Борги нашого життя ebook

Андрій ГАРАСИМ

Борги нашого життя

Роман

Серія «Морок»

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших Інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

У центрі роману Андрія Гарасима «Борги нашого життя» – історія про молодих людей, які вирішують покращити оточуючий світ, не дуже переймаючись при цьому законністю своїх дій.

Головний герой роману замість обіцяної роботи піарника банку опиняється у колекторському відділі. Нова робота викликає в нього внутрішній конфлікт і разом зі своїм напарником він стає на шлях безкомпромісної боротьби за справедливість. Зрештою, в кожного з героїв роману виявляються свої неповернуті життєві борги, які прийшов час віддавати.

Це міцна гостросюжетна проза з філософським підтекстом, чіткою сюжетною лінією та несподіваною розв’язкою. Динамічні події розвиваються на тлі жорстких сучасних українських реалій. Герої роману – не янголи, але вони здатні на рішучі та шляхетні вчинки, що викликають симпатії читача.

Серія заснована в 2008 році

Дизайн обкладинки – Андрій Єрмоленко.

ISBN 978-966-2961-38-6 (Серія)

ISBN 978-966-8659-78-2 © Нора-Друк, 2016

Вся ця iсторiя, мабуть, нiколи б не вiдбулася без одного старого i кондового гебiста Василя Петровича Загоруйка, який фактично став моїм «добрим янголом», як я деякий час вважав, i взяв мене на роботу. Попередня моя робота «згорiла» буквально за пару тижнiв у кризовiй топцi нашої покращеної економiчної ситуацiї. Спочатку компанiєю ширилися чутки, що у нас можливi якiсь фiнансовi негаразди, потiм нам не виплатили зарплатню, приблизно одночасно з цим ми перестали бачити наше керiвництво, а незабаром вiдключили Iнтернет. Десь на цьому моментi я зiбрав свої речi i написав заяву на звiльнення. А вже наступного дня майже з самого ранку я сидiв з друзями в улюбленому барi i святкував своє звiльнення. Коли за кiлька днiв у тому самому барi подивився у гаманець i не побачив там практично нiчого, зрозумiв, що час шукати нову роботу. I тут мене чекало доволi прогнозоване розчарування. Роботи не було. Я перетинався зi знайомими, ми йшли пити каву (переважно за мiй рахунок), вони ставили на стiл допиту фiлiжанку, i скрушно хитаючи головою говорили щось на кшталт: «Так, так, звичайно ж, я пам'ятатиму щодо тебе, але ж ти знаєш, яка у нас ситуацiя... Марина досi не може прийти до тями, що на Рiздво ми не поїдемо до Чехiї...».

Приблизно так воно все далi i йшло – днi за днями, тижнi за тижнями. Аж раптом на мiй емейл прийшла така неочiкувана вiдповiдь на давно розiслане резюме. Один банк шукав пiарника. Що за робота не уточнювалось, але назва банку вражала. За п'ять хвилин я вже туди зателефонував. Там менi пiдтвердили цю iнформацiю i запропонували пiд'їхати. Так я i опинився на прийомi у мого майбутнього роботодавця – Василя Петровича Загоруйка, людини, за його ж власною характеристикою, всебiчно розвинутої в усiх галузях народного господарства.

I все було б чудово, якби не те, для чого саме потрiбен був пiарник. Справа в тому, що Василь Петрович очолював вiддiл повернень кредитiв, простiше кажучи – координував роботу колекторiв банку. З огляду на ситуацiю, яка склалася в країнi, даний вiддiл очевидно мав всi шанси стати одним з найперспективнiших. Звiдси можна зрозумiти i той розмах, з яким взявся Василь Петрович за його розвиток. Одним iз результатiв його активностi стало бажання мати пiарника у вiддiлi. Йому, як людинi старого гарту – а було йому вже за п'ятдесят, здавалось абсолютно слушним, що у кожнiй справi мають бути свої iдеологи та агiтатори.

Хоч би як там було, але за результатами спiвбесiди цю посаду було таки запропоновано менi. Вже не знаю чим, але чимось я сподобався своєму майбутньому шефовi! Здається, так завжди буває тодi, коли ти перебуваєш у роздумах, чи воно тобi реально треба. Зрештою, я назвав зарплату у пiвтора рази вищу вiд запропонованої Загоруйком, як умову моєї у нього роботи, з абсолютною упевненiстю вважаючи, що наша розмова на цьому й закiнчиться. Василь Петрович щось пробуркотiв пiд нiс i сказав, що дасть вiдповiдь до кiнця тижня. На тому й розiйшлися. Вийшовши з банку, я вiдчув якесь полегшення, оскiльки був упевнений, що бiльше нiколи не почую Василя Петровича.

Минуло кiлька днiв. Якось в обiдню пору заволав мобiльник, i коли я взяв слухавку, то, на мiй подив, почув голос Загоруйка.

– Звичайно, вашi умови є... як би то сказати, завищенi, – почав вiн пiсля привiтання. – Проте... – i тут вiн сказав те, чого я вiд нього зовсiм не чекав. – Ми вважаємо, що не можемо так просто розкидатися справжнiми спецiалiстами, яким, я впевнений, ви є, i тому... ми приймаємо вашi умови.

Вiд здивування я, здається на мить, втратив мову:

– Ви приймаєте мої умови? I погоджуєтесь на ту суму, яку я озвучив?

– Так, приймаємо i погоджуємось. Але гадаю, що вам доведеться пiдтвердити роботою нашу довiру.

– Так, звичайно, я розумiю.

– От i добре. Чекаємо вас завтра о дев'ятiй ранку з необхiдними документами.

Коли наступного дня я зустрiвся з моїм нинiшнiм шефом, Василь Петрович стисло виклав своє бачення моєї роботи у вiддiлi. Бачення приблизно спiвпадало з баченням члена 27-ого з'їзду КПРС ролi Радянського Союзу на свiтовiй аренi. З одного боку нас, себто очолюваний Василем Петровичем вiддiл, повиннi були боятися, з iншого – Василь Петрович вирiшив психологiчно налаштувати потенцiйну «аудиторiю» на краще сприйняття нашої роботи i до «конструктиву» у «спiвпрацi» з нами. Уважно вислухавши i старанно занотувавши настанови Загоруйка, я з вдячнiстю захитав головою, подякував за вiдкритi iстини та висловив палке бажання взятися до роботи негайно. Василь Петрович вiдразу ж порекомендував менi паралельно з розробкою загального плану пiар-компанiї зайнятися i бiльш реальними справами, зокрема, пiдготувати кiлька зразкiв якоїсь вiзуальної агiтацiї, на що я, знову ж таки вдячно, хитнув головою.

Потiм ми пiшли дивитися моє робоче мiсце. Зайшли до великої кiмнати, де товклося багацько люду, i Василь Петрович показав кудись у куток – там i мало бути моє робоче мiсце. Подякувавши Василю Петровичу i отримавши вiд нього легке поплескування по плечу, я, не гаючи часу, почав розбирати свої пожитки.

Що ж, у мене з'явилася нова робота i я планував затриматися на цьому мiсцi, принаймнi до кращих часiв. Чiтко зрозумiвши зi свого попереднього трудового досвiду, що основне – не якiсть твоєї роботи, а те, як її оцiнює керiвництво, я вирiшив цiлком орiєнтуватися на смаки прiснопам'ятного Загоруйка i тому почав студiювати сайти, на яких iшлося про агiтацiю часiв соцреалiзму.

Результатом моїх пошукiв став плакат iз зображенням щасливої колгоспницi зi снопом пшеницi. Кiлька чарiвних пасiв у фотошопi, i навзамiн напису про красу соцiалiстичної працi з'явився абсолютно сьогоденний «Вiддай кредит – живи щасливо». Потiм ще був плакат з молодим агрономом з чесним та мужнiм обличчям. Трохи покрутившись на стiльцi я знайшов, як менi здалося, адекватний слоган i до цього плакату – «Робота коректора заслуговує на повагу та любов». До того ж, заодно, у мене визрiв ще один, направду поки без вiзуального супроводу, слоган, який вважав одним iз найгенiальнiших вiд початку моєї роботи на новому мiсцi: «Взятий кредит – це ваша доля, а неповернений кредит – це ваш вирок». Дуже втiшений результатами своєї роботи, я до кiнця першого дня на новому робочому мiсцi та половину наступного працював iз пiар-планом, пiсля чого вирушив до Василя Петровича продемострувати свої розробки.

– М-да, – протягнув Василь Петрович, вiдсовуючи вiд себе роздрукiвку проекту плакату з екс-колгоспницею, що в новому життi вчасно повернула кредит.

– М-да, – протягнув вiн ще довше пiсля кiлькох хвилин мовчазного споглядання мого плаката з агрономом-колектором. – М-да, – втретє вимовив вiн, прочитавши мiй безсмертний слоган.

– Ну що ж, – озвався пiсля досить довгої паузи Загоруйко. –В принципi так, певний базис є... – здається, на цих словах я нечутно полегшено видихнув.

– Проте... – тут Василь Петрович хитнув туди-сюди головою, – дечого й не вистачає. Так менi здається. Не вистачає певної життєвостi. Можливо тому, що ти очевидно ще трохи не в курсi всiх нюансiв нашої професiї.

Тут вiн знову замовк, про щось задумався, пiсля чого продовжив:

– Можливо, було б добре, аби ти спочатку подивився, як ми працюємо, що таке наша робота... Це додало б тобi, скажiмо, певного досвiду... Що скажеш?

Я лише мовчки знизав плечима. Цього було достатньо, аби Загоруйко комусь подзвонив i попросив зайти. За хвилю до кiмнати ввiйшов широкоплечий, майже пiд два метри зростом, парубiйко. Про таких журналiсти люблять казати: «характерної зовнiшностi». Хоча було у тiй зовнiшностi щось таке, що непомiтно пiдкуповувало. Зиркнувши на мене, парубiйко запитально глянув на мого i, очевидно, свого шефа.

– Петрович, викликали?

– Так, – Василь Петрович ствердно кивнув головою. – Викликав. Знайомтесь – це Семен, а це – Андрiй.

Так i вiдбулося моє знайомство iз Семом, як в подальшому я його зватиму. А в цю хвилину Семен дивився на мене з виглядом людини, якiй нi сiло нi впало звалився на голову додатковий гембель. Василь Петрович тим часом коротко розповiв менi про Семена, який, звичайно ж, виявився працiвником колекторського вiддiлу, а також коротко ввiв Семена у курс наших справ.

– Розумiєш, Семене, цiлком очевидно, що Андрiй профi у своїй справi. Проте йому не вистачає досвiду. Йому просто на все це треба подивитися, як воно виглядає зблизька, правду життя, так би мовити. Ось тому я i викликав тебе. Я би хотiв, аби Андрiй трохи попрацював разом з тобою, очевидно, це буде корисний для нього досвiд.

– Попрацював колектором? – перепитав я Василя Петровича.

– Ну, звичайно, мова не йде про повноцiнну роботу. Ти виступатимеш як спостерiгач – на все дивитимешся збоку. Але для чистоти експерименту для оточуючих ти будеш повноцiнним працiвником. А згодом, тижнiв так за три, ти знову повернешся до своєї пiарiвської роботи...

Загоруйко сказав ще кiлька напучувальних слiв, пiсля чого ми з Семом подякували йому за виявлену довiру i вийшли з кабiнету. Де опинилися сам-на-сам.

– Слухай, реально я не був iнiцiатором цього рiшення... – знiчено знизав плечима я.

– А... – махнув рукою Семен, – Вася завжди цим славився. Щось вигадати, аби iншим розгрiбати.

Я спитав Сема, чи варто менi якось пiдготуватися до моєї нової мiсiї, на що вiн знову махнув рукою i сказав, що завтра я сам все побачу «наживо». На тому ми i розiйшлися, домовившись, що Сем заїде за мною вранцi, i ми вiдразу ж поїдемо працювати з нашими клiєнтами.

Наступного ранку прокинувся, бо мiй телефон розривався. Звичайно ж, це був Семен. Вiн уже чекав на мене внизу у машинi. Бризнувши в обличчя холодною водою i щось хапонувши на бiгу з холодильника, я спустився вниз, де побачив бадьорого, сповненого енергiї Сема.

– Привiт, – потиснув менi руку, зблиснувши бiлозубою, майже голлiвудською усмiшкою, i додав. – Ну що – готовий побути в моїй шкурi?

– Готовий чи не готовий, вибору у мене особливого немає. Та й у тебе, здається, теж. Поїхали.

– Окей, поїхали, – кивнув головою Семен, заводячи машину. Вiн широко вiдкрив вiкно зi свого боку, потiм дiстав цигарки i закурив. Я ж заплющив очi, намагаючись нi про що не думати.

Вони сидiли рядочком на диванi, мовчки, з якимось внутрiшнiм спокоєм, спостерiгаючи за нами. Симпатична, зовсiм молода сiмейна пара. Здається, вони взяли кредит на квартиру. Квартира була невеличка, однокiмнатна. Вони купили її, коли одружилися. А одружилися за кiлька мiсяцiв пiсля того, як познайомилися. Потiм все як завжди – проблеми на роботi, а можливо й переоцiнка своїх можливостей – i з виплатою кредиту почалися проблеми.

Семен щось довго i енергiйно розповiдав їм, намагаючись бути агресивним, але принаймнi тут, з цими людьми, це йому вдавалося не дуже добре. Наостанок, очевидно зрозумiвши безрезультативнiсть своїх слiв, Семен вирiшив натиснути на больову точку. Вiн сказав, що знає, де працює молодий, i зазначив, що нам доведеться просто зараз вирушити до нього на роботу, аби переговорити з його керiвництвом. Очевидно, це таки подiяло на хлопця – вiн пiдхопився з мiсця, почав щось голосно заперечувати Семену. А той, вiдчувши, що таки намацав слабину, почав дедалi бiльше заводитися. I в якийсь момент вже перестав бути тим симпатичним здоровилом, яким я його вважав вiд початку нашого знайомства. Навiть бiльше – менi стало гидко, по-справжньому гидко через те, що я тут, у цьому мiсцi, i дозволяю йому так розмовляти з цими людьми. А Семен i той хлопець тим часом вже почали кричати один на одного, i в мене виникло бажання просто пiти звiдси. Аж раптом дiвчина, що до того мовчки сидiла на диванi, рвучко встала, пiдiйшла до свого чоловiка, i, обiйнявши його за плечi, поцiлувала. Без слiв, нiжно торкнулася губами його щоки, нiби промовляючи «заспокойся любий, все буде добре». А потiм вже, звернувшись до нас, сказала, що нiяких проблем немає, вони вiддадуть банку цю свою квартиру, оскiльки справдi не мають зараз грошей для погашення кредиту. Їм треба лише трохи часу аби зiбрати речi i пiдшукати житло, але вони не змусять нас довго чекати. А потiм вона знову заспокiйливо обiйняла за плечi свого чоловiка, який якось одразу притих i обм'як.

– Ну чого ж ви так одразу, – якось ображено видушив iз себе Семен, знову перетворившись на доброго здорового телепня, якому було за це страшно незручно.

Потiм вiн забелькотiв, нiби вибачаючись, що не треба цих необдуманих вчинкiв, що вiн теж розумiє ситуацiю, що вони мають спробувати якось викрутитися iз ситуацiї без втрати квартири. Молодi у вiдповiдь мовчали, зрештою, Семен сказав пiд нiс щось зовсiм невиразне, пiсля чого швидко попрощався i, не чекаючи вiдповiдi, попростував до дверей. Я теж швидко попрощався, щоб вискочити з квартири. При виходi я ще раз кинув швидкий погляд на молодих – вони так само взявшись за руки сидiли на диванi. I я посмiхнувся. Тому що насправдi, ми з усiма проблемами були лише дрiбницею у їхньому життi. Нiкчемною дрiбницею у порiвняннi з тим, що вони реально мали. I я навшпиньках, аби нiяк не вiдволiкати їх одне вiд одного, вийшов з кiмнати услiд за Семеном.

Ми спустилися, не сказавши одне одному жодного слова, i лише, коли сiли в машину, я порушив мовчанку:

– Двадцять днiв, – мовив я, вiдкинувшись на сидiннi.

– Що – двадцять днiв?

– Петрович сказав, що я маю займатися цiєю хернею три тижнi. Тобто двадцять один день. Зараз вже минуло майже пiвдня. Вважай, менi ще лишилося лише двадцять днiв.

Сем якось прикро на мене глянув:

– Ти б краще не рахував днi, – мовив вiн.

– Чому?

– Тому що нiхто з нас не знає, що трапиться завтра. Коротше кажучи, поїхали далi. Сьогоднiшнiй день, мiж iншим, ще не закiнчився.

До кiнця дня ми встигли побувати ще у кiлькох людей, проте я й далi перебував пiд враженням вiд цiєї першої у моєму колекторському життi зустрiчi. Настрiй у мене вiд того всього лише погiршувався. Семен, крiм розмов з клiєнтами, практично нiчого не казав, лише сердито сопiв, коли пiсля чергових вiдвiдин залазив у машину. Нарештi, майже о п'ятiй вечора мене це все по-справжньому дiстало i я запропонував Семеновi пiти чогось випити. Семен одразу ж вiдповiв ствердним кивком голови.

Ми мовчки сидiли за барною стiйкою. Кожен думав про своє, хоча, можливо, ми просто вже забагато випили:

– Пiшли звiдси, провiтримося, – раптом запропонував Сем, ставлячи на стiл вже порожнiй кухоль з-пiд пива. Ми вийшли на вулицю. Зовсiм поряд був оглядовий майданчик, з якого вiдкривався непоганий краєвид на нiчне мiсто. Туди i подалися. На майданчику майже не було людей, ми стояли трохи похитуючись вiд випитого i дивилися вниз на блимаюче вогнями мiсто. Неговiркий Семен пiсля добрячої порцiї алкоголю став бiльш балакучим, вочевидь його тягнуло подiлитись зi мною своїми роздумами.

– Ти сам звiдки? – спитав мене Семен.

– Ну як тобi сказати... Народився не тут, але живу в цьому мiстi стiльки, що iнодi навiть забуваю, що я не звiдси...

– Я теж не тутешнiй, – вiдповiв на єдину почуту з моєї вiдповiдi фразу Семен.

– I звiдки?

– А неважливо, – махнув рукою вiн. – Там вже зараз практично нiкого не лишилося.

– Якiсь родичi?

Семен ще раз махнув рукою:

– Горiлка їм родич...

Я вирiшив трохи змiнити тему розмови:

– Тобi це мiсто подобається?

Семен знизав плечима:

– Жити можна. Зелень, високi пагорби, рiчка... Зрештою, я бiльше майже нiде й не був. Хоча... Коли на це мiсто отак, зверху, дивлюся – зовсiм iнше бачу.

– Що саме?

Сем тицьнув у бiк мiста незапаленою цигаркою:

– Ти хоч знаєш, хто у цьому мiстi живе?

– Ну, як хто живе?.. Мешканцi, мiстяни, мiщани, якщо хочеш.

– Нi, – заперечно похитав головою Семен. –Тут живуть боржники. Боржники i їхнi кредитори.

– Боржники i їхнi кредитори, Семене, живуть в iншому мiсцi.

– Це де?

– Не знаю. Але не тут. В раю не може бути боржникiв. А ми з тобою зараз в раю.

Семен засмiявся i поплескав мене по плечу.

– Ти здається допився, друже.

– А менi здається ти став занадто говiрким, мiй друже.

I ми одночасно зареготали, голосно та безжурно, як можуть смiятися два чоловiки у доброму гуморi напiдпитку. Коли ми прощалися, Семен простягнув менi ручищу i попросив, аби я називав його Семом. «Мене назвали на честь дiда Семеном, але друзi завжди кликали Семом», – додав вiн.

Наступний день був мало чим примiтний. У нас, чи скорiше у Сема, як я його тепер називав, була довга розмова з власником китайського джипа, що здається не мав жодного уявлення про те, як йому вiддавати взятий «пiд машину» кредит, проте, просто iз шкiри лiз, аби переконати нас у тому, що вiн скоро розрахується. Щойно Сем вiдкривав рота, власник китайського лайна встигав вставити з десяток слiв про те, що нам немає чого турбуватися, що у нього крутi зв'язки i багато цiкавих iдей, i що скоро вiн дуже круто пiднiметься. Пiд час цих безкiнечних балачок з'ясувалося, що вiн зараз нiде не працює. Але ось тепер, за його словами, вiн має поїхати до якогось знайомого i взяти у нього трохи грошей на розкрутку, бiзнес скоро приноситиме прибуток, i борг буде погашено. На все це Сем скептично хитав головою, на що спiвбесiдник розпалювався ще бiльше i мов по замкненому колу знов починав розповiдати про свого друга, прибутковий бiзнес та iнше. Зрештою, ми зiйшлися на тому, що дамо йому кiлька днiв, пiсля чого з полегшенням попрощалися.

Наступнi зустрiчi вiдбувалися приблизно в тому ж режимi. Якоїсь митi ця моя робота починала здаватися рутиною, i саме тодi ми вирiшили завiтати ще до одного боржника. Влад, так його звали, за словами Сема, був унiкальний у своїй гiпертрофованiй типовостi. По-перше, у Влада хронiчно нiколи не було грошей. А грошей у Влада не було по однiй простiй причинi – вiн, мiж iншим цiлком виправдано, вважав, що життя не варте того, аби заробляти мало. А оскiльки заробляти багато, зрештою як i мало, вiн не вмiв, тому й вирiшив взагалi не працювати. Якось вiн побачив у вiтринi одного з магазинiв досить дорогий мобiльний телефон. На який, звичайно ж, у нього не було грошей. Але в наступнiй вiтринi, а це була вiтрина якогось українського банку, вiн побачив запрошення брати кредити. Влад пройшов рiвно два метри, аби зайти до офiсу цього банку. I ось пройшло зовсiм небагато часу, а в його кишенi вже грав модну мелодiйку новенький мобiльний, а на душi було вiдчуття нiби вiн виграв джек-пот. I вiдчуття не обдурило Влада – вже зовсiм скоро вiн їздив на новенькому авто, яке, звичайно ж, було придбано в кредит, який вiн навiть потроху виплачував, взявши ще один кредит. А ще за якийсь час у нього з'явилася i новенька квартира. Як вiн планував виплачувати цей кредит по нiй так i лишилося нез'ясованим, оскiльки невдовзi вдарила криза, i у Влада почалися проблеми, а слiдом за проблемами прийшли ми. Просто до нього на квартиру.

Отже, ми сидiли з Семом у вiтальнi квартири. А навпроти нас були очi. Прекраснi дiвочi очi, власницею яких була не менш прекрасна у всiх вiдношеннях дiвчина на ймення Вiка. Як з'ясувалося буквально п'ять хвилин тому, Вiка була спiвмешканкою Влада. Коли ми подзвонили до нього у квартиру, нам вiдкрила дверi саме ця висока довгонога дiвчина з красивими очима. На наше запитання де Влад, вона вiдповiла, що не бачила його вже два днi i що, взагалi, бiльше не бажає його бачити, оскiльки вiн – свиня. Можливо, вона справдi вважала його свинею, але, вочевидь, це абсолютно не вплинуло на її бажання врятувати Влада вiд усiх напастей цього свiту. Можливо я помилявся, але, як на мене, поведiнка Вiки вказувала саме на це. Ми вже пiвгодини розводились з Вiкою з приводу того, куди Влад щез, коли може з'явитися, i де його теоретично можна було б знайти, але так i не отримали вiд неї якоїсь путньої iнформацiї. Або Влад справдi був дуже втаємниченою особистiстю, у що не вельми вiрилося, або все ж таки хтось намагався врятувати його дупу.

– Але вам справдi немає сенсу його вигороджувати, вiн вас не вартий, – здається, я всоте повторив цю фразу.

– Не ваша справа, – вiдповiла Вiка, закопиливши губу.

– Ти розумiєш, що вiн тебе пiдставив? Лишив розхльобувати всi цi проблеми? – втрутився Сем.

– Це не ваша справа, – так само вперто, вiдвернувшись до стiни, повторила Вiка.

– Послухай, ми не заподiємо йому нiчого поганого. Ми просто хочемо, аби i у тебе, i у нього все було гаразд, – продовжував тиснути Сем. – Дай нам якiсь його нинiшнi контакти, пiдкажи, де вiн зараз може бути, ти ж розумна дiвчинка...

Вiка, вiдвернувшись, мовчала, час вiд часу голосно i зi злiстю сопучи.

– ...Вiн просто тебе використав. А потiм взяв i звалив зовсiм. Просто кинув тебе, – не вгавав, закручуючи ситуацiю Сем.

На цей раз реакцiя iншої сторони була просто миттєвою.

– Та пiшов ти, – чiтко вимовляючи кожне слово сказала Вiка, прямо дивлячись Сему просто у вiчi. Сем сапнув носом, наче отримав удар пiд дих, наступної митi вiн скочив на ноги, його очi несамовито зблиснули, проте вiн стримався, лише ледь чутно вилаявся. Вiка майже одночасно з Семом зiрвалася на ноги, проте замiсть щось вiдповiсти, вона схопила з дивана, на якому сидiла, сумочку. Буквально за один мент вона витягнула з неї щось невеличке i блискуче i пирскнула цим в обличчя Семовi. Наступної митi менi здалося, що в кiмнатi просто не стало повiтря. Потiм я побачив Сема, який, наче вiд потужного удару в живiт, склався навпiл. Очi його були виряченi, рот вiдкритий, звiдти капала слина чи навiть пiна.

– На... фiга... газом, – почув я його здушений голос.

Вiка не вiдповiла. Вона дивилася на все широко розкритими очима дикої кiшки. А Сем раптом вирiшив пiдiйти до неї ближче. Отак, практично не розгинаючись, з цiвкою слини з рота, з практично незрячими вiд слiз очима вiн таки спромiгся зробити один крок вперед, як йому здавалося, в бiк Вiки. Що, зрештою, в нього вийшло геть погано, тому що вiн перечепився через журнальний столик, що роздiляв його iз Вiкою, i всiєю масою впав на скляну, прозору поверхню, яка пiд його вагою розлетiлася на друзки. Ми з Вiкою, здається одночасно, закричали. А Сем пiсля свого карколомного падiння залишився лежати на пiдлозi нерухомо серед уламкiв розбитого столу долiлиць. I раптом я побачив, як з-пiд голови Сема на килим починає просочуватись кров. Я став перед ним навколiшки i спробував обережно пiдняти його голову, проте одразу ж вiдчув на пальцях щось слизьке та липке. Майже одночасно десь iз глибини мого шлунка пiднявся спазм, i менi здалося, що я зараз виблюю просто тут – на цю пiдлогу, на Сема, на все. Проте Вiка теж опустилася навколiшки навпроти мене – по iнший бiк нерухомого Семового тiла i мiцно обхопила голову бiдолахи своїми руками, що в свою чергу дало менi змогу, по-перше, оговтатись, по-друге, обхопити його за плечi i перевернути на спину. Можливо, в таких умовах це не було абсолютно правильним кроком, проте дало нам змогу нарештi побачити Семове обличчя, половина якого була залита кров'ю. I саме в цей момент Сем вiдкрив очi. Якусь мить вiн здивовано дивився на нас, потiм провiв рукою по чолу, ще бiльше розмазавши по ньому кров, глянув на свою руку, потiм, втупившись затуманеним поглядом у Вiку, спитав:

– Ти що – здурiла?

Вiка нiчого не вiдповiла. Стоячи коло нього навколiшках, вона обережно витирала його обличчя хусточкою. Сем покрутив головою, нiби намагаючись позбутися її допомоги, проте вона продовжувала витирати його обличчя, i за хвилю, коли слiдiв кровi на ньому стало значно менше, ми змогли роздивитись його травми – виявилось, при падiннi вiн примудрився розпелехатии собi брову, що й призвело до таких сумних наслiдкiв. Причому, розсiчення було досить глибоким, тому що кров не переставала цебенiти з його чола. Проте якихось iнших видимих ушкоджень, принаймнi на мiй погляд, у нього не було.

– Жити будеш, – пiдсумувала мої думки Вiка, продовжуючи витирати його обличчя.

– Ти... – прошипiв Сем, намагаючись вкласти в це одне слово всю свою зневагу до цiєї дiвчини. Проте у нього нiчого не вийшло, реально вiн зараз був кумедним, цей здоровило на пiдлозi. I ми обоє з Вiкою пирснули зi смiху, на що Сем лише прогарчав щось у вiдповiдь i затих.

Зрештою, сяк-так кров Сему нам вдалося зупинити, тому вирiшили не їхати в лiкарню зашивати рану, просто треба було вiдвезти Сема додому, аби вiн трохи очуняв. Машиною взявся керувати я, i попри сумнiви Сема, що з моїм керуванням ми не швидко доберемося до його житла, таки дiсталися до нього без пригод. Квартира у Сема, попри мої очiкування побачити якийсь мiнi-тренувальний зал, виявилася досить-таки затишною, чистою i свiтлою. Сем тримаючись за голову, пошкандибав до ванної, я пiшов на кухню з надiєю знайти щось їстiвне, i тут тiльки до мене дiйшло, що Вiка приїхала з нами до Сема. Вона саме порядкувала на кухнi.

– Вiка, перепрошую, я думаю, що нинi всi були неправi... – почав я.

– Ну якщо говорити чесно, то ви мене зi своїм товаришем – як його, до речi, звати, Сем здається? – просто таки дiстали. Але я теж... того... – Вiка зiтхнула.

– Якщо чесно, – продовжив, – я i Сем, гадаю, дуже вдячнi вам за допомогу, яку ви нам надали...

– Та нiчого, зрештою, це ж з моєю «допомогою» все i трапилося...

– Ну, не будемо вже повертатися до пройденого. Думаю, зараз ми вже можемо впоратись i самi, тому можете спокiйно їхати додому вiдпочивати. Я зараз викличу таксi...

– Я нiкуди не пiду, доки не переконаюся, що iз Семом все добре, – категорично заперечила Вiка.

– Гадаю, особливої небезпеки немає...

– Ще раз кажу, – мовила вона, карбуючи кожне слово, – поки я не буду перекона, що iз Семом все в порядку, я нiкуди звiдси не пiду.

У цей час iз ванни саме вийшов Сем.

– Семе! – гукнув я йому з кухнi. – Вiка хоче лишитися доглядати тебе, ти як?

На його обличчi вiдбилися якiсь непростi роздуми, зрештою, вiн глухо буркнув «хай робить, що хоче» i щез у кiмнатi, грюкнувши дверима. Буквально вiдразу з кiмнати почулося потужне хропiння.

Я трохи потинявся в роздумах коридором-кухнею, i зрештою прийшов до висновку, що було б непогано завершити сьогоднiшнiй день, хильнувши чогось мiцного. Всього кiлька хвилин у мене пiшло на те, аби знайти недопиту пляшку вподобаного Семом коньяку, ще пару хвилин на те, аби знайти пару келихiв.

– Полiкуємо нерви? – мовив я, помахавши келихами i пляшкою перед Вiкою, яка продовжувала щось робити на кухнi.

– Бачу ти час не марнував, – мовила Вiка.

– Я просто шукав, чим би нас усiх заспокоїти, –

мовив я.

– Усiх? Здається один уже заспокоївся у себе в кiмнатi.

– Але ж лишилося ще двоє.

– Оля-ля-ля, ти хочеш менi щось запропонувати?

– Просто випити коньяку.

– Ну що ж, давай просто вип'ємо коньяку, –мовила Вiка, вмощуючись на стiлець за кухонним столом.

Я розлив коньяк i ми дзенькнулись келихами:

– Ого, вiн реально мiцний, – похитала головою Вiка.

– Зрештою, вiн таким i має бути. Справжнiй коньяк...

– Ти давно на цiй роботi? – раптом спитала вона.

– Можеш не вiрити, але це не моя робота. Я мав працювати як пiарник, але мiй керiвник вирiшив, що для бiльшого досвiду менi варто попрацювати трохи колектором.

– I скiльки ти так працюєш?

– Вже скоро буде тиждень.

– О, ти вже майже профi, – засмiялася вона.

– Майже, – гмукнув я. – Це не та професiя, в якiй хочеться бути профi. Принаймнi менi.

Ми якусь хвильку помовчали, потiм я спитав Вiку:

– Слухай, а звiдки ти взяла такий ядучий сльозогiнний газ? Такої гидоти ще не зустрiчав.

– Був у мене колись один залицяльник з якоїсь силової структури. Подарував на восьме березня. Пiсля того я з ним бiльше не зустрiчалася.

– Ясно, – кивнув я головою, розливаючи залишки коньяку.

Ми знову дзенькнулись келихами, кiлька хвилин погомонiли про те, про се, потiм я спитав, чи давно вона зустрiчається з Владом.

– Пiвроку, – вiдповiла Вiка, задумливо крутячи келих в руках. –Одного разу пiдвiз з нiчного клубу, у мене був дуже кепський настрiй, а вiн виявився веселим хлопцем. Можливо, все, що ви про нього казали сьогоднi – це правда – вiн справжнiй авантюрист, вiд нього лишаються самi проблеми, але з ним було справдi легко, дуже легко. Якийсь час. У мене тодi саме був дуже тяжкий перiод у життi. I якби не вiн, – не знаю, як би тодi закiнчила. А так – ось бачиш, я живу, i навiть майже весела.

Вiка вмовкла, а потiм залпом допила рештки свого коньяку. Я одразу ж пiдхопився i з якоюсь нетверезою гарячковiстю почав обнишпорювати шафи у пошуках ще якогось спиртного.

– Зараз ще щось знайдемо, – мовив я, зазираючи в чергову шафу. – А щодо нас з Семом – повiр, ми не тi люди, якi могли б заподiяти якесь лихо Владу. I це – чистiсiнька правда.

– Дякую за щирiсть, –вiдповiла Вiка. – Але я справдi не знаю, де вiн зараз...

– Ну i закрили тему.

– Закрили.

– Здається питво вже закiнчилося. Але я зараз збiгаю швиденько до магазину. Вiн тут поруч.

Вiка заперечно похитала головою:

– Якщо нема, значить нема. Отже, не судилося.

– Я за хвильку вже буду тут!

– Нi, – твердо хитнула головою Вiка, i додала. – До того ж, я хочу зготувати для цього iнвалiда щось поїсти на ранок.

– Ти хочеш тут залишися?

– Принаймнi побути ще кiлька годин. Хочу доглянути його. Звичайно, якщо ти не заперечуєш. Обiцяю, я нiчого тут не вкраду.

– Та без проблем, лишайся. Ти за нього так переживаєш...

– Вважай, я розбила цьому чуваку голову.

– Гадаю, йому це не вперше. Хоча, звичайно, буде непогано, якщо за ним хтось нагляне...

– От i я за це. Дверi, як буду йти, зачиню.

– Домовились.

Я шидко зiбрався, i коли Вiка вже закривала за мною дверi, дихнувши коньячними випарами, зробив спробу цмокнути її в щоку, проте, вона вiдхилилася, засмiявшись.

Коли наступного дня я ранком завiтав до Сема, який чомусь вперто не брав мобiльного, дверi менi вiдкрила Вiка.

– Сем досi не очухався? – спитав я стурбовано.

– Привiт, чуваче, – почув з-за спини Вiки знайомий Семiв бас.

– I тобi привiт, друже. Я дивлюся тобi покращало?

– Таки да.

– Ну тебе ж лiкувала така прекрасна дiвчина...

– Вiка менi реально допомогла, – напрочуд серйозним тоном вiдповiв Сем.

– Хто б сумнiвався, –засмiявся я.

У цей момент рушник, який Вiка перекинула собi через плече, досить вiдчутно хльоснув мене по пицi. Пам'ятаючи про те, що напередоднi сталося з Семом, я вирiшив не жартувати на небезпечнi теми i мовчки пройшов на кухню, вигляд якої справив на мене цiлком приємне враження – все було прибрано, посуд вимито, на плитi стояла пательня з якимось їдлом.

– Дивлюсь, у тебе з'явився справжнiй помiчник по господарству, чи скорiше помiчниця... – мовив я, обертаючись до Сема, що далi нiяково тупцяв у коридорi.

– Андрiю, покинь приколюватися, – прогудiв Сем. – Мий краще руки та пiшли снiдати...

Пiсля снiданку Сем вирiшив подiлитись зi мною цiлком прогнозованою новиною. Вiцi не було куди повертатися, квартира, на якiй ми вчора з нею говорили, була Владова, чи скорiше вже тепер нашого банку, тому, власне, Сем i вирiшив подати, за його словами, Вiцi «руку допомоги», i запропонував трохи пожити у нього. Чесно, в цей момент я був радий за Сема, i, можливо, навiть по доброму йому заздрив з огляду на своє теперiшнє самотнє iснування.

Через кiлька днiв ми мали повторно навiдатись до тiєї молодої пари, з вiзиту до якої i почалося моє колекторське буття. Менi справдi дуже не хотiлося до них їхати знов, i десь в глибинi душi я сподiвався, що Сем забуде за цих молодих людей. Але... Сем не забув, i ми таки поїхали до них. Проте на нас чекала несподiванка – просто бiля їхнього пiд'їзду стояв уже знайомий нам диван, на якому просто тут, внизу бiля будинку, сидiло двiйко наших молодят. Поряд стояло ще якесь домашнє начиння, їхнi речi.

Ми з Семом привiталися з ними, i, звичайно ж, спитали, що з ними трапилося. Молодята одразу ж розповiли, що сьогоднi вранцi до них заходили якiсь люди з нашого банку, в результатi чого вони опинилися з пожитками на вулицi.

– А вони точно були з нашого банку? – перепитав Сем.

– Вони так сказали, – вiдповiда молода. – Всi на одне обличчя, спортивної статури. Сказали нам вибратися з квартири за п'ять хвилин.

– Як забратись?!

– Сказали, що квартира вже продана iншим людям i ми повиннi виселитися.

– Як продана? – здивовано стенув плечима Сем i спитав скорiше самого себе. – Чому нам нiхто в конторi про це не сказав?

– Ну ось бачите, як воно вийшло... Довелося виселятися.

– I куди ви думаєте податися? – спитав я.

– Ну ми ще точно не знаємо, – вiдповiв молодий чоловiк невпевнено. – У нас є однi знайомi. Правда, у них маленька дитина:

– Немає нам куди йти, – коротко пiдсумувала дiвчина.

– Ясно... – глухо вiдповiв я i, помовчавши якусь мить, додав. – Вибачте, коли...

– Перестаньте, – перебила мене дiвчина. – Ви ж тут нi при чому.

Я опустив очi долу i якийсь час мовчав, потiм мигцем глянувши на Сема, знову звернувся до дiвчини:

– А знаєте, у мене для вас може бути одна пропозицiя: