Симпатик ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0451-6 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Nguyen V.-Th. The Sympathizer : A Novel / Viet Thanh Nguyen — New York : Grove Press, 2015. — 384 p.

Переклад з англійськоїОлени Оксенич

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинкиСергій Нурахметов

Нґуєн В. Т.

Н37 Симпатик : роман / В’єт Тан Нґуєн ; перекл. з англ. О. Оксенич. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 400 с.

ISBN 978-617-15-0378-6

ISBN 978-0-8021-2345-9 (англ.)

Капітан в’єтнамської армії після падіння Сайгона 1975 року перебирається до Америки. Разом з іншими земляками він починає нове життяу Лос-Анджелесі. Але для нього це життя подвійне, дволике. Він шпигун. Його місія — повідомити про наміри продовжити програну війну. Абине зрадити свої ідеали, він змушений піти проти найдорожчих людей…Це роман про війну і політику, дружбу і підлість, любов і зраду.

УДК 821.111(73)

© Viet Thanh Nguyen, 2015

©Depositphotos.com / tank_bmb, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Тож не сумуймо, зачувши слово «тортури»: у цьому разі чимало

що може пом’якшити й компенсувати це слово, та й навіть

Розділ 1

Я шпигун, сплячий агент спецслужби, людина двох об­лич. Навряд чи дивно, що я водночас і людина двох сві­домостей. Не якийсь незрозумілий мутант з коміксу чи фільму жахів (хоча бувало, що люди ставилися до мене саме так); я просто здатен розглядати будь-яку тему з двох боків. Інколи я тішу себе тим, що це талант, і хоча він, вочевидь, не надто значний, але це чи не єдиний мій талант. Бувають дні, коли я міркую про те, що мимоволі бачу світ саме так, і питаю себе: чи ­можна цю властивість узагалі назвати талантом? Зрештою, талант — це те, що ти використовуєш, а не те, що використовує тебе. Талант, який ти неможешвикористати, талант, яким ти одержимий, —мушузізнатися, це ризиковано. Але в той місяць, коли починається цезізнання, мій спосіб спри­йняття світу видається швидше перевагою, аніж небез­пекою, — власне, іноді небезпечні речі ство­рюють саме таке перше враження.

Місяць, про який ідеться, — квітень, найжорстокіший з місяців. Саме цього місяця у війни, що тривала дуже довго, підкосилися ноги, як то буває з війнами. Цей місяць був усім для жителів нашого куточка світу й нічим для всіх інших. Цей місяць був водночас кінцем війни і початком… Що ж, «мир» — не надто влучне слово, чи не так, дорогий Коменданте? То був місяць, коли я чекав кінця за стінами вілли, на якій прожив попередні п’ять років, за стінами, блискучими від битого коричневого скла, увінчаними ір­жавим колючим дротом. Там у мене була своя кімната — так само, як у вашому таборі, Коменданте. Звісно ж, цю кімнату годиться називати «ізоляційною камерою», і за­мість покоївки, яка щодня приходить прибирати, ви забез­печили мене охоронцем з дитячою пикою, який зовсім не прибирає. Та я не скаржусь. Для того щоб писати цю сповідь, мені потрібне усамітнення, а не чистота.

Ночами на віллі Генерала такого усамітнення не бра­кувало, чого не скажеш про день. Я був одним з офіцерів, що жили в його домі, єдиним нежонатим його штабу та найнадійнішим його помічником. Вранці, перш ніж руши­ти в коротку мандрівку до офісу, ми разом снідали, роз­бираючи пошту за одним кінцем тикового обіднього столу, тоді як його дружина навпроти наглядала за квартетом чудово вихованих дітей вісімнадцяти, шістнадцяти, чотир­надцяти та дванадцяти років; ще один стілець стояв по­рожнім — для дочки, що вчилася в Америці. Не всі бояли­ся кінця, однак Генерал розсудливо боявся. То був худий чоловік з досконалою поставою, ветеран з численними меда­лями, у його разі — чесно заслуженими. Хоча в нього буловсьогодев’ять пальців на руках і вісім на ногах, бо три пальці він втратив через кулі та шрапнель, лише родина й довірені особи знали про справжній стан його лівої ступні. Ніщо не стояло між ним та його амбіці­я­ми, хіба що мрія знайти гарну пляшку бургундського й випити її з тими, кого не тягне кидати кубики льоду в келих з вином. Генерал був епікуреєць і християнин — саме в такому порядку, вірянин, який вірив у гастрономію та Бога, свою дружину та дітей і у французів та американців. З його погляду, вони опікувалися нами значно краще за тих іноземних Свенгалі1, що зачарували наших північних братів (та й деяких південних теж), а саме: Карла Маркса, В. І. Леніна та Керманича Мао. Та хіба ж він хоча б читав цих мудреців! Це до моїх обов’язків, як його ад’ютанта та молодшого офіцера розвідки, входило забезпечувати Генерала поспіхом нашкрябаними нотатками про «Мані­фест комуністичної партії»2 чи «Червону книжечку»3 Мао. А його справою вже було за нагоди показати, що він зна­ється на тому, як мислить ворог, і найпаче він любив ле­нінське питання — циту­вав його за будь-якої нагоди.

— Панове, — казав він, постукуючи своїми твердими суглобами по поверхні відповідного столу. — Що робити?

Марно було казати Генералові, що це питання на­справді поставив Микола Чернишевський в одноймен­ному романі. Хто тепер пам’ятає Чернишевського? Важливим був Ленін, людина дії, він узяв це питання й привласнив собі.

Того квітня, найпохмурішого з усіх, поставши перед питанням, що ж робити, Генерал, який завжди міг знайти собі справу, вже був на це не спроможний. Чоловіка, який вірив у mission civilisatrice та Американський Спо­сіб Життя, щонайменше вкусив жучок недо­віри. Охоп­лений раптовим безсонням, він узявся блукати віллою, зеленкувато-блідий, немовби хворий на малярію. Від­коли в березні, за кілька тижнів до того, занепав наш північний фронт, він з’являвся на порозі мого кабінету або ж моєї кімнати на віллі, щоб урвати хоч якісь нови­ни — зазвичай сумні.

— Ні, ви в це вірите? — питав він, на що я мав одну з двох відповідей: «Ні, сер!» або ж «Неймовірно!»

Ми не могли повірити, що миле, мальовниче кавове містечко Банметгуот, моя гірська батьківщина, здалося на початку березня. Ми не могли повірити, що наш президент Тх’єу, чиє ім’я так і проситься до плювка, віддав нашим військам, що охороняли нагір’я, наказ відступити. Ми не могли повірити, що Дананг та Нячанг здалися чи що наші солдати стріляли цивільним у спини, коли ті оскаженіло проби­вали собі шлях до втечі баржами та човнами, і смерть тисячами знімала врожай. У тиші й самотності мого кабі­нету я дбайливо робив знімки цих доповідей, щоб потішити Мана, мого керівника. Я й сам з них тішився, однак не міг не спочувати тяжкій долі цих бідних людей. Можливо, з по­літичного погляду, моє спочуття до них було неправильне, але ж і моя мати, якби жила, перебувала б серед них. Вона була бідна людина, я зростав її бідним дитям, а бідних людей ніхто не питає, чи хочуть вони війни. Ніхто не питав їх, чи хотіли вони померти від спраги та перегріву на березі моря, чи щоб їх грабували й ґвалтували свої ж вояки. Якби ці тисячі лишилися живими, вони не повірили б своїй смерті, так само як ми не могли повірити, що ­американці — наші друзі, благодійники, захисники — зневажливо відмовили­ся дати нам ще грошей. Та й що ми робили б з тими гріш­ми? Купували б амуніцію, бензин та запчастини до зброї, літаків і танків, що їх ті ж самі американці дали нам за­дарма. Вони забезпечили нас шприцами, однак тепер, як ті збоченці, відмовляли нам у наркотику («Нема нічого, — буркотів Генерал, — дорожчого за безплатне»).

Наприкінці наших бесід та обідів я підпалював Генера­лові сигарету, і він витріщався в нікуди, забуваючи про свою «Лакі Страйк», яка повільно поїдала сама себе в його пальцях. У середині квітня, коли попіл вжалив його, пробудивши від задуми, і він вимовив слово, що не варто було говорити, Мадам угамувала дітей, які порскнули зо сміху, і сказала:

— Якщо чекатимеш ще довше, ми не зможемо вибра­тися. Слід уже зараз попросити у Клода літака.

Генерал вдав, ніби не чує Мадам. У неї був розум обчис­лювальної машини, постава інструктора з муштри і тіло незайманки навіть після народження п’яти дітей. Усе це було загорнуте в ту зовнішність, що змушувала наших художників, які вчилися мистецтва у французів, добирати найпастельніші з кольорів акварелі та найрозмитіші рухи пензля. Коротко кажучи, вона була ідеальна в’єтнамська жінка. За цей скарб Генерал був довіку вдячний і так само нажаханий. Потираючи обпечений кінчик пальця, він по­дивився на мене і сказав:

— Гадаю, час попросити у Клода літака.

Я глянув на Мадам лише тоді, коли він знову взявся вивчати свій опік. Мадам ледь підняла брову.

— Гарна ідея, сер, — сказав я.

Клод був наш найближчий американський друг, такий близький, що одного разу він зізнався мені в тому, що має одну шістнадцяту негритянської крові.

— О, — сказав тоді я, так само як і він, розмазаний бурбоном з Теннессі, — тоді зрозуміло, чому в тебе чорне волосся, чому так гарно засмагаєш і танцюєш ча-ча-ча, наче один з нас.

— Бетховен, — одповів він, — теж походив з однієї шістнадцятої.

— Тоді зрозуміло, — сказав я, — чому ти співаєш «З днем народження» так, наче всім довкола байдуже.

Ми були знайомі два з гаком десятиліття, відколи у п’ятдесят четвертому він помітив мене на баржі з бі­женцями й побачив у мені талант. Я тоді був як на свої роки розвиненим дев’ятирічним хлопчиком, що вже не­погано знав англійську: мене вчив американський місіонер-першопроходець. Клод нібито працював у службі підтримки біженців. Тепер він обіймав посаду в американ­ському посольстві, начебто маючи сприяти розвиткові туризму в нашій охопленій вій­ною країні. Як ви можете собі уявити, це вимагало від нього всього, що він міг ви­тиснути з хустинки, просоченої потом на все здатного аме­риканського духу, до останньої краплини. Насправді Клод був з ЦРУ, що опинилось у цій країні ще в ті дні, коли французи правили своєю імперією. Тоді ЦРУ було ще УСС4, і Го Ші Мін просив у них допомоги в боротьбі з Францією. Він навіть процитував слова батьків-засновників Америки у своїй декларації незалежності нашої країни. Вороги Дядька Го казали, що він говорив обома сторонами рота,однакКлод вважав, що він просто здатен дивитися на речі з обох сторін. Я зателефонував Клодові зі свого кабінету, що був трохи далі коридором за кабінет Генерала, і англійською повідомив його, що Генерал утра­тив надію. В’єтнамську Клод знав погано, французьку — ще гірше, а от його англійська була бездоганна. Я наголо­шую нацьомулише тому, що не можу сказати того ж про всіх його земляків.

— Усе скінчено, — мовив я і, сказавши це Клодові, нарешті усвідомив, що це правда. Я думав, що він запере­чуватиме, говоритиме, що американські бомбардувальни­ки ще можуть заповнити наше небо чи повітряна амери­канська кавалерія скоро може скерувати свої гелі­коптери нам на порятунок, але Клод мене не розчарував.

— Побачимо, що можна зробити, — сказав він на тлі бубоніння голосів.

Я уявив собі метушню в посольстві, розпечені теле­тайпи, дроти, терміново прокинуті від Сайгона до Вашинг­тона, співробітників, що гарують без відпочинку, і сморід поразки, такий пекучий, що навіть кондиціонери не мо­жуть з ним упоратися. Серед цієї гарячки Клод зберігав разючий спокій. Він прожив тут так довго, що тропічна волога ледь змушувала його спітніти. Він міг вистежити людину в темряві, однак сам у цій країні ніколи не міг бути невидимим. Хоча він і був інтелектуал, то була осо­блива американська порода, м’язиста, з тих, хто займа­ється греблею і має солідні біцепси. Тоді як наші науков­ці були переважно бліді, короткозорі й хирляві, Клод мав шість футів два дюйми5 зросту, ідеальний зір і зберігав чудову форму, щоранку роблячи двісті відтискань зі сво­їм слугою, хлопчиком з народу нунг6, на спині. У свій вільний час він читав і щоразу навідувався на віллу, ма­ючи під пахвою книжку. Коли він прийшов до нас через кілька днів, то ніс «Азійський комунізм та східний спосіб знищення» Річарда Гедда в м’якій обкладинці.

Книжка призначалася мені, тимчасом як Генерал отримав пляшку «Джека Деніелза» — ось що я обрав би собі на подарунок, якби мав вибір. Однак я уважно роздивився обкладинку, щільно вкриту такими захопливими вигука­ми, що вони могли б походити з листів дівочого фанклубу. Тільки от усе це радісне белькотіння написали пара міністрів оборони, сенатор, який два тижні прожив у на­шій країні в пошуку фактів, та відомий телеведучий, який своєю вимовою наслідував Моїсея у виконанні Чарлтона Гестона. Причина їхнього захвату ховалась у підзаголовку: «Про розуміння марксистської загрози в Азії та перемогу над нею». Коли Клод сказав, що всі читають цей підруч­ник, я сказав, що теж його прочитаю. Генерал відкоркував пляшку і був не в настрої обговорювати книжки чи бала­кати, не тепер, коли столицю оточили вісімна­дцять дивізій ворога. Він хотів поговорити про літак, і Клод, крутячи в долонях свою склянку віскі, сказав, що найкраще, що він може влаштувати, — чорний, незареєстрований рейс на С-130. Цей борт уміщував дев’яносто двох парашутис­тів з усім спорядженням, Генерал чудово це знав, бо сам служив у повітряних силах, перш ніж президент покликав його стати на чолі Національної поліції. Він пояснив Клодові: проблема в тому, що одна його велика родина налічує п’ятдесят вісім осіб. ­Декого з них він не любив, кількох узагалі ненавидів, однак Мадам ніколи не пробачила б йому, якби він не врятував усіх її родичів.

— А мої люди, Клоде? — спитав Генерал своєю чіт­кою, офіційною англійською. — Як щодо них?

Генерал та Клод поглянули на мене. Я спробував на­брати хороброго вигляду. Я не був старшим офіцером штату, але як ад’ютант Генерала та офіцер, який найбіль­ше знався на американській культурі, відві­дував усі його зустрічі з американцями. Деякі мої земляки володіли ан­глійською не гірше за мене, хоча більшість мали ледь помітнийакцент. Але мало хто був здатен, як я, обгово­рювати бейсбольні подачі, те, яка страшна Джейн Фонда, або ж чим «Ролінг Стоунз» кращі за «Бітлз». Якби аме­риканець заплющив очі, слухаючи мене, він подумав би, що я — один з його людей. Насправді телефоном мене легко було сприйняти за американця. Під час особистої зуст­річі моїх співрозмовників неодмінно дивувала моя зо­внішність, і вони майже завжди питали, як я навчився так говорити англійською. У цій республіці хлібного дерева, франшизі Сполучених Штатів, американці очікували, що я буду одним з мільйонів тих, хто не говорить англійською, говорить піджином7чи англійською з сильним акцентом. Я не виправдовував їхніх сподівань, саме тому завжди прагнув в усній чи письмовій формі продемонструвати, як ­добре я знаю їхню мову. Я мав більший словниковий запас і вживав граматику правильніше за середнього освічено­го американця. Я діставав і високі ноти, і низькі, тому без щонайменших ускладнень розумів, коли Клод говорив про посла як про «поца» та «дрочило» з «головою в дупі», бо той заперечував неодмінне падіння міста.

— Офіційно, — сказав Клод, — евакуації не буде, бо нас не зривають з місця найближчим часом.

Генерал, який дуже рідко підвищував голос, тепер це зробив.

— Неофіційно ви нас кидаєте! — крикнув він. — Вдень і вночі з аеропорту йдуть літаки. Усі, хто працює з американцями, хочуть виїзну візу. За візами вони йдуть до вашого посольства. Ви евакуювали своїх жінок. Ви евакуювали немовлят і сиріт. Чому лише американці не знають, що американці тікають звідси?

Клодові стало гідності вдати ніяковість, пояснюючи, що в разі оголошення евакуації в місті спа­лахнули б заколоти, і люди могли б напасти на тих аме­риканців, які зосталися тут. Так уже було в Данангу та Нячангу, де американці втекли, рятуючи свої життя, і залишили місцевих жителів битися одне з одним. Але, попри цей прецедент, у Сайгоні було навдивовижу спо­кійно. Його мешканці поводилися, немов подружжя, чий шлюб уже зруйновано, проте вони прагнуть триматись одне за одного і тонути разом, якщо це дасть їм змогу не визнавати зрадницької правди. А правда тут полягала в тому, що принаймні мільйон людей так чи інакше пра­цювали на американців, починаючи з тих, хто чистив їм взуття, і закінчуючи тими, хто керував армією, сформо­ваною американцями за їхнім власним уявленням, щоб робити їм феляцію за ціною гамбургера десь у Пеорії чи Покіпсі. Чимало хто з цих людей вірив, що, як комуністи переможуть (у що вони відмовлялися вірити), на них чекатиме в’язниця або ж гарота8, а на незайманих дів­чат — шлюб із варварами. Чому б їм так не думати? Саме такі чутки розпускало ЦРУ.

— Отже… — почав Генерал, але Клод його перебив:

— Ви маєте літака, і вам слід вважати це за щастя, сер.

Генерал був не з тих, хто благає. Він прикінчив своє віскі, як і Клод, тоді потиснув йому руку і попрощався, не зводячи з нього погляду. «Американці люблять дивитися людям у вічі, — сказав мені якось Генерал, — особливо коли трахають їх ззаду». Клод бачив ситуацію інакше.

— Інші генерали дістають місця лише для найближчих родичів, — сказав він нам, прощаючись. — Навіть Бог та Ной не могли врятувати всіх. Принаймні не стали.

Чи справді вони не могли? Що сказав би на це мій батько? Він був католицьким священником, але я не пам’ятаю, щоб цей бідолашний сановник колись читав проповідь про Ноя, хоч і визнаю, що я ходив на месу тільки для того, щоб подрімати. Але хоч що могли зро­бити Бог чи Ной, та я не сумніваюсь, усі люди Генерала, маючи таку змогу, порятували б сотню кровних родичів, так само як усі ті офіційні, що могли собі дозволити хабаря. В’єтнамські родини — річ тонка й складна. Як єдиний син пригнобленої матері, я інколи і хотів мати та­ку родину, однак тепер, безперечно, був не той випадок.

Пізніше того ж дня президент подав у відставку. Я думав, що він покине країну за кілька тижнів до того, як годиться диктаторові, й заледве думав про нього, працюючи над списком евакуації. Генерал був прискіпливий, уважний до деталей і звик швидко ухвалювати тяжкі рішення, проте це завдання він доручив мені. Сам займався звичними справами: читав ранкові звіти з допитів, ходив на зустрічі до помешкань загальної об’єднаної частини штабу, теле­фонував довіреним особам, щоб обговорити, як утриму­вати місто й водночас підготуватися до того, щоб покинути його, — непростий маневр, наче грати в музичні стільці під свою улюблену пісню. Я думав про музику, бо, скла­даючи список у своїй кімнаті на віллі в нічну годину, слухав американське радіо на приймачі «Соні». Пісні «Темптейшнз», Дженіс Джоплін та Марвіна Ґея зазвичай роби­ли погане більш стерпним, а хороше — взагалі чудовим, але не в такі часи. Кожне викреслене ім’яскидалося на смерт­ний вирок. Усі наші імена, від наймолодшого офіцера до Генерала, були у списку, який власниця запхала собі до рота, коли ми увірвалися до неї три роки тому. Поперед­ження, яке я надіслав Манові, не дісталося до неї вчасно. Коли поліцаї притиснули цю агентку комуністів до під­логи, мені не лишалося нічого, крім сунути руку їй до рота й витягнути просочений слиною список. Його зіжмаканеіснуваннядоводило, що за членами Особливої Служби, які звикли стежити за іншими, теж стежили. Навіть якби я лишився з нею наодинці, я не міг ризикувати своїм при­криттям і сказати, що я — на її боці. Я знав, яка доля чека­ла на неї. У камерах допиту Особливої Служби говорили всі, вона мимоволі видала б мене. Агентка була молодша за мене, але доволі мудра, щоб теж знати, що на неї чекає. На якусь мить я побачив у її очах правду, яка полягала в тому, що вона ненавиділа мене за те, що я був тим, ким вона мене вважала, — агентом деспотичного режиму. Тоді, як і я, вона згадала про роль, яку мусила грати.

— Благаю, панове! — заплакала вона. — Я невинна! Присягаюся!

Три роки по тому агентка комуністів досі була в камері. Я тримав її справу в себе на столі, як нагадування про те, що не зміг її врятувати. Ман сказав, що в цьому є і моя провина. Коли настане день звільнення, саме я відчиню її камеру. На момент арешту їй було двадцять два, до спра­ви додано дві світлини, одна — з арешту, друга зроблена кілька місяців тому, на ній її очі згасли, а волосся стало рідшим. Наші камери були машинами часу, де ув’язнені старішали значно швидше, ніж мали б. Ці два її обличчя, тоді й тепер, допомогли мені обрати кількох людей для спа­сіння й приректи на смерть багатьох інших, дехто з яких мені навіть подобався. Кілька днів я укладав і переукладав список, тим часом були винищені захисники Суанлока, а Пномпень з іншого боку кордону впав під натиском чер­воних кхмерів. Через кілька вечорів наш експрезидент таємно втік до Тайваню. Клод, що відвозив його до аеро­порту, чув металевий брязкіт з надміру важких валіз пре­зидента — ймовірно, від чималої частки золотого запасу нашої нації. Наступного ранку він зателефонував мені, щоб сказати, що наш літак вилітає за два дні. Я покінчив зі списком раніше того ж вечора і сказав Генералові, що вирішив на користь демократичності та репрезентатив­ності, обравши офіцера найвищого рангу, офіцера, якого всі вважали найчеснішим, того, чия компанія була мені найприємніша, і так далі. Він погодився з моїми аргумен­тами та з їхнім неминучим наслідком — чимало старших офіцерів, найбільш обізнаних і найбільш винуватих у діяльності Особливої Служби, залишатьсятут. Список я завер­шив полковником, майором, щеоднимкапітаном і двома лейтенантами. Лишив одне місце для себе і ще три — для Бона, його дружини та їхнього сина, мого хрещеника.

Коли того вечора Генерал зайшов до мене поплакатись, з напівпорожньою пляшкою віскі в руці, я попросив його зробити мені послугу і взяти Бона з нами. Ми не були кревні брати, але він один з двох моїх побратимів, ще зі школи. Другим був Ман. Ми втрьох присягнули один одно­му в невмирущій вірності, розрізавши свої юні долоні й змішавши кров у ритуальному рукостисканні. У моєму гаманці лежав чорно-білий знімок Бона та його родини. Бон мав вигляд привабливого чоло­віка, відлупцьованого до крові й м’яса, от тільки Господь від початку нагородив його саме таким обличчям. Ані берет парашутиста, ані випрасу­вана до хрускоту, смугаста, немов тигр, військова форма не давали відвести погляд від схожих на парашути вух, під­боріддя, яке весь час ховалось у складках на шиї, та плес­катого носа, що вказував чітко направо, немов відобража­ючи його політичні погляди. Говорячи про його дружину, Лінь, поет цілком міг би порівняти її обличчя з повнею, натякаючи цим не лише на його пишність та округлість, але й на те, яке воно плямисте та вкрите кратерами, змере­жане шрамами від прищів. Як ці двоє змогли породити таке миле дитя, як Дук, — загадка. Або ж плід простої логіки, за якою два мінуси, поєднані разом, дають плюс.

Генерал повернув мені фото і сказав:

— Це найменше, що я можу зробити. Він пілот. Якби наша армія складалася лише з повітряних сил, ми б пере­могли в цій війні.

Якби… Але не існувало жодного «якби», лише невід­воротний факт: Генерал сидів нині на самому краєчку мого стільця, поки я стояв біля вікна, потягуючи своє віскі. Надворі його зв’язкові згодовувалижменітаємниць вогнищу, яке палало в бочці на п’ятдесят п’ять галонів9, роб­лячи цю ніч ще спекотнішою. Генерал підвівся, стис­каючи склянку в руці, і заходився міряти кроками мою невелику спальню, вбраний лише в боксери та спідню майку, з опівнічною тінню неголеності на підборідді. Ли­ше економки, родина та я бачили його в такомувигляді. Коли до вілли приходили відвідувачі, о будь-якій годині, він зустрічав їх з напомадженим волоссям, у своїй на­крохмаленій формі кольору хакі — на грудях більше стрічок, аніж у волоссі королеви краси. Але того вечора, коли тишу на віллі час від часу порушували тільки пострі­ли, він дозволив собі поскаржитися на те, як амери­канці обіцяли нам спасіння від комунізму, якщо ми роби­тимемо те, що вони скажуть.

— Вони почали цю війну, а тепер втомились від неї і продали нас, — сказав він, наливаючи мені ще. — Але хто у цьому винний, якщо не ми? Ми виявилися достат­ньо дурними, щоб вірити, що вони дотримають свого слова. Тепер нам нема куди тікати, тільки в Америку.

— Це не найгірше місце, — зазначив я.

— Може, й так, — сказав він. — Принаймні ми житимемо, аби боротися далі. Але наразі ми зазнали повної й беззаперечної поразки. Який тост годиться для цього?

За мить відповідь спала мені на думку.

— За кров в очах, — сказав я.

— Оце точно.

Не пригадаю, хто саме навчив мене цього тосту чи хоча б, що він мав означати, крім того, що я набув його десь протягом років, про­ведених в Америці. Генерал теж там бував, провів кілька місяців у п’ят­десят восьмому молодшим офіцером на тренуваннях загону у Форт-Беннінгу — саме там «зелені берети» навіки налашту­вали його проти комунізму. До мене це не причепилось. Я вже був під прикриттям, частково — студент-стипендіат, частково — шпигун на навчанні, самотній пред­ставник своєї нації в невеликому коледжі серед лісу; вінназивавсяЗахідним і мав задевіз«Occidens Proximus Orienti»10. У шістдесятих роках я провів там, у мрійли­вому, просоченому сонцем світі Південної Каліфорнії, шість ідилічних років. Вивчення шляхів, каналізаційних систем чи інших подібних корисних справ було не для мене.НатомістьМан, мій колега-конспіратор, дав мені завдання вивчити американський спосіб мислення. Моя війна була психологічна. Зважаючи на це, я читав аме­риканську історію та літературу, вдосконалював свою граматику, вбирав у себе сленг, смалив косяки та втра­тив незайманість. Коротко кажучи, я закінчив навіть не бакалаврат, а магі­стерку, ставши експертом у всіх мож­ливих суто американських нау­ках. Навіть тепер я доволі чітко пригадую, де саме вперше прочитав слова найвеличнішого з американських філософів, Емерсона11, — на газоні, біля райдужної алеї жакаранд. Моя увага мету­шилася між екзо­тичними, засмаглими однокурсницями в коротких топах та шортах, що брали сонячні ванни на ложі з червневої трави, та різкими чорними словами на білосніжній сторінці: «Послідовність спантеличує невеликий розум». Нічого правдивішого про Америку Емерсон не писав, але я не тільки тому підкреслив ці слова раз, двічі, тричі. Те, що вразило мене тоді, та й досі бентежить, — ті ж слова можна сказати про нашу бать­ківщину, де ми всі, м’яко кажучи, непослідовні.

Нашого останнього ранку я відвіз Генерала до приміщен­ня Національної поліції. Мій кабінет був далі за кабінет Генерала, і звідти я по черзі викликав п’ятьох обраних офіцерів на приватну зустріч.

— Їдемо сьогодні? — спитав украй знервований пол­ковник, його очі були розширені й вологі.

— Так.

— Мої батьки? Батьки моєї дружини? — спитав майор, огрядний зав­сідник китайських ресторанів у Тьолоні.

— Ні.

— Брати, сестри, племінники, племінниці?

— Ні.

— Економки та няньки?

— Ні.

— Скрині, шафи, колекції порцеляни?

— Ні.

Капітан, що трохи накульгував через венеричну хво­робу, погрожував покінчити з собою, якщо я не знайду ще місця. Я простягнувйомусвого револьвера, і він зі­щулився. Молоді ж лейтенанти були вдячні. Свої попе­редні пости вони дістали через зв’язки батьків, тож тепер поводилися смикано й нервово, наче маріонетки.

Я зачинив двері за останнім з них. Коли від далеких вибухів задзеленчали шибки, я побачив на сході вогонь і дим. Ворожа артилерія підпалила склад амуніції в Лонгбіні. Я одночасно відчував потребу й у скорботі, й у свят­куванні, тож висунув шухляду, в якій зберігав пляшку «Джим Бім», — там ще лишилося кілька унцій віскі. Якби моя бідолашна мати була жива, вона сказала б: «Не пий стільки, синку. Цетобі не на користь». Хіба ж так, мамо? Коли перебуваєш у такійскладнійситуації, як я, кріт серед людей Генерала, то шукаєш розради, де тільки можеш. Я прикінчив віскі, тоді повіз Генерала додому черезгрозу. Місто захлиналось у навколоплідних водах, що віщували наближення сезону дощів. Дехто сподівався, що мусон може уповільнити наступ північних військ, але я в цьому сумнівався. Я пропустив вечерю й спакував у наплічник туалетне начиння, чиноси12, сму­гасту сорочку, куплену в крамниці «Джей Сі Пенні» в Лос-Анджелесі, пару лоферів13, три зміни білизни, електричну зубну щітку з ринку злодіїв14, фото моєї мате­рі в рамці, конверти зі світлинами з дому та з Америки, камеру «Кодак» і «Азійський комунізм та східний спосіб знищення».

Наплічник мені подарував Клод на честь закінчення коледжу. То була найкрасивіша з моїх речей, його мож­на було носити на спині або, перечепивши ремені, зро­бити з нього валізку й носити в руці. Наплічник був зро­блений з м’якої коричневої шкіри поважним виробником з Нової Англії. Він мав насичений, загадковий запах осін­нього листя, лобстера на грилі, поту й сперми приватної школи для хлопчиків. З одного боку на ньому були ви­ведені мої ініціали, однак найбільша його особливість — подвійне дно. Клод сказав, що в кожного чоловіка в ба­гажі мусить бути подвійне дно. Ніколи не знаєш, якої саме миті воно стане в пригоді. Без його відома я сховав туди свою мінікамеру «Мінокс». Вона, подарунок Мана, ко­штувала як моя зарплата за три роки. Саме нею я знімав таємні документи, до яких мав доступ і які, на мою думку, могли б знадобитися згодом. В останню чергу я перебрав решту своїх книжок і платівок, здебільшого придбаних у Штатах і вкритих відбитками моєї пам’яті. У мене не було місця для Елвіса чи Ділана, Фолкнера чи Твена, і хоча я міг їх замінити, проте мені було важко на душі, коли я писав на коробках з книжками та платівками ім’я Ма­на. Вони були надто об’ємні, як і моя гітара, що з докором вигинала свої повні стегна на ліжку, коли я пішов.

Я закінчив пакуватись і взяв «сітроен», щоб забрати Бона. Військові поліцаї на пунктах контролю пропускали мене помахом руки, щойно помічали на автомобілі зірки Генерала. Пункт призначення лежав по той бік річки — жалюгідної водойми в облямівці з халуп біженців з сіл, ферми та будинки яких знищили солдати-піроманіяки та палії, що знайшли своє покликання в бомбуваннях. Бон та Ман чекали на мене за цим лісом хатин, біля пивниці просто неба в самому серці четвертого округу, де ми втрьох провели за пияцтвом більше годин, ніж я здатен підрахувати. За столиками було повно солдатів та морпіхів — під стільцями гвинтівки, волосся коротко під­стрижене військовими перукарями-садистами, що за­ради якоїсь мерзенної френологічної мети повідкривали контури їхніх черепів. Щойно я сів, Бон налив мені пива, але пити не дозволив, доки не проголосив тост.

— П’ємо за возз’єднання, — сказав він, підносячи свою склянку. — Ми знову зустрінемося на Філіппінах!

Я зазначив, що йшлося насправді про Гуам, адже дик­таторові Маркосу набридли біженці, і він перестав їх приймати. Бон загарчав, потираючи склянку об чоло.

— Не думав, що може стати ще гірше, — сказав він. — А тепер ще й філіппінці дивляться на нас зверхньо?

— Забудь про Філіппіни, — сказав Ман. — Пиймо краще за Гуам. Кажуть, там починається день Америки.

— І закінчується наш день, — пробурмотів Бон.

На відміну від нас з Маном, Бон був щирим патріотом, республіканцем, який добровільно зголосився воювати й ненавидів комуністів від того самого дня, як представник місцевої ланки поставив його батька, старосту селища, на коліна і змусив сповідатися, перш ніж вгатити кулю йому за вухо. Залишений напризволяще Бон точно взяв би приклад з японців і бився б до останнього або ж навіть приставив пістолет до своєї скроні, тож ми з Маном переконали його подумати про дружину та сина. Ми за­певняли його, що від’їзд до Америки — не втеча, а стра­тегічний відступ. Ми сказали Бонові, що Ман з родиною полетять туди завтра, тоді як правда полягала в тому, що Ман залишиться, щоб на власні очі засвідчити звільнен­ня Півдня північними комуністами, яких Бон так знева­жав. Тепер же Ман стиснув його плече своїми довгими, витонченими пальцями і сказав:

— Ми втрьох — побратими. Ми будемо побратима­ми, навіть програвши цю війну, навіть втративши нашу країну. — Він позирнув на мене, і його очі були мокрі. — Для нас нема кінця.

— Твоя правда, — відповів Бон і щосили закивав, аби приховати сльози в очах. — То годі суму й мороку. Питимемо за надію. Ми повернемося, щоб повернути нашу країну. Правда?

Він теж подивився на мене. Я не соромився своїх сліз. Ці чоловіки були ліпші за будь-яких справжніх братів, яких я міг би мати, бо ми самі обрали один одного. Я під­няв свою склянку й виголосив:

— За повернення. І за братство, що ніколи не скін­читься.

Ми осушили наші склянки, гукнули, щоб нам прине­сли ще, обійняли один одного за плечі й пірнули в годину братньої любові та пісень — музикою нас забезпечував дует в іншому кінці майданчика. Гітарист з довгим волос­сям ухилявся від призову до війська, його шкіра була хворобливо бліда, бо ж він був змушений останні десять років удень жити в стінах дому власника бару, виходячи звідти лише вночі. Волосся його ніжноголосої партнерки було так само довге, струнку фігуру облягав шовковий ао дай15 кольору щік збентеженої незайманки. Вона спі­вала пісню на вірші Чінь Конг Сона, народного співака, якого любили навіть парашутисти. «Завтра я піду, лю­ба…» Її голос підносився над галасом балачок та дощу. «Не забудь покликати мене додому». Моє серце тремтіло. Наш народ не з тих, хто йде на війну за помахом чиєїсь руки, під ревіння труб і сурм. Ні, ми билися під звуки пісень про кохання, бо ж ми італійці Азії.

«Завтра я піду, люба. Ночі в цьому місті пере­стали бути прекрасними». Якби Бон знав, що бачить Мана востаннє, можливо, на роки, а можливо — і на все життя, він ніколи б не ступив на борт того літака. Ще зі шкільних часів ми вважали себе трьома мушкетерами, один за всіх — і всі за одного. Ман познайомив нас з Дюма, по-перше, тому, що він писав чудові романи, а по-друге, тому, що він був квартероном, а отже, і прикладом для нас, колонізованих тими ж французами, що зневажали його походження. Ман, жадібний до книжок та історій, міг би стати викладачем літератури в нашо­му ліцеї, якби ми жили в мирний час. Він не лише переклав нашою мовою три загадкові історії Ерла Стенлі Ґарднера про Перрі Мейсона, але й сам, під псевдонімом, написав роман у стилі Золя; а втім, він не надто врізався у пам’ять. Ман вивчав Америку, однак сам там ніколи не бував, як і Бон, що замовив ще пива й спитав, чи є в Америці пивниці просто неба.

— У них є бари та супермаркети, де завжди можна дістати пива, — сказав я.

— Але чи є там прекрасні жінки, що співають таких пісень? — запитав він.

Я налив йому ще і сказав:

— Там є прекрасні жінки, але таких пісень вони не співають.

Тоді гітарист почав перебирати акорди іншої пісні.

— Вони співають таких пісень, — сказав Ман.

Це була «Вчора» групи «Бітлз». Ми втрьох почали підспівувати, і мої очі ставали дедалі мокрішими. Як це — жити в часи, коли маєш долю, інакшу за війну, коли то­бою керують не продажні боягузи, коли твоя країна не схожа на безрукого й безногого каліку, який живе лише на американській допомозі, що скрапує йому у вени? Окрім моїх побратимів, я не знав жодного з юних солда­тів, що оточували мене, однак зізнаюся, я спочував усім їм, загубленим у відчутті, що за кілька днів вони будуть мертві, чи поранені, чи заарештовані, чи принижені, чи покинуті, чи забуті. Вони були моїми ворогами, та вод­ночас — і братами по зброї. Їхнє любе місто скоро мало впасти, а моє — мало бути звільнене. То був кінець їх­нього світу й усього лише зміна світів для мене. Тож у ті дві хвилини ми всі співали від щирого серця, пам’ятаючи минуле й одвертаючись від майбутнього, наче плавці, що на спинах гребуть до водоспаду.

Коли ми зібрались іти, дощ нарешті вщух. Ми курили свої останні сигарети біля входу до вологої, повної ка­люж алеї, яка вела з пивниці, коли з темряви цього ло­на вивалилася трійця морпіхів-гідроцефалів, співаючи:«Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!»Хоча була лише шоста година, вони були вже п’яні, заливши пивом свою втому. У кожного на плечі висіла М-16, і всі наче мали зайву пару яєць.Післядетальнішого огляду виявилося, що ці яйця — гранати, що звішувалися по обидва боки від пряжки ременя. Хоча форма, зброя та шоломи — усе було американського виробництва, як і в нас, переплутати з американцями їх було неможли­во: видавали зубчасті шоломи, ті сталеві каструлі, що були розроблені для американських голів, а отже, за­великі для будь-кого з нас. Голова одного з морпіхів зги­налася під його вагою туди-сюди, аж поки він не врізав­ся в мене, лаючись, бо шолом провалився йому аж на носа. Коли він підняв його, я побачив затьмарені очі, які він відчайдушно намагався сфокусувати.

— Привіт! — сказав він. З рота в нього смерділо, а південний акцент був такий густий, що я заледве його зрозумів. — Це що? Поліцай? Що ти робиш поряд зі справжніми солдатами?

Ман струснув на нього попіл.

— Цей поліцай — капітан. Козирніть старшому, лей­тенанте.

Другий морпіх, теж лейтенант, відповів:

— Як скажете, майоре.

На що третій, ще один лейтенант, сказав:

— До біса майорів, полковників, генералів. Прези­дент утік. Генерали — пф-ф-ф! Як дим. Нема. Рятують власні зади, як і завжди. Знає­те що? Нам лишається прикривати відступ. Як завжди.

— Який відступ? — спитав другий морпіх. — Нема куди відступати.

Третій погодився:

— Ми мертві.

— Майже мертві, — сказав перший. — Наша робо­та — вмерти.

Я викинув сигарету.

— Ви ще не мертві. Повертайтеся до своїх постів.

Перший морпіх ще раз сфокусував очі на моєму обличчі й зробив крок уперед, так що його ніс майже торкався мого.

— То що ти таке?

— Це вже занадто, лейтенанте! — вигукнув Бон.

— Я скажу тобі, що ти таке, — морпіх ткнув пальцем мені в груди.

— Не варто, — сказав я.

— Байстрюк! — загорлав він. Інші двоє лейтенантів розреготались і приєдналися до нього. — Байстрюк!

Я вихопив револьвера й тицьнув дуло морпіхові між очі. Друзі в нього за спиною нервово перехопили гвин­тівки, однак більше не зробили нічого. Вони були не при собі, проте не аж так, щоб вважати себе швидшими за моїх тверезіших товаришів.

— Ви п’яний, чи не так, лейтенанте? — мій голос мимоволі тремтів.

— Так, — сказав морпіх. — Сер.

— Раз так, то я вас не застрелю.

Саме тоді, на моє полегшення, ми почули перші бом­би. Усі голови хитнулись у північно-західному напрямку, до вибуху, за яким пролунав ще один і ще.

— Аеропорт, — сказав Бон. — П’ятсотфунтові бомби.

Виявилося, що він цілком мав слушність. З нашого місця не було видно нічого, лише на якусь мить стали помітні хвилі чорного диму. А тоді здалося, наче вся зброя в місті ожила, від центру до аеропорту, легка —клакклак-клакі важка —бах-бах-бах, небо заповнили помаранчеві траєкторії куль. Усі жителі цієї незугарної вулиці від галасу рвонули до вікон та дверей, і я повернув револьвера до кобури. Лейтенанти наче протверезіли в присутності свідків і, не вимовивши більше жодного слова, сіли у свій джип. Той рвонув з місця, дорогою об­ходячи нечисленні мотоцикли, до само­го перехрестя. Потім різко зупинився, і морпіхи висипали звідти зі своїми М-16, не зважаючи на вибухи та цивільних, що запо­внили тротуари. Моє серце почало битися швидше, коли лейтенанти пильно подивилися на нас у жовтому світлі вуличного ліхтаря, однак прицілилися вони в небо. Стрі­ляючи, вони завивали й волали, аж поки не спорожнили свої обойми. Моє серце шалено калатало, по спині стікав піт, але я, заради своїх друзів, посміхнувся і запалив ще одну сигарету.

— Ідіоти! — гаркнув Бон на цивільних, які стирчали у дверях.

Морпіхи сипонули на нас лайками, тоді повернулися до свого джипа, звернули за ріг і зникли. Ми з Боном попрощалися з Маном, і, коли він поїхав на своєму джи­пі, я кинув Бонові ключі. Бомбування та перестрілки припинились, і він, ведучи «сітроен» до своєї квартири, люто погрожував кривавою смертю всім підрозділам морської піхоти. Я мовчав. Не варто очікувати від морпіхів хороших манер. Однак варто сподіватися на пра­вильні інстинкти, коли йдеться про життя та смерть. Щодо того, як вони мене назвали, — це засмутило мене менше, аніж моя власна на це реакція. Я вже мав би звикнути до цього варіанта звертання до народженого поза шлюбом, але чомусь так і не звик. Моя мати була місцевою, мій батько був іно­земцем. І близьким людям, і чужим чомусь подобалося нагадувати мені про це з са­мого мого дитинства, коли на мене плювали, називаючи байстрюком, хоча іноді, для різноманіття, спочатку на­зивали байстрюком, а плювалися вже потім.

Розділ 2

Навіть тепер охоронець з дитячою пикою, який щодня заходить до мене, кличе мене байстрюком, коли має на те настрій. Це мене не дивує, хоча я й чекав ліпшого від ваших людей, любий Коменданте. Зізнаюся, це прізвись­ко досі болить мені. Можливо, він міг би трохи урізноманітнити все це й кликати мене «дворняжкою» чи «на­пів­кровкою», як це було в моєму минулому? Як щодо «метиса»? Так мене називали французи, коли слово «євразієць» їм набридало. У вустах американців воно надавало мені певного романтичного глянцю, але з фран­цузами було не так. Я досі періодично бачу їх у Сайгоні — охоп­лених ностальгією колонізаторів, які вперто наполягали на тому, щоб лишитись у країні навіть після того, як їхня імперія збанкрутувала. «Ле Серкль Спортіф» — це там вони збиралися, потягуючи перно та жуючи татарський біфштекс спогадів про те, що відбу­валося на сайгонських вулицях, які вони називали тільки старими французькими назвами — бульвар Нородом, рю Шасселу-Лоба, ке де ль’Аргонн. Нав’язували місце­вим свою допомогу із зарозумілістю нуворишів і, коли я проходив повз них, змірювали мене підозрілими по­глядами прикордонників при перевірці паспортів.

Однак не вони винайшли «євразійців». Пальма пер­шості належить англійцям в Індії, що теж не могли втри­матися і не чіпати чорний шоко­лад. Як і англи в коркових шоломах, американські експедиційні війська в тихооке­анському регіоні не могли протистояти місцевій спокусі. Вони теж створили своє гібридне слово для таких, як я, — «амеразієць». Хоча мені це слово й не підходило, навряд чи можна звинувачувати американців у тому, що вони вважали мене одним з них, адже з тропічних нащадків американських солдатів можна було б створи­ти невеликий народ. Солдати, породжені військом, амеразійці теж. Наші земляки більше люблять евфемізми, а не складні слова, і називають таких, як я, пилом життя. Формально, Оксфордський словник англійської, до яко­го я звернувся в коледжі, повідомив, що мене можна називати «побічною дитиною», тоді як закон у всіх відо­мих мені країнах зве мене «позашлюбним сином». Моя мати називала мене «дитям кохання», але про це мені говорити не хочеться. Зрештою, саме мій батько мав рацію. Він не називав мене ніяк.

Нема нічого дивного в тому, що мене потягнуло до Генерала, який, так само як мої друзі Ман і Бон, ніколи не кепкував з мого брудного походження. Обираючи мене до свого штабу, Генерал сказав:

— Єдине, що мене цікавить, це те, як добре ви робите свою справу, навіть якщо я проситиму вас про не надто хороші речі.

Я не раз довів йому свою компетентність. Евакуація була практично останнім доказом моєї здатності обходи­ти тонку межу між законним і незаконним. Людей об­рано, автобуси замовлено і, що найважливіше, хабарі за безпечний проїзд роздано. Гроші на них я брав з деся­ти тисяч доларів, реквізованих у Генерала, який перепра­вив мій запит до Мадам.

— Це надзвичайна сума, — сказала вона мені за чаш­кою улуну у своїй вітальні.

— Це надзвичайний час, — сказав я. — І майже опто­ва ціна за дев’яносто двох евакуйованих.

Вона не могла з цим не погодитися, бо кожен, хто до­слухався до міських чуток, міг би їй розповісти: по­дейкували, що ціна віз, паспортів і місць в евакуаційних літаках доходила до багатьох тисяч доларів, залежно від обраного набору та рівня істерії. Однак, перш ніж навіть мати змогу дати хабаря, треба було дістати доступ до змовників. У нашому разі це був майор з поганою репутацією, з яким я познайомився у нічному клубі «Ро­жевий» на вулиці Нґуєна Гюе. З розмови, яка велася криком, щоб перекрити психоделічну гримотню «СВС» чи попритми «Аптайт», я дізнався, що він працює в аеро­порту. За відносно скромний внесок у тисячу доларів він поінформував мене, хто чергуватиме в аеропорту під час нашого вильоту і де знайти їхнього лейтенанта.

Розібравшись з цим, ми забрали дружину й сина Бона та зібралися до вильоту о сьомій годині. Біля воріт вілли чекали два синіх автобуси — їхні вікна були заґратовані, від них мали відскакувати гранати терористів, однак, якщо вони будуть реактивні, покладатися доведеться хіба що на силу молитов. Родини нетерпляче чекали у дворі вілли, поки Мадам стояла на порозі зі слугами. Її смурні діти сиділи на задньому сидінні «сітроена» з похмурими, ди­пло­матич­ними обличчями й дивилися на Клода та Генера­ла, що курили, стоячи біля фар автомобіля. Стискаючи в руці список пасажирів, я викликав їх та їхні родини, перевіряв імена й направляв до автобусів. Згідно з ін­струкціями, кожен дорослий та підліток міг узяти з собою лише одну невеличку валізку, менші діти вчепились у то­ненькі ковдри чи алебастрових ляльок, західні личка яких застигли у фанатичних гримасах. Бон ішов останній. Він підтримував Лінь під лікоть, вона, своєю чергою, тримала за руку Дука. Той саме достатньо підріс, щоб крокувати впевнено, і ніс у другій руці жовте йо-йо, яке я привіз йому зі Штатів. Я козирнув хлопчикові, і він, зосередже­но насупившись, зупинився, витягнув ручку з маминої долоні й козирнув мені у відповідь.

— Усі на місці, — сказав я Генералові.

— Тоді час їхати, — відповів він, загасивши сигарету об каблук.

Останнім обов’язком Генерала було попрощатися з дво­рецьким, кухарем, домоправителькою та трійцею юних нянечок. Дехто з них просився поїхати з нами, однак Ма­дам твердо відмовила, і без того переконана в надмірнос­ті своєї щедрості, зважаючи на заплачене за офіцерів Генерала. Звісно ж, вона мала слушність. Я знав принаймні одного генерала, який, коли йому запропонували місця для його штабу, продав їх тим, хто дав найбільше. Тепер Мадам та її помічники всі ридали, крім підстаркуватого дворецького з пурпуровою аскотською краваткою на зобуватій шиї. Він почав свою службу як ад’ютант Генерала, коли той був усього лиш лейтенантом, і вони разом слу­жили під французами в пекельні дні Дьєнб’єнфу. Генерал стояв на нижній сходинці, аби не ззирнутися зі старим.

— Пробачте, — сказав він, опустивши непокриту го­лову й стискаючи кептаря в руці. То був єдиний раз, коли я чув, як він вибачається перед кимось, окрім Мадам. — Ви гідно нам служили, а от ми вчиняємо негідно. Але жоден з вас не постраждає. Беріть з вілли все, чого забажаєте, і йдіть. Якщо хтось спитає, не кажіть, що знаєте мене, що працювали на мене. Але про себе можу сказати: при­сягаюся вам, я не покину боротися за нашу країну!

Коли Генерал почав ридати, я подав йому носовичка. Запанувала тиша, і дворецький промовив:

— Я одне у вас попрошу, пане.

— Що саме, друже мій?

— Вашу зброю, щоб я зміг застрелитися!

Генерал похитав головою і промокнув очі моїм носо­вичком.

— Ти цього не зробиш. Іди додому і чекай на моє по­вернення. Тоді я дам тобі зброю.

Коли дворецький спробував козирнути йому, Генерал натомість простягнув йому руку. Тепер про Генерала ба­гато чого говорять, однак я можу лише засвідчити, що він був щирою людиною і вірив у все, що казав, навіть якщо то була брехня. Це не надто відрізняє його від біль­шості людей.

Мадам роздала слугам конверти з доларами (товщина конвертів відповідала статусу). Генерал повернув мені носовичка й супроводив Мадам до авто. У цій останній подорожі він сам сів за обтягнуте шкірою кермо й рушив на чолі двох автобусів до аеропорту.

— Я поїду в другому, — сказав Клод. — Ти сідай у перший, проконтролюй, щоб водій не заблукав.

Перш ніж зайняти своє місце, я затримався біля воріт, щоб востаннє глянути на віллу, яку свого часу звели корсиканські власники плантації гуми. Величезний та­маринд височів над схилами даху, довгі, вузлуваті струч­ки його кислих плодів звисали з віт, наче пальці мертвяка. Слуги досі стояли у просценіумі на сходах. Коли я по­махав їм рукою,вони сумлінно помахали мені у відповідь, і кожен стискав у другійруцібілий конверт, який у сяйві місяця перетворився на квиток у нікуди.

Шлях від вілли до аеропорту був тою мірою простим, якою це взагалі можливо в Сайгоні, тобто зовсім непро­стим. Від воріт ми мали б звернути праворуч, до Тгі Суань, тоді ліворуч по Ле Ванкет, праворуч на Гонг Тап Ту в на­прямку кварталу посольств, ліворуч по Пастера, знову ліворуч по Нґуєн Дінь Тьєу, праворуч по Конг Лі, тоді прямо до аеропорту. Але замість того, щоб повернути ліворуч по Ле Ванкет, ­Генерал звернув праворуч.

— Він не туди їде, — сказав мій водій. У нього були жовті від нікотину пальці й небезпечно гострі нігті на ногах.

— Їдьте за ним, — відповів я.

Я стояв біля прочинених дверей, які пропускали про­холодне вечір­нє повітря. На першій від мене лаві сиділи Бон і Лінь, Дук на материному коліні нахилився вперед, дивлячись у вікно понад моїм плечем. Вулиці були порожні. Радіо повідомило, що оголошено комендантську годину на добу через страйк в аеропорту. Тротуари були майже такі ж безлюдні, тільки де-не-де, наче привиди, лежали комплек­ти форми, скинутої дезертирами. Подекуди це були такі акуратні купки (шолом на сорочці, взуття під штаньми), що можна було подумати, наче їхні власники випарувалися під рентгенівським променем. Навіть у місті, де ніщо не пропадало просто так, ніхто не чіпав ціформи.

У моєму автобусі їхало принаймні кілька солдатів у ци­вільному, ­хоча решту родичів Генерала становили зде­більшого жінки й діти. Ці пасажири буркотіли щось собі під ніс, скаржачись на одне, на інше, та я не звертав на них уваги. Навіть якби наші земляки опинились у раю, вони б не оминули нагоди зазначити, що там не так тепло, як у пеклі.

— Чому він туди їде? — спитав водій. — Комендант­ська година! Нас усіх постріляють або принаймні зааре­штують.

Бон зітхнув і похитав головою.

— Він Генерал, — сказав він так, начебто це все по­яснювало.

Так воно й було, але водій продовжив скаржитися, по­ки ми їхали повз центральний ринок, звертали на Ле Луа, і не припиняв, аж поки Генерал нарешті не спинився на площі Лам Сон. Перед нами був грецький фасад будин­ку Національної асамблеї, колишня міська опера. Саме звідси політики керували вбогою комічною оперетою на­шої країни — наскрізь фальшивою пародією з огрядними солістами ­в білих костюмах і вусатими примадоннами у військовій формі, пошитій на замовлення. Я висунувся з автобуса й підняв очі на сяйливі вікна бару на даху го­телю «Каравела», куди часто супроводжував Генерала на аперитиви або ж на зустрічі з журналістами. З балко­нів відкривався незрівнянний вид на Сайгон та передміс­тя, і навіть зараз звідти лунав відгомін сміху. Це, певно, були іноземні журналісти, готові вимірювати температуру міста в його передсмертних судомах, й аташе народів нейтралітету, які спостерігали за сяйвом, що піднімалося на виднокраї над складом амуніції Лонгбін, поки над ними в нічному небі спалахували трасери.

Мене охопило бажання розрядити свою зброю, ціля­чись у напрямку того сміху, просто щоб пожвавити їм вечір. Коли Генерал вийшов з машини, мені здалося, що ним керує той самий імпульс, однак він звернув в іншому напрямку, від Національної асамблеї до огидного пам’ят­ника на смузі трави, що розділяла вулицю навпіл. Я по­шкодував, що лишив свій «Кодак» у наплічнику, а не поклав до кишені, бо мені хотілося б мати фото Генера­ла, який козиряє двом масивним морпіхам в атаці (героя позаду, вочевидь, надто цікавили сідниці товариша). Бон теж козирнув пам’ятникові, як і решта чоловіків в авто­бусі,а я міг думати лише про те, чи захищали ці морпіхи людей, які прогулювалися сонячними літніми днями під їхніми поглядами, чи, з такою ж імовірністю, атакували Національну асамблею, на яку була наставлена їхня зброя. Але коли один з чоловіків в автобусі почав схли­пувати і я сам козирнув пам’ятнику, то мені спало на думку, що все не так уже неоднозначно. Наші повітряні сили розбомбили палац президента, наша армія застрелила й зарізала нашого першого президента і його брата, а наші генерали у своїх суперечках розбурхали стількидержавнихпереворотів, що я й порахувати їх не міг. Після десятого путчу я змирився з абсурдним станом нашої держави, охо­п­лений сумішшю відчаю та гніву з дещицею гумору, — то був вибуховий коктейль, під впливом якого я поновив свої революційні присяги.

Задоволений Генерал повернувся до «сітроена», і кон­вой рушив далі, перетнувши однобічну вулицю Ту До16у місцях, де вона впадала у площу й витікала з неї. Я вос­таннє глянув на «Кафе Живраль», у якому ласував фран­цузьким ванільним морозивом на побаченнях з гідними сайгонськими дівчатами та їхніми муміфікованими тітками-дуеньями. Поряд з «Живраль» була кав’ярня «Бродар», де я смакував ароматними млинцями, відчайдушно намагаючись ігнорувати жебраків, що шкандибали й на­кульгували довкіл. Ті, у кого були руки, складали їх човни­ком, ті, кому рук бракувало, стискали в зубах бейс­болки. Ветерани з ампутованими кінцівками тріпотіли порожніми рукавами, наче безкрилі птахи; німі старі пильно дивилися зміїними очима;малі безхатченки розповідали байки про своє жалюгідне становище; юні вдовиці колисали малюків з кольками, що їх цілком могли десь позичити; різноманіт­ні каліки демонстрували всі можливі неапетитні хвороби, відомі людству. Далі на північ по Ту До стояв нічний клуб, у якому я чимало вечорів провів за ча-ча-ча з панянками в мініспідницях, а останнім часом — і на височенних під­борах. Саме на цій вулиці колись можновладні французи влаштовували своїх осипаних золотом коханок, а згодом і менш вишукані американці гульбенили у брудних барах з яскравими неоновими вивісками — «Сан-Франциско», «Нью-Йорк», «Теннессі», де лунала голосна музика кан­трі. Той, хто після вечірнього дебошу почувався винним, міг, похитуючись, пройти вулицею ще далі на північ, де, у само­му кінці Ту До, стояла цегляна базиліка, — саме туди, через вули­цю Гай Ба Чанґ, нас вів Генерал. Перед базилікою стояла біла статуяДівиМарії — руки розкриті на знак миру та прощення, очі опущені вниз. Вона з сином,ІсусомХристом, була готова прийняти всіх грішників Ту До,однакманірні священники та любителі каятися, серед яких був і мій батько, до мене найчастіше ставилися з презирством. Тож я завжди зустрі­чався з Маном у наших таємних справах саме тут, і ми обидва смакували цей фарс, бо ж нас теж вважали вірянами. Ми ставали на коліна, але насправді були атеїстами, бо обрали комунізм замістьБога.

Ми зустрічалися по середах, коли базиліка була майже порожня, за винятком кількох суворих старих вдів, що, загорнувшись у мереживні мантильї чи чорні шалики, урочисто промовляли:«Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…»Я більше не молився, проте нічого не міг вдіяти — язик сам повторював за старими пані. Вони були міцні, наче піхотинці, холоднокровно від­сиджували недільні меси, на яких було повню людей, а літні й слабкі час від часу зомлівали від спеки. Ми були над­то бідні для того, щоб мати кондиціонер, однак тепловий удар був для нас ще один спосіб показати своє релігійне завзяття. Важко було б знайти католиків, побожніших за сайгонців, більшість з яких, як-от ми з матір’ю, вже вті­кали від комуністів у п’ятдесят четвертому (дев’ятирічний — я тоді права голосу не мав). Такі зустрічі в церкві смішили Мана, такого ж колишнього католика, як і я сам. Поки ми прикидалися побожними вояками, яким було мало однієї меси на тиждень, я сповідався йому у своїх політичних та особистих невдачах. Він і собі вдавав мого сповідника й пошепки відпускав мені гріхи, тільки от це відпущення становили не молитви, а завдання.

— Америка? — перепитав я.

— Америка, — підтвердив він.

Я розповів йому про план евакуації Генерала, щойно дізнався про нього, і тоді, минулої середи в базиліці, дізна­вся про своє нове доручення. На цю місію мене відправ­ляло його керівництво, але я не знав, хто вони, — так безпечніше. Такою була наша система ще з наших ліцей­ських днів, коли ми таємно ступили на одну дорогу в на­вчальній групі, тоді як Бон відкрито пішов далі більш звичним шляхом. Навчальна група — ідея Мана, осередок на трьох, до якого входив він, я і ще один наш однокласник. Ман, як лідер, повів нас шляхом вивчення революційних класиків і догматів партійної ідеології. Я знав, що на той час він входив до ще одного осередку, де був наймолод­шим, хоча, хто саме його товариші, було загадкою. Як казав Ман, ключем до революції були секретність та іє­рархія. Саме тому над ним стояв ще один комітет, з більш ідей­них людей, над тим — ще один, із ще більш ідейних,і так далі, аж доки, певно, не доходило до самого Дядька Го, принаймні поки він був живий, до найбільш ідейного з усіх, до того, хто стверджував: «Нема нічого ціннішого за не­залежність і свободу». За ці слова ми готові були померти. Подібна мова, так само як справи навчальних груп, комі­тетів та партій, давалася Манові легко. Він успадкував революційний ген від двоюрідного діда, якого французи завербували служити в Європі під час Першої світової. Він був гробарем, і мало що спонукає жителя колонізова­ної країни до дії краще за видовище голих і мертвих білих людей — так казав цей двоюрідний дід, принаймні так Ман оповідав мені. Він брав руками їхні рожеві, слизькі кишки, роздивлявся на дозвіллі їхні смішні, зів’ялі члени і мало не блював, споглядаючи гнилу бовтанку їхніх мізків. Він ховав їх тисячами, хоробрих юнаків, які безнадійно заплутались у павутинні пафосних промов, що їх сплітали хитрі політики, й усвідомлення того, що Франція залишила ліпших для своєї власної землі, поступово просочувалось у капіляри його свідомості. Посередніх відправляли до Ін­докитаю, що дозволяло Франції керувати колоніями через бюрократів — колишніхшкільнихкапосників, аутсайдерів шахових клубів, природжених бухгалтерів і боязких сумир­ників. Саме їх двоюрідний дід тепер побачив у природному середовищі, тими вигнанцями та невдахами, якими вони й були. І от ці парії, думалось йому, навчили нас міркувати про них, як про напівбогів? Привабливість радикального антиколоніалізму зросла для нього ще більше, коли він закохав­ся у французьку медсестру, троцькістку, яка переконала його приєднатися до французьких комуністів — єдиних, хто пропонував гідну відповідь на індокитайське питання. За­ради неї він ковтнув чорний чай вигнання. Зрештою в них з мед­сестрою народилася дочка, і, передаючи мені папірця, Ман проше­потів, що вона, його тітка, досі там. На папірці було її ім’я та адреса у тринадцятому окрузі Парижа. Ця наша попутниця не вступала до комуністичної партії, а от­же, і стежити за нею не мали б.

— Навряд чи ти зможеш писати додому, тож вона буде нашою посе­редницею. Вона швачка, має трьох сіамських котів, не має ані дітей, ані підозрілих зв’язків. Тому писа­тимеш їй туди.

Зминаючи в долоні папірець, я пригадав украй кіне­матографічнийсценарій, у якому я відмовляюся сісти в лі­так Клода, а Генерал відчайдушно благає летіти з ним.

— Хочу лишитися тут, — сказав я. — Усе майже скінчилося.

Ман зітхнув за побожно складеними долонями.

— Майже скінчилося? —«Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя». — Твій генерал не єдиний планує битися далі. Старі вояки не здаються. Війна три­ває надто довго, щоб вони могли просто так зупинитися. Потрібен хтось, щоб наглядати за ними, щоб вони не наробили забагато проблем.

— Що буде, як я не полечу? — спитав я.

Ман підняв очі до зеленкуватого, вкритого синцями Ісуса, що висів на розп’ятті над вівтарем, зі своїм євро­пейським обличчям, зі шматком тканини на стегнах, хоча, найпевніше, помер він голий. Ман широко всміхнувся, показав­ши навдивовижу білі зуби.

— Там ти зробиш більше добра, аніж тут, — сказав син дантиста. — І якщо вже не для себе, то зроби це для Бона. Він не поїде, якщо думатиме, що ми лишаємося тут. Але, в кожному разі, ти хочеш поїхати. Визнай це!

Чи наважусь я визнати? Чи наважуся зізнатись? Аме­рика, земля супермаркетів і супершосе, суперзвукових реактивних літаків і Супермена, суперавіаносців та суперкубка! Америка, земля, що не вдовольнилась ім’ям, даним за її кривавого народження, що наполягла, уперше в іс­торії, на загадковій абревіатурі США, трійці літер, пере­вершеній згодом лише четвіркою СРСР. Хоча кожна кра­їна вважає себе в чомусь вищою за інших, чи існувала коли-небудь країна, що витягнула стільки «супер» для означень з федерального банку своєї самозакоханості, не лише суперупевнена, але й насправді супермогутня, яка не буде задоволена, поки не притисне всі нації світу до землі і не змусить кричати: «Дядько Сем»?

— Гаразд, визнаю! — видобув я. — Зізнаюся.

Ман пирхнув і сказав:

— Вважай, що тобі пощастило. Я ніколи не покидав нашої чудової батьківщини.

— Пощастило? Справді? Ти хоча б почуваєшся тут, наче вдома.

— Дім переоцінюють, — сказав він.

Йому просто було це казати, зважаючи на те, що його батьки мали непогані стосунки, а брати та сестри обачно відверталися, коли йшлося про його революційні симпа­тії. Чимало родин у ті часи розколювалося, хтось бився за Північ, хтось — за Південь, хтось обстоював кому­нізм, а хтось — націоналізм. Однак, попри всі розколи, усі вважали себе патріотами й обстоювали країну, до якої нале­жали. Коли я нагадав йому, що сам до неї не належав, він сказав:

— До Америки теж.

— Можливо, — відповів я. — Але я народився не там, а тут.

Вийшовши з базиліки, ми попрощалися — по-справж­ньому, не розіграною пізніше для Бона виставою.

— Залишаю тобі свої платівки й книжки, — сказав я. — Знаю, вони тобі завжди подобалися.

— Дякую, — сказав він, міцно стиснувши мені ру­ку. — І щасти тобі.

— Коли я повернуся додому? — спитав я.

Ман глянув на мене з глибоким спочуттям і відповів:

— Друже мій, я диверсант, а не провидець. Час твого повернення залежатиме від того, що планує твій Генерал.

І навіть коли Генерал проїздив повз базиліку, я не міг сказати, що він планує, крім втечі з країни. Припускав лише, що в нього на думці дещо більше за порожні сло­ва на прапорах, які майоріли вздовж бульвару до пре­зидентського палацу, який раніше того ж місяця обстріляв пілот-дисидент. «НЕ ВІДДАМО ЗЕМЛЮ КОМУНІС­ТАМ! НІ — КОМУНІСТАМ НА ПІВДНІ! НІ — КОАЛІ­ЦІЙНОМУ УРЯДУ! ЖОДНИХ ПЕРЕМОВИН!» Я бачив непорушного охоронця, що виструнчився на посту під дашком, однак, перш ніж ми доїхали до палацу, Генерал нарешті звернув просто на вулицю Пастера — до аеро­порту. Десь далеко нерівним стакато стріляв станковий кулемет. Коли глухо рохнув міномет, Дук почав скиглити в матері на руках.

— Тихо, любий, — сказала вона. — Ми їдемо в по­дорож.

Бон попестив м’яке волосся сина і спитав:

— Чи побачимо ми колись ці вулиці знову?

Я відповів:

— Мусимо вірити, що побачимо, правда ж?

Бон обійняв мене за плечі, і ми притиснулись один до одного на сходах, тримаючись за руки й висунувши голови з дверей, поки повз пропливали похмурі будівлі, позира­ючи на нас світлом і поглядами з-поза завіс та віконниць. Ми вдихали з повітрям суміш запахів: вугілля та жасмин, гнилі фрукти й евкаліпт, бензин та аміак — відрижка по­гано промитого нутра міста. Коли ми вже під’їжджали до аеропорту, над нами проревіла хрестоподібна тінь літака, без жодного вогника. На воротах голчасті мотки колючо­го дроту провисали з розча­рованістю кризи середнього віку. За дротом чекав загін похмурих військових поліцаїв з молодим лейтенантом на чолі — гвинтівки в руках, на поясі висять палиці. Серце забилося в грудях, коли лей­тенант наблизився до «сітроена» Генерала, схилився до вікна водія, щоб обмінятися кількома словами, тоді по­дивився у мій бік, туди, де я стояв, висунувшись з дверей автобуса. За порадою майора з поганою репутацією я відстежив лейтенанта до халупи біля каналу, в якій він меш­кав з дружиною, трьома дітьми, батьками та родичами дружини, і всі вони залежали від його платні, якої не ви­стачало, щоб прогодувати і половину з них. Саме так здебільшого і складалася доля молодих офіцерів, однак того дня на минулому тижні моїм завданням було дізнатися, що за людина зліплена з такої вбогої глини. Напіводягнений лейтенант сидів у спідньому на краю дерев’яного ліжка, яке з ним ділили дружина й діти, і мав вигляд за­гнаного в куток політичного в’язня, якого щойно кинули в клітку з тиграми: підозрілий, трохи пере­ляканий, але ще не зламаний фізично.

— Ви хочете, щоб я вдарив свою країну ножем у спи­ну, — сказав він рівним голосом, тримаючи в руці незапалену сигарету, яку я йому дав. — Хочете заплатити мені, щоб я дав боягузам і зрадникам утекти. Хочете, щоб я сказав своїм людям зробити те ж саме.

— Я не ображатиму вас, прикидаючись, що це не так, — сказав я, переважно заради присяжних — його дружини, батьків та рідні, які сиділи, стояли чи присіли навпочіпки в тісних стінах хатинки, що пітніла під жерстяним дахом. Голод підкреслив їхні вилиці, я бачив такі у моєї матері, яка так настраждалася через мене. — Я шаную вас, лей­тенанте, —