Українські весільні традиції ebook

УДК 392.5(=161.2)(0.062)

Г70

Горошко-Погорецька Леся

Г70 Українські весільні традиції / Леся Горошко-Погорецька. — Київ : Віхола, 2025. — 232 с. — (Серія «Наукпоп»).

ISBN 978-617-8606-29-9

Облити водою чи навіть штовхнути в річку, обдарувати писанками, вишитими хустинками та сорочками — так починався шлях до шлюбу в наших пращурів.

Як можна було відмовити сватам, окрім піднести гарбуза? Чому прохання напитися води зовсім не таке невинне, як може видатися на перший погляд? Що віщує молодятам тріснутий коровай і що таке весільне деревце? Скільки калачів знадобиться для автентичного весілля і кого молодій запрошувати до танцю першими? А ще навіщо наречена мусила розпрягати коней або пити з решета?

Етнологиня Леся Горошко-Погорецька у своїй книжці описує всі етапи автентичного українського весілля — від залицяння й сватання до переїзду молодої в дім молодого та повʼязування жіночого головного убору. Ви не лише дізнаєтеся, як відбувалося традиційне українське весілля, а й зможете відтворити окремі його звичаї.

УДК 392.5(=161.2)(0.062)

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Леся Горошко-Погорецька, 2025

© Тетяна Омельченко, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Передмова

Весілля — чи не найрозтягнутіший у часі обряд, який містить величезну кількість символів, що їх і досі зчитує чи намагається зчитати сучасна людина. Для когось це вінець мрій. Чи не тому весільний день часто означують як найщасливіший у житті, мабуть, не надто замислюючись, якими ж будуть подальші, якщо цей уже най-най. Для батьків наречених це підстава «добре руки засукати й вітріщити кешеню»1, бо впродовж століть весільний обряд потребував і досі потребує коштів. Однак, попри еволюцію весільної звичаєвості й розвиток весільної індустрії, упродовж тривалого часу він зберігає якісь ключові точки, які чіпко тримаються в межах весільного обряду, творячи його українськість і вирізняючи з-поміж інших етнічних традицій. І навіть нині, в умовах війни, ці ключові обряди (пов’язування молодої хусткою, ставання молодят на весільний рушник, зв’язування рушником рук наречених, обмін перснями тощо) притаманні весільному ритуалу навіть тоді, коли він не розгорнутий (мова про одруження військовослужбовців).

Узвичаєно в передмовах автори характеризують той масив літератури, на який опираються в тексті. Я не робитиму цього, бо академічні передмови нудно писати й ще нудніше читати, тож навіщо двічі гаяти на них час? Скажу лише, що свого часу в передмові до XIX–XX томів «Матеріялів до української етнольоґії» В. Гнатюк зауважив, що «весільним описам пощастило ся в нашій етноґрафічній літературі доволі добре»2. І відтоді, як В. Гнатюк про це згадував, кількість записів весільної звичаєвості українців лише зросла. Щоправда, деякі з них в умовах «емських указів» і «валуєвських циркулярів» друкувалися російською, а по деякі записи й розсліди часів радянської дійсності доводиться сягати в російські джерела, позаяк у той час російські дослідники зчаста мали преференцію в дослідженні явищ духовної культури українців порівняно з самими українцями. Однак, думаю, немає жодної людини, яка подужала б прочитати всі наявні нотатки. Серед них і я, бо часом, замість читати те, що до мене позаписували інші збирачі народних звичаїв, я ще й записую їх сама. Читачі, які не лінуються зазирати в примітки до тексту, зауважать, що навіть мої польові нотатки охоплюють терени Бойківщини, Гуцульщини, Опілля, Покуття, Волині, Полісся, Буковини, Середньої Наддніпрянщини, українських сіл Молдови тощо. Однак у цій книзі ми зодягатимемо листя української весільної традиції на стовбур покутського весілля, оскільки весільна традиція українців має спільну канву на всіх теренах проживання українців. А ще Івано-­Франківщина не лише строката етнографічно, бо тут поряд побутують покутська, опільська, бойківська й гуцульська традиції, — вона ще й добре законсервувала їх, завдяки чому ми можемо нині бачити добре збережені весільні звичаї. Якщо хтось любить дивитися телевізійні шоу про весілля з різних куточків України, мабуть, помітив, що карпатські весілля завше вирізняються автентичністю. Тож запрошую вас зануритися в символічний світ ­українського весілля, щоби відтак ті, хто планує гуляти власне, не обирали собі фотографа за обрядову няньку. Зазначу лише, що після адміністративної реформи 2020 року багато районних центрів змінили свої назви, тому в тексті подаю старі та змінені. Виняток зроблю для покутських сіл, оскільки часте згадування їх у тексті й дублювання назв районів ускладнює сприйняття. Тому, читаючи книгу, пам’ятаймо, що села Тлумацького й Тисменицького районів нині належать до Івано-­Франківського району Івано-­Франківської області, а колишній Коломийський район зберіг свою назву, поповнившись селами Городенківського і Снятинського районів. Окрім того, часовий проміжок, в якому провадиться дослідження, охоплює кінець ХІХ — початок ХХІ століття, зважаючи на наявні етнографічні записи розглянутих обрядових реалій. Однак подекуди можу поглиблювати нижню часову межу, якщо є така можливість і потреба. Більше не займатиму вашої уваги формальностями й запрошую у світ українських весільних традицій.

Розділ 1

«Тулися міх до міха, а торба до торби»

залицяння

Весільні урочистості розпочиналися зі сватання хлопцем («флекевом», «фликеєм») дівчини, яка припала йому до душі і яка давала згоду, зваживши попередньо й на думку батьків. Однак цим діям здебільшого передували тривалі стосунки, коли молоді люди намагалися пізнати одне одного. Задля цього парубок міг «відводити» дівчину додому з танців, вечорниць, толоки, гостинця (головної сільської вулиці, якою гуляли дівчата) чи іншого місця, де відбувалися посиденьки молоді (читальні, так звані «токи», тобто просто неба), а ще міг просити когось викликати дівчину з хати тощо. За якийсь час, здебільшого восени, коли вечори довшали, хлопець із товаришами починав приходити до хати дівчини, декларуючи в такий спосіб її батькам свої наміри. Про їхню серйозність свідчили дарунки для дівчини: перстень, «ковтки»1, хустина до носа. Такого хлопця вважали «коштенним». Дівчина на знак прихильності дарувала хлопцеві три писанки у Великодній понеділок, вишивала хустину зі своїми ініціалами, якою він привселюдно витирався, тощо (села Вербівці, Далешове Городенківського р-ну Івано-­Франківської обл.). А ще, щоби побути з коханим наодинці, дівчина могла виходити в сіни «запирати двері», тобто відпроваджувати його до порога, де вони затримувались порозмовляти. Якщо балачки тривали довше, ніж годиться, і дівчина «вистоювала» з парубком, хтось із хатніх ішов «кашляти» (с. Вербівці Городенківського р-ну, с. Сілець Тисменицького р-ну Івано-­Франківської обл.). Бувало й так, що парубок заходив до хати, вітався з батьками й просив їх «відпустити дівчину на танці». Якщо мати обраниці вподобала його, то давала батькові знак, і той відповідав: «Слухай, хлопче, іди, але би-с мені дівку до хати сам привів». Тривожним сигналом для залицяльника була інша відповідь: «Дивись, дівко, іди, але щоб скоро поверталася, бо рано треба корову гнати» (с. Угринів Тисменицького р-ну Івано-­Франківської обл.)3.

Зчаста така реакція батьків мала економічне підґрунтя: хлопець не володів бажаними статками. Тож незаможна молодь (так звані «халупники» — безземельні селяни, які володіли лише садибою, або «зарібники» — власники близько двох моргів2 поля, які щоденно наймались на роботу до заможніших селян) побиралася між собою4, бо «знайся кінь з конем, а віл з волом», «тулися міх до міха, а торба до торби»53. Проте такі подружжя називали «шлюб на вітер» (с. Петрів Тлумацького р-ну Івано-­Франківської обл.)6. Парубки з бідних сімей, однак, могли посватати заможнішу дівчину, якщо вона мала якісь вади: «Парубок борше озме богацку дївку погану, хотьби і калїку, нїж бідну файну, хотьби вона і не знати яка файна була» (с. Далешів Городенківського повіту, нині — с. Далешове Коломийського р-ну Івано-­Франківської обл.)7. Рідше незаможна дівчина потрапляла до багацької сім’ї8. Але загалом діти зчаста одружувалися з тими, кого хотіли «дєді й нені», хоча в парі й могли виникати взаємні симпатії незалежно від волі батьків.

Зрозуміло, що такі способи спілкування молоді характерні не лише для покутян, оскільки висловлювали симпатію та проявляли увагу до особи протилежної статі (і нині так чинять) скрізь в Україні. «Вечорниці», «досвітки», «вулиця» — такі сезонні форми дозвілля відомі всім українцям. На них хлопці та дівчата збиралися, щоби знайти собі пару, а в процесі ще й встигали виконувати господарські роботи (шити, прясти, дерти пір’я, лупити кукурудзу тощо). Під час таких зустрічей можна було видивитися собі не лише привабливу, а й наймоторнішу до роботи партнерку. Саме так ці зустрічі зчаста описують старожили: «Кольись наші родичі робили толоки, прєли дівчата, хлопці приходили на вечорниці, на толоку. Дєді різали барана, бо то є толока, треба їсти давати (колись вівці тримали, не так, як тепер, нема нічо’). Та й їли м’ясо, дівчата толоки робили, танців не було, то шо співали. Дівчина прийде, хлопець приходить, та й дівчина встає, хлопець сідає та й тримає їй куделю, вона стоїт і пріде, потім сідає ’му на коліна та й пріде…», «Різдвяний піст як був — це люди прєли. Вечірниці бульи… Дівчєта куделі такі мали великі, веретено і це прєло. Було зо штири — зо п’єть приходило. І приходили хлопці, і там знакомили сі, і там мали кавалєрів. Приходили дівкє і прєли, і парубки. І такі там були ігри всілякі. Ну які ігри: веретено падало — вони [хлопці] хапали й хотіли, аби дівці веретено віддати, — аби дівка його поцілувала. Всякі були набутки…», «На вечорниці сходилися… Пряли, пір’я дерли, кукурудзу лупили на вечорницях, і після того робили танці. Сходили сі хлопці, дівчата — танцювали…» (Покуття)9.

Не заглиблюватимусь в аналіз явищ, пов’язаних зі спільними ночівлями молоді на вечорницях, оскільки цій темі присвячено дослідження М. Маєрчик10 та І. Ігнатенко11. Згадаю про «цнотливіші» способи залицянь, які посполитий українець нині заледве чи сприйме як прояв уваги, однак для традиційного суспільства такі символічні, «невербальні» її знаки були винятково промовистими. Візьмімо, до прикладу, звичайне побутове прохання напитися води. Якщо в традиційному селі хлопець звертався з таким проханням до дівчини, яка несла воду, це свідчило, що вона йому до вподоби. Саме про це співається в знаній усім із дитинства пісні «Несе Галя воду»:

Галю ж моя Галю,

Дай води напиться,

Ти така хороша —

Дай хоч подивиться.

Згодою був дозвіл напитися води з відра дівчини, натомість за знак відмови правило виливання води з відра й набирання свіжої12. У пісні про це сказано так:

Вода у ставочку [варіант — криниці],

Піди та й напийся…13.

Побіля водойм залицятися до дівчат хлопці могли й в інший спосіб. У час, коли панянки на Івана Купала намагалися довідатися про свою долю, пускаючи вінки на воду, іноді десь нижче за течією чи в очеретах зачаювалися хлопці, щоби вихопити з води віночок. Так хлопець довідувався, з ким йому судилася доля: «Як вловить який вінок, то ту дівчину він заміж возьме», «…котрої дівки хлопец хопит вінець, той буде сі з нев женити» (Бойківщина, Середня Наддніпрянщина, Покуття, Слобожанщина, Полісся)144. До слова, гуцульські легіні й самі могли кинути до води вінок, щоби знати, «з якої сторони буде їхня доля»15.Деінде парубки не пускали долю на самоплив і намагалися витягти з води саме віночок вподобаної дівчини. Скажімо, на Полтавщині так чинив «переємець» — наречений дівчини: «Коли вже парубок гуляє з дівкою, то старається зловити її вінок. Часом хлопці й на човни сідають та пливуть ловити вінки. Парубок знає, котрий вінок пустила його дівка: вона йому про це каже. Кожна дівка плете вінок, щоб можна було його пізнати: вплітає велику квітку — червону, чи білу, а то часом стрічкою перевиває свій вінок, чи якесь листя вплітає, щоб можна було пізнати. На другий день хлопці хваляться перед дівчатами тими вінками»16.

Трутовський К. Сцена біля криниці. Кінець ХІХ ст. Полотно, олія. Бурятський республіканський художній музей імені Ц. Сампілова, м. Улан-­Уде

Сколоздра І. На Івана Купала. 1986 р.

Поливання дівчат на Купальний понеділок. Село Красний Брід, Пряшівщина

Христос Воскрес! (листівка)

Веселих свят (поштівка, 2010 р.)

Згадуючи обрядодії з водою, годі обійти увагою звичай обливатися у Великодній(«Поливальний», «Поливаний», «Поливавний», «Поливний», «Обливаний», «Купальний») понеділок5, якого нині ще дотримуються мешканці західних теренів України, однак колись він мав значно ширшу територію побутування. На відміну від сучасності, коли такі дії здебільшого сприймають як розвагу дітей, у минулому звичаю надавали важливого значення і його дотримувались особи різних віку й статі. Попри те що звичай мав поліфункційне призначення (обливання водою цього дня мало забезпечити людям здоров’я, молодість, гарний настрій, молочність худоби, запобігти посусі, всиханню садовини), однак більшість фіксацій вказує на обов’язкове обливання цього дня дівчат. Скажімо, у багатьох карпатських селах такі дії сприймали як вияв парубочого залицяння (женихання) і сподівалися, що це може привести до заміжжя дівчини17. Наприклад, так вважали на Рожнятівщині (нині — Калуський р-н Івано-­Франківської обл., Східна Бойківщина), де в Поливаний понеділок хлопці брали відра з водою, щоб «очистити» дівчат, ішли до хат, де вони мешкали, і просили їхніх батьків, щоб пустили дочок надвір. Батьки радо погоджувалися на таке прохання, маючи надію, що це сприятиме їхньому швидшому заміжжю18.

Бутович М. Великодня листівка. 1948 р.

Пстрак Я. Обливаний понеділок (листівка, поч. ХХ ст.)

Так само й на Лемківщині, де обливання входило до комплексу молодіжних розваг, парубки просили дозволу в батьків на обливання їхніх доньок. Побутувало вірування, що той, хто не обіллє цього дня жодної дівчини, цього року не ожениться. Натомість для дівчат рясність обливання була підставою для гордості. Якщо ж котрась «не била олята», її оселю хлопці могли закидати яйцями19. Подібно подекуди на Закарпатті вважали, що коли котрусь дівчину не обіллють, вона не матиме щастя. Крім того, така неповага з боку хлопців є для неї великою ганьбою20. У деяких бойківських селах, де також «обливалисі з любови», вірили, що це надасть дівчатам краси, здоров’я, на краще змінить життєву долю, зокрема приведе до шлюбу21.

Схожі відомості трапляються й у польових нотатках із Гуцульщини. Як оповідають місцеві жителі, і досі дівчат «посипають»6 водою, щоби вони були здоровими до наступного Великодня. У селі Лопушна Вижницького району на Чернівеччині жінка, оповідаючи про парубочі витівки, хоча й обурювалась, що «вони робили з неў», проте описувала це вельми весело. Безперечно, варто згадати, що й тут, і де-не-де в інших місцевостях Карпат хлопці, схоже, перебирали міри в таких залицяннях, занадто щедро скроплюючи дів­чат водою або й просто кидаючи в річку. Проте, як стверджував свого часу П. Шекерик-­Доників, «за це гніва нима»22.

І як цьому не вірити, якщо у відповідь на обливання дівчата, за звичаєм, дарували парубкам (насамперед своїм коханим) писанки7. Подекуди на Бойківщині дівчата кидали писанки в річку, а хлопці стрибали туди, щоб їх витягнути. За іншими свідченнями, дівчата «відкуповувалися» писанками від поливання. Або ж їх поливали чи взагалі намагалися «скупати» в річці за небажання давати хлопцям писанки23.

Ці звичаї мають чимало аналогій у традиціях жителів інших регіонів України. Зокрема, у різних місцевостях (на Покутті, Опіллі, Волині, Поділлі, Закарпатті, Середній Наддніпрянщині, Буковині, в українських селах Молдови) на другий день Великодніх свят молодь і діти обливали одне одного водою або ж парубки ходили з відрами по хатах і обливали нею дівчат. Дівчата, які радо цього очікували й чепурилися, дарували парубкам крашанки тощо. Подекуди, наприклад на Поділлі, також було заведено цього дня кидати дівчат у річку. У деяких наддеснянських селах Чернігівщини парубки й дівчата скроплювали одне одному обличчя річковою водою, яку опісля заборонялося витирати. Як і де-не-де в Карпатах, в окремих подільських і буковинських селах останнім часом парубки деколи обливають коханих дівчат не водою, а парфумами24.

Зіставляючи деякі характерні моменти (традиційні уявлення про воду як запліднюючу, продукуючу стихію; еротичне, «шлюбне» спрямування дії обливання; обрядове використання яйця, що є символом плідності й зародження життя; дарування цього предмета як вияв приязні до особи протилежної статі), можу робити певні припущення щодо семантики вказаних дій. На мою думку, це своєрідне символічне поєднання двох статей і обмін між ними продукуючою, фертильною міццю25.

Власне, обдаровування хлопців писанками на Великдень на Гуцульщині є ще й складовою звичаю «віддавання колодки». Тут, на відміну від деяких інших етнографічних районів України, не «в’язали колодку» на Масницю, тобто не прив’язували заквітчане поліно тим представникам молодіжної громади, хто не встиг одружитися впродовж поточних М’ясниць, а також не побутувало вгощання й обдаровування дівчат, яке називали «напивання» чи «запивання колодки». Однак дівчині-­гуцулці таки пасувало подарувати хлопцеві пару писанок. Про це жартома казали: «В’язати — нема, а викупити — є»26. Тут навіть побутував хрононім «Волочільний понеділок», про який казали, що «се днина, в яку парубки мають нагоду придивитись обстановам домашним та наобзирати [обзорини] дївки на сватанє», а ще — отримати від них писанки як віддяку за те, що запрошували їх до танцю на Пущення27. Подекуди на Надсянні (Яворівщина) донедавна зберігалася традиція великоднього колядування — риндзювання («райцовання», «ранцювання», «ломкання»), за якою хлопці в часі Великодніх свят обходили оселі дівчат і співали їм, за що дівчата обдаровували їх писанками. Відтак звичай дістав назву «ходити за писанки»28.

А от бойківчанки дарували писанки тим хлопцям, які танцювали з ними на Великдень. Якщо ж парубок не мав охоти танцювати з якоюсь дівчиною, то казав: «Не забила сї димка в танци́, тей не брала сї фарба єйцьи́»8. Бувало й так, що дівчата обдаровували хлопців писанками в надії, що ті колись запросять їх до танцю. На Косівщині (с. Шешори, Івано-­Франківська обл.) про це оповідали так: «За цу писанку танцювали дівчата з хлопціми. Були такі [дівчата],шо тільки раз на рік танцували — за цу писанку. Та шо то єкий милосердний, шо не кинув почерез церкву на другий бік, не зробив сміха з неї»29.

Деінде в Україні, зокрема на Опіллі, узвичаєним було частування дівчат пивом на Пущення, за що ті мали віддячити хлопцям писанками на Великдень. Якщо ж якийсь парубок не почастував дівчину, але допоминався писанки, вона могла відповісти: «Я не пила твого пивцьи́, ти не будеш їв мого йийцьи́»30. Натомість на Поділлі та Волині дівчина мала віддячити хлопцеві, який «напивав колодку», вишитою хустиною чи сорочкою: «Вже ми на Паску… кожна дівчина вишивала свому хлопцеві дуже гарного платка. Я його виробляла кружевом і на каждому углі вишивала квітку, пару голубів. Як вже на Паску, вже ці хлопці приходять до нас, шо приходили на колодку, і ми вже в ці платки їм нав’язували яйця крашані і цукерки»31.

З-поміж інших «календарних» способів прояву уваги до протилежної статі згадаю про звичай календарних обходів осель у зимовому циклі свят. Як відомо з низки етнографічних джерел досліджуваного та інших теренів України, зчаста (а іноді лише) колядувати чи маланкувати йшли туди, де були дівчата: «А також парубки до дівчат ходять окремими групами, це переважно на Cвятий вечір або на Різдво. Тако збираються хлопці, і тільки де є дівчина в хаті, то туда йдуть, але то тільки до дівчат», «Хлопці окремо йдуть там, де дівчата є, але такі дорослі вже… а гос­подар, як має дорослу дівку, то приймає їх або виносить їм щось надвір…», «Вже ввечер, в нас кажут, ходєт партії до дівок, під хатов грают, та й той береза вже зачинає колядувати, а за ним усі», «Або запруться до хати, де є дівка, то гуляют, та й ще саджев помастєт», «Та й ходили лиш там, де є дівчата. Приходили і питалися, чи можна йти до хати. Заходили, і дівчина гуляла ще зо два танці з хлопцями, та й так», «Ту Меланку все організовують старші хлопці, і ходять лиш там, де дівчата»32, «…де дівки були, хто до родини, котрий мав тамечка дес сестру та й повертали й співали»33, «Перед Новим роком парубки ходять з Маланкою… по хатах, де є дівчина, й там грають якусь комедію з давніх інтермедій та танцюють, а парубок, що ходить вечорами до тієї дівчини, “пляше” перед нею, за що дістає від неї подарунок — вишиту хустину»34, «Весь вечір 31 грудня присвячений обходу хат, особливо тих, де є дівчата», «Дівчата, звичайно, не сплять і кожна, приготувавшись, сидить вдома і чекає бажаних гостей — хлопців з “Меланкою”»35.

До прикладу, на Середній Наддніпрянщині хлопці на Меланії жартома позначали стежку між оселями парубка і його дівчини, встеляючи її соломою (с. Пішки Корсунь-­Шевченківського (нині — Черкаського) р-ну Черкаської обл.)36. А от на Поділлі «гонорною» вважали ту дівчину, до якої навідалася найбільша кількість «Маланок», натомість «якщо б якусь дівчину хлопці обійшли, не зайшли до неї з “Маланкою”, дівчина сприйме це для себе як смертельну, найглибшу і непростиму образу»37. Після нічного обходу осель учасники «Маланки» могли зійтися в хаті дівчини, з якої розпочинали обрядову процесію напередодні, а її батьки влаштовували для них почастунок за те, що «не погордили дівками». Відтак дівчині, в якої «збирали Маланку», або ж тій, яка найщедріше винагородила маланкарів, надавалося право першого танцю під час обрядового новорічного «данцю» (Буковина). Натомість іще в другій половині ХХ століття в українських селах на півночі Молдови й подекуди на Покутті хлопці мали за правило «карати» дівчину, якщо батьки не пустили їх до хати чи не винагородили належно: її могли не пускати на танці або ж привселюдно «вивести з танцю», зупинивши музику й подавши їй віник, що було неабиякою ганьбою. І досі на цих теренах, а також на Буковині та Гуцульщині після завершення різдвяно-­новорічних свят хлопці влаштовують на заколядовані й замаланковані гроші колективну забаву («розщедра», «розщедрування», «коляду пити», «розколяда», «латки», «ардан», «розганяння кирилейса»), на яку запрошують вподобаних дівчат38.

Власне, «кидали оком» на ймовірного шлюбного партнера скрізь, де видавалася така нагода, зокрема, і на прощах до святих місць та ярмарках, які для тогочасного суспільства були визначними подіями. Іноді ці два явища могли й об’єднуватися. Так, із початку ХІХ століття маємо згадку з Лемківщини (с. Красний Брід на Пряшівщині) про своєрідний «ярмарок наречених», що відбувався тричі на рік побіля Василіанського монастиря: «На той час, — за словами очевидця, — тисячі русняків ідуть на прощу до цього святого місця: тут збираються дівчата з розпущеним волоссям, прикрашені вінками, вдови, в одміну від молодиць, мають вінки з зеленого листя, старанно вплетеного до їхнього головного вкриття. Коли якийсь русняк запримітить дівчину, що йому до вподоби, він тягне її до монастиря, хоч би вона та її батьки й противились тому. І коли йому пощастить з дівчиною досягти порога церкви, їх зразу ж вінчають…»39.

Давали змогу побачити себе й дівчата на Бойківщині. У святкові дні відданиці, збираючись біля базару, ставали на каміння, щоби парубки могли собі їх видивитися. І якщо хлопець обрав пару в такий спосіб, опісля в селі гуторили: «Вонде тота, шо ся на каміню ввиділа!» (с. Боберка на Турківщині, нині — Самбірщина Львівської обл.)40. «Ввидіти» собі зятя чи невістку намагалися й батьки. Скажімо, у середині ХХ століття на Сумщині (с. Боромля Тростянецького (нині — Охтирського) р-ну) виглядали майбутню пару своїй дитині під час так званої «ви́водки», яку згодом почали називати «стометрівка». Ідучи вранці на базар, селяни ставали вздовж дороги й розглядали молодь, яка також прямувала на торговицю, щоби «порадити» своїй дитині «потенційну» пару41.

Практикували «ярмаркування» дівчатами й деінде в Україні. Іще в середині ХІХ століття в багатьох селах на Поділлі (колишня Ямпільщина Вінницької обл.) у вівторок на Масному тижні молодь сходилася до корчми, де корчмар «продавав» дівчат парубкам, торгуючись, як на справжній торговиці. Йому належалось хвалити свій «крам», і після довгого торгу він «віддавав» його покупцеві за один-два карбованці. Після «продажу» всіх присутніх дівчат зібрані гроші пропивалися на Масницю, однак дівчата й надалі символічно «належали» тим, хто їх «купив». Тому на Великдень мали обдарувати своїх «власників» крашанками. Іноді з такої «купівлі» і справді опісля утворювалися сім’ї42.

Обдаровування — чи не найочевидніший спосіб виказати симпатію, тож ним радо послуговувалися. На заході України, де поширеною була традиція дарування подарунків від імені святого Миколая, хлопці могли передавати гостинці коханим дівчатам через його костюмованого двійника43, про що свідчать і нещодавні польові дослідження на Покутті: «В нас кажуть, Святий Миколай щось принесе. Хлопець міг, як має якусь файну дівчину, то принести подарок, і постарався так покласти, щоб вона його знайшла. Одеколон, мило, — ви думаєте, щось путнє? Якщо був якийсь мудрий, то купив панчохи і рукавиці» (с. Завалля Снятинського р-ну Івано-­Франківської обл.). У поблизькому селі Прутівка обдаровування було взаємним і об’єднало дні вшанування святих Миколая та Андрія: «На Андрея дівчита несли деревця хлопцям, а на Миколая хлопці вже приносили дівчитам подарки… Але ’би ніхто в хаті не знав, і брали цукерки і кидали у вікна, аби знали, що деревце принесли, ’би вийшли забрати, але дівчина тікала, ’би не виділи, хто вона така. Ялинку рубала, і несла хлопцеве, а на Миколая хлопець ніс їй подарок. Він має свою дівчину, дома, може, і ніхто не знає, а вона принесла, бо вони ходять одно з другим… Хлопець забирає до хати ту ялинку, з’їдає ті цукерки. А потім купить подарок чи якусь коробку чикуляди дівчині»44.

Дівчата з Городенківщини. 1930-ті рр.

Дівчата. Село Вербівці Городенківського р-ну

Покутські парубки. 1920-ті рр. Село Любківці Снятинського повіту

Зрозуміло, що перелічені способи прояву уваги до вподобаної особи не вичерпні. Досить згадати хоча б сороміцькі забави під час чувань біля померлого, які на західних теренах України тривали до другої половини ХХ століття45. На час таких забав присутню молодь нерідко символічно «парували» чи змушували цілуватися в «покару» за програш у грі. Участь молоді чи й усіх присутніх на таких обрядових «посижінях» у різноманітних іграх мала оберегову мету, бо жарти й сміх, за віруваннями, убезпечували фертильну частину громади від згубного впливу смерті. Бо що краще може протистояти тій, яка «борзо ходит і нічо не їст», як сама можливість продовження роду людського. А перелічені в цьому розділі способи залицяння дають змогу бодай згрубша окреслити палітру можливостей, якою послуговувалися в традиційному суспільстві і яка, як сподівалися, мала привести до сватання з очікуваним вислідом…