Пристрасть, згідно з Г. Х. ebook

Кларісе Ліспектор — бразильська письменниця з українським корінням, знана в усьому світі завдяки винятковому стилю письма і загадковим сюжетам творів. Г. Х. — заможна гарна жінка, сама у своїх апартаментах, заходить до кімнати покоївки, щоб прибрати її, та раптом знаходить там архаїчні символи і — таргана. Вона переживає страх, огиду та любов, занурюється у роздуми про життя, смерть, Бога і пошуки власної ідентичності.

Хто вона така — Г. Х.? Чому їй так страшно у цій кімнаті? Як віднайти вихід із власної пустелі, не загубивши себе? «Боже, я з великим здивуванням починала розуміти, що моя пекельна оргія — це власне людське мучинецьке життя», — свідчить героїня історії, наближаючись до шокуючої кульмінації свого перебування в кімнаті.

Авторка і в ліричних повторах приковує до начебто звичайних речей увагу читача, майстерно перетворюючи містичний роман у гіпнотичний текст. Де світ постає з відчуттів, думок і болісних одкровень, де таргани нагадують молитву й з’являються молитвою. Приголомшення, спантеличення, цікавість і відраза — лише декілька відчуттів, до яких спонукає нас культова Кларісе. Щоб пройти крізь них, читач має бути так само сповнений мужності, як і головна героїня, адже усвідомлення власного пекла — це лише початок.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-95-6

© Clarice Lispector, 1964, and Heirs of Clarice Lispector

© Наталія Пнюшкова, український переклад, 2022

© Інна Корнелюк, редагування, 2022

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2023

Кларісе Ліспектор

ПРИСТРАСТЬ, ЗГІДНО З Г. Х.

...я шукаю, шукаю. Намагаюся зрозуміти. Намагаюся передати мною пережите комусь, не знаю кому, але не хочу лишатися на самоті з тим, що пережила. Не знаю, що з тим робити, і мені страшно від цього безмежного безладу. Я не вірю у те, що сталося. Чи можливо, щоб зі мною сталося таке, що я, не усвідомлюючи, як його прожити, пережила щось інше? Я б хотіла назвати це «безладом», аби мати вдосталь упевненості й наважитися на ризик, адже тоді я б знала, куди повернутися: до попереднього «ладу». І віддаю перевагу слову «безлад», бо не хочу зізнаватися собі, що не жила; у цьому зізнанні я втратила б той світ, який мала, і знаю, що на інший не здатна.

Якби я таки переконала себе і була перед собою правдивою, то розгубилася б, куди подіти свій новий спосіб буття: бо якщо так триватиме й надалі з моїми уривчастими візіями, увесь світ має перевернутися догори дриґом, щоб я могла в нього вписатися.

Я втратила щось надважливе, щось, що вже не має цінності. Мені воно не треба. Це наче я втратила третю ногу, яка досі не давала мені змоги ходити, проте робила з мене непохитну триногу. Я втратила цю третю кінцівку і стала тією, ким ніколи не була. І ніби знову маю те, чого ніколи не мала: лише дві ноги. Я знаю, що двох ніг достатньо, щоб ходити. Проте мені бракує третьої зайвої, і це мене лякає: саме вона допомогала мені віднайти себе, навіть не зобовʼязуючи шукати.

Я розгублена, бо втратила те, в чому ніколи не мала потреби? У цьому моєму новому боягузтві — боягузтво, тобто те, що трапилося зі мною нещодавно, — моя найбільша пригода; це моє боягузтво є таким широким полем, що лише надмірна хоробрість дає мені змогу прийняти його, — у моєму новому боягузтві, такому, наче прокидаєшся зранку вдома у незнайомця: не знаю, чи вистачить мені мужності просто піти. Заблукати складно. Складно настільки, що я, мабуть, одразу виявлю спосіб віднайти себе, навіть якщо знову віднайти себе — це омана, заради якої я живу. Досі віднайти себе — для мене означало уявляти себе людиною й заглибитися в неї: втілювала себе у цій упорядкованій людині, та навіть не відчувала величезних зусиль творення, яким і було життя. Уособлення цієї людини для мене було в третій нозі, тій, що тримала мене на поверхні. А зараз як? чи стала б я вільніша?

Ні. Знаю, що досі не почуваюся вільною, що знову блукаю в роздумах, адже я маю на меті відшукати: задля безпеки називатиму словом «відшукати» момент, коли побачу вихід. Чому мені бракує мужності просто знайти вхід? О, я знаю напевне, що увійшла. Але мене злякало те, що не знаю, куди той вхід веде. І раніше я ніколи не дозволила б собі увійти, не знаючи навіщо.

Однак учора я за лічені години втратила людську подобу. Якби мені вистачило хоробрості, я б дозволила собі заблукати. Але я боюся нового і боюся незрозумілих відчуттів: хотілося б завжди мати впевненість принаймні в тому, щоб думати, що розумію, я не знаю, як просто змиритися з дезорієнтацією. Як пояснити те, що мій головний страх — це саме... бути? І все-таки іншого шляху не існує. Як пояснити те, що мій найбільший страх — це далі жити, хай що б сталося? Як пояснити те, що мені нестерпно спостерігати, просто через те, що життя є інакшим, ніж мені здавалося — ніби раніше я знала, чим воно є! Чому як просто спостерігати, то це призводить до такого безладу?

І до розчарування. Проте розчарування в чому? Якщо, навіть не усвідомлюючи, я ледве витримувала свій щойно доведений до пуття лад? Можливо, розчарування — це страх уже не бути частиною системи. Втім, варто зазначити ось що: насправді, дуже пощастило тому, хто врешті розчарувався. У тому, якою я була раніше, не було нічого доброго. Однак саме тому я врешті створила з нього найкраще: надію. Із власного зла я створила майбутнє добро. Чи це означає, що страх зʼявився від того, що мій новий спосіб не має сенсу? А чому б мені не довіритися тому, що відбувається? Мені доведеться ризикнути й довірити себе священній випадковості та замінити долю — ймовірністю.

Однак чи відкриття в дитинстві схожі на відкриття, що відбуваються в лабораторіях, коли знаходиш те, що шукаєш? Чи то вже у дорослому віці я перелякалася і створила третю ногу? Та чи матиму я, доросла, дитячу сміливість для того, щоб загубитися? Загубитися означає вирушити на пошуки без усвідомлення того, що робити з тим, що знайшов. Дві ноги, щоб іти, без третьої, що затримує. А я хочу бути затриманою. Не знаю, що робити із жахаючою свободою, що може мене погубити. Та чи була я задоволена у такому увʼязненні? чи там було — таки було — те незбагненне, розбуркане щось у моєму щасливому невільному повсякденні? Чи там був — таки був — якийсь страх, до якого я так звикла, що ототожнювала той тремтливий страх з існуванням. Таки був? Також, так, також...

Мені стає так страшно від усвідомлення, що минули години — і я втратила свою людську подобу. Я не знаю, чи зможу знайти нову на заміну тій, яку втратила. Доведеться бути обережною, щоб потай не застосувати нову третю ногу, яка відростає легко, немов трава, а я потім називатиму ту захисну реакцію «правдою».

Водночас я так само не знаю, як сформулювати те, що зі мною сталося. А те, що не має форми, для мене не існує. А що, якщо правда в тому, що ніколи нічого не існувало?! Може, зі мною, власне, нічого і не сталося? Я можу зрозуміти лише те, що стається зі мною, але стається лише те, що я розумію — а що мені відомо про решту? решти не існувало. Можливо, нічого не існувало! Можливо, стався лише повільний величезний розпад. І моя боротьба проти цього розпаду в тому, аби спробувати надати йому форми? Форма обрамлює хаос, форма надає конструкції аморфній субстанції: бачити нескінченну плоть — це бачення божевільного, проте, якщо розрізати плоть на шматки і розділити її на дні і голоднечі, вона перестане бути втіленням занепаду і божевілля: вона знову стане гуманізованим життям.

Гуманізоване життя. Я надто гуманізувала життя. Але як мені тепер бути? Чи маю я дотримуватися всеохопного бачення, навіть якщо це означає триматися за незбагненну правду? Чи варто надавати форми небуттю і втілити в собі власну безтілесність у такий спосіб? Проте мені ще так далеко до розуміння. Раніше, хоч як я намагалася, моя обмеженість викликала у мене фізичне відчуття дискомфорту, будь-яка думка впиралася мені в чоло. Незабаром я була змушена без жалю визнати перешкоди, які створював для мене брак інтелекту, і відректися від такого шляху. Я знала, що приречена думати мало, мої думки обмежує плоть. Тоді як мені зараз відродити в собі думку? Може, тільки думка мене і врятувала б, я боюся пристрасті.

Бо маю врятувати завтрашній день, бо я повинна залишитися цілісною, бо не можу дозволити собі розпастися, бо мені неминуче доведеться сформувати жахливу нескінченну плоть і розрізати її на такі шматки, що могли б поміститися у щось розміром з мій рот, або щоб мій погляд міг їх охопити, адже я неминуче піддамся потребі надати всьому форми, потребі, яка постає з мого страху бути необмеженою — тоді, принаймні, лишіть мені мужність дозволити цій формі наростати на мені самостійно, немов кора, яка твердне сама собою, клуби вогню, що охолоджуються в землі. І вдосталь мужності, щоб опиратися спокусі вигадати форму.

Мені треба докласти чимало зусиль зараз, аби оприявнити зміст, хай яким він буде, — ці зусилля можна було б полегшити, уявивши, що я пишу це для когось.

Але я побоююсь писати для того, щоб мене зрозумів цей уявний хтось, боюся «створити» зміст із тим самим смиренним божевіллям, яке до вчора було моїм здоровим способом існування в рамках системи. Чи знадобиться мені мужність, щоб із беззахисним серцем і далі говорити, не звертаючись ні до кого та ні до чого? Як дитина, яка не думає ні про що. І наражатися на ризик бути враз випадково розчавленою.

Я не розумію, що я бачила. І не знаю навіть, чи я бачила щось, адже, як виявилося, мої очі не існують окремо від побаченого. Лише завдяки несподіваному тремтінню ліній, лише завдяки аномалії безперервної плинності моєї цивілізації, я на мить відчула живинну смерть. Ту благу смерть, яка дозволила мені виборсатися із забороненого павутиння життя. Вимовляти ім’я життя вголос заборонено. А я майже вимовила. Я ледь не заплуталася в його павутинні, що й стало б кінцем моєї історії.

Можливо, те, що трапилося зі мною — усвідомлення; і щоб не відступити від своєї правди, мені потрібно триматися осторонь від нього, мені потрібно й надалі не усвідомлювати. Будь-яке випадкове усвідомлення надто нагадує повне неусвідомлення.

Ні. Будь-яке раптове усвідомлення є, врешті, виявленням наскрізного неусвідомлення. Кожна мить у пошуках веде до втрати себе. Можливо, це усвідомлення насправді є таким повним, як і незнання, і я вийду з нього такою неушкодженою і невинною, якою була до того. Будь-яке моє розуміння ніколи не зрівняється із цим усвідомленням, тож житиму до тієї межі, яка для мене досяжна: моїм єдиним рівнем є життя. Але тепер, тепер я знаю секрет. Який я вже забуваю, ох, я відчуваю, що вже забуваю...

Щоб знову осягнути це, мені б довелося розкаятися. І, можливо, знання стануть убивством для моєї людської душі. А я не хочу, не хочу. Здатися повному невігластву — це могло б мене врятувати, це було б можливо. Та поки змагаюся за знання, моє нове невігластво, що є забуттям, стало священним. Я весталка таємниці, якої тепер не знаю. І я також служниця забутої небезпеки. Я знала те, чого не могла зрозуміти, на мій рот було накладено кляп, і мені лишилися тільки неосяжні фрагменти ритуалу. Втім, я вперше відчуваю, що моє забуття нарешті стало врівень із всесвітом. О, і я навіть не прагну, щоб мені пояснили те, що потрібно було б оприявнити, щоб пояснити. Я не хочу, щоб мені пояснювали те, для трактування чого знову потрібно було би пройти перевірку на людяність.

Життя і смерть належали мені, а я була потворна. Моя хоробрість була хоробрістю сновиди, що просто йде. У години приреченості мені вистачило мужності нічого не впорядковувати і не доводити до ладу. І насамперед не передбачати. Доти я не мала мужності дозволити собі керуватися невідомим і рухатися у не відомому мені напрямку: мої передбачення обумовлювали наперед саме те, що мені доведеться побачити. Це не було передбаченням побаченого: вони вже набули масштабу моїх турбот. Мої передбачення закрили від мене світ.

Доки я не здалася на кілька годин. І, їй-богу, я отримала те, чого не хотіла. Це була не долина річки, де я проходила — завжди уявляла, що знайдене буде родючим і вологим, як річкова долина. Я не очікувала такої всеосяжної невідповідності.

Щоб і надалі бути людиною, моєю жертвою має стати забуття? Тепер у звичайних обличчях деяких людей я змогла б розпізнати, що... що вони забули. І вони не знають, що вони забули те, що забули.

Я бачила. Я знаю, що бачила, бо не надавала побаченому сенсу. Я знаю, що бачила, бо не розумію. Я знаю, що бачила, бо те, що бачила — даремне. Послухай, мені доведеться говорити, бо не знаю, що робити з тим, що я пережила. Навіть гірше: не хочу те бачити. Те, що я бачила, руйнує мою повсякденність. Вибач за те, що тобі доводиться це слухати, я хотіла би побачити щось краще. Забирай те, що я бачила, позбав мене мого безглуздого бачення і мого даремного гріха.

Мені так страшно, що я змогла би прийняти те, що заблукала, лиш якби уявила, що хтось тримає мене за руку.

Тримати когось за руку завжди було тим, що я називала щастям. Багато разів, перш ніж заснути, у цій маленькій боротьбі за те, щоб не знепритомніти і не вирушити до більшого світу, — багато разів, перш ніж набратися сміливості і віддатися величі сну, я уявляю, що хтось тримає мене за руку, а тоді вирушаю, вирушаю до величезної безформності, якою є сон. А якщо і тоді мені бракує мужності, я мрію.

Сон для мене зараз є майже звільненням. Віддатися тому, чого я не розумію, означає стати на межі з нічим. Крок заради кроку, немов сліпець, що блукає полем. Це надприродне, яким є життя. Життя, яке я приручила, щоб зробити його ближчим. Цей сміливий вчинок, віддати себе, ніби ввірити свою долоню примарній руці Бога, й увійти до цього безформного простору, що є раєм. Раєм, якого я не хочу!

На письмі й у розмові мені доведеться уявляти, немов хтось тримає мене за руку.

О, хоча б на початку, лише на початку. Я йтиму сама, щойно зможу. Поки що мені просто треба тримати тебе за руку, — навіть якщо я не можу уявити твоє обличчя й твої очі, і твій рот. Та навіть відірвана від тіла, ця рука не лякає мене. Вона витвір такого уявлення про любов, наче ця рука таки є продовженням тіла, і якщо я цього не бачу, то лише через нездатність любити дужче. Не можу уявити собі цілісну особистість, тому що я сама не цілісна особистість. І яким би чином я змогла уявити обличчя, якщо не знаю, який воно повинно мати вираз? Щойно я зможу відпустити твою теплу руку, то піду сама, піду із жахом. Жах стане моєю відповідальністю, доки не завершиться метаморфоза і жах змінить ясність. Не та ясність, що постає із жадання краси і моралізаторства, як я гадала собі раніше, сама про те не підозрюючи; а істинна ясність того, що існує, і саме ця істинна ясність мене жахає. Хоча насправді я знаю, що жах... жах — то я віч-на-віч з усім цим.

А поки що я вигадую твою присутність, так, одного дня я не зможу вже дозволяти собі наражатися на ризик смерті на самоті, смерть — то найбільший ризик, я не зможу переступити поріг смерті та зробити крок уперед до мого першого самозречення — так само, впродовж цієї останньої і також першої години я вигадаю твою нечутну присутність, і з тобою почну помирати, доки не навчуся не існувати сама, і тоді я зможу тебе відпустити. А доти я уявлятиму тебе, і твоє невідоме і тепле життя є моїм єдиним особистим ладом, я, що без твоєї руки відчувала б себе зараз самотньо посеред величезного простору, який відкрила для себе. Простору правди?

Але правда ніколи не мала для мене сенсу. Правда не має для мене сенсу! І саме через це я боялася її й боюся. Безпорадна, я віддаю тобі все, щоб ти зробив із цього щось радісне. Якщо заговорю до тебе, чи я тебе налякаю і втрачу? Та якщо не заговорю, то втрачу себе і, втративши себе, тебе я втрачу так чи інакше.

Правда не має сенсу, велич світу тисне на мене. Однак те, про що я могла просити і, зрештою, отримала, залишає мене нужденною, немов дитину, що блукає світом самотужки. Такою нужденною, що лише любов усього всесвіту змогла б мене втішити і наповнити; лише така любов, що сам першопочаток речей затремтів би від того, що я називаю любов’ю. Того, що я насправді просто так називаю, адже ім’я її мені невідоме.

Чи могло те, що я бачила, бути любов’ю? Та що це за любов така, сліпа, немов яйцеклітина? То це вона? Отой жах — то була любов? Любов, настільки невиразна, що — ні, поки що не хочу говорити, говорити зараз означало б накликати відчуття швидко знерухомленої у паралізуючій безпеці третьої ноги. Чи я просто відкладаю початок розмови? Чому я нічого не кажу, аби просто виграти час? Через страх. А мені потрібна мужність для того, щоб спробувати окреслити те, що відчуваю. Це ніби я маю монетку, та не знаю, у якій країні вона має цінність.

Аби зробити те, що маю намір зробити, потрібна мужність: сказати. І піти на величезний ризик знецінення мого слова. Наприкінці треба буде додати: це не те! не те! Але не треба боятися здаватися смішною, я завжди надавала перевагу меншому над більшим, бо боялася цього: це ж бо також виклик своїй гідності. Я відкладаю той момент, коли доведеться заговорити. Від страху?

І ще тому, що не маю що сказати.

Я не маю що сказати. Чому б мені тоді не замовкнути? Тому що, якщо я не видавлю із себе хоча б слово, німота, мов хвилі, поглине мене назавжди. Слово і форма стануть плотом, на якому я плистиму на хвилях німоти.

І якщо я відкладаю початок, то ще й тому, що у мене немає довідника. Розповіді інших мандрівників дають мені деяку інформацію про подорож: ця інформація геть неповна.

Я відчуваю, як мене потроху охоплює первісна свобода... Бо досі я ніколи так не боялася несмаку: написала «хвилі німоти», те, чого раніше не висловлювала просто з поваги до краси та її внутрішньої поміркованості. Я сказала «хвилі німоти», моє серце смиренно скоряється, тож приймаю. Невже я врешті позбудуся цілої системи гарного смаку? Та чи це мій єдиний здобуток? Скільки мені треба було прожити в ув’язненні, щоб тепер почуватися вільніше лише тому, що тепер я вже не боюся відсутності естетики... Я досі не можу напевне передбачити, що ще я здобула. Можливо, поступово й зрозумію. Досі, перше несміливе задоволення, яке відчуваю, — це усвідомлення того, що я втратила страх перед потворним. І ця втрата — то щось хороше. Щось солодке.

Я хочу знати, що ще я отримала втративши. Поки що не знаю: я житиму, лише ожививши себе.

Та як себе оживити? Якщо не маю слова, яке б прийшло до мене природно, щоб його вимовити. Чи мені потрібно буде підбирати слова, немов створюючи те, що зі мною сталося?

Я сама створю те, що зі мною відбулося. Просто тому, що життя не існує для звітності. Життя не тотожне проживанню. Мені доведеться творити про життя. І без брехні. Створювати — так, брехати — ні. Творити не означає вигадувати, бо це означає піти на великий ризик зіштовхнутися з реальністю. Розуміти означає творити, це мій єдиний спосіб. Доведеться докласти зусиль, щоб перекласти ті телеграфні сигнали — перекласти невідоме на невідому мені мову, навіть не знаючи, для чого ті сигнали потрібні. Я говоритиму тією мовою сновид, яка перестане бути мовою, щойно я прокинуся.

І я створю правду про те, що сталося зі мною. О, це буде радше малюнок, ніж письмо, тож я намагатимуся радше відтворити, ніж виразити. Потреба у висловлюванні щоразу зменшується. Це я теж втратила? Ні, коли я займалася скульптурою, то так само лише відтворювала, і лише руками.

Чи загублюся я серед німоти знаків? Ні, бо знаю, яка я: я не вміла бачити, не жадаючи потім більше, ніж лише бачити. Я знаю, що перелякалася б, як людина, що була сліпа, та нарешті розплющила очі і побачила. Але побачила що? Німий і неосяжний трикутник. Чи можна було би перестати вважати цю людину сліпою лише тому, що вона побачила неосяжний трикутник?

Я запитую себе: якщо вдивлятимуся в темряву через лінзу, чи побачу я більше, ніж темряву? Лінза не проникає в темряву, вона лише розкриває її. І якщо подивлюся на яскравість через лінзу, то наштовхнуся лише на більшу яскравість. Я бачила, проте досі така сліпа, як і була, тому що бачила неосяжний трикутник. Хіба що я також перетворюся на трикутник, що у своїй неосяжності втілює свої початок і повторення.

Я затримуюся. Знаю, що все, що кажу — це лише, щоб відкласти: відкласти момент, коли мені доведеться почати говорити, знаючи, що мені немає чого сказати. Я відтерміновую своє мовчання. Чи все життя я відтерміновувала мовчання? Та тепер, мабуть, через зневагу, що її відчуваю до слова, я можу нарешті почати говорити.

Телеграфні сигнали. Світ настовбурчив антени, а я вловлюю сигнали. Я могла б зробити лише фонетичну транскрипцію. Три тисячі років тому я втратила глузд, і все, що залишилося — це мої фонетичні фрагменти. Тепер я стала ще більш сліпа, ніж була раніше. Я бачила, так. Бачила і була налякана грубою правдою світу, найбільший жах якого полягає в тому, що він настільки живий, що для мене визнати, що я так само жива, як і він — а для мене найгіршим усвідомленням є те, що я так само жива, як і він — означатиме розширити своє уявлення про зовнішній світ до такої міри, що доведеться прирівняти це до злочину проти мого власного життя.

Що ж до моєї колишньої глибокої моральності — моя моральність була бажанням зрозуміти і, оскільки я не розуміла, то впорядковувала речі, і то було лише вчора, а сьогодні я виявила, що завжди була глибоко моральною: лише визнавала ціль — заради тієї моєї глибокої моральності виявила, що я настільки ж немічно жива, як і те недовершене світло, про яке дізналася вчора, для тієї моєї моральності, важка слава бути живою — це жах. Раніше я жила в олюдненому світі; чи ж то справді живе зруйнувало моральність, яку я мала?

Річ у тім, що весь живий світ є втіленням могутності Пекла.

Річ у тім, що весь живий світ є втіленням могутності Пекла.

Вчора вранці, коли я вийшла з вітальні до кімнати покоївки, ніщо не вказувало на те, що я перебуваю за крок до відкриття цілої імперії. Буквально за крок. Моя найпервісніша боротьба за моє найпервісніше життя розгорнулася тихою, всепоглинаючою люттю тих, хто живе в пустелі. Усередині себе я готувалася зіштовхнутися з такою первісною межею існування, що вона була близька до неживої. Однак жоден мій жест не виказував того, що я, із пересохлими від спраги губами, мала існувати.

Лише згодом мені спала на думку фраза, яку я багато років тому бозна з якого дива запам’ятала, просто заголовок статті із журналу, яку врешті й не читала: «Жінка, що загубилася у пеклі каньйону, відчайдушно бореться за життя». Я жодним чином не уявляла собі, куди рухалася. Втім, я ніколи не здатна була передбачити, як розвиватимуться події; щоразу, як вони сягали кульмінації, я з подивом вбачала в цьому вибух, експлозію миттєвостей у часі, але не продовження безперервності.

Ким я була того ранку, перш ніж увійти до кімнати? Була тією, ким мене завжди бачили інші, такою я себе знала. Я не можу сказати, ким була. Та хотілося б щонайменше пригадати: що я робила?

Була майже десята ранку, і минуло вже багато часу відтоді, як моя квартира востаннє належала мені цілком уся. Покоївка пішла напередодні. Відсутність когось, хто б розмовляв, ходив і змушував щось відбуватися, спричиняла мовчазне розширення будинку, в якому я жила в напіврозкоші. Я затрималася біля журнального столика — як важко зрозуміти, якою я була. Однак я повинна докласти зусиль, принаймні, аби повернути собі той образ, який мала раніше, і зрозуміти, що сталося, коли я його втратила.

Я затрималася біля журнального столика, ліплячи кульки із хлібного м’якуша — тобто, такою? Мені потрібно знати, потрібно знати, якою я була! Я була такою: неуважно ліпила круглі кульки із хлібного м’якуша, і моя остання лінива любовна пригода лагідно і з ніжністю розвіялася, тож тепер я наново починала відчувати гіркуватий і радісний присмак свободи. Це те, що мені судилося? Я приємна, маю щирі дружні стосунки, й усвідомлення цього створює в мені радісне почуття дружби із самою собою, що жодним чином не виключає дещо іронічного ставлення до себе, втім, без надумування.

Попри все я ніколи не знала і досі не знаю, яким було моє мовчання раніше. Іноді, дивлячись на фотографію, зроблену десь на пляжі або на вечірці, я з легкою іронією зауважувала, що саме виказувало про мене це усміхнене затемнене обличчя: мовчання. Мовчання і долю, що тікали від мене, від мене, ієрогліфічного уламка імперії, живої чи мертвої. Споглядаючи портрет, я бачила таємницю. Ні. Я облишу рештки свого поганого смаку, я вправлятимуся у мужності, жити — це не мужність; знати, що живеш — це мужність, — і розповім, що на своїй фотографії я побачила Таємницю. Несподіванка ледь мене вразила, лиш тепер я знаю, що вразила мене саме несподіванка: просто в усміхнених очах була тиша, яку я бачила лише в озерах, а чула лише в самій тиші.

Отож, доти мені б ніколи не спало на думку, що одного дня я натраплю на цю тишу. Вибух тиші. Я кинула погляд на сфотографоване обличчя, і на мить із цього безвиразного обличчя так само без жодного виразу на мене поглянув світ. Чи це — саме це — був мій найщільніший контакт із самою собою? Найбільше мовчазне заглиблення, до якого я наближалася, мій сліпий і найбезпосередніший зв’язок зі світом. Решта — решта завжди було просто пошуком ладу всередині себе, тепер я знаю, о, тепер я знаю. Решта була способом, у який я поволі перетворювалася на людину з моїм іменем. І так воно стало моїм ім’ям. Достатньо побачити ініціали Г. Х. на шкірі моїх валіз, це я. Від інших я також не вимагала нічого більшого, ніж простого відбитку ініціалів їхніх імен. До того ж психологія ніколи не входила до кола моїх інтересів. Я не розділяю погляду науки психології на речі, і зараз так само цього не підтримую: це інструмент, який просто порушує межі. Гадаю, я виросла з того, щоб вивчати психологію, ще відтоді, як була підлітком.

Г. Х., мушу сказати, прожила немало, з нею сталося багато подій. Можливо, я надто поспішала прожити все, що мала, щоб мені вистачило часу... жити без подій? жити. Я рано виконала зобов’язання своїх почуттів, я рано й раптово пізнала болі і радощі, щоб швидко звільнитися від принаймні моєї людської долі? і звільнити себе для пошуків своєї трагедії.

Десь була моя трагедія. Де була моя справжня доля? та, що не всього-на-всього сюжет мого життя. Трагедія — найвеличніша з пригод — ніколи не станеться зі мною. Все, що я знала — це моя особиста доля. І все, чого я прагнула.