Дівчина з Нідерландів. Одрі Гепберн і Друга світова війна ebook

Вступне слово

Коли мене розпитували про маму, я часто відповідав: «Я не знайомий з Одрі Гепберн». Мої слова завжди ошелешували співрозмовника, і я пояснював, як нам із братом пощастило: нас виховувала завжди присутня і любляча матір, а не гламурна, але відсутня кінозірка.

Коли мама розповідала про себе і про те, чому її навчило життя, вона не згадувала Голлівуд. Замість перераховувати відомі місця у Беверлі-Гіллз, вона оповідала про незнайомі нам місцевості у Нідерландах з інколи невимовними назвами. Замість спогадів про червону доріжку вона вплітала в оповіді епізоди Другої світової війни, перетворюючи їх на казкові історії для дітей. Ми сприймали материнські історії як уроки мудрості, але й гадки не мали про повну історію її життя під час війни — аж поки на обрії з’явився Роберт Матцен, який написав мені, представляючи себе та свою книжку «Дівчина з Нідерландів».

За чистим збігом я отримав лист Роберта саме тоді, коли намагався з’єднати однією лінією крапки із розповідей матері, власного архіву та дослідницьких знахідок. Зрозуміло, я був схвильований (хто б не був?), дізнавшись, що таємне життя матері, яке залишалося нерозкритим, попри її зіркову кар’єру, і робило її тією Одрі, якою я її знав, — це і є ті крапки, які дослідження Роберта невдовзі з’єднає в одну лінію. «Дівчина з Нідерландів» провела мене крізь світ війни, аж ніяк не такий чорно-білий, яким його часто показують у голлівудських фільмах. Навіть я забув, що для Одрі все закінчиться щасливо. Читаючи, я усвідомлював, що ось ця бомба, та куля, ось та німецька вантажівка з ув’язненими могли стати Кінцем.

Тепер я розумію, чому вона у своїх розповідях наділяла таким значенням Добро і Зло, а також Любов і Милосердя, чому була такою відкритою щодо певних фактів і чому так багато інших тримала в секреті.

Я справді не знав Одрі Гепберн, та зараз я знаю її більше, і сумую за нею більше, ніж будь-коли.

Дякую тобі, Роберте! Твоя книга — справжній подарунок.

Лука Дотті,

серпень 2018 року

Лука Дотті — син Одрі Гепберн і автор бестселера «Одрі вдома» за версією New York Times. У минулому графічний дизайнер, нині очільник Фонду допомоги дітям імені Одрі Гепберн. Створений родиною Одрі 1994 року, Фонд допомагає дітям усього світу.

Передмова

З моменту смерті Одрі Гепберн на початку 1993 року її історію розповідали знову і знову. Пошук за її іменем на сторінці Amazon видасть понад 1000 позицій. Усі аспекти її життя висвітлені у книжках, окрім одного-єдиного: років Другої світової війни, коли вона мешкала в Нідерландах. У воєнній історії Одрі були сторінки, які вона не хотіла обговорювати, і сторінки, які вона обговорювати не могла. Тому автори одні ситуації вигадували, а інші інтерпретували неправильно, бо не мали підґрунтя. Я сміливо стверджую, що в попередніх біографіях більшість розповідей про її життя у воєнні роки містять помилки.

Ретельний біограф Гепберн, Баррі Періс, 1993 року витратив чимало часу й ресурсів, щоб за підтримки потужного американського видавництва G.P. Putnam’s Sons розповісти нідерландську частину історії Одрі, і його прискіпливо виконана праця стала відправним пунктом для мого проекту. Періс мав певні переваги, бо писав раніше — багато людей, пов’язаних із цією історією, тоді ще жили, а зараз померли. Однак тоді ще не було інтернету з миттєвим доступом онлайн до головних архівів Нідерландів. А що він працював у Сполучених Штатах (залучаючи тамтешнього дослідника для «живої роботи» у Нідерландах), Періс пропустив важливість села Велп для історії Одрі.

Село Велп розташоване відразу за межею міста Арнем. Це місце дуже важливе для нашої історії з причин, про які ви незабаром довідаєтесь.

Я люблю розкривати факти про голлівудських зірок під час Другої світової війни, зокрема факти, втрачені з плином часу через те, що пошук їх потребує ретельної дослідницької роботи. У випадку з Одрі Гепберн більшість із цих досліджень можна здійснювати лише у Нідерландах, і це перешкода для американських авторів. Крім того люди, які боролися під час війни та пережили її, відійшли у засвіти; очевидців не залишилося. Найбільше засмучує те, що зникли деякі офіційні записи, і лише з цим пов’язана ціла історія. Ці записи, які мали зберігатися в архівах ФБР і ЦРУ (відомого як УСС (Управління стратегічних служб) під час Другої світової війни), стосуються громадянки Нідерландів на ім’я Елла, баронеси ван Геемстра, матері Одрі. Коли я розпочав свій проект і надіслав ва-шинґтонській дослідниці запит на ці документи, вона не змогла їх знайти, а після виснажливих пошуків виснувала, що їх уже немає. На її професійний погляд, ці документи давно знищені, і такий висновок викликав запитання: чому ці документи вилучили з архіву і хто саме їх знищив? Після двох років досліджень відповіді стали очевидними.

Батько Одрі Гепберн більшу частину свого життя прожив під радаром, а її матір приховувала сліди своєї діяльності з 1935 по 1941 роки, тож не дивно, що біографи пропускали хроніку тих літ життя Одрі чи покладалися на попередні описи. Слід був або холодним, або стерся.

Чи заможною була родина Одрі Гепберн? Чи це багатство конфіскували нацисти? Чи зростала Одрі у величних нідерландських замках? Чи була вона свідком того, як її дядька й інших поставили біля стіни і розстріляли? Чи справді вона танцювала, щоб зібрати гроші на нідерландський рух Опору і, ризикуючи життям, допомагала антинацистському підпіллю у віці чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років? У моєму розслідуванні було чимало поворотів чи бічних відгалужень, але, зрештою, я отримав дивовижні відповіді на свої питання.

У воєнній історії Одрі Гепберн контекст — надважливий, тому я описую час та історію, пов’язану з темою. Мені вдалося знайти понад 6000 слів, сказаних самою Одрі про Другу світову війну, і я додав їх до історії війни та опис тієї ролі, яку в ній виконали Нідерланди. І, хай йому грець, її цитати набули сенсу, зважаючи на всі ті історії, що їх вона розповідала про Опір.

Для Одрі боротьба почалася у вересні 1944 року, і я поставив за мету відтворити для читача те, що вона пережила протягом восьми суворих місяців. Мені хотілося, щоб ті, хто вже любить Одрі, побачили картини й почули звуки, відчули біль і страх цієї нідерландської дівчину в часи окупації, і дізналися про боротьбу, яка перетворила Одрі Гепберн на світову ікону. Я хотів, щоби читач отримав певне уявлення про те, яким був її світ. Вона бачила чимало крові та смертей ще до того, як їй виповнилося шістнадцять, але жила таким вишуканим життям і ніколи не говорила про те, очевидцем чого стала. Війна зробила Одрі Гепберн, і тому те, що вона пережила, особливо впродовж останніх місяців війни, — це історія, яку варто розповідати послідовно й детально.

У певному сенсі це диво, що вона витримала військові роки; в усіх сенсах це історія про дивовижну юну дівчину, яка вижила, щоб стати світовою іконою.

Роберт Матцен,

30 червня 2018 року

Частина І Казан

Розділ 1. Захват

Німеччина, 1935 рік

Баронеса Елла ван Геемстра стояла в кабінеті Адольфа Гітлера, простягаючи руку найвідомішій у світі людині, чоловікові, чиє ім’я було у всіх на устах. Здавалося, темно-блакитні очі Гітлера проштрикують її наскрізь. Він був такий блідий, такий стриманий, і усміхався тією загадковою усмішкою, сповненою смирення, що її так часто показують у кінохроніках, які мерехтять на екранах усього світу. Він простягнув руку і злегка потиснув її долоню. Потім жестом, виробленим поколіннями та століттями європейської традиції, схилився над її рукою і торкнувся губами шкіри. Елла часто чула, що дотик цього чоловіка описують як удар електричним струмом, і ось вона тут, у кабінеті фюрера в штаб-квартирі німецької Націонал-соціалістичної робітничої партії у Мюнхені, відомій як «коричневий будинок». Вона залишила двох своїх синів і маленьку доньку в нідерландському курортному селищі Оостербеек, щоб разом із чоловіком приїхати сюди за тим, що може стати неповторним життєвим шансом.

Безліч жінок були готові пожертвувати усім, навіть роками життя, заради цієї миті, але баронеса виборола право на цю аудієнцію завдяки колонці, яку писала для The Blackshirt — щотижневої газети Британського союзу фашистів, що прославляв чесноти Гітлера і його британського націонал-соціалістичного послідовника, сера Освальда Мослі.

Нічого дивного, що любі друзі Елли з її англійського оточення захоплювалися великим фюрером. Британський журналіст Мікі Барн із Gloucester Citizen потрапив під його чари — фюрер підписав Барну, в якого аж подих перехопило від щастя, примірник своєї книги «Mein Kampf» [«Моя боротьба»]*. Юніті зі свінбрукських Мітфордів була одержима Гітлером і стала його останньою втіхою. Юніті представила фюреру свою елегантну сестру Діану, і тепер обидві жінки були просто закохані в нього. Третя з Мітфордів, Памела, також приєдналася до юрби прихильниць, хоча, здавалося, уся ця справа її трохи бентежила.

Звісно, Гітлер мав певні причини загравати з англійцями, намагаючись за кожної нагоди причарувати підданих Британії. Юніті розповідала, що якось він «просвистів від початку до кінця» гімн Британії. Так, авжеж, він захоплювався усім англійським, зокрема й жінками, і відкрити обійми для чарівних дівчат Мітфорд, так званих «скандальних сестер», великій людині було не складно. Але що він побачив у Еллі ван Геемстра? Шлях у вищі кола нідерландського суспільства? Можливо, але це не мало значення для Елли. Вона була тут і збиралася уповні насолодитися цією хвилиною. Вона сподівалася, що Його Ексцеленція не проти її підмальованих губ і пудри — він славився ненавистю до жінок, які малювалися, — але він не звернув жодної уваги на помаду та пудру на обличчях своїх іноземних гостей. Він поставився до Елли дуже прихильно, і вона відповідала йому тим самим бездоганною німецькою мовою.

Чоловік Елли, Джозеф Растон, стояв поруч із Юніті Мітфорд; Гітлер тримав Еллу за руку. Фюрер був таким галантним і таким привабливим: у нього були чарівні блакитні очі й таке приємне обличчя. Любий Боже, яким же скрутним був той час, але Німеччи-на відроджувалася, освітлюючи шлях для цілої Європи, спустошеної всесвітньою великою депресією. Фашизм містив відповідь, потрібну людству. Фашизм став світлом для тих, кому не забракло мудрості бачити. За якихось кілька років фашисти поклали край безробіттю в Німеччині, і довели, що їхні ідеали дужчі та нездоланніші за усі економічні катаклізми. Криваво-червоні прапори з фашистською свастикою майоріли у Мюнхені скрізь; з кожної будівлі та бантини звішувалися вогняні знамена. Вузькі вулиці древнього міста пульсували енергією, наче артерії дивовижної живої істоти.

Зачарована всім, що побачила, і всіма, кого зустріла, того ж року у вересні Елла знову приїхала до Німеччини з Бельґії; вона знову залишила своїх дітей в Оостербееці, щоб відвідати щорічний конгрес нацистської партії, райхспартейтаґ, у Нюренберґу. Вона бачила фотографії з конгресу 1934 року, що мінилися сріблом слави завдяки кінострічці Лєні Ріфеншталь «Тріумф волі» 1935 року, і тепер Елла хотіла побачити все на власні очі. Уявіть місто з півмільйонним населенням, в якому стільки ж гостей. Готелі занадто швидко заповнювалися, і люди, які не могли знайти вільних кімнат чи місць в одному з дев’яти наметових таборів просто неба, розміщувалися на фабриках, у церквах і школах. Шалено захоплена Елла на цілий ти-ждень занурилася у діяльність фашистів, від биття у церковні дзвони до відвідування постановки «Нюренберзьких мейстерзінґерів» Річа-рда Ваґнера, у всі зустрічі та промови. Вона стала свідком промови фюрера про гітлерівську молодь на розлогому Цеппелінському полі, нюрнберзькому стадіоні, під час якої він звернувся до 60 000 виструнчених в ідеальні ряди та вбраних у бездоганні уніформи юнаків. Його голос посилювали динаміки. Він сказав: «Ви маєте навчитися терпіти злигодні, не зневірюючись. Хай що ми створимо сьогодні, хай що вчинимо, ми помремо, а Німеччина житиме завдяки вам. Коли від нас нічого не залишиться, ви маєте стиснути держаки прапорів, що ми їх підняли з нічого. Я знаю, інакше бути не може, бо ви — плоть від нашої плоті, і кров від нашої крові. У ваших молодих головах палає той самий дух, який веде нас».

Це партійне зібрання 1935 року, назване «з’їздом свободи», присвятили відмові від обмежень обтяжливого Версальського договору, яким закінчилася Перша світова шістнадцять років тому, що позбавив Німеччину її багатства, військової могутності та значної частини її територій. Фюрер провів парад Вермахту, своєї чудової армії, перед чвертю мільйона глядачів. Німецькі військові літаки летіли в небі так щільно, що, здавалося, затуляли собою сонце, а долі артилерійські війська демонстрували зенітний вогонь протиповітряної зброї, керованої впевненими й умілими операторами.

Райхстаґ ухвалив закон про захист німецької крові та німецької честі, забороняючи шлюби та стосунки між німцями і євреями та працевлаштування німецьких жінок віком до сорока п’яти років у єврейських домашніх господарствах. Закон про громадянство визначав, що лише громадяни німецької або спорідненої крові можуть бути громадянами Райху; решта — зокрема євреї, насамперед євреї — ставали суб’єктами без громадянських прав. У Елли було багато друзів-євреїв у Бельґії та інших місцях, але Діана Мітфорд зауважила, цитуючи влучні слова свого любого друга Путці Ганфштенґеля: «Якщо євреям це не подобається, вони можуть виїхати. У них є зв’язки та гроші у всьому світі. Нехай вони залишать Німеччину нам, німцям». Це був єдиний випадок, коли Елла засумнівалася в загалом позитивній історії, але її завиграшки переконали.

А на полі Гітлер вислухав слова підтримки робітникам і оголосив мучениками партійців, убитих 1923 року, під час спроби державного перевороту, відомого під назвою «Пивний путч», під час якого на вулиці Мюнхена розстріляли шістнадцятьох членів партії. Це було зворушливим проявом любові, пам’яті та, насамперед, сили. Елла усією душею вірила, що в не надто віддаленому майбутньому вона житиме в Європі, очолюваній Адольфом Гітлером — людиною, яка породила все це силою своєї волі й поклала край безнадійному становищу, в якому Німеччина перебувала упродовж п’ятнадцяти років після світової війни.

В останній день Райхспартейтаґу на Цеппелінському полі згромадилося понад 300 000 людей, майоріли сотні прапорів, літали літаки, котилися танки, стукали в барабани, грали оркестри; здавалося, стільці вібрували від тупоту високих чорних чобіт солдатів фюрера, що маршем проходили повз трибуни. Червоні знамена із чорно-білими свастиками нагадували ріку крові. Стільки червоного, що аж боляче очам. Передзвін шелленбаумів — жердин із дзвіночками, — що їх несли перед деякими армійськими частинами, здіймався чистими срібними звуками над глухим гупанням барабанів і чобіт.

Нарешті, Гітлер заговорив і оголив душу, розповідаючи про любов до Німеччини, свої надії та мрії на майбутнє. Він сказав, що причиною усіх світових проблем були євреї, які маніпулювали націями під час Великої війни, що завершилася поразкою Німеччини, а згодом Великою депресією. Партійний з’їзд завершився захопливим, маскулінним виступом барабанних оркестрів, а насамкінець Гітлер сів у відкритий автомобіль, і фюрера провезли ареною перед натовпом, який йому поклонявся.

Після завершення з’їзду партії Елла повернулася до Мюнхена, щоб насолодитися присутністю Гітлера, зокрема і в його улюбленому ресторані «Баварська Остерія», і збавити час із Юніті Мітфорд, її приятелем-есесівцем Еріхом Відманном і журналістом Мікі Барном. Юніті так неймовірно ревнувала Гітлера, що відлякувала від нього усіх інших, аби вся увага фюрера діставалася лише їй. Проте Елла не потребувала уваги великої людини; вона вже зустрічалася з ним. Баронеса повернулася додому до Бельґії і написала:

«Серед мільйона й одного вражень, що я отримала, найбільше мене захопили: а) чудова фізична форма кожного чоловіка і жінки, побачених на парадах чи на вулиці; б) атмосфера натхнення, абсо-лютна свобода від будь-якої форми психічного тиску чи депресії».

Слова Елли надрукували у віснику націонал-соціалістів сера Освальда «Дія». Свою статтю вона підсумувала так: «Адольф Гітлер може пишатися відродженням своєї великої країни й омолодженням німецького духу. Сьогодні Німеччина — це найсучасніша країна, а німці, за панування нацистів — чудовий приклад білим расам світу, — могутній народ, праведний і гордий, бо йому і справді є чим пишатися». Ці розчулені слова вона підписала бельґійською версією свого імені — баронеса Елла де Геемстра, Брюссель.

Розділ 2. Кров Фрисландії

Одрі Кетлін ван Геемстра Растон, майбутня осяйна зірка Голлівуду, прийшла у цей світ 4 травня 1929 року під іншою, темною зіркою. Її мати Елла, баронеса ван Геемстра, була вольовою, простодушною, життєрадісною жінкою, яка у двадцять вісім років надалі відчувала потребу розважатися, попри те, що була матір’ю трьох дітей, двоє з яких, Александер і Ян, народилися в першому шлюбі. У венах Елли — у венах усіх ван Геемстра — текла фризька кров. Фризія, яку по-іншому називають Фрисландією, — унікальна провінція на півночі Нідерландів. Навіть нині чимало фрисландців обурюються, коли їх називають нідерландцями — вони занадто неповторні й незалежні для будь-яких узагальнень.

Якщо взяти до уваги кровну спорідненість Одрі Гепберн із представниками фрисландської шляхти, аж ніяк не дивно, що їй судилося здобути всесвітнє визнання. Перших фрисландських ван Геемстра згадують задовго до Вільяма Оранського, під правлінням якого об’єдналися Нідерланди. Ван Геемстра отримали дворянство у Середньовіччі, а титул барона офіційно присвоїли 1814 року Віллему Гендрику ван Геемстра, син якого, Шелто, барон ван Геемстра, представляв Фрисла-ндію в Палаті представників Нідерландів, а 1861 року став прем’єр-міністром Нідерландів. Інший син Віллема, Франс, барон ван Геемстра, також був членом Палати представників. Франсів син мав двох синів, одним з яких був Аарнауд Ян Енн Алейд — або А. Я. Е. А., барон ван Геемстра — батько Елли й чотирьох інших доньок і сина. Цей барон був дідом Одрі, або ж її опа, як називають дідуся нідерландською.

У 1900 року прізвище Ван Геемстра стало відомим на всі Нідерланди. Шлях до багатства нідерландців пролягав через Ост-Індію, але Аарнауд пішов іншою стежкою: 1896 року він здобув ступінь доктора права і того ж року взяв шлюб з Елбріґ Віллеміною Генріеттою, баронесою ван Асбек. Аарнауд відкрив юридичну практику, став прокурором, а потому суддею в процвітаючому місті Арнем на Райні — у столиці провінції Ґелдерланд, за шістдесят кілометрів на захід від німецького кордону. Поки він працював, баронеса ван Асбек народжувала дітей — Вільґельміну Корнелію (1897), Джералдін Керолайн (1898), Еллу (1900), Маріенн Жаклін (1903), Віллема Гендрика (1907) й Арнудіну Йоґанну (1911). Батько шести дітей став бурґмеестром, тобто мером Арнема, і обіймав цю посаду протягом десяти років, до 1920 року. Сім’я мешкала в прекрасній віллі на березі озера Лауверсграхт, яке залишилося від рову, що оточував у давнину захисні мури стародавнього Арнема. Тепер озеро стало частиною парку Мусіс Сакрум у центрі міста — наймальовничішої місцини усього Арнема. Ван Геемстра оселилися в одній із трьох вілл Paad-je van Bleckmann, що належали родині тамтешніх багатіїв Блекманнів. В іншій віллі, яку називали Нієнбурґ, мешкала Корнелія, графиня ван Лімбурґ-Стірум. Баронова донька Вільґельміна 1918 року вийшла заміж за племінника графині, Отто Ернста Ґелдера, графа ван Лімбурґ-Стірума, і це означало, що в центральній частині Арнема з виглядом на Райн родина ван Геемстра була помітною і шанованою. Двадцять шість років по тому всі три розкішні вілли родин ван Геемстра й ван Лімбурґ-Стірум просякнуть кров’ю і будуть знищені вщент в одній із найромантизованіших битв Другої світової війни.

Завдяки бурґмеестру ван Геемстра Арнем процвітав. Асоціація із землеустрою, Nederlandsche Heide-maatschappij, обрала місто за свою штаб-квартиру, в Арнемі збудували музей-скансен (Openlucht), який стане відомим, та зоопарк, а житло стало доступним.

У березні 1920 року Аарнауд дав дозвіл на шлюб своєї доньки Елли та Гендрика Ґустаафа Адольфа Кварлса ван Уффорда з Остербеека, містечка неподалік. У минулому Гендрик був кавалеристом, а нині очолював компанію з видобутку нафти в Нідерландській Ост-Індії. Після вінчання подружня пара вирушила на Далекий Схід, щоб почати там нове життя. Пізніше того самого року бурґмеестер ван Геемстра, який був трохи скнарою, відмовився від посади, посперечавшись із містом за гроші. Він заявив, що «мізерна зарплата не дає мені змоги належно виконувати свою роботу». Він повернувся до юридичної практики, але ненадовго. Королева Нідерландів Вільґельміна з Дому Ораньє призначила Аарнауда губернатором нідерландської колонії Сурінам на північно-східному узбережжі Південної Америки, тому барон, баронеса і троє дітей ван Геемстра попливли туди і провели вісім бурхливих років у далекій столиці Сурінаму Парамарібо.

Аарнауд був харизматичним аристократом. Елла описувала батька як «найгарнішого чоловіка, якого вона будь-коли бачила. Кажуть, він був неймовірно розумний. Робив тонкі зауваження, наче француз. У неділі він здавався втомленим, але завжди мав наснагу на пустощі. Його зуби здавалися дуже білими за маленьки-ми чорними вусами».

Новий губернатор Сурінаму провів своє життя серед північних європейців, а тепер мав справу з південноамериканським казаном, в якому варилися питомі індіанці та раби-втікачі, що їх називали марунами, які будували власні незалежні села в диких тропічних лісах країни. Адміністрація цієї дикої місцевості мала стежити за працею бокситових копалень, в яких видобували алюмінієву руду, а також забезпечувати стабільність урожаю рису та бананів. А для праці на цих трьох напрямах нідерландці потребували міцні м’язи вільних людей, або найманих працівників. Попередні губернатори керували номінально, але не губернатор ван Геемстра, який здійснив кілька експедицій углиб країни, де білих європейців бачили зрідка. Барон виявляв активну зацікавленість країною, позаяк був достатньо прозорливим, щоб побачити економічний потенціал Сурінаму. Він настійливо наполягав на фінансовій незалежності країни коштом уряду Нідерландів, який він слушно вважав незацікавленим у цьому «неважливому» об’єкті — реальні гроші заробляли успішні нідерландські підприємства Ост-Індії, виробники кави, чаю, какао, тютюну та гуми.

Губернатор ван Геемстра був прогресивним керівником і невтомно працював на благо колонії. Його професійної етики дотримуватиметься наступне покоління, його молодша онука. У 1922 році ван Геемстра вітав «Алюмінієву компанію Америки», відому як Alcoa, що мала плани видобувати боксити в лісах Моенґо. Проте «медовий місяць» між губернатором та Alcoa тривав недовго: ван Геемстра майже негайно збагнув небезпеку, яку несе американська компанія, що прагнула монополізувати ресурси Сурінаму.

Ван Геемстра 1924 року поїхав до Німеччини, щоб домовитися з групою Stinnes, потужним гірничим конгломератом. Він хотів зацікавити видобутком бокситів у колонії німців, припускаючи, що компанія-конкурент може поставити на місце агресивних американців. Проте уряд Нідерландів побоювався: щойно сміливі та підприємливі німці отримають доступ до ресурсів, то спробують захопити їх цілком, тому ван Геемстра наказали розірвати перемовини.

Однак у ці роки його турбували не лише політичні питання. Його дружина підупала на здоров’ї, а невдовзі він дізнався, що його третя донька Елла, яка мешкала на іншому кінці світу, надумала розлучитися з чоловіком, Гендриком Кварлсом ван Уффордом, з яким прожила п’ять років і якому народила двох синів. Елла разом із дітьми перетнула океан і несподівано з’явилася в губернаторському маєтку в Парамарібо.

Двадцятип’ятирічна Елла була вродливою та свавільною жінкою: вона поглянула на життя у примітивному Сурінамі, сказала «Ні, красно дякую», і вирушила у зворотну подорож через увесь світ до Нідерландської Ост-Індії з синами Алексом та Яном на буксирі. Аарнауд помахав їй рукою на прощання і продовжив боротися з рідною країною, однією рукою стримуючи американців, а іншою — німців. Коли ж він запропонував підвищити податки на експорт бокситів для Alcoa, нідерландський уряд сказав «ні», і звалив на плечі губернатора ще один тягар — компанію Shell Oil. І це була остання крапка. Губернатор ван Геемстра подав у відставку, знову став бароном ван Геемстра, і разом із дружиною та дітьми повернувся в околиці Арнема, у курортне селище Оостербеек.

У той самий час Елла повернулася до Нідерландської Ост-Індії заради загадкового тридцятичотирихрічного англійського гульвіси Джозефа Растона, одруженого чоловіка, якого від першої зустрічі не могла викинути з голови. Коли після візиту до Сурінаму вона знову з’явилася в Ост-Індії, Растон уже розлучився з дружиною, тож у вересні 1926 року Джозеф і Елла одружилися.

Растон народився 1889 року в Богемії від батька англійця та матері-німкені. Він побіжно згадував баронесі Еллі, що серед його предків був третій чоловік Марії, королеви Шотландської. Того англійського шляхтича звали Джеймс Гепберн, граф Босвелл. Еллі сподобалася ідея поріднитися з британським дворянством, і вона наполягла на тому, щоб чоловік змінив ім’я на Джозеф Гепберн-Растон, а відтак і вона стала баронесою Еллою ван Геемстра Гепберн-Растон. Він погодився, хоча ніколи не підписувався подвійним прізвищем.

Растон був богемцем із багатьох поглядів. Походив із багатої родини, але, як здається, сам коштів не мав, тож Елла могла б спрогнозувати їхнє життя заздалегідь. У Нідерландській Ост-Індії пара розпочала багаторічну світову одіссею, яка продемонструвала нездатність Растона триматися за посади, а потім наслідки його усвідомлення того, що ван Геемстра з Фрисландії не мають великих банківських рахунків і скринь із сімейними коштовностями. Насправді єдине золото, яким володіли ван Геемстра, сяяло на розкішному сімейному гербі. Якби не герб, родина радше належала до вищого середнього класу, і це аж ніяк не влаштовувало Растона.

Урешті Растон отримав посаду в бляхарській компанії Maclaine, Watson and Company, працюючи спершу в Лондоні, а потім у Брюсселі. Саме там навесні 1929 року народилася їхня єдина спільна дитина Одрі, яку в родині називали Адріаантже. Перша криза, з якою зіткнулися мати й новонароджена донька, сталася на двадцять перший день після уродин, коли серце дитини зупинилося під час нападу коклюшного кашлю. Елла відреагувала класично: завзята послідовниця Церкви християнських наук, вона не викликала лікаря. Натомість вона перевернула доньку догори дриґом і почала лупити її по спині. Це якось подіяло, Адріаантже вдихнула і закричала. Цей епізод став пророчим свідченням влади Елли над донькою до останнього подиху Одрі шістдесят три роки потому.

Із Растоном, який тримався осторонь, і Еллою, типовою владною фрисландкою, яка нагадувала характером свого самовпевненого батечка, Адріаантже зростала як нідерландка. Її дідусь, барон, народився неподалік Утрехта; а мати — у селі Велп на схід від Арнема. Її зведені брати Алекс і Ян були синами Кварлса ван Уффорда з величного Оостербеека, розташованого на заході Арнема. Растони — Джозеф, Елла, Алекс, Ян і Адріаантже — повсякчас мандрували між Брюсселем, Лондоном (другою батьківщиною Джозефа) та Арнемом, який залишався рідною домівкою не лише для дідуся, а й другого двоюрідного брата Шелте, барона ван Геемстра, та його дружини Матильди Джакоба, баронеси ван Геемстра ван Оостержее, яку в родині називали Тіллі.

Насправді нідерландська провінція Ґелдерланд була густо населена титулованими родичами — ван Геемстра і Кварлсами ван Уффордами, а також представниками родини ван Лімбурґ, до якої завдяки шлюбу увійшла старша сестра Елли Вільґельміна. Завдяки цьому шлюбові Вільґельміна, яку в родині називали Мейш’є, тобто «дівчиною», стала баронесою ван Геемстра, графинею ван Лімбурґ--Стірум. Гучні титули вражали так само, як манери та почуття шля-хетного обов’язку, притаманне родині, але правда полягала в тому, що, хоча у багатьох з них було трохи грошей або непогані гроші, ніхто із них не був багатієм.

Джозеф Растон почувався нещасним через брак коштів, тому з Еллою вони постійно сварилися. Потому Джозеф вирушав у мандри, а Елла поверталася додому в Арнем, де її дітей бавили Еллин батько-барон і немічна мати-баронеса, які мешкали тепер у віллі «Руштенбурґ», затишному будиночку з солом’яним дахом, збудованому чотирнадцять років тому в Оостербееці на зеленій вулиці Пітерсберґесевеґ.

Дідусь і бабуся Адріаантже були побожними кальвіністами, а це означало молитви кілька разів на день, постійні уроки Біблії та понад двохгодинні недільні церковні служби в Oude Kerk, тобто старій церкві, на південній околиці села, неподалік Райну. Церква була по-справжньому старовинною — її збудували з так званого романського цементу близько 1000 року н.е. Адріаантже, як наймо-лодшій у будинку, доручили промовляти вдячну молитву перед кожним прийомом їжі і ще одну після того, як закінчували їсти.

Проте вдень діти Елли мали вдосталь часу для забав. Поруч із віллою «Руштенбурґ» серед лісу височів елегантний готель «Тафельберґ». Алекс, Ян і Адріаантже знайшли у лісі дерева, на які можна було спинатися, та лісові хащі, якими можна було тиняти-ся, хоч мати частенько лаяла їх за це. На захід від «Тафельберґу» аж до величезного курортного готелю «Гартенштайн» тягнулися ліси, луки й рекреаційні споруди готельного комплексу, які стали ідеальним притулком для малих бешкетників.

Маленька Адріаантже пожвавлювалася лише в товаристві своїх братів. А поза тим була вона сором’язливою, чутливою та страшенно тихенькою. Їй не подобалося, коли обоє її батьків вирушали в подорожі, бо тоді її виривали із зони комфорту, якою для дівчинки був їхній будинок у Брюсселі. Батько здавався їй дуже веселим. Він брав її відпочивати на природі і навчив усьому про коней та їздити верхи. Він також брав її із собою у планерні літаки — планеризм був модною новинкою 1930-х років, особливо в Німеччині. «Одрі часто ділилася нечисленними спогадами про свого батька, — розповідав її син Шон, — і яскраво пам’ятала плавний політ на планері разом із ним, звук вітру, відчуття польоту».

Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона вже розуміла, що тата часто немає вдома, а коли він повертається, обоє батьків ла-ються. Їхні сварки відбивалися на її стані, спричиняючи тривож-ність і астматичні напади. Потому обоє батьків почали подорожу-вати, залишаючи Адріаантже та її братиків в Оостербееці з дідусем і бабусею.

У цей період Джозеф і Елла збували час здебільшого в Лондоні, де обоє потрапили під вплив сера Освальда Мослі, колишнього міністра, а нині очільника Британського союзу фашистів. Гітлер віддавав усі сили Німеччині, намагаючись підняти занепалу німецьку економіку — країна перетворювалася на економічного лідера у світі, охопленому депресією після краху 1929 року. Водночас із відродженням економіки в Німеччині відбувався підйом націоналізму, виплеканий промовами Гітлера про арійську вищість і ненавистю до усього не «чисто німецького».

Англійські чоловіки й жінки почули палкі послання Гітлера з уст Мослі у той час, коли острівна країна й досі потерпала від наслідків депресії, і підйом економіки геть не йшов у жодне порівняння з успі-хами Райху. Гітлер бачив потенціал фашизму в Англії; він відверто захоплювався англійцями і шанував їхню імперську історію. Зі своєю звичною хитрістю фюрер підтримував Мослі, ідеологія якого знаходила відгук у багатьох представників британських вищих кіл, статки яких підупали внаслідок економічних потрясінь останнього десятиліття.

Багатотисячні юрби збиралися на мітинги в Гайд-парку, щоб побачити Мослі, завжди одягненого в чорне і послухати його промови про потенціал націонал-соціалізму, здатного вивести Англію з темряви. Мослі використовував Велику війну як лінію розмежування, яка відділяла надто ввічливого «довоєнного» політика від його сміливого «повоєнного» образу. Мослі виступав проти використання дешевої іноземної робочої сили та її згубного впливу на економіку Великої Британії, і не боявся називати найбільшу загрозу: «Це сила, якій однаково служать Консервативна, Ліберальна і Соціалістична партії, — казав він, — сила, яка панувала над Британією з часів війни.., сила міжнародних єврейських фінансів!».

Натовп, який розпачливо шукав винних у своїх економічних бідах, вітав Мослі, людину в чорному, нацистським салютом.

У цій юрбі були й доньки лорда Редсдейла (Девіда Фрімена-Мітфорда) й леді Редсдейл (Сідні Бавлз). Із шести доньок Мітфордів зі Свінбрука на північному заході Лондона майже всі стали затятими нацистками, що було доволі модно в їхньому соціальному колі 1934–1935 років. У цьому ж товаристві оберталася їхня знайома пара, яку дещо зневажливо називали Геемстра. Найгламурніша з сестер Мітфорд, Діана, взяла за коханця такого ж гламурного нациста Мослі, а потому вийшла за нього заміж. Наймолодша Мітфорд, бунтівна Юніті, ще підлітком вирушила до Мюнхена і почала переслідувати самого фюрера.

Джозеф і Елла були добре знайомі з Мітфордами і зачаровані Мослі, а потім і Гітлером, зокрема його концепцією нацизму. Елла написала короткий нарис для газети Британського союзу фашистів The Blackshirt, змальовуючи принади нацизму з погляду континентальної баронеси, яка мешкає в Бельґії. Мослі був такий вдячний за статтю, що запросив Еллу та її чоловіка у подорож до Німеччини, щоб ті побачили фюрера на власні очі. Отже, перебування Адріаантже та її братів у віллі «Руштенбурґ» в Оостербееці продовжилося ще на місяць.

Британські фашисти приїхали до Мюнхена і виявили, що юна Юніті Мітфорд таки вполювала Гітлера в його улюбленому ресторані «Баварська остерія». Його охоронці дізналися, що вона британка й аристократка (соціальний клас, шанований Гітлером), і якось він запросив її до свого столу. Навесні закохана у фюрера Юніті завоювала такі міцні позиції, що забезпечила доступ до фюрера натовпу Мітфордів (а також Еллі й Джозефу), і ті змогли потиснути руку найцікавішому чоловікові світу (1938 року журнал Time назвав його людиною року).

Діана Мітфорд сказала: «Цілком зрозуміло, мені пощастило бачити зовсім іншого Гітлера, який анічим не нагадував людину, одержиму демонічною енергією, що змінить обличчя Німеччи-ни». В автобіографії вона звірялася: «Правда полягає в тому, що в приватному житті він був напрочуд принадним, розумним та ори-гінальним, і зачаровував».

Елла була на сьомому небі від щастя: вона познайомилася з Гітлером і стала свідком відродження Німеччини — не лише військових формувань і свастик, а й чудових автодоріг та успішних заводів. Однак, як Елла дізналася трохи згодом, Джозеф поїхав до Німеч-чини в товаристві британських нацистів не лише на екскурсію. Для нього це був спосіб досягнути мети — наступної кар’єрної віхи.

Незабаром після того, як Джозеф і Елла забрали дітей з Оостербеека і повернулися до Брюсселя, Джозеф залишив родину, вжахнувши і дружину, і доньку. В одній версії історії Елла застукала Джозефа в ліжку з нянею; в іншій — барон вигнав Растона, погрожуючи йому судовим переслідуванням за спустошення банківських рахунків; згідно з третьою версією — королева Вільґельміна порадила своєму другові-баронові забрати Еллу подалі, бо нідерландській баронесі не годилося плутатися з нацистськими інтриганами. Хай як воно було, стався якийсь скандал — щось таке, що назавжди зруйнувало родину.

Одрі стверджувала, що шокована Елла посивіла за одну ніч, хоча, можливо, дитині це просто здалося, бо її матір утратила цікавість до фарбування волосся. Емоційна прив’язаність Елли була очевидна: вона відмовлялася розлучатися з чоловіком, який, можливо, увесь час її зраджував. В автобіографічному романі, який Елла написала згодом, вона натякала на Растона, описуючи персонажа, який говорив про Еллу. Цей персонаж говорив, що Елла «страшенно віддана чоловікові, якого кохає. І якщо вона розчарується в ньому, якщо дізнається, що він не той, ким здавався, якщо інші застерігатимуть її щодо нього, імовірно, вона скаже: “Я знаю, однак хочу йому вірити”».

Донька й інші люди збагнули, що Елла слабкодухіша, ніж здавалося; друзі боялися, що вона накладе на себе руки. Роки потому Одрі розповідала про матір: «Вона плакала цілими дня-ми. Я думала, вона ніколи не припинить». Побачивши розбите серце матері, у чиїй силі вона ніколи не сумнівалася, шестирічна Адріаантже жахнулася: «Я питала себе: “Що станеться зі мною?”. І втрачала ґрунт під ногами». Одрі завжди називала розлучення батьків найбільшою травмою свого життя.

Розрив батьків для маленької дівчинки мав наслідки, які тривали не тижні або місяці, а десятиліття. Одрі зізнавалася: «Відкриюся: дещиця цих почуттів уплинула на всі мої стосунки».

Коли Одрі стала зіркою Голлівуду, а потім посланкою ЮНІСЕФ, то часто згадувала в інтерв’ю свої почуття шестирічної дівчинки, яку залишив тато: «Я думаю, що дітям, яких кидають, інколи важко. Мені не обходило чому. Це безмірно мучить дітей. Вони не розуміють, у чому проблема. Для [емоційної] рівноваги в житті діти потребують обох батьків».

Елла ридала, намагаючись склеїти уламки свого життя. Проте вона не втратила свого палкого інтересу до нацизму, можливо, сподіваючись на возз’єднання з Джозефом, позаяк він робив її цілеспрямованою людиною. Вона запланувала наступну поїзду до Німеччини разом з Мітфордами на з’їзд у Нюрнберзі у вересні 1935 року. Джозеф переїхав до Лондона і дав зрозуміти, що хоче, щоб його донька здобула освіту в Англії, тому Елла вирішила віддати Адріаантже у приватну школу в Елгемі, селі у графстві Кент на південь від Кентербері, неподалік Дувра в південно-східній частині острова. Це було місце, куди Растони їздили відпочивати.

Це рішення приголомшило чутливу дитину. Алекса і Яна, яким виповнилося п’ятнадцять і одинадцять років, відправили до Гааґи жити з родичами. А дівчинку ізолювали з незнайомцями в іншій країні за сотні кілометрів від дому. Вона не могла оговталася від шоку розлуки і вчинку матері упродовж тижнів, місяців і років.

Розділ 3. Вигнання

Згодом Одрі розповідала: «Мене віддали до невеликої приватної школи в Англії, бо тоді ми мешкали в Бельґії, і мама вважала, що я навчуся правильно розмовляти англійською, якщо мене виховуватимуть як англійську дитину». Врешті, вона й була донькою британського громадянина і британця за походженням, хоч і народилася в Бельґії. Та пояснення Одрі підтверджує теорію про те, що Елла сподівалася на можливе примирення зі своїм мінливим чоловіком. Пізніше Елла стверджувала, що розлука з Растоном поклала край її захопленню нацизмом. Проте друга стаття, написана баронесою ван Геемстра для видання Британського союзу фашистів, доводить, що це не так. Здавалося, вона вважала себе громадянкою світу, без національних ознак. Так, вона народилася в Нідерландах, але понад десять років подорожувала світом, мешкала в Бельґії та Англії, любила Німеччину й вільно розмовляла її мовою.

Елла орендувала старий цегляний котедж на вузенькій Даклейн неподалік центральної площі села Елгем з високою англіканською церквою Святої Марії Богородиці XIII століття. Цю церкву було видно з кожного фасадного вікна будинку, в якому мешкала Адріаантже. А незабаром Елла вирушила до Нюрнберґа, де захоплено спостерігала за видовищем на полі Цеппеліна й іншими заходами щорічного райхспартейтаґу — тижневого військового спектаклю Гітлера. Вона залишилася емоційно глухою до почутих нею нових законів, націлених на євреїв, які буцімто були не німцями, а «іншими». Ці закони, втілені в життя на очах Елли, визначили долю євреїв і світу й уможливили все, що відбулося згодом. А Еллині вчинки тих років справили руйнівний вплив на її доньку.

Ось що казала Елла про парад німецької армії: «Спостерігати за безмежним ентузіазмом солдатів, які марширують нескінченними рядами, вітаючи свого коханого фюрера Адольфа Гітлера, — одне з видовищ, що надихає всю Землю. Магнетична і варта захвату особистість Гітлера уповні віддзеркалює духовні прагнення цього могутнього народу».

Із Нюрнберґа Елла вирушила на північ до Мюнхена. Юніті Мітфорд виявила, що «Геемстра» отаборилася в «Баварській Остерії», вистежуючи Гітлера. Елла сиділа зі своїм супутником і коханцем, британським журналістом Майклом «Мікі» Берном, та есесівцем Еріхом Відманном, другом Юніті. Дев’ятнадцятого вересня 1935 року Юніті написала в листі до сестри Діани, що «примусила всю компанію пересісти до саду, а сама сиділа на самоті», щоб Гітлер зауважив її, і лише її, коли прибуде. За деякий час у ресторані з’явився фюрер і запросив Юніті приєднатися до нього за столом.

Про цю мюнхенську частину поїздки Елла писала так: «Увесь час, що я там була, ніколи не чула злого слова, а тамтешні люди, яких аж ніяк не назвеш лінтюхами, бадьорі, уважні та сповнені життя. Вони щасливі; вони задоволені й цілком утішені тим, як живуть сьогодні заради навіть ліпшого майбутнього».

Для дівчини, яку мешканці Елгема знали як Одрі Растон і найчастіше називали «маленькою Одрі», життя було будь-яким, та аж ніяк не барвистим, натхненним чи щасливим. Її відірвали від бать-ка, мати поїхала геть, а Північне море відокремило її від улюблених братиків, Алекса та Яна. Разом із тринадцятьма іншими учнями дівчинку зарахували до приватної школи в цегляному будинку на сільській площі. За навчальну програму відповідали чотири виховательки: керівниця школи Еліс Кетрін Ріґден та її сестри Нора Мейбл, Марія Емілія та Бланш Генрієтта.

Учителька музики й англійської мови Нора Мейбл Ріґден дуже прив’язалася до дівчинки, яка опинились у вигнанні далеко від материкової Європи, а обидва предмети, музика й англійська, заклали фундамент голлівудської кар’єри майже двадцять років потому.

Орендований будинок на Даклейн належав родині Батчерів, і поки Елла залишалася на континенті, Адріаантже виховувала Мері Батчер. Вийшовши з вхідних дверей, маленька школярка повертала праворуч, потім знову праворуч на площі, і за тридцять секунд потрапляла до школи — це було дуже зручно з огляду на часті, рясні дощі й тумани, спричинені близькістю до Ла-Маншу, розташованого за вісім кілометрів на південь, і Північного моря трохи віддалік на сході. Адріаантже не квапилася до школи. Їй не подобався процес навчання; ніколи не подобався.

«Мені подобалися діти та мої вчителі, — казала вона в інтерв’ю часів “Римських канікул”, — але мені ніколи не подобався сам процес навчання. Я була дуже жвавою і не могла сидіти годинами нерухомо, щось вивчаючи. Однак мені подобалися деякі предмети — я завжди любила історію, міфологію й астрономію, — але ненавиділа усе, пов’язане з математикою і таке інше. Школа сама по собі здавалася мені дуже нудною, і я була щаслива, коли закінчила її».

Трохи старша за Одрі Пеґґі Бейкер, яка мешкала поруч на Даклейн, розповідала, що нова дівчинка «здавалася зовсім самотньою, особливо під час тривалих шкільних канікул». Страх самоти, викликаний від’їздом батька, Бейкер також зауважила: «Наші садочки межували, і вона завжди кликала мене». У цей період — наприкінці 1935 року і на початку 1936 року — Одрі погладшала й незабаром стала сумною і замкненою, мрійливою дівчинкою, уже високою, а тепер ще й огрядною, зі звичкою кусати нігті і скаргами на нестерпні головні болі. Періодично в неї траплялися приступи астми: вони не загрожували життю, проте обтяжували.

Її батьки почали процес розлучення, і в цей період Елла стала стриманішою. Після останньої статті під назвою «У Нюрнберзі», що вийшла в The Blackshirt наприкінці вересня 1935 року, вона не висловлювалася про націонал-соціалізм публічно. На думку барона й усієї родини ван Геемстра, нідерландська громадянка Елла поводилася легковажно і виклично. Так, барон був пронімецьким і прихильно ставився до німецького бізнесу, коли був губернатором Сурінаму. Так, німці були кузенами нідерландців, а будинок ван Геемстра в Оостербееці розташований доволі близько до німецького кордону. Проте 1937 року кружляло чимало історій про німецьких «коричневосорочечників» та есесівців, які нападали на євреїв на вулицях великих міст. Усю Європу непокоїло нарощува-ння військової потуги Гітлером і можливість експансії. Прекрасне, позитивне враження, яке склалося про Німеччину в серпні 1936 року, коли Берлін приймав літні Олімпійські ігри, після того, як олімпійський факел покинув Райх, мутувало у щось зловісне.

Ніде не віднотоване життя Елли від 1936 до 1938 року, хоча рік вона прожила з хлопчиками у родині Коена Стюарта на Бевернінгкштат, 38 у Гаазі. Попри відсутність доступної інформації про цей період у житті Елли, відомості з 1939 і 1940 років свідчать про те, що вона надалі здійснювала пронімецьку діяльність і підтримувала відносини з німцями.

Мешканці Елгема пригадували, що баронеса ван Геемстра приїжджала відвідати доньку на два-три тижні, іноді з одним або обома синами, і що частіше Адріаантже бачила матір і братів, то ліпше почувалася в англійській сільській місцевості. Вона приєдналася до тутешнього загону дівчат-скауток, а восьмилітньою, тобто 1937 року, брала участь у постановці «Humpty Dumpty» («Шалам-Балам»), де виконала роль одного з королівських вояків. У той час вона була вищою за інших, стриглася «під пажа» і мала схильність до переїдання.

Коли дівчинка трохи подорослішала й почала частіше бачитися з братами, то любила бавитися з Алексом, Яном і сусідкою Пеґґі в руїнах тутешньої цегельні. У спогадах про цей період Одрі ніколи не згадує відвідин батька; хоча він мав її навідувати, бо в іншому випадку її взагалі не відправили б до Англії або вона не мешкала б там аж чотири роки. Проте її батько був і буде триматися в тіні. Під приводом роботи в Європейському прес-агентстві він чимало подорожував за дорученням Третього Райху, відмиваючи гроші й управляючи іншою діяльністю, яку закон не схвалював. Насправді батько Адріаантже став повноцінним німецьким шпигуном і привернув увагу MI5, британської розвідки. Коли Растон довідався, що MI5 стежить за ним, то зник із поля зору.

Безумовно, восьмирічна дівчинка чула ім’я Гітлера в розмовах дорослих. Проте, як Одрі завжди казала: «Дитина — це дитина». У житті цієї дитини з’явилося нове захоплення, яке вплинуло на все її життя: Нора Ріґден зацікавила доньку Растона танцями.

«Я закохалася в танці, — розповідала Одрі пізніше. — Раз на тиждень із Лондона приїжджала молода танцюристка, яка проводила заняття з балету. Я любила це, просто обожнювала».

Джоан Гокінс, однокласниця Адріаантже, розповідала: «Якщо щось виокремлювало її, то це уроки балету, на які вона їздила до Фолкстоуна». Фолкстоун, значно більше містечко на березі Ла-Маншу, розташоване за кілька кілометрів на південь від Елгема, де нідерландську дівчинку навчала лондонська балерина.

У травні 1938 року Адріаантже виповнилося дев’ять років, і Джоан Гокінс відвідала святкову вечірку, яку Елла влаштовувала для доньки у сільському клубі. «Найбільше я пам’ятаю, — сказала Джоан, — стрічку з маленькими подарунками, яку баронеса натягнула вздовж стіни; вона підводила нас до стрічки одну за одною, й із зав’язаними очима ми хапали свої без.., але я здогадувалася, що вона спрямовує кожну дитину до подарунка, який хотіла їй дати. Вона була вправною маніпуляторкою».

Того літа Елла взяла своїх трьох дітей у двомісячну поїздку до Італії. «Вони відвідали своїх друзів на прізвище Колонна», — розповідав Лука Дотті, син Одрі. Фотографії показують трьох підлітків на аеродромі, з якого вони літали в біпланах із доном Маріо Колонною, герцогом Ріньяно, який «трагічно розбився того ж літа в липні».

На фотографіях Адріаантже здається щасливою. В Елгемі в неї були друзі й уроки танців, стосунки з матір’ю начебто налагодилися, а мінливий батько, принаймні спорадично її відвідував. У той час дедалі потужніша німецька імперія часто демонструвала м’язи, і Європа щоразу здригалася. У березні 1938 року Німеччина оголосила аншлюс, тобто союз із Австрією; у жовтні німецькі війська перетнули чеський кордон і повернули собі Судетський край; у листопаді з Kristallnacht, тобто «ночі розбитого скла», розпочалася відкрита війна проти євреїв всередині Німеччини. У березні 1939 року, побачивши німецькі війська на порозі, здалася Чехія.

Убачаючи в цих подіях передвісники неприємностей для Європи, Елла подала заявку на нідерландський імміграційний до-звіл для Одрі — щоб було менше клопотів згодом. У цей час Елла разом із Алексом і Яном переїхала з Брюсселя до вілли батьків у Оостербееці. У затишній віллі також мешкала її молодша сестра Арнудіна. Елла та її п’ятеро братів і сестер мусили залишатися поруч із матір’ю, яка багато місяців зоставалася прикутою до ліжка через важку хворобу. Елбріґ, баронеса ван Асбек, мати Елли та бабуся Адріаантже, померла у шістдесят п’ять років 28 березня 1939 року.

Після того, як баронеса відійшла у засвіти, її овдовілий чоловік, барон ван Геемстра — дідусь Адріаантже — продав віллу «Руштенбурґ» в Оостербееці родині Крістенсенсенів. Це був той самий будинок, оточений лісами поблизу готелю «Тафельберґ», де Адріаантже та її брати так жваво бавилися на початку десятиліття. Барон переїхав за п’ять кілометрів на схід в орендовану квартиру у триповерховому цегляному палаці Зійпендаал XVIII століття, розташованому на лісистих пагорбах над Арнемом у парку Сонсбеек. Донька барона (і старша сестра Елли) Мейш’є та її чоловік Отто, граф ван Лімбурґ-Стірум, також орендували кілька кімнат в Зійпендаалі, складаючи товариство баронові.

Зійпедаал, або «де Зійп», як усі його називали, був зручним місцем для відстоювання ділових і соціальних інтересів барона в Арнемі, а також тішив око титулованої родини. Старший ван Геемстра очолював правління тутешньої лікарні «Дьяконессенгейс», а також брав участь у низці благодійних ініціатив. Барон непохитно вірив у громадський обов’язок нідерландського дворянства допомагати тим, кому не поталанило, і прищеплював усім своїм дітям подібні принципи. Родинні зв’язки з правлячим домом Ораньє також залишалися міцними — молодша сестра Елли, Маріанна, баронеса ван Геемстра, стала придворною дамою принцеси Юліани, доньки королеви Вільґельміни.

Закінчилася ціла епоха — життя ван Геемстра в Оостербееці — і почалася наступна: Елла возз’єдналася з батьком, трьома сестрами і братом в Арнемі. У травні Адріаантже виповнилося десять років, Елла і Джозеф остаточно розлучилися, а Елла разом із синами переїхала до одноповерхового цегляного будинку по вулиці Сікешлаан, 7, розташованого на пагорбі неподалік парку Сонсбеек у центрі Арнема. Елла захопилася ідеєю переселити свою доньку з графства Кент на вулицю Сікешлаан, але Адріаантже так любила свої уроки балету, що відмовлялася від переїзду.

У серпні Німеччина й Радянський Союз підписали договір про ненапад, який дав Гітлеру змогу напасти на Польщу. Він зробив це в перший день вересня, а кілька днів по тому Велика Британія, що була союзницею Польщі, оголосила війну Німеччині. Бомби могли впасти на Англію щомиті, а Адріаантже мешкала в Кенті на шляху польоту німецьких бомбардувальників, що прямували до Лондона. У паніці Елла звернулася до свого колишнього чоловіка, який погодився з тим, що доньці найліпше повернутися до Нідерландів. Елла аргументувала своє рішення тим, що її країна була лояльною до німців під час Великої війни. Вона зустрічала Гітлера і вважала, що знає цього чоловіка — він ніколи не відправить озброєних людей у таке спокійне, нейтральне місце.

За згодою Растона Елла подала клопотання до уряду Великої Британії, щоб дозволити Адріаантже повернутися в Нідерланди. Тяганина з документами тривала до 14 грудня. Телефоном Елла домовилася з доглядальницею Адріаантже, Мері Батчер, що та збере речі дівчинки й посадить її на потяг. Одного дня Джоан Гокінс дуже здивувалася, коли побачила, що її подруга в дорожньому одязі квапливо сідає в автомобіль і їде геть. Вони навіть не встигли попрощатися, і наступного разу Джоан побачила Одрі на блакитному екрані.

Батчер відвезла дівчинку на вокзал у Фолкстоуні й посадила в потяг до Лондона. Там її зустрів батько, і привіз в муніципальний аеропорт Вортінґ Джойт, що обслуговував рейси KLM після оголошення війни з Німеччиною.

«Там ще було кілька нідерландських літаків, які мали дозвіл на польоти, — пригадала Одрі. — Моя мати якось зв’язалася із батьком і попросила його зустріти мене з потяга до Лондона з [Фолкстоуна], звідки я виїхала. Мене посадили в цей яскраво-помаранчевий літак. Ви знаєте, помаранчевий — це національний колір, і він летів дуже низько. Це й справді був один із останніх літаків. Так востаннє [перед війною] я побачила свого батька».

Повітряні шляхи були небезпечними — німецькі літаки-винищувачі патрулювали небо над Ла-Маншем і Північним морем, вистежуючи військових пташок, що спурхували з британських полів. Двадцять шостого вересня винищувачі помилково прийняли цивільний KLM DC-3 за військовий літак і атакували його. Після цього інциденту всі літаки KLM DC-3 перефарбували в помаранчевий колір, щоб чітко ідентифікувати їх як цивільні літаки. Навіть Одрі зауважила, що величезний авіалайнер із двома двигунами та двадцятьма п’ятьма сидіннями «летів дуже низько» над Північним морем, бо пілот намагався привертати якомога менше уваги патрульних німецьких винищувачів.

Проте їй поталанило: літак благополучно приземлився в амстердамському аеропорту Схіпгол, де дівчинку зустріли Елла та брати. Дві години по тому Адріаантже вже їхала потягом з Амстердама до Арнема, до свого нового будинку на Сікешлаан, 7, де розпочався наступний етап її життя — нідерландської дівчини в нейтральних Нідерландах.

Розділ 4. Едда

У грудні 1939 року Адріаантже Гепберн-Растон прилетіла в амстердамський аеропорт як іноземка. Так, у ній було на п’ятдесят відсотків нідерландської крові, по чверті — англійської та словацької, але протягом свого короткого життя вона лише інколи відвідувала ван Геемстра в їхній країні. Та саме нідерландське клеймо відбилося на душі дівчини — одразу, надійно і назавжди, тому вона багато в чому назавжди залишиться нідерла-ндкою.

Незабаром вона дізнається, що бути нідерландцем відрізняється від будь-чого іншого у світі. Колись нідерландці панували над рештою світу, особливо у пароплавстві й торгівлі, що сприяло бурхливому розвитку їхніх Ост-Індійських колоній в одному кінці світу, і такому самому яскравому розвитку Нью-Амстердама, а згодом Нью-Йорка — в іншому. Вони залишили слід у мистецтві завдяки «нідерландським майстрам», як-от Рембрандт і Вермеер, а згодом ван Ґоґ.

Як казала Одрі, «Нідерланди були чудовою країною від давніх століть дотепер».

Нідерландці були релігійним народом, здебільшого протестантами, хоча чималий відсоток мешканців становили католики, але всі вони мали сильну віру. Ці працьовиті люди важко гарували, охайно носили одяг, аж поки він зношувався, висловлювалися прямо, вчасно приходили на зустрічі, бездоганно утримували будинки, з апетитом їли смачні страви, нічого не марнували і випереджували увесь світ здоров’ям, бо усі і скрізь їздили здебільшого рівнинною місцевістю на велосипедах. Насправді Нідерланди були єдиною країною в Європі, що продовжувала збільшувати свою територію, не посягаючи на сусідські землі — дивовижні нідерландці використовували силу вітряних млинів для осушування морів і стримували воду дамбами, плекаючи родючість сільськогосподарських угідь, що називаються польдерами. Вони управляли потоками води, створюючи систему каналів, які доповнювали річки й давали змогу швидко доправляти продукти харчування й інші товари з одного на інше місце. А ще нідерландці не хизувалися особистими досягненнями, хоча знали, що їхня країна найкраща на землі. І це правда: саме такою вона була.

Арнем, місто, що стало новою домівкою Адріаантже, було колись середньовічною фортецею, яку штурмували й намагалися завоювати бургундці, іспанці, англійці та французи — усі вони колись володіли чи принаймні намагалися завоювати місто. Арнем був найнезвичнішим нідерландським містом, бо частина його розташовувалася на високих пагорбах, що спускалися до рівнинного центру місту аж до берегів річки Райн. Заможні нідерландські бізнесмени дороблялися статків в Ост-Індії та поверталися до Арнема й навколишніх сіл, а після виходу на пенсію будували розкішні вілли, тому, хоч куди глянь, в Арнемі панувала вишуканість. Дідусь Одрі, барон, не накопичив великих статків, тому що все життя працював юри-стом і для уряду. Бути аристократом не означало носити корону; це означало слугувати прикладом для інших і допомагати тим, кому поталанило менше. Тому колишній мер Арнема й губернатор Сурінаму провадив спокійне і доволі ощадливе життя, представляючи клан Геемстра як сім’ю з неабиякими досягненнями й історією служіння нації.

«Перш за все, ми анітрохи не були багатими», — укотре сказала Одрі 1990 року. Відколи після постановки «Жіжі» (Gigi) засяяла нова бродвейська зірка Одрі Гепберн, люди вважали її багатійкою, бо її матір і батько були бароном і баронесою. Її було важко розгнівати в інтерв’ю, але ця тема певним чином виводила її з рівноваги. «У моєї матері не було ані копійки... Мої батьки розлучилися, коли мені було десять, мій батько зникнув і таке інше. І грошей у нас не було зовсім».

І справді не було. Рішення барона перейти на державну службу і потреби його шести дітей поволі з’їдали виручку від продажу сімейного майна, тому до кінця 1930-х років грошей не залишилося. Десятки біографів Одрі Гепберн посилалися на Зіпендаал, замок барона ван Геемстра в Арнемі, ніби той йому належав. Вони говорили, що Одрі народилася зі «срібною ложкою в роті». Елла справді наймала няню в Бельґії та економку в Арнемі, от і вся сімейна срібна ложка. Коли Елла приїхала до Арнема, то працювала, щоб заробити на життя й оренду невеличкого міського будиночка. Еллин батько жив на державну пенсію й орендував приміщення в замку Зіпендаал після того, як продав віллу «Руштенбурґ» в Оостербееці.

А згодом сюди, до нової країни з новою мовою, повернулася із заслання в графстві Кент донька Елли. Ван Геемстра очікували повернення маленької Адріаантже, яка вийшла з помаранчевого авіалайнера в аеропорту після насиченого подіями дня, протягом якого вона в поспіху покинула Елгем і провела трішки часу зі своїм невловимим батьком. Потому її літак пролетів над Ла-Маншем і Північним морем, і вона нарешті зустрілася з мамою, яка навіть не обійняла її. Елла взяла доньку за руку і відвела на потяг до Арнема.

Одрі зізнавалася, що Елла не була лагідною. Якось вона сказала: «Я витратила чимало часу на пошук цього [лагідності] й отримала її. Вона була казковою матір’ю, але людиною своєї епохи. Мати народилася 1900 року — це надалі час вікторіанського впливу, суворої дисципліни й етики. У ній таїлося багато любові; але вона не вміла її виявляти. Була дуже суворою. Я скрізь шукала когось, хто мене обійняв би. І знаєте що? Я знайшла це у своїх тіток, у друзів. Це те, що дуже сильно вплинуло [на мене]». Після того, що Адріаантже пережила того дня, обіймів в аеропорту слід було очікувати. А те, що їх не сталося, — цілком типово для Елли.

Проте баронеса ван Геемстра відзначилася в іншому. Протягом трьох місяців після приїзду Одрі Елла знайшла просторіше житло для своєї возз’єднаної родини — двоповерхову квартиру на другому та третьому поверхах над квітковою крамничкою на центральній вулиці Арнема, Янсбіннесінґель. Це був один із найгарніших бульварів у місті, а вікна квартири виходили на зелені газони та старовинні фонтани.

Син Елли Алекс 1941 року почав зустрічатися з дівчиною з Оостербеека, Марією Марґарет Моне, а два роки по тому вони одружилися. Дівчина, яку всі називали Mіп’є, розповідала про квартиру Елли: «Я була там багато разів… Унизу [на другому поверсі] розташовувалися вітальня та їдальня, нагорі — спальні. Елла працювала в компанії Pander із Гааґи, яка постачала розкішні меблі для будинків. Її будинок став виставковою залою. Суміш класичного й модерного. Приємні кольори. Виглядало гарно. Моя свекруха була дуже прогресивною».

Робота Елли в гаазькій компанії H. Pander and Zonen заперечує всі припущення про багатство ван Геемстра. Вона погодилася на роботу, до якої треба було доїжджати півтори години потягом. Компанія, як і багато інших, замовляла меблі у стилі арт-деко в найталановитіших нідерландських дизайнерів. Робота підходила Еллі з огляду на її походження і смаки, зважаючи на те, що вищий клас купував меблі саме в цій фірмі. Той факт, що вона облаштувала свою квартиру під виставкову залу в Арнемі, свідчив про практичність Елли, якій доводилося менше їздити і не потрібно було платити за меблі.

Елла вважала возз’єднання своєї родини головним досягненням 1930-х років, що минули в стражданні, спілкуванні з поганими хлопцями і тривогах. І ось де вона опинилася зараз, наближаючись до магічних сорока років і беручи на себе відповідальність самотньої матері з трьома дітьми у світі, в якому от-от почнеться війна.

Останній супутник Одрі, нідерландець Роберт Волдерс, знав Еллу в похилому віці й казав, що вона була «надзвичайною жін-кою. Дуже, дуже весела. Напрочуд начитана, добре освічена. Проте критично налаштована до більшості людей, зокрема й до Одрі». Ба більше, він назвав Еллу «нетерпимою».

Більшу частину наступних сорока п’яти років Одрі підкорялася волі своєї матері. Доброзичлива диктаторка Елла, з одного боку, розуміла потреби й поривання доньки, але, з іншого, посилювала її невпевненість, стверджуючи, що Одрі заслужила на те, що її залишив батько.

«Я вимушена дивитися на життя очима моєї матері, — казала Одрі, — пані дуже суворих вікторіанських правил. Заборонено турбувати інших своїми почуттями. Заборонено думати насамперед про себе, а потім про інших. Заборонено не бути дисциплінованою». Іншим разом Одрі пояснила: «Моя мати завжди хотіла бути кори-сною і нас спонукала до того ж. “Ти маєш бути корисною”». Еллине виховання перетворило доньку на запеклу самітницю й інтровертку, яка покладалася лише на себе — і зовсім почасти на своїх старших братів, — водночас прагнучи прийняття дорослих. Самодисципліна, прищеплена Еллою, стала легендарною рисою Одрі, яка славилася прискіпливою увагою до деталей, хай за яку роботу бралася.

Адріаантже, десятирічна новоспечена нідерландка, яка в перші роки життя була бельґійкою, а потому стала англійкою, пережила глибокий культурний шок після приїзду в Нідерланди, бо Елла вирішила, що її донька має стати нідерландкою. Для Елли це було просто: «Просто будь нідерландкою».