Таємні місії ОУН. Міжнародна діяльність у часи Холодної війни ebook

УДК 329.733ОУН-029:821-94

Р59

Рій Григорій

Р59 Таємні місії ОУН. Міжнародна діяльність у часи Холодної війни / Григорій Рій. — Київ : Віхола, 2025. — 240 с. — (Серія «Наукпоп»).

ISBN 978-617-8606-48-0

Чи могли українські націоналісти впливати на міжнародну політику під час ­Холодної війни? Як і навіщо іноземні розвідки планували співпрацю зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Андрієм Мельником та Ярославом Стецьком?

Ця книжка розповідає про маловідомі спроби ОУН здобути міжнародну підтримку в боротьбі за українську незалежність за допомогою таємних операцій і дипломатії.

Історик Григорій Рій розповідає про спроби оунівців представити Україну на міжнародній арені, розкриваючи деталі окремих операцій. На основі розсек­речених архівів ЦРУ, британської розвідки та ГДА СБУ зокрема автор відтворює історію міжнародної діяльності ОУН у роки Холодної війни. У хронологічній послідовності викладено епізоди співпраці з розвідками США та низки європейських країн, а також описано участь діячів ОУН у світових антикомуністичних мережах.

УДК 329.733ОУН-029:821-94

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Григорій Рій, 2025

© Оксана Йориш, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-­макет, 2025

Вступ

«У світово-­політичному перекрою Київ символізує одну систему ідей, а Москва другу, протилежну. Київ символізує ідею вільних національних держав, а Москва — світову тюрму народів, рабство і підкорення всіх націй»1.

Чи міг би Президент України Володимир Зеленський звертатися з подібною промовою під час чергового виступу в парламенті однієї з країн Заходу? Мабуть, так.

А чи можемо ми побачити стан сучасної міжнародно-­політичної ситуації в цьому описі: «Якщо пробувати звести підсумки, треба сказати, що оскільки Европа є в ці дні апатична і зрезиґнована, в Америці немає резиґнації1, ні дефетизму, зате глибока неясність, як остаточно справу оцінювати і що з тією “несамовитою Росією” робити. Америка все ще не знає, чи це тільки “мала війна” і такою залишиться, чи вже справжня “велика війна” і в міру до того треба до неї підходити. Закон ініціятиви все ще в руках Кремля; саме це робить життя Европи і Америки в наші дні таким важким і повним неспокою. Невідомо, як довго цей стан непевности ще буде тривати»2? Безперечно.

Чи може посол України в США або Великій Британії звертатися до діаспори та партнерів з таким закликом: «Нам треба робити все можливе, всіми доступними нам способами, щоб завернути політику західних держав з такого пагубного шляху концепції компромісу з російським імперіялізмом навіть у війні. Всі українські самостійницькі політичні чинники за кордоном, без уваги на внутрішні розбіжності, ціла українська еміґрація, мусять використати всі доступні дороги й засоби, щоб у політичних колах і публічній опінії західніх народів переламати той блудний напрямок і причинитися до направи. Це треба робити кожночасно, вперто, не дивлячись на брак зрозуміння і тимчасову безвислідність»3? Чому б ні?

Одначе процитовані вище рядки були написані не три роки, а понад пів століття тому — у період Холодної війни. Автором першої з наведених цитат є лідер маловідомої сучасним українцям організації Антибільшовицький блок народів (АБН), один з найближчих соратників Степана Бандери та голова Проводу ОУН (революційної, далі ОУН (р)) у 1968–1986 роках Ярослав Стецько. Так у 1967-му він підсумував стратегічне протистояння Києва й Москви як двох абсолютно протилежних ідеологічних форпостів. Стецько, наближаючи свої міркування до читача, порівнював протистояння Києва й Москви із християнсько-­ціннісними ідеалами й висунув також гасла «За християнський Київ проти безбожницької Москви!»4 або ж «Свята Софія проти Кремля!»5 як «вимовні символи двох протиставних світів: світу волі й справделивости та світу тиранії і рабства»6. Щось на кшталт давньогрецького протистояння Афін і Спарти, протилежних векторів цивілізаційного розвитку, де Афіни — це Київ, а Спарта — Москва2.

Друга теза належить Степанові Ленкавському, голові Проводу Закордонних частин ОУН (далі ЗЧ ОУН) у 1959–1968 роках. У своїй статті, що з’явилася ще в далекому 1950 році, він описує міжнародно-­політичну ситуацію після вибуху війни в Кореї та критично оцінює мляву реакцію світової спільноти на тодішню кремлівську загрозу.

Третя теза належить Степанові Бандері. Цими словами (також у 1950-му), оцінюючи початок війни у Кореї як «інтерлюдію» до Третьої світової війни7 між капіталістичними та комуністичними країнами, він звертався до представників української еміграції та закликав спрямувати всі їхні зусилля на лобіювання українських національних інтересів у країнах перебування.

До слова, сучасний британський історик Ніл Ферґюсон, аргументую­чи свою тезу про початок Другої Холодної війни, порівнює російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року саме з Корейською війною (1950–1953)8. Та й загалом після початку повномас­штабної російсько-­української війни проведення історичних аналогій із Холодною війною стало чи не ключовою темою для експертів, істориків і політиків. Про Холодну війну, глобальне біполярне протистояння між США та СССР, а також їхніми союзниками в 1945–1991 роках згадали після російського вторгнення в Грузію у 2008 році. Британський публіцист Едвард Лукас почав називати відносини між Росією та західними демократичними країнами «новою Холодною війною»9. Паралельно набула поширення назва «Друга Холодна війна», особливо після анексії Росією Криму та вторгнення на Донбас у 2014 році.

Путінська Росія робила все можливе, щоб продемонструвати свою міжнародно-­політичну впливовість і статус супердержави. Статус, яким колись володів СССР у період Холодної війни, точно був на руку лідеру Кремля. Тому після 24 лютого 2022 року Росія використовувала наративи часів Холодної війни, щоб реанімувати свій вплив у світі, особливо в так званих країнах Глобального Півдня.

Попри всі зусилля кремлівської пропаганди, під «новою Холодною війною» або «Другою Холодною війною» щораз частіше мають на увазі не протистояння США та їхніх союзників з Росією, а насамперед із Китайською Народною Республікою (КНР). Саме комуністичний Пекін володіє достатнім економічним, військовим і дипломатичним потенціалом, щоб кинути виклик системі міжнародних відносин на чолі з Вашингтоном. І путінська Росія в цьому протистоянні є радше менш впливовим гравцем з ядерною зброєю та безлімітними енергетичними ресурсами, ніж повноправним суперником зі статусом супердержави.

Однак яке місце в Холодній війні посідала Україна?

Попри військове протистояння з Росією, Україна виводить власну дипломатичну традицію із совєцьких часів. Наші дипломати й експерти як аргумент наводять факт, що Україна є країною-­співзасновницею ООН — організації, що повинна захищати наявний міжнародно-­політичний порядок, який путінська Росія зі своїми союзниками намагається зруйнувати. Утім чи участь делегації від УССР3 в установчій конференції ООН у Сан-­Франциско у квітні 1945 року свідчить про наявність справжньої української зовнішньої політики в період Холодної війни? Чи варто нам сьогодні пишатися тим, що Дмитро Мануїльський, нарком закордонних справ УССР у 1944–1952 роках очолював делегації УССР на конференції у Сан-­Франциско 1945 року та на Паризькій мирній конференції 1946 року, де виступав з промовами, критикуючи українську еміграцію10?

Запитання риторичні. Делегація УССР в ООН фактично підсилювала позиції Москви, забезпечуючи їй додаткові голоси в Генеральній Асамблеї. З іншого боку, це також свідчило про вимушене визнання символічної суб’єктності союзних республік і потребу демонструвати їхню «участь» у зовнішній політиці СCСР. Міністерство закордонних справ11 і Постійне представництво України в ООН12 виводять свою дипломатичну традицію саме із зовнішньополітичної діяльності УССР після завершення Другої світової війни. Натомість процитовані на початку вступу Стецько, Ленкавський і Бандера разом з іншими героями цієї книжки (Миколою Лебедем, Андрієм Мельником, Василем Олеськівим і Славою Стецько), які критикували міжнародно-­політичну діяльність делегації УССР в ООН, узагалі не присутні в українському міжнародно-­політичному дискурсі.

У 1945 році Мельник написав окрему телеграму Державному секретарю США Едварду Стеттініусу з претензією: «Делеґат уряду Совєцької України, хто б він не був, не заступає думок і аспірацій української нації»13. А Ярослав Стецько в 1946-му від імені очолюваного ним Антибільшовицького блоку народів (АБН) виступав проти толерування демократичними країнами участі делегації від УССР у Паризькій мирній конференції того року: «СССР як держава антидемократична, тоталітарно-­імперіялістична та аґресивна, а також уряди васальних держав СССР, що є знаряддям московсько-­большевицького імперіялізму, повинні бути виключені зі складу ООН та усунені від участи в Мировій Конференції»14. Їхнє місце мали зайняти представники поневолених народів, що перебували в еміграції та були членами АБН. Саме їх, на переконання Стецька, мали визнати офіційними дипломатичними представниками відповідних націй. На такий крок уряди країн «Вільного світу» не пішли, і співпраця з представниками українських еміграційних кіл велася таємно.

У другій половині 1940-х та в 1950-х представники британської й американської розвідувальних служб зацікавились українцями та їхніми можливостями щодо отримання розвідувальної інформації про стан справ у СССР і розпочали таємну співпрацю з ними. Однією з визначальних рис Холодної війни стала активна діяльність розвідувальних структур. Через зростання їхньої ролі американський військовий історик Джон Льюіс Ґеддіс запроваджує поняття так званої «розвідувальної революції» (intelligence revolution). Цим терміном він охоплює як відкритий, так і прихований збір інформації, організацію секретних операцій, а також систематичний аналіз намірів і потенціалу противника. Витоки цієї революції Ґеддіс вбачає у Другій світовій війні, а її розквіт припадає на період Холодної війни15.

Термін «таємні місії» зазвичай вживається на позначення збирання, аналізу та розповсюдження секретної інформації, а також прихованого втручання в політичні й економічні справи інших країн16. Один з останніх звітів Дослідницької служби Конгресу США щодо діяльності розвідки під поняттям «таємні дії» (covert actions) має на увазі «розвідувальну діяльність або діяльність уряду США з метою впливу на політичні, економічні чи військові умови за кордоном, де передбачається, що роль Сполучених Штатів не буде очевидною або визнаною публічно»17. Тобто основний акцент у наведених визначеннях робиться саме на таємності та прихованості дій.

У 1945–1960 роках різні відгалуження ОУН таємно співпрацювали з іноземними розвідувальними службами США, Великої Британії, Федеративної Республіки Німеччина, Італії, Франції. Головна тактична мета — встановити прямий зв’язок із представниками підпілля в Україні, надати їм підтримку та з їхньою допомогою збирати розвідувальні дані, які були цінним джерелом інформації для іноземних розвідок. Операція ЦРУ «Aerodynamic», що передбачала співпрацю з Миколою Лебедем і його соратниками, тривала аж до 1990 року. Лебедь і члени очолюваної ним науково-­дослідної групи «Пролог» готували для ЦРУ спеціальні звіти про стан справ у СССР протягом усього періоду Холодної війни.

У 1950-х‒1980-х прихована діяльність ОУН(р) поєднувалася з елементами відкритої співпраці з представниками антикомуністичних організацій, прихильно налаштованих політиків та урядів західних держав для підготовки інформаційно-­пропагандистських матеріалів і посилення психологічного тиску на СССР. Головна тактична мета — передавання друкованої продукції (т. зв. «тамвидаву») в УССР і комунікація з представниками дисидентського руху, з одного боку, та поширення правди про утиски прав людини в СССР і тиск на уряди західних країн, з іншого. АБН і його президент Ярослав Стецько відіграли особливу роль у згуртуванні антикомуністичних сил у всьому світі та приклалися до створення Світової антикомуністичної ліги. Із цього погляду представники ЗЧ ОУН через можливості АБН вели активну міжнародно-­політичну діяльність. До прикладу, візит Яро­слава Стецька до Іспанії в 1955 році та зустріч із Франсіско Франко відбулися відкрито. Стецька приймали не лише як президента АБН, а й як прем’єра Української Держави, проголошеної 30 червня 1941 року у Львові Актом відновлення. Далеко не всі представники тогочасних українських еміграційних осередків визнавали такий його статус. Важливо, що ця зустріч відбулася після послаблення міжнародної ізоляції франкістського режиму та початку співпраці між Франко й США, тобто після так званого виходу франкістської Іспанії з міжнародної ізоляції.

Ще один приклад міжнародної активності ЗЧ ОУН через АБН — це співпраця з китайським урядом Чан Кайші, що перебував на Тайвані. У жовтні 1955 року від імені АБН Стецько підписав договір про спів­працю з місцевою антикомуністичною організацією. Згідно з досягнутими домовленостями АБН, що був недержавною міжнародною організацією, відкрив офіційну дипломатичну місію на острові в 1957-му.

У період розрядки в міжнародних відносинах (1967–1979 роки) українським націоналістам вдалося поєднати таємну та відкриту діяльності через контакти з дисидентами. Останні нишком передавали свої статті для публікації в мельниківській газеті «Українське слово», що видавалася в Парижі. Завдяки публікаціям також і в інших емігрантських виданнях їхній голос лунав у всьому «Вільному світі», а проблеми національних утисків і дотримання прав людини в СССР стали частиною міжнародно-­політичного тиску на совєцьке керівництво.

У цій книжці я спробую розповісти про таємні в розвідувально-­шпигунському сенсі, а також у значенні «маловідомі сучасним україн­цям» спроби різних частин ОУН формувати на міжнародній арені український порядок денний у часи Холодної війни. Без державного фінансування та офіційних представництв у міжнародних організа­ціях. Натомість з найлютішим ворогом, який творив власну «українську радянську ідентичність», позиціонував себе серед міжнародної спільноти як палкий борець з імперіалізмом і вдало грав на внутрішніх суперечностях, які, вочевидь, і стали найбільшим його успіхом у численних спробах нейтралізувати співпрацю ОУН з іншими країнами. Попри спільну для всіх (Бандери, Лебедя, Мельника) стратегічну мету — розвал комуністичної імперії та відновлення на її руїнах національних демократичних держав, тактичні кроки відрізнялися з огляду на внутрішні розходження (ідеологічні, особис­ті переконання й амбіції) та зовнішні впливи (діяльність в умовах еміграції, комуністичні спецоперації). Відповідно всі три відгалуження ОУН діяли автономно й обирали варіанти співпраці з різними розвідувальними службами. Відомо лише кілька випадків, коли їхня діяльність перетиналася чи координувалася.

У розділах цієї книжки на основі розсекречених архівних документів Центрального розвідувального управління США, Британського національного архіву, Галузевого державного архіву Служби безпеки України та вперше опублікованих джерел з Архіву ОУН у Лондоні досліджено співпрацю лідерів ОУН з представниками іноземних розвідок, урядами країн, членами різних політичних груп, колишніми урядовцями, провідниками інших національних осередків в еміграції задля здобуття підтримки в боротьбі за українську державність у період Холодної війни (1945–1991).

Книжка складається з восьми частин, розміщених у хронологічній послідовності, які охоплюють увесь період Холодної війни. У перших двох реконструюється встановлення зв’язків Степаном Бандерою та Миколою Лебедем із британцями й американцями відповідно. У третій частині описується діяльність Ярослава Стецька на посаді президента Антибільшовицького блоку народів (АБН) у 1950-х роках і його контакти з офіційними представниками Іспанії та Китайської Республіки на Тайвані, а також з антикомуністичними представниками Ізраїлю та країн Латинської Америки. У четвертій ідеться про співпрацю мельниківської ОУН з представниками американської та французької розвідувальних служб. У п’ятій реконструюються події внутрішньої кризи ЗЧ ОУН у середині 1950-х, а також описується співпраця з італійською та західнонімецькою розвідувальними службами та роль Степана Ленкавського. У шостій частині йдеться про діяльність АБН і Ярослава Стецька у Всесвітній антикомуністичній лізі, спроби об’єднати впливових європейських політиків і про зустріч із Президентом США Рональдом Рейганом. Сьома присвячена діяльності Василя Олеськіва та Слави Стецько, що почергово перебували на посаді голови Проводу ОУН(р) до завершення Холодної війни. Остання, восьма, частина описує заходи протидії совєцьких спецслужб спробам співпраці ОУН з представниками західних країн.

Ця книжка не претендує на всебічний аналіз діяльності ОУН під час Холодної війни. Багато аспектів, як-от біографії окремих постатей, розгляд внутрішньоорганізаційних питань, кризові періоди, роль особистих контактів у побудові зв’язків з предстаниками інших націй тощо потребують подальшого дослідження. Однак ця книжка дає змогу «підсвітити» раніше невідому діяльність ОУН і частини українських еміграційних осередків, а отже, дізнатися більше про міжнародно-­політичну діяльність українців у період Холодної війни.

ЧАСТИНА І

Степан Бандера, ЗЧ ОУН і британці (1948–1951)

Двадцятого листопада 1951 року Степан Бандера в Лондоні поспішав на зустріч із представником Форин Офісу (британського Міністерства закордонних справ) Cесілом Кінгом, керівником Департаменту постійного заступника державного секретаря4. Спілкування тривало приблизно півтори години. Розмова велася німецькою. Бесіду розпочав містер Кінг, зазначивши, що ця зустріч неофіційна й про неї не повинна дізнатися преса. Бандера із цим погодився і заявив, що цінує конфіденційний характер їхньої розмови18.

Степан Бандера конспіративно проживав у Західній Німеччині під ім’ям Стефан Попель. У звіті англійці називають його «лідером української еміграції», проте Бандеру навряд чи можна назвати публічною особою. На початку Холодної війни про нього не писала західна преса. Бандера не виступав ключовим спікером на конференціях, демонстраціях чи будь-яких інших публічних заходах. Його діяльність спрямовувалася суто на внутрішню організаційну розбудову Закордонних частин (ЗЧ) ОУН і підтримку каналів зв’язку з підпіллям в Україні.

До зустрічі з Бандерою Департамент дослідження Форин Офісу підготував коротку біографічну довідку про нього. У ній зазначалося: «Після проголошення незалежної України5 він був заарештований німцями і в липні 1941 року доставлений до штаб-квартири гестапо в Берліні; але через кілька тижнів звільнений і поміщений під на­гляд поліції, у вересні того ж року відправлений до концтабору, де перебував до вересня 1944 року6. Потім його повернули до Берліна і тримали під арештом до червня 1945 року7, коли йому вдалося втекти до Відня. Деякий час він жив інкогніто в Австрії, а згодом в американській зоні Німеччини. У січні 1946 року Конференція ОУН (Організації Українських Націоналістів) в окупованій Україні обрала його старшим членом своєї Президії [Проводу], відповідальним за керівництво діяльністю опору, разом зі Стецьком і Чупринкою [Шухевичем]»8,19.

Як бачимо, стисла довідка британців містить неточності щодо дат арешту та місця перебування Бандери наприкінці війни. Це свідчить, що даних про його життєдіяльність було обмаль, а поодинокі факти, відомі британським дипломатам, не завжди виявлялися достовірними.

Головною метою Степана Бандери на зустрічах із представниками британського зовнішньополітичного відомства була спроба переконати їх надати підтримку українському визвольному руху. Лідер ОУН(р) був упевнений, що СССР готується до початку нового глобального конфлікту, за допомогою якого Сталін хоче здобути світове домінування. І ключем до недопущення такого розвитку подій, на думку Бандери, була підтримка визвольної боротьби, що мала привести до появи незалежної української держави.

Ще один присутній на зустрічі представник Форин Офісу, Джеймс Маккензі9, записав у звіті за результатами розмови: Бандера впевнений, що «Совєцький Союз намагатиметься забезпечити світове панування за допомогою війни, якщо не зможе досягти своїх цілей іншим способом. Він визнав, що бачить у війні єдину надію на визволення України. Не вірив, що незалежність може бути досягнута за інших обставин»20. Натомість Степан Бандера був переконаний у життєздатності української держави, безпеку якої «можна було б передбачити за допомогою системи гарантій з іншими лімітрофними10 державами»21.

Такі плани лідера ОУН не були безпідставними. Війна, що в будь-який момент могла перерости в нове глобальне протистояння, уже другий рік тривала на Корейському півострові. Активна фаза бойових дій завершилася наприкінці 1950-го. Раптовий наступ військ північнокорейського лідера Кім Ір Сена, якому неофіційно надали підтримку СССР і комуністичний Китай, призвів до поширення його влади на значні території на південь від 38-ї паралелі — лінії, що з 1945 року розділяла півострів. Восени того самого року міжнародна військова коаліція під егідою ООН, організована з подачі американського президента Гаррі Трумена, надала допомогу південнокорейським військам. Це дозволило перехопити ініціативу та відвоювати захоплені військами Кім Ір Сена території на півдні, однак ці заходи не призвели до поразки північнокорейського диктатора. Восени 1951 року конфлікт перебував у фазі війни на виснаження. Тоді ніхто не міг достеменно гарантувати, що така ситуація на фронті збережеться й надалі. Додатковим чинником напруження на Корейському півострові була наявність ядерної зброї в США та СССР, що могла будь-яку ескалацію між ворожими таборами перетворити на ядерний конфлікт і поставити все людство на межу катастрофи.

Степан Бандера, розуміючи радикальні зміни у відносинах між СССР і США після початку Корейської війни, закликав західні демократії приділити більшу увагу боротьбі поневолених народів, що перебували у сфері впливу Москви, та визнати їх як третю силу у світовому протистоянні двох супердержав. Він був переконаний, що саме відцентрові рухи в СССР і країнах-­сателітах дозволять уникнути ядерної війни та стануть інструментом перемоги для демократичних країн у боротьбі з комуністичними силами по всьому світу. Бандера вважав, що «антибільшовицькі дії і навіть військові кампанії Заходу, якщо вони не спрямовані на повне знищення російського імперіалізму, не матимуть того значення для світової політики і миру в усьому світі, яке має національно-­визвольна боротьба, що ведеться пригнобленими націями»22.

Уряд Великої Британії восени 1951 року, схоже, не був готовий зробити ставку на підтримку національно-­визвольних рухів у СССР і країнах-­сателітах Центрально-­Східної Європи та надати відповідну допомогу Степанові Бандері. Лише за кілька тижнів до зустрічі лідера ОУН(р) з представниками Форин Офісу в Сполученому Королівстві відбулися чергові парламентські вибори. Клемент Еттлі, прем’єр-міністр і лідер Лейбористської партії, що завдала поразки Вінстону Черчиллю на виборах 1945 року, у жовтні 1951-го подав у відставку. На виборах перемогу здобула Консервативна партія, а уряд знову очолив безкомпромісний герой Другої світової війни та рятівник Великої Британії Черчилль. Король Георг VI одразу ж запропонував йому сформувати свій другий Кабінет міністрів. Міністерство закордонних справ очолив представник старої команди Черчилля Ентоні Іден.

Дружина британського прем’єра Клементина з надією написала: «Я дуже сподіваюся, що Вінстон зможе допомогти країні»23. Проте як особисто 77-річний Черчилль, так і загалом стара Британська імперія, переживав кризові часи. Незабаром у прем’єр-міністра розпочалися проблеми зі здоров’ям, а імперія стала втрачати колишні позиції в різних куточках світу, насамперед на Близькому Сході. Черчилль намагався налагодити відносини із США, повернувши їх до рівня часів Другої світової війни, але Трумен, а пізніше й Ейзенгауер, дедалі більше вважали спроби британців зберегти колишню імперську велич марними. До того ж американці були переконані, що підтримка ідеї збереження імперії в умовах зростання деколонізаційних процесів, шкодить їхній репутації, адже комуністи вдало грали на національно-­визвольних прагненнях у країнах третього світу.

Британська розвідка на початку Холодної війни

У Лондоні та Вашингтоні не могли миритися зі зростанням комуністичного впливу в різних куточках світу, тому після 1945 року використовували можливості своїх розвідувальних служб для протидії такому розвитку геополітичних апетитів совєтів. Особливе занепокоєння викликав стан справ у повоєнній Німеччині та Східній Європі. Встановлення однопартійних комуністичних урядів у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, Румунії та деяких інших країнах британці вважали порушенням досягнутих із СССР домовленостей про створення коаліційних урядів та проведення вільних і демократичних виборів24.

Одним з варіантів протидії просуванню совєцького впливу в цьому регіоні була співпраця з антикомуністично налаштованими еміграційними групами із цих країн. Після завершення війни вони оселилися переважно в американській і британській окупаційних зонах Німеччини. Передбачалося, що емігранти можуть бути цінним джерелом розвідувальної інформації про стан справ у країнах, які перебували під комуністичним впливом. Також з їхньою допомогою можна було б налагодити стабільний зв’язок з рухами опору за «залізною завісою». У разі початку масштабного конфлікту із СССР Велика Британія мала б національні групи, готові до збройного спротиву та іншої підривної діяльності. За сприятливих умов такі угруповання могли б захопити владу й забезпечити контроль у відповідних країнах. Не відкидали британці й можливості вербування представників східноєвропейських еміграційних груп для таємних операцій, що мали на меті повалити комуністичні режими у країнах Східної Європи у другій половині 1940-х.

Співпрацю з еміграційними групами зі Східної Європи американці та британці розділяли на дві умовні частини: з представниками східноєвропейських країн і з представниками народів із СССР. Окремо надавали підтримку представникам Балтійських країн, анексію яких з боку СССР офіційно не визнавали. Британські дипломати обережно оцінювали завой­овницькі наміри СССР, як і можливості та ризики використання еміграційних груп, тому всю підтримку представникам народів з-поза «залізної завіси» воліли надавати таємно.

Для Великої Британії співпраця з представниками народів із СССР і країн-­сателітів Центрально-­Східної Європи була важливою для національної безпеки. Військові стратеги припускали, що в разі початку нового конфлікту в Європі саме Туманний Альбіон буде основною ціллю для удару комуністів25. Тому співпраця з еміграційними групами із СССР і країн Східної Європи мала стати стабільним джерелом розвідувальної інформації. З їхньою допомогою британці могли якомога раніше отримати відомості про плани противника, його стратегічні резерви, локації військових об’єктів і ймовірні приготування.

Однак це були лише припущення британських військових. Натомість дипломати Форин Офісу виявилися стриманішими у своїх оцінках. Вони вважали, що таємні операції та підривна діяльність проти СССР не принесуть потрібних для країни результатів. Тому воліли не масштабувати їх26, на відміну від військових, які наполягали на шир­шій підготовці груп, сформованих з еміграційних представників із СССР і Східної Європи. Форин Офіс вважав, що такі дії ускладнять і без цього напружені відносини із совєтами, а також призведуть до проникнення в підготовлені групи совєцьких агентів27 або ж останні можуть завербувати членів груп уже під час проведення самих операцій. Отже, розвиток співпраці з представниками еміграційних груп із СССР і Східної Європи гальмувався через внутрішні суперечки між військовими стратегами та дипломатами щодо характеру їхнього використання. До того ж розвідувальна служба Великої Британії підпорядковувалася Форин Офісу, тож його слово в ухваленні рішень щодо проведення таємних операцій було останнім.

Розвиток Холодної війни змусив британців ­усе-таки планувати таємні операції з представниками еміграційних груп із СССР і Східної Європи. Поштовхом до ухвалення такого рішення став комуністичний переворот у Празі в лютому 1948-го та початок совєцької блокади Берліна в червні того самого року. Після цих подій британська таєм­на розвідувальна служба (Secret Iintelligence Service — SIS або Military Intelligence — MI6) розпочала підготовку операції «Альпініст» («Climber»), що передбачала перехід турецько-­совєцького кордону в гористій місцевості двома підготовленими агентами — завербованими представниками грузинської еміграції. У 1949 році їм вдалося перейти кордон і повернутися назад до Туреччини. У Грузії вони зв’язались з антисовєцьким підпіллям та отримали опис військово-­морських об’єктів у Чорному морі. Британці вважали операцію успішною, але вбачали ризики у великій кількості залучених до її проведення осіб (турецька Служба безпеки, місцеві гіди, грузинська еміграція). Це викликало сумніви в доцільності її продовження. Крім того, до проведення цієї операції був залучений Кім Філбі — совєцький шпигун, який тоді очолював британську резидентуру в Стамбулі28.

Розвідці вдалося спорядити й доправити двох латвійських представників еміграції до Латвійської ССР. Таємні агенти мали встановити контакти з місцевим підпіллям, що, як вважалося, діяло в лісових масивах країни29. У цей час також було проведено спільну таємну американо-­британську операцію щодо повалення режиму Енвера Ходжа в Албанії під кодовою назвою «Цінний» («Valuable»). Вона зазнала невдачі в 1949 році, не давши очікуваних результатів30.

Діяльність ЗЧ ОУН у другій половині 1940-х років

Наприкінці Другої світової війни в середовищі ОУН(р) та УПА сформувалася думка, що підпілля повинно якомога довше діяти на західних теренах України. Висловлювалися сподівання, що коли постане конфліктна ситуація між США й Великою Британію з одного боку та СССР з іншого, українці матимуть збройні формування, що зможуть долучитися нарівні із союзниками до боротьби проти совєтів. Для донесення таких міркувань до американських і британських владних кіл Провід ОУН(р) у другій половині 1944 року вислав за кордон своїх членів під керівництвом Дарії Ребет. Вони входили до складу групи представників від Української головної визвольної ради (УГВР) і пізніше оформились у Закордонне представництво (ЗП) УГВР.

Степан Бандера, як і Ярослав Стецько, Лев Ребет та інші члени ОУН, ще з 1941-го перебував у нацистському ув’язненні через відмову відкликати Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року. Восени 1944-го фашисти звільнили їх з наміром схилити до участі в національних антисовєцьких комітетах, що мали скласти основу спротиву Червоній Армії, яка стрімко просувалася до кордонів Німеччини. Бандеру звільнили з концтабору Заксенгаузен і помістили під цілодобовий нагляд поліції. Він брав участь у кількох обговореннях складу українського комітету й навіть отримав пропозицію від німців очолити його, проте рішуче відхилив її та втік з-під їхнього нагляду.

На початку 1945 року Бандера та інші колишні в’язні нацистських тюрем зустрілися з представниками УГВР, делегованими з України, що також були членами ОУН(р). Спільно вони ухвалили рішення утворити Закордонний центр ОУН (ЗЦ ОУН). Одним з основних напрямів його роботи було налагодження контактів з альянтами, визначення їхнього ставлення до існування незалежної Української Держави та підтримки діяльності українського визвольного руху31. У 1946 році структура трансформувалася в Закордонні частини ОУН (ЗЧ ОУН), які очолив Степан Бандера. Його разом з Ярославом Стецьком і Романом Шухевичем обрали до складу керівного органу всієї ОУН(р) — Бюро Проводу. Восени 1946 року за кордон прибула зв’язкова Ірина Савицька, яка принесла із собою це рішення11. Не­офіційно ця трійця обов’язки розподілила так, що Бандера займався налагодженням і гуртуванням членів ОУН(р) за кордоном, Стецько опікувався зовнішньополітичними контактами, а Шухевич очолював збройне підпілля в Краю.

Головним завданням ЗЧ ОУН був пошук союзників серед західних країн. У 1946 році воно було значно спрощене завдяки Фултонській промові Черчилля та наростанню рівня недовіри між колишніми альянтами по антигітлерівській коаліції. США та Велика Британія дедалі більше звертали увагу на представників поневолених народів, що перебували в окупаційних зонах повоєнної Німеччини і в таборах для тимчасово переміщених осіб (Ді-­Пі — Displaced persons). Після того як відповідно до ялтинських домовленостей влітку й восени 1945 року було проведено репатріаційні акції, на теренах Західної Європи залишилось понад 200 000 українців. Територіально в переважній більшості випадків вони перебували в Німеччині та Австрії, а також в Італії32. Через залучення тимчасово переміщених осіб до свого складу ЗЧ ОУН, як і інші українські політичні сили, що діяли на еміграції, мали можливість зростати, а пізніше, з переїздом їх до інших країн, поширювати свою діяльність і формувати нові осередки.

Паралельно наростали внутрішні суперечності — переважно між представниками ОУН(р), які прибули за кордон з України, та тими, хто провів роки війни у нацистському ув’язненні. Згодом такий поділ призвів до формування двох груп: меншої, опозиційно налаштованої до Бандери (Микола Лебедь, Дарія Ребет, Лев Ребет, Мирослав Прокоп, Іван Бутковський та інші), і більшої, яка його підтримувала (Ярослав Стецько, Степан Ленкавський та інші)33. Дискусії між ними точилися навколо організаційно-­програмових питань (демократизації ОУН(р), ідеологічної трансформації після ІІІ Великого збору ОУН(р) 1943 року, подальшого шляху розвитку ЗЧ ОУН), репрезентації українського підпілля за кордоном, особистих, кадрових, а також ідеологічних проблем34. Дарія Ребет, пригадувала, що певну роль у появі таких конфліктних ситуацій у ЗЧ ОУН відіграли й емоції окремих осіб35.

Особливого загострення внутрішні суперечки в ЗЧ ОУН набули в 1948-му. Наприкінці серпня того року в таборі для тимчасово переміщених осіб у баварському містечку Міттенвальд відбулася Друга конференція ЗЧ ОУН. У її матеріалах основною причиною появи розбіжностей серед членів організації за кордоном назвали те, що «Організація в цілому переходить процес перестановки політичного змісту, особливо від часу ІІІ-го Великого збору [1943 року] до сьогодні. Цей процес був перенесений на чужину в початковій, сирій і недозрілій формі, а дальше його завершення ускладнюється тим, що з Краю доходять лише фрагментарні відомості про дальші осягнення в становленні сучасного політичного змісту […] Започатковані новою постановою політичного змісту два збіжні до себе процеси: процес засвоювання нового і відзвичаювання від старого пережитого створили ґрунт для політичної хиткости, непевноти і для довільних інтерпретацій у напрямі доктринерства, заперечування політичних постулятів й основних вартостей українського націоналізму, а в дальшому до шкідливих намагань утворити розбіжности між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР»36.

Учасники конференції в Міттенвальді вирішили замінити уповноважених ОУН(р) у ЗП УГВР: «У зв’язку з уступленням членів ОУН з УГВР і з Закордонного Представництва УГВР, Надзвичайна Конференція [ЗЧ ОУН] вибирає в тій самій кількості нових членів ОУН на їх місце з терміном на 1 рік»37. Це спричинило невдоволення серед чинних на той час представників. У березні 1949 року незгідні з таким рішенням члени ЗЧ ОУН (загалом 43 особи) надіслали листа до ОУН(р) у Краю, де просили висловити недовіру Проводу ЗЧ ОУН та Бандері й дозволити їм оформитися в окрему структуру. Через пів року надійшла відповідь з України, що розмежовувала компетенції ЗЧ ОУН і ЗП УГВР. Перша структура мала спрямовуватися на розбудову організації та підтримку активного членства за кордоном, друга — займатися зовнішньополітичною діяльністю та отриманням міжнародної допомоги для продовження боротьби підпілля в Краю. Однак і така пропозиція не поклала край суперечкам. У наступні роки представники обох таборів намагалися листами донести правоту своїх позицій до керівництва ОУН в Україні, зокрема Романа Шухевича, а після його вбивства у березні 1950 року — до Василя Кука.

Обидві сторони намагалися вирішити та залагодити суперечки від початку їх виникнення. Степан Ленкавський, Ярослав Стецько та отець Іван Гриньох були ініціаторами скликання контактних зустрічей у різних форматах (круглі столи, особисті розмови тощо). Це мало примирити всіх членів ОУН(р) за кордоном, однак бажаного результату не дало, натомість суперечки лише посилювалися. Додатково ускладнювали ситуацію рішення британців про співпрацю із ЗЧ ОУН та американців — з її опозиційним крилом. Складними залишалися умови для підтримки стабільної комунікації з Крайовим Проводом, який зоставався головним координувальним органом для всіх членів ОУН(р)38.