Хатина дядька Тома: роман ebook

Бічер-Стоу Гаррієт

Хатина дядька Тома : роман / Гаррієт Бічер-Стоу; пер. з англ. В. Митрофанова. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 368 с. — (Бібліотека світової літератури для дітей у 100 томах «Світовид». Серія друга. Література ХІХ століття).

ISBN 978-966-10-3321-3

Бібліотека світової літератури для дітей у 100 томах “Світовид” заснована 2004 року

Вступне слово Олександра Завадьє

Ілюстрації Наума Цейтліна

© Митрофанова В., спадкоємець, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Перекладено за виданням:

By Harriet Beecher Stowe. Ward, Lock&Co.,

London and Melbourne.

Uncle Tom’s Cabin; or, Life Among the Lowly.

Це книга, що змінила світ. Свого часу вона сколихнула американське суспільство і зробила вагомий внесок у рух за скасування рабства.

У центрі сюжету — доля дядька Тома, добродушного й побожного раба, який зберігає власну гідність і непохитну віру в добро попри низку випробувань та жорстоке ставлення господарів. Паралельно розгортається історія молодої рабині Елізи, що відчайдушно тікає зі своєю дитиною на Північ, аби стати вільною.

«Хатина дядька Тома» — не тільки зворушливий опис життя поневолених людей в Америці 19 століття, а насамперед розповідь про силу духу, боротьбу за справедливість та цінність свободи.

Розділ VIII

Елізина втеча

Коли Еліза скінчила свій відчайдушний перехід через річ­ку, надворі вже смеркалось. Огорнута сірою над­ве­чірньою імлою, що поволі здіймалася над водою, вона зникла на високому березі, і збутнілий потік, захряслий крижаними брилами, надійно заступив дорогу її пере­слідувачам. Отож розлюченому Гейлі довелось повер­нутися до прибережного заїзду, щоби розміркувати, як йому діяти далі. Господиня відчинила перед ним двері до невеличкої вітальні з грубим килимком на підлозі, де стояв стіл, засланий лискучою чорною цератою, і кілька розмаїтих дерев’яних стільців з високими спинками. Коминкову полицю, під якою ледь жевріло курне вогнище, прикрашали яскраво розмальовані гіпсові фігурки. Перед коминком незграбно приміс­тився довгий твердий ослін, і Гейлі важко сів на нього, занурений у свої невеселі думи про марність людських сподівань та зрадливість долі.

— І на якого біса мені здався той малий шмар­кач! — промовив він сам до себе. — Оце то вскочив я в халепу, хай йому абищо!..

І, щоб дати якусь полегкість душі, він заходився обкладати себе такою вигадливою лайкою, що ми, хоч і маємо всі підстави вважати ті вислови за цілком спра­ведливі, змушені випустити їх з міркувань пристойності.

Раптом увагу Гейлі привернув гучний та різкий чо­ловічий голос. Він належав прибульцеві, що, як видно, саме злазив з коня перед дверима заїзду. Гейлі метнувся до вікна.

— Побий мене грім! Та й недарма ж люди вірять у провидіння! — радо вигукнув він. — Це ж бо не хто інший, як Том Локкер!

Гейлі притьмом подався за двері.

Біля шинквасу в кутку великої кімнати стояв міцно збитий, кремезний чолов’яга, на всі шість футів заввиш­ки та й завширшки подостатком. На ньому була куртка з буйволячої шкіри, вивернутої шерстю назовні, яка на­давала йому дикого й застрашливого вигляду, цілком відповідного до всієї його подоби. Кожна риса його грубого обличчя виказувала в ньому людину до краю брутальну та жорстоку. Якщо читач годен уявити собі величезного бульдога, що розгулює на двох ногах у куртці та капелюсі, він матиме безпомилкове відображення зовнішності цього чоловіка.

Із ним був подорожній товариш, що мало не з кож­ного погляду являв собою цілковиту його протилеж­ність. Той, низенький на зріст хирлявий чоловічок, верт­кий і закрадливий у поводженні, наче кіт, мав пронизливі чорні очиці, що немовби весь час пантрували мишу, та й з дрібного його обличчя ні на мить не сходив сто­рожкий вираз. Його довгий тонкий ніс випинався так, ніби хотів доскіпатись до основ усього сущого, обрідне чорне волосся було гладенько прилизане, а всі порухи й манери свідчили про хитру та помірковану вдачу.

Височенний здоровань налив собі півсклянки віскі і, ні слова не кажучи, вихилив за одним духом. Його хирлявий супутник звівся навшпиньки, покрутив головою, неначе принюхувався до пляшок, що рядком стояли на шинквасі, і аж тоді, по добрій розвазі, тоненьким тремтливим голосом замовив собі м’ятної настоянки. Коли йому подали склянку, він пильно озирнув її, очевидно вдоволений своїм вибором, а відтак узявся помалу, не кваплячись, сьорбати питво.

— Ну хто б міг подумати, що мені так пощастить! Гей, Локкере, як ся маєш? — обізвався Гейлі, виходячи наперед і простягаючи руку здорованеві.

— Сто чортів! — почув він ґречну відповідь. — Яким вітром тебе сюди занесло, Гейлі?

Чоловічок із сторожкими очицями — його звали Меркс — ураз облишив своє питво і, витягнувши шию, з цікавістю втупив очі на нову людину, як ото, бува, кіт не зводить погляду з сухого лис­точка, що стріпується від вітру, або ще з якої уявної здобичі.

— Слухай, Томе, це ж просто щастя, що я тебе здибав! Я вкле­пався в бісову халепу, і ти повинен мені допомогти.

— Та вже звісно! — буркнув його поштивий прия­тель. — Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба. Ну, що там у тебе?

— А це з тобою приятель? — спитав Гейлі, недовір­ливо глипнувши на Меркса. — Чи, може, компаньйон?

— Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що ми з ним разом промишляли в Натчезі.

— Радий познайомитись, — озвався Меркс, простя­гаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа. — То це ви і є містер Гейлі?

— Я самий, добродію, — відказав Гейлі. — А тепер, панове, коли вже ми так щасливо здибались, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий те­лепню! — гукнув він до чоловіка за прилавком. — Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справдешнього питва, аби було чим душу зве­селити!

І ось уже у вітальні засвічено свічки, роздмухано вогонь у комин­ку, і вся доброчесна трійця обсілася коло столу, заставленого згаданим вище знадіб’ям до приятельської балачки.

Гейлі заходився зворушливо оповідати про свою лиху пригоду. Локкер замовк і слухав його з похмурою увагою. Меркс, що весь час заклопотано крутився на стільці, лаштуючи якийсь особливий, тільки йому відо­мий пунш, вряди-годи підводив голову від склянки й мало не тицявся своїм гострим носом і підборіддям у самісіньке обличчя Гейлі — так зацікавила його торговцева розповідь. А коли вона дійшла кінця, його, очевидно, пойняв справжній захват, бо плечі й боки йому безгучно затрусились, а тонкі вуста розтяглись у радісній усмішці.

— То виходить, вас пошили в дурні? — спитав він. — Хе-хе-хе! Оце то штука!

— З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока, — скрушно мовив Гейлі.

— От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів! — сказав Меркс. — Як на мене, то був би чи не най­більший новочасний здобуток. — І він перший тоненько засміяв­ся з власного жарту.

— Атож, — озвався Гейлі. — Не збагну я цього та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тою малечею, то їм би тільки радіти, що спекались її. Аж де там! І що нікчемніший той вилупок, що більше з ним халепи, то дужче вони за нього чіп­ляються.

— Ваша правда, містере Гейлі, — сказав Меркс. — Посуньте-но до мене воду... Атож, добродію, усе, про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, либонь, і ко­жен з нас це відчув. Було колись, як я ще комерсував, купив я одну молодичку — гожу, при тілі, та й до робо­ти беручку. А в неї було дитинча, таке вже там здихля нещасне — чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна-яке. То я взяв та й віддав його одному чолові­кові, щоб той спробував заробити на ньому яку абищи­цю, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це її дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! Далебі, я аж подумав тоді: чи не того вона так тяжко за ним побивається, що воно таке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж бо не прикидала­ся, ні — вона криком кричала, никала, мов та причин­на, по всіх закутках, неначе зосталась одним-одна в сві­ті. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, далебі!

— Еге ж, отак і мені раз було, — впав у слово Гей­лі. — Минулого літа купив я в пониззі Червоної річки молодицю з доволі гожим на вигляд хлопчиськом. Очі в нього блищали не згірш за ваші. Та коли придивився, аж бачу — він сліпий. Геть сліпий, щоб я так жив! Ну, то я собі, звісно, розміркував, що незле б його швидше здихатись, та й без зайвих слів любісінько проміняв на барильце віскі. Пішли забрати його від матері, та де там! Вона як визвіриться — ну достоту мов тигриця. А ми ще не знялись тоді з якоря, і я не встиг закувати свій новий гурт. Отож вона плиг на паку бавовни, хап у котрогось матроса ножа, і от вірте мені на слові — в першу мить усі так і позадкували. Та потім вона по­бачила, що однаково нічого не вдіє, обернулася і шу­бовсть униз головою в річку разом зі своїм малим — тільки бульбашки за ними пішли.

— Тьху! — буркнув Том Локкер, що слухав обидві історії, не приховуючи своєї зневаги. — Недолугі ви йо­лопи, ось що я вам скажу! Мої муринки таких фіглів не виробляють, будьте певні!

— Справді? А як же ви з ними ладнаєте? — жваво спитав Меркс.

— Як ладнаю? А ось слухайте. Коли я купую муринку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулака і кажу: “Ось бачиш? Спробуй мені тільки писнути — і я геть розтовчу твою чорну пику! Щоб я не чув од тебе ані слова, ані зву­ку, — кажу я їй. — Твій вилупок належить мені, а не тобі, і що з ним буде, це тебе не обходить. Отож я про­дам його при першій же нагоді, а ти собі добре затям: якщо знімеш галас, я так тебе роз­цяцькую, аж не рада будеш, що й на світ народилася”. Будьте певні, вони враз допевняються, що зі мною жартувати годі, і мов­чать, наче риби. А як котра й подасть голос, то тут уже... — І містер Локкер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів.

— Оце, як то кажуть, наголосив, — мовив Меркс і, тицьнувши Гейлі в бік, знову тоненько засміявся. — Ну чи не штукар він, наш Том? Хе-хе-хе! Далебі, Томе, ви таки годні просвітлити їхні чорні голови. Вони у вас одразу починають тямити, що до чого. І коли ви, Томе, не сам люципер, то запевне його кревний брат.

Том вислухав цю похвалу з належного скромністю і прибрав такого люб’язного вигляду, на який був тіль­ки здатен.

Тим часом Гейлі, поглинувши чималу дещицю з пляшки, що була того вечора головною окрасою столу, нараз відчув, як у ньому прокидаються високі та шля­хетні почуття, — за таких обставин це часом трапляє­ться із поважними та розсудливими добродіями його штибу.

— Слухай, Томе, — озвався він. — Я вже не раз ка­зав тобі, що ти перебираєш міри. Ми ж бо часто бала­кали з тобою про всі ці речі ще в Натчезі, то чи не до­водив я тобі завше, що ми мали б аніскілечки не менший зиск і жилося б нам у цьому світі так само гарно, коли б ти був до них трохи добріший...

— Ти ба! — вигукнув Том — Добріший!.. Облиш-но краще своє базікання, доки мене од нього не зану­дило, бо мені й без того щось не гаразд із шлунком, — і він вихилив півсклянки нерозведеного бренді.

— Ні, ти послухай, — не вгавав Гейлі, випроставшись на стільці й підкріплюючи свої слова промовистими жестами. — Я завше казав і тепер скажу, що в торгівлі для мене, як і для кожної людини, передусім і над усе стоїть зиск. Але ж торгівля — це ще не все, і гроші теж не все, бо кожен з нас має і душу. Можете думати собі про мене що завгодно, але мені не байду­же, що з нею станеться. Чоловік я побожний, отож і роз­важив собі так ось зіб’ю я ще трохи грошенят, а тоді піду на спочинок і дбатиму за свою душу. Навіщо ж бо чинити більше лиха, аніж це мені потрібно? Як на мене, то це просто нерозсудливо.

— Дбатимеш за свою душу! — презирливо перекри­вив його Том. — Довгенько ж довелось би шукати тої твоєї душі, тож не завдавай собі марної праці. Либонь, і сам нечистий, коли перепустить тебе крізь густе сито, та й то не знайде її.

— Ну, от ти й розгнівався, Томе, — сказав Гейлі. — Невже не можна побалакати по-людському, коли тобі зичать тільки добра?

— Заткни вже свою пельку, — сердито відрубав Том. — Можеш базікати собі все, що хочеш, та коли ти починаєш розводитись про душу, тут мені вже несила терпіти. Та й яка, врешті, між нами різниця? Чи ти справді маєш добріше серце або хоч яку крихту жалю? Дідька лисого! То ніякий не жаль, а ница й безчільна підлота. Ти просто хочеш одурити нечистого й порятувати свою шкуру. Я ж тебе знаю як облупленого! Уся твоя славлена побожність —чистісіньке шахрайство. Ціле життя давав векселі нечистому, а коли надходить час платити, думаєш відкрутитись од пекла. Тьху на тебе!

— Ну годі вам, панове, годі! Не можна ж так, дале­бі! — втру­тився до розмови Меркс. — Кожен розважає по-своєму. Містер Гейлі — чоловік безперечно достой­ний, він має свої засади, і ви, Томе, маєте свої погляди, і вони теж гідні всілякої поваги. Отож зовсім ні до чого вам сваритися. Поговорімо ліпше про справи. То що, містере Гейлі, ви хочете, аби ми спіймали вам оту мо­лодичку?

— До неї мені байдуже, вона належить Шелбі. Мені потрібен тільки хлопчисько. Дурень я був, що купив це бісове мавпеня!

— Ти й без того дурень! — буркнув Том.

— Годі-бо вам, Локкере, не треба грубощів, — мовив до нього Меркс, облизнувши губи. — Ви ж бачите: мі­стер Гейлі хоче дати нам непоганий заробіток. Сидіть собі тихенько, а я тим часом усе обладнаю — на такі речі я мастак. То розкажіть нам про цю молодич­ку, мі­стере Гейлі. Хто вона? Яка з себе?

— Ну... вона білолиця, гарна на вроду... добре пове­дена... Я давав за неї Шелбі вісімсот доларів або навіть і тисячу, та й то заробив би на цьому чималий гріш.

— Білолиця, гарна на вроду, добре поведена, — про­казав за ним Меркс, і його гострі очиці, довгий ніс і тонкі вуста враз пожвавішали, передчуваючи пожи­ву. — Ви чуєте, Локкере, дільце-то багатонадійне! Ми облагодим його на власну руку і спіймаємо їх обох. Малого, звісна річ, віддамо містерові Гейлі, а молодич­ку одвезем до Орлеана і хапнемо за неї грубі гроші. Як вам подобається такий план?

Том, що слухав його, роззявивши свого величезного рота, зненаць­ка зімкнув важкі щелепи, немов собака, якому кинуто шмат м’яса, і, здавалося, став поволі пе­ретравлювати ту ідею.

— Річ у тім, — мовив Меркс до Гейлі, колотячи ло­жечкою свій пунш, — що тут у нас по всіх побережних містечках судді доволі поступливі, і з ними неважко до­мовитись щодо будь-якої нашої оборудки. Томове діло — орудувати кулачиськами, а от коли доходиться до присяги, тут уже з’являюсь я — убраний мов на ве­сілля, в лискучих чоботях, усе найвищого ґатунку. Ви б тільки побачили, — провадив Меркс, аж сяючи від про­фесійної гордості, — як гарно воно в мене виходить. Сьо­годні я містер Твікем з Нового Орлеана, завтра — приїжджий плантатор з Перлової річки, де в мене роб­лять сімсот негрів. Минає кілька днів — і я вже дале­кий родич самого Генрі Клея11 чи якийсь старий поміщик із Кентуккі. Кожен, знаєте, має свій хист. Наш Том, приміром, справжній герой у бійці чи ще якій ко­лотнечі, а от збрехати він не годен — нема в нього, бач­те, такого хисту. Що ж до мене, то хотів би я подиви­тись на другого такого, що може присягнутися чим зав­годно і в чім завгодно, дійти до суті будь-якої хитромудрої карлючки й обернути її собі на користь, і виборсатись із будь-якої халепи! Нехай би хто спро­бував, далебі! А от я пролізу скрізь, вужем прослизну, щоб я так жив, нехай би наші судді хоч які були до­скіпливі. Часом мені навіть хочеться, аби вони більше присікувались, бо тоді було б куди приєм­ніше їх ошу­кувати... якось потішніше, знаєте...

Та в цю мить Том Локкер, як, певно, вже помітив читач, доволі забарний у думках та рухах, нараз перебив Мерксові мову, грюкнув­ши своїм важким кула­чиськом по столу так, що все на ньому аж за­бряжчало.

— Це до діла! — вигукнув він.

— Та ну ж бо, Томе, зовсім ні до чого бити посуд, — мовив Меркс. — Та й кулаки вам ще знадобляться на інше.

— Але ж, панове, хіба й мені не належиться якась пайка з ви­торгу? — озвався Гейлі.

— Чи не досить буде того, що ми зловимо для тебе хлопчиська? — запитав Локкер. — Чого ж тобі ще?

— А того, — відказав Гейлі, — що я даю вам добре заробити і за це мені теж має щось перепасти... Ну, скажімо, десять відсотків із чис­того зиску, не беручи до уваги видатків.

— Он як! — ревнув Локкер і зі страшним прокльоном знову вгатив кулаком по столу. — Чи не казав я допіру, що знаю тебе, Дене Гейлі? Тож і не покладай собі мене облигати! Може, ти гадаєш, що ми з Мерксом по­люємо на втеклих муринів з великої ласки до отаких добродіїв, як ти, за одне лише спасибі? А дзуськи! Дівка буде наша, і ти краще помовч, бо й незчуєшся, як ми заберем собі їх обох, і ніхто нам у цьому не переб’є. Чи не ти сам навів нас на слід? Отож, як на мене, тепер і ти, і ми вільні діяти на власну руку. Та коли б ти або отой Шелбі здумали пуститися за нами — гай-гай, тільки ви нас і бачили! Шукайте тоді вітру в полі.

— Ну гаразд, нехай уже так, — мовив наполоханий Гейлі. — Ви тільки зловіть мені хлопчиська, ото й буде. Ти ж бо завше чинив зі мною по-чесному, Томе, ніколи не ламав свого слова.

— І ти це добре знаєш, — відказав Том. — Я не вдаю з себе святенника, але в ділі не збрешу самому дияволо­ві. Коли я вже щось пообіцяв, то від свого слова не від­ступлюся, і ти таки знаєш це, Дене Гейлі!

— Ну звісно, звісно, Томе, я ж достоту так і кажу, — похопився Гейлі. — Ти тільки пообіцяй, що десь за тиждень віддаси мені хлоп­чиська, в будь-якому місці, де сам схочеш, і нічого мені більше не треба.

— Зате мені треба, — мовив Том. — Недурно ж я був твоїм компаньйоном у Натчезі. Дечого я таки від тебе навчився, і тепер ніде свого не впущу. Ану викладай мені сю ж мить півсотні доларів, а ні — то я й паль­цем для тебе не кивну. Знаємо вас таких!

— Таж у тебе в руках певне діло, що дасть тисячу або й півтори чистого зиску! Далебі, Томе, це ж просто смішно, — відказав Гейлі.

— Еге, а ти гадаєш, що ми не маємо іншої роботи? Та її в нас на добрих п’ять тижнів наперед. Ти хочеш, аби ми все кинули й гасали по хащах за тою твоєю дів­кою та її щеням. Гаразд, а що, як ми її не спіймаємо? Адже зловити жінку не легше, ніж самого диявола. Що тоді? Чи заплатиш ти нам хоч цент, га? Атож, хотів би я подивитись, як ти заплатиш! Ні, так діла не буде. Жени півсотні — і край. Якщо ми доконаємо свого і воно нам оплатиться, я тобі потім їх віддам. А ні — то зостануться нам за клопіт. Хіба це не по-чесному, га, Мерксе?

— Та певне ж, певне, — примирливо сказав Меркс. — Це всього лиш невеличка зарука... хе-хе-хе!.. Ми, знаєте, любимо, щоб усе було по закону. Отож треба домовитись по-доброму, пo-мирному. А Том приставить вам хлопчину, куди ви скажете. Правда ж, Томе?

— Якщо я зловлю цього вилупка, то відвезу його до Цинциннаті й залишу в старої Белчерихи, що живе біля пристані, — відказав Локкер.

Меркс видобув із кишені засмальцьованого записни­ка, витягнув звідти довгий аркушик паперу і, втупивши в нього свої гострі чорні очиці, став упівголоса читати:

— “Бернс, округа Шелбі... хлопець Джім — триста доларів за живого чи мертвого... Подружжя Едвардсів, Дік і Люсі — шістсот доларів... Муринка Поллі з двома дітьми — шістсот доларів за неї чи за її голову...” Це я переглядаю наші справи, аби побачити, чи вигідно нам братися до вашої, — пояснив він після паузи. — Слу­хайте, Локкере, а за цими треба б напровадити Адамса і Спрінгера, бо й так уже скільки часу ми­нуло.

— Вони надто дорого злуплять, — озвався Том.

— Я сам усе залагоджу. Вони в нашому ділі ще зе­лені, тож мусять брати дешевше, — сказав Меркс, пере­глядаючи далі свій список. — Ці три справи неважкі, бо треба лише застрелити втікачів або присягнутися, що їх застрелено. За це вони багато не заправлять. Ну, а реш­ту, — докінчив він, згортаючи папірця, — можна відкла­сти на потім... А тепер нам треба з’ясувати деякі деталі. То ви кажете, містере Гейлі, самі бачили, як та моло­дичка видобулась на берег?

— Авжеж. Не згірш як оце вас бачу.

— І того чоловіка, що допоміг їй зійти нагору?

— Атож, і його.

— Схоже на те, — мовив Меркс, — що десь вона там і сховалася. Але де — от у чім річ. Що ви на це скаже­те, Томе?

— Треба сьогодні ж переправитись через річку, ось що я скажу, — відповів Том.

— Але ж ніде нема жодного човна, — заперечив Меркс. — Та й крига суне мов скажена. Це ж, либонь, небезпечно, Томе?

— А мені до того байдуже. Треба — значиться тре­ба, — рішуче відказав Том.

— От біда, — занепокоєно мовив Меркс. — Усе воно так, але ж... — І, підійшовши до вікна, додав: — Онде й темно, як у потребі, а до того ж, Томе...

— Одно слово, дрижаки беруть, га, Мерксе? Та нічо­го не можу зарадити, доведеться вам таки їхати. Чи, може, ви воліли б вилежуватись тут ще кілька днів, до­поки тая дівка добудеться до Сандаскі12, а тоді вже...

— Та ні, я анітрохи не боюся, — відказав Меркс. — От тільки...

— Що “тільки”?

— Ну, човна ж нема. Ви й самі знаєте.

— Я чув, тутешня хазяйка казала, що ввечері має прийти якийсь чоловік і перевезтися човном через річ­ку. Отож будь, що буде, а ми мусимо їхати з ним.

— Собаки у вас, сподіваюсь, добрі?— запитав Гейлі.

— Пречудові, — сказав Меркс. — Та що з того? Ад­же ж ви не маєте жодної її речі, аби дати їм понюхати.

— Отож-бо й воно, що маю! — переможно вигукнув Гейлі. — Осьде шаль, вона покинула її на ліжку, коли тікала. І капу теж забула.

— Пощастило нам, — сказав Локкер. — Ану давай їх сюди.

— От аби тільки собаки не пошматували її, як на­скочать зне­нацька, — мовив Гейлі.

— Маєте рацію, — озвався Меркс. — Було якось, що наші хорти мало не на шмаття подерли одного мурина, доки ми набігли їх одігнати.

— То я й кажу, що коли товар цінується за вроду, собаки не годяться, — докинув Гейлі.

— Атож, — потакнув Меркс. — Та й якщо вона сховалася десь у хаті, вони теж ні до чого. І взагалі тут у горішніх штатах від собак мало користі. Той мурин підсяде собі на якогось воза, і шукай тоді його сліду. Собаки придатні лиш у пониззі, на плантаціях, де втеклим муринам ніхто не допомагає і вони мусять скрадатися самотужки.

— Ну от, — сказав Локкер, що ходив до прилавка довідатись про перевіз. — Кажуть, що той човняр уже тут. Гайда, Мерксе!

Згаданий добродій скрушно повів очима по затишній кімнаті, з якої мусив іти, одначе слухняно підвівся. Во­ни перемовились кількома словами щодо подальшого, і Гейлі з очевидною неохотою від­дав Томові п’ятдесят доларів. Відтак доброчесна трійця розпрощалася.

Тим часом, як у заїзді відбувалась описана сцена, Сем і Енді, щасливі по саме нікуди, прямували собі до­дому.

Сем аж не тямився з захвату і виявляв свої розбур­хані почуття найнеймовірнішими викриками та погуками, чудернацькими гримасами та конвульсійними порухами всього тіла. Раз по раз він перевертався задом наперед на коні, обличчям до хвоста, тоді, щодуху зикнувши, за одним махом знову сідав як слід і, прибравши по­важного виразу, починав напоумливо вичитувати Енді за те, що він сміється і дуріє. Відтак, ляснувши себе по боках, знову захœдився буйним реготом, та так, що аж дзвенів старий гай, яким вони проїжджали. Одначе за всіма тими штуками він не забував чимдуж поганяти коней, аж поки десь над одинадцяту годину їхні копита зацокотіли по жорстві біля дому.

Місіс Шелбі вибігла на веранду.

— Це ти, Семе? Ну, як вони там?

— Містер Гейлі спочивають у заїзді. Вони страх як натомилися, пані.

— А Еліза, Семе, як вона?

— Ну, вона вже ген по той бік. Сказати б, у землі обітованій.

— Як, Семе? Що ти хочеш цим сказати? — вигукну­ла місіс Шелбі.

Їй аж дух перебило, і вона мало не втратила при­томність від гадки про те, щœ можуть означати ці слова.

— То оце ж я й кажу, пані. Ліззі перейшла через річку до Огайо, та ще й так знаменито, наче хто її на крилах переніс.

— Іди-но сюди, Семе, — покликав його містер Шелбі, що вийшов на веранду слідом за дружиною, — іди й роз­кажи своїй господині все, що вона хоче знати. Ну годі-бо, Емілі, ходім, — мовив він, обіймаючи її за плечі. Ти змерзла і вся тремтиш. Надто вже ти за неї потер­паєш.

— Надто потерпаю! Хіба ж я сама не жінка, не мати? На кому ж, як не на нас, лежить відповідаль­ність за нещасну дів­чину? Ми ж бо самі взяли гріх на душу!

— Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас при­мусили обставини.

— А проте мене однаково гризе відчуття провини, — мовила місіс Шелбі. — І ніякими доказами його не при­спати.

— Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! — гукнув Сем біля веранди. — Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?

За хвилю Сем з’явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.

— Ну, Семе, розкажи нам про все до пуття, — звелів містер Шелбі. — Де Еліза, ти знаєш?

— Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як пере­йшла! То було справдешнє чудо. А тоді якийсь чоловік на тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона щезла в тумані.

— Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе. Перейти річ­­ку по пливучій кризі — не така проста шту­ка, — сказав містер Шелбі.

— Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, аби не щаслива доля, — відказав Сем. — Ось ви послу­хайте, як воно все було. Під’їжджаємо ми, значиться, до заїзду, що на березі річки, — себто, містер Гейлі і ми з Енді. Я собі їхав трохи попереду, бо так мені кортіло спіймати Ліззі, що аж несила було терпіти. Ну от, під’їжджаю я до вікна, аж глип — а вона там, стоїть уся як є на видноті. А за мною ж ті двоє тягнуться слідком. То я тут шурх — і загубив свого бриля, а то­ді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей під’їхали. А тоді, ска­жу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачать її, як закричать на ґвалт, і ми всі троє — він, я і Енді — ну за нею! Вона на берег — а там вода буяє футів на десять ушир, а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось за­раз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг — і враз через ту во­ду й перелетіла, просто на крижину. А далі ну зойкати та стрибати! Крига — хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Далебі, то не дів­чина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.

Місіс Шелбі, побліднувши зі збудження, мовчки слухала Семову розповідь.

— Яке щастя, що вона жива! — озвалась вона. — Але де ж то вона тепер, бідолашна дитина?

— Доля її не зрадить, — промовив Сем, значливо зводячи очі до неба. — Це ж бо запевне сама доля її порятувала. Недарма й наша пані завше нам кажуть: як доля судила, так воно й буде. Отож і сьогод­ні — коли б не напровадила мене доля, нашу Ліззі вже були б десять разів упіймали. Хіба не я вранці пустив коні й ганявся за ними аж до обіду? А потім хіба не я завів містера Гейлі аж ген на п’ять миль від дороги? Якби не я, він здогнав би Ліззі, не згірш як собака скунса. А все воно з веління долі.

— То таке веління долі, що краще тобі його не слу­хатись, паничу Семе. Я не дозволю, щоб у моїй господі так поводились із панами, — сказав містер Шелбі як міг найсуворіше за таких обставин.

Та вдавати сердитого перед негром — однаково що перед дитиною: обоє підсвідомо відчувають, де справж­ній гнів, а де прикидання. Отож і Сем анітрохи не за­смутивсь господаревою доганою, хоча винувато похню­пився і стояв, гірко скрививши уста, мов той покаян­ний грішник.

— Пан кажуть правду... щиру правду. Я вчинив вельми зле, це вже як є. Звісно, що пан і пані не будуть такого попускати, я вже добре собі затямив. Одне тіль­ки лихо — часом бідолашного негра, як оце я, аж муляє встругнути якусь капость, коли хтось починає отак хвинтити, як той містер Гейлі. Та й ніякий він зовсім не пан, далебі. Кожен, кого проваджено, як мене, одра­зу це добачить.

— Ну гаразд, Семе, — мовила місіс Шелбі. — Тепер, коли ти збагнув свою провину, можеш піти й сказати тітоньці Хлої, щоб вона дала тобі тої шинки, що лишилася сьогодні від обіду. Либонь, ви з Енді добре зго­лодніли.

— Пані аж надто ласкава до нас, — відказав Сем і, квапливо вклонившись, зник за дверима.

Читач уже, мабуть, завважив із попереднього, що “панич Сем” мав природжений хист, який запевне довів би його до великих висот у політичній царині: він умів скористатися з першої-ліпшої нагоди й обернути її на пожиток і славу собі. Отож, показавши у вітальні на втіху господарям свою доброчесність і покірливість, він наплюснув на голову своє пальмове листя і з хвацьким та безтурбот­ним виглядом попростував у володіння ті­тоньки Хлої, сподіваючись добре похизуватися перед кухонною челяддю.

— Ну й заб’ю ж я зараз баки тим неграм! — мовив він сам до себе. — Ото повирячують очі, щоб я так жив!

Треба зазначити, що найбільшою Семовою втіхою бу­ло супроводити господаря на всілякі політичні збори, де він, примостившись на огорожі чи видряпавшись на ви­соке дерево, з одчайдушним захватом дослухався кожного слова, а потім, вернувшись до своїх темношкірих братів, збирав їх навколо себе і з кумедною поважністю й пере­більшеним пафосом наслідував перед ними дочутих красномовців. Часом до його зачудованих чорних слуха­чів приставали особи світлішого кольору і, на превелике Семове задоволення, також наставляли вуха, раз у раз посміхаючись та переморгуючись між собою. Одне слово, Сем мав себе за неабиякого речника і ні­коли не проминав нагоди повеличатися своїми здіб­ностями.

Між Семом і тітонькою Хлоєю уже віддавна зайшло щось на кшталт глухої ворожнечі, або ж, ліпше сказа­ти, холодного зацурання. Одначе, простуючи цього разу до кухні, Сем справедливо розважив, що там напевне є чим поживитись, і поклав собі бути гранично миролюб­ним. Він-бо чудово знав, що хоч “волю пані” й без того буде виконано достеменно, проте він вигадає куди біль­ше, якщо це буде зроблено ще й з доброю охотою. Отож він з’явився перед очі тітоньки Хлої зі зворушливо су­мирним та покірливим виглядом людини, що зазнала тяжких злигоднів задля добра своїх знедолених братів, сказавши на додачу, що пані послала його до самої ті­тоньки Хлої, аби вона підживила його шлунок і душу, і тим беззастережно визнавши її високу владу над кухонним володінням та всім, що до нього належить.

Усе вийшло так, як він собі замислив. Жоден політичний діяч не улестив би якогось простосердого й доб­рочесного виборця швидше, ніж Сем улестив тітоньку Хлою. Не минуло й кількох хвилин, як він, гордий і щасливий, сидів уже перед величезною мискою, пов­ною мі­шанини з усіляких наїдків, що позалишалися від пан­ського столу за останні два-три дні. Смаковиті окрайці шинки, золотаві шматки кукурудзяних коржів, різно­манітні формою кусники пирога, курячі крильця, пупці та лапки — все це громадилось у мальовничому безлад­ді, а Сем, наче який можновладний монарх, сидів над тим багатством, хвацько зсунувши набакир свого листя­ного бриля, і від часу до часу поблажливо приділяв якусь дещицю й Енді, що примостився праворуч нього. У кухні було повно Семових приятелів, що позбіга­лися з усіх околишніх хатин, аби послухати, чим скін­чились його звитяги. То була його година слави. Всі по­дії дня переказано ще раз, з безліччю нових барвистих деталей та прикрас, які мали ще дужче вразити слуха­чів. Оповідь раз по раз перепиняли вибухи сміху, і до них приєднувалась навіть малеча, що тулилася на під­лозі й по кутках. Та Сем і серед усього того гамору й веселощів зберігав незворушний та поважний вигляд і лиш вряди-годи, не уриваючи своєї проречистої, повчаль­ної мови, зводив очі догори й кидав на слухачів такі прекумедні погляди, що ті аж за боки хапалися.

— Отож, любі мої співвітчизники, — просторікував Сем, вимахуючи індичою ніжкою, — ви маєте в моїй осо­бі гідного свого заступника. Далебі, заступника за кож­ного з вас. Бо коли хто стає в оборону того чи іншого нег­ра, він однаково що стає за весь наш люд. Засада, як бачите, тут одна. І кожен із отих гуртоправів, що ниш­порять по околицях, пантруючи нашого брата, спіткає на своєму шляху мене і матиме справу зі мною. Ви тільки прийдіть до мене, братове, і я стану за ваші пра­ва, і боронитиму їх до кінця!

— Але ж, Семе, чи не ти сам допіру вранці казав мені, що помагатимеш отому панові ловити Ліззі? Щось воно в тебе купи не держиться, — обізвався Енді.

— Ось що я скажу тобі, Енді, — відмовив Сем із по­чуттям власної зверхності. — Не базікав би ти про те, чого не тямиш. Такі хлопці, як ти, Енді, може, й не мають на думці нічого лихого, одначе далеко їм до усвідомлен­ня великих засад!

Енді присоромлено замовк, чи не найдужче вражений хитромудрим словом “усвідомлення”, що його більшість недолітніх слухачів визнала за неспростовний доказ. А Сем тим часом провадив далі:

— Вся річ у сумлінні, Енді. Коли я налагодився гай­нути за Ліззі, я гадав, що цього хоче хазяїн. Та коли я дізнався, що хазяйка хоче зовсім іншого, сумління моє переважило, бо хто ж не знає, що нашому братові куди пожитніше держатися хазяйки. Отож ви бачите, що я й там і тут лишився сталий, бо послухався сумління і не зрадив своїх засад. Атож, засад! — промовив Сем, із запалом підносячи догори курячу шийку. — Бо навіщо б ті засади, коли не бути сталому, я вас питаю!.. Можеш узяти собі цю кістку, Енді. Я не всю її обгриз.

Публіка слухала Сема, порозтулявши роти, і йому годі було спинитися.

— Бути сталому — то велике діло, любі мої негри, — провадив далі Сем із таким виглядом, наче розмірковував про якісь абстрактні матерії. — А от далеко не кожен розуміє, що таке сталість. Коли, приміром, хтось там сьогодні стоїть на одному, а завтра на другому, то про нього кажуть — і цілком слушно, — що він несталий... Подай-но мені отой шматок пирога, Енді... Одначе погляньмо в корінь справи. Я сподіваюсь, панове й дами пробачать мені, коли я звернусь до одного нехитрого порівняння. Ось, приміром, я хочу вилізти на стіг сіна. Ну, звісно, приставляю драбину з одного боку — аж ні, вилізти не можу. То я вже більше тут і не про­бую, а йду собі і приставляю драбину з протилежного боку. Чи означає це, що я несталий? Аж ніяк. Бо я ста­лий у головному — хочу вилізти на стіг, а з якого буде моя драбина — то байдуже. Ви всі мене зрозуміли?

— Оце, либонь, єдине, в чому ти сталий! — тихо пробурмотіла тітонька Хлоя, якій уже почав набридати весь цей гармидер.

— Отож-бо! — промовив Сем на закінчення і підвів­ся з-за столу, насичений вечерею і славою. — Отож-бо, любі мої співвітчизники і вельмишановне жіноцтво! Так, я маю свої засади і пишаюся цим. Вони потрібні людині й за нашої доби, і за всіх інших часів. Я маю свої засади і стою за них горою. І нехай би мене спалили за них живцем — я б радо зійшов на вогнище і сказав: “Осьде я тут, аби накласти головою за свої засади, за мій рідний край і за суспільний добробут!”

— Не завадило б тобі мати ще одну засаду: знати свій час і не морочити людей до глупої ночі, — сказала тітонька Хлоя. — А ви, малеча, тікайте звідси мерщій, поки я не надавала вам лящів по шиї.

— Любі мої негри! — великодушно мовив Сем, махнувши своїм листяним брилем. — Благословляю вас усіх. А тепер ідіть спати і шануйтеся.

І по цьому патетичному благословенню високі збори розійшлися.

Розділ IX,

в якому виявляється, що сенатор також має серце

Зблиски полум’я, що весело палахкотіло в каміні, осявали м’який килим на підлозі затишної вітальні, бри­ніли на порцелянових філіжанках та добре начищеному чайнику. Сенатор Берд щойно стягнув із себе чоботи і саме намірявся встромити ноги в гарні нові пантофлі, які пошила йому дружина, поки він їздив у своїх се­наторських справах. Місіс Берд, що являла собою жи­вий образ щастя, наглядала за тим, як накри­вають стіл і раз у раз погукувала на гурток пустотливих діт­лахів, котрі чимдуж скакали по хаті й витинали на всі лади.

— Томе, ану облиш смикати клямку! От молодець... Мері! Мері! Не тягни кицю за хвіст. Бідна киценька!.. Джіме, на стіл лізти не можна. Не можна, чуєш?.. — То­ді, вибравши нарешті хвилинку, щоб звернутися до чо­ловіка, сказала:— Ти собі не уявляєш, любий, які ми всі раді, що ти нарешті приїхав.

— Атож, я подумав, що варто відбути цю подорож, аби хоч одну ніч відпочити вдома. Страх як натомився, аж голова болить!

Місіс Берд метнула оком на слоїк із камфорою, що стояв у про­чиненій шафці, і вже, видно, хотіла його дістати, та чоловік зупинив її.

— Ні, ні, Мері, не треба ліків! Філіжанку твого доб­рого гарячого чаю і трохи домашнього затишку — оце і все, чого мені треба. Та й нелегко ж бути державним діячем!

І сенатор усміхнувся, немовби його потішила думка про те, що він приносить жертву рідному краю.

— Ну, а що там чути в сенаті? — спитала його дру­жина, коли метушня біля столу трохи вщухла.

Тендітна та лагідна місіс Берд ніколи не мала звичаю сушити собі голову державними справами, мудро роз­важивши, що з неї вистачить і власного клопоту. Отож містер Берд здивовано витріщив очі, а тоді відказав:

— Та нічого особливого.

— А це правда, ніби мають ухвалити закон, що за­бороняє давати їжу та воду тим нещасним неграм, які тікають на північ? Я чула, кругом говорять про такий закон, але думаю, що жодна людяна влада його не ухва­лить!

— Еге, Мері, то ти, виходить, зацікавилася полі­тикою!

— Анітрохи! Як на мене, то вся ваша політика ше­ляга ламаного не варта, одначе я вважаю, що такий закон був би геть жорстокий і несправедливий. Споді­ваюся, любий, ви його не ухвалили?

— Ні, голубонько, закон ухвалено. Він забороняє по­давати допомогу втеклим рабам, що приходять із Кентуккі.

— Як це розуміти! Невже можна заборонити нам прихистити на ніч когось із тих бідолах, нагодувати йо­го, дати якусь стару одіж і пустити з миром далі?

— Саме так, голубонько. Це ж, бач, і є допомога й сприяння.

Місіс Берд була невеличка на зріст, боязка й соро­м’язлива жінка з добрими голубими очима, ніжним, мов персиковий цвіт, обличчям та напрочуд м’яким, лагідним голосом. Вона ніколи не відзначалась хоробрістю, і всі знали, що досить їй почути сердите ґерґотіння не дуже-то й великого індика, як вона притьмом пускається навтіки, а звичайнісінький двірний собака годен вкинути її в страх, лиш злегенька вишкіривши зуби. Весь світ був обмежений для неї чоловіком та дітьми, але й тут вона порядкувала радніше вмовлянням, аніж принукою. Лише одна річ здатна була збудити гнів у її навдиво­вижу добрій та лагідній душі: найменший прояв жорсто­кості викликав у неї такий бурхливий спалах, що аж страх і подив брав, звідки б то воно в цій тихій, сумирній жінці. Навряд чи була в світі ще одна така поблажлива й піддатлива на умовляння мати, проте сини її все життя шанобливо згадували, як одного разу вона суворо покарала їх за те, що вкупі з лихими сусід­ськими хлопчаками вони кидали каміння в беззахисне кошеня.

Ось і тепер місіс Берд рвучко підвелась і, вся роз­шарівшись, від чого її обличчя стало ще милішим, рі­шуче підступила до чоловіка.

— Я хочу знати, Джоне, — твердо промовила вона, — чи ти вважаєш цей закон справедливим?

— Але ж ти не вб’єш мене, Мері, коли я скажу, що так?

— Не сподівалась я від тебе, Джоне! Ну, а хоч сам ти за нього не голосував?

— Уяви собі, що голосував, любий мій політику!

— Як тобі не соромно, Джоне! Нещасні, бездольні, без­притульні люди! Це лихий, ганебний, підлий закон, і я радо переступлю його при першій же нагоді. Сподіваюсь, така нагода мені випаде, неодмінно випаде! Оце-то ми дожилися, що людині вже не вільно нагодувати й прихистити на ніч бідне голодне створіння лиш через те, що воно мало нещастя народитись рабом і його все життя кривдили й гнобили!

— Але ж послухай і ти мене, Мері. Твої почуття ціл­ком природні, голубонько, вони гідні всілякої поваги, і я ще дужче тебе за них люблю. Одначе не можна, го­лубонько, щоб наші почуття брали гору над розумом. Треба зважати на те, що тут ідеться про важливі су­­с­пільні інтереси. Громадськість вельми занепокоєна, і ми мусимо поступатися своїми особистими уподобаннями.

— Ні, Джоне. Я не розуміюся на політиці, але твер­до знаю одне: коли я бачу голодну, нещасну людину, я повинна її нагодувати і втішити. Так велить мені сумління.

— Ну, а якщо цим ти завдаєш шкоди цілому суспільству?..

— Доброчинність не може завдати суспільству жодної шкоди, я цього певна. Найліпше чинити так, як під­казує сумління.

— Ось послухай мене, Мері, я наведу тобі такий пе­реконливий доказ, що ти...

— Дурниці, Джоне! Ти можеш говорити хоч до ран­ку, але нічого мені не доведеш. А от скажи-но мені, Джоне: чи ти сам прогнав би від своїх дверей злиденну, змучену, голодну людину тільки тому, що вона втекла від свого пана? Прогнав би, скажи?

Коли відкрити всю правду, наш сенатор, на свою бі­ду, мав надзвичайно людяне й добре серце і ніколи не був здатний прогнати людину, що потребувала допомоги. Його становище в цій суперечці чимало ускладнювало те, що дружина знала його вразливе місце і провадила наступ на досить кепсько оборонену позицію. Отож йому не лишалось нічого іншого, як відтягувати час із допо­могою звичайних за таких обставин способів: він гмук­нув, прокашлявся, тоді видобув із кишені хусточку і за­ходився протирати окуляри. Помітивши замішання в стані супротивника, місіс Берд не забарилася скорис­татись із своєї переваги.

— Хотіла б я побачити, Джоне, як би в тебе стало духу таке зробити, дуже хотіла б! Приміром, узимку, в заметіль, вигнати за двері якусь нещасну жінку... Чи, може, ти забрав би її і одвів у холодну, га? Ото зажив би собі слави!

— Звичайно, то був би вельми тяжкий обов’язок... — м’яко почав містер Берд.

— Обов’язок, Джоне? Не кажи цього слова! Ти добре знаєш, що ніякий то не обов’язок... не може таке бути обов’язком! Коли господарі хочуть, аби їхні раби від них не тікали, нехай поводяться з ними по-людському — ось як я вважаю. Якби я мала рабів (а я сподіваюсь, що ніколи їх не матиму), я б не стала їх ловити, коли б вони схотіли втекти від мене... чи й од тебе, Джоне. Ніхто ж бо не тікатиме він добра, далебі. А коли вони й утечуть, то подумати лишень, скільки їм, бідолашним, усього терпіти доводиться — і холод, і голод, і страх. І ви ще хочете, щоб усі їх цькували! Ні, хай там буде хоч який закон, а я цього ніколи не робитиму!

— Мері, голубонько, поміркуймо разом...

— Я не люблю розмірковувати, Джоне, а надто про такі речі. То ви, політики, маєте звичай туману напускати, навіть і там, де все ясно, мов Божий день. А коли доходиться до діла, ви й самі не вірите в те, що гово­рите. Я ж добре знаю тебе, Джоне. Ти віриш у справед­ливість цього закону не більше, ніж я...

Під цю критичну хвилю в двері просунулась голова старого Куд­жо — негра, що робив у господі всіляку ро­боту.

— Нехай пані вийдуть до кухні, — мовив він.

Сенатор із полегкістю подивився вслід своїй малень­кій дружині, і на обличчі йому кумедно змішались задо­волення і досада. Він сів у крісло й узявся читати газе­ти. Та за мить біля дверей почувся схвильований голос дружини:

— Джоне! Джоне, іди-но мерщій сюди!

Він поклав газети, вийшов до кухні і раптом завмер на місці, вражений видовищем, яке постало перед його очима.

На двох зсунутих докупи стільцях лежала непритом­на якась струнка молода жінка. Одяг на ній був геть подертий і обмерзлий, одного черевика бракувало, розі­рвана панчоха зсунулась, і з порізаної ноги текла кров. На обличчі її лежала печать ганьбленої раси, одначе годі було не завважити його сумовитої і зворушливої вроди.

Побачивши це змарніле обличчя, заклякле й нерухоме, мов у мерця, сенатор відчув холодний дрож. Він стояв мовчки, затамувавши подих. Тим часом його дру­жина і темношкіра тітонька Діна, єдина їхня служниця, клопоталися коло жінки, намагаючись привести її до притомності, а старий Куджо посадовив собі на коліна хлопчика і, стягнувши з нього черевички та панчохи, заходився розтирати його холодні ноженята.

— Ви тільки подивіться на неї! — жалісливо прока­зала стара Діна. — Либонь, це вона від тепла зомліла. А була ще сяк-так кріпилася, як зайшла і попрохала пустити їх трохи обігрітись. Я її питаю, звідки вони йдуть, а вона тут-таки й заточилася додолу. А руки в неї он які білі — знати, ніколи не бачили тяжкої праці.

— Бідолашна! — співчутливо мовила місіс Берд.

Жінка поволі розплющила свої великі темні очі і втупила на неї невидющий погляд. Раптом на її обличчі відбився розпач, і вона з криком схопилася на ноги.

— Мій Гаррі! Вони забрали його?

Почувши материн голос, хлопчик зіскочив із колін старого Куджо й підбіг до неї, простягаючи рученята.

— Ні, він тут, зі мною! — вигукнула вона і в нестямі обернулася до місіс Берд. — О пані! Захистіть нас! Не дайте їм забрати його!

— Ніхто вас не скривдить, сердешна, — заспокійливо відказала місіс Берд. — Тут ви убезпечені, тож не бій­теся.

— Дякую вам, дякую! — сказала жінка і, затуливши руками обличчя, гірко заплакала. Побачивши, що вона плаче, хлопчик поліз до неї на коліна.

Нарешті, після довгих і лагідних умовлянь, на які була така щира місіс Берд, бідолашна жінка тро­хи заспокоїлася. Нашвидкуруч постелили сяку-таку постіль на скрині біля печі, і невдовзі вона вже спала глибоким сном, пригорнувши до себе хлопчика, що стомився не менш од неї і відразу ж міцно заснув у її обіймах. Мати з відчайдушним страхом опиралася на будь-які спроби покласти його окремо, і навіть уві сні не попускала руки, якою обіймала хлопчика, наче й те­пер йому загрожувала страшна небезпека.

Містер і місіс Берд повернулися до вітальні. Хоч як це не дивно, але ні він, ні вона жодним словом не згадали про попередню розмову. Місіс Берд заклопотано схи­лилася над плетивом, а містер Берд удавав, ніби читає газету.

— Цікаво, хто вона така і звідки, — нарешті обізвав­ся він, одклавши газету.

— Нехай вона поспить, оклигає трохи, тоді спитає­мо, — відказала місіс Берд.

— Слухай, голубонько!.. — мовив містер Берд, кіль­ка хвилин міркувавши про щось над своєю газетою.

— Що, любий?

— Чи не підійшла б їй котра твоя сукня, якби її тро­хи випустити, абощо? Здається, вона таки більша за тебе.

По обличчю місіс Берд перебігла ледь помітна пос­мішка.

— Побачимо, — сказала вона.

Знову запала мовчанка, і знову її порушив міс­тер Берд.

— Слухай, голубонько...

— Ну? Що там ще?

— Знаєш, отой старий барханœвий плащ, яким ти накриваєш мене, коли я лягаю подрімати по обіді... Ти могла б і його віддати тій бідоласі — адже ж їй потріб­ен одяг.

В цю мить до кімнати заглянула Діна і сказала, що та жінка прокинулась і хоче бачити пані.

Містер і місіс Берд пішли до кухні. Слідом за ними подались і двоє більших хлопчиків — дрібнота на той час уже мирно спочивала в своїх ліжках.

Жінка сиділа на скрині біля печі, втупивши очі в огонь. Обличчя її було смутне, але спокійне, без жодно­го сліду недавньої дикої нестями.

— Ви хотіли мене бачити? — лагідно спитала місіс Берд. — Сподіваюсь, вам трохи полегшало, сердешна?

На відповідь вона почула лише тяжке уривчасте зі­тхання. Жінка звела свої темні очі й подивилась на неї так тужно та благально, що в місіс Берд аж сльози на­вернулися.

— Вам нема чого боятися, бідолашко, ми всі ваші друзі, — мовила вона. — Розкажіть нам, звідки ви при­йшли і чого хочете.

— Я прийшла з Кентуккі, — відказала жінка.

— Коли? — запитав містер Берд, і собі заходячи до розмови.

— Сьогодні ввечері.

— Як же ви сюди дісталися?

— Перейшла по кризі.

— По кризі? — перепитали всі в один голос.

— Еге ж, — повагом відповіла жінка. — Мене поряту­вала щаслива доля. Я пішла по кризі, бо вони гналися за мною... на п’яти наступали... Отож я не мала іншої ради.

— Ой лишенько! — обізвався старий Куджо. — Таж там на річці таке діється! Кригу вже геть поламало, і все те громаддя аж гуде за водою.

— Я знала, що крига скресла... так, знала! — не­стямно промовила жінка. — І все ж я пішла! Я й не сподівалася, що перейду, навіть не думала про це, мені було однаково. Коли б я не пішла, мені б зоставалося лиш померти.

— Ви були невільниця? — запитав містер Берд.

— Так, пане. Я належала одному чоловікові в Кен­туккі.

— Він вас кривдив?

— Ні, пане, він був добрий хазяїн.

— То, мабуть, хазяйка була лиха?

— Ні, пане, ні! Моя хазяйка завше була добра до мене.

— Що ж тоді змусило вас покинути їхню господу й податися світ за очі, в таку небезпечну дорогу?

Жінка окинула місіс Берд допитливим поглядом, і від її пильного ока не сховалося те, що господиня хо­дить у жалобі.

— Пані, — раптом мовила вона, — вам доводилося втратити дитину?

Запитання було несподіване і роз’ятрило незагоєну рану: минув заледве місяць, як у цьому домі померло маля.

Містер Берд відвернувся й одійшов до вікна, а місіс Берд не могла стримати сліз. Нарешті вона опану­вала себе й відказала:

— Чому ви про це спитали? Так, я недавно поховала дитину.

— То ви зрозумієте мене. Я поховала двох, одного за одним... Їхні могилки зосталися там, звідки я прийшла. Тепер у мене лишив­ся тільки цей один. Я ніколи з ним не розлучалася, він був моєю гордістю і втіхою, всім моїм життям. І уявіть собі, пані, — вони надумали за­брати його від мене... продати... так, продати на по­низзя, одного... малу дитину, яка від самого народження і дня не була без матері. Чи могла я таке знести, пані? Та я ж би жити не змогла без нього! І коли я дізналася, що папери підписано, що його продано, я тої ж ночі за­брала його і втекла геть. А вони погналися за мною — торговець, що купив його, і двоє хазяїнових слуг — і вже наступали мені на п’яти, я чула їх. То я й стрибну­ла просто на кригу, але не знаю навіть, як і перейшла, бо тільки тоді отямилася, коли якийсь чоловік допоміг мені зійти на берег.

Жінка не плакала, бо вже не мала сліз, але всі, хто її слухав, у той чи той спосіб виказували своє щире співчуття до неї.

Обидва хлопчики марно нишпорили по кишенях, шу­каючи носовичків, що їх, як відомо всім матерям, ніко­ли там не буває, а тоді припали до материної спідниці і зайшлися невтішним плачем, витираючи носи й очі об цупку тканину. Місіс Берд затулила обличчя хусткою. По чорних щоках доброї тітоньки Діни текли рясні сльози, і вона раз по раз примовляла: “Ой лихо-лишенько!” Старий Куджо ревно тер кулаками очі, на всі лади кри­вив обличчя і з запалом вторував їй.

Сенатор уособлював державну владу, і йому негоже було плакати, мов звичайному смертному, отож він по­вернувся спиною до всіх і став дивитись у вікно, зану­рено прочищаючи горло й витираючи скельця окулярів. Від часу до часу він так голосно сякався, що якби хто-небудь був у змозі доскіпливо наглядати, то напевне побачив би щось підозріле.

— Як же ви могли мені сказати, що у вас добрий ха­зяїн? — раптом вигукнув він, сердито ковтнувши якийсь клубок, що підступав йому до горла, і обертаючись до жінки.

— Бо він таки був добрий, я й тепер це скажу. І ха­зяйка добра. Але вони не могли нічого вдіяти. Вони заборгували багато грошей, і я вже не знаю, як воно там сталось, але над ними забрав владу один чоловік, і вони мусили йому коритись. Я сама чула, як хазяїн казав про це хазяйці, а коли вона стала просити за мене, він сказав, що нічого вже не зарадити, бо всі папери підписа­но. Отоді я й схопила малого і подалася з дому. Я зна­ла, що мені без нього однак не жити. Ця дитина — все, що я маю.

— А чоловіка у вас нема?

— Є, але він належить іншому хазяїнові. Його пан дуже не­добрий до нього й не хоче, щоб ми зустрічалися. Він усе дужче злоститься на нас і погрожує продати мого чоловіка на пониззя. Мабуть, я вже ніколи його й не побачу!

Вона промовила ці слова досить спокійним тоном, і неуважному спостерігачеві могло б здатися, що їй до того байдуже. Та вираз непогамовної туги в її великих темних очах свідчив про інше.

— А куди ж ви думаєте йти, голубонько? — спитала місіс Берд.

— До Канади, якщо тільки знайду туди дорогу. Во­на дуже далеко, та Канада? — мовила жінка просто­душно й довірливо дивлячись на господиню.

— Бідолашна! — несамохіть вигукнула місіс Берд.

— Що, так далеко? — серйозно запитала жінка.

— Куди далі, ніж ви собі уявляєте, сердешна дити­но! — відказала місіс Берд. — Але ми спробуємо вам до­помогти. Ти, Діно, постели їй у своїй комірчині біля кухні, а вранці ми щось придумаємо. А тим часом, го­лубонько, лягайте спати й нічого не бійтеся.

Місіс Берд і її чоловік знову повернулися до віталь­ні. Вона сіла в своє крісло-гойдалку перед каміном і, злегенька погойдуючись, про щось замислилася. Містер Берд походжав по кімнаті й бурмотів сам до себе:

— Хм-хм! З біса неприємна історія!..

Нарешті він рішуче підступив до дружини і сказав:

— Ну ось що, жінко. Треба, щоб вона ще до ранку зникла звідси. Завтра, тільки-но розвидніє, той торго­вець пуститься в погоню. Якби вона була сама, то мог­ла б перечекати тихенько, доки все минеться. Але ж дитину ніякою силою не змусиш сидіти тихо, це безпе­речно. Чи то вона вистромить голову за двері, чи то ви­зирне у вікно — і тоді все пропало. Ото матиму я хале­пу, якщо їх засту­кають тут! Ні, треба забрати їх звідси цієї ж таки ночі.

— Цієї ночі! Яким чином? І куди?

— Ну, куди — це я добре знаю, — відказав сенатор, беручись узувати чоботи.

Та, натягнувши до половини один чобіт, він обхопив руками коліно і про щось глибоко замислився.

— З біса неприємна й паскудна історія! — мовив він зрештою і знову потягнув до себе вушка чобота. — Атож!..

Взувши один чобіт, сенатор узяв другий і занурено втупив очі у візерунчастий килим.

— І все ж, хоч-не-хоч, а їхати треба, хай йому грець! — докінчив він і, швидко натягнувши другий чо­біт, визирнув у вікно.

Маленька місіс Берд була стримана жінка, вона ні­коли в житті не казала чоловікові: “Бач! Таки на моє вийшло!” — отож і тепер, напевне здогадуючись, про що він думає, розважливо не впадала в слово і тихенько сиділа собі в кріслі, дожидаючи, поки її господар ви­знає за потрібне поділитися з нею своїми намірами.

— Розумієш, — мовив він нарешті, — один мій давній клієнт із Кентуккі, Ван-Тромп, відпустив на волю всіх своїх рабів і переїхав сюди. Він купив собі садибу десь миль за сім од нас, у верхоріччі притоки, серед лісових хащів, куди ніхто й не потикається без потреби. Та й знайти його дім не так-то легко. Там вона буде цілком убезпечена. Ото тільки лихо, що ніхто, крім мене, поночі туди не проїде.

— Чому? Куджо вельми справний візник.

— Та воно так, але річ у тому, що там треба двічі переїжджати бродом через притоку, і другий переїзд до­волі небезпечний, коли не знати його так, як я. Бо я їздив там верхи безліч разів і добре знаю, де треба по­вертати. Отож, як бачиш, іншої ради нема. Нехай Куджо десь над північ потихеньку запряже коні, і я повезу її сам. А потім, щоб сховати кінці у воду, Куджо одвезе мене до найближчого заїзду, і я сяду в диліжанс до Колумбуса, що проходить там між третьою і четвертою. Тож усе воно й виглядатиме так, наче я саме до диліжанса і поїхав каретою. А вранці я вже засідатиму в сенаті. От тільки, мабуть, почуватимусь я там досить кепсько після всього, що ми тут сьогодні говорили й ро­били. Та біс із ним, нікуди не дінешся!

— Серцем ти добріший, аніж розумом, Джоне, — сказала місіс Берд, поклавши свою маленьку білу руку на чоловікове плече. — Та чи могла б я тебе покохати, якби не знала тебе краще, ніж сам ти себе знаєш!

На очах маленької жінки зблиснули сльози, і така була вона гарна в ту мить, що сенатор мимоволі поду­мав: певно, він і справді неабиякий розумник, коли вже здолав полонити серце цієї чарівної істоти. Тепер йому лишалося одне: піти подивитись, чи запрягають там ко­ней. Одначе біля дверей він спинився і, обернувшись до дружини, нерішуче мовив:

— Мері, не знаю, як ти... але там у нас повна шух­ляда речей... нашого бідного маленького Генрі...

За цими словами він рвучко крутнувся на підборах, і двері за ним зачинились.

Його дружина перейшла до невеличкої спочивальні, суміжної з її кімнатою, і поставила свічку на комод. По­тім дістала ключ, задумано встромила його в замкову щілину шухляди і нараз за­вмерла. Обидва хлопчики, що весь час ходили слідом за нею, стояли мовчки, значливо поглядаючи на матір.

Місіс Берд поволі висунула шухляду. Там лежали курточки різних кольорів та фасонів, безліч фартушків, панчішок і навіть пара крихітних черевичків зі збитими носками, дбайливо загорнутих у папір. Було там і де­кілька іграшок: конячка, візок, дзиґа, м’ячик, — сумні пам’ятки, що краяли серце й навертали на очі сльози. Місіс Берд схилилася над ними й, затуливши обличчя руками, гірко заплакала, так що аж сльози її, просякаю­чи між пальці, почали капати в шухляду. Потім нараз підвела голову і взялась хапливо відбирати найпро­стіші та найнеобхідніші надібки і зв’язувати їх у клу­ночок.

— Мамо, — обізвався один із хлопчиків, — невже ти віддаси ці речі?

— Милі мої діточки, — лагідно й поважно відказала вона, — якби наш любий маленький Генрі побачив нас зараз, він би щиро зрадів душею. Я нізащо в світі не віддала б їх абикому, хто не знає лиха. А даю я їх ма­тері, чиє серце ще тяжче вражене, ніж моє.

Повернувшись до своєї кімнати, місіс Берд відчини­ла шафу й ді­стала звідти дві прості міцні сукні. Тоді підсіла до робочого столика, взяла голку, наперстка й ножиці і заходилась “випускати” ті сукні, як порадив їй чоловік. Заклопотана цим ділом, вона й незчулась, як старий годинник у кутку вибив північ і знадвору доли­нув стукіт карети.

— Мері, — сказав їй чоловік, заходячи до кімнати з пальтом у руці, — іди буди її, треба їхати.

Місіс Берд хутенько поскладала відібрані речі в не­велику валізку, замкнула її на ключик і віддала чолові­кові, щоб той одніс до карети. Відтак пішла кликати жінку. Незабаром на ґанку з’явилась Еліза з хлопчи­ком на руках, одягнена в плащ, капор та шаль, що на­лежали її благодійниці. Містер Берд поспіхом підсадив її в карету, і місіс Берд підійшла попрощатися. Еліза виглянула з карети і простягла їй руку, таку ж ніжну й гарну, як і та, що потиснула її на відповідь. Вона пильно подивилась в обличчя місіс Берд своїми велики­ми темними очима, сповненими безмежної вдячності, і очевидно хотіла щось сказати. Уста їй раз чи два безгуч­но ворухнулись, але голос зрадив її, і, промовисто звів­ши очі до неба, вона відкинулась на сидіння й затулила руками лице. Дверцята зачинились, і карета рушила...

Кілька тижнів перед тим ішли дощі. А як відомо, мастка, родюча земля Огайо враз перетворюється на грузьке місиво, отож наші подорожні їхали так званою “огайською колією”, спорудженою ще за добрих давніх часів.

— Оце то колія! — здивовано вигукують прибульці зі сходу, для яких це слово означає лише рівну дорогу до швидкої їзди.

То знайте ж, необізнані східні друзі, що в благосло­венному західному краї, де під час дощів стоїть просто-таки неймовірне, невилазне болото, дороги викладають грубими колодами, а потім прикидають їх зверху зем­лею, дерником або чим іншим, що трапиться напохваті, а ущасливлені краяни називають таку дорогу колією і навіть пробують нею їздити. З часом дощі геть розми­вають отой дерник чи землю, колоди розлазяться й стир­чать урізнобіч в ма­льовничому безладді, а між ними тут і там зяють глибокі чорні ями та баюри.

Отакою достоту дорогою і труситься наш сенатор, занурений у свої невеселі думи, що раз по раз перериваються, коли карету кидає на вибоях чи заносить у баюру: торох!.. торох!.. а тоді — шелеп!.. Сенатора, жінку і хлопчика нараз відкидає вбік, до віконця. Карета застрягає в баюрі, і чути, як кричить Куджо, поганяючи коней. По декількох марних спробах, коли сенаторові вже уривається терпець, карета раптом вискакує з ями, але її передні колеса провалюються в нову прірву, і сенатор, жінка й хлопчик гамузом падають на чільне сидіння. Капелюх безцеремонно зсувається сенаторові на ніс, закриваючи очі, і він уже думає, що настав його кінець. Хлопчик голосно плаче, а старий Куджо, сидячи на передку, звертається до коней із палкими напутніми словами. Під ударом його батога коні бор­саються, спотикаються, шарпають і нарешті зрушують карету з місця, але тут-таки провалюються задні ко­леса, і подорожні перелітають назад. Сенатор ліктем збиває на жінці капор, а вона обома ногами попадає в його капелюх, що від поштовху звалився додолу. Та ось трясовина лишається позаду, і засапані коні спи­няються. Сенатор знаходить свого капелюха, жінка по­правляє капор і заспокоює дитину, а тоді вони обсі­даються міцніше, готуючись до нових випробувань.

Деякий час карета звільна посувається далі, лише вряди-годи перехиляючись набік чи струшуючись на вибої, і наші подорожні вже тішать себе надією, що вони ще добре відбулися. Та от їх знову кидає так, що вони аж злітають на ноги й ту ж мить падають назад на сидіння, — і карета спиняється. Знадвору чути погуки, ляскання батога, а тоді біля дверцят з’являється старий Куджо.

— Даруйте, пане, але цього разу ми таки вскочили. Не знаю, як тепер і виліземо. Либонь, доведеться під­кладати жердину.

Сенатор у розпачі висідає з карети, обережно на­мацуючи ногою тверду місцинку. Аж раптом нога його зісковзує кудись у безодню, він намагається витягти її, втрачає рівновагу і гепається в болото, звідки його видобуває Куджо, у вельми жалюгідному стані...

Була вже глупа ніч, коли карета, вимкнувшись із трясовини і переїхавши бродом річечку, мокра й заля­пана болотом, спинилася перед дверима великого фер­мерського будинку. Тамтешні мешканці спали міцно, і довелось докласти чималих зусиль, аби звести їх з ліжка. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явив­ся сам господар. То був височенний опасистий чолов’яга, понад шість футів на зріст, одягнений у червону фланелеву сорочку. Його буйна рудувата чуприна була геть розкуйовджена, борода неголена, і це надавало поважному добродієві, м’яко кажучи, не вельми при­вабливого вигляду. Кілька хвилин він стояв отак на по­розі, тримаючи в руці свічку й здивовано блимаючи очима на наших подорожніх, і то було досить кумедне видовище. Сенатор насилу розтлумачив йому, в чім річ, і, поки він заходить у ті пояснення, ми коротко відрекомендуємо господаря нашим читачам.

Доброчесний Джон Ван-Тромп був колись відомий у штаті Кентуккі поміщик і рабовласник. І хоч на вигляд він був справжній ведмідь, проте серце мав од природи велике й справедливе, цілком відповідне до його веле­тенської статури. Багато років, тамуючи душевний не­спокій, спостерігав він згубні наслідки рабовласницької системи, що однаково калічила душі і гноблених, і гно­бителів. Нарешті його велике серце переповнилось і не витримало. Отож одної красної днини він узяв гамана, переправився через річку до штату Огайо і купив там чималу ділянку родючої землі; відтак виправив визвольні листи на всіх своїх рабів — чоловіків, жінок і дітей, — посадив їх у фургони й вирядив на проживання у ті місця, а сам подався у верхоріччя й осів на не­величкій відлюдній фермі, де й жив тепер зі спокійною душею та чистим сумлінням.

— Чи дали б ви притулок нещасній жінці з дити­ною, що тікає від людоловів? — навпростець запитав сенатор.

— А чому ж би ні, — поважно відказав чесний Джон.

— Так я й думав, — сказав сенатор.