15,10 zł
Ця книжка продовжує пізнавально-розважальну серію для дітей «Я споглядаю світ». У ній маленький читач познайомиться з п’ятьма учнями звичайної київської школи, з якими трапляється не зовсім звичайна пригода. Діти починають свій шлях зі стежки музею під відкритим небом в Пирогові і раптом опиняються в давнині, знайомляться з майстрами, які «ховаються» за їхніми прізвищами, і дізнаються, хто з них найголовніший. Книжка призначена для читання дітьми молодшого шкільного віку й може стати добрим матеріалом для епохи «Старі професії», яка проводиться в третьому класі вальдорфської школи.
Ebooka przeczytasz w aplikacjach Legimi lub dowolnej aplikacji obsługującej format:
Liczba stron: 41
Ця книга продовжує пізнавально-розважальну серію для дітей «Я споглядаю світ». У ній маленький читач познайомиться з п’ятьма учнями звичайної київської школи, з якими трапляється не зовсім звичайна пригода. Діти починають свій шлях зі стежки музею під відкритим небом в Пирогові і раптом опиняються в старині, знайомляться з мастерами, які «ховаються» за їхніми прізвищами, і дізнаються, хто з них найголовніший.
Книга призначена для читання дітьми молодшого шкільного віку й може стати добрим матеріалом для епохи «Старі професії», яка проводиться в третьому класі вальдорфської школи.
ISBN 978-966-8838-37-8
© «НАІРІ», 2010, 2016
ЯЯ споглядаю світ.
У ньому сяє сонце,
У ньому блиск зорі
І каменю мовчання.
В нім жвавий ріст рослин
І звірів чуйний поступ,
Людина там живе —
Вона оселя духу.
Вдивляюсь глибше в душу,
Мого єства скарбницю.
Там творить Божий Дух
У світлі сонця й серця,
У просторі далекім
І у душі глибинах.
До Тебе, Духу Божий,
Звертаюся в пошані,
Щоб благодать і сила
В навчанні і у праці
Росли в моєму серці.
Рудольф Штайнер. Переклад Ярослави Блек-Терлецької
Чи знайомі ви з найнещаснішою людиною в світі? Якщо ні, то познайомтесь: це Славко Дігтяр, киянин, що навчається у третьому класі. До вчорашнього дня це була просто нещасна людина: чого варте лишень ім’я («Дівчаче якесь!» — як Сашко сказав), або червоний рюкзак (оце мама зробила! ще б рожевого купила!), або те, що вчителька ніколи не вірить, що це не він починає бійку (адже для кожної бійки завжди є причина: коли Макс удруге жбурнув по голові м’ячем, неможливо було не побитися!)...
Перелік нещасть можна продовжувати без кінця, але те, що трапилося учора, стало останньою краплею в морі горя! Якби Олена Данилівна не сказала, що сьогодні клас їде на екскурсію до Пирогова, ніяка сила не витягла б Славка з-під ковдри. А екскурсія — це добре! Всі дивитимуться навколо та забудуть дражнитися, як це було після того злощасного уроку. Немає сил навіть згадувати. Сашко Коваленко став ще пихатішим, аніж був. А Славкова доля тепер назавжди буде сповнена безпорадності. Навіщо тільки Олена Данилівна заговорила про ті прізвища?! «Кожне прізвище має свою історію. Багато з них походять від назв професій. Коваленки мають пращуром коваля, Гончаренков і прапрадіди робили глиняний посуд, а Мірошниченки — нащадки мірошників». І про Ткаченків сказала. І про те, що прізвище Шевченко походить від слова «швець» — той, хто чоботи шив.
— А Дігтярі? То від «дьогтю»? — запитала Оксана Шевченко.
Саме з цього усе й почалося. На перерві до обіду. Й після. І коли у футбола грали: «Славко — чорнопикий!», «Дьогтем обмазаний!», «Бруднуля, вмийся!», «Дьогтярник!» — чого тільки не почув Славко… Довелося побитися — ще й сьогодні рука болить. Ліва.
Ну й гарнюще в Пирогові! Простір, воля! Але хатки — крихітні. Цікаво, як у такій хатці жила велика сім’я? А ще цікаво, куди стежки ведуть. От, наприклад, оця: спочатку ліворуч, за куща, а потім — кудись униз. Славко вже не чув, що Олена Данилівна говорить. Стежка немовби зачарувала його. Побігла поміж дерев, майже загубилася на галявині у високій траві, стрибнула праворуч, до яворів, і вивела на простір луки — широкого трав’яного моря. «Ух і краса!!» — встигло подуматися Славкові, аж раптом… хтось штурхнув його в спину.
— Ти що, бруднуля, надумав втекти від нас? — і ось вже перед ним стоять Сашко з Максом:
— От зараз ми тебе вмиємо!
Бігти. Швидше. Щодуху. Сюди, за дерева…
О, здається, врятують: ген видніється людська постать. Все ближче та ближче. Це косар — от вже й пісню його чути.
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зустрічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить
Усе, що даси.
— Куди це ви під косу? Та й чому це тут бігаєте, траву толочите? — суворо запитав косар. Хоча й суворо, але в очах грала посмішка.
— Це у вас інсценізація костюмована? — запитався Макс. Він знав багато мудрих слів, читав дорослі книжки й надзвичайно цим пишався.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.