Запал без вигоряння. Як завершити цикл стресу, працювати до сподоби й жити щасливо ebook

Відгуки на «Запал без вигоряння»

«Я — наче вичавлений лимон», «Я втомився і не маю сил», «Я вигоріла», «Мені все набридло, нічого не хочу» — фрази, які настільки прижилися в нашій реальності та нашому мисленні, що поволі починають втрачати своє початкове змістове та емоційне наповнення.

Для українців цей процес неабияк прискорила війна, і нас ніхто не запитує, чи ми втомлені сьогодні. Але ми втомлені… і це важливо визнати та прийняти. Ми перебуваємо під тиском подвійної чи навіть потрійної гравітації — втомлюємося: 1) від роботи; 2) від надзвичайно гострого бажання врятувати Україну й відчуття, що маємо робити ще більше; 3) від сили й різноманітності тих емоцій, які доводиться переживати. І, мабуть, найстрашніше, що з багатьма робить ця втома, — це втрата сенсу, коли людина не знаходить для себе відповіді, куди рухатися і для чого рухатися взагалі.

В’ячеслав Халанський порушує надзвичайно важливу тему — як продовжувати жити в умовах війни та хронічних криз, як у намаганні бути «непримітивною людиною» йти за своїм покликанням, не вигоряючи. Адже, на превеликий жаль, у нашій культурі й далі притримуються дарвіністського мислення, вважаючи, що перемагають найсильніші, які повинні, мов роботи, підійматися сходами піраміди успіху. Відтак людину продовжують ідентифікувати з її досягненнями — вона цінна, поки здатна давати якийсь результат.

Спираючись на дослідження ізраїльських, американських, європейських науковців, автор комплексно, абсолютно по-новому підходить до проблеми вигоряння й розуміє її значно глибше, ніж утому та виснаження. Показано, як вигоряння співвідноситься з депресією, розладом пристосувальних реакцій. Досить переконливими є свідчення про те, що вигоряння може стати навіть формою ПТСР (посттравматичного стресового розладу), яка, крім симптоматики, призводить ще й до екзистенційного вакууму. Вражає своєю глибиною аналіз проблеми вигоряння в контексті моралі та цінностей, зокрема цінностей віддавати та брати, діалогічності та недіалогічності.

Надзвичайно позитивним є те, що автор аналізує проблему вигоряння не лише на індивідуальному рівні, а й на організаційному. Адже, як свідчать спостереження, дуже часто керівники, прагнучи бути інноваційними й сучасними, перетворюють свою організацію на джерело психічної травматизації та вигоряння. Аби люди «не помирали за зарплату», у книжці запропоновано цікаві ідеї щодо 4-денного робочого дня, розвитку психічного здоров’я як головного елемента корпоративної культури, моделі балансу основних сфер життя.

Усі висловлені ідеї підкріплені результатами наукових досліджень та перевірені в практичній роботі з клієнтами.

В’ячеслав Халанський має талант просто говорити про складне, легко й не обтяжуючи — про важке та неприємне. Тому завершується книжка в дусі позитивної психології — розділом про щастя.

Книжка читається на одному диханні. Представлені діалоги автора зі своїми клієнтами та особисті реальні історії роблять книжку настільки живою та захопливою, що здається, ніби переглядаєш хороший фільм-камершпіле. Для багатьох саме це може стати найбільш дієвим інструментом для змін у напрямку самотурботи й самоповаги.

Для мене книжка стала справжнім путівником з розвитку турботи про себе. Автор дуже делікатно та ненав’язливо вчить слухати й чути власні потреби та не ігнорувати їх. Посмак — наче побувала на потужному сеансі психотерапії. У книжці представлено багато практичних вправ, які можуть допомогти не тільки поліпшити контакт із собою та з іншими, а й наповнити своє життя сенсом і різноманітністю. Досить корисними є описані 12 стадій вигоряння, а також питання для самоаналізу, покликані допомогти читачеві розпізнати й виявити ознаки вигоряння на ранніх стадіях і цим запобігти глибшим порушенням психічної сфери.

Книжка буде цінною для психологів, психотерапевтів, керівників установ, а також усіх небайдужих до себе, які зацікавлені в довгостроковій перспективі зберегти свою продуктивність і задоволеність життям. Важливо пам’ятати, що ми завжди маємо здатність до вибору й саме він формує наше життя та наш світ.

Оксана Матласевич, психологиня з практикою, асоційована членкиня ISST, докторка психологічних наук, завідувачка кафедри психології та педагогіки Національного університету «Острозька академія»

«Запал без вигоряння» В’ячеслава Халанського — це книжка, яку я рекомендую всім, хто шукає поради щодо запобігання емоційному вигорянню та його подолання. Сторінки видання наповнені глибокими істинами та відвертими розмірковуваннями про те, як бути успішним не вигоряючи. Автор майстерно поєднує художній стиль написання з історичним оглядом проблеми та дослідженнями в цьому напрямку, що робить книжку цікавою для тих, хто хоче зрозуміти причини та наслідки вигоряння й віднайти способи запобігання цьому стану та його подолання. Ця книжка не просто набір порад, а пошук внутрішнього запалу й мотивації для досягнення успіху та гармонії в житті, не захлинаючись у морі вимог та стресів сучасного світу.

Ольга Красіна, експертка з психічного здоров’я та HR досліджень в організаціях, партнерка міжнародної дослідницької компанії 4Service

Руйнівний вплив емоційного вигоряння на фізичне та психічне здоров’я, а також екзистенційну зв’язаність людини вимагає комплексного погляду на цей синдром і стратегічного підходу до його профілактики й подолання. Саме так досліджує вигоряння Халанський — ґрунтовно, всебічно та мультидисциплінарно, з погляду медицини, психології, економіки, бізнесу. Не залишає байдужим персональний інтерес автора до проблеми: Халанський описує власний досвід боротьби, ставить запитання провідним дослідникам вигоряння з різних країн і наводить здобуті відповіді. Книжка ретельно структурована, містить чимало авторських психотерапевтичних кейсів, промовисті приклади з наукової й художньої літератури, з кіно.

Проблема емоційного вигоряння висвітлена автором крізь призму сучасного екзистенційного аналізу і логотерапії (Франкл, Ленгле). Наголошуючи на необхідності проживання персональних цінностей і сенсів, автентичної екзистенційної настанови та внутрішньої згоди щодо власного життя та роботи, Халанський запрошує читача до діалогу. Це ваше запрошення до самопізнання. Ідеться про дослідження власного рівня виснаження, втоми, стресового навантаження і про екзистенційне здійснення, стратегії турботи про себе. Книжка буде корисною широкому загалу, а надто представникам професій типу «людина — людина».

Вікторія Забор, кандидатка медичних наук, асистентка кафедри психіатрії та психотерапії Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, сертифікована психотерапевтка напряму «Екзистенційний аналіз та логотерапія» GLE-International й Української спілки психотерапевтів, тренерка та супервізорка

Ця книжка починає дуже важливий для українського суспільства діалог на надчутливу тему. Вигоряння в ній постає не як щось абстрактне, а як реальність багатьох людей і явище, на яке ми зобов’язані звертати увагу і з яким маємо працювати.

Книжка містить великий набір інструментів для керівників, які хочуть створити у своїй компанії атмосферу, що спонукає співробітників до творчості та здорової продуктивності, але при цьому й до турботи про себе та ближніх.

Але при цьому важливо, що В’ячеслав не зупиняється на детальному описі симптомів та етапів вигоряння або інструкціях щодо боротьби з ним. Він порушує питання важливості зв’язку людини зі своїм Я, сенсів та глибинних мотивів.

І загалом, попри тему книга надихає жити повноцінним життям, яке не обмежується тільки справами та обов’язками.

Дмитро Карчук, виконавчий директор CEO Club Ukraine

Ця книжка, написана фаховим психологом В’ячеславом Халанським, поєднує ґрунтовні наукові основи, найкращу світову практику та дослідження, містить яскраві приклади й аналогії та проводить читача через пізнання, що таке вигоряння і чому це важливо не лише для працівників, але й для бізнесу, та й кожного з нас в умовах війни.

Автор обґрунтовує висновок, що вигоряння — це не просто втома чи потреба відпочинку на вихідних, а можлива загроза фізичному здоров’ю та життю. В’ячеслав доречно підібрав значну кількість практичних вправ, тестів, прийомів та методів, які добре пояснені та мають практичну цінність.

Книжка корисна для фахівців у сфері психології, власників бізнесу, юристів, лікарів — усіх, хто працює з людьми та прагне особистісного зростання. Це дослідження допоможе вам зрозуміти себе, навчитися досягати цілей та знайти баланс між роботою й життям. Воно також надає інструменти для осягнення ефективного відпочинку й уникнення вигоряння та стратегії його подолання. Врешті-решт, автор проводить читача шляхом віднаходження сенсу життя та шляху до щастя.

Микола Бляшин, адвокат, засновник та керівник «Адвокатського бюро Миколи Бляшина»

Війна як виклик нашій екзистенції

Ця книга пережила виклик пандемії. Але я навіть уявити собі не міг на самому початку роботи над нею, що нам усім доведеться відповісти на виклик війни. Нам також треба буде розібратися з її наслідками. Я зробив спробу подивитися на цю війну крізь призму психічного здоров’я. Згідно з прогнозованими даними щодо психічного здоров’я українців, психологічна підтримка буде потрібна приблизно 15 мільйонам наших співвітчизників, з яких трьом-чотирьом мільйонам необхідно буде призначити медикаментозне лікування. Як на мене, вигоряння є важливим психологічним феноменом, який варто пильно розглянути, щоб уникнути великих проблем із психічним здоров’ям, про які свідчить статистика. Але як знайти мову, щоб описати почуття, яке з’являється в наступний момент після новини про загибель друга, про полон знайомого, про зруйнований садок або школу, у яку ти ходив?

Ірина Шувалова написала: «Немає жодної мови, якою можна про це розповісти… Писати про війну — це наче ковтати колючий дріт, повільно, сантиметр за сантиметром, обіймати вві сні протитанкового їжака голими руками й ногами». Знайти мову, щоб передати досвід війни, не так просто. Як і писати про війну. Непросто, тому що ми стикаємося з новим для себе досвідом.

Однак ми маємо не тільки досвід втрати, але й досвід відновлення. Наша психіка, наша душевна здатність набагато сильніша, ніж ми думаємо. Ті способи, які ми вибираємо, щоб дати собі раду в нашій ситуації, — саме вони дієві для нас. Спираючись на дослідження ізраїльських, американських та інших моїх колег, а також на особистий досвід роботи з клієнтами, я постарався описати конструктивні способи, за допомогою яких ми можемо впоратися з непростими психологічними переживаннями. Я зосередився саме на вигорянні та його наслідках, бо бачив, яка актуальна ця проблема через п’ять місяців після початку війни. Дослідження колег допомогли мені побачити стратегії ефективної допомоги. І тому ви знайдете для себе відповідь на запитання: як розпізнати вигоряння під час війни і які є ефективні стратегії його подолання?

Перевірні запитання

Отже, пропоную почати читання й рушити разом зі мною в подорож. Ви дізнаєтеся, як підвищити свій рівень стресостійкості та психічного здоров’я. Я ділитимуся з вами практичними вправами, які допоможуть поліпшити контакт із самим собою та з іншими людьми. Перш ніж рушити в дорогу, пропоную відповісти на кілька важливих запитань.

1. Чи легко вам дається відпочинок серед робочого дня за останні два місяці?

2. Які у вас є конструктивні стратегії подолання виснаження?

3. Яка ваша стратегія відновлення після стресових ситуацій? Які способи відновлення ви застосовуєте?

Якщо ви керівник компанії і працюєте на позиції ейчара, то спробуйте відповісти на наведені нижче запитання.

1. Які ознаки стресу, депресії та ПТСР вам знайомі?

2. Які способи поліпшення працездатності ви найчастіше використовуєте в роботі компанії?

3. Які види нематеріальної допомоги ви застосовуєте в компанії?

4. Яка стратегія підтримки психічного здоров’я працівників вашої компанії є актуальною і в чому вона полягає?

Частина I. Історія Сільвії: неврастенія, розлад адаптації, депресія або, може, вигоряння?

Час визнати вигоряння захворюванням. Незалежно від професії і країни, якщо ви перегоріли, найімовірніше, ви в депресії. Вигоряння — це емоційне виснаження, коли ви до такої міри знесилені, що вам нема чого дати на роботі. Інакше кажучи, це депресія, пов’язана з роботою.

Адам Ґрант (15 травня 2021 р., твіттер)

Поліпшення здоров’я веде до поліпшення освіти, що сприяє поліпшенню економічних можливостей. Наслідок цього — процвітання спільнот і країн.

Мелінда Ґейтс

Розділ 1. Примітивна людина

«Невже переді мною Марісса Маєр?[1]» — подумав я, коли побачив Сільвію в моєму офісі. Я не був готовий почути те, про що вона розповіла. Раніше я тільки читав про людей, які працюють по 120 годин на тиждень. Я відчув невпевненість, але доклав максимум зусиль, щоб зрозуміти Сільвію. Це була моя перша клієнтка, після якої я серйозно задумався про проблему вигоряння.

Почався новий тиждень. Я не знаю, чому саме в понеділок отримую повідомлення від нових клієнтів з проханням записатися на візит. Прийшла інформація через фейсбук. У тоні повідомлення я відчув відсторонену строгість і холод: «Здрастуйте. Мені погано, і я не хочу, щоб мої підлеглі подумали, що зі мною щось не так. Я не можу їм це показати. Чи можемо ми з вами поговорити?». «Так, звичайно. Можу я вас попросити заповнити дві короткі анкети?» — відповідаю та одночасно запитую я, намагаючись зберігати рівний емоційний тон. Усвідомлюю, що можу налякати клієнтку своєю надмірною емоційністю.

Ми зустрілися у вівторок в офісі. Сільвія молода (їй 28 років) і красива. Але її краса немов у тіні, як і сама дівчина. Русяве волосся, обличчя витягнуте, очі блакитні, але тьмяні. Тіло струнке, але тендітне та вразливе. Останні два роки вона інтенсивно працювала в міжнародній організації. «Інтенсивно» означало з ранку до 10—11-ї вечора. Приходила додому й продовжувала відповідати на повідомлення. Засинала після першої години ночі. За 5 років роботи Сільвія відпочивала 15 днів.

На момент нашої зустрічі вона не могла пройти більше ніж десять метрів без задишки, концентрація уваги знижувалася після п’яти хвилин зосередження, частішав пульс. Будь-яка думка про роботу викликала сильний головний біль, утому й нудоту. Усе це супроводжувалося порушенням сну, панічними атаками, викликаними усвідомленням власної безпорадності й неможливістю виконати чергові завдання. Гнітили думки про те, що належить виконати ще 15 справ… Замикали це коло симптомів повне спустошення, утома, що паралізувала, і думка: «Я людина з обмеженими можливостями і завжди буду неповноцінною».

Дивлячись на Сільвію, я зітхнув і задумався, з чого ми можемо почати. Іноді я починаю перший сеанс з розповіді про себе, ділюся деякими подробицями своєї історії, говорю про свій підхід. Іноді відразу беруся до справи: визначаю й аналізую, які переживання привели пацієнта до мене. Тепер же я відчув, що, по-перше, важливо не перевантажити Сільвію зайвою інформацією, набором фактів, а по-друге, не варто очікувати миттєвого результату, оскільки вона здавалася дуже крихкою.

— На що ви зараз скаржитеся? — питаю я.

— Я втомлююся і не можу досидіти до кінця робочого дня. Щосили намагаюся приховати свій стан від підлеглих. Не хочу, щоб вони вважали, що я хвора. Я не можу їм показати свою слабкість.

— Скільки годин ви працюєте?

Сільвія відповідає задумливо, ніби це очевидне й неважливе питання, яке вона ігнорувала, несподівано виникло перед нею:

— Щодня приблизно по 12—14 годин. І ще ввечері працюю.

— Як довго у вас такий графік?

— Приблизно два роки. Раніше ще більше працювала.

— Чим я можу вам допомогти?

Сільвія мовчить. Зрештою тихо насилу говорить:

— Я хочу зрозуміти, що зі мною і як мені знову стати нормальною.

Потім вона починає плакати.

— Чому саме зараз ви звернулися до мене? — це я намагаюся з’ясувати під час перших зустрічей з клієнтом. Я хочу зрозуміти, що мотивує його зважитися на зміни. Чому саме сьогодні, а не в якийсь інший день захотілося почати роботу зі мною? Чим сьогодні відрізняється від учора, від минулого тижня або минулого року?

— У мене більше немає сил працювати. Якщо тиждень тому я могла відповідати на листи й хоч щось робити, то зараз це неможливо. А ще не можу стримати сльози на наших зборах, і співробітники помічають, що я починаю плакати. Я швидко вибігаю в туалет, потім повертаюся, але вже не здатна думати й ухвалювати рішення… Словом, почуваюся інвалідом…

Що ви подумали б про Сільвію? Що з цією дівчиною відбувається?

Крім панічних атак, у Сільвії був цілий букет проблем: болів шлунок, періодично з’являлися нервові тики, серйозно дошкуляли поколювання в тілі, які ставали то сильнішими, то менш помітними, вона відчувала слабкість, тож думала, що з її здоров’ям щось не так. Дівчина пройшла обстеження у всіх лікарів, і аналізи виявилися в нормі. Терапевт скерував її до психотерапевта.

— Почуваюся руїною. Я можу робити лише найпримітивніше: їсти, читати, лежати, — розповідає вона.

— Ви відчуваєте себе примітивною людиною?

Сільвія миттєво відповідає:

— Так, саме… Ви не знаєте, скільки я раніше робила…

— А що ви хотіли б робити не примітивне? — питаю я.

— У мене в підпорядкуванні 20 працівників. Міжнародні проєкти. Купа листування, безліч конференцій, але я більше не можу цим займатися. Що зі мною не так? — тихо, майже плачучи від власного безсилля, питає Сільвія.

— Чи є у вас припущення, що з вами відбувається?

Після короткого мовчання, недовго думаючи й зібравши останні крихти енергії, вона приречено вимовляє:

— Не знаю…

У її «не знаю» була гаснуча надія сильної людини, яка не може зрозуміти, чому вона втрачає силу й буквально перетворюється «на овоч» (як говорила Сільвія).

Сільвія страждала від відчаю, болю і безпорадності. У неї ні на що не залишалося сил. Дівчина ледве могла описати свої емоції, а це означало, що проводити сеанси психотерапії буде непросто. Емоції Сільвії наче загерметизувалися в глибині її внутрішнього світу. Вона тільки хотіла зрозуміти, чому в її раніше продуктивному й активному житті все до такої міри змінилося. Якщо мені не вдасться до неї достукатися, враховуючи тяжкість симптомів, які я встиг побачити, то єдиною альтернативою і стратегією лікування буде скерувати її до моєї колеги-психіатра, щоб призначити медикаментозне лікування. Майнула думка: «Медикаменти можуть заглушити її справжнє джерело болю, те, через що вона страждала, але це довгий шлях…».

Питаю Сільвію в кінці зустрічі:

— Чи знаєте, якою я бачу вас?

— Якою? — сором’язливо і з побоюванням запитує вона.

— Я бачу вас сильною і цілеспрямованою, з бажанням багато досягти й багатьом допомогти. Те, скільки сил ви витратили, працюючи на компанію, — гідне захоплення. А зараз ваша сила заблокована, як джерело, привалене великим каменем. Ви викликаєте в мене безмірну повагу…

Надаючи зворотній зв’язок, нехай навіть і під час першої зустрічі, я думаю, що це її підтримає і дасть невелику зовнішню опору.

Далі нам треба було з’ясувати, що відбувається із Сільвією і як ми можемо їй допомогти.

Про що вам нагадав стан Сільвії? Можливо, про ваш стан? Або ваших знайомих чи колег?

Я часто чую на консультаціях: «Я починав працювати з таким ентузіазмом, у мене було стільки ідей та енергії. Але згодом відчув апатію, роздратування і небажання працювати. Я зрозумів, що вигорів». Але не тільки офісні працівники скаржаться на вигоряння і відсутність енергії. Мама п’ятьох дітей якось зізналася: «Скоротився рівень співчуття до дітей та інших людей. Я стала втомлюватися і дратуватися. За останні п’ять років виснажився емоційний ресурс. Вигоряння полягає в тому, що в мене залишається мало сил, мотивації та емоцій. Я не встигаю виконувати домашню роботу. Чоловік мене звинувачує, а я злюся на нього. Гармонія наших відносин тане, як свічка». Тож вигоряння стосується всіх соціальних груп.

Вигоряння — це одночасно проста й складна тема. Воно знайоме кожному з нас, особливо коли ви здаєте річний звіт або сидите з немовлям і недосипляєте; коли конфлікти в сім’ї виснажили так сильно, що ви готові на все, щоб розслабитися; коли пишете дисертацію і настає момент захисту; коли конфлікт з колегами вимотує або коли ви втомилися від самобичування і постійного переконування себе та інших у тому, що ви не порожнє місце. З іншого боку, складність теми обумовлена тим, що вигоряння не вважають хворобою, а значить, і проблемою. Якщо ми неправильно визначаємо проблему, то неправильно визначимо і як з нею впоратися. Працюючи над цією темою, я зіткнувся з деякими міфами, які виникли навколо теми емоційного вигоряння (ЕВ).

Розділ 2. Міфи про вигоряння

Міф — це те як ми засвоюємо один від одного бачення світу. Міф — це справжні наші вірування: у що віримо, так і живемо. Міфи можуть бути неусвідомлені, але вони формують ставлення до себе, світу, речей. Наприклад, коли гуляємо в парку, ми зазвичай не говоримо одне одному: «Вітаю». Ми проходимо повз, не дивлячись в очі. Які вірування маємо про себе та людей, які проходять повз? У той же час у Нідерландах, гуляючи в маленькому місті, ви постійно будете чути: «Привіт». Міфи — це не проголошені правила взаємодії з дійсністю.

Нещодавно я викликав таксі через застосунок «Уклон». По дорозі ми розговорилися з водієм, якому близько 37 років. Він дізнався, що я завершив книгу про вигоряння та розповів історію своєї дружини, яка вже рік працює у відомій міжнародній компанії. Він поскаржився, вже рік вона приходить із роботи приблизно о 10 вечора, засинає о 12, а о 6 ранку прокидається та збирається на роботу. У суботу увесь день спить. За цей рік вона почала ходити на психотерапію, бо не дає раду негативним емоціям.

Міфи мають певну силу та вплив на наші настанови настільки, що ми думаємо, ніби наше життя нормальне, попри те що руйнуються наше здоров’я та стосунки. Міфи мають магічну силу для нас. Вони немов засмага на шкірі. Але ми можемо їх переосмислити, змінити. Але спочатку розгляньмо їх уважніше.

Міф 1: Вигоряння означає, що ви слабкі й не можете впоратися зі стресом.

Світ, у якому ми живемо, задає свій ритм та умови, за яких ми не можемо бути слабкими. Ми постійно мусимо бути онлайн, не зважаючи на ймовірну депресію або інші ментальні труднощі. Існує думка, що тебе не існує без соціальних мереж. Постійно усміхайся, записуй відео, говори про свої успіхи, хай люди захоплюються тобою. Але ти не маєш проявляти слабкість.

Люди у дитинстві яких були сформовані настанови на те, щоб обходитись без допомоги або досягати схвалення, більше страждатимуть від невміння казати «ні», адже ці потреби не були задоволені в дитинстві. Ці або інші подібні настанови тримають людей на гачку вимогливого боса, партнера або друга. І це створює міф про слабкість і незмогу впоратися зі стресом.

Коли я переживав вигоряння, здавалося, що колеги дають раду зі стресом набагато краще, а я був винятком. Коли ви втомлені й переживаєте негативні емоції, як-от цинізм, це сприяє появі вашого внутрішнього критика, який ставить під сумнів усе: від методів вашої роботи до розуму. Виявилося, що існує кращий спосіб упоратися зі стресом, і це не має нічого спільного з йогою або більш активним фізичним навантаженням.

Міф 2: Вигоряння вимагає серйозних змін у роботі чи житті.

Я помітив у своїх клієнтів із вигорянням: вони найбільше бояться, що їм доведеться залишити роботу. Як відреагує ваш начальник, якщо ви скажете йому про свій стан і що вам потрібна відпустка або психотерапія? Якщо я зміню роботу, то як я зможу заробляти кошти? Мій клієнт, який під час війни переїхав у Лондон і продовжив працювати в офісі компанії, сказав, що потрапив у лікарню під час чергової панічної атаки. Уся його робота на новому робочому місці була побудована так, що створювала для нього додатковий стрес. У нього з’явилось два начальники в Україні та в Лондоні; не було зрозуміло, які він має обов’язки; зарплата затримувалась. Під час терапії в нього постійно виникає страх неможливості заробляти кошти, якщо залишити роботу. Хоча він був дуже досвідченим працівником. Через це мій клієнт боявся сказати босу про свій стан та вільно проговорити питання, які викликали стрес. А ще його начальник не вірив у те, що вигоряння взагалі існує. Він дуже любив свою роботу. І ми обрали стратегію розібратися в його реакціях та відчуттях, які він переживав. Буває, роботу важливо змінити, щоб скоротити робочі години, але зрозуміти це легше під час терапії.

Страхи спонукають нас створювати міфи та вірити в них, щоб не довелося змінювати обставини.

Міф 3: Вигоряння — це просто виснаження або втома.

Цей міф передбачає, що вигоряння є просто результатом перенавантаження або втоми і може бути виправлене відпочинком або відпусткою. Багато хто бажає бачити своїх працівників активними, завжди усміхненими. Згідно з опитуваннями, близько 94 % людей хочуть мати більше життєвої енергії. Одна пані, що працювала в міжнародній компанії, зізналася: «Я намагаюся приховувати, що відчуваю втому. Я не повинна показувати свого роздратування й апатії». Насправді ж вигоряння — це комплексний стан, що включає фізичні, емоційні та психологічні аспекти й вимагає довготривалого та глибокого відновлення.

Міф 4: Відпустка чи вихідний «вилікують» ваше вигоряння.

Цей міф я найчастіше чую від клієнтів, які вирішили поговорити з начальником. Бос відповідає щось на кшталт: «Я вас чую. Я теж у стресі. Просто візьми вихідний у п’ятницю, і все буде добре». Керівники часто не розуміють різниці між повсякденним стресом і виснаженням, тож пропонуючи швидкий розв’язок, мінімізують проблему та знецінюють потребу в допомозі. Крім того, дослідження показують, що відпустка не «лікує» виснаження. Попри те, що прояви вигоряння зменшуються під час відпустки, воно часто повертається до довідпусткового рівня протягом тижня або двох після повернення на роботу.

Міф 5: ЕВ не становить небезпеки для життя.

Коли я починав писати цю книгу, то чув історії з Японії та США про смерть від вигоряння. А коли завершував четвертий розділ, моя знайома зізналась що її колега помер прямо на роботі. Вона попросила не називати цю організацію, тож я так і роблю. Але коли розповідав цю історію, люди ставили під сумнів той факт, що людина померла просто на роботі від перевантаження. Часто вигоряння може розглядатися як комбінаторний діагноз. Комбінаторний діагноз — це медичний термін, який використовується для опису ситуації, коли пацієнт має два або більше одночасних діагнозів. У такому випадку лікар встановлює діагноз, враховуючи симптоми, медичну історію, результати тестів та інші об’єктивні дані, що допомагають встановити причини симптомів пацієнта. Комбінаторний діагноз може бути складним, адже потребує розгляду кількох можливих причин і врахування їх взаємодії. Це важливий аспект медичного діагностування, бо деякі стани можуть мати подібні симптоми, і врахування можливих комбінацій діагнозів допомагає точно оцінити стан пацієнта й призначити належне лікування.

Насправді міфів стосовно вигоряння стає більше й більше. Можливо ви щось згадали? Разом із тим я хочу згадати факт. Однією з причин серйозних досліджень ЕВ в Німеччині стала загибель Роберта Енке, відомого воротаря національної збірної з футболу, який у 32 роки наклав на себе руки. Він був популярним спортсменом, люблячим чоловіком і батьком. Ніщо не віщувало біди. Дев’ятого листопада 2009 року після легкого тренування Роберт пішов із сім’єю в кафе Kreipe, де замовив сливовий штрудель із ванільним соусом. Його дружина Тереза сфотографувала чоловіка з їхньою приймачкою Лейлою. Десятого листопада Роберт привітався з хатньою робітницею Елою, яка приїхала о дев’ятій ранку, поцілував у лоб приймачку Лейлу, сказав дружині, що їде на заняття до фітнестренера, і написав на дошці, що висіла на холодильнику: «Не забути забрати чотири квитки на гру з “Баварією”». «Після обіду додатково попрацюю з тренером воротарів і повернуся як зазвичай, до пів на сьому», — сказав Роберт, зачиняючи двері. Вісім годин він бездумно намотував кола, потім заскочив на заправку, а о 18:15 під’їхав до найближчого залізничного переїзду. Зупинив автомобіль метрів за 10 і пішов уздовж колії. Приблизно через сто метрів його збив експрес Гамбург — Бремен, що їхав зі швидкістю 160 км/год. Спочатку слідчі розглядали версію нещасного випадку, але потім виявили передсмертну записку, у якій Роберт Енке просив вибачення в сім’ї та лікарів. «Як це можливо, щоб урівноважений, схильний до роздумів приятель раптом виявився настільки хворий, щоб укоротити собі віку? — запитував себе футболіст Пер Мертезакер. — Як я міг не звернути на це уваги? І, звичайно, найбільше ранить питання: чому він ніколи не казав мені про свою депресію? Він заявляв, що ми друзі, які розповідають один одному про все». Смерть Енке показує, наскільки важливо привернути увагу суспільства до психічного здоров’я загалом та емоційного вигоряння зокрема. Такі випадки смерті внаслідок ЕВ — не рідкість.

У цій книжці ви дізнаєтесь, що ці міфи є хибними та призводять до важких наслідків. І навпаки — ми завжди можемо змінити все та ухвалити рішення жити інакше.

Розділ 3. Історія вигоряння

На початку XX століття тема втоми і вигоряння стала центральною в психіатрії, медицині та у сфері бізнесу. У кінці XIX — на початку XX століття відбувся сплеск інтересу до теми виснаження і неврастенії (сучасний термін — вигоряння) у суспільстві, а отже, і серед дослідників-медиків, психотерапевтів.

По-перше, у 1880 році з’явився діагноз «неврастенія», його запропонував американський невропатолог Джордж Бірд[2]. У 1868 році він описав стан нервового виснаження внаслідок напруженої діяльності, що характеризується браком енергії, а в 1880 році ввів і сам термін «неврастенія». Це був бич нової індустріальної ери активних бізнесменів. Причинами появи неврастенії були швидкі технологічні зміни, наприклад винайдення телеграфу[3]. Так само вигоряння сьогодні є проблемою професіоналів соціального обслуговування в новій ері послуг. Вигоряння в другій половині XX століття виникало в результаті стрімкої зміни соціальних відносин[4].

Неврастенія — хворобливий стан, основним виявом якого є невротичний розлад — відчуття фізичної і психічної слабкості, надмірна стомлюваність, супроводжувана безсонням, вегетосудинними порушеннями (підвищений тиск, пітливість, прискорене серцебиття, задишка, нудота, головний біль, холодні пальці рук і ніг, брак повітря).

Діагноз став таким популярним, що Медичне управління Швеції 1890 року внесло його у свою класифікацію хвороб. І незабаром розпочалася епідемія — відбулося стрімке зростання захворюваності. Це нагадує початок XXI століття, тільки тепер збільшується кількість людей, які страждають уже на емоційне вигоряння.

По-друге, з’являлися романи, що описували вплив феномена втоми і вигоряння на життя загалом. Август Стріндберґ любив говорити про випалені серця й захололу кров, про «нерви, які рвуться з коротким сухим клацанням»[5]. У романі «Будденброки» (1922) Томас Манн описує історію занепаду одного сімейства. Канва книги — торгова справа. Розлад настає, коли з’являється чуттєвість, адже мета описуваного життя — розвиток і зміцнення іміджу Будденброків. Про головного героя наприкінці його кар’єри сказано: «На душі в нього [Томаса Будденброка] було порожньо, він більше не бачив ніякого цікавого плану, ніякої роботи, вартої того, щоб їй віддатися з радістю і вдоволенням». Через 38 років з’являється роман Ґрема Ґріна «Ціною втрати» (1960). Головний герой книги, Куеррі, записав: «Я нічого не відчуваю до людей. Я вже не можу робити хоч щось для них зі співчуття». Доктор Колін поставив Куеррі діагноз — руйнування душі (burnt-out, дослівний переклад — «сильно пошкоджений вогнем»), за аналогією з руйнуванням плоті через розкладання тіла й відпаданням кінцівок за прокази.

По-третє, з 1900-го по 1924-й в найавторитетнішому «Британському психіатричному журналі» (The British Journal of Psychiatry) щороку збільшувалася кількість статей на тему втоми, її досліджували в контексті школи, сім’ї, роботи[6]. І ми бачимо, що в Британії ранні публікації, присвячені втомі (стомлюваності в школі)[7], почали з’являтися лише з 1898 року[8]. Це пояснює поступове зростання поширення терміна «неврастенія», адже в США про нього знали вже у 1880 році, тобто лише через 18 років він став відомий у Британії.

По-четверте, діагноз «неврастенія» пов’язаний зі стрімкими змінами: прискореним темпом життя, збільшенням потоку інформації, інтенсивним розвитком техніки й підвищенням вимог, і все це на тлі жорсткої ринкової економіки. У сотнях історій, які описали лікарі на початку XX століття, ми спостерігаємо ту саму драму, яка сталася із Сільвією. У ній легко впізнати й себе. Наприклад, шведські пацієнти доктора Фрітьофа Ленмальма[9] нагадують моїх пацієнтів, які не можуть завершити навчання через катастрофічну перевтому. Ось, наприклад, про що йдеться в записах Ленмальма, які датовані 1893 роком[10]: «Бувають дні, коли майже всі пацієнти-чоловіки приходять зі скаргами на професійне перенапруження. Бакалавр філософії[11], 29 років: безсоння, страхи, запаморочення, важко працювати, агорафобія; бакалавр медицини[12], 30 років: не може читати й писати».

Типову ситуацію для свого часу (1894 рік) наводить Карін Юганніссон, розповідаючи про життя купця, за сучасними мірками — менеджера. І ця симптоматика стає основою для опису сотень інших історій людей, які страждають на втому, безсоння і порушення концентрації уваги[13]. Ось приклад:

«Я працюю з 8-ї ранку до 10-ї вечора. У мене майже немає часу поїсти. Зазвичай я на ходу з’їдаю щось несмачне й холодне. До вечора ледь знаходжу в собі сили закінчити необхідні бухгалтерські підрахунки. Вночі в голові далі крутяться думки про денні справи, засинаю під ранок. Встаю розбитим, і доводиться випити коньяку, щоб збадьоритися»[14].

Вам знайома така картина? Схожий опис я регулярно чую у своєму кабінеті, і Сільвія не була винятком. Занепад сил, труднощі з концентрацією уваги, дратівливість, песимізм, відчуття безпорадності, відсутність цікавості до того, що раніше приносило задоволення, — це те, на що часто скаржаться пацієнти. Коли Сільвія запитувала: «Що зі мною відбувається?» — у її голосі було відчутно розгубленість, страх і тривогу. Якщо ви прокидаєтеся вранці в поганому настрої, то зазвичай знаєте, що з цим робити. Можна приготувати каву або пізніше прийти на роботу. У таких ситуаціях ви не запитуєте, що відбувається. Зрозуміти, що «зі мною не так», — непросте завдання навіть для фахівців, які працюють у сфері фізичного здоров’я. Сертифікована терапевтка Голлі Філліпс зізналася, що за 15 років їй діагностували депресію, синдром хронічної втоми, фіброміалгію, рецидивний мононуклеоз та апное уві сні. Випробувавши незліченні методи лікування: від таблеток до кисневих камер, — вона прийшла до висновку, що насправді відчувала депресію, хронічну втому та симптоми апное уві сні.

Сільвія не схожа на Джей Фай (справжнє ім’я — Супінья Джунсута) — напрочуд енергійну 73-річну жінку з Бангкока, яка прославилася тим, що вивела вуличну їжу на якісно новий рівень і два роки поспіль отримувала мішленівську зірку (2017, 2018). Її вуличний ресторан відвідують поважні гурмани, що бажають поласувати смаженими у воку стравами з морепродуктів, які Фай готує власноруч[15]. Жінка щодня порається біля вугільних печей, одягнена у свій фірмовий чорний фартух, шапочку й лижні окуляри, які захищають очі від сильного жару. Вона відкрила вуличне кафе в 1980 роках і здобула чудову репутацію, бо закуповувала високоякісні морепродукти й готувала приголомшливі страви. Спостерігати, як Джей Фай смажить свій фірмовий крабовий омлет, — справжнє задоволення. Вона готує страву на вугільній плиті: обережно занурює яйце і крабове м’ясо в гаряче масло, потім скручує рулетом і подає на стіл. Омлет схожий на золотисто-коричневе бурито. Якщо розрізати його, можна побачити великі соковиті шматки солодкавого краба-шишки. Дивлячись на Джей Фай, ви бачите захоплену своєю справою і неймовірно зосереджену людину. Сама про себе вона каже, що ще в дитинстві прокидалася з однією думкою — про роботу. І якби могла, працювала б кожного дня. Якось Фай посперечалася з мамою, що зможе приготувати їжу. Тоді їй було 20 років, а перед цим пожежа знищила їхній будинок. Дівчина взяла вночі вок і почала тренуватися. Вилила олію на сковороду, але щось відвернуло її увагу. І раптом вона побачила, що олія вже горить. Фай так розлютилася, що злила олію, кинула локшину на сковороду і почала сердито її перемішувати. Жару виявилося досить, щоб та підрум’янилася. І обійшлося без олії! Смак і аромат були чудовими. Так народилася «п’яна локшина»[16] — вишукана страва з широкої рисової локшини, обсмаженої з гострим соусом, листям базиліку, свіжим перцем чилі, хрусткою серцевиною кокосової пальми і свіжими морепродуктами (великими креветками, кільцями кальмарів і каракатицями). Вугільний дим тримається на липкій локшині, що свідчить про майстерність Джей Фай у роботі з вугільними печами. Саме тоді Фай знайшла власний шлях у житті та своє покликання.

Я довго міркував над тим, у чому секрет енергійності Джей Фай і чому вона не страждає на вигоряння. І зрозумів, що кожну страву вона робить по-новому, немає повторюваних день у день та одноманітних дій. Життя Фай наповнене сенсом і різноманітністю. Ви, напевно, хотіли б дізнатись більше про те, як 73-річній Джей Фай вдається зберегти бадьорість, працювати з 11-ї ранку до 10-ї вечора й продовжувати готувати крабові омлети та «п’яну локшину»? Можливо, в особі Джей Фай ви впізнаєте себе або когось зі своїх знайомих. У вас теж є улюблена робота, яка надихає. Ваша діяльність наповнена сенсом, і ви почуваєтеся щасливими.

Джей Фай 73 роки, а Сільвії — 28, і вони по-різному сприймають життя. У них абсолютно різне ставлення до нього. Для Сільвії життя — це непосильна ноша, яка не тішить її. Будь-які зусилля закінчуються провалом. Дівчина виконує важливу, добре оплачувану роботу, яку, можливо, цінує керівництво, але ця робота для неї — обтяжливе ярмо. Хоч би скільки зусиль докладала Сільвія, щоб поліпшити відносини з життям, а головне — із собою, вони весь час по різні боки барикад. Джей Фай, навпаки, зосереджена, творить шедеври, створює щось нове. Шматочок королівської креветки чи листок салату — для неї чарівний інгредієнт. Фай сприймає життя як магію, кожен день для неї неповторний.

«У вас панічні атаки, астенія, катастрофічна втома, але ви не божевільна. І з розуму ви також не зійдете. Не переймайтеся. Однак з’ясуймо, що з вами відбувається», — відповів я Сільвії, коли вона говорила про свій страх збожеволіти й остаточно перетворитися на овоч.

Розділ 4. Вигоряння як моральна дилема

Коли я казав знайомим про те, що пишу книгу про вигоряння, ніхто не питав, що це таке, натомість уточнювали, коли вона вийде. Проте я вважаю, що необхідно пояснити поняття «вигоряння» й особливо важливо розповісти про психологічні зміни, які відбуваються з особистістю після переживання ЕВ. Це допоможе уникнути плутанини й знайти дієві способи подолати цей стан.

Спілкуючись із тими, хто страждає на вигоряння, особливо аналізуючи їхні невдачі, нездійснені очікування, люди (скажімо, начальник, що слухає працівника, чи чоловік, який слухає свою дружину, що скаржиться на втому і знесилення) ставляться до них скептично, поверхнево, з ноткою осуду та зневаги. У проблемах звинувачують саму людину за те, що вона вигоріла. А потік порад різних фахівців на зразок: ранкова зарядка, овочеве смузі, прийняти себе, розмальовка-антистрес, усвідомленість, ароматна ванна з піною, подякувати світу, марафони з правильного харчування, медитації з глибоким диханням, арттерапія, поїздки в місця сили — звичайно, хороші, але без урахування знань про зміни психічних станів можуть звучати для вигорілої людини як радіо в машині.

Дослідження вигоряння мають давню історію, як ви прочитали вище, і нагадують епізодичну амнезію[17]. Період активної роботи змінюється періодом застою, іноді навмисного уникнення, а іноді й вимушеного. Ми не натрапимо на згадки про втому й тим більше на дослідження цієї теми в період з 1930-го до пізнього повоєнного часу. Близько 40 років про вигоряння майже не згадували. Хіба що в літературі, наприклад у творі Артура Міллера «Смерть комівояжера» (1949). Науковці не раз бралися за дослідження, припиняли їх, а потім знову до них поверталися.

На початку минулого століття фахівці вивчали меланхолію (поняття, що існувало ще до терміна «неврастенія»), яка охоплювала вигоряння і втому. Ви здивуєтеся, дізнавшись, що дослідження, проведені на початку XX століття, відображають дійсність, у якій ми сьогодні живемо, і, по суті, не відрізняються від минулого.

Наприклад, на зборах Британського товариства медичної психіатрії в листопаді 1900 року розглядалося питання про погіршення психічного здоров’я громадян. Визначили три причини: виродження, отруєння і (нервовий) стрес та виснаження. А тепер порівняйте це зі щорічним звітом Американської психологічної асоціації — і побачите таку саму картину. Стрес і виснаження впливають на психічне здоров’я громадян так: позначаються на здоров’ї 82 % жінок (порівняйте: серед чоловіків цей показник становить 75 %); 46 % жінок не можуть повноцінно спати вночі; 45 % жінок відчувають утому; у 42 % виникають занепокоєння і тривога; 41 % відчуває пригнічення; на відсутність енергії через стрес скаржаться 39 % і на наявність депресії також 39 %[18].

Ця амнезія не пов’язана з браком інтересу до теми вигоряння або модними віяннями в науці, що стосуються інших актуальних питань. Навпаки, інтерес до теми вигоряння і турботи про психічне здоров’я посилювався в часи економічних злетів і великих падінь. У 1926 році 32 відомих американських бізнесменів запитали, що вони думають про скорочення робочого тижня і виділення часу для дозвілля працівників (на той момент люди працювали по 60 годин (шість днів) на тиждень). Тільки двоє сказали, що ця ідея має сенс[19]. Решта вирішила, що додатковий вільний час лише призведе до зростання злочинності, боргів і виродження. Проте Генрі Форд увів п’ятиденний робочий тиждень і скоротив його тривалість до 40 годин. Інший приклад: винахідник кукурудзяних пластівців Вілл Кіт Келлоґ у період Великої депресії на своїй фабриці вводить шестигодинний робочий день замість восьми- або десятигодинного (загальноприйнятого в той час із метою турботи про працівників та економічної вигоди). Унаслідок цього підвищується продуктивність робітників — і він досягає неймовірного успіху. У наступному розділі ми детально розглянемо, як умови роботи впливають на зниження рівня вигоряння і наскільки важливо звернути увагу саме на це.

Вигоряння як феномен розглядали й вивчали не тільки науковці, а й бізнесмени, економісти й політики. Вигоряння, як неслухняна дитина, завжди виходить за звичні рамки. Це дитя багатьох батьків: економіки, політики, психології, психіатрії та літератури. Вивчення вигоряння приводить нас до проміжної точки людського відчаю; складно не тільки помітити її, але й повірити в те, що втома існує, а виснаження — це реальний стан, що руйнує людське буття. Проте вигоряння нам про дещо говорить. І тут для мене мова йде про надію поліпшити якість свого існування, навчитися бути щасливим. Моя клієнтка, досить успішна у сфері бізнесу, що впоралася із сильним вигорянням, сказала: «З погляду нашої культури, ти повинен здихати, тільки тоді твоє нездужання сприймуть всерйоз, повірять, що тобі погано. В іншому разі втома непомітна». Вивчаючи вигоряння, ми ступаємо на шлях незвіданого, намагаємося зрозуміти ті переживання і почуття, які не так просто виміряти, і тут нас гальмує фундаментальне питання віри: а чи існує воно? Якщо в культурі значимість людини має низький ціннісний еквівалент, вона просто приречена залишитися зі своїми почуттями наодинці. Поки людина здатна давати результат, вона цінна; коли ж вона не може бути продуктивною, її значущість втрачається, а значить, цю людину можна замінити кимось іншим. У культурі з низьким індексом цінності неважливо, чому ти став непродуктивним, важливо те, що ти непродуктивний. На жаль, у нашій культурі ми, як і раніше, ідентифікуємо досягнення (наприклад, важливе становище в організації або робота у вихідні) з нашою справжньою ідентичністю. Професійні досягнення і наше глибинне Я — як сіамські близнюки. Тому ми так хочемо стрибнути вище від голови, довести насамперед собі свою значущість, продемонструвавши успішним людям свої досягнення.

Дослідити феномен вигоряння як унікального явища, неповторного, особливого, означає зустрітися віч-на-віч з парадоксом людини: її любов і турбота про себе та руйнівне, майже відчайдушне прагнення не помічати себе, забувати про свої почуття, доводячи власну значущість і цінність. А ще це означає бачити жахливий, руйнівний вплив вигоряння на життя людини, її сім’ї та оточення і засуджувати її. І тут виявляється дилема потерпілого, який завжди звинувачує себе у всіх невдачах, а керівник завжди має рацію. Тема вигоряння — це моральна дилема, у якій є поняття зла й добра. Коли вигорілий працівник не може впоратися з роботою через проблеми з психічним здоров’ям (порушення сну, що погіршує концентрацію уваги і фізичний стан, втрату мотивації і сенсу діяльності, яку раніше вважав важливою), перед ним постає моральна дилема. Вона стосується легітимності пережитих ним пригнічення, спустошення і демонстрації свого стану керівникові або чоловікові / дружині. «Я боюся сказати про те, що відчуваю панічні атаки на роботі. Боюся розповісти, що після роботи, щоб не їхати в метро через ці панічні атаки, я 45 хвилин іду пішки до тролейбусної зупинки й тільки так можу дістатися додому», — зізналася клієнтка із сильним виснаженням. Під час розмов із сімейними парами я часто чую: «Я сильно втомлююся, але чоловік мені не вірить. Ближче до вечора вже нічого не хочеться: ні сексу, ні готувати вечерю. Я почуваюся виснаженою, а чоловік очікує від мене того, чого дати я вже не можу». Крістіна Маслач використовує термін «жертва вигоряння», і це є суттю моральної дилеми вигорілого[20]. Жертва частіше мовчить, відчуває провину. Вона просить розділити тягар її болю, але також потребує дій, підтримки і співчуття. Суть моральної дилеми — це визнання морального права на власні почуття і труднощі, пов’язані з психічним здоров’ям у соціальному вимірі (на роботі або в сім’ї). Є те, що може допомогти захистити жертву, — легалізація вигоряння як хвороби. Постійно виникає питання: чи має право вигорілий на лікування і виплату зарплати в цей період? У його вигорянні винна організація чи він сам? Чи вигорілому має допомагати компанія, чи він повинен сам про себе піклуватися? Як ви побачите пізніше, у різних культурах на це питання відповідають по-різному. Однак варто зважати на спостереження організаційного психолога Адама Гранта про те, що в культурах вигоряння людей оцінюють за жертвами, які вони приносять. Хобі, відпустка й навіть сімейний час розглядаються як те, що відволікає від роботи і варте покарання. У здорових культурах людей оцінюють за зобов’язаннями, яких вони дотримуються. Інтереси поза роботою сприймають як те, що захоплює, і схвалюють. Мій досвід показує, що в Україні працівник відчуватиме себе незахищеним, якщо не визнати проблему вигоряння як таку, що порушує якість життя. У цьому разі ми можемо говорити про жертву вигорілого, оскільки він залишається в меншості. Пригадую вислів Лео Айтінґера, психіатра, який працював з людьми, що пережили насильство: «…Жертви — це ті, кого суспільство хоче не помічати і зрештою забути; серпанок забуття затягує все те, що болить і провокує неприємні спогади… Слабкий залишається на боці тих, хто програв у цій тихій і нерівній битві». Сільвію організація підтримала й, за моєю рекомендацією, оплатила їй відпустку, і для дівчини це стало хорошою опорою в процесі терапії.

Розділ 5. Діагноз як соціальний захист

Часто люди з вигорянням почуваються соціально незахищеними. Не всі організації можуть оплатити своєму працівникові 2-місячну відпустку, як було в ситуації Сільвії. Якось до мене звернувся пригнічений через вигоряння чоловік, і коли мова зайшла про стратегію лікування, він поскаржився: «Мій начальник навряд чи зацікавлений у тому, щоб оплатити відпустку і терапію». Я пам’ятаю, як він сказав, що на збережені кошти може тільки з’їздити з дружиною і дітьми на тиждень у Карпати. Якщо людина не відчуває соціальної підтримки в моменти, коли вона їй потрібна, то перетворюється на жертву. Опитування і дослідження вигорілих людей показують, що вони нікому не говорять про свої переживання. Сільвія боялася розповісти колегам про свій стан, бо думала, що її вважатимуть слабкою і психічно нестабільною. Так і більшість вигорілих побоюються говорити про свою вразливість. І це збігається з класичним описом жертви гарвардської науковиці Джудіт Герман, наведеним у її книзі «Психологічна травма та шлях до видужання».

У жертви вигоряння сприйняття себе змінюється до невпізнання. Чи було у вас так: ви пам’ятаєте людину однією, зустрічаєте її через 20 років, а вона стала зовсім інакшою? Ви придивляєтеся уважніше і бачите лише злегка впізнаваний силует того, кого ви знали. Тільки деякі дрібниці нагадують про неї колишню, але загалом ця людина стала іншою. Філіп Рот дуже добре описав радикальні зміни людини, яка пережила вигоряння, у романі «Американська пастораль». У ньому мова йде про хлопця на ім’я Швед Левов, про «жорстокість самого факту знищення цієї незнищенної людини». Історія вигорілого — це нескінченна боротьба за те, щоб залишатися людиною. Жертва вигоряння втрачає власну ідентичність. Або, як сказала піонерка дослідження вигоряння Крістіна Маслач, «вигорілий переживає дегуманізацію чи деперсоналізацію». Варто поставити важливе питання: «Чому Маслач ще 1981 року у своєму опитувальнику визначає симптом вигоряння, використовуючи клінічний термін “деперсоналізація”?». З одного боку, це вказує на те, що вигоряння впливає на наше психічне здоров’я та може призвести до порушень психічного стану. З іншого боку, це вказує на певну динаміку переживань, які супроводжуються складними психічними феноменами та призводять до поведінкових і емоційних порушень. Починаючи з 2000 року в дослідженнях вигоряння використовувалась шкала «Кембриджський деперсоналізаційний опитувальник (CDS)» для діагностики деперсоналізації. Тут та в подальшому тексті термін «деперсоналізація» використовується в психологічному значенні. Саме це стало фокусом дослідження Маслач. Вона помітила, як сильно страждає людина, що втрачає здатність залишатися людиною. Жертва вигоряння каже: «Я втратив / втратила себе…». Втрата себе — це втрата контакту зі своїм глибинним Я. Є три умови відновлення ідентичності:

1) шаноблива увага;

2) справедливе оцінювання;

3) визнання права бути таким, яким ти є, і благоговіння перед внутрішньою цінністю Я.

Ці три умови повинні бути вплетені в соціальний контекст. Шаноблива увага, справедливе оцінювання і визнання права переживати страждання у зв’язку з вигорянням — усе це має бути з боку системи охорони здоров’я, керівника й оточення. Наведу приклад. За останні два місяці я написав п’ять пояснювальних записок для місцевої адміністрації університетів з проханням змінити кінцеві терміни здачі робіт через перевтому й проблеми зі сном у студентів (географія клієнтів: Англія, Бельгія, Німеччина, Франція). Я добре запам’ятав студента докторської програми, який навчається в Лондоні. Через надто інтенсивне навчання і додаткові навантаження він протягом трьох місяців відкладав написання докторської. Почалися проблеми зі сном, чоловік не міг працювати. Зрештою він прийшов на терапію, скаржачись на головні болі й проблеми зі сном протягом останніх двох місяців, слабкість у тілі, роздратування, відсутність бажання бодай щось робити. Рівень виснаження зашкалював. Далі вчитися в такому режимі було неможливо. Я написав рекомендацію до університету й запропонував зробити п’ятимісячну перерву. На засіданні кафедри вирішили надати моєму клієнтові відпочинок. Коли я запитав його: «Яке було рішення?», він відповів: «Засідання кафедри схвалило рекомендацію і надало мені п’ятимісячний відпочинок». Я запитав: «Як це на тебе вплинуло?». Він усміхнувся і спокійно, хоч і з деяким хвилюванням, сказав: «Я був зворушений їхнім ставленням. Мене підтримали декан і мій безпосередній науковий керівник. До мене поставилися з таким розумінням. Я не очікував цього… Боявся зізнатися і боявся, що мене не зрозуміють». Я не раз чув від людей, які пережили вигоряння, яка важлива для них підтримка керівництва або близької людини. Така підтримка містить три важливих елементи.

1. Шаноблива увага: «Я підтримую тебе. Я бачу тебе, і ти для мене / для нас не один із гвинтиків у механізмі. Ти заслуговуєш на увагу, я дивлюся на тебе й бачу саме тебе».

2. Справедливе оцінювання: «Ти стільки сил вкладаєш у розвиток нашої компанії, тобі стало погано, і ти страждаєш від того, що занадто багато працював. Так може бути з кожним. Буде справедливо, якщо ми допоможемо тобі подолати труднощі, пов’язані з вигорянням».

3. Визнання права бути таким, яким ти є: «Усі ми різні. Я не схожий на тебе, а ти — на мене. Ми всі відрізняємося одне від одного. Кожен реагує на стрес і складні обставини по-різному. Я визнаю твоє право бути таким, яким ти є. Ти маєш право на свої почуття й переживання».

Одним з важливих і спірних залишається питання установлення діагнозу вигоряння, адже це соціальний чинник захисту. Чи є вигоряння розладом? Чи можемо ми сказати, що вигоряння — це хвороба? А якщо вигоряння — це лише форма депресії або синдрому емоційного виснаження? Або, як заявив один з провідних американських психіатрів, «патологізація звичайних складнощів повсякденного життя веде до інфляції самого явища синдрому емоційного вигоряння (СЕВ), і в такому разі ми будь-які короткочасний смуток або тугу будемо оголошувати хворобою, а це абсолютно неправильний підхід». Чи впливають культурні особливості на діагностичні критерії визначення СЕВ? Відрізняються критерії визначення хвороби в різних країнах чи ні? Якщо вигоряння — не розлад і не хвороба, тоді що це? І як бути людині, в культурі оточення якої немає чітких визначень, чим є хвороба і чим вона не є?

Щоб систематизувати нові знання про психічні та поведінкові розлади, світове наукове співтовариство на чолі зі Всесвітньою організацією охорони здоров’я розробило документ, який використовують як статистичну та класифікаційну основу в галузі охорони здоров’я, — Міжнародну класифікацію хвороб (МКХ). Одна з головних цілей створення цього документа — домогтися, щоб психіатри всього світу нарешті знайшли спільну мову. Згідно з твердженням ВООЗ, «МКХ є наріжним каменем статистики охорони здоров’я. Вона відображає умови людського існування від народження до смерті: у ній представлені кодові позначення кожної травми або хвороби, з якою ми стикаємося протягом життя, і кожної причини, яка може призвести до нашої смерті»[21]. Раз на 10 років документ оновлюється з урахуванням вимог XXI століття. Він відбиває критично важливі досягнення в науці та медичній практиці. Сьогодні ми використовуємо вдесяте переглянуту МКХ (або МКХ-10). Це остання версія Міжнародної статистичної класифікації хвороб і проблем, пов’язаних зі здоров’ям, яка бере свій початок у 1893 році. Але з 1 січня 2022 року почався перехід на новий класифікатор. Отже, коди, які позначали ту чи ту недугу, слугували підставою для виставлення рахунків у рамках медичного страхування і були вкрай тісно пов’язані з фінансовим аспектом медичної допомоги.

У МКХ-10 ми знаходимо єдину згадку про емоційне вигоряння в розділі під назвою «Чинники, що впливають на стан здоров’я та звернення до закладів охорони здоров’я» (код Z00-Z99). Цей розділ містить детальні підрозділи, і в підрозділі Z73 «Проблеми, що мають стосунок до труднощів у розв’язанні повсякденних життєвих питань» ми знаходимо такі «проблеми»:

Z73.0 Вигоряння.

Z73.1 Акцентуація особистісних рис[22].

Додамо, що акцентуація — крайній варіант норми, за якого окремі риси характеру підсилюють поведінковий патерн, що характеризується неприборканими амбіціями, прагненням до високих досягнень, а також нетерплячістю з відчуттям невідкладності.

Далі в цьому ж розділі йдеться про те, що вигоряння й акцентуація підтримуються поведінковим патерном типу А, а точніше:

Z73.2 Брак розслаблення й відпочинку;

Z73.3 Стрес, що не класифікується в інших рубриках[23];

Z73.4 Неадекватні соціальні навички, які не класифікуються в інших рубриках;

Z73.5 Конфлікт, пов’язаний із соціальною роллю, що не класифікується в інших рубриках.

Інакше кажучи, ці люди не вміють розслаблятися і відпочивати. Їх цього потрібно вчити, але їм складно це дається. Вони зосереджені на роботі. Таких людей відносять до класу А. І що ж означає клас А? Згідно з Меєром Фрідманом і Реєм Розенманом, які вперше описали представників А-типу, це класичні трудоголіки, нетерплячі, амбітні й зазвичай вороже налаштовані. Часто повторюване з власної волі перебування в стані стресу, що властиве А-типу, виражається у високому рівні адреналіну й прискореному серцебитті. Ці люди не реагують на стресові ситуації підвищенням артеріального тиску або частоти серцевих скорочень, адже вони нарцисичні та більш стресостійкі. Це може призвести до розвитку серцевих захворювань.

Виходить, згідно з основним документом МКХ, вигоряння не має визначення, чіткого діагностичного критерію. Його описано як те, що заважає розв’язанню повсякденних проблем. Не більше.

Коли Сільвія проходила психотерапію і медикаментозне лікування, виникло питання про встановлення діагнозу. Це було необхідно, щоб, з одного боку, зрозуміти природу її розладу, а з іншого — щоб вона могла отримати відпустку й була соціально захищеною. Оскільки головний офіс компанії був у Данії, дівчині надали оплачувану відпустку на пів року, і вона вирушила на відпочинок. Окреме питання: як же бути людям, які працюють не в міжнародних компаніях, а в умовах української дійсності, — фармацевтам, учителям, лікарям?

Щоб краще зрозуміти міжнародний досвід, я написав листа провідному фахівцеві доктору Лотарові Шаттенбурґу[24]. Він більш ніж 30 років працює в Психосоматичній клініці Бад-Нойштадта (Німеччина)[25] з пацієнтами, що мають проблеми зі здоров’ям через вигоряння. Ось витяг з нашого листування, у якому ми обговорювали встановлення діагнозу.

В’ячеслав Халанський (далі — В’ячеслав): На чому ґрунтується ваш підхід до лікування пацієнтів з вигорянням?

Лотар Шаттенбурґ (далі — Лотар): Ми спираємося на багаторічний досвід лікування пацієнтів із психічними розладами й постійно вдосконалюємо нашу методику за допомогою сучасних методів терапії. В останні роки ми також почали проводити поведінкову терапію і пропонуємо групи психологічної підтримки. Це стосується психосоматичних і психічних захворювань, тяжкість яких вимагає негайного поміщення пацієнта в стаціонар. Мета полягає в тому, щоб використовувати структурований психотерапевтичний процес для поліпшення здоров’я вигорілого до такої міри, щоб він міг далі отримувати допомогу в амбулаторних умовах. Індивідуальна тривалість лікування залежить від клінічної картини, типу й ступеня захворювання.

В’ячеслав: У мене виникло питання: як зрозуміти різницю між емоційним вигорянням і віковими кризами?