Державець. Про військове мистецтво ebook

Нікколо Макіавеллі

Державець

Про військове мистецтво

Нікколо Макіавеллі — відомий італійський філософ і політик епохи Відродження, обіймав у Флоренції посаду державного секретаря та відповідав за дипломатичні зв’язки республіки.

Його трактат «Про військове мистецтво» — єдиний політичний твір Макіавеллі, опублікований за життя. Ця праця — одна з кращих книг про військову справу, нарівні з «Записками про галльську війну» Гая Юлія Цезаря і «Мистецтвом війни» Сунь Цзи.

Та найбільшої, особливої слави зажив Макіавеллі своїм знаменитим твором «Державець» (1513), в якому він зробив спробу сформулювати загальні закони політичного життя, викласти суть «ремесла політика», а також визначити роль і місце державця в Європі та Італії ХVІ століття.

Переклад українською Ярослава Мишанича.

Шукачі милостей якого-небудь володаря мають звичку догоджати йому через піднесення найдорожчих своїх речей, а також тих, що, на їхню думку, можуть бути йому приємними; тому здебільшого володарі отримують у подарунок скакунів, зброю, золототкану парчу, дорогоцінні тканини й тому подібні прикраси, що годяться за їхнім званням. І от я маю бажання надати Вашій Світлості докази моєї найглибшої відданості, та не знайшов серед свого добра нічого дорожчого й кориснішого за розуміння діянь великих людей, яке здобув внаслідок тривалого спостереження за сучасними справами й безперервного вивчення древніх. Я ретельно обміркував і переглянув свої роздуми, зібрав їх у невелику книжку, яку й надсилаю Вашій Світлості.

Хоч я й не вважаю мою працю вартою Вашої уваги, [однак] сподіваюся, що через свою доброту Ви не зневажите її, адже це найдорогоцінніше з мого боку піднесення дозволить Вам протягом невеликого часу засвоїти те, що я обмірковував протягом довгих років поміж негараздів і небезпек. Я вилучив зі свого твору риторичні хитросплетіння, гучні й промовисті слова, будь-які інші зовнішні приманки й прикраси, якими багато хто споряджає й вдосконалює свої писання, бо я хотів, щоб він приваблював до себе лише різнобічністю поглядів і важливістю предмету та й годі. Не варто вважати самовпевненістю потуги людини з низького й навіть нікчемного стану судити й встановлювати правила поведінки для володарів. Художники, які змальовують місцевість, стоять на рівнині внизу заради того, щоб роздивитися характер гір і височин, а щоб огледіти низини, піднімаються в гори. Точнісінько так само, щоб осягнути характер народу, треба бути володарем, а розгледіти натуру володаря може тільки людина з народу.

Отже, нехай Ваша Світлість поставиться до цього невеличкого подарунка з тим самим почуттям що й я; коли ви уважно прочитаєте цей твір, то переконаєтеся, що я маю палке бажання, щоб Ваша Світлість досягла тієї величі, яку обіцяла Вам фортуна і Ваші високі чесноти. І якщо з висоти свого становища Ваша Світлість інколи погляне донизу, то побачить, як мало заслуговую я на ті важкі й безперервні удари долі, що б’ють по мені.

Усі держави, всі уряди, які коли-небудь керували народами, поділяються на республіки й принципати. Останні бувають або спадковими, в яких тривалий час панувала династія їх володарів, або новітніми. Нові принципати можуть бути такими в цілому, як Мілан за Франческо Сфорца, або можуть бути приєднаними до спадкових володінь того володаря, який їх придбав, на зразок Неаполітанського королівства, що було завойоване іспанським королем. Ці новопридбані території або вже привчені підкорятися одноосібному правителеві, або дотепер були вільними; приєднують їх або силою власної зброї, або з чужою допомогою, або так складеться доля, або завдяки своїй доблесті.

Я залишу осторонь роздуми про республіки, тому що багато працював над цим питанням в іншому місці. Звернуся лише до принципатів і, за вищенаведеним планом, розгляну, яким чином можна підтримувати й зберігати одноосібну владу.

Перш за все скажу, що спадкові володіння, звичні до володарів, які походять з одного роду, втримати набагато легше за нові, бо досить буде не порушувати звичаїв своїх попередників і дотримуватися ходу подій. Володар, який має середні здібності у цьому випадку завжди збереже свій трон, якщо тільки він не позбувся його через втручання якоїсь надзвичайної й непереможної сили, але й після цього він зможе повернути собі владу, щойно загарбника спіткають найменші труднощі.

У нас в Італії, для прикладу, герцог Феррарський спромігся протистояти намаганням венеціанців у 84 році, а також папи Юлія у 10-му лише завдяки тому, що його родина давно вкорінилася у своїх володіннях. Давній володар має менше причин і менше підстав, щоб кривдити, тому його більше поважають, і якщо він не має помітного ґанджу, що викличе ненависть, то цілком може розраховувати на зрозумілу симпатію від своїх підданих. У давнині й тяглості володарювання губляться всі побажання й задуми оновлень, адже один заколот завжди лишає зачіпку до скоєння другого.

Навпаки — на нового володаря очікують труднощі. Перш за все, якщо він приєднав нові володіння до старих і через це утворив певне об’єднання, на нього очікує перша неприємність, властива усім новим державам: люди охоче змінюють правителів маючи надію на покращення, а тому часто повстають проти них, та згодом переконуються на власному досвіді, що вони потрапили в облуду й стало ще гірше. А це можна зрозуміти з другої природної й звичайної потреби, що примушує нового володаря утискувати своїх підданих збройною рукою й іншими засобами, як це роблять завойовники, внаслідок чого твоїми ворогами стають не лише противники твого воцаріння, але і з його прихильниками тобі не вдається зберегти товариські стосунки, бо не можеш ані виправдати їх сподівання, ані застосувати проти них сильні ліки, маючи перед ними зобов’язання. Адже для вторгнення до чужої країни володар, який навіть має сильне військо, повинен забезпечити собі сприяння її мешканців. Ось чому Людовік ХІІ Французький легко захопив Мілан і зразу ж позбувся його, для чого на перший раз вистачило власних сил Лодовіко. Ті самі містяни, що відчинили ворота перед королем, розчарувалися у своїх сподіваннях щодо майбутніх благ, на які вони розраховували, та не змогли зносити незручностей нового правління.

Правда й у тому, що захоплені вдруге бунтівні області важче втратити, бо під приводом придушення бунту правитель може зміцнювати свою владу менше озираючись, карати тих, що завинили, виявляти неблагонадійних і захищати найвразливіші місця. Тож, якщо герцогу Лодовіко першого разу було достатньо влаштувати на кордоні трохи гармидеру, і Франція втратила Мілан, то вдруге цілому світу довелося об’єднатися проти неї, щоб розгромити й вигнати її війська з Італії; і все це можна пояснити вищевказаними причинами. Разом із тим — обидва рази Франція втрачала свої надбання. Спільні причини, чому так сталося першого разу, ми вже обговорили. Залишилося сказати про другий випадок і розглянути ті засоби, якими володів французький король і всілякий, хто був би на його місці, щоб залишити захоплене у своїй власності. Скажемо, що завойовані землі, які приєднали до попередніх володінь завойовника, або є однією країною з ними і їхнє населення говорить тією ж мовою, або ж ні. В першому випадку їх зовсім неважко втримати, особливо якщо вони не звикли до вільного життя. Щоб убезпечити себе, достатньо буде припинити рід володарів, які там керували, бо, якщо врахувати силу спільних звичаїв за умови збереження колишнього способу життя — інших причин для заворушень населення не матиме. Це можна було спостерігати на прикладі Бургундії, Бретані, Гасконі й Нормандії, які з давніх давен увійшли до складу Франції, і хоча мова їхніх мешканців трохи відрізняється, разом із тим вони розуміються з іншими французами, дотримуючись подібних з ними звичаїв. Якщо завойовник хоче зберегти за собою такі області, він повинен дотримуватися двох умов: по-перше, треба щоб перервалася династія їхніх володарів; по-друге, необхідно залишити незмінними їхні закони й податки; тоді скоро ці області стануть одним цілим з твоїми попередніми володіннями.

Та коли захоплюють території країни, відмінної за мовою, звичаями й інституціями, ось тут починаються труднощі, і щоб не втратити їх, знадобляться велика удача й велике уміння. Найкращий і найдієвіший спосіб у цьому випадку полягає в тому, щоб завойовник сам оселився в тих краях. Це забезпечить завоюванням надійність і довготривалість; так вчинив турецький султан із Грецією. Якби він не переніс туди своєї резиденції, він би там нізащо не втримався, незважаючи на всі інші заходи, якими він скористався для збереження цієї держави. Коли ти знаходишся на місці, ти можеш розпізнавати майбутні заколоти ще в зародку й легко їх придушувати; в іншому випадку звістка про них доходить лише тоді, коли вони вже у розпалі й пізно щось робити. Крім того, ти не залишаєш країну на розграбування своїм чиновникам; для підлеглих буде полегшений прямий доступ до володаря, внаслідок чого у доброчесних громадян з’являється більше підстав для прихильності, а у бунтівників — для побоювань. Ворог іззовні добре подумає, перш ніж напасти на ці володіння. Таким чином їх буде дуже складно відібрати у володаря, який туди переселився.

Другий чудовий спосіб полягає в тому, щоб заснувати одну-дві колонії, які б приєднали цю місцевість до нової держави. Інакше доведеться утримувати там велику кількість солдатів, і піхоти, і кінноти. Колонії коштують недорого; вислати й утримувати колоністів не коштує для володаря майже нічого, адже в цьому випадку збитки отримають лише ті мешканці, у яких відбирають їхні будинки й землі на користь поселенців, а ці мешканці є невеликою частиною нових підданих і вони не можуть завдати шкоди володарю через свою бідність і роз’єднаність. З одного боку, якщо решту не утискувати, то вони не матимуть підстав для хвилювання, а з другого — вони будуть поводитися обережно, навчені чужим прикладом і остерігатимуться, щоби з ними не вчинили так само. Я вважаю, що колонії не потребують витрат, вони надійніші й викликають менше незадоволення. Незадоволені ж є нешкідливими, як я вже сказав, через те, що вони бідні й роз’єднані. З цього приводу доведеться зауважити, що людей треба або милувати, або страчувати, адже невеликі кривди завжди будуть спонукати до помсти, а за великі люди помститися не можуть. Таким чином, кривдячи, треба усунути можливість помсти. Та якщо замість колонії застосовується озброєний гарнізон, він потребує набагато більших витрат і, врешті-решт для охорони нових володінь знадобляться всі кошти держави. Надбання таким чином перетвориться на збиток. До того ж, розквартирування військ у різних місцях завдасть набагато більшої шкоди й завдасть утисків усьому населенню, всілякий страждає від цих незручностей і стає ворогом нового володаря, та ще й небезпечним ворогом, який після поразки залишився у власному домі. Отже, з будь-якої позиції такий спосіб захисту своїх володінь настільки невигідний, наскільки вигідним є заснування колоній.

Той, хто знаходиться у чужорідній, як було сказано вище, провінції, повинен ще взяти під свій захист її дрібних сусідів, намагаючись послабити найбільш впливових і остерігатися, щоб не з’явився привід для втручання у справи цієї області в другого володаря, такого ж могутнього, як і він сам. А привід до того, щоб скористатися незадоволенням надміру честолюбних чи наляканих мешканців, завжди з’явиться, про що ми знаємо через закликання етолійцями римлян до Греції — взагалі, у всі завойовані ними провінції римлян запрошувало місцеве населення. Щойно чужоземний завойовник вторгнеться до якоїсь країни, як усі дрібні правителі приєднуються до нього і це цілком зрозуміло, бо ними рухає ненависть до колишнього поневолювача, тож завойовнику нема чого турбуватися про те, як привабити цих людей на свій бік; вони всі зразу ж приєднаються до його нових володінь. Йому слід лише стежити, щоб вони не отримали забагато сил і впливу. Його власних сил і прихильності прибічників цілком достатньо, щоб впоратися з суперниками й цілковито оволодіти новою провінцією. Але той, хто не застосує цих заходів, скоро залишиться без придбаного, до того ж спізнає численні труди й турботи.

Римляни неухильно дотримувалися цих правил у захоплених ними провінціях: вони засновували колонії, прихиляли до себе менш впливових осіб і ні в чому їм не потурали, ослаблювали більш впливових; чужоземним володарям вони не залишали жодного шансу. Я скажу лише на прикладі Греції. Ахейців і етолійців римляни перетягли на свій бік; Македонське царство було приниженим і звідти вигнали Антіоха. Однак, заслуги ахейців і етолійців не стали достатньою підставою для того, щоб розширити їхні володіння; жодні запевняння Філіпа в дружбі не завадили римлянам послабити його, а могутність Антіоха не переконала їх визнати його право на володіння бодай якоюсь територією в Греції. Римляни в цих випадках чинили так, як належить чинити всім розумним володарям: їхні помисли були не лише про нинішні, але й про майбутні турботи, вони шукали шляхів, як з ними впоратися. Адже, якщо передбачити заздалегідь, то легко знайти вихід, а коли біда наблизилася, хвороба стає невиліковною й ліки вже не допоможуть. Виходить так, як лікарі кажуть про сухоти, що спершу їх легко вилікувати, але важко розпізнати, та з часом, якщо з самого початку вона була занедбана, хвороба стає очевидною, але важко лікується. Те саме й у державних справах: якщо знати заздалегідь (що можуть лише дуже мудрі люди) про загрози й нещастя, то їх можна виправити, але якщо цього не зробити й загроза стала видимою для кожного, тут вже нічого не поробиш.

Римляни відчували наближення біди здалеку і завжди запобігали цьому, не боячись заради цього навіть розпочати війну, бо знали, що війни не уникнути, а можна лише відтягнути її для чужої вигоди. Вони вирішили воювати з Філіпом і Антіохом у Греції, щоб не воювати з ними потім в Італії; колись вони могли уникнути обох війн, та не захотіли цього. Вони ніколи не дотримувалися того правила, яке віддавна твердять мислителі нашого часу: «Скористатися перевагами очікування». Перевага римлян полягала лише у власній доблесті й поміркованості, але ж часи приносять із собою всілякі зміни, за яких добро перекидається на зло, а зло — на добро.

Та повернімося до Франції й подивімось, чи застосувала вона хоча б один з наведених способів. Я буду розповідати не про Карла, а про Людовіка, тому що він найдовше втримався в Італії й те, що він зробив, помітно набагато виразніше. Ви можете переконатися, що він постійно чинив навпаки стосовно того, що варто було зробити для зміцнення своїх володінь в чужомовній країні.

Король Людовік опинився в Італії завдяки побажанням венеціанців, які збиралися скористатися його приходом, щоб заволодіти половиною Ломбардії. Не буду дорікати королю за цей вчинок: маючи бажання закріпитися в Італії, він не мав союзників всередині країни й усі двері були перед ним зачинені через спогади про його попередника Карла, тому обирати собі друзів було не на часі. Людовик міг би досягнути своєї мети, якби не припустився жодних інших помилок. Якби він зайняв Ломбардію, то повернув би французам повагу, яку ті втратили за Карла; Генуя поступилася, флорентійці уклали з ним союз; маркіз Мантуанський, герцог Феррарський, Бентівольї, господиня Форлі, правителі Фаенци, Пезаро, Ріміні, Камеріно, Пьомбіно, мешканці Лукки, Пізи, Сієни — всі хотіли з ним приятелювати. Ось тоді венеціанці й усвідомили всю необдуманість свого вчинку: замість кількох містечок в Ломбардії вони зробили короля володарем двох третин Італії.

Міркуйте тепер, чи складно було королю утвердитися в Італії, якби він дотримувався вищеназваних правил, підтримував і захищав своїх численних і слабких прихильників, які боялися — хто Церкви, хто — венеціанців і були змушені йти за ним. З їхньою допомогою Людовік легко захистив би себе від значно могутніших суперників. Та ледве він опинився в Мілані, як все зробив навпаки — посприяв папі Олександру, коли той захопив Романью. Разом із тим король навіть не помітив, що відштовхує від себе прихильників і людей, які довірилися йому, послаблює свій вплив і підсилює Церкву тим, що додає до її величезної духовної влади ще й світську. Услід за цією першою помилкою невідворотно сталися й інші. Врешті-решт, щоб погамувати захланність Олександра й завадити йому заволодіти Тосканою, король був змушений вступити на територію Італії. Мало того, що він підніс Церкву й залишився без союзників; його жадання сягнули Неаполітанського королівства й він розділив його з королем Іспанії, і якщо до цього доля Італії була в його руках, то тепер він завів собі товариша, щоб у всіх честолюбців і незадоволених цієї країни був покровитель. Разом із цим Людовік видалив з королівства того, хто міг би платити йому данину й замінив його на правителя, що погрожував вигнати його самого. Звісно, бажання здобувати — річ цілком звичайна й зрозуміла, і коли люди прагнуть до цього, зважаючи на свої сили, то їх будуть хвалити, а не засуджувати, та коли вони не можуть і домагаються здобутків будь-якою ціною, то у цьому прихована помилка, варта докору. Якщо сили Франції дозволяли їй напасти на Неаполь, так і слід було вчинити, якщо ж не дозволяли, то не варто було ділити його ще з кимось. Подібна угода з венеціанцями в Ломбардії заслуговує на виправдання, тому що дозволила французам закріпитися в Італії; випадок з Неаполем підлягає осуду, бо тут не було такої ж необхідності.

Таким чином Людовік припустився п’ятьох помилок: він вивів з гри слабких правителів; підсилив одну з наймогутніших осіб в Італії; впустив туди чужоземного володаря; не переніс туди своєї резиденції й не заснував там колоній. Та всі ці помилки, доки він був живий, могли б і не завдати великої шкоди, якби він не зробив шостої — відібрав володіння у венеціанців. Якби він не допустив піднесення Церкви й не покликав до Італії іспанців, то послабити їх справді було б розумним і необхідним рішенням, та опісля вчинених ним прорахунків не варто було погоджуватися на розправу з венеціанцями. Поки вони залишалися сильними, ніхто б не наважився зазіхнути на землі Ломбардії: венеціанці ніколи не погодилися б на це, тому що самі виявили б прагнення претендувати на французьку частину, а всі інші нізащо не захотіли б відібрати її у Франції й віддати венеціанцям. Виступити проти двох господарів Ломбардії ніхто не наважився б. А якщо хтось заперечить, що Людовік поступився Романьєю перед Олександром, а Неполітанським королівством — перед Іспанією, щоб уникнути війни, то я звернуся до вищенаведених доказів: війна почнеться так чи інакше, але зволікання обернеться проти тебе. Якщо ж нагадають, що король пообіцяв папі виступити заради нього в похід у обмін на своє розлучення й кардинальский капелюх для архієпископа Руанського, то я відповім так, як буде сказано мною нижче стосовно обіцянок, які даються володарями, а також про те, як саме їх слід виконувати.

Отже, король Людовік втратив Ломбардію через те, що не дотримувався правил, яких дотримувалися всі завойовники, що хотіли втримати захоплені ними країни. Тож немає нічого дивного у цьому — навпаки, все можна легко пояснити. На цю тему я мав розмову з кардиналом Руанським у Нанті, коли герцог Валентино — так в народі називали сина папи Олександра Чезаре Борджіа — захопив Романью. Кардинал заявив мені, що італійці некомпетентні у військових справах, на це я йому відповів, що французи нічого не тямлять у справах державних, інакше вони б не допустили такого піднесення Церкви. Досвід показав, що Франція посприяла зростанню впливу в Італії Церкви й Іспанії, і це призвело до її власного падіння. Звідсіля можна вивести загальне, майже непорушне правило: той, хто робить могутнім другого, гине, адже наділяти могутністю можна за допомогою або сили, або вміння плести інтриги, а обидві ці чесноти викликають підозру в людей, які здобули могутність.

Коли дізнаєшся про труднощі, що пов’язані з утриманням нових володінь, виникає питання, чому не спалахнув заколот в Азії, яку за кілька років захопив Олександр Македонський, але скоро помер. Слід було очікувати на падіння його держави, та наступники Олександра втримали владу, і зустріли лише одну перепону — це розбрат між ними, викликаний їхнім властолюбством. Я відповім, що всі відомі на сьогодні принципати керувалися у один з двох способів: або у них був один володар, а всі інші — підневільні слуги, які допомагають йому в управлінні з його волі та його милості, або володар керував разом з баронами, які мали власний сан і не через його забаганку, а завдяки давньому походженню. У цих баронів є власні володіння й підлеглі, які визнають їх панами й плекають до них зрозумілу прихильність. Держава, якою монарх керує через своїх слуг, надає правителеві більше влади, бо в такій державі верховним володарем визнають тільки його, а іншим посадовим особам підкоряються, як державним чиновникам, до яких ніхто не має жодної прихильності.

У наш час два приклади управління державою у різний спосіб подають французький король і турецький султан. Вся турецька монархія підкоряється одному володарю, всі інші — його раби, все царство розділене на санджаки, до яких султан призначає керівників і змінює їх коли і як забажає. На відміну від нього французький король віддавна оточений численними володарями, які користуються владою над своїми підлеглими, а також їхньою прихильністю; вони мають привілеї, зазіхати на які небезпечно для короля. Якщо порівняти ці дві держави, то можемо переконатися, що завоювати володіння султана важко, але, якщо здобути перемогу, то їх буде легко втримати за собою.

Труднощі у завоюванні держави султана полягають у тому, що завойовник не може бути закликаний туди місцевими князями й не може розраховувати на те, що його кампанію полегшить заколот султанового оточення, що зрозуміло з вищеназваних причин. Рабів, які зобов’язані султанові всім, не так легко підкупити, а якщо й вдасться, то від цього навряд чи можна очікувати якусь користь, адже вони з вищеназваних причин не можуть повести за собою народ. Тому той, хто нападає на султана, повинен бути готовим до зустрічі зі згуртованим ворогом й розраховувати більше на власні сили, ніж на розбрат у стані супротивника. Та якщо турок зазнає поразки в битві, від якої не зможе оговтатися й набрати нове військо, то загрозу слід вбачати хіба лише у вихідцях з правлячої династії, знищивши яких, можна більше нікого не боятися, бо всі інші не мають впливу на народ і, оскільки раніше завойовник не міг на них розраховувати, то й тепер йому не варто їх боятися.

Зовсім по-іншому справи підуть у королівствах, де керування здійснюється за зразком Франції: туди нескладно впровадитися, якщо вчинити змову з кимось із баронів, поміж якими завжди багато незадоволених і охочих до змін. З цієї причини вони звільнять тобі шлях до своєї країни й полегшать твою перемогу, та, якщо ти хочеш втримати загарбане, на тебе очікують численні труднощі, що йдуть як від тих баронів, котрі допомагали тобі, так і від тих, хто був проти. Тут вже буде недостатньо знищити сім’ю володаря, а доведеться мати справу з цими сеньйорами, які очолять нові заколоти. Їх неможливо ні задовільнити, ні знищити, тому за першої ж зручної нагоди ти втратиш владу.

Отже, якщо ви розглянете походження Дарієвого царства, то ви знайдете у ньому подібність до турецької монархії; ось чому Олександру необхідно було цілком сколихнути його й розгромити Дарія у битві, та після битви й смерті царя Олександр вже міг не турбуватися про свою владу з вищеназваних причини. І якби його наступники не сварилися поміж собою, то вони могли б безтурботно насолоджуватися владою, адже у цьому царстві не було ніяких негараздів, окрім тих, які чинили вони через свій розбрат. Та управління державами, які за своїм влаштуванням подібні на Францію, тягне за собою набагато гірший клопіт. Саме через це ставалися численні повстання проти римлян у Іспанії, у Франції й у Греції: через численність князівств, з яких складалися ці країни. Поки пам’ять про них не згасла, панування римлян не було стійким, та коли ця пам’ять розвіялася завдяки могутності й тривалому пануванню римлян, їх володарюванню вже більше нічого не загрожувало. Й навіть коли римляни почали воювати один з одним, кожного з супротивників підтримувала та частина вказаних провінцій, де він мав владу. Династії колишньої знаті згасали, й мешканці визнавали за нову владу лише римлян. Після всього наведеного вище ніхто не здивується від того, як легко Олександр утримував за собою державу в Азії і від тих труднощів, які спіткали Пірра й багатьох інших, що намагалися втримати загарбане. Це залежало не від наявності чи відсутності доблесті у завойовників, а від особливостей загарбаних країн.

Коли новопридбані держави, як ми вже сказали, звикли жити вільним життям і дотримуватися власних законів, утримати їх можна у три способи: перший — розорити їх; другий — поселитися там самому; третій — залишити там старі закони, отримувати звідти певний прибуток і призначити туди уряд з небагатьох осіб, які будуть відданими тобі. Якщо вони отримають владу від нового володаря, то усвідомлять, що зможуть зберегти її лише завдяки його прихильності й силі, й будуть усіляко намагатися зміцнити його панування. Найкращий спосіб утримати місто, що звикло до вольностей, якщо ти хочеш зберегти його цілим, — це використати його власних мешканців.

In exemplis спартанці й римляни. Спартанці утримували за собою Афіни й Фіви тим, що поставили там при владі небагатьох осіб, проте вони знову втратили ці міста. Римляни зруйнували Капую, Карфаген і Нуманцію для того, щоб зберегти їх, і їхній задум справдився. Коли вони хотіли втримати Грецію, то пішли услід за спартанцями, залишили там свободу й зберегли її закони, та зазнали невдачі й були змушені розорити багато міст цієї країни, щоб закріпитися в ній. Адже насправді дієвий спосіб захопити якусь провінцію — це розорити її. Той, хто отримує місто, що звикло до вільного життя, проте не руйнує його до фундаментів, — той буде сам похований його мешканцями, які завжди можуть влаштувати заколот, проголосити свободу й повернутися до старих звичаїв, пам’ять про які не стирає ні час, ні отримані вигоди.

І що б тут не робили й не вигадували, — якщо мешканці не були роз’єднані й розсіяні, вони не забудуть колишніх вольностей і старого порядку, який за найменшої змоги встановлюється знову; так сталося в Пізі через 100 років після того, як її захопили флорентійці. Та якщо міста чи провінції звикли підкорятися такому володареві, чий рід перервався, вони не зможуть обрати нового правителя зі свого середовища, якщо втратять попереднього й жити на волі за умови, що звикли підкорятися. Тому їм важче буде стати до зброї, а завойовнику легше прихилити їх до себе й убезпечити себе від заколоту. Республіки мають більше волі до життя, сильнішу ненависть і бажання помститися; пам’ять про стародавні вольності не слабшає й не дає їм спокою, тому надійніше буде їх знищити або переселитися туди.

Нехай нікого не дивує те, що, коли ми говоримо про принципати, в яких з’являється новий володар і новий устрій, я буду звертатися до великих прикладів. Адже люди завжди йдуть шляхом, який торували інші й наслідують їх у своїх вчинках, та не можуть пройти цілковито тим самим шляхом і досягнути такої самої доблесті, що й великі. Тому розумна людина повинна весь час прямувати стежинами, якими пройшли уславлені люди й брати приклад з видатних, щоб за відсутності такої ж доблесті зберегти хоча б щось подібне до неї. Так чинять досвідчені лучники: вони знають відстань до місця, у яке вони поціляють і далекобійність лука, вони обирають ціль набагато вищу за мішень, але не для того, щоб пустити стрілу на таку висоту, а для того, щоб досягнути бажаного й влучити. Отже, я скажу, що новому володарю буває легше чи важче втримати владу залежно від того, більшою чи меншою доблестю він володіє. Сам перехід від стану приватної особи до стану володаря потребує сприяння доблесті чи фортуни, і наявність кожної з цих двох умов частково полегшує труднощі, які трапляються. Разом із тим той, хто найменше покладається на фортуну, знаходиться у більшій безпеці. Справа стає простішою, коли володар буває змушений через відсутність інших володінь персонально оселитися в нових. Я перейду зараз до осіб, які стали володарями завдяки своїй доблесті, а не фортуні, й назву серед них найвидатніших — Мойсея, Кіра, Ромула, Тезея та подібних. Хоча про Мойсея не варто було би розмірковувати, бо він був простим виконавцем Божої волі, проте захват у ньому викликає вже лише та благодать, яка удостоїла його бесіди з Богом. Та якщо ми поглянемо на Кіра й інших фундаторів і завойовників царств, то побачимо, що всі їхні діяння були дивовижними, і якщо роздивитися їхні окремі вчинки, то вони не будуть розходитися з вчинками Мойсея, який мав настільки уславленого вчителя. Якщо ж ми звернемося до їхнього життя і справ, то помітимо, що фортуна подарувала їм лише випадок, що поставив їх упритул до матерії, якій вони могли надати будь-якого вигляду за власним бажанням; та якби випадку не сталося, то доблесть духу цих людей згасла б у невідомості, проте, якби не було цієї доблесті, то випадок відбувся б даремно. Таким чином, Мойсей повинен був знайти народ Ізраїля у єгипетському рабстві під гнітом єгиптян, щоб він був готовий піти за ним заради звільнення з рабства. Ромулу треба було стати зайвим у Альбі й бути покинутим напризволяще після народження, щоб він став царем Риму й засновником Римської батьківщини. Кірові було необхідно скористатися незадоволенням персів через утиски мідян, а також їхньою слабкістю й зніженістю внаслідок довготривалого миру. Тезеєві не довелося б проявити свою доблесть, якби він застав Афіни згуртованими. Випадкові збіги обставин виявилися для цих людей вдалими, а їх незвичайна доблесть допомогла їм скористатися випадком, що привело їхню вітчизну до слави й процвітання.

Той, хто стає володарем через доблесть, як ті, кого ми назвали, тому влада дістається важко, але втримати її легко, а труднощі отримання влади виникають частково через нові порядки й настанови, які нові правителі змушені вводити заради зміцнення нового устрою й власної безпеки. Слід відзначити, що немає починання, яке так складно замислити, з успіхом впровадити в життя й безпечно здійснити, як очолити зміни до державного устрою. Вороги перетворювача — усі ті, хто благоденствував за попереднього режиму; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його вельми слабо. Ця відсутність запалу з’являється частково через страх перед супротивниками, на чиєму боці закон, частково через недовіру людей, які не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому щоразу, коли супротивники отримують можливість для нападу, вони її зразу ж використовують, а захисники ж завзяття не проявляють, тож нові порядки опиняються під загрозою. Якщо ми хочемо заглибитися в цей предмет як слід, нам варто зрозуміти, чи є ці перетворення самостійними чи залежать від інших, тобто, чи повинні вони заради того, щоб досягнути своїх цілей, просити про допомогу чи можуть скористатися силою. В першому випадку від майбутнього їм нема чого чекати і вони нічого не здобувають, та якщо вони залежать лише від себе й здатні примушувати інших, тоді, здебільшого, їм нічого не загрожує. Ось чому всі озброєні пророки здобули перемогу, а всі беззбройні загинули, адже, крім усього іншого, народ має дуже непостійну натуру, його легко переконати у чомусь, але важко втримати у цьому переконанні. Тому треба бути напоготові примусити силою вірити тих, хто втратив віру. Мойсей, Кір, Тезей і Ромул недовго могли б забезпечувати дотримання власних законів, якби були беззбройними, як показує сучасний нам випадок з братом Джіроламо Савонаролою, який зазнав поразки зі своїми новими порядками одразу ж, як людські маси припинили йому вірити, а він не зміг втримати тих, хто повірив йому раніше й повернути тих, хто сумнівався. Отже, таких діячів зустрічають великі труднощі, і всі небезпеки, що з’являються на їхньому шляху, їм потрібно подолати своєю доблестю. Якщо ж вони пройдуть через небезпеки і здобудуть повагу тим, що вчинять розправу над заздрісниками, то перебуватимуть у могутності, пошані, безпеці й добробуті.

До таких значних прикладів хочу додати ще один, менш значущий, та він чимось до них подібний і я обмежуся лише ним; мова піде про Гієрона Сіракузького. З приватної особи він став правителем Сіракуз, і для цього фортуна подарувала йому лише зручний випадок, бо мешканці міста, що знаходилося під гнітом, обрали його своїм командувачем, а він вже заслужив на звання володаря. Його доблесть у звичайному житті була такою, що літописець писав про нього: «Для царювання йому не вистачало лише царства». Гієрон розпустив старе ополчення й створив нове; він розірвав старі угоди й уклав нові й, коли завів своїх власних солдатів і союзників, то на цьому фундаменті міг збудувати яку завгодно будівлю. Таким чином, йому було важко здобути та легко утримати.

Ті приватні особи, які стали володарями лише завдяки фортуні, досягають цього легко, та важко втримують владу. На їхньому шляху немає перепон, вони неначе злітають угору; складнощі починаються, коли мети вже досягнуто. Так трапляється тоді, коли хтось купує владу за гроші чи отримує її як подарунок. Так Дарій насадив у Греції, в містах Іонії та Геллеспонту багатьох володарів заради своєї слави й безпеки. Таким самим чином були обрані імператорами приватні особи, що отримали свою владу через підкуп солдатів. Такі володарі цілковито залежать від примх і везіння своїх благодійників, а такі речі вельми мінливі й непостійні; зберегти свою владу такі люди не можуть і не вміють — не вміють, бо певна особа, якщо вона не вирізняється своїм розумом і доблестю, навряд чи навчиться наказувати, а не можуть, бо за ними не стоять надійні й віддані їм сили. Новоспечені держави, як і всі інші скороспілі витвори природи, не мають коріння й розгалужень, що можуть порятувати їх за першої ж негоди, — за умови, що ті особи, які несподівано стали їх володарями, не є носіями таких чеснот, які дали б можливість зберегти отримане ними через милість фортуни й вибудувати для цього фундамент, на якого інші спираються ще до того, як отримають владу.

Стосовно обох способів стати володарем завдяки власним чеснотам і через милість фортуни, я хочу навести як приклад двох осіб, які володарювали за нашої пам’яті: це Франческо Сфорца і Чезаре Борджіа. Франческо з приватної особи перетворився на герцога Міланського, бо застосовував належні засоби й користувався своєю видатною доблестю; здобуте численними трудами він легко зберіг за собою. В свою чергу, Чезаре Борджіа, якого в народі називали герцогом Валентино, здобув владу водночас із піднесенням свого батька і, коли фортуна від нього відвернулася, втратив її, незважаючи на всі старання й зусилля — як і належало розважливому й доблесному правителю — пустити коріння в тих володіннях, які він здобув завдяки зброї й везінню інших. Бо, як ми вже казали раніше, хто не закладе фундамент спочатку, володіючи великою доблестю, може збудувати його потім, хоча це і йшло б всупереч задумам архітектора й загрожувало міцності всієї споруди. І якщо роздивитися всі вчинки герцога, можна помітити, що він заклав добрий фундамент для майбутньої могутності. Я вважаю незайвим обміркувати це, тому що не можу запропонувати кращих приписів новому володарю, аніж брати приклад з герцога, і якщо його вчинки не дали йому користі, у цьому нема його провини, бо він постраждав через надмірну й надзвичайно ворожу до нього фортуну.

Перед папою Олександром VI, який замислив звеличити герцога, свого сина, постали численні дійсні й очікувані перепони. По-перше, папа міг його настановити лише на чолі держави, викроєної з церковних володінь, а зазіхнути на них він боявся, бо знав, що герцог Міланський і венеціанці будуть заперечувати, адже Фаенца й Ріміні вже знаходилися під заступництвом венеціанців. Крім того, збройною силою, особливо такою, на яку можна було б розраховувати, володіли в Італії ті, хто повинен був остерігатися підсилення папи. Це були родини Орсіні, Колонна та їх прибічники, яким не можна було довіряти. Таким чином, слід було змінити цей стан справ і вчинити безлад у стані супротивників, щоб захопити частину їхньої території. Це було нескладно зробити, бо венеціанці з власних міркувань вирішили знову покликати французів до Італії. Папа навіть не став на заваді їхнім планам, навпаки — спростив їх, бо звільнив короля Людовіка від його колишнього шлюбу. Король увійшов до Італії за допомогою венеціанців і за згодою Олександра, який отримав від короля людей для того, щоб захопити Романью, щойно король прибув до Мілану. Завдяки авторитету короля ця справа виявилася вдалою і після захоплення Романьї й розгрому прихильників сім’ї Колонна герцогу та його просуванню вперед заважали дві речі: ненадійність його власного війська й неприхильність Франції. Загони Орсіні, якими скористався герцог, могли відмовитися виконувати його накази — і не лише завадити новим надбанням, але й відібрати загарбане, — а з боку короля можна було очікувати на те саме. В тому, що Орсіні ненадійні, герцог переконався, коли після захоплення Фаенци напав на Болонью й побачив, як неохоче вони йдуть у похід. Що ж стосується короля, то його наміри стали зрозумілими після захоплення герцогства Урбинського: коли Валентино увійшов до Тоскани, король змусив його відмовитися від цієї справи. Після цього герцог зажадав незалежності від чужих повелінь і від чужого війська. Перш за все він послабив партії Орсіні й Колонна в Римі: усіх їхніх прихильників з дворян він перехилив на свій бік, взяв до себе на службу й наділив їх великою платнею; він обсипав їх цивільними чинами й військовими званнями відповідно до заслуг кожного, таким чином вони за кілька місяців втратили колишню прихильність до своїх партій і обернули її на герцога. Коли герцог поквитався з домом Колонна, то зібрався порахуватися і з Орсіні; він дуже вчасно скористався випадком, що видався йому, коли Орсіні, які надто пізно розгледіли загрозу для себе внаслідок піднесення герцога й Церкви, зібрали свій з’їзд у Маджоні, що поблизу Перуджі. Він став причиною заколоту в Урбіно й заворушень у Романьї й накликав на герцога численні біди, які той подолав за допомогою французів. Зібравшись із силами, герцог не став чекати, поки Франція й інші держави зможуть справами довести йому, чи можна їм вірити й вирішив всіх обманути: він так вдало приховав свої плани, що Орсіні помирилися з ним через посередництво синьйора Паоло, якого герцог обходив усіма способами, даруючи гроші, вбрання й коней, щоб приспати його пильність. Так, через свою недалекоглядність все сімейство Орсіні опинилося в руках герцога у Сенігалії. Герцог прибрав верхівку цієї партії й перетворив її прихильників на своїх друзів, чим заклав непоганий фундамент для своєї могутності, оскільки володів усією Романьєю й герцогством Урбіно, він вважав, що після того, як мешканці Романьї спробували принад безбідного існування, то вони всі на його боці.

Оскільки ця сторона діяльності герцога заслуговує на увагу й наслідування, я хочу зосередитися на ній. Коли герцог захопив Романью, то побачив, що вона належала недоброчесним володарям, які переважно грабували, аніж виправляли своїх підданих і не так об’єднували їх, як сіяли розбрат, через що вся провінція зав’язла у чварах, розбоях та інших безчинствах, тому герцог, щоб заспокоїти її й змусити підкоритися владі, вважав за потрібне запровадити там надійне правління. На чолі області він настановив мессера Раміро де Орко, людину рішучу й жорстоку, й віддав йому цілковиту владу. Намісник протягом недовгого часу відновив мир і єдність, через що здобув величезний вплив. Потім герцог вирішив, що така надзвичайна влада непотрібна, бо вона могла викликати ненависть до нього, і скликав у центрі провінції громадянський суд, на чолі якого поставив найдостойнішого голову; кожне місто мало в цьому суді свого захисника. Герцог знав, що попередні суворі заходи зродили деяке незадоволення і хотів очиститися перед народом і усунути будь-яку неприязнь, він вирішив показати, що провина за скоєні жорстокі вчинки лежить не на ньому, а походить від немилосердності його підручного. Герцог скористався нагодою й повелів якогось ранку виставити на площі в Чезені розрубане навпіл тіло правителя, а поруч із ним покласти дерев’яну плаху й закривавленого меча. Це жахливе видовище вразило мешканців і водноча викликало задоволення.

Та повернімося до того, на чому ми зупинилися. Я скажу, що, коли герцог набрав достатньої сили й частково убезпечив себе від безпосередньої загрози тим, що зібрав власне військо й придушив тих сусідів, які могли на нього напасти, перед ним залишалася єдина перешкода на шляху до розширення володінь — необхідність зважати на короля Франції, бо він знав, що король, який запізно зрозумів свою помилку, навряд чи погодиться з такою зміною обставин. Тому він став шукати нових угод і не поспішав підтримувати французів, коли вони попрямували до Неаполітанського королівства воювати з іспанцями, які оточили Гаету. Герцог мав намір відгородитися від французів і йому б це вдалося, якби Олександр залишався здоровим.

Ось якими були його розпорядження стосовно поточних справ. Та що стосувалося майбутнього, перш за все йому вартувало остерігатися ворожості з боку нового голови Церкви, який міг би спробувати відібрати все те, що подарував Олександр. З цього приводу герцог передбачив чотири способи: по-перше, винищити всіх спадкоємців сеньйорів-вигнанців, щоб не залишити папі жодного приводу; по-друге, прихилити до себе усіх римських дворян, про що ми вже розмовляли, щоб за їхньою допомогою утримувати папу від ріщучих дій; по-третє, спробувати перехилити на свій бік колегію кардиналів; по-четверте, ще за життя папи здобути таку владу, щоб вона давала можливість самостійно втриматися під час першого натиску. З поставлених чотирьох завдань до моменту смерті Олександра він виконав три, а четверте було близьким до завершення, бо з усіх правителів, яких він скинув, були знищені всі, до кого він зміг дотягнутися, врятувалися лиш деякі з них. Римські дворяни йшли за ним, і колегія великою мірою його підтримувала. Що ж стосується нових надбань, то він збирався оволодіти всією Тосканою, захопив уже Перуджу і Пйомбіно й узяв під своє заступництво Пізу. І, оскільки йому не доводилося більше боятися Франції (а цього не слід було робити, бо іспанці вигнали французів з Неаполітанського королівства й обидвом сторонам довелося купувати прихильність герцога), він міг взятися за Пізу. Якби він заволодів нею, то йому б зразу здалися Лукка й Сієна, частково через ворожість до флорентійців, частково з переляку. Флорентійці ніяк не могли завадити герцогу і, якби його плани справдилися (а він наблизився до цього того самого року, коли помер Олександр), то він би отримав таку силу і такий вплив, що міг би триматися сам по собі й не покладатися на зброю й везіння інших, а спиратися лише на власну міць і доблесть. Та Олександр помер через п’ять років після того, як герцог дістав меча з піхвів. Він залишився смертельно хворим між двома могутніми ворожими військами і не мав твердого ґрунту під собою ніде, окрім Романьї. Та у ньому жила така лютість і така доблесть, він настільки добре знав, що приваблює людей, а що їх відштовхує, і такий міцний фундамент він змурував для себе за той короткий час, що якби він не був хворим чи не знаходився межи двох вогнів, то подолав би всі перешкоди. А те, що він мав добрий фундамент, видно по тому, що Романья очікувала на нього понад місяць; у Римі під час смертельної хвороби йому ніщо не загрожувало, і хоча Бальоні, Вітеллі й Орсіні увійшли в місто, їх ніхто не підтримав. І, якщо герцог не міг звести на папський трон кого завгодно, то, принаймні, міг завадити обранню небажаного кандидата. Якби в момент смерті Олександра він не захворів, то все інше було б нескладно. У день обрання Юлія ІІ герцог казав мені, що він передбачив усі події, до яких могла призвести батькова смерть і знайшов вихід з усіх ситуацій — лише ніколи не думав, що в цей час сам буде помирати.

Отже, оглянувши всі вчинки герцога, я не знаходжу, у чому йому можна було б дорікнути. Навпаки, я вважаю, що він має слугувати прикладом для наслідування, так, як він тут виставлений, для усіх, хто сходить на трон завдяки зброї й удачі інших. Великий дух і високі наміри герцога не дозволяли йому чинити інакше, і його плани не були здійснені лише через передчасну смерть Олександра та його власну хворобу. Новий володар, який вважає за потрібне захищатися від ворогів, здобувати друзів, переконувати силою чи хитрістю, навіювати прихильність чи страх народам, відданість і повагу солдатам, позбавлятися від тих, хто може й повинен завдати йому шкоду, змінювати старі звичаї на нововведення, бути суворим і милостивим, шляхетним і щедрим, розпускати ненадійне військо й набирати нове, зберігати дружбу королів та інших володарів, щоби вони мусили допомагати йому щиро або шкодити озираючись, — такий володар не знайде для себе кращого прикладу ніж діяння герцога. Єдине, що заслуговує на докори, це обрання папи Юлія, яке було помилкою герцога, бо, як ми вже казали, він не міг обрати папу на власний смак, міг лише завадити небажаній кандидатурі. Через це йому не варто було погоджуватися на вибір одного з кардиналів, що зачаїв образу на нього, чи тих, хто в ролі папи мав би остерігатися герцога. Завдавати шкоду примушує людей страх чи ненависть, а серед ображених були разом з іншими кардинали Сан Пьєтро ад Вінкула, Колонна, Сан Джорджо і Асканіо. Решта — у випадку обрання одного з них папою — мала його остерігатися, за винятком іспанців і кардинала Руанського: перші були пов’язані з герцогом через рід і вдячність, а другий був надто могутнім, бо мав за собою французьке королівство. Тому герцогу перш за все слід було домогтися обрання папою одного з іспанців, а якщо це було неможливим, то погодитися на обрання кардинала Руанського, але не Сан Пьєтро ад Вінкула. Адже вводить себе в оману той, хто вірить, що новими добродіяннями можна примусити впливових людей забути про старі кривди. Помилився й герцог обираючи папу і це спричинило його остаточне падіння.

О