Штайнер українською. Теософія. Вступ до надчуттєвого пізнання світу і визначення людини ebook

Рудольф Штайнер

Теософія

Вступ до надчуттєвого пізнання світу і визначення людини

GA 9

Переклад з німецькоїОлени Колюхової

Київ

«Наірі»

2025

УДК 141.333

Ш87

Видавництво дякує Київській громаді християн, усім друзям зі світової Громади, а також особисто Сільвії та Торстену Тарабі за фінансову підтримку видання.

Обкладинка: Олена Булавко.

Штайнер Р.

Ш87 Теософія. Вступ до надчуттєвого пізнання світу і визначення людини.– Пер. з нім. О. Колюхової. – Київ : Наірі, 2025. – 184 с.

ISBN 978-617-7314-22-5

978-617-8192-42-6 (електронне видання)

«Теософію» Рудольфа Штайнера можна розглядати як вхідну браму до вивчення антропософії. Вона не просто пропонує читачеві результати вищого духовного споглядання, але послідовним ходом думки підводить його до них.

Тут описується тілесне, душевне і духовне єство людини, душевний і духовний світи та їх зв’язок із фізичним світом, розвивається думка про перевтілення духа і долю.

Окремо викладений шлях, на якому досягається надчуттєве пізнання.

УДК 141.333

ISBN 978-617-7314-22-5 © Видавництво «НАІРІ», Київ, 2025

Від редакції

Переклад величезної спадщини Рудольфа Штайнера українською – сам по собі вже «шлях пізнання», ти тут долучений ніби до праці кравців, які одягають духовну істоту в шати нової для неї мови.

І на відміну від попередніх невеличких видань із серії «Рудольф Штайнер українською» ця книжка – перша з «класичних» праць автора, з якої зазвичай рекомендують починати знайомство із духовною наукою і яка презентує більшість її основних понять та сенсів. Пропонуємо дивитися на їх українське звучання як на примірку такої нової «одежі», яка аж ніяк не викарбована в камені.

Отже, з відчуття «нового», ми взяли на себе сміливість оновити також і зовнішню структуру знайомої книжки: німецькі «напівабзаци» з тире перетворили на повно­цінні абзаци, що додало ритму й дихання, пронумерували абзаци для швидкої орієнтації в груповій та індивідуальній роботі, замінили посиланнями на них старі посилання на сторінки (сенс яких в електронній версії втрачається), а також винесли примітки, коментарі й доповнення разом в один кінцевий розділ – зважаючи на те, що в них автор здебільшого відповідає на поширені погляди тогочасної аудиторії, які на сьогодні видаються застарілими.

В такому вигляді «Теософія» менше схожа на ретельне архівне відтворення праці більш ніж сторічної давнини, натомість сподіваємося, вона стане чимось сучасним і живим, якою й була задумана автором.

Передмова до третього видання (1910 рік)

Те, що було сказано з нагоди публікації другого видання цієї книжки, можна сказати і про третє. Цього разу також в окремих місцях були включені «допов­нення і розширення», які здаються мені важливими для більш точної характеристики представленого; я не відчував необхідності вносити якісь істотні зміни в те, що вже містилося в першому і другому виданнях. Також і те, що вже було сказано про завдання книжки при її першій публікації і доповнено у передмові до другого видання, на даний момент не потребує змін. Тому тут буде відтворено передмову до першого видання, а також додане в передмові до другого видання.

У цій книжці буде представлено опис деяких частин надчуттєвого світу. Той, хто бажає визнавати лише чуттєвий світ, вважатиме цей опис порожнім витвором уяви. Але той, хто хоче шукати шляхи, що ведуть за межі чуттєвого світу, скоро навчиться розуміти, що людське життя набуває цінності і сенсу лише через знайомство з іншим світом. Людина не відсторонюється, як багато хто боїться, від «справжнього» життя через таке знайомство. Бо тільки завдяки цьому вона вчиться надійно і міцно стояти в цьому житті. Вона вчиться розпізнавати першопричини життя, тоді як без цього вона мов сліпа намацує собі шлях крізь наслідки. Тільки через пізнання надчуттєвого набуває сенсу чуттєва «реальність». Тому через це пізнання людина стає не менш, а якраз більш придатною до життя. По-справжньому «практичною» людиною може стати лише той, хто розуміє життя.

Автор цієї книжки не описує нічого, що не міг би засвідчити власним досвідом, тим досвідом, який можна здобути в цих сферах. Лише пережите ним самим у цьому сенсі є предметом опису.

У той спосіб, у який читають книжки в наш час, цю книжку читати не можна. Певною мірою кожну сторінку, навіть деякі речення читачеві доведеться пропрацювати. Це було свідомим наміром. Бо тільки так книга може стати для читача тим, чим вона має для нього стати. Той, хто просто прочитав її, не прочитав її взагалі. Її істини треба пережити. Тільки так духов­на наука має цінність.

Не можна судити про книгу з точки зору звичайної науки, якщо точка зору для такого судження не взята із самої книги. Якщо критик прийме цю точку зору, то він, звичайно, побачить, що у цих викладеннях немає нічого такого, що суперечило б істинній науковості. Автор знає, що він не хотів жодним словом суперечити своєму науковому сумлінню.

Хто бажає іншим шляхом шукати істини, викладені тут, той знайде такий шлях у моїй «Філософії свободи». У різний спосіб ці дві книги прагнуть до однієї й тієї ж мети. Для розуміння однієї з них зовсім не обов’язково читати іншу, хоча для декого це, безумовно, корисно.

Той, хто шукає в цій книжці «остаточних» істин, можливо, відкладе її незадоволеним. Спочатку мають бути представлені базові істини з усієї галузі духов­ної науки.

Звичайно, людині властиво запитувати відразу про початок і кінець світу, про ціль буття і про сутність Бога. Але хто шукає не слів і понять для інтелекту, а реального пізнання для життя, той знає, що у творі, в якому йдеться про початок духопізнання, не може бути мови про речі, що належать до вищих рівнів мудрості. Лише через розуміння цього початкового рівня стає ясно, як потрібно ставити вищі запитання. В іншому творі автора, що слідує за цим, а саме в «Тайнознавстві», можна знайти подальші повідом­лення про область, яка тут розглядається.

До другого видання в передмові було додано наступне.

Хто викладає надчуттєві факти в теперішній час, мусить усвідомлювати дві речі. Перша – що наш час потребує культивування надчуттєвого пізнання; друга, однак, полягає в тому, що в духовному житті сьогодні існує велика кількість ідей і уявлень, через які такі розповіді здаються багатьом відверто дикою фантазією і мрійливістю. Сьогодення потребує надчуттєвого знання, бо все, що людина дізнається про світ і життя звичайним шляхом, викликає в ній безліч запитань, на які можна відповісти лише за допомогою надчуттєвих істин. Бо не слід обманювати себе: те, що можна дізнатися про основи буття в рамках сьогоднішньої духовної течії, – це для душі, яка глибоко відчуває, є не відповідями, а питаннями, що стосуються великих загадок світу і життя. Можна якийсь час тішити себе думкою, що знайшов розгадку загадок буття у тому, що дають «точні наукові факти» та висновки багатьох сучасних мислителів. Але якщо душа йде до глибин, до яких вона повин­на йти, якщо справді хоче зрозуміти себе, то те, що спочатку здавалося їй рішенням, постає перед нею лише як стимул до справжнього питання. І відповідь на це питання не просто має задовольняти людську допитливість, від неї залежить внутрішній спокій і цілісність душевного життя. Здобуття такої відповіді не просто втамовує спрагу до знань, але й робить людину дієздатною і спроможною справлятися з життєвими завданнями, тоді як відсутність розв’язання відповідних питань паралізує її душевно, а зрештою і фізично. Пізнання надчуттєвого – це не просто для задоволення теоретичної потреби, а для справжньої практики життя. Саме через характер сучасного духовного життя духопізнання є неодмінною сферою пізнання для нашого часу.

З іншого боку, є той факт, що багато хто сьогодні найрішучіше відкидає те, що йому найбільше потрібно. Примусова влада багатьох суджень, побудованих на основі «достовірного наукового досвіду», для декого настільки велика, що він не може розцінювати представлення подібної книжки інакше ніж як безпідставну нісенітницю.

Той, хто описує надчуттєві пізнання, безумовно, може дивитися на такі речі без жодних ілюзій. Звичайно, легко піддатися спокусі вимагати від такого оповідача «бездоганних» доказів того, що він повідомляє. Але при цьому людина не усвідомлює, що тим самим потрапляє в оману. Бо вона вимагає – хоч і не усвідомлюючи цього – не тих доказів, які лежать в площині справи, а тих, які вона хоче визнати або які вона в змозі визнати. Автор цього твору знає, що в ньому немає нічого такого, що не міг би визнати кожен, хто стоїть на ґрунті сучасного природознавства. Він знає, що можна задовольнити всі вимоги природничих наук і що саме тому поданий тут опис надчуттєвого світу може бути визнаний обґрунтованим сам по собі. Дійсно, справжній науковий спосіб мислення повинен відчувати себе в цьому представленні як удома. І на кожного, хто так думає, деякі дискусії справляють враження, яке охарактеризоване у глибоко правдивих словах Ґете: «Хибне вчення неможливо спростувати, бо воно ґрунтується на переконанні, що хибне є істинним». Дискусії безплідні для тих, хто хоче визнавати лише ті докази, які лежать у межах їх власного способу мислення. Той, хто знайомий з природою «доказу», розуміє, що людська душа знаходить істинне в інший спосіб, ніж через дискусію.

Зважаючи на все це, ми пропонуємо широкому загалу також і друге видання цієї книжки.

Передмова до шостого видання (1914 рік)

Майже кожного разу, коли з’являлася потреба у новому виданні цієї книжки, я щоразу ретельно опрацьовував її викладення. І це видання не стало виключенням.

Цього разу, однак, я доклав особливих зусиль, щоб довести багато деталей викладу до ще більшої ясності, ніж я це міг зробити для попередніх видань. Я знаю, що багато, дуже багато ще потрібно зробити в цьому напрямку. Так, при описі духовного світу віднайдення лаконічного слова, відповідної фрази для вираження того чи іншого факту або переживання залежить від того, якими шляхами йде душа. На цих шляхах влучний вираз приходить тоді, коли «настає слушна година», після того як марно бився над його пошуком. Я вважаю, що в багатьох місцях цього нового видання саме стосовно важливих деталей у пізнанні духовного світу я зміг внести важливі корективи. Багато чого тільки тепер мені здається викладеним так, як воно повинно бути. Я б навіть сказав, що ця книжка пройшла дещо з того, що пережила моя душа, виборюючи подальше пізнання духовного світу, з моменту першої публікації книжки десять років тому. Навіть якщо структура й текст цього видання в усьому найнеобхіднішому залишилися повністю такими ж, як у першому виданні, ви все одно зможете побачити в багатьох місцях книжки, що вона стояла переді мною як жива істота, якій я віддав те, що, як вважаю, виборов за десять років духовних пошуків. Оскільки ця книжка мала бути новим виданням старої, а не повністю новою, то, природно, зміни в ній можна було втримати лише в скромних межах. Зокрема, я намагався зробити так, щоб те чи інше питання, яке може виникнути у читача в деяких місцях, знайшло свою відповідь у самій книжці за допомогою окремих «розширень і доповнень».

У буремний час і з неспокійною душею пишу я ці слова, які мають бути надруковані в шостому виданні книжки. Її друк був уже [майже завершений], коли над Європою пронеслася доленосна подія, яку зараз переживає людство. Мені здається неможливим, пишучи цю передмову, не згадати тут про те, що охоп­лює душу в такий час.

Берлін, 7 вересня 1914 року

До нового видання книги (1922 рік)

Перед публікацією дев’ятого видання цієї книжки у 1918 році я піддав її ретельній переробці. З того часу кількість творів, спрямованих проти представленого в ній антропософського погляду на світ, значно зросла. У редакції 1918 року текст зазнав значної кількості доповнень і змін. Це останнє видання не містить таких доповнень і змін. Хто захотів би звернути увагу на те, як я в різних місцях своїх робіт сам формулював можливі заперечення, щоб визначити їхню вагомість і спростувати їх, той в загальних рисах може знати, якими є мої відповіді опонентам. Цього разу, однак, не було внутрішніх причин доповнювати зміст у той спосіб, що й у 1918 році, хоча антропософський світогляд відтоді багато в чому розширився в моїй душі, особливо за останні чотири роки, і я також зміг його поглибити. Проте це розширення і поглиблення привело мене не до перегляду того, що я записав у цій книжці, а до бачення, що знайдене мною в той час дозволяє не змінювати нічого суттєвого у змісті цього основоположного викладу.

Штутґарт, 24 листопада 1922 року

Вступ

Коли Йоганн Готліб Фіхте восени 1813 року представив своє «Вчення» як зрілий плід життя, що повністю присвячене служінню істині, він сказав на самому початку наступне: [1]

«Це вчення передбачає абсолютно новий внутрішній інструмент чуття, яким буде сприйматися новий світ, що зовсім не є наявним для звичайної людини». [2]

А далі через порівняння показав, яким незрозумілим має бути це вчення для того, хто хоче судити про нього за уявленнями звичайних чуттів:[3]

«Уявіть собі світ сліпонароджених, яким відомі лише ті речі й ті співвідношення між ними, що існують завдяки чуттю дотику. Прийдіть до них і заговоріть із ними про фарби та про інші співвідношення, що існують лише завдяки світлу і для зору. Ви будете говорити їм про ніщо, і найкраще, якщо вони скажуть вам про це прямо, тоді ви скоро помітите свою помилку, і якщо ви не в силах розкрити їхні очі, ви невдовзі припините марну промову». [4]

І ось, хто говорить людям про такі речі, як у цьому випадку Фіхте, той занадто часто опиняється у позиції, схожій на позицію зрячого між сліпонародженими. Проте це саме ті речі, які стосуються істинного єства й найвищої мети людини. І хто подумав би, що необхідно «припинити марні промови», – той мав би тим самим зневіритися в людстві. Навпаки, жодної миті не слід сумніватися, що стосовно цих речей «розкрити очі» можливо кожному, хто тільки сам проявить на те добру волю. [5]

Тому виходячи з цього припущення говорили й писали всі ті, хто відчував, як у ньому самому виріс цей «внутрішній інструмент чуття», за допомогою якого він міг пізнати приховане від зовнішніх чуттів істинне єство людини. І тому з найдавніших часів знову і знову йде мова про цю «потаємну мудрість». [6]

Той, хто щось схопив із неї, відчуває володіння нею так само впевнено, як і ті, хто маючи добре сформовані очі впевнені у своїх уявленнях про кольори. Тому для нього ця «сокровенна мудрість» не потребує жодного «доказу». І він знає також, що не потрібен доказ і тому, у кого, подібно до нього, відкрилося «вище чуття». З такою людиною він може говорити так, як мандрівник говорить про Америку з тими, хто хоча самі й не бачили Америки, але здатні скласти собі уявлення про неї, тому що вони побачили б усе те, що бачив він, щойно їм випала б нагода. [7]

Але не тільки до дослідників духовного світу повинен звертатися спостерігач надчуттєвого. Він повинен спрямовувати свої слова до всіх людей. Адже він має розповідати про речі, які стосуються всіх людей; бо він знає, що без пізнання цих речей ніхто не може бути «людиною» в істинному сенсі цього слова. І він говорить з усіма людьми, бо йому відомо, що існують різні ступені розуміння того, що він має сказати. Він знає, що навіть і ті, які ще далекі від миті, коли їм відкриється можливість власного духовного дослідження, все ж можуть його зрозуміти. Бо почуття і розуміння істини є в кожній людині. І насамперед він звертається до цього розуміння, яке може спалахнути в кожній здоровій душі. Він знає також, що в цьому розумінні є сила, яка поступово мусить привести до вищих ступенів пізнання. Це почуття – яке спочатку, можливо, зовсім нічого не бачить із того, про що йому говорять, – воно і є тим чарівником, що розкриває «око духу». В темряві пробуджується це почуття. Душа не бачить; але через це почуття її охоплює могутність істини, і потім поволі істина наближатиметься до душі й відкриватиме їй «вище чуття». Для одного це може тривати довше, для іншого – коротше; хто має терпіння і витримку – той досягне цієї мети. [8]

Бо якщо й не можна оперувати кожного фізично сліпонародженого, то кожне духовне око може бути розкрите; і лише питання часу, коли воно розкриється. [9]

Вченість і наукова освіта не є неодмінними умовами для розкриття цього «вищого чуття». Воно може розкритися у простої людини так само, як і у високо­освіченого науковця. Те, що сьогодні часто називають «безальтернативною» наукою, може швидше навіть перешкодити, ніж допомогти в досягненні цієї мети. Бо ця наука, природно, вважає «дійсним» лише те, що доступно звичайним чуттям. І тому якими б великими не були її заслуги у пізнанні цієї дійсності, але оголошуючи нормою будь-якого людського знання те, що є необхідним і плідним для неї самої, вона водночас створює безліч забобонів, що закривають доступ до вищих дійсностей. [10]

Тому, що тут сказано, часто заперечується, що людині в її пізнанні раз і назавжди були поставлені «нездоланні межі». Ці межі не можна переступити; тому необхідно відхиляти усілякі пізнання, які не дотримуються таких «меж». І вкрай нескромним вважається той, хто хоче дещо стверджувати про речі, щодо яких багато хто переконаний, буцімто вони лежать за ме­жами людської здатності пізнання. При таких закидах залишається зовсім поза увагою те, що вищому пізнанню саме має передувати розвиток людських пізнавальних сил. Те, що до цього розвитку знаходиться по той бік меж пізнання, після пробудження тих здібностей, які дрімають у кожній людині, перебуває вже повністю всередині пізнавальної області. [11]

Щоправда, при цьому не можна випускати з уваги одну обставину. Можна було б зауважити: який сенс говорити людям про речі, для яких у них ще не пробудилися пізнавальні сили і які, отже, для них самих залишаються закритими? Однак таке судження є хибним. Необхідні певні здібності, щоб відшукати ті речі, про які тут ідеться; але коли про них, після того як їх уже знайдено, розповідають, то зрозуміти їх може кожна людина, яка хоче застосувати неупереджену логіку і здорове почуття істини. У цій книжці не повідомляється жодних інших речей окрім тих, які на кожного, хто дає діяти в собі всебічному, незатемненому жодним забобоном мисленню і невимушеному, вільному почуттю істини, можуть справити враження, що завдяки їм можна належним чином підступити до загадок людського життя і світових явищ. Варто лише стати на точку зору питання: чи дає це належне пояснення життя, якщо речі, про які тут стверджується, є істинними? І ми побачимо, що життя кожної людини надає цьому підтвердження. [12]

Для того щоб стати «вчителем» у цих вищих царинах буття, звісно, ще недостатньо, щоб у людині просто розкрилося чуття для них. Це передбачає «науку» щодо них, так само як наука є частиною професії вчителя в сфері звичайної дійсності. «Вище споглядання» ще не робить людину «знавцем» у духовному, як здорові органи чуття ще не роблять її «вченим» в чуттєвій дійсності. І оскільки вся дійсність, нижча і вища духовна, є лише двома сторонами однієї й тієї ж самої основної сутності, то невіглас у нижчих пізнаннях зазвичай залишиться невігласом і у вищих речах. Цей факт породжує в тому, хто – за духовним покликанням – відчуває необхідність розповісти про духов­ні сфери буття, почуття незмірної відповідальності. Воно зобов’язує його до скромності та стриманості. Але це нікого не має утримувати від занять вищими істинами. Навіть того, кому все інше його життя не дає приводу займатися звичайними науками. Бо можна цілком виконати своє призначення як людини, нічого не розуміючи в ботаніці, зоології, математиці та інших науках; але неможливо бути «людиною» в пов­ному розумінні слова, не наблизившись хоч якимось чином до сутності й призначення людини, які розкриваються через знання про надчуттєве. [13]

Найвище, до чого людина може підняти свій погляд, вона називає «божественним». І вона повинна своє вище призначення мислити в якомусь зв’язку із цим божественним. Тому й та мудрість, що виходить за межі чуттєвого, яка розкриває їй її єство, а отже й її призначення, може бути названа «божественною мудрістю», або теософією. Розгляд духовних процесів у людському житті та у всесвіті можна позначити як духовну науку. Якщо з неї, зокрема, виділити ті дослідження, що стосуються духовного зерна людського єства, як це зроблено в цій книжці, то для позначення цієї області можна вжити термін «теософія», оскільки впродовж століть він застосовувався саме в цьому значенні. [14]

Виходячи з окресленого тут способу мислення, у цьому тексті дається нарис теософського світогляду. Автор його не розповідає нічого, що не було б для нього фактом в тому ж сенсі, в якому переживання зовнішнього світу є фактом для зору, слуху і звичайного розуму. [15]

Адже тут ми маємо справу з переживаннями, які стають доступними кожному, хто наважиться вступити на «шлях пізнання», окреслений в особливому розділі цієї книжки. Правильного ставлення до речей надчуттєвого світу набуваєш, коли припускаєш наступне: здорове мислення та відчуття в змозі зрозуміти все, що випливає з вищих світів як справжнє пізнання, і якщо ти виходиш з цього розуміння та тим самим закладаєш міцний фундамент, ти також робиш важливий крок і на шляху до власного споглядання; хоча для досягнення його треба долучити ще й дещо інше. Але нехтуючи цим шляхом і бажаючи проникнути у вищі світи лише в інший спосіб, зачиняєш собі двері до істинного вищого пізнання. Переконання, що можна визнати вищі світи лише коли їх побачиш, є перешкодою для самого цього бачення. Прагнення ж спочатку здоровим мисленням зрозуміти те, що потім можна буде побачити, сприяє цьому баченню. Воно дивовижним чином викликає назовні могутні сили душі, що ведуть до такого «споглядання ясновидця». [16]

Єство людини

Наступні слова Ґете прекрасно визначають вихідну точку одного зі шляхів, на яких можна пізнати єство людини: [1]

«Щойно людина помічає навколо себе предмети, вона їх розглядає у відношенні до себе; і по праву, бо вся її доля залежить від того, подобаються вони їй чи ні, приваблюють чи відштовхують її, приносять їй користь чи шкодять їй. Цей цілком природний спосіб дивитися на речі й судити про них здається настільки ж легким, як і необхідним; і все ж людина припускається при цьому тисячі помилок, які часто присоромлюють її та отруюють їй життя. [2]

Набагато важчу щоденну працю беруть на себе ті, чиє живе прагнення до знання спонукає спостерігати речі в природі якими вони є самі по собі та в їхніх взаємовідносинах; бо вони скоро втрачають те мірило, яке допомагало їм, поки вони як люди розглядали речі по відношенню до себе. Тепер їм бракує мірила приязні й неприязні, приваблення й відштовхування, користі і шкоди. Вони мають повністю відректися від цього; як безпристрасні й богоподібні істоти вони повинні шукати й досліджувати те, що є, а не те, що подобається. Так, справжнього ботаніка не повинна зачіпати ні краса, ні корисність рослин; він має досліджувати їхню будову, їхнє відношення до решти рослинного царства; і як усі рослини виманюються назовні й освітлюються сонцем, так повинен і він тим же спокійним поглядом дивитися на них та оглядати їх усіх і мірило для цього пізнання, дані для судження про них брати не з себе, а з кола речей, які він спостерігає». [3]

Ця думка, висловлена Ґете, спрямовує увагу людини на три речі. Перше – це предмети, про які до неї постійно надходять відомості через ворота її органів чуття, предмети, яких вона торкається, які нюхає, пробує на смак, чує й бачить. Друге – це враження, які на неї справляють ці предмети і які визначаються її приязню чи неприязню, жаданням чи відразою, тим, що одні речі вона знаходить симпатичними, інші – антипатичними, одні – корисними, інші – шкідливими. І третє – це пізнання, які вона як «богоподібна істота» здобуває про предмети; це таємниці діяння і буття цих предметів, які розкриваються їй. [4]

Ці три сфери чітко розмежовуються в житті людини. І тому вона відчуває, що пов’язана зі світом потрійним способом. [5]

Перший – це все те, що вона застає, що вона прий­має як даність. Через другий вона робить світ своєю власною справою, чимось, що має значення для неї. Третій – це те, що вона розглядає як мету, до якої має невпинно прагнути. [6]

Чому являється людині світ в такий потрійний спосіб? Просте спостереження може пояснити це. [7]

Я йду лугом, порослим квітами. Квіти повідомляють мені про свої кольори через моє око. Це – факт, який я приймаю як даність. [8]

Я радію пишноті фарб. Цим я перетворюю цей факт на те, що стосується мене особисто. Через свої почуття я пов’язую квіти з моїм власним буттям. За рік я знову проходжу цим же лугом. На ньому ростуть інші квіти. З них виростає мені нова радість. Моя радість минулого року виникає знову як спогад. Вона в мені; предмет, який запалив її, відійшов. Але квіти, які я тепер бачу, того ж виду, що й торішні; вони виросли за тими ж самими законами. Якщо я осягнув цей вид, ці закони, то знайду їх знову і в цих квітах, як я пізнав їх у торішніх. І можливо, я подумаю так: квіти минулого року відійшли; моя радість від них залишилася лише в моїх спогадах. Вона пов’язана лише з моїм буттям. Але те, що я дізнався про квіти торік і знову дізнаюся цього року – це залишатиметься, поки ростуть такі квіти. Це є щось, що відкрилося мені, але залежить від мого буття іншим чином, ніж моя радість. Моє почуття радості залишається в мені; закони ж, єство квітів залишаються за межами мене у світі. [9]