Гамнет ebook

2023

ISBN 978-617-17-0171-7 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перекладено за виданням:

O’Farrell M. Hamnet / Maggie O’Farrell. — London, Great Britain : Tinder Press, 2020. — 384 p.

Переклад з англійськоїЄвгенії Канчури

Дизайнер обкладинкиАліна Яценко

О’Фаррелл М.

О-91 Гамнет / Меґґі О’Фаррелл ; пер. з англ. Є. Канчури. — Х. : Віват, 2023. — 352 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-617-17-0102-1 (укр.)

ISBN 978-1-4722-2379-1 (англ.)

Химерниця Агнес читає людські душі й зцілює тіла. Слава про незвичайні здібності дівчини-сокільниці шириться по околицях. Аж ось вона вже віддана дружина та мати, обробляє орендований у брата клаптик землі — відьмацький садочок Агнес. Збирає лікарські рослини, дбає про дітей і пасіку. Тим часом її чоловік Вільям підкорює лондонську сцену. Та одного дня смерть переступає їхній поріг і попри всі намагання Агнес щось змінити забирає одинадцятирічного Гамнета. Втрата сина змінює стосунки між чоловіком та жінкою, які колись кохали одне одного до нестями. Між ними виростає стіна з потужного болю та безпорадності. Але чотири роки по тому Вільям Шекспір створює п’єсу «Гамлет», відроджуючи і свого сина, і свій шлюб.

УДК 821.111

© Maggie O’Farrell, 2020

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023

Історична заувага:

Пара, що мешкала в 1580-ті роки на Генлі-стріт у Стратфорді, мала трьох дітей: старшу Сюзанну та менших, близнюків Гамнета й Джудіт.

Хлопчик, Гамнет, помер у 1596 році, йому було одинадцять.

Чотири роки по тому або пізніше його батько написав п’єсу під назвою «Гамлет».

Ні, він, пані, вмер, спочив,

Обернувся в прах.

В головах зелений дерен,

Камінь у ногах. Ой, ой!..

Вільям Шекспір. Гамлет. Дія IV, сцена V1

Гамнет і Гамлет — то насправді одне ім’я, написання якого постійно плутається в реєстраційних книгах Стратфорда кінця XVI — початку XVII ст.

Стівен Ґрінблатт. Смерть Гамнета й створення Гамлета

Частина перша

Хлопчик спускається сходами.

Прогін затісний ще й закручується спіраллю. Хлопчик повільно ступає зі сходинки на сходинку, тримається рукою за стіну, черевики гупають за кожним кроком.

Майже діставшись підніжжя, він на мить завмирає, оглядається на подоланий шлях. Потім, із раптовою рішучістю, стрибає через три останні сходинки — бо завжди так робить. Приземлившись, перечіплюється, падає коліньми на кам’яні плити підлоги.

Літо добігає кінця, день безвітряний і задушливий. Долішня кімната розкреслена косими смугами світла. Похмуре сонце заглядає на хлопця крізь шибку, жовті решітчасті рами вмуровані в тиньк.

Він стає на ноги, потирає побиті коліна. Дивиться в один бік, угору вздовж сходів, потім у другий, — не може вирішити, куди далі.

Кімната порожня, за ґратами каміна жевріє вогонь — жовтогарячі вуглини під м’якими спіралями диму. Побиті коліна пульсують з кожним ударом серця. Хлопець завмирає, тримаючи засувку дверей, що ведуть до сходів, потертий носок його черевика вже піднявся, готовий рушати, бігти. Світла, майже золотава чуприна стирчить над чолом.

Нікого немає.

Він зітхає, втягує в себе тепле запилюжене повітря, крокує кімнатою, виходить з парадних дверей, і далі — на вулицю. Гомонять між собою перехожі, вигукують вуличні торгівці, торохкотять повозки, цокають підкови коней, хтось жбурляє мішок із вікна, — але хлопцеві байдуже на весь цей гамір. Він зосереджено прямує вздовж фасаду до сусідніх дверей.

У дідовому будинку пахне завжди однаково: сумішшю дров’яного диму, лаку, шкіри, вовни. Пахощі, хоч і подібні, невловимо відрізняються від запаху суміжної двокімнатної оселі, де живе хлопчик із матір’ю та сестрами. Дід, скориставшись вузьким проміжком, прибудував колись ці кімнати до великого дому. Часом хлопець не розуміє, чому воно так. Ці два помешкання, зрештою, розділені лише тонкою саманною стіною, але повітря в кожному з них іншого роду, з іншими запахом, з іншою температурою.

У цьому будинку свистять і вирують протяги, їм вторять перестук молотків з дідової майстерні, вигуки покупців, що грюкають у вікно, галас і метушня заднього двору, кроки дядьків тут і там.

Але не сьогодні. Хлопчик стоїть у коридорі, прислухається: чи чутно звуки роботи. Праворуч — порожня майстерня: немає підмайстрів на табуретках біля верстата, інструменти розкладені на полицях, лоток із покинутими рукавичками, мов зліпками рук, виставлено на видноті. Вікно, через яке продається товар, затулене й замкнене міцним засувом. У їдальні ліворуч так само нікого. На довгому столі складені стосами серветки, свічка не запалена, тільки купка пір’я посередині. От і все.

Він вигукує привітання, запитує, чи є хтось. Ще, вдруге, гучніше. Нахиляє голову, прислухається: чи пролунає відповідь.

Нічого. Тільки балки потріскують, розширюючись від сонячного тепла, повітря тече під дверима й між кімнатами, погойдуються лляні фіранки, потріскує вогонь, — невиразні голоси спокійного порожнього будинку.

Він стискає пальцями залізну ручку дверей. День спекотний, навіть зараз, під вечір, тому він весь — від чола до низу спини — вкривається потом. Біль у побитих колінах загострюється, накочується хвилею, знову згасає.

Хлопчик розтуляє рота. Одне за одним викрикує імена, кличе всіх, хто живе в цьому будинку. Бабусю. Служницю. Дядьків. Тітку. Підмайстра. Діда. Він прагне догукатися до кожного, одного за одним. На мить йому спадає на думку ім’я батька, хочеться волати до нього, але батько далеко, за багато миль, годин та днів звідси, у Лондоні, там, де хлопчик ніколи не бував.

Але де ж, міркує хлопчик, поділися мати, старша сестра, бабуся, дядьки? Де служниця? Де дід, який зазвичай не виходить з дому протягом дня, якого завжди знайдеш у майстерні, де він квапить підмайстра або заносить прибуток до гросбуха? Де ж усі? Як так сталося, що обидва будинки порожні?

Він іде коридором. Зупиняється біля дверей майстерні. Хутко оглядається через плече, переконавшись, що поблизу нікого немає, ступає крок усередину.

Йому рідко коли дозволяють заходити до дідової рукавичної майстерні. Навіть стояти у дверях — і то заборонено. Дід завжди гримає: «Чого тут стовбичиш, лобуряко! Хіба не може людина чесно відробити свій день так, щоб на неї не витріщалися? Що, більш нема чим зайнятися, тільки вештатися тут і мух ловити?».

Гамнет — хлопець кмітливий, завжди розуміє всі шкільні уроки. Легко вловлює і зміст, і логіку всього, що розповідають, одразу запам’ятовує. Він так спритно пригадує дієслова, і граматику, і часи, і риторику, і цифри та обчислення, що, мабуть, хлопці йому трохи заздрять. Але й так само легко розсіюється його увага. Ось під час уроку грецької мови котиться вулицею візок, і він уже не дивиться на грифельну дошку, а гадає, куди той їде та що везе, а ще згадує, як дядько колись дав їм із сестрами покататися на возі з сіном, і як то було чудово, як пахло й кололося свіжоскошене сіно і як стукотіли колеса в такт підковам стомленої коняки. За останні тижні його вже двічі, як не більше, висікли у школі саме за брак уваги на уроках (бабуся казала, ще раз таке станеться, бодай один раз, і вона напише батькові). Вчителі не можуть зрозуміти, як це: Гамнет швидко все схоплює, може повторювати напам’ять, але на роботі зосередитися не здатний.

Почувши пташиний щебет у небі, цей учень замовкає просто посеред відповіді, наче грім небесний його вразив та мову відібрав. А якщо краєм ока помітить, що хтось зайшов до кімнати, то відривається від заняття, — хай що робив би: їв, читав, переписував вправу в зошит, — і втуплюється в ту людину, наче вона йому якусь важливу звістку принесла. Його так і тягне за межі реального, відчутного світу навколо, тягне зануритися у якийсь інший світ. Тілом він у кімнаті, але подумки — деінде, він — хтось інший, мандрує краями, лише йому відомими. Бабуся клацає перед ним пальцями та кричить: «Прокидайся-но, дитино!». «Повернися!» — шипить старша сестра Сюзанна, смикаючи за вухо. Вчитель волає: «Зосередься! Де ти знову?». Джудіт шепоче до нього, коли він нарешті повертається до цього світу, оглядається навколо, бачить, що він знову тут, у своєму будинку, за столом, з ним — його родина. А мама дивиться на нього, злегка всміхаючись, так начебто їй достеменно відомо, де саме він був.

Ось і зараз, зайшовши до забороненого простору рукавичної майстерні, Гамнет геть забув, що він біг по допомогу. Миттєво залишив усі турботи, що гнали його на пошуки: і те, що Джудіт хвора й хтось мусить подбати про неї, що йому треба знайти матір, чи бабусю, чи ще когось, хто знає, що робити.

З рейки звисають шкіри. Гамнет уміє розпізнавати іржаво-руду плямисту оленячу замшу, тонку й м’яку лайку, маленькі шкірки білок, грубу й шорстку шкуру кабана. Коли він підходить, уся ця лимарщина починає шурхотіти й обертатися на гачках, наче в ній ще залишилося зовсім трішки життя, здатного почути його кроки. Гамнет простягає руку, пальцем торкається козячої шкіри. Вона навдивовижу м’яка, мов жмуток річкових водоростей, коли запливаєш до них спекотного літнього дня. Шкіра ніжно погойдується вперед-назад, випростані ноги розчепірені навсібіч, немов у польоті, як у пташки чи кажана.

Гамнет обертається й розглядає два стільці біля верстата: один, із м’яким шкіряним сидінням, витертим до блиску дідовими штанами, та другий — тверду дерев’яну табуретку Неда, підмайстра. Обводить очима інструменти, підвішені на гачках уздовж стіни над верстатом. Він уміє визначити, котрими з них кроять, ріжуть, розтягують, скріплюють, а котрими зшивають. Він бачить, що підтягувачі для рукавичок — вужчі, жіночі — лежать не там, де треба: на верстаті, ліворуч від місця, де зазвичай сидить, зігнувши плечі та схиливши голову, Нед, де він працює рухливими спритними пальцями. Гамнет знає, що дід і за меншу провину починає волати на хлопця, та й рука в нього важка. Тому бере підтягувач, зважує його теплу дерев’яну вагу та вішає інструмент на належний гак.

Він уже прилаштувався витягти шухляду, де зберігаються клубки ниток та коробочки з ґудзиками, — обережно, обережно, бо знає, як вона рипить, — коли чує якийсь порух чи то шкрябання.

За кілька секунд Гамнет уже стрілою вилітає звідси, через коридор і до подвір’я. Він пригадує, за чим біг. Що це він собі робить — бавиться в майстерні? Сестрі зле, він мав покликати когось на допомогу.

Хлопець із грюкотом розчахує двері, одні за одними: до кухні, до броварні, до пральні. Скрізь порожньо, темно, прохолодно. Він знову кличе, тепер уже трохи хрипло, бо горло надірване криками. Він притуляється до стіни кухні та кóпає ногою горіхову шкаралупку, — та летить через усе подвір’я. Хлопець у розпачі, він залишився сам, без допомоги. Хтось та має бути тут. Хтось тут завжди є. Де вони можуть бути? Що вони роблять? Як так сталося, що нікого немає? Як матері й бабусі може не бути вдома? Вони ж там завжди: відчиняють дверцята духовки, помішують щось у казані над вогнем. Він стоїть на подвір’ї, оглядається — на парадні двері, на коридор, на вхід до броварні, на двері їхнього помешкання. Куди ж йому йти? Кого кликати на допомогу? І де всі?

У кожному житті є своє ядро, своє осердя, свій епіцентр, з якого все проростає і куди все повертається. Ось цей момент для матері, якої не було вдома: хлопчик, покинутий будинок, порожній двір, непочутий крик. Ось він стоїть тут, позаду будинку, кличе людей, які годували його, пеленали, заколисували, тримали за руку, коли він робив свої перші кроки, вчили його користуватися ложкою, дути на бульйон перед тим як піднести ложку до рота, обережно переходити вулицю, не чіпати собаку, коли спить, споліскувати чашку перед тим, як пити, триматися якомога далі від глибокої води.

Цей момент стане осердям усього її подальшого життя.

Гамнет обшкрябує черевики об решітку на подвір’ї. Йому впадають в око соснові шишки, до яких вони з Джудіт прив’язали довгі мотузки та нещодавно бавилися цими іграшками з котенятами. Ті такі манюні, мордочки, мов квіти-братки, лапки з м’якенькими подушечками. Домашня кицька заховалася у діжку в коморі, як мала їх привести, так і тримала там малюків кілька тижнів. Гамнетова бабуся видивлялася цей виводок повсюди, хотіла втопити, як зазвичай, але кицька їй не дала, переховуючи дитинчат у надійному таємному місці. Зараз вони вже підросли: двійко котиків бігають обійстям, вилазять на мішки, ганяють за пір’ячком, шматками вовни, впалими листками. Джудіт без них життя не уявляє, з рук не спускає. Тягає одненького в кишені фартуха, її видає клубок із нашорошеними вушками, що випирає з-під тканини. Бабуся знай собі кричить, що кине їх до бадді з дощовою водою. «Але все одно, — шепоче мама Гамнета, — котенята вже завеликі, бабуся їх не втопить. Вона тепер просто не зможе, — пояснює мама дітям, потихеньку витираючи сльози з переляканого обличчя Джудіт, — духу не вистачить у неї, вони ж будуть опиратися, ось побачите, вони будуть битися за життя».

Гамнет переступає через покинуті соснові шишки, мотузки від них тягнуться втоптаним подвір’ям. Котенят ніде не видно. Він штовхає шишку носком черевика, та котиться від нього кривою дугою. Хлопець здіймає очі на будинки, на численні вікна великого дому та на темний отвір дверей свого помешкання. Зазвичай вони з Джудіт тішилися, коли опинялися самі. Ось зараз він, наприклад, підбив би її вибратися разом з ним на дах кухонної прибудови, і вони змогли б дістатися до сливових гілок, які нависають над сусідським муром. Вони всипані, переповнені сливками з червоно-золотавими шкірочками, що майже репаються від стиглості; Гамнет видивився їх з горішнього вікна дідового дому. Якби це був звичайний день, він підсадив би Джудіт на дах, щоб вона наповнила кишені краденими фруктами, попри її вагання, докори сумління та протести. Вона не любить долучатися до чогось нечесного чи забороненого, така вже нехитра, але кілька Гамнетових слів завжди її переконують. Але сьогодні, як вони гралися з врятованими від наглої смерті котенятами, сестра поскаржилася, що в неї болить голова і горло, що її морозить, потім раптом кинуло в жар, тож вона пішла в дім і лягла.

Гамнет повертається через двері головного будинку вздовж коридору. Він уже майже вийшов на вулицю, аж раптом чує якийсь шум. Щось клацнуло чи зсунулося, не інакше, як якась людина.

— Агов? — кличе Гамнет. Чекає. Нічого. Тільки тиша тисне на нього, від їдальні та сусідньої вітальні.

— Хто тут?

Якусь мить, лише мить, він тішиться думкою, що це може бути батько: повернувся з Лондона, хотів здивувати, — так раніше бувало. Батько десь тут, може, за дверима, може, ховається, хоче пожартувати. Якщо Гамнет зайде до кімнати, батько покажеться. З подарунками у великому гаманці, пропахлий кіньми, сіном, довгими днями дороги. Він обійме сина, і Гамнет притиснеться щокою до шорстких зашкарублих застібок джеркіна2.

Він знає, що то не батько. Знає, добре знає. Він так довго гукав, батько відповів би, не став би ховатися в порожньому будинку. Та все одно, коли Гамнет заходить до вітальні, він відчуває, як падає серце, як зникає надія, як накриває розчарування, бо бачить, що біля столу у вітальні — дід.

Кімната оповита похмурим мороком, більшість вікон затягнуто фіранками. Дід стоїть до нього спиною, зігнувся, порпається з чимось: папери, ткана торба, якісь рахівниці. На столі — глек і горня. Дідова рука плентається між ними, голова схилилася, з грудей виривається хрипке дихання.

Гамнет чемненько кашляє.

Дід обертається, обличчя дике, люте, рука падає в повітрі, немов захищається від нападника.

— Хто тут? — кричить він. — Хто це?

— Це я.

— Хто?

— Я, — Гамнет ступає крок уперед, до вузької смуги світла, що пробивається від вікна. — Гамнет.

Дід гепається на стілець.

— Хлопче, ти мене до нестями злякав! — кричить він. — Якого біса ти тут отак вештаєшся?

— Вибачте, — відповідає Гамнет, — я гукав, гукав, але ніхто не відповідає. А Джудіт…

— Вони всі пішли, — відказує дід, змахуючи рукою, — чого ще від тих жінок чекати? — Стискає глек за горло та нахиляє його до горняти.

Рідина (ель, — думає Гамнет) різко хлюпається до кухля, трохи проливається на папери на столі, дід сипле прокльонами, вимочує рукавом. До Гамнета вперше доходить, що дід, мабуть, п’яний.

— А ви знаєте, куди вони пішли? — запитує Гамнет.

— Га? — бурмоче дід, витираючи свої папери. Сам же їх і зіпсував, його лють виринає гострою прямою рапірою. Гамнет відчуває, як її кінчик блукає кімнатою, шукає, на кого накинутися; хлопчик якусь мить уявляє горіхову гілочку, якою мама знаходить воду: кінчик сам обертається до підземного джерела, — тільки от він не джерело, а дідів гнів — зовсім не лозина. Гнів ріже, він болючий, непередбачуваний. Гамнет гадки не має, що може статися, що йому слід робити.

— Не стій там, от витріщився! — шипить дід. — Поможи-но!

Гамнет волочить ноги — одну, другу. Він нашорошений, у голові крутяться батькові настанови: «Тримайся якомога далі від діда, коли він у поганому гуморі. Дивися, не потрапляй йому під руки. Не наближайся, чуєш?». Батько наказував це йому, коли востаннє приїздив, вони тоді допомагали розвантажувати віз, що прибув із чинбарні. Джон, його дід, впустив тоді згорток шкір у болото і в раптовому нападі гніву жбурнув різак у садовий мур. Батько миттю відтягнув Гамнета назад, закрив собою, забрав з дороги, а Джон кинувся до будинку, пробіг повз них, мовчки. Батько тоді взяв обличчя Гамнета у долоні — пальці від шиї до потилиці, — пильно й твердо вдивився йому у вічі. «Сестер твоїх він не зачепить, а от за тебе я непокоюся, — бурмотів він, насупивши брови. — Ти зрозумів, про який настрій я кажу, зрозумів?» Гамнет кивнув, але йому хотілося, щоб цей момент тривав і тривав, щоб батько й далі тримав отак його голову й шию: йому від цього було так легко, він був у безпеці, відчував, що батько знає про нього все, що Гамнет йому дорогий. Водночас у животі все скрутилося, наче з’їв щось таке, що шлунок не приймає. З думки не йшли слова, які жбурляли один в одного батько з дідом, або те, як тато, сидячи за столом у батьків, увесь час намагається послабити комір. «Заприсягнися мені, — хрипло наказав батько того дня у дворі, — заприсягнися. Мені треба знати, що ти в безпеці, поки мене немає, поки не можу я за тобою наглянути».

Гамнет переконаний, що дотримує слова. Він — на достатній відстані. По другий бік каміна. Дід його тут не дістане, навіть якщо спробує.

Дід одною рукою спорожняє свого кухля, другою струшує краплини з аркуша паперу.

— Тримай-но це, — наказує він, простягаючи хлопцеві сторінку.

Гамнет нахиляється вперед, не сходячи з місця, бере аркуш самими кінчиками пальців. Дід звужує очі, придивляється до нього, кінчик язика стирчить з кутка рота. Він сидить у своєму кріслі, згорблений: стара, сумна жаба ропуха на камені.

— І це, — дід простягає йому ще один аркуш.

Гамнет, так само як перед тим, нахиляється вперед, намагається тримати належну дистанцію. Він думає про батька, як би він зараз ним пишався, йому б сподобалося.

Спритний мов лис, дід кидається на нього. Все стається так миттєво, що опісля Гамнет навіть не може пригадати послідовність подій: аркуш падає на підлогу між ними, дідова рука стискає його зап’ясток, потім — лікоть, тягне його вперед, через кімнату, через ту відстань, яку батько наказував пильнувати, а друга дідова рука, із кухлем, хутко злітає вгору. У Гамнета розсипаються перед очима кольорові смуги: червоні, жовтогарячі, мов вогонь, — вони розходяться з куточка ока, — і лише тоді хлопець відчуває біль. Гострий біль, пронизливий, колючий. Край кухля влучив йому просто над бровою.

— Ото будеш знати, — каже дід спокійним голосом, — як до людей підкрадатися.

З очей Гамнета — з обох, не тільки з пораненого — бризкають сльози.

— Рюмсаєш, еге ж? Мов дівка мала? Таке саме погане, мов твій батько, — говорить із відразою дід, але відпускає.

Гамнет відскакує назад, ударяється гомілкою об край кушетки.

— Ото тільки то й міг, що рюмсати, квилити та скиглити, — бурмоче дід. — Ані хребта. Ані розуму. Вічно одне й те саме. Ні до якої справи не здатне.

Гамнет вибігає надвір, біжить вулицею, витираючи обличчя, розмазуючи кров рукавом. Він кидається у парадні двері свого будинку, далі — сходами, до горішньої кімнати, де на солом’яному матраці біля великого, з балдахіном, ліжка їхніх батьків лежить тендітна фігурка. Вона вдягнена — брунатна сорочка, білий чепчик, його зав’язки розпущені, обплутали шию — лежить поверх простирадл. Скинула черевики, вони валяються поруч, догори дриґом, мов пара вилущених стручків.

— Джудіт, — промовляє хлопчик, торкаючись її руки, — тобі краще?

Повіки дівчинки підіймаються. Якусь мить вона дивиться на брата, немов із далекої відстані, знову заплющує очі.

— Я сплю, — бурмотить вона.

У неї таке саме, як у нього, обличчя у формі серця, такі самі надламані брови, таке саме, солом’яного кольору, волосся стирчить угору. Очі, які щойно на коротку мить зупинилися на його обличчі, такого ж кольору — теплого бурштину, із золотими вкрапленнями, — усе, як у нього. Для цього є причина: вони народилися в один день, після того як ділили одне материнське черево. Хлопчик і дівчинка — близнюки з’явилися на світ через кілька хвилин одне за одним. Вони подібні, немов народилися в одній сорочці.

Він прикладає руку до її пальців — такі ж нігті, такі ж кісточки, хоча в нього — більші, ширші, брудніші. Він намагається не думати про те, що її пальці гарячі й липкі.

— Як ти? — допитується він. — Краще?

Вона ворушиться. Їхні пальці переплітаються. Підборіддя дівчинки здіймається, опадає. Ось воно, — бачить хлопчик, — пухлина на шиї, біля гортані. І ще одна, де плече переходить у шию. Пильно дивиться на них. Наче під шкірою Джудіт — два перепелиних яєчка. Відкладені, бліді, овальні, здається, ось-ось лупитися почнуть. Одне на шиї, одне на плечі.

Вона щось каже, губи розкриваються, язик ворушиться в глибині рота.

Він нахиляється ближче:

— Що ти сказала?

— Обличчя, — повторює вона. — Що сталося з твоїм обличчям?

Він прикладає руку до брови, відчуває там набряк, вогкий від крови.

— Нічого, — каже. — Нічого такого не було. Слухай, я піду по лікаря. Я недовго.

Вона ще щось каже.

— Мама? — повторює він. — Вона скоро буде. Вона десь недалеко.

*

А насправді вона далеко, більш як за милю звідси.

У Агнес є клаптик землі на фермі Г’юлендз, орендований у брата. Тягнеться від рідного будинку до лісу. Вона там тримає бджіл у плетених з конопляної соломи вуликах, бджоли гудуть працьовито й зосереджено. На ділянці — ряди трав і квітів, рослин, гнучкі стебла яких в’ються по опорах-гілочках. Мачуха закочує очі й каже: «Відьмацький садочок Агнес».

Агнес тут бачать майже щотижня: вона рухається поміж рядами рослин, вириває бур’яни, прикладає руку до маківок вуликів, підрізає тут і там гнучкі пагони, а окремі квіти, листя, стручки, пелюстки ховає до шкіряної поясної сумки.

Сьогодні її викликав сюди брат, його підпасок прибіг із повідомленням: щось не те коїться із бджолами, вони повилітали з вуликів та рояться на деревах.

Агнес кружляє між вуликами, дослухається до того, що нашіптують бджоли. Роздивляється рій у садку: чорна пляма розповзлася гілками, дрижить та вібрує від люті. Щось їх роздратувало. Погода, зміна температури чи хтось поліз до вулика? Дітлахи чи котрась заблукала вівця, а може, мачуха?

Вона проводить рукою над вуликом, під ним, біля вічка, над покровом бджіл, які ще не розлетілися. Агнес у прохолодній сорочці працює в темній тіні дерев біля річки, густе волосся заплетене в косу та підколоте до маківки, сховане під білим койфом3. Захисна сітка бджоляра не прикриває її обличчя, вона ніколи такого не вдягає. Якщо наблизитися, можна побачити, що губи жінки ворушаться, щось шепочуть, чутно тихенькі звуки, вона цокає язиком, промовляє щось до комах, що кружляють над головою, присідають на рукав, випадково вмощуються на її обличчі.

Вона виймає стільник з вулика, присідає, роздивляється. Немов єдина цілісна істота у безперервному русі обіймає поверхню стільника: брунатна, із золотими цятками, крила — малесенькі сердечка. Це сотні бджіл збилися докупи, чіпляються за стільник, за свою винагороду, за свою працю.

У руці Агнес тліє жмуток розмарину, вона легко помахує ним над стільником, дим залишає слід у тиші серпневого повітря. Бджоли здіймаються разом, кружляють навколо її голови — хмара, що не має меж, народжена у повітрі мережа, що творить і відтворює сама себе.

Блідий віск ретельно зібрано в кошик, мед повільно й неохоче капає, залишаючи стільник. Сочиться помалу, жовтогарячий, золотий, із гострим присмаком чебрецю, квітковою солодкістю лаванди, він стікає у глечик, підставлений Агнес. Потік меду витягується зі стільника до горщика, розширюється, перекручується.

Раптом щось відчутно змінюється, щось бентежить повітря, наче безшумна птаха промайнула над головою. Агнес досі сидить навпочіпки, здіймає голову. Від цього руху рука смикається й краплина меду падає їй на зап’ясток, тече пальцями, нижче, до глечика. Агнес хмуриться, ставить назад стільникову рамку, стає на ноги, облизує пальці.

Вона вдивляється у солом’яні стріхи Г’юлендзу праворуч від себе, білу завісу хмар над головою, неспокійні гілки лісу ліворуч, бджолиний рій на яблунях. Удалині її молодший брат (другий з молодших) веде овець уздовж вузької протоптаної стежини, в руках у нього лозина, собака бігає кругом отари. Усе так, як мало б бути. Агнес якусь мить удивляється у переривчастий потік овець, дріботіння ніг, збите, замурзане руно. На щоку їй сідає бджола, Агнес зганяє її помахом.

Пізніше, і аж до кінця життя, вона думатиме, що, якби ж то вона тоді все покинула й забрала б свої торби, рослини та мед, якби побігла тоді додому, якби дослухалася до своєї раптової, невимовної тривоги, вона могла б змінити все те, що сталося потому. Якби вона покинула напризволяще бджіл, що роїлися, дозволила б їм самим дати собі раду, не намагалася б умовити їх повернутися до вуликів, вона могла б відвернути все, що наближалося в ту мить.

Але вона цього не зробила. Агнес витирає піт над бровами, на шиї, каже собі не бути дурною. Закриває повний глечик кришкою, загортає в листя стільникову рамку, притискає руку до наступного вулика, щоб прочитати його, зрозуміти, що коїться. Жінка нахиляється, відчуваючи, як гудить і вібрує його нутро; вона відчуває його силу і міць, наче насувається буря.

Хлопчик, Гамнет, біжить вулицею, повертає за ріг, ухиляється від коня, що терпляче стоїть між голоблями воза, оббігає гурт чоловіків, які зібралися перед будинком гільдій, — вони серйозні, зосереджені, говорять про щось своє. Біжить повз жінку з немовлям на руках — та припрошує старшу дитину йти швидше, не відставати, повз чоловіка, що лупцює віслюка, повз собаку, що відірвався на хвильку від своєї поживи, аби подивитися на Гамнета: чого це він так летить. Собака коротко гавкає, наче застерігає, потім знову заходиться гризти своє.

От уже й будинок лікаря — Гамнет запитав дорогу в жінки з немовлям — хлопець щосили грюкає у двері. Раптом помічає власні пальці, нігті, їхня форма так нагадує руки Джудіт. Заходиться стукати ще сильніше. Гупає, гримить, галасує.

Двері різко відчиняються, виглядає роздратована вузьколиця жінка.

— Що це ти витворяєш? — верещить вона, махаючи на нього шматою, наче хоче відігнати, мов комаху. — Такий гамір і мертвого розбудить. Забирайся!

Вона хоче зачинити двері, але Гамнет кидається вперед:

— Ні, — каже він, — будь ласка, пробачте, мадам. Мені потрібен лікар. Нам потрібен. Моя сестра… їй погано. Може він до нас прийти? Може прийти просто зараз?

Жінка міцно тримає двері червонястою рукою, проте погляд її стає уважнішим, стурбованим, наче на обличчі Гамнета їй удається прочитати, наскільки все серйозно.

— Його немає, — відповідає вона нарешті. — Він до пацієнта пішов.

Гамнет важко ковтає:

— Коли він повернеться, ви не знаєте, будь ласка?

Тиск на двері зменшується. Він ставить ногу всередину, друга — знадвору.

— Гадки не маю. — Вона оглядає його з голови до ніг, одна з яких удерлася до її передпокою. — А що таке з твоєю сестрою?

— Не знаю, — він намагається відтворити подумки образ Джудіт, як вона лежить на ковдрах, очі заплющені, зблідла шкіра вся пішла червоними плямами. — У неї лихоманка. Вона в ліжку.

Жінка супиться:

— Лихоманка? А бубони є?

— Бубони?

— Пухлини, під шкірою. На шиї, на руках.

Гамнет пильно дивиться на неї: на зморшку, що залягла між бровами, на зав’язку чепчика, яка натерла свіжий слід їй за вухом, на жорсткі кучері, що вибиваються ззаду. Він думає про слово «бубони», про те, що воно схоже на назву якоїсь рослини, про те, що воно наче булькає, і сам звук подібний на те, що воно описує.

Холодний страх пронизує його груди, миттєво охоплюючи серце тріскучим морозом.

Жінка хмуриться ще сильніше. Вона торкається долонею грудей Гамнета й випихає його з будинку.

— Іди, — каже вона, обличчя її раптом стає ще вужчим. — Іди додому. Зараз. Іди звідси.

Вона вже майже зачинила двері, але крізь вузьку шпарину додає, майже співчутливо:

— Я попрошу лікаря, щоб зайшов до вас. Я знаю, чий ти. Ти ж рукавичника хлопець, еге ж? Онук. З Генлі-стріт. Попрошу його вас провідати, як повернеться. А тепер іди. Не зупиняйся, повертайся додому.

А потім додає, наче згадавши:

— І нехай Бог тебе береже.

Він біжить назад. Світ наче став яскравішим, людський гамір гучнішим, вулиці довшими, колір неба різким, блискуче синім. Кінь досі стоїть, запряжений у повозку, собака вже згорнувся на ґанку біля дверей. «Бубони», — думає він. Він чув раніше це слово. Він знає, що воно означає, що саме воно означає. «Звісно, ні, — думає він, повертаючи до своєї вулиці, — цього не може бути. Не може. Вона — він не вимовить того слова, не дозволить йому пролунати навіть у голові, — вона вже багато років у місті не з’являлася». Він знає: хтось уже має бути вдома, поки він добіжить до парадних дверей. Коли він відчинить двері. Коли переступить поріг. Коли погукає когось, будь-кого. Має бути відповідь. Хтось та вже буде вдома.

Сам того не відаючи, поки біг до будинку лікаря, Гамнет розминувся зі служницею, і з бабусею, і з дідом та старшою сестрою.

Бабуся Мері крокувала провулком уздовж річки, розносячи замовлення: палиця напоготові, щоб відлякувати особливо войовничих півнів. Сюзанна пленталася поряд. Її було залучено, щоб нести кошик із рукавичками — з оленячої замші, лайки, окантовані білячим хутром, з вовни, вишитими рукавичками, простими рукавичками.

— От хай мене грім поб’є, не можу второпати, — вичитувала Мері, поки не помічений ними Гамнет пробіг іншим кінцем провулка, — чому ти не здатна хоча б в очі людям поглянути, коли вони з тобою вітаються? Тож дехто з них — найдорожчі клієнти твого дідуся, бодай крихітка чемності не завадить. От мені тепер справді здається, що…

Сюзанна тільки очі закочувала й волочилася за нею, тягнучи того кошика з рукавичками. «Руки вже геть відриваються», — думала вона, зітхаючи, аби заглушити бабусине дзижчання, та здіймаючи погляд на шматочок неба, розрізаного дахами будинків.

Джон, дід Гамнета, стояв у компанії інших чоловіків перед будинком гільдій. Він залишив свої розрахунки та вийшов з дому, коли Гамнет був нагорі з Джудіт, а поки хлопець біг до лікаря, стояв до нього спиною. Якби Гамнет, минаючи його, повернув голову, то побачив би, як дід тулиться до купки чоловіків, заглядає в обличчя, хапає за руки, як ті неохоче приймають ці знаки уваги, а він і далі штурхає їх, піддражнює, кличе з собою до шинку.

Джона не запросили на зустріч гільдій, але він почув про неї, тому й прийшов з надією перейняти чоловіків, перш ніж ті розійдуться. Він тільки того й прагне, що відновити свій колишній статус поважної впливової людини, повернути собі добру славу. Він це зробить, він знає, що зможе. Йому потрібно лише, аби ці люди, яких він знає роками, які його знають, які здатні поручитися за його працьовитість та вірність цьому місту, до нього дослухалися. Або, у найгіршому разі, щоб гільдії та міська влада пробачили його та заплющили очі на те все. Колись він був бейліфом, а потім і олдерменом4; сидів на передній лаві церкви й носив червоні шати. Невже вони про це забули? Як вони могли не запросити його на зустріч гільдій? Раніше він мав уплив — панував над усіма. Раніше він був кимось. А тепер от мусиш жити й радіти кожному пенні, що твій старший надішле з Лондона (а який то був ледачий парубок, вештався ринком, тільки час гаяв; хто б міг подумати, що отаке чогось досягне в житті?).

Джонів бізнес і далі процвітає, тому що людям завжди будуть потрібні рукавички. Тож, якщо цим людям відомо про його оборудки з вовною, позови до нього через те, що відправи пропускає, та штрафи за те, що помиї на вулицю вилляв, нехай так і буде. Джон переживе їхній осуд, нарікання та вимоги, їхнє пліткування про те, що його родина розорена, чи про те, що його не запрошують на збори гільдій. Його будинок — один із найкращих у місті, так було і є. Чого Джон не може винести, так це того, що ніхто з них не перекине з ним чарчини, не переламає хліба за його столом, не зігріється біля його вогнища. Зараз, перед будинком гільдій, вони уникають його погляду, продовжують свої балачки. Не слухають його промови, не чують про надійність торгівлі рукавичками, про його успіхи та тріумфи, не чують, як він запрошує їх до шинку чи на обід до господи. Кивають звіддаля, відвертаються. Один тільки поплескує по плечі та примовляє: «Авжеж, Джоне, авжеж».

Тож до шинку він іде сам. Так, ненадовго. Нема ганьби, як чоловік сам собі компанію складе. Він сидітиме тут, у напівтемряві, як у сутінках, перед ним на столі горітиме свічка, він дивитиметься, як у її світлі кружляють і кружляють неприкаяні мухи.

Джудіт лежить у ліжку, а стіни, здається, пливуть на неї, випирають, тиснуть, знову вигинаються назад. На неї, від неї, на неї, від неї. Стійки навколо ліжка її батьків, у кутку, звиваються й переплітаються, як змії; стеля брижіє, мов поверхня озера; руки — то коротесенькі, то довгі й далекі. Лінія, де білий тиньк зустрічається з темним деревом балок, мерехтить і заломлюється. Обличчя й груди гарячі, розпечені, вкриті слизьким потом, а ноги крижані. Вона здригається, раз, двічі, судома зводить усе тіло, дівчина бачить, як стіни хиляться до неї, змикаються, віддаляються. Вона заплющує очі: сховатися від стін та змій на стовпчиках ліжка, від тієї стелі, що пливе.

Й одразу вона — деінде. Там і тут, і ще десь — водночас. Вона йде лугом, міцно тримаючись за руку. Рука — сестри Сюзанни. Рука з довгими пальцями й родимкою на четвертому суглобі. Рука пручається потиску: пальці не огортають пальці Джудіт, вони жорсткі, негнучкі. Джудіт мусить триматися з усієї сили, щоб сестрина рука не вислизнула з її долоньки. Сюзанна широко крокує довгою луговою травою, з кожним кроком її рука посмикується в долоні Джудіт. Якщо Джудіт відпустить, її накриє густа трава. Вона загубиться, її ніколи не знайдуть. Треба — дуже треба — триматися за цю руку. Не відпускати нізащо. Попереду них, вона знає, — йде брат. Гамнетова голова то пірнає в траву, то злітає над нею. Його волосся кольору стиглої пшениці. Він мчить лугом попереду, мов заєць, мов комета.

Потім Джудіт опиняється в натовпі. Сутеніє, холодно; проблиски ліхтарів проколюють морозну пітьму. Мабуть, це стрітенський ярмарок. Вона в натовпі й водночас над ним, на сильних плечах. Її батько. Ногами охопила його шию, а він тримає її щиколотки. Джудіт занурилася руками йому у волосся. Волосся в нього густе, темне, як у Сюзанни. У лівому вусі в нього срібне кільце, вона постукує по ньому мізинцем. Батько сміється — вона відчуває, як гуркіт, наче грім, переходить від його тіла до неї, — він хитає головою, щоб сережка задзеленчала від її нігтика. Тут же й мати, і Гамнет, і Сюзанна, і бабуся. Але батько обрав саме Джудіт, щоб покатати на плечах: тільки її.

Потужний спалах світла. Жаровні яскраві й люті навколо дерев’яного майданчика, високого, майже такого, як вона на батькових плечах. На помості двоє чоловіків у золотаво-червоному вбранні, розшитому китицями й стрічками; на головах — високі капелюхи, обличчя білі як крейда, брови — чорні-чорні, губи — червоні-червоні. Один пронизливо й високо кричить і кидає в другого золоту кулю; той перекидається на руки й ловить м’яч ногами. Батько відпускає її щиколотки, аплодує, Джудіт учіплюється йому у волосся, охоплює голову. Вона боїться, що зараз впаде, перекинеться назад, звалиться з батькових плечей у киплячий, неспокійний натовп, який пахне картопляним лушпинням, мокрим псом, потом і каштанами. Крик того чоловіка сповнює серце страхом. Їй не подобаються жаровні; їй не подобаються гострі брови чоловіків; їй це все взагалі не подобається. Вона починає тихо плакати. Сльози течуть по щоках, залишаються, мов перли, у батьковому волоссі.

Сюзанни та її бабусі Мері ще немає вдома. Мері зупинилася побалакати з жінкою з їхньої парафії: вони нахвалюють одна одну, охкають та ахкають, поплескують по руці, але Сюзанну не обманути. Вона розуміє, що ця жінка не любить її бабусю: безперестанку озирається через плече, дивлячись, чи хтось не помітить її за розмовою з Мері, дружиною опального рукавичника. Сюзанна знає: багато містян, що колись уважалися їхніми друзями, тепер переходять вулицю, щоб навіть не привітатися. Це триває роками, але відколи дідуся оштрафували за те, що не ходив до церкви, більшість із них навіть удаваної ввічливості не виявляють, минають на вулиці, буцімто не впізнали. Сюзанна бачить, як бабуся перепиняє жінку, — тій уже не було куди подітися, розмови з ними уникнути не вдалося. Сюзанна все це бачить. І це пече її розум, пече голову зсередини до чорних пропалин.

Джудіт лежить у ліжку сама. Розплющує очі, заплющує очі. Ніяк не може зрозуміти, що сталося цього дня. От вони з Гамнетом тягали мотузочки, гралися з кошенятами, пильнували, чи не йде бабуся, бо Джудіт наказали наколоти скіпок на розпал та відполірувати стіл, поки Гамнет буде вчити уроки, — аж раптом руки ослабли, спина заболіла, у горлі почало дерти. «Мені погано», — тільки й сказала вона братові. Він відвів очі від кошенят, утупився в неї, пильно вдивляючись у її обличчя. І от вона лежить тут, у ліжку, й гадки не має, як сюди потрапила, куди подівся Гамнет, коли повернеться мама, чому вдома нікого немає.

Служниця довго вибирає на ринку молоко з вечірнього надою, фліртуючи з молочником.

— Ну, гаразд, — промовляє він, не відпускаючи відра.

— Ой, — вона смикає за ручку. — Ти мені не віддаси?

— Віддам що? — перепитує молочник, піднявши брови.

*

Агнес закінчила збирати мед, узяла торбу й підпалений жмуток розмарину, наближається до рою. Вона змете бджіл у торбу й поверне до вулика, лагідно, ніжно, обережно.

А батько — за два дні дороги, у Лондоні, саме зараз крокує через Бішопсгейт до річки, де має купити прісний хлібець, який продають на ятках. Зголоднів сьогодні він страшенно; уже прокинувся з відчуттям голоду, ні ель із кашею на сніданок, ні пиріг на обід його не наситили. Він дбайливо ставиться до грошей, ретельно рахує їх, ніколи не витрачає зайвого. Багато хто з тих, з ким він працює, кепкують з цього. Подейкують, ніби він під підлогою ховає мішки із золотом; а він це чує та й сміється. Це, звісно, неправда: усе, що він заробляє, відправляє додому в Стратфорд або пакує в сідельні сумки, коли їде туди сам. Жодного пенні без крайньої потреби не витрачає. І сьогодні цей пісний хлібець посеред дня — така от крайня потреба.

Поруч із ним крокує зять його квартирного господаря. Чолов’яга не замовкає, відколи вони вийшли з дому. Гамнетів батько слухає краєм вуха, про що той торочить: щось про образу на тестя, недодане придане, невиконану обіцянку. Натомість він думає про сонце, яке сягає землі крізь вузькі щілини між будинками, немов спускаючись драбиною, як воно висвітлює вимиту до скляного блиску вулицю; про хлібець, що чекає на нього біля річки; про те, як білизна, щойно випрана, ще пахне милом, полощеться на вітрі над головою; про дружину, мимохіть, як її лопатки з’єднуються й розходяться, коли вона закріплює своє важке волосся; про шви на носку черевика, які, здається, самі собою розлізлися, і тепер треба йти до чоботаря; може, одразу, як він з’їсть свій хлібець, позбудеться зятя квартирного господаря та його сварливого торохкотіння.

А Гамнет? Він знову заходить у вузький будиночок, зведений у щілині, у проміжку. Тепер він упевнений, що всі повернуться. Він і Джудіт більше не будуть удома самі. Тепер прийде хтось, хто знає, що робити, хтось візьме на себе цю турботу, хтось скаже йому, Гамнету, що все добре. Він заходить усередину, відпускає двері, вони самі зачиняються за спиною. Він гукає: він повернувся, він удома. Він зупиняється, очікуючи відповіді, але нічого немає: тільки тиша.

Якщо стояти біля вікна у Г’юлендзі та витягнути шию вбік, можна побачити узлісся.

Можливо, воно здасться вам неспокійним, бурхливо-зеленим, непостійним. Вітер пестить і куйовдить масу листя. Кожне дерево відповідає на його доторк по-своєму, не так, як сусіднє: може миттєво, а може й не одразу. Порух кожного дерева різний: одне згинається під вітром, інше тремтить, здригається, підносить гілля, наче прагне здійнятися у повітря разом із землею, що його годує.

Одного ранку, напровесні, десь за п’ятнадцять років до того дня, як Гамнет побіжить до будинку лікаря, учитель латини стоїть біля того вікна, неуважно посмикуючи кільце в лівому вусі. Він дивиться на дерева. Те, як вони вишикувалися, облямовуючи межу ферми, нагадує йому задник театральної сцени, мальовану обманку, що розгортається миттю, створюючи ілюзію місцини, щоб глядачі зрозуміли: вони тепер на лоні природи, у лісі, а місто й вулиця з попередньої сцени зникли, — тепер вони на порослій деревами, дикій, неприборканій, непевній землі.

Учитель злегка хмуриться. Так і стоїть біля вікна, руку притис до шибки, пучки аж побіліли. За спиною — хлопці відміняють дієслова, учитель їх наразі не чує, його захопив разючий контраст між гостро синім весняним небом і свіжою зеленню юного листя лісу. Здається, що кольори б’ються, змагаються між собою за першість, міряються життєвою силою, хто переможе: зелений чи синій, той чи той. Латина дітлахів омиває його хвилями, тече крізь нього, мов вітер крізь дерева. Десь у фермерському будинку лунає дзвін, спочатку коротко, потім наполегливо. Чутно кроки в коридорі, грюкають двері об одвірок. Один з хлопців, Джеймс, найменший, — учителеві не потрібно обертатися, він і так знає, — зітхає, кашляє, прочищає горло, знову повертається до зубріння. Учитель поправляє комір, пригладжує волосся.

Латинські дієслова кружляють кімнатою, танцюють навколо нього, мов туман, що, розколиханий сонцем, здіймається над болотом, струмлять по ногах угору, до плечей, витікають крізь вуха, просочуються у тріщини переплетіння віконної рами. Він дозволяє монотонним голосам злитися у хмарі звуків, що плине аж до високих почорнілих кроков. Слова збираються там, під стелею, змішуються із завитками димної пелени, яка здіймається від безкоминного вогнища, що тліє за ґратами. Він наказав хлопцям провідміняти дієслово incarcerare5. Твердий «к» повторюється, шкребе стіни кімнати, наче самі слова шукають шлях, прагнуть вирватися на волю.

Учитель мусить приходити сюди двічі на тиждень — наказ його батька, рукавичника, бо той якимось чином заборгував Г’юлендзу, порушивши угоду чи то домовленість із йоменом6, котрому належала тоді ця ферма. Той йомен — кремезний чолов’яга, який носив за поясом вівчарський батіг, що нагадував пірнач. Щось було таке у його відкритому простому обличчі, що дуже подобалося вчителеві. Але минулого року йомен раптово помер, залишивши всі свої акри землі та отари, а також дружину та восьмеро чи дев’ятеро дітлахів (учитель не певний, скільки саме). Батько цю подію зустрів із ледь прихованою радістю. Суть позики була відома лише йому: учитель підслухав (а він добре вмів таємно підслуховувати), як батько пізно вночі, коли гадав, що ніхто не почує, тішився: «От бачиш? Удова не знатиме, або навіть якщо й знатиме, не насмілиться вимагати чогось від мене, або це тупе здоровило — старший син, він так само мовчатиме».

Проте вдова чи син учинили саме так, як мали, отже, та домовленість (учитель дібрав з розмов, що точилися за зачиненими дверима спальні батьків) полягала у якомусь батьковому зобов’язанні перед йоменом щодо його партії овчини. Батько заявив йомену, що шкіри відправили на визолювання, і той рукавичнику повірив. Але потім батько наполіг на тому, що вовну потрібно залишити, тож йомен щось запідозрив, з чого, власне, уся халепа й розпочалася. Учителеві незрозуміло, чим саме завершилася справа, бо розмова перервалася: мати мусила бігти до малого Едмонда, який чогось розверещався.

Усе сходилося до того, що рукавичник, батько вчителя, підшукував собі нове, не дуже легальне, джерело доходу, про яке нікому не слід було знати, — ось, власне, що вдалося зрозуміти вчителеві. Батьки суворо попередили малих: коли хтось спитає, вони мають казати, що всі ці овечі шкури зберігаються в них для виготовлення рукавичок. Це трохи спантеличило дітей, бо їм би й думки не сяйнуло, що шкіра може згодитися для чогось іншого, аніж рукавички. Для чого ще їхній батько, найуспішніший рукавичник міста, міг би її застосувати?

Отже, існував якийсь борг чи штраф, який його батько не міг (чи не хотів) сплатити, а йоменова вдова чи син не бажали цього так спустити, отже, виходить, що він сам тут замість оплати. Він, його час, його латинська граматика, його мозок. Двічі на тиждень, — за наказом батька, — він має пройти майже милю від міста, вздовж струмка, до цього завжди оточеного вівцями будинку в низовині, де він мусить допомагати молодшим хлопцям з їхніми уроками.

Його про цей план ніхто не сповіщав, але тенета навколо вже розставили. Одного вечора, коли всі домашні вже збиралися лягати спати, батько прикликав його до майстерні й повідомив, що він має ходити до Г’юлендзу, «щоб утовкмачити якусь науку в тамтешніх хлопців». Учитель тоді стояв у дверях і вдивлявся в батькове обличчя.

— Коли, — запитав він, — про це було домовлено?

Мати з батьком витирали й полірували інструменти, готуючи їх до наступного дня.

— А то не твій клопіт, — огризнувся батько. — Тобі треба знати, що ти підеш, та й по всьому.

— А що, — відповів син, — якщо я не схочу цього клопоту?

Батько засунув довгий ніж до шкіряних піхов, удаючи, наче не чув такої відповіді. Мати глянула на чоловіка, потім — на сина, непомітно й хутко хитнула головою.

— Підеш, — зрештою відповів батько, відкладаючи шмату, — і на цьому все.

Бажання кинутися геть від цих двох людей, вирватися з кімнати, розчахнувши двері, вибігти на вулицю здійнялося в синові, мов сік, що струменить у дереві. Так, хотілося вдарити батька, заподіяти йому якусь тілесну шкоду, схопити його кулаки, руки, пальці, повернути цьому чоловікові все, що той йому заподіяв. Кожен із шістьох дітей колись побував у його лещатах, отримував стусани й ляпаси, коли той був не в гуморі, але те, що постійно діставалося старшому синові, ні в яке порівняння з цим не йшло. Він не розумів, але щось у його вдачі весь час притягувало до нього батькову лють та розчарування, немов підкову до магніту. Він увесь час носив у собі відчуття батькової мозолистої долоні, що стискає ніжну шкіру його передпліччя. З цього капкана не втечеш, і тепер батько може насипати стусанів другою, вільною рукою. Шок від ляпасів, що сипалися згори, гострий біль обдертої шкіри, удари дерев’яним приладдям по спині й ногах. Тверді кістки дорослої руки, ніжна й м’яка плоть дитини — так легко було зігнути й скалічити ці юні, незміцнілі кістки. Вогкий і липкий гнів, безсилля приниження, нескінченні хвилини шмагання.

Гнів його батька прилітав нізвідки, як буря, і так само швидко минав. З’являвся без правил, без жодного попередження, без обґрунтування; ніколи не спонукала до насильства двічі та сама причина. Ще змалечку син навчився відчувати початок цих вивержень, розробив собі низку трюків і вивертів, щоб уникнути батькових кулаків. Мов астроном, який читає дрібні зрушення і зміни в розташуванні й русі планет і сфер, прагнучи передбачити майбутнє, старший син навчився вправно читати настрої та вирази батькового обличчя. З того, як грюкнули двері, коли батько заходив з вулиці, як гупають його кроки кам’яними плитами підлоги, син навчився розуміти, чи чекає на нього прочуханка. Розлита вода, чоботи, залишені не в тому місці на підлозі, вираз обличчя, що здався недостатньо чемним, — будь-що з цього могло стати приводом для важкої батькової руки.

За останній рік син виріс, став вищим за батька: він сильніший, молодший, спритніший. Він багато ходить містом: на місцеві ринки, на ферми в околиці, до чинбарні, з мішками на плечах, зі шкірою чи готовими рукавичками, — усе це зміцнило його м’язи, плечі, шию. Не можна не помітити, що батькові прочуханки останнім часом припинилися. Якось, кілька місяців тому, батько поночі йшов з майстерні, здибав сина в коридорі й ні сіло ні впало накинувся на нього: змахнув бурдюком, що тримав у руках, ударив сина в обличчя. Гострий біль прорізав, мов лезо, — не занило, не контузило, не притиснуло, — гострий, колотий, рвучкий біль. Син зрозумів: на обличчі залишилася рвана рана. Кров, здається, ще більше розлютила батька, бо він знову замахнувся, але син випростався. Схопив батька за руку. З усієї сили штовхнув його і з подивом виявив, що батько піддався. Тепер він міг без жодних зусиль притиснути до стіни цю людину, цього левіафана, цього монстра його дитинства. Так і зробив. Тримав батька зігнутим ліктем. Здавив його руку, мов ляльку, бурдюк упав на підлогу. Він нахилився до батька обличчям, помітивши при цьому, що дивиться на нього зверху. «Це, — сказав він, — останній раз, коли ти мене вдарив».

Він стоїть біля вікна в Г’юлендзі, сповнений по вінця нестримною жагою піти, повстати, втекти: перед ним тарілка, що її залишила вдова фермера, але йому шмат до горла не лізе, — настільки він переповнений цим бажанням: піти, забратися звідси, просто ворушити ногами, крок за кроком в інше місце, якомога далі звідси, наскільки він зможе.

Латина тихенько дзижчить, знову течуть дієслова, від плюсквамперфекта до теперішнього часу. Він уже готовий повернутися до своїх вихованців, аж раптом бачить, що з-за дерев з’являється постать. На мить учителю здається, що то якийсь молодик. Кашкет, шкіряна куртка, захисні рукавиці; безтурботно виходить з-поміж дерев, наче він тут у своєму праві, широкі впевнені кроки. На простягнутій руці — якийсь птах: каштаново-коричневий з кремово-білою грудкою, крила з чорними плямами. Птах покірно згорбився, тіло хитається в такт руху супутника й друга.

Учитель думає, що ця людина, юнак, який приручає яструбів, мабуть, якийсь довірений слуга на фермі. Або родич господарів, можливо, двоюрідний брат завітав на гостину. Аж тут помічає довгу, до пояса, косу, перекинуту через плече. Куртка, туго зашнурована, підкреслює помітний вигин талії. Він бачить, як поспішно розправляється, прикриваючи панчохи, підібрана спідниця. Бачить під шапочкою бліде овальне обличчя, вигнуті брови, повні червоні вуста.

Він притискається до шибки, спирається на підвіконня, дивиться, як жінка рухається повз вікно, з одного кута рами до другого, птах погойдується на стиснутому кулаці, спідниці шурхотять над чобітками. Вона заходить на господарський двір, пробирається між курей і гусей, іде довкола будинку, зникає. Він випростовується, брови уже не насуплені, ріденька борідка ховає усмішку. За його спиною в кімнаті тиша. Учитель нагадує собі: урок, хлопці, дієвідміна. Обертається. Згинає пальці в жесті, який, на його думку, має робити вчитель, нещодавно так робили в школі його власні вчителі.

— Відмінно, — каже він хлопцям.

Учні дивляться на нього, мов рослини, що повертаються до сонця. Він усміхається до них: м’які, неоформлені обличчя, бліді, мов недозріле тісто, у світлі з вікна. Він удає, що не бачить, як молодшого брата штрикають під столом обідраною паличкою, що старший всю дошку обмалював якимись петлями та колами.

— А тепер, — каже вчитель, — я хотів би, щоб ви попрацювали над перекладом речення: «Дякую, пане, за ваш ласкавий лист».

Вони беруться до роботи, згинаються над дошками, старший (і найдурніший, як уважає вчитель) дихає ротом, молодший підпирає голову рукою. І справді, який сенс у цих уроках для хлопців? Хіба їм не судилося стати фермерами, як їхньому батькові та старшим братам? Але тоді яка користь від нього? Роки й роки в школі граматики, а тепер подивіться, куди це його привело — закіптюжений сільський будинок, умовляє вівчаревих синів учити дієвідміни та порядок слів. Він чекає, поки хлопці впораються із вправою хоч наполовину. Тоді питає:

— Як звати цю вашу служницю? Оту, що з птахом?

Молодший брат дивиться на нього прямим, відвертим поглядом. Учитель усміхається у відповідь. Він справді пишається своїм лукавством, умінням читати думки інших, вгадувати, куди вітер повіє, що людина зараз зробить. Життя із запальним батьком відточило ці навички ще в ранньому віці. Учитель знає, що старший не второпає, з яким наміром поставлене запитання, але молодший, хоча йому всього дев’ять років, здогадується.

— З птахом? — перепитує старший. — У неї птаха немає. — Він обертається до меншого: — То ж так?

— Немає? — учитель дивиться у порожні очі. Він уявляє собі плямисто-брунатне пір’я яструба. — Може, я помилився.

Молодший брат поспішно додає:

— У нас є Гетті, яка доглядає курей та свиней. — Він здіймає брову: — Кури ж птахи, так?

Учитель киває до нього:

— Так і є, птахи.

Він знову повертається до вікна. Виглядає. Усе як і раніше. Вітер, дерева, листя, купка брудних овець, на узліссі — ділянка обробленої землі. Дівчини вже не видно. Може, то квочка сиділа на випростаній руці? Навряд чи так.

Пізніше того ж дня, закінчивши урок, учитель обходить будинок. Зараз він мав би вже крокувати стежиною до міста, бо пішки додому далеченько, але він хоче ще раз побачити дівчину, роздивитися її, можливо, перекинутися з нею словом. Прагне поглянути зблизька на цього птаха, почути, який голос вирветься з цього горла. Він хотів би зважити в руці мотузку, на яку посаджено птаха, відчути, як її шовкове ребристе плетиво плавно тече між пальцями. Він рухається вздовж стін, вдивляється у вікна будинку. Звісно, ніхто йому не дозволяв вештатися подвір’ям. Мати хлопчиків умить здогадається, чого він шукає, та нажене його звідси. Він може втратити роботу, поставити під загрозу ту непевну угоду, яку його батько уклав із йоменовою вдовою. Та навіть ця думка не зупиняє вчителя.