У степу під Авдіївкою: роман ebook

Вільчинський Олександр

У степу під Авдіївкою : роман / О. Вільчинський. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 208 с.

ISBN 978-966-10-2865-3

© Вільчинський О., 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Ця війна вже тоді, взимку 2016-2017 рр., багатьох втомила і видавалася надто довгою. Саме тоді, у грудні 2016-го, письменник Олександр Вільчинський записався добровольцем і поїхав на фронт бійцем 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС, яка пізніше стала відомою як «Вовки Да Вінчі». Адже її командиром був ще зовсім юний Дмитро Коцюбайло з позивним «Да Вінчі». Згодом він став Героєм України, а повномасштабне вторгнення зустрів уже командиром батальйону. «Да Вінчі» віддав своє життя за нашу свободу і незалежність, як і «Козак», «Старий», «Хитрий», «Ганс», «Щегол», які стали прототипами героїв із повісті Олександра Вільчинського «У степу під Авдіївкою». А дехто з тих, із ким письменникові довелося тоді пліч-о-пліч воювати в 1-й окремій штурмовій, і досі захищають Україну зі зброєю в руках. Найбільша цінність цієї історії ще й у тому, що в її основу лягли особисті враження автора, а також те, що вона написана по свіжому й живому. Олександр Вільчинський показує життя на війні в усій його складності й непередбачуваності, не спрощуючи й не завуальовуючи.

Нічна варта

—Йду, — кинув тихо, щоб нікого не розбудити, а оскільки він і не роздягався, то швидко зібравсь і вийшов.

Проте довелося ще раз вертатися, бо забув свого «підсрачника», що ним також якось розжився у «Філа» і тримав у себе під ліжком. Це був вигнутий шматок поролону, на якому можна було сидіти й на морозі, не боячись застудитися. Коли вернувся й, не вмикаючи світла, прокрадався до свого ліжка, то хропіння чулося вже з трьох ліжок. Найгучніше — від друга «Ріддіка» і батюшки, мабуть, як і належить найкращим ораторам.

За тим вертанням не встиг допити чаю, бо не хотів, щоб «Косичка» зайве чекав на морозі.

— Ну, як ти тут? Не змерз? — запитав малого батьківським тоном, від’єднуючи ріжок і клацаючи затвором.

— Та нє, сьогодні мороз вже менший, — відповів хлопець, спостерігаючи за його діями.

— Вітер помінявся, на Новий рік обіцяють відлигу... — «Луїс» уже закінчив із автоматом і повісив його собі на шию.

— Ага, — тупотів, стукав ногою до ноги «Косичка», він щоразу чекав, поки не передасть пост за всіма правилами.

— Якісь гості були? — кинув погляд у темряву за шлагбаумом «Луїс».

— Нікого. Одна машина виїхала, і все, волонтери від отегешників... До речі, завтра на полігон поїдемо, я домовився і за вас, і за друга «Ушатого», — бадьоро повідомив малий. — Отегешники обіцяли знову нас узяти.

— О котрій? — ще уточнив «Луїс».

— Та, думаю, десь не раніше дев’ятої... О! Знову не самі будете, — кивнув на все того ж уже знайомого чорно-білого кота хлопець, що в той момент з’явився й потерся об «Луїсів» черевик.

Коли «Косичка» пішов, «Луїс» провів його поглядом, ще трохи постояв біля шлагбаума і почав свій звичний обхід, хоча й обходом це не назвеш, бо ж відлучатися з місця не можна, таке невелике коло садом. Хоча й садом це також назвати складно, лише кілька дерев між стіною й лантухами з піском.

— Киць, цік-цік... — покликав і кота за собою.

Той пішов за ним, але через кілька метрів повернув ліворуч, до своїх угідь. «Луїс» тим часом дійшов аж до ями й зазирнув у неї. В ту яму він зазирає під час кожного свого чергування, хоча й не сподівається там нікого побачити. Це їхній карцер, чи ізолятор, чи «губа» на свіжому повітрі. Якщо послухати «Зяблика», то якийсь хлопець з отегешників там недавно всю ніч охолоджувався. Не інакше, як за п’янку. У них тут суворий «сухий закон» і з порушниками ніхто не панькається, не те що в Збройних силах.

То було ще тієї ночі, коли він приїхав і коли тут лунали постріли, вся та історія з сірою «волгою», хоча він так міцно спав, що нічого не чув. Але можна лише собі уявити стан того хлопця в ямі, вже не вперше подумав про це «Луїс» і вже не вперше відповів собі, що той так само, як і він, міг їх і не чути. «Зяблик» казав, що ледь догукався до нього, поки той озвався десь із-під матраца, що живий і не замерз, бо згори йому кинули ще одного матраца.

Що ж, закони війни жорстокі, і за порушення дисципліни у воєнних умовах завжди суворо карали. І все ж «Луїс» не міг ні звикнути до цієї думки, ні змиритися з нею, що в той час, коли хтось удома в теплій хаті на канапі, інший уночі у холодній ямі, а він же також чийсь син, чоловік чи брат.

Після ями «Луїс» розвернувся і попри туалет і улюблений холодильник пса Цигана, порипуючи снігом, повернувся назад до шлагбаума. Ніби відбув ритуал і заспокоївся. Він ще раз пошукав очима кота і покликав, але той як пішов, так і пропав.

І знову він залишився сам. За плечима, позад нього, — їхня база, побратими, Україна, Європа, а перед ним — притрушені снігом мішки з піском і шлагбаум, а за шлагбаумом, де закінчується світло прожектора, — морок ночі, влада тьми, морок і Мордор... Виявляється, навіть у п’ятдесят три багато що можна відчути вперше, особливо якщо ти вперше в житті потрапив на війну, до того ж добровільно, і стоїш уночі на морозі на посту, хоча міг би в цей час спати вдома в теплому ліжку. Та коли тобі вже вистачило здоров’я, нервів і сили духу таки опинитися тут, у степу під Авдіївкою, з автоматом, то так і мало бути. І щоразу, коли «Луїс» про це думав, якась наче гордість за самого себе наповнювала його і кров у жилах починала текти швидше.

А ще він думав про інших людей, з ким звела його тут доля. Про ще зовсім юних «Косичку» зі «Заходом», про «Зяблика» і «Русого», про «Васко» й «Аську», «Ван Гога», «Філа» та «Машу-Марічку» й усіх інших, кого тут зустрів і чий сон і спокій він зараз, у цей момент, оберігав.

«Луїс» озирнувся на насип і міст за ним: «А десь там і ялинка, — ще промайнуло в нього в голові. — Може, вони там щовечора біля цієї ялинки п’ють шампанське? Після роботи, а чому б і ні?»

У ці години нічних чергувань він мав доволі часу, щоб перебирати в пам’яті і давнє, і недавнє, а інколи і зовсім буцімто уже забуте. Минулі рази більше думав про Монті, але тієї ночі чомусь раптом згадав тата. А точніше, той призабутий факт, що їхній тато народився на Донбасі. На цьому ніхто ніколи особливо не наголошував, так, між іншим, раз чи два він чув про це в дитинстві. А от тепер, вдивляючись у темінь за шлагбаумом і мерзнучи в п’яти, враз згадав і про це, і про те, що тато чомусь навіть достеменно не знав дати свого народження, хоча у паспорті був записаний травень — 13 травня 1933 року.

Це був рік Голодомору. Начебто дідові спершу вдалося виїхати самому, а тоді ще й бабцю Зоньку, вже вагітну татом, якось сюди викликати, і вона доїхала й народила тата вже тут. А коли хвиля голоду минула, вони знову повернулися на Поділля. Але, на жаль, більше жодних деталей: ні села, ні міста. Бо коли ще було в кого запитати, такі речі його чомусь мало цікавили.

А сам тато частіше згадував той момент, коли наприкінці сорокових його відправляли сюди на Донбас у ФЗО — на фабрично-заводську освіту, тоді це так називалося, а насправді — на відбудову шахт. Та кількох спусків у штольню вистачило, щоб тато чкурнув звідти. Його впіймали і відправили повторно, при цьому попередивши: якщо втече ще раз, то вже світить тюрма. Але він знову накивав п’ятами, дописав собі рік і пішов в армію, відтак прослужив цілих п’ять років, замість належних тоді чотирьох.

В армії тато вступив до комуністичної партії, тоді від цього важко було відмовитися. Проте це йому в житті мало чим допомогло. Радше, навпаки, бо, мабуть, так і не зміг змиритися з невідповідністю компартійних гасел і реального життя. Втім, лікувати собак і кішок, кролів і кіз, чи й навіть корів, свиней і коней, це йому також не заважало. Тато жив у своєму світі, де з роками алкоголь займав усе більше місця. Навесні уже буде двадцять років, як його нема, він пережив Монті лише на три роки.

Про те, що було б, якби тато тоді таки залишився у тій ФЗО, «Луїс» себе чомусь не запитував. Зате згадував, що вже в його студентські роки сюди, на Донбас, після універу посилали за розподілом на роботу. Переважно філологів учителями української мови, але західняки їхали неохоче і за першої-ліпшої можливості намагалися чкурнути назад.

«Луїс» знову звернувся приблизно до того, з чого почав, та за час чергування він міг повертатися думками до одного й того ж безліч разів... Та цього разу його відволік спершу кіт, що нарешті з’явився оддалік на дорозі, точніше, не на самій дорозі, а трохи збоку, там, де сніг не був в’їждженим і подекуди з-під нього темніли віхті сухої трави й стебла бур’яну, а потім боєць, який вийшов із котельні.

Кіт то завмирав, то робив кілька своїх котячих кроків, принюхувався, дослухався, ще крок, ще два... І враз різко піднявся у стійку, точнісінько, як це роб­лять лисиці, й стрибнув мордою у сніг, кілька секунд пововтузився і з виглядом переможця з мишею в зубах прибіг до «Луїса». Він поклав її на сніг, миша була ще жива, але тільки-но робила спроби відповзти, як знову хапав і знову клав, а потім зник із нею десь за мішками. «Луїс» іще якийсь час чекав його появи, але так і не дочекався. Зате у дверях казарми разом із клаптями диму й гортанним кашлем з’явився боєць — молодий хлопець.

«Ось хто ще не спить», — подумав про нього «Луїс».

А коли хлопець прокашлявся, то підійшов і всміхнувся щирою дитячою усмішкою.

— Всьо нормально, ето я так, с нєпрівичкі, — кинув винувато.

Його закіптюжене обличчя контрастувало з білими зубами, а ще він ховав у долоні цигарку. За цим жестом — хованням цигарки, одразу видно фронтовика, бо цієї звички, набутої на позиціях, потім уже важко позбутися. «У тому пеклі він ще й курить», — подумав було про котельню «Луїс».

Друг «Захід», ще коли чергували разом, розповідав, що та котельня — це було їхнє з «Косичкою» найбільше випробування за весь час, відколи вони тут. Зазвичай котельня — за ОТГ, але хлопців попросили, і вони погодилися. Друг «Захід», здебільшого стриманий в емоціях, навіть дещо флегматичний, та коли розповідав про ту ніч у котельні, емоцій не стримував. Котел тоді усю ніч гас, вони засипали полум’я вугіллям і потім довго не могли розпалити, до них в котельню приганяли старші і лементували, що батареї холодні.

«А цей от також молодий, але якось дає раду», — похвалив подумки «Луїс» того хлопця з цигаркою. Щоправда, той швидко докурив і знову зник у хмарі кіптяви.

Тим часом «Луїс» відчув, що змерзає, причому знову в п’яти. Він почав тупотіти перед самим шлагбаумом, вже й не думаючи, що вмить став чудовою мішенню у світлі прожектора. У цей момент згори, на мосту, з’явилися вогні фар, і за габаритами він упізнав автобус, що возить шахтарів. Тому одразу ж відступив у тінь, до лантухів із піском, і вже звідти проводжав його поглядом. А коли автобус проїхав, зняв автомат і, поклавши його на лавку, відтиснувся від тієї ж лавки десять разів. Міг би й дванадцять, але вирішив, що для початку досить.

У наступні дві з половиною години ще двічі проїздили автобуси з шахтарями то в один, то в інший бік, і він іще тричі відтискався, довівши кількість відтискань до п’ятнадцяти. Час від часу виходив на перекур і молодий отегешник, він курив, черпав вугілля й зникав у котельні. А рація так жодного разу й не озвалася. Нарешті з’явився заспаний друг «Ушатий» і запитав:

— Ну як, не змерз?

Це було у них щось на кшталт паролю.

— Та ні, сьогодні, здається, мороз вже менший... — відповів він словами «Косички», передав «Ушатому» автомата і пішов допивати свій уже давно захололий чай.

Але виспатися тієї ночі «Луїсові» так і не вдалося, бо тільки ліг, як почали збиратися в дорогу волонтери. Спершу з другого ярусу над ним зліз батюшка, либонь, у туалет, а коли повернувся, то вже й не вилазив, став будити інших. Бо ж дорога далека, майже тисячу кілометрів, раніше виїдуть, раніше будуть удома. Після того, як волонтери поїхали, настала черга збиратися «Бороді», «Ріддіку» й колишньому прокуророві Андрію. I десь тоді ж прийшла звістка про загибель під Кривою Балкою друга «Козака». Либонь, «Васко» сказав, а сам отримав повідомлення з позицій, бо вже також був на ногах, як і «Русий», і «Аська», й інші. Всі одразу ж почали це обговорювати. Який уже сон?

Навіть назвали прізвище «Козака». Він був із місцевих. Тут багато хто його знав, бо починав із добровольців, а потім перейшов на контракт у сімдесят другу бригаду. Кажуть, загинув від кулі, а перед смертю двох їхніх поклав у рукопашному бою.

«Луїс» обернув голову до стіни над своїм ліжком, і з написів, якими вона була помережана, очі чомусь вибрали саме цей: «Герої не вмирають — вмирають вороги», — а тоді, пере­скочивши через «Кривой Рог, Слава Украине!», прочитав ще один напис вище, ледь видимий, кульковою ручкою, у лапках і з усіма, як і належить, розділовими знаками: «Війна — це поєдинок волі. Якщо ти не готовий всім пожертвувати, отже, ти вже програв...» Щоправда, ще вище було виведено синім фломастером: «Мир хатам — війна палацам!» — а ще вище: «Всім привіт від друга “Масола”! Все буде Україна! Прибув 10.10.2016, виїзд на точку 11.10.2016». Втім, про те, що друг «Масол» колись також ночував на цьому місці, він встиг прочитати ще першого дня. Потім перевів погляд на дитячі малюнки на стіні над «Ушатим» із сонечками і квітами: «Повертайтесь живими!» — і це його трохи заспокоїло.

Коли кімната знову спорожніла і залишилися тільки він із «Ушатим», «Луїс» лежав і думав про те, чи готовий сам пожертвувати всім, чи готовий померти? I так і не зміг собі відповісти. Того ранку, мабуть, не він єдиний запитував себе про це чи щось подібне. В їхній кімнаті, можливо, лише друг «Ріддік» знав відповідь, але і той промовчав.

«Свобода або смерть!», «Їбаш за Шльоцика!», «Тільки Кривбас!»... «Луїс» ще якийсь час пробігав очима ці та інші, вже знайомі, написи вздовж стіни. Промайнула думка, може, й собі щось написати, але поки вагався, то просто лежав, склепивши повіки, й уявив собі спершу ще зовсім юного «Шльоцика», який загинув улітку, і «Козака», який тепер. Він уявляв, як той «Козак» відбивається від зграї орків, як вони на нього насідають із усіх боків, і, здається, таки задрімав, аж поки хтось штурхнув його в бік, і то був друг «Косичка».

— Пора, давайте! Друже «Ушатий», і ви теж, через десять хвилин виїжджаємо... Каски й броніки також беріть!

«Луїс» ще глипнув на годинника — за десять сьома. Та коли, нашвидку вдягнувшись, збігли вниз, то почули, що треба ще когось чекати. Так прочекали приблизно годину, і «Луїс» із «Ушатим» ще встигли і чаю попити, і навіть поснідати підігрітими варениками з відра.

— Часник бери, від цинги помагає, — як завжди, малював бадьорі перспективи «Ушатий».

Полігон

Виїхали двома бусами. «Косичка», «Захід», «Луїс» і «Ушатий» потрапили в перший бус. Крім них, у ньому сиділо ще кілька бійців з ОТГ, і кожен зі зброєю. У тісному просторі буса це мимохіть напружувало, і «Луїс» краєм ока побачив, як зіщулився «Ушатий», мабуть, мав схожі відчуття. «Мов під конвоєм, — ще промайнуло в «Луїса». — А «Ушатому», то тим більше...»

Поряд із ними сидів сухорлявий боєць середніх років у бандані й рідкісному камуфляжі, щось на кшалт «сафарі». У нього на колінах лежав автомат на вигляд «п’ятірка», закамуфльований під ту ж розмальовку, що й уніформа, і «Луїс» бачив, із яким захопленням «Косичка» зі «Заходом» нишком розглядають крутий прикид спецназівця.

Поряд із водієм сидів командир, із черевцем, волоокий, утім, до деталей екіпірування своїх бійців уважний, і вже по кількох сказаних ним зауваженнях стало зрозуміло, що зовнішність буває оманливою. «Луїс» так і не зміг згадати його позивного, бо якось і не чув, щоб хтось до нього звертався, то намірявся пізніше запитати в «Косички», але забув.

Командир майже упродовж усієї дороги балакав по телефону, точніше, тримав біля вуха свій далеко не найновішої моделі стільниковий і переважно слухав, лише зрідка кидав слово-два, так що суть розмови не можна було зрозуміти. Єдине, що сказав, відклавши вбік телефон, ще як тільки виїхали, і так, щоб усі чули:

— Щоб тільки на «друзєй» не напоротись!

— Так, мінти — наші лучшіє друз-зя! — докинув хтось із хлопців, вочевидь, вони розуміли свого командира з пів слова.

— Не люблять вони, коли ми стільки заліза возимо, — буркнув командир і знову приклав до вуха мобілу.

Дорога зайняла вже не стільки часу, як першого разу, невдовзі поминули й Селідове, і вже замаячив знайомий терикон, під яким стріляли минулого тижня, коли командир знову відклав телефон і, озирнувшись, кинув у салон:

— Так, ситуація міняється... Тут расєйська ДРГ, мля, прорвалась... Їх уже обложили, нікуди не дінуться, але й для нас є задачка...

«Луїс» поглянув на «Ушатого», «Ушатий» — на «Луїса», малі також перезирнулися, а отегешники просто уважно слухали свого командира, не виказуючи жодних емоцій. Спершу важко було вирішити, жарт це чи насправді прорвалася ворожа ДРГ.

— «Гюрза»! Ти в цій групі за старшого. Звичайно, після мене, — ще додав командир.

— Поняв! — відповів сухорлявий у «сафарі».

Перед Селідовим звернули з головного шосе і ще якийсь час гойдалися промерзлою, вибоїстою польовою дорогою, а командир лише скеровував водія то праворуч, то ліворуч, вочевидь, йому єдиному відомими манівцями в обхід блокпостів. Другий бус їхав за ними з дистанцією десь сто-сто п’ятдесят метрів, як і належить у бойових умовах, щоб одним попаданням не накрило обох.

Поминули шахту з трубою над надбудовою, із якої валив густий чорний дим. «Як із нашої котельні», — ще подумав «Луїс». Потім попри лісосмугу об’їхали терикон, аж поки віддалік не з’явився інший, а під ним, у видолинку, за висхлим очеретом показалась якась напіврозвалена ферма, либонь, корівник, бо залишилася частина похилої огорожі від загону, де ще не всі слупи зогнили й попадали.

Вони зупинилися, бійці стали вистрибувати на сніг і виконувати нові команди: розбирали рації, набивали ріжки, а потім шикувалися. Набої, як і минулого разу, стояли за задньою сідушкою буса в обрізаній згори пластиковій ємності з-під води «Бірюзова». А коли під’їхав інший бус, то звідти вийшов ще один їхній, із штурмів, кароокий, спортивної статури боєць із позивним «Культик», в якого за спиною висів тубус «Мухи».

«Луїс» знав, що друг «Культик» був після важкого поранення і мав би проходити реабілітацію десь у тилу, але залишився на базі. А може, йому просто нема куди їхати? Раніше вони зустрічалися лише на кухні, бо там усі зустрічаються, і ще раз вранці в черзі до умивальника, коли «Луїс» уступив йому свою чергу. Він іще тоді зауважив, що хлопець схожий на одного відомого футболіста, щоправда, прізвища того футболіста згадати так і не зміг.

З того іншого буса вийшла ще й круглолиця дівчина, також у камуфляжі, з пишним розпущеним волоссям і «Ніконом» на шиї. Хтось із хлопців кинув, що це преса чи пресслужба. Бійці розстелили каремати і розставили мішені в напрямку терикону, а коли пішли перші постріли, дівчина взялася фотографувати, а потім і їй дали постріляти, і командир особисто, нависнувши над нею животом, вчив прицілюватися.

«Косичка» зайняв чергу за «Гюрзою», мабуть, хотів постріляти з його розкамуфльованого автомата і таки свого домігся. А коли вже заліг і почав із одиночних і завеликий шолом став сповзати йому на очі, то мусив постійно поправляти його. Але по клаптях, що летіли з мішеней, видно було, що таки влучав.

«Луїсові» дісталося те саме місце і той самий калібр, що й «Косичці», п’ять сорок п’ять, і, звісно, перед териконом одразу феєрверк із рикошетів. Він також без проблем розфігачив свої мішені. Як і всі: перший ріжок лежачи, другий стоячи і короткими чергами в русі, ще й у пляшку поцілив, що стирчала на патику в напрямку ферми. Пляшка тенькнула, й скельця розлетілися навсібіч. А коли вже закінчив й повернувся на висхідну, то підбіг молодий боєць, той, хто роздавав ріжки, й сказав не класти автомата на каремат, бо гаряче дуло його поплавить, хоча «Луїс» і не мав наміру цього робити.

У ємності з-під «Бірюзової» ще залишалися набої, і командир сказав, що можна й їх вистріляти. Звісно, «Косичка» зі «Заходом» були першими серед охочих. «Захід» так поспішав, що побіг і заліг без команди, а коли командир гукнув його, то мимохіть наставив на нього автомат.

— Мля!.. Невже я два роки виживав на цій війні, щоб отак тут здохнути! — заволав командир.

Як наслідок друг «Захід» був позбавлений права стріляти та ще й мав зробити десять відтискань, які тут-таки при всіх, упершись кулаками в сніг, і виконав.

Щоправда, в цей момент «Луїс» і сам допустив слабинку. Він підійшов до дівчини з фотоапаратом і запитав, чи вона, бува, випадково не сфоткала його під час стрільби. Дівчина відповіла, що не пам’ятає і що треба переглянути світлини. Тоді він нишком, щоб ніхто не помітив, тицьнув їй свою візитку з адресою електронної пошти обласного державного архіву і попросив, якщо знайде з ним, то щоб скинула.

Вона зиркнула на візитку, кліпнула двічі й пообіцяла, що скине, але з її інтонації «Луїс» зрозумів — нічого вона ні шукати, ні скидати не буде, і тепер стояв на тлі цього засніженого степу й терикону, як обпльований. Бо тільки й того, що дав привід про себе думати, начебто і він, старий хрін, приїхав сюди за фотками. I коли потім деякі бійці почали фотографуватися на телефони, він уже не реагував.

Аж раптом увагу всіх привернув «Культик». Він зняв свою трубу з плеча і відійшов трохи вбік, потім дістав дві цигарки, відламав фільтри й заткнув ними вуха.

— Ззаду не стояти! — про всяк випадок попередив командир.

— Ввали в ту халупу! — гукнув ще хтось із бійців, маючи на увазі залишки якоїсь, збитої з дощок, споруди ближче до верхівки терикона, що, як видно, вже не раз ставала мішенню.

Пролунав постріл, позад труби вирвалося полум’я. Було видно, як заряд на схилі сколихнув сніг за кілька метрів від цілі, але вибуху не пролунало.

— Йо-па-на! Бракований! — «Культик» жбурнув трубу на сніг і продовжив лаятись, але в той момент пролунав вибух.

У місці, куди влучив заряд, піднялася хмарка чорного диму.

— Ага, спрацювала самоліквідація, — все ще розчаровано кинув «Культик».

Тим часом бійці на карематах ще дострілювали останні набої. Дехто вже третій ріжок поміняв. За тріскотнею пострілів «Луїс» спершу навіть не розчув командирового вигуку:

— Граната!

Тобто розчув, але зреагував чи не останнім, коли вже всі попадали і сам також гепнувся на живіт. А вже лежачи, прикрив рукою шолом і сам здивувався своїй тупості, бо, якби осколки долетіли, було б по руці. «Ще хоча б по лівій!» — промайнуло в голові. Десь у цей момент він і почув вибух, і навіть побачив краєм ока, як здійнявся у повітря віхоть землі. Це було гучніше й ближче, ніж він думав.

— Ну, всі цілі? — гукнув командир, і його могутня спина піднялася над снігом.

«Луїс» також підвівся, помацав себе за праву руку, що трохи скулила. Але не від падіння, а від приклада, що під час стрільби сповз із броніка й трохи натовк плече. Та не встиг він й обтруситися, як знову чийсь гортанний вигук: «Граната!» — і він знову на животі. I цього разу вже навіть побачив її чорну кульку, що описала дугу в повітрі, і, перш ніж пролунав вибух, ще встиг визначити, що кидають десь із-за корівника.

— Здається, то вже занадто? — буркнув сам до себе, бо минулого виїзду була тільки одна граната, та й не так близько.

Ясно, що кидають наступальні з розлітом осколків не більше двадцяти метрів, але ж все одно якогось роззяву може й зачепити. «Не інакше, як заради преси та друга граната», — вирішив «Луїс» і пошукав очима дівчину з фотоапаратом. Вона стояла неподалік й, нагнувшись, обтрушувала джинси на колінах, бо падала на сніг разом із усіма.

Дорогою назад кожен на своєму місці, і «Луїс», коли проїжджали Селідове, впіймав себе на тому, що вже, може, вдесяте мацає мобілу в кишені. Він усе ще вагався, йти йому сьогодні в самоволку чи ні. Втім, якщо навіть іти, то так, аби встигнути вернутися до чергування. Ну, а друг «Ушатий» мусить уже тоді якось прикрити. I ще «Луїс» подумав, чи можуть кинути його за це в яму, якщо це раптом випливе.

Він думав і споглядав то на «Гюрзу», який, здавалося, дрімав, то на «Ушатого», який втупився своїм незмигним поглядом у засніжені поля, що пропливали за вікном буса, то на «Косичку» зі «Заходом», які всю дорогу вовтузилися з вистріляною трубою з «Мухи». Вони хотіли її стиснути, щоб потім можна було запхати в наплічник, хоча «Культик» сказав просто забрати з полігону й викинути десь подалі.

— Повішу на стіні в себе в гуртожитку, — зізнався йому «Захід», вже коли приїхали і стояли перед входом у казарму і «Луїс» пробував якось підбадьорити його після полігону.

Товстун, який ними командував, мабуть, також відчув, що перегнув із цим віджиманням. Він підійшов і, знявши з плеча автомат, намагався ще й тут пояснити, як правильно його тримати, як однією рукою можна витягти й вставити ріжок і, показуючи це, разів із вісім скерував дуло їм в обличчя. А коли нарешті пішов, «Луїс» сказав:

— От бачиш, скільки разів він міг нас убити.

І це покращило малому настрій.

Тим часом вернувся «Косичка», який уже встиг віднести нагору стиснуту трубу, й дещо по-змовницькому повідомив, що приїхав «Ван Гог». А вже в коридорі «Луїс» зустрів радісну «Аську»:

— Ура! Я їду, їду!

— Куди, «Асько»?

— До своїх, до всіх наших! «Ван Гог» сказав! — ледь не плескала вона в долоні.

— А коли їдете? — ще запитав «Луїс».

— Та зараз і їдемо, — відповіла щаслива «Аська».

Це запитання мало для «Луїса» вирішальне значення, бо поки командир є, він навряд чи наважився б залишити територію бази, а відтак, його самоволка скасовувалася. А ще краще, якби «Ван Гог» взяв і його сьогодні, і це б одразу зняло всі питання.

Він бачив, що «Аська» вже два дні переживала, в якому гуморі буде командир, складала руки і майже молилася, так хотіла на передову. Й ось вона їде. «Отже, «Ван Гог» у тому гуморі, що йому можна і про себе нагадати», — вирішив «Луїс» і поцікавився в «Аськи», де зараз командир. Вона відповіла, що в штабі, але додала, що зараз до нього пішли «Косичка» зі «Заходом». Тоді «Луїс» ще зайшов у свою кімнату, зняв броніка, шолом, куртку, балаклаву й верхнього «ведмежачого», як його називає дружина, светра, якого він не здав із речами і тепер одягав під куртку.

Друг «Ушатий», який уже встиг зайти раніше, напівсидів-напівлежав у своєму кутку, запитав:

— Ну, що там, йдеш?

Певна річ, він мав на увазі його заплановану самоволку, бо вони це встигли обговорити ще за сніданком.

— Ще поки не знаю, — кинув йому і знову вийшов у коридор, де одразу й наштовхнувся на командира.

— Друже «Ван Гог», можна до вас звернутися? — «Луїс» мимохіть навіть вирівняв спину.

Той зупинився, поглянув на нього уважно.

— Хочу нагадати, ви обіцяли, що...

— Так, я пам’ятаю, тридцять першого, — не дав йому закінчити той.

— А може, швидше, може, сьогодні з вами, якщо є місце? — враз вирвалося в «Луїса», навіть сам не чекав.

— Ні, давайте завтра, тридцятого. Приїдете з «Васко», ще допоможете тут сітку грузити, — спокійним, тихим голосом відповів «Ван Гог».

Слово «допоможете» було ключовим, і «Луїс» розумів, що це наказ, отже, спроба самому врятувати себе від побачення, що його чекало, не вдалася. Він знав, що тепер уже точно піде, чим би це для нього не закінчилося, навіть ямою. Вчорашня випадкова зустріч біля ялинки наче повернула його на тридцять років, вмить відмотавши час назад, ніби його і не було. I коли він уже зрозумів, що побачення зі Зоєю таки відбудеться, відчув приплив, здавалося, давно забутих відчуттів, і серце забилося майже так само, як тоді, в далекій молодості. І він вдихнув і видихнув на повні груди кілька разів поспіль, як і радила лікарка.

Зоя і Вєра

«Луїс» повернувся в кімнату, взяв свою камуфляжну куртку, витяг із лівої кишені валідол, із правої — анаприлін — своїх постійних супутників — й переклав у куртку цивільну, яку також не здав і в якій, як і вчора, намірявся виходити в місто. I лише після цього почав набирати Зоїн номер, про всяк випадок навіть встиг переписати його в блокнот.

Втім, блокнот був без потреби, бо номер висвітився і на екрані мобілки. Набрав, почув гудки і пішов вниз сходами. «Може, й передумала зустрічатися?» — ще промайнуло в голові. З телефоном біля вуха встиг зійти аж униз, і вже надворі перед притрушеною снігом купою вугілля вона нарешті озвалася:

— Альо! Слушаю...

— Привіт!

— А, ето ти, прівєт!

Її голос... Це був саме той голос, який він пам’ятав, і дивно, але за тридцять років він, здавалося, не змінився. Голос і ще очі! Хоча тоді під ялинкою і не було багато світла, але її очі іскрилися такими ж пустотливими вогниками, як і колись. Принаймні йому так здалося.

— Ну, то як? Йти до тебе в гості?

— А ти можеш? Заході, конєшна. Буду рада... Я, єслі чєсно, ждала твоєго звонка, — він вловив нотки хвилювання в її голосі.

— Приємно чути.

— Ми єщьо на работє. Ти помніш, гдє наш магазін? Там, недалєко от йолкі, за углом, вивєска «Одєжда і...». На роботє і посідім...

— Добре, дякую, знайду! Скоро буду...

— А «скоро» — це через сколько ти сможеш? — її тон знову став діловим.

— Ну, я ж, сама понімаєш... — якось мимохіть вирвалось у нього російською. — Якщо вдасться зараз вийти, то скільки треба, щоб від мосту до вас? Ну, за пів години, максимум хвилин за сорок буду.

Поки говорив, дійшов аж у дальній кінець двору за казармою, де під тополями в них стояла стара техніка: вантажівка зі спущеними колесами, автобус без радіатора і лобового скла, ще два старі буси — один без колеса, інший, видно, також не на ходу, бо з нього «Русий» іноді позичав запчастини, і серед того всього брухту — зенітка на причепі.

«Луїс», коли закінчив розмову, то якраз порівнявся з нею і від надміру емоцій, що враз переповнили його, був не проти вискочити на ту зенітку й влупити поверх тополь із обох стволів одразу. А ще подумав, що, здається, цього разу Зоя навіть вживала більше українських слів.

Але перед тим, як іти, він іще повернувся в кімнату, бо забув паспорта. Все ж таки прифронтова зона, а раптом на якийсь патруль нарветься? А коли брав паспорта, то згадав, що не обідав, та на щось більше, ніж вареники з відра, часу вже не було. Друга «Ушатого» застав на кухні.

— Бери часник, від цинги... — звично почав було «Ушатий», коли «Луїс» вкинув у себе кілька вареників.

— Та яке!

— О, справді! — стукнув той пальцем себе по лобі.