180 секунд ebook

Розділ 1

Маленька пташка

Починається третій курс, а це означає, що до повної свободи мені залишилося якихось два роки. Кожен день нагадує мені про те, як сильно я відрізняюся від своїх одноліток. Я не товариська, не радісна, не здатна бути емоційно розкутою. Ізолюватися від цього стає дедалі складніше, однак мені й досі вдається.

Саймон двадцять хвилин їздить колами студмістечком коледжу Ендрюс, щоб знайти місце для парковки. У перший день тут повний хаос: студенти виповзають із машин із повними руками коробок і валіз, вулиці вщент забиті припаркованими у два ряди автівками, а батьки зі сльозами на очах юрмляться на тротуарах. Шлях від Бостона до півночі штату Мейн тривав майже п’ять годин, і ці перші вересневі дні більше схожі на теплий серпень, аніж на початок осені. Ласкаво просимо до Нової Англії. У нашій машині зламався кондиціонер, і я добряче спітніла, тому, виповзши нарешті з задушливого салону, я насолоджуюся слабким вітерцем і непомітно намагаюся висушити футболку.

— Пробач за кондиціонер, — говорить Саймон винуватим тоном. — Машина хоч і старенька, та ще нічогенька.

Він стоїть біля свого водійського сидіння та ляскає долонею по капоту, дивлячись на мене через дах автівки і злегка посміхаючись. Незважаючи на спеку, вигляд Саймон має напрочуд свіжий.

— Маю визнати, зараз вона не в найліпшій формі. Вважатимемо, що побували в сауні. Такий собі детокс. Упевнений, «Вольво» наша ідея сподобалася б.

Я посміхаюся і киваю.

— Певна річ. Передостанній рік навчання і має починатися з якоїсь процедури очищення.

— Скажи? Це дійсно необхідно, бо скоро ти знову почнеш займатися усім тим неподобством, що забруднює організм. Вечірки, паскудна їжа зі студентської їдальні… — Саймон махає рукою, і я знаю: він чекає, що я підхоплю його жарт.

Саймон дуже старається, але в мене чомусь ніяк не виходить йому підігравати. Я це знаю, однак нічого не можу вдіяти. Він у цьому не винний — це все моя провина. Він дуже хороша людина. Можливо, навіть занадто хороша. Він занадто сильно намагається зрозуміти мене, занадто щедрий до мене.

Я подумки нагадую собі, що Саймон також мій тато. Мені соромно, що я нагадую собі про це так часто, оскільки я бачила документи про удочеріння. Господи, та я навіть була там, коли він підписував документи і коли я офіційно — нарешті, у шістнадцять із половиною років — припинила кочувати від однієї прийомної сім’ї до іншої.

Я помічаю своє відображення у вікні машини. Моє довге темне волосся зібране у хвіст, що важким тягарем опустився на спину, пасма густого волосся прилипли до спітнілого чола, щоки почервоніли.

Утім усе це не від спеки. Просто я хвилююся. А ще дуже хочу пити.

Сьогодні мені доведеться не лише познайомитися зі своєю сусідкою по кімнаті, а й попрощатися з Саймоном. Ненавиджу довгі прощання, однак намагаюся зібратися та все ж зробити усе, що в моїх силах. Донька з мене вийшла така собі, та я все одно хочу спробувати. Саймон дуже дорогий мені, однак я й досі не знаю, як йому це показати.

Натягнуто посміхнувшись, я підходжу до багажника.

— Гадаєш, за раз перенесемо? — питаю я. — Якщо впораємося, пригощу тебе обідом.

— У вашій гидкій студентській їдальні? Не дуже мотивує.

Саймон дістає з багажника коробку. Його губи розтягуються у посмішці, хоч він і намагається це приховати.

— Я до вечора носитиму твої шкарпетки по одній, аби лише не обідати там.

— Взагалі, я мала на увазі грецький ресторанчик неподалік.

Я дістаю з багажника неважку валізу. Я мінімалістка, тому речей в мене не багато.

Саймон вирівнюється, схиляє голову та підіймає брову, не в змозі приховувати радість.

— Грецький ресторанчик? Це там, де гірос? І гумус?

Я киваю.

— І баба гануш.

Саймон притискає коробку до стегна, щоб звільнити руку, та підвищує голос.

— Хапай усе, що можеш, і біжи! Бери лише най­необхідніше! Лети зі швидкістю вітра!

Він дістає з салону невелику сумку та стрімко підбігає до тротуару, вигукуючи через плече:

— Мерщій, Елісон! Не можна гаяти ані хвилини!

Я сміюся і дістаю з заднього сидіння останню сумку, а потім закриваю багажник. Саймон кепкує з мене, бо насправді речей більше немає. Мій прийомний батько намагається знайти щось хороше в тому, що я ніде не здатна затриматися надовго, а також що я взяла до коледжу мізерну частину того, чим більшість студентів під зав’язку завалюють свої крихітні кімнатки в гуртожитку. Я знову згадую про те, який чутливий, добрий і уважний Саймон до моїх недоліків. У той час, як більшості студентів потрібно кілька годин, аби перенести всі свої речі з машини до кімнати, ми з Саймоном впоралися за п’ять секунд.

Наздогнати Саймона мені вдається не одразу — він так сильно відірвався від мене, що я майже починаю нервувати. Колеса моєї валізи гуркотять на сходах та буксують на газонній траві, коли я намагаюся зрізати шлях між університетськими корпусами і дійти до свого. Діставшись зрештою Кірк-Голлу, я, ледь дихаючи, помічаю Саймона, який сидить на коробці, спокійний та безтурботний.

— Як це, Саймоне? — питаю я, переводячи подих. — Як ти… звідки ти взагалі знав, куди йти?

— Минулого тижня я вивчав мапу кампуса. А потім ще трохи вчора. І цього ранку теж — ще раз на неї поглянув.

Саймон здається таким невимушеним і привабливим, як і завжди, а на його червоній лляній сорочці немає ані натяку на плями від поту. Волосся, що він завжди зачісує назад, ані трохи не розкуйовдилося. Його вміння завжди залишатися спокійним, не докладаючи жодних зусиль — навіть тоді, коли це не потрібно, — викликає захват. Він піднімає на мене очі, приховані за стильними окулярами-авіаторами.

— Я тут був всього кілька разів, однак не можу поводитися як пересічний розгублений батько, що довірливо чимчикує вслід за своєю дитиною. Я маю здаватися крутим татком, який знає, що робить.

Мені стає прикро, що за останні два роки я так мало запрошувала його в гості. Можливо, цей рік буде іншим. Можливо, цього року я трохи більше відкриюся йому. Було б непогано.

Мій пульс повертається до норми, однак я знову пітнію.

— То ти думав, що будеш як навіжений гасати по кампуса?

Саймон усміхається.

— Щось типу того. А тепер гайда, поглянемо на твою кімнату.

Минулої весни я дуже сподівалася, що мені пощастить отримати одномісну кімнату. На жаль, — хоча в цьому й не було нічого несподіваного — доля мені не посміхнулася. Я кілька годин чекала своєї черги, аби вибрати собі кімнату на дуже незрозумілій мапі, однак коли моя черга нарешті дійшла, виявилося, що всі одномісні кімнати вже зайняті. Чому не можна було вибрати собі кімнату онлайн? Обираючи серед варіантів, що залишилися, я ледь не проклинала доісторичну систему, а у чергового, здавалося, платівку заїло, бо він кілька разів спитав, чи є в мене подруга, з якою я могла би жити разом. Перші п’ять разів я намагалася його проігнорувати, а на шостий роздратовано гаркнула:

— Ні, немає, ясно? Я не маю подружки, з якою я могла би поселитися! Саме тому я й шукаю одномісну кімнату!

Хтось, напевне, сказав би, що я влаштувала сцену, однак тоді мені було байдуже, бо я запанікувала. Зрештою я обрала двомісний номер, де була одна спільна кімната та дві окремі спальні. Заходити й виходити мені доводитиметься через цю невеличку спільну вітальню, однак мені здалося, що там я матиму достатньо особистого простору. У рідкісні миті гарного настрою я навіть насмілювалася сподіватися, що ми з моєю загадковою сусідкою порозуміємося. Адже іноді трапляються дива, чи не так? Попри це, сьогодні я дуже хвилююся перед зустріччю з нею.

Я заповнюю потрібні папери і всього за кілька хвилин вже тримаю в руці ключ від кімнати. А потім на ватних ногах заходжу до свого нового житла на цокольному поверсі.

Коли я видихаю з полегшенням, Саймон сміється.

— Радієш, що її поки немає?

Я закочую валізу до однієї з пустих кімнат та всідаюся на тверду, наче камінюка, огидну помаранчеву канапу біля стіни. Саймон заносить до моєї спальні стілець, ставить його переді мною та сідає.

— Чому ти так хвилюєшся?

Я схрещую руки, розглядаючи бетонні стіни.

— Та я взагалі не хвилююся. Вона, напевне, дуже приємна і відкрита. Упевнена, ми станемо найліпшими подругами, і вона заплітатиме мені волосся, а потім ми в трусиках битимемося подушками, і в нас виникне глибоке лесбійське кохання.

Я примружую очі, помічаючи в кутку павутиння, та думаю про те, що з яєць от-от вилупляться маленькі павученята і заполонять кімнату.

— Елісон… — Саймон чекає, поки я погляну на нього. — Навіть не думай про це. Ти не можеш стати лесбійкою.

— Чому це?

— Тому що всі потім скажуть, що це твій прийомний татко-ґей зробив із тебе лесбіянку, і почнуться суперечки про те, що ж насправді головніше — спадковість чи виховання, а це ду-у-уже нудна тема, повір мені.

— Та вірю. — Я чекаю, поки на голову почнуть сипатися павучі яйця. — Тоді я просто насмілюся припустити, що моя сусідка — нормальна, добра людина, з якою я не захочу вступати в статеві стосунки.

— Це вже ліпше, — киває Саймон. — Упевнений, вона виявиться чудовою дівчиною. До сильних гуманітарних коледжів завжди вступають найкращі студенти. Тут навчаються хороші молоді люди.

Він намагається мене підбадьорити, однак безуспішно.

— Звісно, — відповідаю я, торкаючись кінчиками пальців бугристої помаранчевої оббивки канапи, набитої, скоріше за все, камінням. — Саймоне?

— Що, Елісон?

Я зітхаю та роблю кілька подихів, смикаючи нитки цієї твердої гидоти.

— Напевне, в неї є роги.

Він знизує плечима.

— Навряд чи.

Саймон робить паузу.

— А хоча…

— Що? — питаю я злякано.

Саймон мовчить, і я починаю нервувати. Нарешті він повільно відповідає:

— А раптом в неї один ріг.

Я піднімаю голову і дивлюся на нього. Саймон плескає в долоні, намагаючись змусити мене посміхнутися.

— Як у єдинорога! О господи! Твоя сусідка може бути єдинорогом!

— Або носорогом, — зауважую я. — Агресивним, кровожерливим носорогом.

— От тобі й маєш, — зітхає Саймон, а за ним зітхаю і я.

— Але не все так погано. Якщо в мене колись почне чухатися спина, я маю для цього спеціальну канапу. — Я притискаюся до грубої тканини та піднімаю руки, перш ніж він встигає заперечити. — Знаю, знаю. Я фонтан позитиву.

— А нового що?

Блакитні очі Саймона зустрічаються з моїми. Його шкіра засмагла та пошерхла — він усе літо провів під парусом біля узбережжя Массачусетса, — а каштанове волосся вигоріло в тих місцях, де ще не пробилася сивина. Я мала би частіше виходити з ним у море. Наступного літа, можливо, наступного літа…

— Гадаю, чухачка для спини — це справжня розкіш, яку в твоє розпорядження щедро надає коледж Ендрюс, — говорить він. — Тож насолоджуйся.

Озираючись навкруги, я приймаю рішення дати своїй новій сусідці шанс. Я намагатимусь бути відкритою і товариською. А раптом ми виявимося схожими? Звісно, ми не маємо перетворювати ці стосунки на глибоку, всепоглинальну дружбу, оскільки для цього в мене є вже найліпша подруга Стеффі, й у моєму серці немає місця для ще однієї. Однак гарні стосунки з сусідкою по кімнаті — чом би й ні?

Ну, гаразд, не треба бігти поперед батька в пекло. Якщо це буде просто «терпимо», мене це теж влаштує.

У двері голосно стукають, і вони відчиняються. До кімнати зазирає високий хлопець зі скуйовдженою борідкою та кількома рядами намистин на шиї.

— Привіт! Ти Елісон?

Я киваю, і на його обличчі з’являється посмішка.

— Приємно познайомитись! Я Брайан, староста корпусу. Ласкаво просимо і все таке інше. Раді вітати тебе у гуртожитку Кірк-Голл. Це буде крутий рік.

Він стискає руку в кулак та завзято хитає ним у повітрі, і я намагаюся не кривитися від огиди.

— Тут така справа. Щодо твоєї сусідки по кімнаті. З нею невеличка проблемка.

— Яка ще проблемка? — питаю я.

— Така, що вона, типу, не навчатиметься в коледжі цього року. Їде до Антарктиди, дивитися на морських леопардів. — Хлопець корчить гримасу. — Знаю, звучить дивакувато, однак вона кілька місяців вивчатиме їх у лабораторії, а потім поїде, щоб познайомитися особисто.

Саймон піднімає брови.

— Морські леопарди?

— Ага, щось таке. — Хлопець у намисті затискає пальцями носа. — Напевне, смердять як казна що. Тож, цього року ти літатимеш сама, пташко.

Раптом він широко посміхається.

— Але слухай! Сьогодні в нашому корпусі буде відпадна вітальна вечірка! На третьому поверсі. Обов’язково приходь!

Він тицяє в мене пальцем і зникає, грюкнувши дверима.

Саймон, вочевидь, засмучений, що я житиму одна, проте мені як ніколи радісно. Я маленька пташка, яка цього року літатиме одна!

— То що, ходімо їсти пахлаву? — говорю я, але мій голос аж занадто щасливий.

— Елісон…

— Що? Ой… — Я намагаюся здаватися неприємно враженою і не показувати, що подібний поворот подій мені насправді до душі. — Тобто так, було б непогано жити з кимось, та все гаразд, нічого страшного. Упевнена моя сусідка матиме надзвичайно цікавий рік. Дуже за неї рада. А ти знав, що морських леопардів ще називають леопардовими тюленями? Мені ця назва більше до вподоби.

Саймон піднімає руки.

— Не знав. — Він намагається дібрати доречні слова. — Слухай, я знаю, що ти не в захваті від людей, та це не означає, що ти маєш радіти, якщо…

— Якщо хтось замість моєї приємної компанії вирішує провести рік у лабораторії, а потім у заледенілій тундрі, вивчаючи небезпечних та кровожерливих хижаків?

Саймон засмучено опускає погляд.

— Так. Але справа ж не в тім, що вона з тобою познайомилася та… знехтувала тобою. Просто вона втілює свої мрії… чи щось таке.

Ми сидимо мовчки, і зрештою мені стає так незручно на твердій канапі, що я підвожуся і роблю кілька кроків до дверей спальні, де могла б жити моя сусідка. Я притискаюся головою до одвірок і роздивляюся підлогу.

— Мені шкода, що я не люблю людей. І шкода, що я так зраділа можливості жити без сусідки.

— Та все гаразд, — відповідає він м’яко. — Я все розумію.

— І мені шкода, що я така песимістка.

— Я це теж розумію.

— А ще мені шкода… — Я не можу дібрати слів. — Мені просто шкода. Гадаю, ти припустився помилки. Ну, зі мною.

Я вперше вголос говорю те, про що думала багато років. Не розумію, чому це виринає саме зараз — я взагалі вже мало що розумію.

Боковим зором я помічаю, що Саймон підвівся та крокує до мене. Його тон м’який, але впевнений:

— Ні. Я абсолютно точно не припустився помилки з тобою.

Саймон знає мене достатньо добре, аби не очікувати обіймів чи інших емоційних або фізичних проявів почуттів. Саймон поважає мої особисті кордони, і я дуже вдячна йому за це. Він знає, що палкі прояви емоцій — це не моє.

І люди — це теж не моє.

І довіра також.

— Та одне я знаю напевне, — продовжує він. — Ти мені заборгувала обід.

Ми чимчикуємо до маленького грецького ресторанчика, що розташований у одному кварталі від кампуса, і замовляємо якусь шалену кількість їжі. Я здебільшого жую, тому говорю мало, але Саймон намагається заповнити незручне мовчання доречними словами.

— Цікаво, яка вона, — буркочу я, проковтуючи їжу. Упродовж кількох секунд я намагаюся уявити життя нормальної студентки, у якої чудова сусідка по кімнаті і якій усе це життя дійсно подобається. З попередніми моїми двома сусідками в мене не склалося, хоча в цьому й нічого дивного. Я знаю, що це моя провина.

— Може, вона дійсно класна. І ми могли б навіть подружитися.

Саймон відкашлюється. Він знає, що все це — нахабна брехня.

— Однак, — спокійно продовжую я, — леопардові тюлені — це, очевидно, любов усього її життя, а оскільки мені вони здаються моторошними істотами, підозрюю, що дружба у нас не склалася б. Тому все це на краще.

Голову мені наче в лещата стискає, і я відчуваю біль. Я зациклююся на мінералці, безкінечно спустошуючи та знову наповнюючи свою склянку.

— Що ти взагалі знаєш про цих тварин? — питає Саймон, перериваючи мої зациклені спроби втамувати неіснуючу спрагу. — Я взагалі про них нічого не чув.

Заґуґливши у смартфоні «леопардові тюлені», я повертаю екран до Саймона.

— Зуби. У них маленькі списи замість зубів.

Саймон зітхає, вочевидь визнаючи свою поразку.

— Гаразд. Ти маєш рацію. Істоти дійсно неприємні. Напевне, ця дівчина була би тобі не найліпшою сусідкою.

Я задоволено відкидаюся на спинку стільця. Голова в мене більше не болить.

Розділ 2

Ми знайшли

О дев’ятій вечора я вже лежу в ліжку, розгладжуючи долонями хрусткі простирадла та переконуючись, що ідеальна складка на моїх грудях тримає форму. Невеличкий настільний вентилятор допомагає мені не задихнутися цієї спекотної ночі. Від звуків святкування початку нового навчального року мій живіт зав’язується у вузол, тому я не відкриваю маленьке вікно. Гудіння вентилятора не приглушує п’яного галасу студентської вечірки, але хоча б трохи полегшує життя.

Від раптового грюкоту в мої двері я ледь не підстрибую, але намагаюся опанувати себе, перш ніж обережно відчинити двері.

— Елісон! Як пройшло літо? Ти на вечірку прийдеш?

Переді мною стоїть мініатюрна дівчина з пластиковим стаканчиком у руці. Її фарбоване світле волосся драматично спадає на плечі ідеальними кучерями. Я впізнаю її — ми ходили разом на деякі предмети. Беккі? Белла? Брук? Точно щось на Б. Помітивши, що я у піжамі, вона розгублено зітхає.

— А. Напевне, ні.

Я вдаю величезну посмішку.

— Слухай, так рада тебе бачити! Господи, маєш чудовий вигляд! Оце так засмага! — Я намагаюся говорити з таким ентузіазмом, що навіть сама дивуюся тому, яким писклявим може бути мій власний голос. — Насправді я так втомилася від нескінченних літніх тусовок.

Я дивлюся на неї багатозначним поглядом, намагаючись показати, що останні кілька тижнів мого життя були сповнені такими активними і дикими розвагами, що ще одну вечірку я просто не переживу. Я вдаю, що позіхаю.

Дівчина, яку звати на Б, із розумінням піднімає склянку та киває так енергійно, що одне з пасм її волосся занурюється у пиво.

— Зрозуміло. Ну, тоді відпочивай. Наступного разу!

Думка про те, що мені доведеться провести тут наступні два роки, постійно ухиляючись від соціальної взаємодії, до смерті лякає мене. Якби в мене була можливість надягти плащ-невидимку і так ходити на заняття, я обов’язково зробила би це.

— Неодмінно… — я роблю паузу, припускаючись величезної помилки та даючи їй зрозуміти, що не пам’ятаю її імені.

— Кармен, — говорить вона трохи роздратовано. — Я Кармен. Минулого року ми жили в сусідніх кімнатах. А ще разом ходили на літературу та історію Великобританії.

— Та я знаю твоє ім’я! Ну ти даєш!

Я намагаюся придумати, що ще сказати. Я дійсно не хочу ні на які вечірки, однак і ображати людину теж не хочу. Саме у такі миті мені хочеться бути менш дивакуватою та незграбною. Бажаючи видатися дружньою, я випалюю:

— Я просто… Я постійно дивилася на твої круті сережки. Дуже оригінальні.

Вона торкається свого вуха.

— Та це ж звичайні срібні кільця.

— Ну, тобто не те, щоб вони були геть унікальними, а просто… Вони ідеального розміру. Такі, як треба. Не завеликі й не замалі, розумієш?

Кармен скептично дивиться на мене.

— Ага. Напевне.

— Дуже гарні. Я завжди хотіла саме такі.

— Мені їх мама подарувала. Можу попросити її, щоб і тобі такі купила.

Я посміхаюся.

— Було б круто! Дякую!

Усвідомлюючи, що це пролунало занадто бадьоро, я скидаю оберти і ще раз позіхаю.

— Ти вже пробач, що я сьогодні така млява. Випий там і за мене пивка, гаразд?

— Обов’язково! Почну прямо зараз!

Вона відпиває зі своєї склянки та робить кілька кроків назад, а потім розвертається.

— Була рада тебе бачити, Елісон.

— Навзаєм, Кармен!

Я зачиняю двері та вимикаю світло. Двері до пустої спальні відчинені, я стою, вирячившись на них. Залишити їх відчиненими чи зачинити? Не можу вирішити. Якщо я їх зачиню, здаватиметься, що там хтось є — навчається, спить, із кимось цілується, бажаючи особистого простору… Ніби там живе моя подруга, з якою у мене дійсно склалися чудові відносини. Відчинені ж двері нагадуватимуть мені про те, що там нікого немає.

Я дійсно гадки не маю, що робити. Минають хвилини.

Зненацька я зриваюся з місця, хапаюсь за ручку та зачиняю двері. Цієї кімнати не існує. Я швидко зачиняюся у власній спальні та повертаюся до ліжка.

Відчуваючи якусь незрозумілу паніку, я відчайдушно тягну ковдру до підборіддя. Чому Кармен взагалі прийшла до мене? У мене немає пояснення. Я швидко ворушу пальцями на ногах і притискаю стопи одна до одної, щоб заспокоїтися.

Я обмахуюся простирадлом, а потім знову розгладжую тканину, утворюючи ідеальну складку згори. Саймон наполіг на тому, щоб придбати мені нову постільну білизну, хоча в мене й був комплект, а потім виправ її та навіть попрасував. Він дуже засмутився, коли я спробувала відмовитися від нового комплекту.

— Не можна мати лише один комплект постільної білизни! Ну будь ласка! Заради мене! Лише цього року, нехай в тебе буде другий комплект! Тканина дуже якісна та щільна, тобі сподобається.

Подякувавши, я прийняла його подарунок з дуже щільної та якісної тканини.

Важка бавовна для мене не така звична, як дешеві жорсткі простирадла, на яких я часто-густо спала в дитинстві, тому мені трохи некомфортно, і я відчуваю бажання дістати з шафи старий комплект і перестелити ліжко. Однак заради Саймона я не роблю цього. Він роками намагався зробити моє життя максимально близьким до нормального.

Шкода, що я не дозволяла йому, однак клубок мого життя занадто заплутаний, аби Саймон міг його розплутати.

Надію на стабільне життя я втратила, коли мені було десять. Я намагалася дивитися у майбутнє з оптимізмом, однак коли мені виповнилося десять, я зрозуміла, що ніхто мене не вдочерить. Нікому не потрібна сором’язлива, нецікава, вперта дівчинка, яка вже давно вийшла з віку чарівного дитинчати з круглими щічками.

Я заплющую очі, знову й знову розгладжуючи простирадла і намагаючись впоратися з тривогою, що завжди супроводжує спогади про минуле.

Пам’ятаю одну дуже добру соціальну працівницю, яка забрала мене з прийомної сім’ї, коли мені десь років із вісім. Це був перший день Нового року, дощ розмивав кучугури брудного снігу, і та жінка від нервів, мабуть, разів зі сто поправила свою рожеву хустку. Яка депресивна робота. Я й досі пам’ятаю посмішки на обличчі батьків та двох їхніх біологічних дітей, коли вони обіймали мене та махали, бажаючи мені всього найліпшого та дякуючи мені за те, що пожила в них — дякуючи так, ніби я приїхала до них за програмою обміну, щоб дізнатися про життя у забезпеченій массачусетській сім’ї. Ніби вони прийняли мене, аби порозважатися. Принаймні, я там добре харчувалася, ходила до хорошої школи і півроку займалася балетом. Та усе це було не варте того болю, що я відчула, коли мені повідомили, що настав час їхати.

Моє дитинство було нескінченною низкою різних шкіл, кімнат, будинків, районів і сімей. Я навіть не можу порахувати, скільки нових вчителів і однокласників в мене було, і скільки разів я мусила починати спочатку.

А ще були дні народження. Іноді це було справжнє свято, пишне та веселе. А іноді про мій день народження взагалі ніхто не знав.

Моє дихання пришвидшується, і я міцно стискаю тканину пальцями, намагаючись нагадати собі, що наразі маю набагато більше, аніж я колись могла сподіватися. Я маю заспокоїтися. У мене є Саймон. Він пообіцяв, що завжди буде зі мною. Він мене вдочерив. Він підписав папери, чорт забирай. Йому законом заборонено від мене відмовлятися.

Отже, ми з ним нерозлучні.

Від моїх нав’язливих думок мене відволікає телефонний дзвінок.

Це Стеффі. Єдина людина у світі, з якою я зараз зголосилася би говорити. Я витираю обличчя та відкашлююся.

— Привітики.

— І тобі привітики! — радісно вигукує Стеффі. Мені одразу легшає.

Стеффі стала єдиним винятком у нескінченній низці доказів того, що світ нестабільний та ненадійний. Від самого нашого знайомства, коли нам обом було по чотирнадцять, ми стали партнерками з виживання. Ми три місяці жили разом у одній прийомній сім’ї, де було ще четверо дітей, однак цих трьох місяців було достатньо, аби навіки скріпити нашу дружбу.

— Як там Каліфорнія? — питаю я.

— Безтурботна, сонячна і розкішна. Так сама, як і я. — Стеффі заливається своїм хриплим сміхом, і я майже бачу, як вона відкидає назад довге біляве волосся. — Я ж створена для Лос-Анджелеса. І ти теж. Ти зрозумієш це, коли закінчиш коледж і приїдеш до мене.

Я посміхаюся.

— Я так і планую.

Музика на задньому фоні лунає то голосніше, то тихіше, і я чую гуркіт вішаків у шафі.

— Ти кудись збираєшся?

— Ага! Зараз я увімкну гучний зв’язок і вдягатимуся, гаразд? То як там у тебе? Як пройшло прощання з татком?

— Та все добре. Ми пообідали.

— Саймон ще й досі гарячий кексик?

— О господи, Стеффі! Яка гидота!

Та я не можу стримати сміх.

— Ну, він мені не татко, — каже вона своїм найсексуальнішим голосом, від якого в мене майже мурашки по шкірі. — Якби я захотіла, то вже давно була би місіс Саймон Денніс. І була би твоєю матусею!

— Замовкни! Що ти верзеш. До того ж він ґей, — нагадую я їй. — Ти йому не до смаку. На щастя.

— Та знаю, — зітхає Стеффі драматично. — Чортівня! Він і досі носить ті свої гарненькі окуляри-авіатори? Не відповідай. Ну чому, чому кохання таке жорстоке?

Я закочую очі.

— Гадаю, ти переживеш, якщо ви з Саймоном не будете разом.

— Та переживу. Планую втопити своє горе у горілці з содовою та знайти найпривабливішого пундика на вечірці, який би мене втішив. А ти? На тебе сьогодні чекає якийсь красунчик-старшокурсник?

Я ледь стримуюся, щоб не нагримати на неї.

— Завтра починаються заняття. Сьогодні я… просто… відпочиваю.

Чомусь я починаю бекати і мекати, і Стеффі одразу ж розуміє, що зі мною щось коїться.

— Що таке, Елісон? — питає вона м’яко.

— Все гаразд.

— Складний вечір?

Брехати їй безглуздо.

— Так. Трішечки. Не знаю, чому.

Музика на задньому фоні вщухає. Подобається мені це чи ні, але увага Стеффі тепер повністю зосереджена на мені.

— Хочеш ще раз про це поговорити? — питає вона.

Слова стають мені поперек горла, однак Стеффі знає мене достатньо добре, аби розуміти, що я киваю.

Вона починає говорити мені те, що я вже знаю — точніше, те що я маю знати, однак про що мені потрібно нагадувати занадто часто.

— Ми не статистика. Ми подолали систему. Ми роками нікому не були потрібні, так? Та начхати на них! Ми підірвали систему. Ми виросли на самоті, усіма знехтувані, нікому не потрібні. Та хай вони пощезнуть усі! Ми закінчили школу, а тепер ми в коледжі. Ми не загриміли до в’язниці. Ми не наркоманки. Ми ніколи не тікали на вулицю і не робили там бозна що. Ми не статистичні дані, ясно? — повторює вона. — У нас були паршиві сім’ї. Були й прикольні. Та це не має значення. Чуєш мене? Деталі не мають жодного значення. Я не хочу жити минулим. І ти не хочеш. Ми туди ніколи не повернемося. Це кінець. Ми не довбана статистика. І ніколи нею не будемо. Ми виняток. Ми виняткові. Второпала?

Я знову киваю.

— Ага.

До появи Стеффі я була власною тінню. Вона повернула мене до життя — принаймні, в якомусь сенсі.

— І що далі? — питає вона. — Що буде далі? Що ми робитимемо?

Я перевертаюся на бік і тягнуся до невеликої лампи, вмикаючи світло.

— Ми зосереджуємося на майбутньому і не озираємося.

— На великому майбутньому, — додає вона. — А чому на нас чекає велике майбутнє?

— Бо ти змусила нас навчатися. Бо ти знала, що освіта — це найголовніше. Що вона нас врятує.

Змушуючи мене повторювати все це, Стеффі не вихваляється; вона просто хоче ще раз проговорити усі наші досягнення. Хоча Стеффі дійсно має право вихвалятися, оскільки вона погрозами, лестощами та підкупом намагалася отримати мою контактну інформацію після кожного чергового переїзду. Вона невтомно підтримувала зв’язок між нами навіть тоді, коли ми були далеко одна від одної. Стеффі — єдина причина, заради якої я готова навчатися, бо саме вона переконала мене в тому, що навчання вкрай необхідне для нашого виживання.

— І ти вступила до коледжу. До крутезного коледжу.

— А ти отримала повну стипендію в Каліфорнійському університеті. Цього нікому не вдається досягти. Нікому, — наголошую я, ніби нагадуючи собі про її досягнення. Тяжка праця та непохитна цілеспрямованість Стеффі зрештою окупилися. Вона — це дійсно приклад того, як можна зруйнувати систему, до того ж приклад набагато яскравіший, аніж я.

— Ми там, де ми зараз, — продовжує вона, — лише тому, що не сходили зі шляху.

Я дивлюся на стелю.

— А також тому, що ти про мене дбала.

— Ми дбали одна про одну, — Стеффі робить паузу. — Пам’ятаєш, як ти мене врятувала?

— Не хочу про це говорити.

На якусь мить вона замовкає.

— Ну, гаразд. Але ти теж про мене дбала.

— Чому ж зараз не дозволяєш мені?

— Бо я ще той крутелик.

Я не можу стримати сміх.

— Не заперечуватиму. Просто хочу, аби ти знала, що завжди можеш звернутися до мене. Я заради тебе на все готова.

— А я це й так знаю! Я знаю це, Елісон.

— Справді?

— У тебе все круто склалося, січеш? У тебе є Саймон. Не забувай про це. Навіть коли ми думали, що все вже втрачено, і коли здавалося, що нам вже ніхто не потрібен, у тебе з’явився батько. У тебе є дім, куди ти можеш приїхати на канікули. Саймон дійсно з’явився в твоєму житті пізно, але це не означає, що він тобі не потрібен. Ти взагалі унікальна — нікого не вдочеряють у шістнадцять із гаком.

— Це несправедливо.

Я не можу слухати це, бо мене починають гризти докори сумління. Я затуляю рота рукою, щоби стримати ридання, які от-от зірвуться з моїх вуст, та намагаюся опанувати вихор емоцій. Я чекаю, поки мій голос не почне звучати рівно. Беземоційно.

— Але тебе не вдочерили.

— А мені це й не потрібно було. Я хворіла, Елісон. Нікому не потрібна дитина, хвора на рак. Та навіть через багато років, коли мені стало ліпше, вони мені не потрібні були.

Говорячи «вони», Стеффі має на увазі Джоан і Кела Канторів. Стеффі переїхала до них тоді ж, коли я переїхала до Саймона. Саймон мене вдочерив, а от Джоан із Келом не схотіли. Натомість вони дочекалися, коли Стеффі виповниться вісімнадцять, та просто відпустили її у вільне плавання. Без жодної підтримки, без сім’ї та без відчуття, що десь у тебе є безпечна гавань.

Якою би незалежною і сильною не була Стеффі, навіть її світ похитнувся, коли Джоан і Кел ввічливо натякнули, що Стеффі пора пакувати валізи. Ось так «весело» вона закінчила школу.

Я ніколи їм цього не пробачу.

Я не знаю, що сказати про Джоан і Кела. І про те, як вони відмовилися від найдивовижнішої дівчини у світі. Яка могла би стати їм чудовою донькою.

Стеффі як завжди заповнює мовчання.

— Слухай, Елісон, я була небезпечною для них. Великим ризиком, розумієш? І навіщо мені взагалі прекрасна сім’я з трьома собаками, якщо в мене є ти? Чи не так?

— Так.

Але я не впевнена у своїх словах.

— Агов! Ану досить! — прикрикує Стеффі. — Досить скиглити! Що я завжди тобі кажу?

У мене голова йде обертом.

— Не знаю…

— Тримайся за найближчого. Не забула? У мене є ти, а в тебе я. І якщо тобі пощастило знайти одну — хоча б одну — людину в цьому жорстокому світі, заради якої варто жити, яка тебе любить, яка тобі довіряє і заради тебе готова вбити, тримайся цієї людини міцно, бо більше життя тобі може нічого й не подарувати. А нам пощастило, — упевнено говорить Стеффі.

— Ага.

— Буде боляче. А потім біль ущухне.

— Ага.

— Повтори це.

— Буде боляче, а потім біль ущухне.

Я повторюю її слова, однак не впевнена, що дійсно в них вірю. Я не така сильна, як Стеффі, і моє минуле й досі завдає мені болю. І хоча найгірше вже позаду, я й досі відчуваю страшенний, всепоглинальний біль, із яким просто не можу впоратися.

Можливо, я остаточно зламалася.

— Стеффі? Ти ніяка не небезпека. Зрозуміла? Ти ніколи нею не була. Просто ти занадто хороша для них усіх. Ось так.

Розділ 3

Мотивація

Уже на першому тижні коледжу я дізнаюся дещо неприємне: дуже важко знайти предмети, на які ходило би багато студентів. Мені до вподоби великі лекційні зали і аудиторії, де можна загубитися у натовпі. І хоча я намагаюся уникати людей, та деякі види натовпу мені, як не дивно, допомагають.

У п’ятницю зранку я упродовж тридцяти п’яти хвилин намагаюся вибрати предмети, де змогла б стати обличчям у натовпі. Я вирішую не кидати курс «Сто слів про сніг: мова та природа», оскільки там йдеться про те, як мова впливає на наше світобачення, а мене таке цікавить. До того ж курс здебільшого передбачає лекції, а семінарів там мінімум, тому це однозначно мій варіант. А от від «Культур неолібералізму» я відмовляюся, оскільки заняття проводяться у бібліотечній конференц-залі, а я менше за все бажаю обговорювати «відносну автономію економічної сфери» у компанії з усього лише шістьох інших студентів і викладача. Замість цього курсу я обираю надзвичайно популярну соціальну психологію. Що ще? «Їжа, ЗМІ та довкілля у споживчій культурі США», а також «Теорія вірогідності» та «Математична статистика». Просто ідеальний баланс між мінімальною взаємодією та можливістю ходити на дійсно цікаві мені предмети.

Розібравшись із розкладом, наступні два тижні я спокійно навчаюся. У мене починається приємна рутина — заняття, походи до бібліотеки та читання книжок на перервах у студентській їдальні. Гадаю, оточуючі вважають мене тихою та скромною «синьою панчохою», та в коледжі Ендрюс я така не одна.

Одного вечора в п’ятницю, в кінці вересня, я у несподівано гарному настрої пробираюся крізь натовп студентів та виходжу на подвір’я. Сьогодні в мене залишилася лише психологія, а попереду — вихідні, де мені взагалі не потрібно буде ні з ким взаємодіяти. У кав’ярні студентського клубу я замовляю смачну каву з льодом та смокчу її через соломинку, прогулюючись залитою сонцем галявиною, а потім знаходжу вільне місце під великим дубом. До початку лекції ще півгодини, тому я сідаю під цим велетнем, притискаючись спиною до його нерівного стовбура, і дістаю з рюкзака книжку.

Я, напевне, остання у світі людина, яка ще й досі читає паперові книжки замість електронних. Я взагалі не дуже дружу з технологіями. Я, звісно, вмію користуватися смартфоном і електронною поштою та шукати в інтернеті потрібний матеріал, але на цьому мої навички закінчуються. Стеффі роками вмовляла мене створити акаунт у фейсбуці та твітері, однак сама лише думка про це викликає в мене бажання залізти під ліжко. Стеффі, яка завжди тримає руку на пульсі «зіркових» пліток, мого бажання уникати соцмереж не розуміє. І хоча в Лос-Анджелесі у неї не з’явилося дуже близьких друзів, та в коледжі вона веде досить активне соціальне життя, постійно знайомлячись із новими людьми на студентських тусовках.

Моя кава з льодом досконало поєднує в собі міцність і солодкість, тому я з задоволенням роблю ще один ковток через соломинку, чекаючи під деревом на останню лекцію. Повітря трохи охололо, і це вже щось дійсно схоже на осінь. Я піднімаю погляд і спостерігаю за тим, як легкий вітерець колихає листя дубу, насолоджуючись теплими сонячними променями, що потрапляють на моє обличчя крізь мереживо листя. Я відчуваю спокій. Тут так тихо.

Я озираюся навкруги і, як завжди, милуюся старовинними кам’яними будівлями. Коледж Ендрюс побудований у класичному університетському стилі, й навіть нові споруди спроектовані так, щоби не порушувати загального образу. Дерева та кущі, стежки з бруківки та ковані ліхтарі лише підкреслюють загальну атмосферу. Надихнувшись цим чарівним днем, я вирішую, що маю більше гуляти, перш ніж почнеться люта зима. Постійно сидіти в кімнаті — це не найліпша ідея, і з цього місця під деревом я, принаймні, можу спостерігати за життям, хоч і не братиму в ньому участі. Я раптом усвідомлюю, скільки звуків чую навколо себе: я чую, як десь неподалік грають у фрісбі, чую теревені студентів на тротуарі, чую, як під сусіднім деревом хтось грає на гітарі… Подумати лише, скільки звуків я звикла ігнорувати. Чудово. Ще одне підтвердження, що в мене не все гаразд із головою.

Я озираюся, щоб поглянути на гітариста. Він охайно вдягнений, у нього коротке, ідеально підстрижене волосся та картата сорочка, заправлена у джинси. Поклавши гітару собі на коліна, хлопець перебирає струни та співає, присвячуючи пісню дівчині, яка лежить поруч на траві й пильно дивиться на нього. Хлопець не схожий на типового гітариста. Він більше схожий на студента факультету економіки, який приніс гітару, щоби підчепити якомога більше дівчат. Та, вочевидь, гітара робить свою справу, бо дівчина, якій він співає, очей з нього не зводить.

Сцена мала б мене зворушити, але вона лише псує мені настрій. На мить я відчуваю заздрість. Навряд чи мені колись хтось так заспіває. Навряд чи хтось дивитиметься на мене так, як він дивиться на неї. Та я не маю заздрити, оскільки в них, швидше за все, нічого не вийде. Таке життя.

Вони й гадки не мають, як це наївно — вірити, довіряти.

Я намагаюся не кривитися, коли він відкладає гітару вбік і підповзає до своєї пасії, зі сміхом перевертаючи її на спину та цілуючи її. Господи, тепер я дійсно заздрю. А ще мені сумно. Сумно, що такого зі мною ніколи не трапиться.

Я кидаю книжку в рюкзак і з силою застібаю блискавку, а потім рішуче крокую до смітника, щоби викинути каву, пити яку мені раптом перехотілося. Я жбурляю її у бік сміттєвого баку, але вона трохи не долітає, і стежка вкривається непривабливою калюжею кави з льодом.

— Класний кидок, — зауважує хтось грубо, проходячи повз.

— Дякую! Я старалася! — кричу я йому в спину.

Я зітхаю, дивлячись на калюжу кави. Я не можу просто залишити цю гидоту на стежці, тому присідаю і починаю збирати кубики льоду, тихо лаючись, бо вони постійно вислизають з моїх пальців.

— Слизькі, еге ж?

Біля мене з’являється пара ніг, і я лише на мить піднімаю погляд, помічаючи рвані джинси та червоні кеди.

Я мовчу, продовжуючи свої відчайдушні спроби зібрати лід. Я дістаю з рюкзака кілька серветок, не піднімаючи очей, і намагаюся прибрати калюжу.

Незнайомець нахиляється, і я спостерігаю за тим, як він вправно піднімає ті тупі кубики льоду, що вперто вислизали з моїх пальців, і кидає їх у смітник. Передпліччя у нього засмаглі, підтягнуті, а на зап’ястях красуються шкіряні браслети та тоненькі мотузки. Напевне, вважає, що він супергерой і цими штукенціями може захищатися від куль. Я ненароком повертаю голову і помічаю біцепс, що визирає з-під рукава білої футболки. Я швидко відвертаюся. Навіщо він взагалі зупинився?

Навіщо викликав у мене ці непристойні думки?

І чому від нього пахне печивом і любов’ю?

Коли незнайомець збирає останні кубики, мені вдається викинути стакан у сміттєвий бак, не влаштувавши чергової катастрофи.

— Дякую. Гадаю, скоро тут збереться дев’ять мільйонів мурах, щоб відсвяткувати Фестиваль цукру, — буркочу я.

Хлопець, від якого пахне печивом і любов’ю, починає лити воду на тротуар зі сталевої пляшки.

— Не хвилюйся.

Стає очевидно, що я маю поглянути на людину, яка проявила до мене усю цю надмірну люб’язність. Це для мене справжні тортури, і мені соромно за це, але я вичавлюю з себе посмішку та піднімаю погляд — і піднімаю його досить довго, враховуючи, що хлопець вищий за мої метр шістдесят два сантиметрів на п’ятнадцять.

Він дивиться на мене. Дуже пильно. Я трохи схиляюся, щоб уникнути зорового контакту. Мені хотілося б взагалі відвернутися, але його м’яке темно-каштанове волосся так привабливо спадає на обличчя, що я втримуюся. Волосся його занадто довге: передні пасма звисають на щоки, а задні, недбало заправлені за вуха, майже торкаються плечей. Востаннє голився він, судячи з усього, кілька днів тому, але щетина йому пасує, і я збираю усю свою волю в кулак, щоб не потонути в його очах незвичайного бурштинового кольору, що ніби бачать мене наскрізь. Мені незручно, ніяково. Але я все одно… дивлюся. Лише мить. На одну десяту секунди я дозволяю собі окреслити поглядом форму його обличчя, круглі щоки та чітку лінію щелеп, що викликає в мене бажання попросити незнайомця поголитися, аби я розгледіла його обличчя трохи чіткіше.

Я збожеволіла. Геть дах поїхав. Мене тимчасово охопив якийсь шалений сплеск гормонів, але я миттю викину з голови ці нісенітниці. Прямо зараз. Негайно.

Я опускаю погляд та викидаю мокру серветку.

— Ще раз спасибі. Мені час на лекцію.

Я відчуваю, що незнайомець хотів ще щось сказати, тому розвертаюся і пірнаю у натовп студентів, що прямують до іншого корпусу. Наче мені й без цього не вистачає пригод, я помічаю Кармен, яка йде назустріч та махає мені. Я ввічливо махаю у відповідь, однак нічого не кажу, хоча насправді мені хочеться закричати на все студмістечко. Подумати лише: варто мені було розлити каву, як на допомогу мені одразу ж прискакав мужній лицар.

Лекція з соціальної психології проводиться у одній із найбільших аудиторій корпусу. І хоча зала дійсно велетенська, багато місць все одно пусті, тому я займаю своє улюблене — в кінці середнього ряду. Я одразу ж відкриваю зошит, роблячи вигляд, що зосереджено перечитую матеріал попередньої лекції. Більшість студентів пишуть конспекти в ноутбуках, однак Стеффі сказала мені, що записане від руки краще запам’ятовується. Я вставляю у вуха навушники та вмикаю білий шум, аби не відволікатися на гамір, поки лекційна зала заповнюється.

Хтось торкається мого плеча, і я підстрибую на місці. Це просто якась студентка, яка просить мене пропустити її, аби сісти трохи далі на моєму ряді. Я киваю та підводжуся, однак раптом голоси перекрикують навіть мої навушники, і я піднімаю погляд. Хлопець, що допоміг мені зібрати лід, заходить до аудиторії. Мій живіт у вузол закручується. Він стоїть на сходах, що ведуть до верхніх рядів, у оточенні студенток, які захоплено теревенять і — очевидно — мліють перед ним.

Не роздумуючи, я вимикаю білий шум і повільно опускаюся на місце.

Хлопець посміхається, коли хтось плескає його по плечу, вітаючись, а потім піднімає голову, почувши аплодисменти з верхнього ряду. Хто він такий?

Студенти починають скандувати:

— Есбен! Есбен! Есбен! Не дрейфуй! Не дрейфуй!

То його звати Есбен. Мого лицаря звати Есбен. Гм. Та байдуже.

Я хмурюся та з’їжджаю нижче по сидінню. Не знаю, що відбувається, але я чомусь страшенно хвилююся. Цей Есбен сміється та відмахується від надмірної уваги до своєї персони. Дівчина з третього ряду вигукує його ім’я так голосно, що перекрикує шалене скандування, та махає йому, запрошуючи сісти на вільне місце поруч. Очевидно, він якийсь місцевий суперстар у кампусі.

Я просто його ігноруватиму. Це буде дуже легко. Зрештою, в нас нічого спільного.

Попри свою обіцянку, я дивлюся на його потилицю упродовж всієї півторагодинної лекції, а зосередитися на конспекті мені стає дедалі важче. Сама того не бажаючи, я відчуваю цікавість до цього хлопця, коли викладач, заговоривши про харизматичних лідерів, киває на Есбена, викликаючи голосний сміх та жваві аплодисменти в аудиторії. До кінця лекції моє серце калатає, і варто професору оголосити домашнє завдання, як я буквально зриваюся з місця. Добігаючи до дверей за лічені секунди, я проштовхуюся через натовп студентів і ледь не вивалююся в коридор.

Господи, повітря. Мені потрібне свіже повітря.

Я прискорюю ходу, обганяючи натовп, і швидко дістаюся своєї кімнати. Кидаючи рюкзак на канапу посеред вітальні, я дивлюся на себе в дзеркало, намагаючись заспокоїтися. Волосся не скуйовджене, хвостик і досі охайний, туш не потекла, не розмазалася і не зібралася огидними грудками у внутрішніх куточках очей. Я роблю вдих і видих, вдих і видих та поступово заспокоююся.

А тоді помічаю невеличку пляму від кави на жовтій футболці.

От халепа.

Ледь не зриваючи з себе футболку, я тремчу та біжу до шафи за новою. Моя реакція на маленьку плямку занадто бурхлива; я це знаю, але знаю й причину.

Коли мені було одинадцять, моєю прийомною матір’ю стала жінка, схиблена на чистоті. Невеличкої плями на моїх білий кросівках було достатньо для того, аби вона влаштувала істерику, тому, щоб не забруднити взуття, я почала дивно ходити, високо піднімаючи ноги. А пляма на футболці була вагомим приводом для скандалу, тому я постійно пильнувала за всім, що могло би змусити її передумати мене вдочеряти. Та жінка постійно тицяла пальцем у найдрібніші плями на моєму одязі, з огидою кривлячись та відправляючи мене негайно піти перевдягнутися. Я й досі переконана, що вона повернула мене до притулку саме через мою нездатність ходити у бездоганно чистому одязі.

Тому я наче у гарячці риюся у шафі, вишукуючи найчистішу футболку. Я знаю, чому в мене зриває дах, але це знання ніяк мені не допомагає. Моя бурхлива реакція — це одна з мільйонів проблем, що оселилися в моїй голові за багато років.

Так. Я дійсно поламана.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.