холодній, я цілий тиждень тримався цього правила. Ех, сінничок, який же ти худенький! Ну, скорися і прийми мене в свої вірні обійми.

Аркадій сидів непорушно. Маленьке вже не вчеплювалося в ребра, але, терпляче скорившись, болюче нило і, здавалось, гризло власні лапи. Потім поволеньки затихло і зникло. На його місці знов утворилась настирлива свербляча порожнеча.

Журливу тишу, офарблену далеким гомоном, порушувало тільки хлюпливе хропіння Адольфа. Хотілось тихенько, жалібно, плаксиво стогнати.

Раптом у прихожій забреньчав дзвінок.

Аркадій скочив і похапливо пішов відчинити двері.

— Шурка дома? Здрастуйте.

Гломбінський. За ним ще хтось.

— Ні, Шурки нема дома.

— А панна Таня?

— Товариш Таня на роботі.

— Ми почекаємо, — шорстко і холодно почувся голос Хоми…

— Як хочете…

І Аркадій швидко пішов до себе, щільно прикриваючи за собою двері.

II

Засвітили лампу. Лампа текла і вимазала нафтою гарні білі руки Гломбінського. Він гидливо скривив свої яскраво-червоні губи під золотистими вусами й озирнувся. Шафка, камін, вузенька софка, кілька стільців. Умивальника нема.

— Пся крев, з цієї лампи тече як з бочки. Де вони миються? Що?

Лампа скромно й невинно всміхалась жовтенькою блідою усмішкою.

Хома, не одповідаючи, ходив по хаті, засунувши руки в кишені коротенького пальта з піднесеним ковніром. Хода його була легка, тверда і, здавалось, така сама шорстка, як і його голос. У всій постаті також чулася шорсткість. Уявлялось, що костей Хомі не треба — їх можуть змінити м’язи, упругі і міцно сплетені.

Гломбінський зваживсь пожертвувати своєю хусткою. Він обтер руки, скинув бриль, зачесав волосся, акуратно розділене посередині модним проділом, підозріло оглянув стілець і сів. Рухи його були м’які, слизькі, повільні.

Мовчали. Гломбінський час від часу уважно стежив за Хомою гарними невинними очима з пухнастими віями.

А Хома все ходив з кутка в куток, схиливши смугляве, з висунутими вперед щелепами обличчя.

— Слухайте-но, Хомо! — знизивши голос, заговорив раптом Гломбінський, недбало вистукуючи пальцями по цераті столу.

Хома мовчки підняв на нього невеликі сірі очі.

Гломбінський трохи примушено усміхнувся.

— Знаєте, мені все-таки здається, що це все жарти. Що?

Хома зупинився.

— Ніяких жартів! — серйозно сказав він. — Чуєте? Це востаннє повторюю умовини: жодних залицянь.

— Боїтесь? — уїдливо вставив Гломбінський.

Хома сказав далі:

— Потім, ви пропонуєте їй десять франків за сеанс. Не більше. Позувати повинна голою. Це спочатку. Далі — двісті франків на місяць і на содержання до вас. За все це я вам плачу п’ятсот франків. Можете — беріться. Не можете — не треба було йти сюди. Але жартів нема тут ніяких.

Гломбінський не зводив з нього запитливих очей. «Що цей хмурий бандит вигадує?»

— Гаразд… Я все думаю, що це жарт. Але гаразд. Але прошу, як панна Таня зараз же по пиці дасть? Тоді що?

— За це ви одержите ще сто франків.

Гломбінський верескливо засміявся.

— Сто франків. Ха-ха-ха! Оригінально! Що? Ви зо мною оригінально поводитесь. Це мене вже цікавить. Сто франків за те, що по пиці? Але! Цього мало, пане Хомо… Ха-ха-ха! Але оригінально, пся крев! Проте знаєте що: я згоден! Якби це мені сказав… себто все це пропонував мені хто інший, я б… Але до дябла! — я б показав… Але ви… добре. Прошу. Я згодний.

Ніжні, надзвичайно чисті його щоки вкрились червоними плямами, наче хтось боляче пощипав їх.

Хома стежив за ним тим самим пронизуючим, допитливим поглядом. І раптом несподівано спитав:

— Скажіть, Гломбінський, це правда, що ви проповідуєте аристократизм духу?

— Це торкається справи? — зразу перестав сміятись Гломбінський.

— Може. Так чи ні?

— Про це з вами я говорити не буду. Ось ще питання, скільки я маю часу, щоб зробити це з Танею?

— Два місяці.

— Добре. А як вона сама закохається в мене, що тоді?

Куточки губ Хоми ледве скривились гидливою усмішкою.

— Це буде те саме, що на содержання піде. П’ятсот франків ваші.

Гломбінський поривчасто підвівсь і мовчки заходив по кімнаті. Хома сів на софі, одкинувши голову до стіни і напівзаплющивши очі. Худе, смугляве обличчя його з довгастим підборіддям і тонкими губами здавалося вломленим і ще більше замкнутим у собі.

— Слухайте, Хомо! — раптом зупинивсь перед ним Гломбінський. — Я не одмовляюсь, але хочу вам сказати, що… хочу пояснити вам, для чого я згодний. Я маю хвору сестру, яка повинна лікуватися. Я пошлю їй гроші. Ось для чого. Що?

Хома поволі розплющив очі. І з того, як Гломбінський стояв перед ним, з виразу ніби соромливості, з іскорок в чекаючих очах Хома зрозумів, що він це вигадав тоді, коли ходив по кімнаті. Якщо удати, що віриш йому, він повинен почати поясняти, коли і як заслабла сестра.

— Чому ж ви мені раніше цього не сказали?

— Я думав, це жарти… Потім це така інтимна справа… В неї, знаєте, туберкульоз… Зовсім молода дівчина…

— Ну й гаразд, — перервав його Хома. — Мене не обходить, куди ви подінете свої гроші.

Гломбінський ще кілька хвилин дивився на Хому, що знов одкинувсь до стіни, і змушено, насмішкувато засміявся.

— А пан Хома так враз і повірив? Що? Ха-ха-ха! У мене й сестри нема, mon vieux[12]. Я думав, що ви пожалієте й прибавите. Бо чому ж я не можу з вас здерти? Ви ж вкрали гроші, які дасте мені. Ні?

Хома ледве-ледве всміхнувсь, не розплющуючи очей.

— Що? Ні? Ви ж експропріацію забрали собі. Всі знають. Що?

— Сідайте, Гломбінський, не кричіть, а найкраще мовчіть. До чого ці розмови? Навіть «аристократом духу» не вмієте бути.

Гломбінський хотів відповісти, але в цю хвилю увійшли Феня і Фаддей. Фаддей держав під пахвою книги, які зараз же акуратно розклав на столі.

Присутність Гломбінського і Хоми вкупі здивувала Феню, а особливо поява Хоми. На протязі трьох місяців знайомства він був тут усього кілька разів.

— Ви кого чекаєте? Мене, Шурку, Таню? — засипала вона питаннями, обережно скидаючи капелюха з своєї круглої голови.

— І Шурку, і панну Таню, — розшаркуючись, відповів Гломбінський. А панну Феню можна поздоровити з новим капелюхом? Дуже гарно вам до лиця. Що?

Феня засміялась.

— По-перше так по-українськи не говорять: «Дуже гарно вам до лиця». «Дуже до лиця вам». Поляче нещасний. А по-друге, ви брешете.

— Але панно Феня!..

— Але пане Гломбінський! Ви, поляки, всі страшенно підлесливі. Брешете в очі й навіть не моргнете. А справді до лиця мені?

І Феня раптом почервоніла при цих словах. Кругле хворобливо-бліде обличчя її, з кругленьким діркуватим носиком і подвійним пухким підборіддям, стало ще більш негарним.

Гломбінський хотів було засипати компліментами, але Феня зараз же знервовано перервала його:

— Фу, ідіотка! Немов справді купувала тому, що до лиця. Мені вже тридцять два роки, стара панна, пане Гломбінський, і все мені до лиця. Ну, все це дурниці. Фаддей, ви готові? Панове, ми не маємо часу базікати з вами, і, отже, не нарікайте, що ми при вас займемся ділом. Гаразд? Фаддей, ви приготували?

— Приготував, — сказав Фаддей, що сидів давно вже над розкритими книгами й уважливо перегортав їх.

— Чудово. Тільки… Ану поверніть свою пику до мене.

Фаддей повернув до неї молоде, рум’яне обличчя з чистими карими очима і широкими, мов у негра, свіжими вустами. На ньому яскраво світилося змішання.

— Так, соромимось. Панове, дуже просимо не слухати нас, бо ми нарід дикий, і все нас бентежить. Розгорніть книгу на тім місці… Вже? Добре. Читайте.

Урок почався. Фаддей бентеживсь і тому зупинявся, червонів і щохвилі витирав спітніле низьке чоло.

І раптом Феня повернулась всім тілом до Хоми, що сидів з заплющеними очима, і вимовила:

— Ах да! Добродій Хома!

За те, що Хома уперто називав себе українцем, а не руським, Феня іронічно називала його «добродієм».

Хома розкрив очі і глянув на Феню.

— Що ж це ви з нашим художником такі дурні жарти виробляєте? Га?

— Які?

— Дурні, кажу. З якої це речі пропонуєте йому таке: продавати вам свої малюнки, щоби різати чи палити їх при всіх? Що це за фокус такий?

Хома нічого не відповів і знов заплющив очі.

— Добродію Хомо! Це свинство! Відповідайте, коли вас запитують.

— Не хочу відповідати, — байдуже і сухо сказав Хома, розплющуючи очі.