Шпиталь ebook

Олексій ВОЛКОВ

ШПИТАЛЬ

Роман

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

ISBN 978-966-8659-92-8.© Нора-Друк, 2018

Розділ І

Дощ періщив так, наче сам господь Бог намірився влаштувати другий потоп навколо монастиря. У непроглядній темряві біля високих стін захропли коні. Вершник у білому плащі з хрестом загупав у ворота залізною рукавицею.

— Хто там серед ночі?

— Відчиняй ворота і буди абата! — загорлав лицар.

— Хто його питає?

— Гійом де Шалон. Рухайтеся, дармоїди!

Зарипіли ворота і віз, вкритий попоною, заїхав у двір. Троє вершників, що його супроводжували, припинали коней. Затуляючись накидкою від негоди, з'явився абат де Бріссе.

— Де Шалон?! Хвала Господу! Кому дякувати за втіху бачити тебе у такий пізній час?

— Тихше, святий отче, — похмуро промовив лицар, обтираючи чоло. — Втішатися будемо, коли нас разом із тобою повішають на цих стінах. Цей час не за горами. Накажи відчинити вхід до підземелля.

Двоє ченців розпрягали віз, а лицар і абат, ставши осторонь, розмовляли упівголоса.

 — Біда спіткала орден та усіх наших братів. Три дні вже як замок Тампль взято королівським військом. Магістра спалили на вогнищі. Храмівники сотнями гинули на його стінах…

 — Чому ж відважний де Шалон не помер з усіма? — запитав абат. — Хіба його честь вже не з ним?

 — Ні, Бріссе. Ще зі мною. І не лише вона, як бачиш. Померти ми з тобою ще встигнемо. Повір, нас не обмине. Але нині в мене інша місія.

Віз поволі закотили у хід під будівлю і масивні широчезні двері зачинилися. Воїни розсідлували коней. Двоє ченців, схиляючи голови, підійшли до абата.

 — Святий отче, ми зробили усе так, як наказали ці люди.

 — Господь не залишить вас, діти мої.

Кинджал у руці де Шалона з’явився миттєво і останні слова священика ще лунали серед кам'яних стін, коли бідолахи вже корчилися у передсмертних муках. Абат злякано затулив обличчя долонями.

 — Магістр мертвий, — промовив лицар, ховаючи зброю. — І тепер ви залишитеся єдиним свідком та охоронцем цієї таємниці.

 — А ви? А ваші люди? — тамуючи жах, вигукнув абат.

 — Мої люди… вважайте, їх вже немає. Справи ордена понад усе. А сам я… Навіть якщо мене спалять на вогнищі або простромлять мечем, перетворюся на тінь, яка завжди стоятиме над вами, охороняючи від спокуси вчинити невірно. Накажіть вашим браттям запалити вогонь, зібрати на стіл і подати вина. Я падаю з ніг…

***

 — Я вас запитую, коли припиниться це неподобство? Зрозуміло, у Нижньому Роздолі воно не скінчиться ніколи. Але у стінах цієї установи я покладу йому край. Ви взагалі нормальні люди? Не розумієте, для чого ходять на роботу? Мені що — починати обіцяні репресії? Щоб ви зрозуміли нарешті, що й до чого?

Подвійні, оббиті коричневим дерматином ще радянські двері з табличкою

Костогриз Григорій Віталійович

Головний лікар

не могли заглушити розмови на високих регістрах, що відбувалася за ними. Хижняк, приземкуватий молодий лікар у халаті поверх зеленої піжами, миролюбно скривився, промовляючи:

 — Григорію Віталійовичу, в нас начебто усе гаразд з роботою. Навіщо ви так? І лікувальний процес, і…

 — Справді, — підтримав інший, на прізвище Цекало, — свої обов'язки виконуємо.

 — Ви мене не зліть, хлопці! Лікувальний процес… Урветься терпець — і я вам покажу гаразд чи ні. І повірте, зумію знайти такі недоліки, що одразу заяви писатимете. І Гайда ваш не допоможе. Будь-який ідіотизм повинен мати межі! Невдовзі наші дорогі чиновники доведуть медичну реформу до логічного завершення, і ви без моєї допомоги підете під три чорти! І я разом з вами! То навіщо прискорювати? Працюйте, поки є можливість. А ви шукаєте пригод на свою задницю…

Обоє мовчки перезирнулися.

— Інно Сергіївно, це наше останнє їм попередження. Молоді люди, я вас більше не затримую.

Подвійні двері зачинилися, і вчорашні інтерни опинилися в коридорі. Звівшись на ноги, Костогриз пройшовся кабінетом від стіни до стіни.

— І що ми робитимемо, Інно Сергіївно?

— Григорію Віталійовичу, давайте не рубати отак з плеча. Молодість… Загалом вони ж непогані хлопці.

— Що? — не зрозумів той. — Які ще хлопці?

— Як… — розгубилася Інна Сергіївна Полянська, — щойно ж вийшли… Кажу — обтешуться, зрозуміють що до чого. Посерйознішають.

— Інно Сергіївно! — розізлився головний, — я вам про Івана, а ви мені про Петра! Та грець з ними, з хлопцями! З вікнами що робитимемо?

Підійшовши до вікна, Костогриз красномовно постукав у скло.

— А… з вікнами? — Полянська схопилася за голову.

Три стіни просторого кабінета головного лікаря мали величезні вікна, що дивилися на три боки, і лише четверта була глуха, з дверима посередині, через які й зникли небораки.

— А ви з чим думали? Про цих двох я вже й забув. Хоча, не виключено, вони доведуть до краю лікарню швидше, ніж усі ті «дослідники вікон». Я чесно скажу — не уявляю, як тепер викручуватися. Проблема вийшла за межі району. На нашому рівні вже нічого не вирішиш. Післязавтра приїде обласна прокуратура і фінвідділ. Може, хабаря дати? Але кому, як, через кого? Усе це тягтиметься тиждень. Ходитимуть і гугнітимуть. Я збожеволію. От Гайда, от діяч… Треба ж було…

— А що як через «наших» спробувати? — запропонувала Полянська. — «Мій» з прокурором районним часом горілку п’є. Нехай наш з приїжджим зустрінеться. Може дійдуть згоди. Ну, витратимось. А що робити? Інакше пришиють корупцію.

— Не знаю. Забагато їх, — похитав головою Костогриз. — З усіма не домовишся. Не зібрались би оті «круки» отак спонтанно, надто компанія поважна. Хтось їх спрямував, не інакше.

— Може Рябокінь? — припустила заступниця.

— Рябокінь про вікна вже півроку писав, — не згодився головний. — І ніхто особливо не зважав. А тут усі разом…

— А давайте, — запропонувала Полянська, — просто наполягатимемо, що ставили нам вікна у грудні. Інженер, я, ви… усіх лікарів попередимо. Походять, попитають… Дивись, і набридне їм. Головне, щоб усі на своєму до кінця стояли. Все-таки, у нас нормальні люди, повинні зрозуміти.

— Двоє особливо нормальних щойно за двері вийшли… — похмуро зауважив головний лікар.

— Ну, Григорію Віталійовичу, годі вже вам. Я відчуваю, що це спрацює.

— Сумніваюся… — важко промовив Костогриз, всідаючись на місце.

— Не варто було, — знизав плечима Цекало. — Як відчував.

— Не ний, за пару тижнів заспокоїться, — відповів Хижняк.

— Чорта лисого. От якби якісь інші проблеми, серйозніші, тоді може б забув.

— Сплюнь! — обурився Хижняк. — Яких тобі ще серйозніших? Скоро взагалі все накриється. Накаркаєш. Писатимеш дебільні папери на дільниці й болото міситимеш…

Якщо подвійні двері приймальні таких, як вони, випльовували з розгону, то цю постать випустили ніжно. Підбори зацокали по плитці, і Хижняк та його колега застигли на місці. Коли Полянська наблизилася, здавалося, що навіть якщо все на світі, навіть оці стародавні стіни зрушать з місця, — вона однаково залишатиметься непохитною.

— Для вас, Ігоре Миколайовичу, репресії мали б початися негайно, якби я згадала про квартальний звіт з амбулаторної хірургії, взятий «зі стелі», та ще й погано написаний.

У цій тираді не відчувалося жодних ворожих інтонацій. Її голос був надзвичайно мелодійний, хоча і з нотками байдужості.

— Що ж вам завадило? — густо почервонівши, зауважив той.

— Чому ви собі дозволяєте такий тон? — перехопило подих у неї. — Ви ані зеленого поняття про субординацію не маєте, вже не кажучи про повагу до мене. Я надто багато вам пробачаю. Та колись і мені набридне.

— Хіба ж я просив про це? — стояв на своєму Ігор.

— Ні, ви тільки подивіться… Не зліть мене і подумайте про вашу поведінку. Я завжди вважала вас порядною людиною.

Він лише похитав головою услід.

Завідувач хірургічним відділенням Гайда, невисокий повний чоловік у по-старомодному накрохмаленому ковпаку та модній, з логотипом фармацефтичної фірми, операційній піжамі, щойно повернувся з перев’язочної, де вводив ліки у суглоб пацієнтці. У двері постукали і на порозі з’явився молодий чоловік у поліцейській формі зі шкіряною текою.

— Доброго дня, Миколо Прокоповичу, — дещо знічено привітався відвідувач, простягаючи свої документи. — Лейтенант Жешко.

— Сідайте, пане лейтенант Жешко, — запросив завідувач. — Прізвища б вашого, може, не згадав би, а от апендицит пам’ятаю. Сантиметрів дванадцять мав, витриманий, як зазвичай у нас буває.

— Ого… — здивувався поліціянт, — пам'ять у вас…

— Усіх своїх хворих пам’ятаю, за усі роки, — приречено махнув рукою Гайда. — Іноді здається, від цього здоровий глузд втратити можна. Але досі, уявіть, при доброму розумі. Все-таки у пам’яті більше приємного.

— Сьогодні, на жаль, навпаки, — зітхнув лейтенант, дістаючи аркуш паперу. — От, скаргу на вас маю. Ось перелік запитань, на які ви повинні відповісти. А ось…

— Чекай-чекай… — скривився лікар. — Стосовно кого скарга? Огур? Вони що, розум втратили?

— Помер у вас такий хворий?

— Помер, — згодився Гайда. — Але помер закономірно. Не було у нього шансів вижити. Надто серйозне ускладнення. Двічі консультанти з області приїздили, участь в операції брали. І родичі жодних претензій не мали, розуміли усе.

— Ну, не знаю… — розвів руками лейтенант. — Мені сказали це вам віддати. Такий самий запит до судмедексперта в область направили і ще купу різних паперів.

— Почекайте, може це якась помилка? — ніяк не міг повірити завідувач. — Там справді вказаний Огур? Дмитро Огур?

— Так, помер через тиждень після ножового поранення, отриманого від племінника. У вашому відділенні помер.

— Шкода… не маю я їхнього номера, — перекидав усе на столі Гайда. — На історії хвороби був записаний, а її судмедексперт забрав. Подзвонив би до них і спитав, що за дурня. Вони ж його тіло забирали, дякували, що ми до останнього намагалися врятувати. А тепер скарга? Як так?

Схопивши аркуш паперу, він почав читати.

— Так… скарга подана учора… Через тиждень після смерті. Вже коли поховали… Що то означає? Злочинна недбалість? Не надавали допомоги у потрібному обсязі? Упродовж цілого дня не заходили до палати?! Вона що, збожеволіла з горя?

— Не знаю, — розвів руками лейтенант. — Не знаю. Підпишіть, Миколо Прокоповичу, і я піду. А на післязавтра слідчий просив, щоб усе було готове.

— Це якесь непорозуміння… — не міг заспокоїтися Гайда, беручи ручку. — Стоп… А оце що? Ну, це вже не дурна баба з села писала. Ось… «відкрито кримінальне провадження за фактом неналежного надання допомоги»…

— Ну, справді відкрито, — розгубився молодий лейтенант. — Раз є скарга, то одразу відкриваємо. Такий закон. Того й до вас із цим папером прислали.

— Я його відксерю і нехай у мене лежить про всяк випадок. А підписувати не буду.

— Чому? — не зрозумів той.

— А де ви бачите факт неналежного надання допомоги? Є скарга, ви збираєтеся цей випадок розслідувати. От коли доведете, тоді це буде факт. А поки що — лише дурне припущення.

— Так… а як же… — зовсім розгубився лейтенант. — Це звичайна форма… усім за такою…

— Ще раз повторюю, юначе, — розізлився Гайда. — Факт — це те, що вже доведено. Те, що не викликає сумніву. Факт смерті Огура є. А от факту неналежного надання допомоги поки що немає.

— То як тепер, мені йти назад, переписувати, а потім знову сюди? Через оте слово?

— А ви як думали? Якщо ваше керівництво української мови не знає, можу лише вам поспівчувати, — похмуро промовив Гайда, замислюючись про своє.

Відро із розчином тиньку стояло біля стіни і шматки, що відлітали з-під зубила, періодично ляпали у нього. Сантехнік, видершись на драбинку, гатив зубилом у стіну. Йому асистував Штунда, який мав два метри зросту та відчутний брак інтелекту. Він підтримував те, що мало зрештою відвалитися від стіни. Від побаченої картини Хижняк майже втратив мову.

— Е-е… Пилиповичу! Ви що робите?! Перепили учора? Це ж історична памятка!

— Так одразу й перепив… Міцно сидить, с-сучка… Головний наказав.

— Головний? Костогриз?!

— А що, думаєте вашого друга доктора Цекала вже призначили? Хе-хе… Костогриз, хто ж іще?

— Пилиповичу… — Хижняк по-змовницьки озирнувся. — Обережніше! Поламаєте! Чуєте, мені віддайте. З мене могорич, негайно. Вже несу. Та обережно!

— Головний сказав — йому, — відрубав сантехнік. — Правда, Петре?

Штунда зрадів і схвально закивав головою.

— Пилиповичу!!! Та він вже поїхав!

— Помиляєтеся, лікарю, — як ні в чому не бувало каламбурив майстер, — не поїхав, а народився таким. Олігофренія називається. Так, Петре?

— Та я не про Штунду! — розізлився Хижняк. — Кажу вам, немає Костогриза. Кому віддаватимете? А до завтра він забуде. Скажете — поламалася, викришилася. Ну! Пилиповичу… Ви ж до мене ще прийдете.

Віддерши нарешті металеву табличку невідомо яких років з чеканкою

Тут у 1812 році зупинявся

відомий французький хірург

Домінік Ларрей

роботяга здув з неї порох.

— Ну, гаразд, докторе… Але якщо головний вчепиться, повернете назад. А могорич так і лишається. Петре, я правильно кажу?

Штунда, який збирав недоїдки з відділень та періодично виконував різноманітну фізичну роботу, знов схвально закивав головою.

— Дякую за підтримку, Петре, — задоволено промовив Хижняк, сховав артефакт під халатом і посунув сходами нагору.

У десятій палаті, розрахованій на двох пацієнтів, уже більше тижня одне ліжко було вільним. Молода тендітна жінка з апаратом Ілізарова на нозі та слідами саден на голові знуджено дивилася у стелю, переминаючи у пальцях скручену паперову серветку. Лікар Щерба, великий та незграбний, у розстібнутому халаті, з милицями у руках, майже заповнив собою весь простір маленької палати.

— Ну як ви, Галинко? Полегшало?

— Так, дякую. А це що?

— Це для вас. Зараз великий дефіцит. Усі розтягли, йдуть додому — беруть з собою, а повернути забувають… Час вам на ноги ставати. Спочатку з ними, а за якийсь місяць-півтора…

— Місяць?! — Галя всілася на ліжку — Ви жартуєте?

Сівши поруч, лікар взяв її за руку.

— Ну що таке місяць? Я б вас тут і на два залишив. Ні, звичайно, видужуйте швидше, але… — Його велике обличчя густо почервоніло. — А це також вам. Вітаміни для скорішого одужання. Наше, нижньороздольське. З мого саду.

— Ну, ви знову… — похитала головою вона. — Це я мушу вам коньяки та цукерки нести, коли вже на те пішло.

— Та ви що! — обурився лікар. — Я б і не взяв. Ні, звичайно приємно, коли пацієнти дякують, але зараз не той випадок. З вами по-іншому. До речі, я алкоголь і не вживаю. Ну, майже.

— Ну, тоді ви молодець, — мляво усміхнулася Галина.

Медсестра Женя зазирнула до палати. Її «мишаче» обличчя скривилося і вона невдоволено промовила:

— Андрію Івановичу, будь-ласка у дванадцяту до Матвійчучки.

— Іду, — не обертаючись буркнув лікар.

Та вона не вгавала:

— Це терміново. У неї пов’язка змокла.

— Я ж сказав — іду! Нехай би до крамниці менше бігала, тоді би пов’язка і не змокала. Беріть до перев’язочної.

Розмова у палаті розладилася, обличчя лікаря виглядало розчарованим.

— Ну ось… Шкода, треба йти. Якщо чесно, мені навіть поговорити ні з ким. — Він знову обережно торкнувся руки своєї пацієнтки, — так іноді потрібно, щоб тебе бодай вислухали! На жаль, немає кому.

— Так вже й немає! — засміялася Галина. — Он бачили, як медсестри на вас задивляються? Оця б точно вислухала, можете мені повірити. І не лише...

— Хто, Женя?! — у нього мало не відібрало мову. — Оця миша в халаті! Хоча так, звичайно, ви гадаєте, що на краще я не заслуговую.

— Андрію Івановичу! — вигукнула Галина. — Я зовсім не це мала на увазі…

Відпустивши її руку, Щерба зачинив двері і рушив до перев’язочної. День закінчувався невесело. Додому йти не хотілося. Пацієнтка з десятої палати не йшла з голови. Він і не сподівався, що таке може з ним трапитися, це божевілля наринуло зненацька, і як собі дати з цим раду, — він не знав.

Хижняк і Цекало натхненно шкребли ручками по аркушах, мовби намагаючись обігнати одне одного. В отворі незачинених дверей промайнув Щерба з опущеною головою.

— Шефа вашого немає? — у двері боязко зазирнула Ліда. — Ну, ви даєте, хлопці…

— А ти що, шефа боїшся? — скривився Цекало. — Він же тебе любить. Щодня Ромка підганяє, боїться щоб ти від нього кудись не втекла.

— Дивись-но, — підняв голову Хижняк. — Гаврилівна приревнує — маскою задусить.

— От розумники, — пхинькнула дівчина. — Я щойно з приймальні головного. Вони з вашим Гайдою на високих тонах розмовляють. Про якогось Огура. І, здається, вас згадують.

Друзі мовчки перезирнулися.

— Огур? Це той, хто помер тиждень тому. Після «ножового».

— А ми тут до чого, — здивувався Цекало. — Шеф сам його лікував. Ми не були особливо причетні.

— На, забери про всяк випадок, — Хижняк простяг їй табличку, що лежала у пакеті.

— Що це? — не зрозуміла вона.

— Коробка цукерок від вдячних пацієнтів. Потім заберу.

— А чому така важезна?

Лідині очі округлилися, щойно вона зазирнула в пакет.

— Ви що, подуріли? Ви хоч розумієте…

Та гнівна тирада хижнякової нареченої була перервана появою завідувача хірургією:

— Що, молодь? Ми ще навіть весілля не відсвяткували, а вже сімейні сцени?

Схопивши пакет, Ліда притьмом вискочила за двері.

— От і я їм те саме кажу, — підтримав Цекало, — а що далі буде?

— Значить так, орли, — перервав його Гайда. — Оце, що було сьогодні… п'ять хвилин тому… Я вислуховую через вас востаннє.

— Миколо Прокоповичу!

— Цить! Вам слова ніхто не давав. Я також замолоду дурниці робив, але в мене хоч трохи голова варила! Та й ваші ніби не зовсім дефективні, коли справа медицини стосується. А щодо інших питань…

— Миколо П!

— Цить, я сказав! Операція за півтори години. Відра в руки і на колонку до Сюрпіти. Всі ємності заповнити. Через вас відділення добу без води! Її аж до завтра не буде. А ви як думали?!

— Саме так і думали, — зітхнув Хижняк.

— І щоб акція ця відбувалася без допомоги родичів хворих та санітарок. Інакше ноги вашої в операційній не буде.

Обоє сопіли мовчки, і Гайда нарешті заспокоївся.

— Гаразд, для таких орлів це двадцять хвилин від сили. Потім ти, Ігоре, контролюєш, щоб пацієнту добре шлунок відмили, а ти, Романе, готуй зонда. Все. Я повернусь через годину. Мушу дещо з’ясувати. Скарга на нас надійшла. В основному на мене. Що Огура ми недбало лікували. Через те й помер. Читав я цей шедевр — волосся сторч стає. Ось.

Ксерокопія лягла на стіл, і обоє молодих лікарів, ще не компетентних у справах такого роду, забігали очима по рядках.

— Маячня… — нарешті промовив Хижняк. — Повна маячня. Не можу повірити, що вони це написали. Ну, мама загиблого старенька. Розумію, що вона просто підпис поставила. А сестра? Вони ж бачили, що брата її до останнього рятували. Що тільки не робили, кого не кликали. Двічі обласних залучали.

— Кров здавали, як консервована скінчилася! — обурено вигукнув Цекало. — Я здавав! А вони тепер — «до палати не заходили».

— Ну, ось так… — розвів руками Гайда. — Народ наш непередбачуваний. Поки що я нічого не розумію. Може хтось нашептав їм, якісь недоброзичливці. Але ж розтин повністю підтвердив усі наші діагнози!

— От про недоброзичливців добре ви сказали, — підхопив Хижняк. — Читали, як написано, у яких виразах? У тої Гані, сестри померлого, свого розуму на таке не стане. Вона ціле життя біля свиней і картоплі. У слові по дві помилки робить. А це безперечно юрист писав.

— Схоже, ти маєш рацію...

Двері за завідувачем зачинилися.

— Пузир є? — запитав Хижняк.

— Звісно.

— Тоді дзвоню Пилиповичу, про нього шеф нічого не казав. Удвох із Штундою їм двадцять хвилин роботи. Чи може ти бажаєш сам воду носити?

Знайшовши не надто людне місце на другому поверсі аеропорту, Вадим говорив по мобільному.

— Так, Валю, велика тобі подяка. Без цієї твоєї Жанни нічого б не вийшло. Розбитна жіночка. Що? Несподіванка для тебе? Що я за кордон намилився? Валюню, сонце, а що тепер тут робити? Закриття шпиталю — вирішене питання. Ну, нехай не закриття — перепрофілювання у реабілітаційний центр, це не те саме? Я, хірург вищої категорії, буду папірці писати? Чи десять «штук» чиновникам платити, щоб наново працевлаштуватись і в якійсь поліклініці гнояки різати? Краще вже туди, подалі з цієї помийної ями. Так, скінчився «великий» хірург Лужний, уяви собі. Мами вже рік як немає...

На тому кінці вочевидь щось довго пояснювали, з трубкою біля вуха він спустився вниз, вийшов на вулицю і закурив.

— Та усе буде гаразд. Ще жоден, хто туди виїхав, не шкодував. Уяви собі — я за паперами доцент із фізики і їду на симпозіум до Бостона! Звісно, справжні. Хлопці недарма бабки беруть. Там вже житло зняли, проплачено за півроку і робота якась є. Знала б моя матуся, на що квартира пішла… Ну, дасть Бог, може й побачимося в Штатах. Удачі тобі!

Випустивши дим, він знайшов номер, позначений «Алла». Скинув, а потім набрав наново. Палець так і не торкнувся кнопки виклику, натомість натиснув команду «стерти». Потім на екрані з’явилося зображення жінки з каштановим волоссям. Телефон двічі перепитав, чи впевнений господар у своєму рішенні. Так, упевнений більше, аніж будь-коли. Все. Шляхи відрізано.

А за хвилину почалася реєстрація пасажирів на рейс до Нью-Йорка. Гуркіт літаків бентежив душу, а вогні манили, створюючи тривожний настрій. У сорок п’ять починалося нове життя.

Ноші з огрядним тілом ледве тягли вузькими сходами на третій поверх. Санітарки схопилися за легший кінець, двоє ж плечистих водіїв, які тримали ноші «в головах», ледве розверталися на вузьких сходових майданчиках. Авдієнко, лікарка «швидкої», вже була на місці. Вона тихо промовила Дольному, який чергував у реанімації:

— Схоже, інфаркт. Каже — гострий біль та задишка. Раптово.

— Що кололи?

— Хотіла дексалгін, промедол та гепарин, — сказала вона. — Та він відмовився… Так і привезла.

— Такого пацієнта нам якраз бракувало, — сплюнув Дольний. — Все життя мріяв, щоб міського голову привезли. Доведеться обласних професорів викликати, забаганки вислуховувати…

Ноші заносили до палати.

— Все гаразд, — вів своє пацієнт, — усе нормально. Вам дзвонив Костогриз?

— Ну ось, починається… — стиха промовив реаніматолог. — Подайте мені головного лікаря, викличте професорів… Та куди ж ви встаєте? Не можна! Лежіть! Ганю, кардіограму!

Мер Замрига сам переліз із нош на ліжко. Одна медсестра готувала крапельницю, інша налаштовувала кардіограф.

— Шановні, усе гаразд, не бігайте! Мені вже краще. Де Костогриз? Покличте мені вашого головного!

— Головлікар не лікує кардіологічних хворих і не працює по ночах — дохідливо пояснював Дольний. — Зараз йому повідомлять. А тим часом робіть, що вам кажуть, будь ласка! Від цього залежать ваші життя і здоров’я!

Костогриз влетів буквально слідом за пацієнтом.

— Ну, ви вчасно, Григорію Віталійовичу! Тут Замригу привезли, то ж цілком законні концерти. Дай мені головного, а зараз ще буде — палату з джакузі…

— Тихо, не репетуй, — наказав Костогриз. — Спокійно. Двері зачини. Ось так. А тепер сідай і слухай. Отже, оформляєш його за усіма правилами і нехай лежить днів зо три. Зрозумів?

— Та ніби вже лежить… — розгубився Дольний.

— От і добре. Історію хвороби заповни і нехай спить.

— Це що — маски-шоу? — почав здогадуватися Дольний. — Липовий інфаркт? Догрався нарешті мер? Десь на хвоста йому стали? Прокрався, отже…

— Щось на зразок того, — згодився головлікар. — Принаймні, схоже. Просить пару днів відлежатися. Ну… це не наша справа. Каже — нічого серйозного. Ну, ти зрозумів.

— Я-то зрозумів, — похитав головою Дольний. — А от чи зрозуміє він, коли я зі своїми гризотами до нього прийду?

— Кардіограф знову барахлить, — зазирнула до них медсестра. — Везти до іншої палати?

— Не везти.

— А… як…

— Ніяк. Відбій. Йдіть вечеряти.

— І з персоналом поменше розмов, — додав Костогриз, коли двері знову зачинилися. — Бо завтра кожна санітарка знатиме, що ми Замригу переховуємо. Зранку для проформи зробиш йому ЕКГ, аналізи. Куди ж нам подітися? Усі від них залежимо.

— Врятуємо свого чиновника від чужих, — з розумінням хитнув головою Дольний.

— Ось-ось. До речі, обіцяв проспонсорувати дещо. Вважай, новий кардіограф вже у тебе. Та й ремонтну бригаду тепер дадуть. Відкоси на тих клятих вікнах хто робитиме? Скоро через них сам до тебе потраплю.

— Обіцяти — це вони майстри, — без особливого ентузіазму промовив лікар. — Поживемо — побачимо.

Гайда сидів за столом навпроти старшого слідчого прокуратури і розпачливо постукував пальцями по коліну, поки господар кабінету, Валігура, читав папери.

— Дмитре Івановичу, візьміть під свій контроль, — попросив відвідувач. — Ви єдина твереза людина у цій системі. Я прошу.

Дочитавши до кінця, слідчий відсунув папір і потер перенісся, а потім промовив:

— Ну, для мене якраз нічого дивного у цій ситуації немає.

— Ви так вважаєте? — здивувався Гайда. — Це так має бути?

— Просто знаю цю кримінальну справу, так би мовити, зсередини. Вони ж недалеко від мене живуть, Огури ті нещасні. Хлопець ріс без батька, у хаті повна бідося. Ганя ця, його мати, працювала день і ніч, хлопцем стара баба опікувалася. Коли той підріс, почалися проблеми. Щодня «пиво», компанії, прийде бувало серед ночі і починає усіх «строїти», вікна бити так, що сусіди навкруг не сплять. Брат тієї Гані завжди приходив, допомагав, намагався хлопця приструнити, ну а той його зненавидів. Потім узяв за правило ножем вимахувати. Я сам двічі до них наряд викликав. То вона щораз на другий день відмовлялася — нічого не було і крапка, відпустіть сина. Я казав їй — рано чи пізно когось заріже. Але ж такі як вона живуть на рівні інстинктів. Головою далі хліва не думають. Так і сталося. Той самий брат її і постраждав.

— Ну, це я все розумію, — згодився Гайда. — А ми до чого? Що могли, те робили. І вона бачила. І претензій не мала. Навіть потім — «дякую, дякую»… А тут раптом…

— А тут раптом світить її сину в'язниця по повній програмі, — продовжував слідчий, — за навмисне убивство. І логіка її теляча підказує єдино можливий варіант. Брата вже не повернеш, то хоч би син не сів. Будь-яка мати цього б не хотіла. Тільки нормальна з дитинства свою дитину від тюрми рятує, а така — коли вже грім вдарить. Але тепер головне — щоб не сів. Тільки як людина від ножа гине, то хтось повинен відповідати. Є у нас спритні адвокати, котрим за їхню безпринципність місце на панелі. Як добре заплатять — то готові на все. От і навчили. Давайте провину за смерть вашого брата на лікарів повісимо. Ну, зрозуміло, винен син, що руку на дядька підняв. Але ж на той світ його не спроваджував! Якби нормально лікували, був би живий. То ж пишіть заяву, що вони профнепридатні, і будемо це в суді доводити. А тоді, дасть Бог, отримаємо лише за хуліганство, і аж ніяк не за навмисне убивство.

— Убивці ж — у білих халатах… — нарешті зрозумів Гайда. — Цікава логіка.

— Загалом звичайна для нашої ментальності, — розвів руками Валігура. — Своя сорочка нашому брату українцю завжди ближча до тіла.

— І що робити?

— А що будете робити? — не зрозумів слідчий. — Висновок судмедексперта, я так зрозумів, збігається з вашими діагнозами. Працюйте спокійно. Докучатимуть, звичайно, але що поробиш…

— Докучатимуть?! — похитав головою Гайда, — це слабо сказано. Роботу паралізують. Купа паперів, запитів, комісій… Це ж неможливо.

— А жити в неможливих умовах — це також наша ментальність, — сумно промовив слідчий, чухаючи голову.

М’яке і водночас потужне гудіння літака за інших обставин могло б заколисати. Не той випадок. Збудження відчувалося в усьому. Невідомість лякала.

— С-слава тобі Господи…

Відчувалося, що у сусіда поряд настрій зовсім інший.

— Так, схоже, летимо, — стримано згодився Вадим.

— Летимо! Не те слово! Я вже не сподівався, чесно. Гадав, узагалі ніколи.

— Ну… В мене така медсестра була, Валя, — підтримуючи розмову, поділився Лужний, — також не вірила. А тепер… Давно вже «там» своя. Хоч і не за фахом. Але назад не хотіла б.

— Стоп… ти що — лікар? — здивувався сусід. — То будемо знайомі. Олег Стихар. Взагалі-то окуліст.

— Вадим… — вони потиснули руки. — У минулому житті був хірургом. Поки не прийшов пеемсдец.

— Такого мату ще не чув, — не зрозумів той. — Як-як?

— А це не мат, — пояснив Лужний. — Пе-ем-с-де-ц. Центр первинної медико-санітарної допомоги, основний елемент медичної реформи. Тільки буква «це» мала би бути на початку, а вона у кінці, як і належить, тому що… справді тепер пеемсдец усім.

— Класно, — засміявся Стихар. — Не чув, їй-Богу. Та годі вже рипіти! Тобі не однаково, що там тепер буде? Життя продовжується. Слухай, а у тебе в Штатах є хтось, чи на голому місці збираєшся?

— На голому, — зітхнув Вадим. — Я тепер взагалі на голому. Кажу тобі — то було минуле життя. Усе з нуля. А що за книжка? «Привиди безіменного замку»… Я на детективах помішаний. Можна?

— Бери, — простяг той. — У Нью-Йорку віддаси. Побачимось же напевно?

По тісній кімнаті з нескінченними книжковими полицями вправно їхав інвалідний візок. Діставшись столу з комп’ютером, Журбенко торкнувся клавіш.

— Ось так, Ігорку, не я це вигадав. Серйозні люди. До того ж, не наші.

— Ну, Юрію Васильовичу, — пошкріб голову Цекало. — Відчуваю, своїми аргументами ви нас доконаєте. Костогриз зі свого боку, а ви зі свого.

— Справа добровільна, — розвів руками інвалід. — А ви б якось так, без фанатизму, спокійно. Тихше їдеш — далі будеш. Ти ж розумієш, якщо шпиталь на два дні без води залишається, — що йому робити? Я б теж лютував.

— Та цю трубу ще за царя Гороха закладали! Їй сто років, не менше. Ми взагалі її не чіпали. Якби не рвонуло, він би й не знав про наші справи.

— Не має значення, — відрізав Журбенко. — За будь-яких обставин треба якомога менше метушні та звуку. А у вас уже, бачу, якийсь психоз почався. Нетерпець. Наче у дешевому романі. Не будьте як діти, гаразд? Я ж просив — по-серйозному. Або без мене.

— По-серйозному, — упевнено відповів Ігор.

— Давайте, серйозні, кому чай кому кава, — дружина Журбенка поставила на стіл печиво.

— Дякую.

— Ось поглянь, — продовжував інвалід. — Оце з праць Мак-Брайна, а оце з Хофмана. Ось карта, складена одним, а ось — іншим. Порівняй. Практично те саме. Особливо стосовно східного напрямку. А Хофман та Мак-Брайн одне в одного не списували — гарантія. Вони розходяться в усьому, починаючи від значення ордену тамплієрів у світовій історії. В усьому, крім цього. Розумієш? І обидва посилаються на серйозних археологів. А ось монастирі, які будували тамплієри за межами Франції у східному напрямку. Ось цей — наш, нижньороздольський. Поза сумнівом.

— А ще десь пошукати? — припустив Цекало. — Не по істориках, а хоча б по тих самих археологах?

— Пошукаємо, — пообіцяв Журбенко. — В інтернеті цього вистачає. А тепер дивися сюди. Це вже моя карта. Сам склав. Тут дані про всі знахідки скарбів тамплієрів. То про «сорок возів» згадується у восьми випадках. У восьми випадках археологи вважають, що знайдене — це те, що вивозили храмівники у 1308 році, коли Філіп IV, висловлюючись сучасною мовою, наїхав на них. Зауваж — тамплієри намагалися вивезти скарби до віддаленіших монастирів. Ті, де потім щось знаходили, розташовані на значній відстані від Франції. Бачиш по карті?

— Можливо… — згодився Ігор.

— А наш у цьому ряду взагалі останній. Далі храмівники ніколи не бували. Далі — Русь.

— Сорок мінус вісім — тридцять два, — бурмотів під ніс Цекало.

— Та багато, багато ще залишилося, — засміявся Журбенко. — Тобі вистачить.

— Я не про те, — знітився Ігор. — Припускаю імовірність, що один з возів справді тут.

— Імовірність велика, — запевнив той. — Монастир, про який ідеться, якщо він справді «наш», заклав наближений магістра Гійом де Шалон, коли вирушав у хрестовий похід. І це також достовірно. Він же ж так само брав участь у вивезенні скарбів із Тампля. Про це є як у Хофмана, так і в Мак-Брайна. Скажи, куди ще йому везти золото, як не у власноруч закладений монастир, де знає кожен закуток підземелля?

— Невже це справді можливо? — замріяно вимовив Ігор. — Я от думаю іноді — ми хворих оглядаємо, оперуємо, всяку маячню пишемо, на горіхи отримуємо… А у цей час під нами, десь глибоко-глибоко… Але ж усе перекопано, і не один раз. За стільки століть хто тільки не шукав!

— Це тому, що висловлюючись знову-таки по-сучасному, лохи шукали. Отакі як ви з Ромком.

Ніч огорнула будинок, та їм не в голові були як пізня пора, так і завтрашній напружений день. У вікні будинку колишнього анестезіолога ще довго світилось.

— Як почуваєтесь? — запитав Дольний, увійшовши до палати, де на секондхендовому ліжку лежала віп-персона.

— Нормально, — сухо відповів Замрига, відклавши газету.

— Я до того, що ніч насувається. Може, що потрібно?

— Усе гаразд. Де туалет, знаю. Смердить трохи, щоправда, і тісно у ньому. Чи ви хочете, щоб я на судно ходив?

«Заким ви не з’явилися, не смерділо», — подумав Дольний.

— Для вас навіть справжню, ще радянську «утку» можемо знайти, — пожартувала Оксана. — По теперішніх часах дуже великий дефіцит.

— Ні, дякую, — невдоволено відповів мер. — Усе гаразд.

— Ну, ночуйте.

Вони пішли до ординаторської, де Оксана дала волю роздратуванню.

 — Ще те цабе, — згодився Дольний. — Щуряка чистопородний. І не розуміє, що якби справжнім був його інфаркт, то їй-Богу мало б значення, тягнути цю тушу п’ять хвилин сходами, чи за секунду підняти на ліфті. А ліфт двадцять років не працює. І бабла на ремонт він не виділить, поки справжнього інфаркту не дочекається. Скільки ми його триматимемо?

— Скільки скажуть, — зітхнула Оксана.

— А ти менше язиком плещи, — порадив лікар. — І санітаркам не обов’язково знати, для чого він тут.

— Лікарю, я по-вашому зовсім дурна? — обурилася вона.

— Не зовсім, — згодився той. — Каву вмієш добре варити. І торт, отой що з безе, також нічого.

— І все?!

— Не волай, мера збудиш. Гадаю, що не лише це. Але того я, на жаль, не пробував.

— Хотіли б — давно попробували б.

— Ой… — скривився Дольний. — Службові романи не в моєму стилі. Ти ж знаєш. Хоч би нікого більше не привезли до ранку. Спати хочеться… І не діставай його. Тобі воно треба?

Зітхнувши, Оксана пішла до дівчат, а Дольний узяв ручку і підсунув до себе поки що чисту історію хвороби з прізвищем «Замрига».

Літак плавно приземлився на американську землю, і щасливі пасажири за кілька хвилин вже прямували до пропускного пункту.

— Пане Лужний, яка мета вашого візиту в Сполучені Штати? — запитав митник.

— Їду на наукову конференцію до Бостона, — відповів Вадим.

— А де ви працюєте?

— Дніпро, фізико-технічний інститут, доцент кафедри твердих металів. Там усе зазначено.

— А чому тут не вказано місце проживання?

— Я гадав, це не важливо, — пояснив Вадим, відчуваючи як цей нудний американець дратує його дедалі більше. — Мене обіцяли влаштувати.

— Хтось має вас зустрічати? Ви не знаєте. Окей. Ми з’ясуємо, чи є ваше ім’я у списках запрошених на конференцію.

Неприємне передчуття утворилося десь попід грудьми і почало розтікатися по тілу. Отакої. Чого треба цьому прищові? Ситуація виходила з-під контролю. Чекати довелося з годину, поки його закликали до віконця.

— Ваші документи викликають підозру, — безбарвно пояснив перекладач. — Ви не можете бути допущені до в’їзду у Сполучені Штати.

— Як це не можу?! — обурився Вадим. — Ви жартуєте? У мене віза, видана вашим посольством! Доповідь на конференції!

— Віза сама по собі не дає права на в’їзд, — відрізав той. — Якщо ви наполягаєте, ми перевіримо її справжність. Але вам доведеться чекати.

Найближчі вісім годин виявилися нестерпними. Блідий від хвилювання, замучившись курити, з головою, наче порожня діжка, Вадим витяг подаровану щасливішим сусідом книжку, сподіваючись хоч якось відволіктися. На першій сторінці красувався дарчий напис, зроблений невідомо чиєю рукою й не знати кому:

Казав я — від долі не втечеш. А Ви не вірили. Бажаю Вам наступного разу вчасно втриматися від бажання погратися з нею.

У відчаї Вадим затулив обличчя руками.

— Просипайся, лєнтяй! Вставай, скотіна! — різкий рипучий голос давив на вуха, відбиваючись від голих стін. — Сколько можно? Утро на дворє! Вставай, сволочь! Одєвайся і іді зарабативай дєньгі! Бистро подні…

Рука Дольного намацала мобілку на столі й натисла кнопку. Запанувала тиша. Перекрутившись на інший бік, він натяг ковдру на голову, але за кілька хвилин таки всівся на канапі, протираючи очі. Ноги вступили в капці, руки потрапили до рукавів халату і, хлюпнувши водою в обличчя, реаніматолог посунув коридором, відповідаючи собі під ніс на вранішні вітання персоналу.

— Як спалося, дівчата?

— Доброго ранку, лікарю. Фігово.

Невдоволений вигляд Оксани змусив здивуватися.

— Не зрозумів… Відділення майже порожнє! Хто не давав?

— А он… мер ваш.

— Ну-у, він такий самий мій, як і твій. Чого хотів?

— А чортзна. Півночі крутився. Потім по телефону тріпався. У реанімації мобіли відбирати потрібно, доктор. Потім хропів. Це жах! Бідна його жінка! А тепер спатиме до обіду.

— Не спатиме, — рішуче промовив Дольний, беручись за дверну ручку. — Режим є режим. Буди його і зроби нарешті кардіограму, тільки учорашнім числом познач. Інфарктний хворий повинен мати кардіограму.

— От ви й будіть, — пхинькнула вона. — Мене він зараз не хочу казати куди пошле.

Зітхнувши, Дольний увійшов до палати. Замрига спав, відвернувшись до стіни.

— Віталію Івановичу, підйом! Будемо лікуватися.

Усередині все завмерло і лячна думка простромила свідомість. Грудна клітка пацієнта не рухалася. У палаті стояла гробова тиша. У нестямі лікар кинувся до ліжка і схопив пацієнта за плече, повертаючи до себе. Обличчя Замриги було синє, язик вивалився крізь набряклі губи.

Він був мертвий.

Відбувалося щось непередбачуване. Ця країна нараховувала сотні мільйонів громадян, як своїх, так і чужих, проте ці двоє не бажали миритися з думкою, що у ній без проблем поміститься ще один нещасний лікар з тонучої дірявої посудини у центрі Європи.

— Ми вже звернулися до Бостонського університету. Серед організаторів конференції немає осіб, що, як ви стверджуєте, повинні вас зустрічати. Вашого імені немає у списках…

— Та хіба ж це проблема? — зірвався Вадим. — Зупинюся в готелі, доки не з’ясую, у чім справа. Я спроможний платити за проживання…

Але його не бажали слухати:

— Усе це свідчить, що документи підроблені, і ви не можете бути пропущені на територію Сполучених Штатів.

Жах паралізував його свідомість.

— Але послухайте… у мене віза! Вона що — також підроблена? Ви зриваєте міжнародну конференцію!

— Якщо ви відмовляєтеся добровільно залишити територію та сісти у літак, вас доправлять туди у примусовому порядку.

З кімнати у протилежному кутку величезної зали двоє поліціянтів майже винесли попід руки Стихаря. Той впирався і перебирав ногами, проте це не заважало його просуванню у напрямку виходу.

— Беззаконня! Де ваше хвалене цивілізоване суспільство? Не маєте права! Пустіть мене! У мене віза! Якщо тітка помре без мене, це буде на вашій совісті! Я звертатимуся до міжнародного…

Волання колеги поступово стишилися. Обоє запитально глянули на Вадима.

— Не варто, — промовив той чужим вбитим голосом. — Я вже якось сам.

Із кам’яними застиглими обличчями головний лікар і Дольний пройшли крізь приймальню до кабінету. Кинуте на ходу «мене немає, усі — до Полянської» змусило секретарку втягти голову в плечі.

— Ви розумієте, як тепер усе повертається? Нам кранти. Принаймні, мені — точно.

— Присядь, Толю, — змучено вимовив Костогриз. — І давай спокійно. Коли і хто його останній раз бачив живим та здоровим? О котрій годині?

— Та яке це зараз має значення?! — зірвався Дольний. — Його повезли до обласної судмедекспертизи. Розтин робитимуть експерти! В них розмова коротка. Хоч від чого б помер, але, судячи з вигляду тіла, смерть таки настала від інфаркту, і на нас повісять ненадання допомоги. Ви що, не розумієте? У нас навіть кардіограми немає, жодного аналізу! На ньому жодного сліду від ін’єкції! У хворого, привезеного до реанімації з інфарктом. І тепер вже не липовим, можу вас завірити… Він помирав, а ми спали. Ось за це мені доведеться відповідати.

— А ти вже не міг цієї кардіограми зняти! — прикро зауважив головний. — І аналізи зробити.

— А може ще й дефібриляцію мав провести?! — волав реаніматолог. — Ви мені здорову людину привели! Можновладця, який усі питання погодив на вищому рівні, тобто з вами! Він і слухати не бажав! Сракою повернувся і захропів. Ми для нього хто?

— Чорти б його забрали… — зітхнув головний.

— Вже.

— Що?

— Вже забрали, — уточнив Дольний. — Тепер будемо цапами-відбувайлами по повній програмі.

Крики та рух за подвійними дверима змусили обох схопитися з місця.

— Ні, я буду скандалити! І не лише! Я вас усіх тепер зі світу зживу!

До кабінету увірвалася дружина Замриги. Розпатлана і в сльозах, вона вимахувала сумочкою, і зупинити цей буревій було марною справою.

— Що у цьому закладі робиться? Та вас не закривати — саджати треба! Усіх підряд! І я доб’юся цього! Як таке можливо? Учора людина була живою, а сьогодні вже навіть тіла немає?! Оце я з поїзда і такі сюрпризи?!

Вона впала на стілець. Плечі нещасної жінки здригалися.

— Усе сталося раптово, — намагався пояснити Костогриз. — Зараз я більше нічого не можу вам сказати. Тіло вашого чоловіка забрали судмедексперти. Вони й робитимуть розтин.

— Яке — «раптово»?! — підхопилася вона. — Він ще відучора був у вас. А кілька днів мав болі у серці. Що ж це таке?

Вона вибігла, траснувши дверима. Дольний багатозначно подивився на головного. Події розвивалися надто стрімко. Той лиш похитав головою.

— Та що з ним станеться? — не розуміла Галя, спостерігаючи за тим, як він уважно оглядав стрижні та дуги, змонтовані навколо її ноги. — Залізо воно і є залізо. Не розсиплеться. Ви мені надто багато уваги приділяєте, Андрію Івановичу, інші пацієнти не страждають від цього?

— Як ви могли таке подумати? — образився Щерба. — Усе під контролем.

— Пробачте, я так… Якась дратівлива стала.

— Ніде не тисне?

— Ні. Просто… Негарно з цією конструкцією.

— Ну що ви! — не згодився лікар. — На ваші ніжки що не взуй — однаково личитиме. Навіть апарат Ілізарова. Тим паче, це ж тимчасово. Може вам потрібно щось? То я…

— Взагалі-то, — завагалася Галина, — якщо це вас не обтяжить… Я тут вже більше тижня, і… відтоді кави не пила. А я кавоманка!

— О господи, який я тупий! — вигукнув Щерба. — Завтра вам буде «кава у ліжко»! Хоча я не вмію варити каву по-справжньому, але спитаюся у Ліди — це нашого Хижняка наречена...

Запала мовчанка. Лікар сидів якийсь час, втупивши погляд в одну точку, а потім промовив:

— Знаєте, вибачте, якщо я лізу туди, куди не слід, але здається, ви також самотня людина.

— Можливо… — прозвучало у відповідь.

Якщо можна уявити слона, який пурхає наче метелик, то це якраз був би травматолог Нижньороздольської лікарні Андрій Щерба.

Неприємний холодний дощ поливав київський аеропорт. Вони стояли із піднятими комірами, сховавшись під якийсь навіс, і курили.

— Ні, це кінець… — розпачливо промовив Стихар. — Ще позавчора я не міг повірити, що таки опинюся у Штатах. Знаєш, до самого вильоту не вірив.

— І не дарма, — похмуро сплюнув Вадим.

— А сьогодні, — продовжував той, — сьогодні я не можу збагнути, що знову у цій країні! Де лікарю немає що робити взагалі!

— Не знаю, як лікареві взагалі, а мені тут тепер справді немає що робити, — важко зітхнув Лужний. — Жити, принаймні, вже ніде.

— Давай нап’ємося, — запропонував Олег. — Це найлогічніше рішення у нашому становищі. Давай, га?

— Щось не хочеться, — відмовився Вадим. — Я все ж таки гадаю, мені ще рано напиватися.

Діставши телефон, він набрав номер.

— Ну, ти даєш, — здивувався Стихар. — Та не візьме вона трубки. Гадаєш, вона не знає, що тебе завернули? Вони наперед усе знали! Тварюки. Кинули. Якщо вже й Валя твоя каже, що ніколи в обличчя її не бачила, то про що говорити?

— Але ж сама Валька виїхала! Через неї! І усе нормально вийшло. Може мені просто не пощастило? Може ті довбані прикордонники не з тієї ноги встали?

— А давай я задзвоню, — запропонував Олег. — Мого номера вона не знає. Навмисно ж не відповідає.

— Дзвони!

З неабияким завзяттям Стихар набрав той самий номер. Та у відповідь і тепер лунали самі лиш гудки.

— Загалом, дуже неприємна ситуація, Григорію Віталійовичу. Навіть не знаю, як тут грамотно вчинити. Тим паче, справу відкрито і вона на контролі в обласній прокуратурі.

Слідчий райпрокуратури Валігура ще раз пройшовся кабінетом від стінки до вікна і зрештою таки всівся у крісло.

— Але самі ж ви вловили суть того, що сталося? — намагався зазирнути йому в очі Костогриз.

— Я-то вловив. І що з того? На папері усе виглядає не двозначно. Хворий поступив з інфарктом, а йому не робили нічого. Взагалі нічого. І він врешті-решт помер. Від інфаркту. От станьте на моє місце. Це вже не заява від неграмотної баби, шита білими нитками під диктовку продажного адвоката.

— Справді, хоч як дивно, Замрига помер від інфаркту, — зітхнув Костогриз. — А тепер ви на моє місце станьте. Приходить головна особа районної влади, від якої ми з ніг до голови залежимо, і ставить перед фактом, що у нього проблеми і йому треба перебути в нас день-два. А за це ми отримаємо апаратуру, ремонт… У нас же стіни валяться! Працювати нічим! Можу я відмовити? Вам згори вказують — ви не виконуєте?

— Таке наше життя… — невизначено гмукнув слідчий. — Але ось що цікаво — виходить, що не було в нього особливих неприємностей. Я вже зондував, та й обласна прокуратура постаралася. Ніхто з верхів на нього не наїжджав. Ну, фокуси з боку його водія, гадаю, не варто брати до уваги. Від таких дрібниць не ховаються. Тим паче, шоферу дали копняка під зад і забули. А ось дружина померлого вважає, що у нього тиждень тому серце почало боліти. До речі, це він сам попросив липовий інфаркт написати?

— Мені казала — три дні, — похмуро зауважив Костогриз. — А підозри на інфаркт — моя ідея. Це найпростіше з технічного боку.

— А мені — тиждень, — наполягав слідчий. — Телефонувала з курорта, він скаржився, що болить. Терпів, бо немає коли по лікарях бігати. Ось така картина вимальовується, якщо слідувати фактам.

— А моє свідчення що — не факт?

— А ви будете свідчити? — здивувався Валігура. — Дасте покази, що розпорядилися фіктивно госпіталізувати Замригу, щоб захистити від неприємностей? Тобто, пішли на посадовий злочин?

— Буду, — рішуче кивнув головний лікар. — Іншого виходу немає. Якщо не буду, Дольному кінець. Сяде. А за фіктивно оформлену історію хвороби не посадять. Знімуть з посади — ну й мать його так. Я за свою кар’єру жодного разу не зробив чогось ганебного. І свинства нікому не заподіяв. То ж у такому віці пізно починати.

Валігура важко підвівся і знову заходив кабінетом. Головлікар продовжував:

— Ти подумай добре, Дмитре Івановичу, як усе на гальмах спустити. Ми ж не винні. Усі знали, що він здоровий. Я ще питав, коли він приперся — а може справді щось болить, а може хоч послухати? Відповів — ні! Ну відмовив би я — він би сам удома помер. І нікого було б звинувачувати. А якщо в нас — то лікар винен. Такий закон...

Запала тривала мовчанка. Першим не витримав Костогриз. Схопивши ручку, він почав писати заяву.

— Стій! Григорію Віталійовичу! Давай спокійно, без нервів та крутих жестів. Написати ще встигнемо. Глядиш, вам завтра доведеться мене рятувати. Може навіть так, як Замригу — у цій державі ходиш, наче по аварійному будинку, не знаєш, де тобі на голову цеглина впаде. Усі під Богом… Я так гадаю. З вашою версією познайомлю своїх. Неофіційно, звичайно. Замригу не повернеш. Подумаємо. Ніхто з нас не хотів би рубати невинних голів…

— Подумай добре, — попросив Костогриз. — У такого, як Замрига, завжди є гріхи за душею. Янголи з крилами у нашій країні на таких посадах не сидять. Раптом який випливе. Може він до баби чужої поліз, а там знайшлося кому наїхати! Якимось він наляканим виглядав. Ніби не у своїй тарілці. Не дарма я питав, чи не захворів насправді. Ну, всяко ж буває.

— До баби, кажете… — замислився Валігура. — Перевіримо. Принаймні, поки що не панікуйте.

Потискання його руки здалося головлікарю щирим.

На скатертині кафешного столика біля порожньої тарілки застигла недопита чарка. Вадима хилило у сон, а вухо вже намуляло телефоном.

— Олено Валеріївно! Нарешті вичислив вас. Добривечір! Вадим Лужний, якщо пам’ятаєте такого.

— Як не пам’ятати? — здивувалися там. — Вадим Борисович. Не забула вас, лікарю.

— Давали ви мені номер, гадав не згодиться, — вів своєї Вадим. — Здорові, сподіваюся?

— Дякуючи вам — повною мірою. А ви як?

— Нічого доброго. Олено Валеріївно, пам’ятаю, ви колись розповідали… Одне слово, мені конче треба людину знайти по мобільному телефону. Розумієте, трубки не бере. Хотів би знати, де перебуває. Чув, що таке можливо.

— Справи амурні? — засміялася вона.

— Та ні, на жаль. Кинули мене, та так, що й уявити важко.

— Гмм, — замислилися на тому кінці, — спробуємо! Хоча, усе відносно. Я не зможу назвати вам точну адресу. У кращому випадку, вдасться визначити приблизне місце перебування абонента.

Дівчина у фартушку поставила на стіл каву.

— Дякую, — розчаровано промовив Вадим. — Розумію. І не надто сподіваюся. Але хочу спробувати. Інакше безвихідь. Номер скину зараз есемескою.

— Я постараюся, Вадиме Борисовичу, — була відповідь.

Сподівання на те, що вдасться щось вдіяти, справді ледь жевріло. Проте опускати руки було невластиво його натурі. А швидше, дотепер він залишався хірургом, фаховий принцип якого — не здаватися за жодних обставин. Хоч би як складалося — слід використовувати всі можливості до останньої. Насупившись, він допив свій коньяк.

Злощасне ліжко розглядали утрьох, так, наче по ньому справді можна було щось з’ясувати.

— Отут і поклали, — вказав рукою Дольний. — А швидше, сам ліг. Сварився, просив дати спокій.

— І тут перебував увесь час? — запитав Валігура.

— Звичайно.

— І ніхто його не відвідував?

— Гарантія!

— Але ж усі спали — самі кажете.

— О ні! — заперечив Дольний. — Сплять вони чутливо. А двері риплять — послухайте! Та й вхідні на ключ зачиняємо. А коли він по телефону балакав — усі чули. І коли хропів.

Валігура замислено розглядав ліжко з надряпаним на спинці написом «Іван».

— Що це?

— Оце? Швидше за все, хтось після виходу з алкогольної коми нашкрябав.

— Упевнені? — засумнівався той. — А Замрига не міг?

— Цьому автографу рік, не менше, — запевнив Дольний.

Не приховуючи розчарування, слідчий вийшов з палати, а Костогриз кивнув дівчатам:

— Зафарбувати! Негайно! Сором який…

Вона увійшла до кабінету, опустивши голову і дивлячись перед собою.

— Чого прийшли? — запитав Гайда, коли жінка присіла на краєчок стільчика.

— Я… цей… хочу лікарняний.

— Який лікарняний? — не зрозумів завідувач.

— Ну… брат у вас лежав. Помер тиждень тому. Він працював. Йому лікарняний належить за ті дні. Казали, що як принесу, то нарахують гроші…

У шефа буквально відібрало мову. Хижняк з Цекалом з’явилися одразу після його дзвінка і мовчки витріщилися на жінку.

— Кажете, нарахують… — промовив завідувач, вражено дивлячись на неї. — А чому ви на нас не дивитеся? Гляньте мені в очі, будь ласка!

Та вона навіть не ворухнулась.

— Навіщо ви написали на нас скаргу?

— Яку скаргу? Нічого я не писала, — збиваючись, швидко відповіла вона.

— Як не писали? А це що? Ваш підпис стоїть. Ви підписували оцей документ? — Гайда підсунув їй ксерокопію.

— Та щось давали у міліції розписуватись, казали, що так треба…

— А ви що, не читаєте папери, які підписуєте? — здивувався завідувач. — Тут написано, що ми вашого брата не хотіли лікувати і тому він помер.

— Та я не писала такого, — забурмотіла жінка. — Те, що давали, я підписувала. Не маю до вас претензій. Дайте мені лікарняний за брата.

— Зрозуміло, — приречено промовив Гайда. — Усе, як у нас заведено. Ви хоч розумієте, що відбувається? Ви роками дивилися, як ваш син перетворюється з людини на худобу, і нічого не робили. Тому він і зарізав вашого брата, якого люди, котрі тут сидять, рятували до останнього, і вдень, і вночі. І тепер ви їх звинувачуєте. Щоб їх скарали замість нього і вас. Ви що, взагалі не маєте жодних моральних принципів? Мабуть, ще й до церкви ходите!

— Що ви таке питаєте, Прокоповичу… — сумно промовив Хижняк, коли жінка вийшла. — Немає у неї ніяких принципів. Вона нещасна, як і півкраїни людей, у яких лише одна домінанта — виживання. От і робить усе можливе. І стоятиме до кінця, будьте впевнені. Вона згодна, щоб увесь шпиталь наш разом із пацієнтами і персоналом завалився, аби тільки син не сів.

Телефон дав про себе знати просто посеред вулиці, по якій із ревінням пролітали машини. Прислухаючись, Вадим затулив рукою інше вухо.

— Так, Олено Валеріївно! Слухаю! Звісно, чекаю. Навіть так? Звичайно, записую. Секунду… Ого… Далекувато…

Швидко занотовуючи в записнику, повторював за нею назви міста і вулиць.

— Ну, ви чарівниця. Знаю, дива техніки… Що? Звичайно, розумію. Я вас не підставлю, не переживайте. Отже, щойно опинюся там, одразу вас наберу. Дуже дякую! Відтепер я ваш боржник.

Він ніби відчув у тілі нову енергію та силу. Справді, ніколи не слід впадати у відчай і завжди треба боротися до кінця. За п’ять хвилин він вже був у маршрутці, що їхала у напрямку залізничного вокзалу.

Атмосфера в кабінеті слідчого прокуратури була напруженою.

— Звичайно, ми приймемо від вас цю заяву, — розвів руками Валігура. — І вестимемо слідство з усією серйозністю. Але я сьогодні запросив вас для того, щоб отримати ваші свідчення. Віро Василівно, у нас є підстави підозрювати, що ваш покійний чоловік мав серйозні неприємності. Такі, що могли…

— І ви тієї ж! — люто перебила вона. — У мого чоловіка була одна неприємність — погане медичне обслуговування. Вона й виявилася фатальною. І я хочу, щоб винних було покарано.

— Розумію вас, — не здавався слідчий. — Але у мене є свідчення головного лікаря про те, що ваш чоловік був госпіталізований фіктивно на власне прохання, аби уникнути якихось неприємностей, він не уточнив яких. Ба більше — ваш чоловік зчиняв тиск на головного лікаря у цьому відношенні. А персонал відділення реанімації стверджує, що він відмовлявся від лікування.

— А що ж їм іще робити? — обурилася вона. — Сподіваються, що їх звільнять з посади за службову недбалість, але не посадять до в’язниці за ненадання допомоги. Я кадровик і розумію ці нюанси.

Валігура нахилився до неї й промовив зовсім іншим тоном:

— Віро Василівно, я справді вас розумію. Але подивіться мені в очі й скажіть — ви можете собі уявити, щоб найвпливовішу у районі людину, знаючи, що вона хвора, могли залишити без уваги? Я вже не кажу про ненадання допомоги. Ви, кадровик, вірите у це?

Жінка, насилу стримуючи сльози, промовила:

— Дмитре Івановичу… Мій чоловік помер у лікарні. Це факт. І лікарі у цей час нічого не робили, аби врятувати його. Це також факт. Нічого більше мені розуміти не треба. В установі, де я працюю кадровиком, вже стався тиждень тому кричущий випадок ненадання нашому працівникові медичної допомоги. Огур — чули про такого? Може, час навести порядок у цій лікарні? Я вимагаю, щоб їх покарали.

— Покарання призначає суддя, — знизав плечима Валігура. — А наше завдання — розібратися в обставинах і зібрати дані. Тому у мене є ще одне запитання до вас. Персонал відділення показав, що уночі ваш чоловік говорив по телефону. Його телефон зафіксував вхідний дзвінок. Ось цей номер. Ви знаєте його?

— Чий цей номер? — запитала вдова.

— Поки що ми не знаємо. Тому питаємо вас. За даними розтину, смерть настала близько третьої ночі. А дзвінок був о другій сорок три. Тобто, чоловік ваш помер одразу після телефонної розмови.

— І що з того, що йому хтось подзвонив? — закричала вона. — Мені здається, ви намагаєтеся усіма силами когось вигородити. З якоїсь причини вам це вигідно.

— Так і я міг би припустити, що з якоїсь причини вам вигідно звинуватити у смерті вашого чоловіка медиків. Адже з Огуром вашим той самий варіант. Запевняю вас ще раз — винних буде покарано. Але для цього спочатку їх треба встановити.

Медсестра вмілими руками швидко розкладала на столику звичне приладдя. Роботи залишалося ще багато.

— Женю, тебе «ця» вимагає.

Не лише баба Жанна, уся жіноча частина персоналу саме так називала Галину з десятої палати.

— Вимагає нехай у себе. У нас просять, — невдоволено відповіла медсестра.

— А у пральні дівки знаєш що казали? — санітарка затрималася у маніпуляційній. — Замригу, виявляється, задушили! Подушкою. Двоє бугаїв залізли крізь вікно до реанімації й задушили. Наші всі спали — хворих якраз не було. А знаєш за що?

— За що? — байдуже промовила Женя.

— Казали, він мебельну фабрику продав не тим. То вони тепер розрахувалися. Усі так кажуть.

— Чи мені не однаково?

— А знаєш, що тепер його дружина…

Слухати це не хотілося і, залишивши бабу Жанну з двома хворими, що від здивування пороззявляли роти, вона рушила до десятої.

— Що ви хотіли?

— Женю, я вас прошу, присядьте будь ласка.

Приязний вираз на обличчі Галини міг ввести в оману чоловіка, але не жінку. Жінки відчувають одна одну миттєво…

— Немає часу, — сухо відповіла Женя. — Коли вам щось треба, кажіть, бо інші чекають.

— Ну я вас прошу, — наполягала та. — І не дивіться на мене так. Я впевнена, ви мене зрозумієте. Будь ласка.

Женя мовчки присіла.

— Женю, я дуже прошу вашої допомоги. Ви знаєте, з-за кордону повернувся мій брат. Зразу не зміг, а тепер приїхав. Дзвонив, що вже недалеко звідси. Хоче забрати мене.

— Коли, сьогодні? — пожвавилася медсестра.

— Зараз. Розумієте, я навіть не знаю, як це краще зробити. Андрій Іванович — дуже добра людина і лікар. Я вдячна йому, але… Одне слово, хотілося б уникнути зайвого прощання. Ну ви ж усе бачите… Він ставиться до мене не зовсім звичайно, а у мене своє життя. Розумію, що це негарно, але так для всіх буде краще. Допоможете мені?

— Ради Бога, — у голосі Жені з’явилися радісні нотки. — Але чого ви хочете від мене?

— Не повідомляйте йому, бо він одразу приїде, ви ж розумієте.

— Як скажете. Тут не тюрма. Кожен вільний лежати або йти додому. Ви напишіть розписку про відмову від подальшого лікування у нас.

— Звісно, — погодилася Галина. — Сподіваюся, у вас через мене не буде неприємностей.

— Тепер не буде, — стиха промовила Женя сама до себе, виходячи у коридор.

Двоє чоловіків попід руки винесли Галину до машини, звільняючи палату від найнеприємнішої пацієнтки за усі часи існування лікарні. Женя зітхнула з полегшенням. Ця картина подарувала їй справжнє задоволення.

Тихий провінційний вокзал заспокоював. Мало людей, жодного поїзда. Тиша. Здавалося, у цьому спокійному закутку усі проблеми мають вирішуватися самі собою. Відпровадивши електричку, жіночка у синій формі прямувала до станційного будинку. Розпитавши, де знаходиться телевізійна вишка, Вадим рушив у місто, витягаючи з кишені телефон.

— Олено Валеріївно, доброго ранку. Я у Нижньому Роздолі, на місці. Ось щойно з потяга. Рухаюся у східному напрямку. У бік вишки. Скільки? Близько кілометра? А вона ще там? І мене ви також «бачите»… Прекрасно. Ну, я розумію — «холодно-гаряче», як у дитячій грі… Щойно стане «холодніше» — маякуйте.

Незнайомий населений пункт, який, за його уявленнями, важко було назвати містом, ховав у собі причину його нещасть. І кожен крок тепер наближав його до неї.

Розпихаючи по бездонних кишенях апельсини та цукерки, Щерба насвистував якусь мелодію. Кавоварка вже була у пакеті. Фонендоскоп на шиї. Застібаючись на ходу, він швидко рушив коридором, відпускаючи компліменти бабі Жанні, яка одразу ж припинила мити підлогу та тривожно подивилася йому услід.

— Галинко! Га…

Він застиг у дверях, а обличчя набуло безпомічного виразу.

Вадим повільно йшов тихою вуличкою провінційного міста з приємною назвою, рахуючи собі під ніс.

— Двадцятий… не зрозумів…

У кишені засигналив телефон.

— Так! Слухаю, Олено Валеріївно! Правильно рухаюся? Отак прямо і йти? Гмм. Там наче й немає нічого, пустир. А будівля далеко. Так, подзвоню.

Добротна металева, але дуже іржава огорожа тяглася хтозна куди. І жодної дірки. Далі видніла якась нова вулиця з одноповерховими будинками. Не те. Обдивившись навколо, він перекинув сумку через паркан і обережно переліз. Музей чи що? Будівлі мали старовинний вигляд. До них прибудовано кілька більш сучасних. Посеред недоглянутого газона росли дерева та кущі. Збоку за ними відкрився зовсім маленький занедбаний ставок. У вічі впала асфальтована доріжка. За однією з будівель було чути звук мотора. Територія виявилася залюдненою.

Телефон знову дав про себе знати.

— Так, Олено Валеріївно! Що? Наші сигнали практично поруч? Як це поруч? В один зливаються?! Тобто… В радіусі ста метрів… А… ще точніше не можна? Розумію, далі сам.

З телефоном у руці, Вадим наблизився до однієї з будівель і, повернувши за ріг, побачив машину швидкої допомоги. Між корпусами ходили люди, дехто у медичній формі. На стіні поруч із дверима він прочитав на табличці.

МОЗ України

Нижньороздольська

Центральна районна лікарня

Розділ ІІ

Пізнього літнього вечора навколо монастиря тріскотять цикади. Пахне трава. Чернець у довгій сутані з ліхтарем неквапно йшов до воріт. Приглушений голос обізвався до нього:

— Брате Матвію!

Здригнувшись, чернець високо підняв ліхтар, намагаючись роздивитися того, хто сховався у кущах:

— Хто тут? Хто кличе мене?

Жах спотворив його обличчя, коли тінь зробила крок із темряви. Затуляючись рукою, Матвій позадкував, але перечепився і впав на траву.

— Боже, спаси й помилуй! Свята Діво, врятуй мене, грішного!

— Чого ти так злякався, брате Матвію? — запитала тінь.

— Згинь, пропади!

Взявши нещасного за руку, непроханий гість тихо промовив:

— Не бійся, брате Матвію. Це не привид. Торкнися до мене.

— Брате Вінтіне… Це ти?!

— Я не привид. Але й не брат Вінтін.

— Хто ж ти тоді?

— Байташ.

Відповідь змусила Матвія відсахнутися.