Понаїхали ebook

Артем Чапай

Артем Чапай

ПОНАЇХАЛИ

Роман

ISBN 978-966-8659-61-4 © Нора-Друк, 2015.

Дякую всiм, хто дiлився iсторiями та думками. Особливо тим, хто роками розповiдав про себе та знайомих. Кiлька з таких найближчих друзiв, як у нас заведено, з часом стали менi й дружинi кумами. Двом iз кумiв спасибi також за конструктивну критику чернеток цiєї книжки.

Особлива подяка Оксанi Пронюк, яка прислала у подарунок свою книжку про особистий досвiд i про спiльноту наших заробiтчан у Болоньї «Пiд арками». Звiдти взято, зокрема, вiрш Марiї Бiлик «Епiграма на листи вiд чоловiка».

Дякую Iрi Кожевнiковiй за критику самосприйняття заробiтчанок, а особливо – за її спроби допомогти окремим жiнкам. Це викликає захоплення. Спасибi за консультацiї щодо побутових деталей та виправлення помилок в iталiйськiй мовi.

Оленi Федюк дякую за її дисертацiю, з якою я мiг звiряти власнi спостереження. Окреме спасибi за поради при написаннi книжки.

Особлива подяка Майї Кавзар, Нанi Вогрiн, Нiцi Гумiлар, Патрицiї Васкотто, Вено Тауферу, Людвiгу Хартiнгеру, а також тим людям з «Вiленiци», Словенської асоцiацiї письменникiв i Центральноєвропейської iнiцiативи, кого я не знав особисто, але завдяки кому змiг кiлька мiсяцiв працювати «в полi» у

Пiвнiчнiй Iталiї.

Дякую Максиму Буткевичу з «Без кордонiв». Олегу Шеленку. Наталiї Гуржiй та Карiмi Мохаммад з «Рокади». Без їхнього впливу на мене, без їхнiх контактiв i допомоги цiй книжцi бракувало б симетрiї. Й тут iще раз слiд подякувати власне людям, якi дiлилися своїм досвiдом та iсторiями. Надто конкретнi факти та, звiсно, iмена у книжцi змiнено.

Окреме спасибi Баррi та Глорiї Бакстерам з Нового Орлеана. Ельвiну з Тегусiгальпи, чийого прiзвища я нiколи не знав. За дружбу. За останню сигарету з пачки. За те, що я не почувався самотнiм.

Ця книжка написана не на основi однiєї чи кiлькох iсторiй. Це синтез, тож персонажiв, подiї та деталi слiд сприймати як вигаданi. Мушу додати цей дисклеймер, щоб родичi та знайомi не почали масово впiзнавати однi одних.

Дякую всiм, хто допомiг. Дякую тим, кого я не назвав, але кому теж зобов'язаний.

Усi ви – загублене поколiння.

Гертруда Стайн – Ернесту Хемiнгуею

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Юра Ткачук усе-таки поставив чашку з чаєм на стiл i встав до вiкна глянути, що вiдбувається надворi. У вiкно кухнi свiтило березневе сонце. Юра мружив очi. Сьогоднi був четвер, i вiд обiду Юра сидiв удома.

Юра вже з пiвхвилини бачив краєм ока нездоровий рух пiд фiзико-технiчним лiцеєм навпроти вiкон. Лiнувався пiднятись, але зрештою цiкавiсть перемогла. Мабуть, пiзно. Юра тiльки побачив зi свого другого поверху, як за рiг будинку заходять пiвтора десятка пiдлiткiв. Переднi зникли, а заднi пiднiмали над головою руки й кричали щось. Скандували. Так нiби пiдбадьорюють себе, хмикнув Юра.

Вiн думав повертатися до столу, поки чай не охолов, але тут з лiцею вибiгла Марiя Федорiвна.

– Я знаю вас! Я запам'ятала!

Марiя Федорiвна по-старечому помахала кулаком услiд пiдлiткам. Чи це все-таки були дiти? З-за рогу почулось улюлюкання й цапиний смiх. Отакий: «Го-го-го!». Навiть не як гусаки. Гидкий у них смiх, коли голос ламається, подумав Юра. У мого Сергiя зараз теж такий. Аж мороз по шкiрi.

А скоро i у меншого, у Володi теж ангст повалить. Два пiдлiтка в хатi. Бррр. Юра беззвучно засмiявся.

Марiя Федорiвна внизу, покричавши, розвернулась i тяжко пiшла назад у лiцей. Ноги у неї вигинались у колiнах назовнi, це було помiтно навiть крiзь цупку коричневу спiдницю, що доходила старiй до середини литок. Марiя Федорiвна була Юрина сусiдка знизу, з першого поверху. Отримала колись квартиру як двiрничка й тепер жила з дорослим сином.

Ким вона працює в цьому лiцеї? Вахтеркою, мабуть. Чи прибиральницею? Юра вiтався з сусiдкою, але не дуже цiкавився її життям. Вiн бiльше цiкавився її сином Колею. Цей Коля нiчого видимого не робив, потроху спивався, а пiд час змiн матерi бухав пiд голосну музику. Найгiрше було, коли у Марiї Федорiвни були нiчнi змiни. Тодi Юрi доводилося спускатись i довго грюкати у дверi кулаками й ногами, сподiваючись, що Коля ще здатен щось почути i прикрутить звук.

Юра стежив у вiкно, як Марiя Федорiвна повiльно дiйшла вiд ворiт до будiвлi. Глянула на щогли бiля двоповерхового будинку з темно-оранжевої цегли. Похитала головою й зайшла всередину. Юра пiдняв погляд. На однiй зi щогл висiв нацiональний прапор. Юра хмикнув i повернувся до столу. Чай був дуже солодкий, як вiн любив. Але встиг вистигнути. Юра зiтхнув, вилив чай у раковину й поставив чайник на газ, щоб вода ще раз закипiла. I як ти п'єш такий окрiп, вiчно казала йому Оля. Юра усмiхався.

Юра виглядав молодше за свiй вiк, особливо коли усмiхався. А як щойно поголений – нiхто не давав йому бiльше тридцяти п'яти. Вiн був смiшливий, як i його жiнка. Легко рухався i з вiком ставав тiльки сухiшим, не набираючи ваги. Волосся залишалося золотистим, а риси обличчя правильними. Й жiнки вiд нього досi млiли, навiть значно молодшi. Юра це знав, йому це подобалось, а бiльше нiчого вiд чужих жiнок не було треба. Тiльки Оля. Пофлiртувати десь на роботi можна, але бiльше – нащо? Потiм усе життя мучитись i брехати? Йому i з рiдною Олею добре, а разом вони вже скiльки? Ого, рокiв вiсiмнадцять. Дев'ятнадцять? Треба буде у неї перепитати. М-м, i Оля теж досi в чудовiй формi. Й вони обоє навiть нiчого для цього не роблять. Добра спадковiсть. Пощастило.

Коля внизу ввiмкнув музику. За найгiршим сценарiєм. Пiшла пiсня «Идет война». Пiсня нiби й нiчого. Юра i сам трохи слухав групу «Бi-2». Тiльки Коля ставив «идетвойну» по колу, й вiйна йшла, i йшла, i йшла – годинами. Юра з Олею (й коли ще нормально розмовляли зi старшим сином, то i з ним) пiдсмiювались iз сусiда:

– О, знов «идет война».

I фантазували, як Коля вмикає пiсню по колу, сiдає пiд колонками у м'яке крiсло та, зцiпивши зуби, стискаючи кулаки, сидить, тремтить i намагається не випити. А потiм усе одно наливає собi гранчак. I програє вiйну.

Якось Юра вранцi йшов на завод i ледь не зашпортався: сусiд лежав упоперек сходового майданчика. I чомусь не на своєму поверсi, а пiд дверима Ткачукiв. А сходовi майданчики у хрущовках маленькi, тому довелось обережно переступати тiло й тулитися до стiни.

А раз Коля почав скручувати в усьому їхньому й сусiдньому пiд'їздах двернi ручки. Марiя Федорiвна тодi на тиждень поїхала в село до сестри. Перш нiж узятися за ручки сусiдiв, син здав на металобрухт усi каструлi з квартири. Повернувшись, Марiя Федорiвна розплатилась iз усiма i вмовила Колю пiти на реабiлiтацiю. Тiльки допомогло ненадовго.

– Тату, – почув Юра з кухонних дверей.

– Так?

Розвертаючись вiд чайника, Юра мотнув головою, бо ледь не стукнувся лобом об витяжку. Кухнi у двокiмнатних хрущовочках теж маленькi. Як ми до клаустрофобiї не доживаємо, подумав Юра.

У дверях стояв Володя, молодший син. Якийсь вiн усе-таки маленький i хирлявий, знов подумав Юра. Мабуть, вiд того ускладнення, коли все лiто по лiкарнях. Досi впливає. Чи може, просто гени по iншiй лiнiї пiшли?

Он Сергiй – бiльший за Юру буде. Мускулястiший, в дiдуся. Та й вiд мами своєї. I карi очi, i чорнi брови. Все найкраще взяв. Ну як, не все, стримав усмiшку Юра.

Зате Володя явно iнтелектом вдався. Хоч i гуманоїд. Гуманоїдами Юра iронiчно називав гуманiтарiїв. У тому числi й Володю, коли той ставив дурнi запитання про технiку. Володя вочевидь схильний до мов, iсторiї. Сергiй – нi. Правда, Сергiй узагалi неясно до чого схильний. Каже, що на iнженера хоче йти, як батьки. Але чи треба воно зараз? Кому в цiй країнi будуть потрiбнi iнженери ще через п'ять рокiв? I хто в цiй країнi взагалi потрiбен? Може, все-таки треба було валити? Зараз пiзно вже. Може, дiти вивчаться i звалять молодими. Не треба тiльки їм цього нав'язувати. Хай самi обирають свою долю.

– Тобi вiйна читати не заважає?

Юра показав великим пальцем вниз, де сусiд уже по третьому разу крутив пiсню. I це був тiльки розiгрiв.

Володя з вiдсутнiм виглядом вiдмахнувся:

– Е! Тату, а що таке, – вiн опустив очi в розгорнуту книжку, – агарофобiя?

– Агаро? Може, агора?

– А. Точно.

– Агорафобiя. Страх перед публiкою. Чи просто перед вiдкритим простором.

– Мгм.

Володя втупився в книжку i, забувши подякувати, повернув назад.

– Головна площа у Давнiй Грецiї, – додав у спину синовi Юра. – Де збори вiдбувались. Агора називалась.

– А-а! – Володя крутнувся до батька. – А я думаю... Дякую.

Обличчя сина осяяло розумiння. Юра насолоджувався своєю ерудованiстю. Ще коли вони з малими дiтьми сiмейними вечорами дивилися «Поле чудес», Юра завжди вгадував слова задовго до учасникiв. I це при тому, що вiн не гуманоїд якийсь, а iнженер.

– Протилежне – клаустрофобiя, – сказав Юра.

Володя кивнув, розвернувся й пiшов, читаючи на ходу. Юра повернувся до свого чайника. Мiж батьком i сином весь час був кут розкладеного стола. Заходячи на кухню й виходячи з неї, доводилось iти боком i втягувати живiт, щоб не зачепитись об цей кут.

Клаустрофобiя для нас актуальнiша, подумав Юра i скосив очi на витяжку, яка знов опинилася загрозливо близько. Вчотирьох у хрущовцi. А ще половину хрущовки займає обов'язкова меблева стiнка. А в нiй, звiсно, повно кришталю.

У них у Бiлому Саду все мiсто завалене цим кришталем. Зараз на «Бiлосадмашi» хоч i скорочений до трьох з половиною днiв робочий тиждень – але хоч якiсь грошi платять. А то ж, було, платили кришталем.

Юрина теща, Наталiя Сергiївна, пробувала продавати зарплатний кришталь на базарi, але в Бiлому Саду «Бiлосадмаш» – мiстоутворююче пiдприємство, тому кришталю в мiстi, як гiвна. Дехто їздив напарювати кришталь в електричках, а бiльшiсть плюнули. Юра торгувати не вмiв. Добре, що Оля працює на державному «Телекомi», там завжди платили грiшми. I ще теща допомагає. В серединi дев'яностих Наталiя Сергiївна заробляла бiльше на базарах, нiж Юра з Олею разом на своїх роботах. А то б довелося їхати кудись у Москву на будови. Чи на Пiвнiч на нафту. Скiльки народу з цехiв поїхали.

Юра прислухався. Невже? Фухх, цього разу пронесло. Коля-алкоголiк вимкнув свою вiйну.

Чайник закипiв. Юра залив нову величезну чашку. Провiв iз собою короткi переговори й вирiшив, що раз чашка чаю нова – значить, можна: Юра налив ще 50 грамiв молдавського коньяку, вiдрiзав скибку лимона, випив, з'їв лимон, сiв бiля вiкна i, мружачись вiд весняного сонця, став пити гарячий солодкий чай. Кайф.

2

Сергiй Ткачук голосно вiдригнув, i Кокос засмiявся. Кокос стояв зi своїм малим серед пiвдесятка малолiток. Сергiй глянув на Кокоса й подумки вкотре здивувався, наскiльки Кокос i справдi схожий на кокос. Не товстий, але збитий, майже круглий. З поганою, аж шершавою шкiрою обличчя, особливо на щоках. Шкiра, як поверхня кокоса.

– Кокос, iди сюда, – пiдкликав його Сергiй. – Мейдин, ти тоже.

Мейдин був худий, схожий на сушену рибину. Коли Мейдин швидко йшов, вимахуючи довгими руками, то здавалося, що грудна клiтка у нього ввiгнута.

Сергiй сказав тихо, щоб не почули малолiтки:

– Значить, тiльки щоб рєзко. А то батя дома, може спалити.

– Хулi вiн дома? – сказав Мейдин. – Четвер вродi.

– Та блiн.

– Наш тоже дома, – кивнув брат Кокоса, який усе-таки пiдкрався й пiдслухав. – Сокращьонка.

Батя Кокоса теж працював на «Бiлосадмашi», але з батею Сергiя не тусив. Сергiй сплюнув на землю:

– Ти чьо шаришся?

Малий Кокос сплюнув. Малий Кокос був не схожий на брата: худенький, з вiдстовбурченими вухами. А ходить, нiби накачаний: розставляє руки, нiби рама розпирає, i ноги широко ставить. Чого вiн ходить, нiби всрався, запитала колись мама. Сергiй тепер згадав це й засмiявся:

– Що твої малi? Не всруться?

Малий Кокос сплюнув:

– Зустрiчаємось бiля горiха, – i пiшов до своїх ходою культуриста. Махнув, i малi пiшли за рiг п'ятиповерхiвки.

– Скажи своєму малому, щоб був попрощє, – сказав Сергiй до Кокоса. – Дай сигарету.

– Та я весь час кажу, – Кокос дiстав пачку.

Сергiй витяг двi сигарети. Одну заклав за вухо. Iншу прикурив, тримаючи долонi човником: налетiв вiтер. Сергiй подивився нагору. Верхiвки бляклих, iще голих тополь хиталися. Сергiй з силою затягнувся. Це була їхня перша акцiя, i вiн мандражував, хоч i не признавався.

Тому й наїжджав на малого Кокоса.

– Голова? – запитав Мейдин.

– Га? – здригнувся Сергiй.

– Голова, а хто на стрьомi?

– Та ж малого Кокоса малi.

Через двi хвилини малий Кокос визирнув з-за року цегляної п'ятиповерхiвки й махнув рукою. Сергiй вiдстрельнув наполовину викурену сигарету:

– Пiшли, – i крiзь зуби, з сарказмом процiдив: – Друзi-патрiоти.

Яке ж дебiльне це звертання «друже», скривився Сергiй. I взагалi валити пора з Пласту з його прибамбасами. Може, й Мейдина потягну. Кокос хай лишається, хе.

– Голова, морди ховаємо? – запитав Мейдин.

– Я ховаю, я манав, щоб батя спалив.

Кокос обличчя не закривав, а Сергiй i Мейдин на ходу закрили обличчя хустками бiлосадського футбольного клубу «Машбуд». Їхнiй мiсцевий олiгарх Iгор Наговiцин, мужик, хоч i перевiв завод на сокращьонку, а команду тримав. Малого Кокоса малi взагалi вважали, що «Машбуд» – найкраща команда, яка досi не чемпiон тiльки тому, що кроти купили всiх суддiв, а в командi у кротiв самi бразильцi та iнша циганва. Правда, недавно i Наговiцин купив у «Машбуд» одного бразильця. Цей факт малi зневажали.

Малих пiд горiхом у дворi хрущовки виявилось уже з десяток. Прийшли з iншого боку.

– Бля, якi малi, – сказав Мейдин.

У половини хлопцiв теж були на обличчях футбольнi фанатськi хустки з написом Bily Sad.

– Здоров! – сказав Сергiй.

– Здоров. Здоров, Голова. Здоров, – сказали новi малi.

– Готовi давити хачiв?

– Всiгда готовi, – сказав один з малих.

Вiн зробив пiонерський жест, i двоє iнших малих засмiялися. Кокос хмикнув:

– А мамцi не розкажете?

Троє малих, як по командi, сплюнули перед собою на землю, а один тихо сказав:

– Да пашол ти.

– Та вiн жартує, – сказав Сергiй. – Кокос, от нафiга?

– Ладно, ладно.

– Тiльки щоб рєзко i чьотко.

– Та ясно, – сказав за всiх малий, який щойно послав Кокоса.

– То впiрьод.

Вони вирулили з-за хрущовки й пiшли дворами до фiзико-технiчного лiцею. Сергiй вийшов на вiдкрите мiсце й зiщулився. Вiн глянув праворуч на їхнє вiкно. Вiд вiкна тридцять метрiв до лiцею, але мiж вiкном i лiцеєм росло дерево горобини. Дерево ще голе, але гiлки густi. Сергiй дивився на вiкно, але вiкно здавалося чорним i вiдблискувало. Сергiй не мiг побачити, чи сидить там батя, чи бухає свiй молдавський коньяк. Ха, батя вдає, що чай вiн любить. Кожну стопку запиває. Мудила кончєний. Ну i фуй з ним, якщо побачить.

Група просочилася крiзь напiввiдкриту хвiртку на подвiр'я лiцею. Вони швидко пiдiйшли до щогли з азербайджанським прапором. На сусiднiй висiв нацiональний прапор – яке принизливе сусiдство.

Фiзико-технiчний лiцей у Бiлому Саду трохи спонсорував азербайджанський уряд Алiєва. Iмiджевий проект Алiєва-батька, який продовжив продовжувач династiї: Алiєв-син поставив усерединi лiцею бюст батька. Але цей iмiджевий проект Алiєвих не на всiх спрацював. Наприклад, i Сергiй, i Мейдин з Кокосом, i всi малi поголовно були впевненi, що прапор – вiрменський. Ну, як. Вони не дуже замислювались: Голова сказав хачi, значить хачi. Вони взагалi не розрiзняли азербайджанцiв i вiрменiв.

Малий Кокос визирнув з-за рогу:

– Голова!

Сергiй рухом пiдборiддя й очима запитав: що?

– Давайте рєзко. Марфа вже суне.

– Мейдин, давай.

Мейдин, найхудiший i найшвидший з них, спробував залiзти на щоглу. Вiн звивався худим тiлом навколо слизького металу, але ковзав. Сергiй i Кокос пiдсадили його до нижнього колiщатка блоку, яким пiднiмають прапор. Колiщатко зробили високо, щоб з землi без драбини не дiстали. Але Мейдин уже там. Зачепився за колiщатко краєм стопи й, однiєю рукою тримаючись за щоглу, iншою потягнув за трос, опускаючи азербайджанський прапор. Колiщатка блоку дико завищали. Рiзкий високий звук, вiд якого хочеться ввiбрати голову в плечi.

– Що ви робите?!!

Мейдин здригнувся й вiд несподiванки ледь не випустив щоглу.

Марфа вже стирчала у дверях. Один з малих, правда, встиг намалювати свастику на табличцi з азербайджанською мовою, що висiла на коледжi.

Мейдин ще раз потягнув трос, колiщата знов завищали. Вiн здер прапор, кинув його вниз i зiстрибнув слiдом з двометрової висоти. Мейдин приземлився, як жаба: широко розставивши ноги, присiв, аж поки не торкнувся руками землi. I зразу з низького старту ломанувся крiзь хвiртку, слiдом за своїми. Вiд рiзкого зусилля у нього гупало у вухах.

Мейдин за два стрибки наздогнав своїх.

Сергiй пiдхопив скинутий прапор i побiг, але вiдбiгши, обернувся до Марфи. Марiя Федорiвна не впiзнала сусiда, бо Сергiй Ткачук був у масцi. Сергiй теж трохи злякався i, щоб не показати цього, розреготався в бiк Марфи. Отак: «Го-го-го!». Власний смiх здався йому нещадним, безжальним, знущальним i ще якимось там. А головне – дуже мужнiм.

– Я знаю вас! Я запам'ятала! – волала Марфа їм услiд.

На понт бере, подумав Сергiй. Але стало трохи неспокiйно.

Тепер, вiдбiгши, вони пiдкреслено не поспiшали. Вiдходили органiзовано. Сергiй уже пройшов, як вiн казав собi подумки, зону обстрiлу. Тобто мiсце, звiдки батя мiг помiтити його з вiкна.

Малi, вiдходячи, почали скандувати:

– Бiлий Сад! Бiлий Сад! Бiлий, бiлий, бiлий!

А потiм i просто:

– Дави хачiв! Дави хачiв!

Цю кричалку переробили з футбольних типу «дави кротiв» (про сусiдiв-шахтарiв), «дави хохлiв» (про столичних футболiстiв i вболiвальникiв), «дави жидiв» (про портових) i так далi. Чужi вболiвальники мали таку ж кричалку i про Бiлий Сад. Але не звучало. Ну що це таке: «дави село»? Бiлий Сад – нiяке не село, а велике промислове мiсто. Взагалi-то бiлосадських у колах вболiвальникiв називали «трактористи», бо Бiлосадський машинобудiвний завод колись на весь совок був вiдомий тракторами «Бiлий Сад». Але «трактористiв» у кричалку не запхаєш – i скоротили до «село».

Малi перестали скандувати, вийшовши з дворiв на проспект. Сергiй нiс захоплений трофей пiд курткою. Вiн повiв усiх у закинуту промзону, де в докризовi часи був чи то гараж, чи рембаза. Решта пройшли за ним крiзь бетоннi стiйки, де колись були ворота. Повз обкришену цегляну стiну дiйшли до бетонного майданчика, де колись була яма для ремонту вантажiвок. Пiд стiнами уривки газет, бо в гаражi часом ходили в туалет. Яму до половини заповнювала коричнева вода, перемiшана з машинним мастилом.

Сергiй кинув прапор у куток, залiз рукою в штани, нiби знехотя, щоб випендритись перед малими, й перший помочився на прапор. За ним це зробили Кокос, Мейдин, малий Кокос, а далi малий, який послав Кокоса, i решта малих. У деяких малих не вийшло, бо не було чим, i решта глузували з них.

Вони планували спалити азербайджанський прапор, але нiхто не подумав, як тепер пiдняти мокру брудну ганчiрку, тож лишили її там, на бетонi.

– До нової акцiї, – прощався Сергiй з малими на виходi з гаражiв. – Вона буде кручє.

Малi пiшли з братом Кокоса по проспекту в бiк центра. Вони трималися зграєю, щоб почуватися сильнiшими.

– Дєцкiй сад, – сказав Кокос, дивлячись їм услiд.

Сергiй подумав, що вiн про акцiю, й поспiхом сказав:

– Це так, провєрка. Будемо серйознiшi робити.

Вони йшли втрьох дворами. Сергiй мовчав, запхавши руки в кишенi. На Мейдина можна покластись, думав вiн. На малого Кокоса вродi тоже. А от старий Кокос – не знаю. Вродi давно дружимо, а якось не тойво. Щоб одiяло ще на себе не почав перетягувати.

Кокос покосився на Сергiя:

– Чуєш, Голова?

– Шо?

– А чо ти свого малого не привiв?

Сергiй iронiчно пiдняв брови:

– Вован? Та вiн ботан.

3

Володя Ткачук почув, як тато вiдчинив комусь дверi. Володя якраз iшов iз книжкою в кухню запитати у батька: якої релiгiї були монголо-татари пiд час навали на Київську Русь? Мусульмани, буддисти чи язичники?

У дверях стояв незнайомий чоловiк у свiтло-сiрому светрi в коричневi ромбики, у м'ятих коричневих брюках.

– ...у вас же вiкна на лiцей виходять? – закiнчив фразу вiн.

– Так, – кивнув тато. – Бачив. Знаєте, я сам цього не люблю. Може, ввійдете?

– Дякую, але ще всi квартири обiйти, – вiдмовився чоловiк i через плече батька показав поглядом: – А це ваш син?

Тато обернувся:

– Так. Володя, це наш дiльничний. Ти з кiмнати не бачив, як лiцей свастиками обписували? Крикiв не чув?

Володя вiдчув, як його щоки пiд очима вiдтягуються вниз. Вiн дивився татовi прямо в очi:

– Нi, я в навушниках читав.

– Ясно, – тато обернувся до дiльничного.

Дiльничний записував вiдповiдi батька. Спершу формальнi: прiзвище, iм'я, по батьковi. Скiльки тут живе. Де працює. Що бачив.

– А ви впiзнали когось iз них? – запитав дiльничний.

– Нi. Я на дiтей не дуже звертаю увагу, – засмiявся тато.

Дiльничний пiдняв погляд на батька, потiм перевiв на Володю. Батько ще раз засмiявся:

– Ну як, на чужих.

Дiльничний вiдповiв коротким смiшком, для ввiчливостi. Продовжив писати. Картонну папку з аркушем вiн впирав у стiну на рiвнi свого обличчя й так, вертикально, писав. Володя подумав, що дiльничному, мабуть, дуже незручно. Те саме подумав i батько:

– Точно не зайдете? За столом зручнiше.

– Нi, дякую.

– Пробачте, вас як... я не почув.

– Лейтенант Хрипун. Iван Васильович.

– Дуже приємно. Юрiй Васильович.

– Ви казали.

Дiльничний Хрипун був пом'ятий чоловiк з утомленим жовтуватим обличчям. З-пiд светра в ромбики вибивався комiр сорочки. У дiльничного були великi залисини з обох бокiв. На залисинах блищав пiт.

– А скiльки їх було i якого вiку? – запитав дiльничний.

– Я бачив десь... мм.. вiсьмох. Але частина тодi вже зайшли за будинок.

– Ага, – дiльничний швидко писав, притуливши протокол до стiни. – А вiк?

– Ну... чотирнадцять-п'ятнадцять.

– Хм.

Тато вiдчув сумнiв дiльничного i подумав ще раз:

– Хоча... Бiльшостi скорiше дванадцять-тринадцять. Тiльки двоє-троє старших.

– Ага, – пожвавився дiльничний. – Так i сторож сказала.

Вiн швидко строчив у протоколi, притуленому до стiни. Володя подумав: дiльничному просто приємно, що бiльше нема розбiжностей у свiдченнях, йому так легше. Схоже, йому остогидла його робота. Ясно, що вiн не збирається насправдi когось шукати. Цiкаво, а батько так гарно грає – чи справдi Сергiя не бачив? Володя подивився батьковi в спину. Нi, не бачив. Тато на своїй хвилi, як завжди. I грати батько не вмiє. Простодушно хоче допомогти. Цiкаво, якби бачив Сергiя – здав би? Вiн такий, що по дуростi мiг би i здати. Типу, для науки. Ще й пишався б своєю принциповiстю. Думав би, що це дуже педагогiчно. А може й нi.

– Ну добре, – сказав дiльничний тоном, нiби прощався. Але продовжив строчити.

Як же йому, мабуть, незручно отак вертикально писати. Нi, не буде

вiн шукати Сергiя.

Володя колись пробував тролити Сергiя: а нiчо, що у твого Айрон Мейдена чи як там його, батя понаїхав у Москву? А чоловiк тьотi Катi дальнобоєм в Америцi? Дурак ти, казав Сергiй. Нашi так не поводяться! – Як «так»? – Ботан ти. От буде Бiлий Сад переповнений цими. Будеш сцать по району вночi ходити. Тодi поймеш. А щас iди, кнiжонки свої читай, гуманоїд, ой, вибач: гуманiст. I взагалi, я нiчо проти понаїхавших як таких не маю – тiльки хай у себе вдома сидять.

Дiльничний писав i писав. Що вiн там строчить, подумав Володя.

Батько сперся плечем об одвірок. Як завжди, в гарнiй позi. Вважає себе hot stuff, цей батя цiлий. Нiби й розум є, а такий якийсь. Як дитина. Цiкаво, здав би все-таки Сергiя чи нi?

– Добре, – ще раз сказав дiльничний.

Дописав iще кiлька фраз. Простягнув батьковi протокол на папцi й ручку:

– Прочитайте i, якщо все правильно, розпишiться.

Листок був повнiстю списаний з обох бокiв.

– Ого, – переглянув запис батько. – Як я, виявляється, зв'язно розповiв. Шекспiр!

Дiльничний, як i першого разу, засмiявся механiчно. Суто з увiчливостi. Дiльничний мав дуже втомлений вигляд.

– Все правильно?

– Мабуть, – i батько, не вчитуючись, пiдписав.

4

Оля Ткачук поверталася додому на ватяних ногах, у животi вiдчувалася нестерпна легкiсть. Хотiлося дихати глибше, нiж могла.

Її таки звiльнили з роботи. Кандидатiв на звiльнення у вiддiли було три: Оля, Бiлейчучка та Вiра Кочубей. Кого звiльняти, вирiшував їхнiй профком. Держтелеком готували до приватизацiї, всi вже знали, що купить телеком їхнiй олiгарх Iгор Наговiцин. Перед приватизацiєю держтелеком мали оптимiзувати.

Але кого оптимiзувати, вирiшували мiж собою. Неясно було тiльки, звiльнять у їхньому вiддiлi одну чи двох. Якщо тiльки одну – все ясно: Вiрка Кочубейка, стажу найменше i дiтей нема. Але якщо двох?

От Оля й воювала з Бiлейчучкою. У Олi двоє неповнолiтнiх дiтей. У Бiлейчучки, звiсно, аж четверо, але двоє з них уже повнолiтнi. Не утриманцi. Тiльки Олин чоловiк офiцiйно працював на «Бiлосадмашi», а чоловiк Бiлейчучки числився безробiтним. Ага, доводила Оля на профкомi, а нiчого, що Бiлейчук на заробiтках у Москвi заробляє вдесятеро бiльше за мого Юру?

А поки вони воювали, Вiра Кочубей пiшла в декрет, i тепер звiльнити її не могли. От матiльда хитрозада. I сьогоднi на зборах звiльнили їх обох: i Олю, i Бiлейчучку. I що тепер?

– Моєму старшому поступати влiтку, – просила Оля.

– У нас у державi освiта безкоштовна, – хмикнув у вуса голова профкому.

I всi, навiть оцей в костюмi, якого на початку зборiв пошепки називали людиною Наговiцина, криво заусмiхались.

Бiлейчучцi теж, правда, не допомогли її гнилi вiдмазки, що у неї й повнолiтнi без роботи сидять. Правда, старший малий Бiлейчук вiчно по базарах, але вiн там бiльше з грузинами свариться, нiж працює.

А все одно неприємно, думала Оля. Дружбу зiпсували, а звiльнили обох, i дружбу не повернеш. А колись же Бiлейчучка була однiєю з найкращих подруг. Жартували на змiнах, як її Любу за мого Сергiя видамо. Оля згадала це й засмiялась у кулак, а потiм згадала про сьогоднiшнє й зiтхнула. I що тепер робити?

Оля Ткачук i Бiлейчучка пiсля зборiв уникали дивитись одна на одну. На тих, хто лишався, дивилися зверхньо.

А Вiрка Кочубей, гадюка, навiть на збори не прийшла.

I що тепер робити?

У парку Пушкiна по дорозi додому Оля сiла на лавку в бiчнiй алеї i трохи поплакала. А потiм вийшла на центральну дорiжку, попросила у пiдлiткiв сигарету i повернулася на свою лавку. Курила Оля дуже рiдко. А зараз сидiла на холоднiй лавцi серед минулорiчного листя. Листя за зиму стало мокро-коричневим, майже чорним. Оля викурила сигарету, i у неї запаморочилось у головi. Це було приємно. Вона вiдкинула фiльтр у мокре листя. А потiм сидiла й думала, i врештi повернулась до давнiх думок.

Сергiй-то поступить, грошей пiдзбирали. Трохи батьки пiдкинуть. Вкотре. А далi як йому допомагати? А Володi звiдки брати? Ну, Володя i сам поступить, i точно у столицю, але хотiлося б хоч трохи допомагати, щоб голодний не сидiв. Таке. До цього ще є час. А поки що Сергiй.

Може, коли двоюрiднi з Захiдної пропонували, треба було їхати в Iспанiю разом з усiма? Он Лариса у себе пiд Вижницею будинок будує, хоч i чоловiка нема. I дiти всi поступили, вчаться. Перебули ж якось пiд наглядом бабусь. Правда, мої батьки... зате у мене Юра, надiйний тил. А я б, якби тодi поїхала, заробила б i Сергiю, i Володi вивчитись. Зараз би вже повернулась.

А тепер що? Поки оформиш вiзу, поки знайдеш щось, Сергiю вже час і вступати. Неясно, правда, куди вiн вибере, чи в Харкiв, чи в Київ, але тепер усе потрiбно буде в останнiй момент. Навiщо я тягнула, на що сподiвалась? Не хотiла вiд малих їхати, а зараз вiд великих не легше.

Троє пiдлiткiв на центральнiй дорiжцi сидiли верхи на спинцi лавочки, поставивши ноги в кедах на сидiння. Один розповiдав щось веселе, вимахуючи руками, двоє iнших нахилилися вперед, щоб його добре бачити. Олi хотiлося пiдiйти й попросити у них iще одну сигарету, але вона посоромилась. Встала i пiшла додому.

– Юр, – сказала вона.

– Чорт, – зiтхнув вiн.

– Ну давай вiдправимо дiтей в гостi до баби. Поговорити все-таки треба.

– Сергiя нема, – махнув рукою Юра. – Володя в навушниках.

– Яку цього разу? – крiзь сльози усмiхнулась Оля.

– Iспанську.

– Наш полiглот.

– Аби його вистачало довше, нiж на мiсяць.

– Ну, таке.

Оля глянула на зачиненi дверi в кiмнату, яка досi називалась дитячою.

– Не чiпай його.

Вони пiшли на кухню й не зачиняли дверi, щоб Володя не вiдчув негаразду, якщо раптом вийде з дитячої питати батька, чому взимку не буває грому або як це мусульмани з найрозвиненiшої та свого часу найлiберальнiшої цивiлiзацiї свiту опустились у власне релiгiйне середньовiччя.

Тому Володя, стоячи близько до дверей у їхнiй з Сергiєм кiмнатi, чув загальний сенс розмови на кухнi. Особливо коли батько пiдвищив голос:

– Я тебе саму за кордон не пущу! Нiколи!

Юра ляснув по столу долонею, бо вiн не якийсь там мужлан i кулаками не грюкає. Навiть пiсля кiлькох стопок коньяку з чаєм.

– А що тепер робити? – Оля теж пiдвищила голос. – Я на базар, як мама, не пiду. Що завгодно, тiльки не це.

– Жiнка має вдома з дiтьми бути, – але голос Юри вже здувся.

– А що робити? Як ми Сергiя потягнемо?

– Хай на вiйськовий iде. Форма, їжа, гуртожиток. Я йому казав. Он у КВIУСi досi на радiоiнженерiв учать.

– А вiн на вiйськовий хоче? – зiтхнула Оля.

– Ну пiшов же до воєнiзованих плазунiв.

Плазунами Юра називав пластунiв i вважав це прiзвисько дуже оригiнальним i дотепним. У Бiлому Саду через кiлькох ентузiастiв був аномально сильний для регiону пластовий рух. Коли Сергiй тiльки пiшов у Пласт, Оля пiдтисла губи, що якась ця органiзацiя надто, еее, патрiотична. Юра у вiдповiдь легковажно махнув рукою: ну, патрiотизм iще нiкому не зашкодив.

– Нiчого йому не станеться й на вiйськовому, – сказав Юра.

Оля вiдчула, що Юра переконує самого себе.

– Одне дiло в Пластi форму носити, а iнше в казармi п'ять рокiв.

– Хлопцю не зашкодить. Тим бiльше такому розп...

– Юра! Не можна так про сина.

– Правда ж.

– Згадай, що ти сам про армiю розповiдаєш.

– Так то радянська...

Але Юра вже здався. Набурмосився i мовчав. Оля м'яко наполягала:

– Треба їхати. Поступити Сергiй поступить. Мої допоможуть. А взагалi на що нам жити? – вже нiжно запитала Оля. – Тобi сам бачиш як платять.

– Блiн, ну то може я поїду? – вибухнув Юра.

– Юр, я ж не дорiкаю. Хiба я дорiкаю? Хiба я коли дорiкала? Але Юр, ну що робити? Треба їхати, мабуть. Давай я буквально на рiк. Може... Та блiн! Може хоч батькам нарештi борг вiддам. Знаєш, як це, коли тобi сорок, а ти живеш за рахунок батькiв?

Оля схлипнула й озирнулася на дверi дитячої. Юра потягнувся й обiйняв її за плечi. Оля сердито вiдсторонилась. I тодi Юра стукнув долонею по кришцi стола й випалив:

– Тодi краще я поїду.

– Ти? – Оля пiдняла обличчя.

Юра побачив сумнiв в очах дружини й пiдняв пiдборiддя:

– А що?

– Давай пару мiсяцiв почекаємо, – Оля раптом стала спокiйною i вже витирала сльози. – Може, щось розрулиться.

– Почекати-то можна. Може, щось розрулиться. Але як нi, їхати маю я.

Оля промовчала.

– А що? – повторив Юра. – Все одно не платять нiхрiна. Я чоловiк, я й маю заробляти.

Юра вже переконував себе, не тiльки її, бо слово не горобець. А вiн чоловiк, i раз сказав, мусить тримати слово.

– Але ще почекаємо, – повторила Оля. – Може, щось тут розрулиться. Може, не доведеться їхати. Пару мiсяцiв нiчого не вирiшують.