Котигорошко та інші українські народні казки ebook

«КОТИГОРОШКО»

та інші українські народні казки

ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ

Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє розумних, а третій — дурень. На печі сидить, просо пересипає.

Аж тут надійшла чутка, що цар скликає всіх на обід і віддасть свою дочку за того, хто збудує йому летючий корабель. Розумні брати й радяться: може, варто і їм сходити.

От пішли вони в ліс. Зрубали дерево та почали думати, як той корабель будувати. Підходить до них дід древній, борода біла — аж по коліна.

— Здорові були, синочки! Дайте вогнику люльку запалити!

— Н¼коли нам з тобою, діду, панькатися!

Поморочилися брати — нічого у них не вийшло. То вирішили на конях поїхати та хоч пообідати в царя.

А дурень, що сидів на печі, і собі проситься до царя поїхати. Старі спершу посміялися з нього, а тоді відпустили. Баба дала йому торбу з черствим хлібом, пляшкою води — та й випровадила з дому.

От іде він, іде та зустрічає діда з білою бородою аж по коліна.

— Здорові будьте, діду! Куди йдете?

— Здоров будь, сину! Я по світу ходжу, людей з біди виручаю. А ти куди йдеш?

— До царя на обід.

— А хіба ти вмієш зробити летючий корабель?

— Не вмію, але хто його знає: загубити — не загуб­лю, а може, десь там моє щастя закотилося!

От сіли відпочити, дід і просить вийняти, що там у парубка в торбі.

— Е, дідусю, в мене там тільки хліб черствий та вода.

Став він з торби виймати — а там такі білі паляниці, яких він зроду не їв. Дивується дурень, а дід лише посміхається.

Як пообідали, дід і каже парубкові, аби йшов у ліс та знайшов найбільший дуб, в якого гілки хрест-навхрест ростуть. А тоді хай ударить сокирою і сам падає ниць та лежить, поки його хтось не погукає.

— А як збудується корабель, — каже дід, — ти сідай на нього і лети, куди треба, та по дорозі бери кожного, хто до тебе попроситься.

Подякував хлопець дідові і пішов у ліс. Знайшов дуба, цюкнув по ньому сокирою — та й упав ниць і заснув. Коли це хтось його гукає:

— Уставай, уже твоє щастя поспіло!

Прокинувся — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові. Сів на нього й полетів — нижче неба, вище землі!

Коли це бачить: припав чоловік на шляху вухом до землі та слухає.

— Здорові були, дядьку! Що наслухаєте?

— Здоров, небоже! Слухаю, чи вже позбирались люди до царя на обід.

— Сідайте зі мною, я вас підвезу!

Слухало сів. Летіли-летіли, аж дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухом прив’язана, а на одній скаче.

— Здорові, дядьку! Чого це ви на одній нозі скачете?

— Того, — каже, що коли б одв’язав другу ногу — то за одним кроком увесь світ переступив би.

— Куди ж ви йдете?

— До царя на обід.

— Сідайте з нами!

Сів і Скороход.

Летіли-летіли. Аж бачать: стоїть стрілець на дорозі і цілиться з лука, а ніде ні звіра, ні птиці не видно.

— Здорові, дядьку! Куди це ви цілитеся?

— Там, за сто миль, сидить сокіл на сухій грушці!

От сів з ними ще й Стрілець. А тут пролітають над дорогою — і бачать чоловіка, що несе повний мішок хліба.

— Здорові, дядьку! Куди йдете?

— На обід хліба роздобувати!

— У вас же його повний мішок!

— Та мені його й на сніданок не стане!

Взяли з собою на корабель ще й Об’їдала. Пролітали над озером — аж над берегом чоловік ходить, мов чогось шукає.

— Здорові, дядьку! Чого шукаєте?

— Пити хочу, та ніяк води не знайду!

— Та перед вами цілісіньке озеро!

— Е, що там тієї води — мені й на ковток не стане!

От взяли вони з собою Обпивала та й полетіли. Коли глянуть — іде чоловік і несе на плечах куль соломи.

— Здорові, дядьку! Куди це ви несете солому? Чи в селі соломи нема?

— Є, — каже, — та не така. А це така солома, що яке б душне літо не було, тільки розкинеш її — одразу холод і мороз стане.

Сів на корабель ще й Морозко. А далі ще стріли одного побратима — у того були дрова, що тільки їх розкинеш — і перед тобою військо стане.

Прилетіли в царський двір, а там людей видимо-невидимо. Спустились друзі перед вікнами царського палацу і пішли обідати. Цар побачив і питає: хто на цьому кораблі прилетів? Дурень виступив і каже: «Я». Цар як глянув на його обідрану свитину — одразу наказав: як не добуде до кінця обіду води цілющої і живлющої, то царівни не віддасть, а оце меч — і йому голову з плеч!

Зажурився дурень, а друзі його й розпитують, що сталося. Скороход і каже:

— Не журись! Я дістану! Хто став у ряду, той держи й біду!

Відв’язав Скороход одну ногу від вуха та махнув  — в одну мить набрав води цілющої і живлющої. Та вирішив, що поки люди обідають, можна трішки відпочити. Сів та й заснув. Люди обід закінчують, а його нема. Тут Слухало приставив вухо до землі.

— Під млином спить вражий син!

А Стрілець і каже:

— Зараз я його розбуджу!

Нап’яв лука, як стрельнув у млин — аж заторохтіло. Тут Скороход прокинувся і вмить опинився у царському палаці. Тільки люди обід закінчують — а дурень приносить цареві воду.

Той і не знає, що робити. Та й ну загадувати другу загадку: як з’їсть зі своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді й віддасть свою дочку. А ні — то от меч, а твоя голова — з плеч!

І знов зажурився парубок. А Об’їдало й каже:

— Не журись, я за вас усіх поїм — і ще буде мало!

От як зачав їсти — усе дочиста поїв та ще просить.

Тоді цар загадав, щоби дванадцять діжок води та дванадцять бочок вина випили за одним махом. Обпивало як узявся пити — все до краплі випив, ще й підсміюється.

Цар бачить, що нічого з дурнем не вдіє, та й вирішив його зі світу звести. І наказує йому перед весіллям в лазню сходити. А слугам велить чавунну піч розжарити — щоб він там і спікся.

От дурень іде до лазні, а за ним слідом Морозко із соломою. Тільки що увійшли, аж такий жар! Морозко розкинув солому — й відразу стало так холодно, що дурень насилу облився та заліз на піч, та там і заснув, бо таки намерзся.

Вранці відчиняють лазню. Думають — з нього тільки попілець зостався. А він лежить собі на печі.

Доповіли цареві. Той зажурився і надумав ще одну загадку: хто на ранок приведе полк війська — за того дочку й віддасть. Дурень уже й плаче, а той, що дрова ніс, і каже йому:

— Не плач! Я тебе виручу! Сказано: добре братство — краще багатства!

Уночі розкидав він у полі в’язку дров: що кине дровиняку — то й чоловік. І такого війська набралось!

Уранці прокидається цар — аж грає щось. Глянув у вікно — а це дурень своє військо муштрує. А сам такий став, що й не впізнаєш: одіж на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й очей не відведеш!

Вийшла з палацу царівна, та як побачила — аж засміялась: який у неї буде гарний чоловік!

От швидко їх одружили, та такий банкет влаш­тували, що аж до неба дим пішов.

КОТИГОРОШКО

Був собі один чоловік. Мав він шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й каже:

— А де ж ви будете орати? Я не знаю.

Вони кажуть:

— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.

Поїхали.

А змій, що живе за тим полем у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змійового двора. Там її змій і вхопив.

Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:

— Увесь день орали, а ви нам не прислали обідати.

— Як то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала?

Брати й кажуть:

— Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змійового двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.

— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть! Коли це й змій летить.

— А, — каже, — людським духом пахне. А що, хлопці: битися прийшли чи миритися?

— Ні, — кажуть, — битися!

— Ходімо ж на залізний тік!

Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.

А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, — нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й з’їла.

Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.

Росте та й росте той син, як з води — небагато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув той камінь. Приходять люди, як глянули — аж оторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, — люди й повтікали.

Копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.

От і питає раз Котигорошко в батька, в матері:

— Десь повинні були в мене бути брати й сестра?

— Е-е, — кажуть, — синку, були в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.

— Ну, — каже він, — так я піду їх шукати. Батько й мати умовляють його:

— Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув?!

— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?

Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.

— Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, та й каже до батька:

— Ляжу я спати, а ви мене розбудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.

Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розбилася надвоє. Він і каже:

— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.

Поніс її знову до коваля.

— На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!

Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього, — тільки трошки зігнулась.

— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду.

Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався — пішов.

Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Заходить у двір, тоді в будинки — змія нема, сама сестра Оленка вдома.

— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.

— Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з’їсть.

— Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?

— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли мене визволяти та й загинули.

— Де ж вони? — питає Котигорошко.

Закинув їх змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.

— Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко.

— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.

— Дарма! — відказує Котигорошко.

Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:

— Ге, — каже, — людським духом пахне!

— Де б то не пахло, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.

— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?

— Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.

— Ходімо ж на залізний тік!

— Ходімо!

Прийшли. Змій і каже:

— Бий ти!

— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!

От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія ввігнав у тік, ударив утретє, — зовсім убив.

Пішов тоді Котигорошко в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.

От ідуть, а він їм і не признається, що він їхній брат. Пройшли так частину дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув.

А ті шестеро братів і радяться:

— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змійове він собі все забере.

От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як нарадились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.

А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся — так того дубка й вивернув з корінням. Узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.

Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитують у матері:

— А що, мамо, чи в вас іще були діти?

— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.

Вони тоді:

— Оце ж ми його прив’язали — треба бігти та одв’язати. А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату — за малим хату не розвалив.

— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ. Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:

— Боже поможи!

— Дай Боже здоров’я!

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Гори розпихаю, щоб шлях був.

— А куди йдеш? — питає Котигорошко.

— Щастя шукати.

— Ну, то й я туди. А як ти звешся?

— Вернигора. А ти?

— Котигорошко. Ходімо разом!

— Ходімо!

Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.

— Боже поможи!

— Дай Боже здоров’я!

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

— А куди йдеш?

— Щастя шукати.

— Ну, то й ми туди. А як звешся?

— Вернидуб. А ви?

— Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!

— Ходімо!

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

— Боже поможи!

— Дай Боже здоров’я!

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.

— А куди йдеш?

— Щастя шукати.

— Ну, то й ми туди. А як звешся?

— Крутивус. А ви?

— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!

— Ходімо!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорош­ко й каже:

— Отут ми й заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:

— Ти, Вернигоро, залишайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:

— Відчини!

— Не великий пан, відчиниш і сам, — каже Вернигора. Двері відчинились та й знов хтось кричить:

— Пересади мене через поріг!

— Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори зі спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь-крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

— А чого ти запізнився з обідом?

— Та задрімав трохи.

Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:

— Ну, тепер ти, Вернидубе, залишайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:

— Відчини!

— Не великий пан, відчиниш і сам.

— Пересади мене через поріг!

— Не великий пан, перелізеш і сам.