Ранковий прибиральник ebook

Ірен Роздобудько

Ранковий прибиральник

Роман

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

ISBN 978-966-8659-55-3

© Нора-Друк, 2015

Я до безуму боюся втратити роботу. З цiєю думкою я прокидаюся щодня о п'ятiй годинi ранку. Йду на кухню, вмикаю кавоварку, закурюю першу сигарету (звичка до «Мальборо» залишилася ще з тих давно викреслених з життя часiв, коли за пачку доводилося вiдстiбати циганам-спекулянтам не менш як десять карбованцiв) i намагаюся нарештi прокинутися. Сигарета й мiцна кава запускають у дiю мiй уже трохи зношений механiзм, я вiдчуваю поштовхи серця (власне – починається аритмiя) i легке поколювання в шлунку. Отже, органiзм ожив. Я йду в душ, голюся (зазвичай не обходиться без двох–трьох порiзiв), натягаю джинси й футболку. Все це проробляю дуже тихо, щоб, Боже борони, не розбудити мою господарку, мiсiс Стефанiю О'Тулл, що живе на першому поверсi. Мiсiс О'Тулл дуже пишається, що благополучно вписалася в коло «середнякiв», якi тримають апартаменти, хоч, здається, iнших клiєнтiв, окрiм мене, у неї нiколи не було.

Отже, я вдягаюсь i виходжу на вулицю. Дотепер не можу звикнути, що цi вузькi кам'янi коридори мiж будинками називаються «вулицями». Менi потрiбно пройти триста крокiв уперед, повернути в провулок, згодом – у ще один, а потiм я виходжу на майдан, вимощений вiдшлiфованими мiльярдом нiг плитами (в деякi вкраплено черепашки). Посеред цього майдану – моє мiсце роботи: п'ятизiрковий готель «Плаза Джонсон континенталь». Щоразу, дивлячись на нього (будiвля виглядає аж надто респектабельно), я подумки кажу: «Хвала тобi, старий Джейку!» – тому що саме Джейк Стейнбек, цей безумець i запеклий морфiнiст, з яким колись у Вашингтонi звiв мене саксофон вуличного музиканта-мурина, виник знов у моєму життi тут, на Мальтi.

Вiдверто кажучи, я не знаю, з чого почати цi записки, i чи варто взагалi вести щоденник, якщо його все одно нiхто тут не прочитає, навiть пiсля моєї смертi. З Джейка Стейнбека? З акул у Середземному морi? З цiєї країни, в яку мене занесла течiя (в буквальному сенсi цього слова)? Чи ж – iз вогкого вечора в Києвi, з кав'ярнi «Три пiвнi», куди немає вороття?

Не знаю... Але менi хочеться говорити. Напевно, тому, що я втомився вiд чужої мови (яку, втiм, знаю тепер доволi добре), вiд мовчання на роботi i вдома, коли часто доводиться прокашлюватися, щоби почути власний голос...

Отже, я працюю в готелi «Плаза Джонсон континенталь» на дуже смiшнiй посадi. Справдi, вона смiшна. Я – «покоївка», а точнiше – ранковий прибиральник. Здається, єдиний у свiтi (чоловiки служать хiба що в арабських країнах та готелях для геїв). Моя робота доволi бридка: вранцi я прибираю кiмнати клiєнтiв. I все-таки я жахливо боюся її втратити, це мiй останнiй шанс вижити. Як сталося, що мене сюди взяли? Повторюю: завдяки Джейковi та щасливому випадку.

Коли (пiсля пригоди з акулами) я опинився на цьому кам'яному островi, дуже мало схожому на країну, – тут, у районi Пачевiль у Сент-Джулiансi, як дiдько з табакерки, передi мною виник старий Джейк.

Вiн приїхав сюди з Лос-Анджелеса зi своїми лабухами. Щоби дати кiлька закатрупних концертiв у нiчних клубах, щоби вiдтягнутися в чiлаут-рум, але, мабуть, найперше – аби провiдати давнiх подружок по коледжу для дiтей «товстих гаманцiв» (до речi, тодi лишень я довiдався, що цей «добровiльний покидьок суспiльства», як вiн себе називав, – «золоте» дитя, що колись бiгало стриженими газонами закритого навчального закладу в довгих формених шортах i бiлiй сорочцi).

Того вечора я тинявся в найзлачнiшiй (якщо це слово взагалi придатне у країнi, де злочиннiсть зведена до нуля) мiсцинi на розi вулиць Бiрґу i Борґо й жлуктив пиво, затято витрачаючи останнi мальтiйськi лiри зi своєї тимчасової дотацiї.

– Майкле (мене, до речi, звуть Михайлом), як справи? – закричав Стейнбек, заледве переступивши порiг паба. Це пролунало суто по-американському, але з вуст старого Джейка питання було неформальним i передбачало докладний звiт.

Чи варто говорити, що я безмежно зрадiв, побачивши знайоме обличчя. Нi, не так. Я навiть зненавидiв себе тої митi, тому що скидався на загублену дитину, яку, нарештi, знайшли... Аж у горлi задеренчало. I я добряче ковтнув пива, щоб залити вогонь, який запалахкотiв у моєму нутрi й виривався назовнi.

Коли я до решти висповiдався Джейковi, була вже глибока нiч, i паб спорожнiв.

– Що ти збираєшся робити далi? – запитав Джейк.

– Шукатиму роботу... – кволо вiдгукнувся я.

– Може, повернешся в Штати?

– Я там уже був...

– А хочеш, прилаштую тебе тут на розкiшне мiсце? – Джейк, як завжди, був сповнений ентузiазму.

– Що то за мiсце?

– П'ятизiрковий притулок. Здається, «Плаза Джонсон».

– Як ти це зробиш?

– Нема проблем! Його господарка – моя колишня герл-френд. Одна з... Щоправда, це було хрiн зна коли. (Джейк дотепер iз задоволенням практикував слiвця й вирази, що їх навчився вiд мене пiд час нашого лос-анджелеського байдикування. I такi слова, як «сука», «хрiн», «курва» та багато iнших, уживав у правильному контекстi.)

– Ким же я там працюватиму?

– Та ким завгодно! Коридорним! Портьє! Лiфтером! Офiцiантом! Якщо пощастить, упадеш на хвiст багатiй дамочцi, адже ти для них – екзот. I доля твоя вирiшена! Хiба нi?

Ми сидiли в пабi, доки першi променi гарячого мальтiйського сонця почали свердлити нашi потилицi. Розiйшлися на тiм, що завтра в цей самий час Джейк повiдомить менi про наслiдки переговорiв зi своєю колишньою подружкою.

Перемовини, мабуть, були бурхливими, бо наступного дня Джейк з'явився з подряпаною пикою i блудливою посмiшкою на трохи пiдпухлому фейсi.

– Усе гаразд, – радiсно виголосив вiн. – Монiка залишилася такою ж божевiльною. Боюся, що за кiлька рокiв вона завалить весь таточкiв готельний бiзнес.

– Ну, а як щодо мене?

– Домовився. Будеш прибиральником!

– Якого бiса? Ти ж знаєш, що я й помешкання змiнював тiльки через те, що попiльницi були забитi недопалками! – обурився я. – Крiм того, це – жiноча робота!

– Заспокойся, Майкле. Це єдине, що вона може запропонувати. Всi iншi мiсця зайнятi аборигенами, й тобi з ними не змагатися. Чи ти хочеш тут засохнути, мов кактус?

Одне слово, пручався я недовго.

***

Я забуваю своє обличчя. Менi необхiдно час вiд часу дивитись у дзеркало, iнакше зовсiм забуду, з ким маю справу. Але коли я заходжу в дзеркальний лiфт готелю – намагаюся потупити очi: чотири мудаки, що оточують мене з усiх бокiв, здаються монстрами: запалi очi, вигорiле волосся, наче ошпарена шкiра й улеслива маска, що прикипiла до обличчя. Дивитися досить огидно. Особливо на бiлу унiформу та на вiзок iз чистою бiлизною i комплектом засобiв для миття.

У пiдсобцi, де я перевдягаюся, завжди панують бурхливi веселощi. Знаючи, що я ще не зовсiм досконало засвоїв мальтiйську, мої колежанки лепечуть щось незрозумiле, вдаючись до сленгу, i, негiдницi, регочуть, позираючи в мiй бiк. Без сумнiву, вони плiткують про мене. Я для них – безстатева iстота, перед якою вони можуть без сорому пiдтягти колготки, зрiзати мозоль на нозi чи похвалитися новими трусиками.

Службовим лiфтом я пiднiмаюся на свiй поверх. Головне – не застати гостей у номерi й навiть у коридорi! Зазвичай iз восьмої до дванадцятої в готелi снiданок. За цей час треба встигнути прибрати всi кiмнати, в мiру появи на дверях синiх табличок, якi свiдчать про те, що клiєнт вийшов. Iнодi, щоправда, трапляються iдiоти (iнакше не назвеш!), якi щодня вивiшують напис: «Прошу не турбувати!» Це мене жахливо дратує, бо потiм на прибирання номера потрiбно щонайменше пiвгодини, що за наших умов геть неприйнятно: я зобов'язаний навести лад у кiмнатi хвилин за п'ятнадцять! I це з перестеленням постелi (без жодної зморщечки!) та чищенням килима!

Якби Свiтланка побачила мене за цим заняттям, вона б, напевно, очманiла. «I це все, чого ти домiгся?» – вчувається її презирливий голос. Вона завжди вважала, що в життi треба чогось домагатися. У мене саме це поняття викликало в уявi таку картинку: людина гатить у стiну важкою довбнею, i стiна раптово обвалюється на неї.

Я волiв пливти за течiєю. Єдине важливе рiшення, що його я прийняв i яке круто змiнило моє життя, – емiграцiя в Канаду. Втiм, усе трапилося практично поза моєю волею. Там працював мiй давнiй приятель-комп'ютерник. Вiн довго писав менi листи, доки я не зважився зайти в емiграцiйне бюро й подати папери на виїзд. Тодi, рокiв десять тому, час був сприятливiший, i зненацька через три мiсяцi менi надiйшов виклик. Тодi я вже впродовж року жив сам, i брати з собою Свiтлану менi зовсiм не хотiлося. Вона, мабуть, досi дметься на мене, вважаючи, що я працюю в Сержа (це той мiй приятель) на фiрмi з обслуговування телекомунiкацiй i живу на власнiй вiллi з басейном...

...Я вiдчиняю унiверсальним ключем першу кiмнату i вкочую в неї вiзок. Лiжка майже в буквальному розумiннi – зруйнованi, широкi ковдри куйовдяться на пiдлозi. На моєму поверсi всi номери одномiснi, але в кожному чомусь аж два «сексодроми». У мешканнi цього постояльця я щоранку бачу двi використанi постелi. Може, вiн пiвночi спить на одному лiжку, а потiм переходить на iнше? Це в кращому випадку. У гiршому я знову знайду в лазничцi купу порожнiх пляшок i недопалки, що валяються просто на долiвцi. На бiлоснiжному кахляному балконi те саме. Ще й червонi плями вiд розлитого вина. Я вiдчиняю балконнi дверi, щоб трохи вивiтрився сморiд, i беруся за прибирання. Могутнiй пилотяг iз режимом вологого чищення всмоктує в себе геть усе – i недопалки, й попiл, i пiдсохлi виннi плями. У пам'ятi спливає, що мати колись говорила: «Головне в прибираннi – пiдлога. Якщо вона чиста – вважай, що в хатi порядок!» Хто б подумав, що через енну кiлькiсть рокiв я затямлю це як непорушну аксiому. Справдi, за кiлька хвилин килим сяє первозданною чистотою, i зiжмакана бiлизна, рiзнi папiрцi, недогризки й використанi серветки вже не створюють такого огидного враження. Впоратися з усiм цим – раз плюнути! Залишається витерти пилюку, розвiсити новi рушники (чотири для тiла, два – для обличчя, два – для нiг i двi скрученi рурочкою махровi серветки), замiнити халати, вiдполiрувати тумбочки й журнальний столик та освiжити кiмнату. I неодмiнно протерти оксамитовою ганчiрочкою дзеркала й телефонну слухавку.

Тиша в коридорi й у номерi западає така, що, здається, я потрапив у готель для мерцiв. Менi хочеться натиснути на кнопку пульта телевiзора.

Чи передихнути якусь хвилину в м'якому крiслi, задимiвши сигаретою пожильця з пачки, що лежить на столi. Закинути ноги на журнальний столик, заглянути в холодильник й поцупити звiдтiля банку пива, а якщо пощастить – то й чогось мiцнiшого... А ще бiльше менi хочеться (особливо пiсля завершення ненависної роботи) попiсяти в унiтаз люксових апартаментiв i... не злити пiсля себе воду. Ото був би фокус! Очевидно, що нiчого з вищеназваного я зробити не можу, бiльше того – я повинен бути «святим духом», ангелом чистоти й порядку, який незримо й безшумно пурхає з кiмнати в кiмнату, доброю феєю, що плодоносить милом, шампунем, кондицiонером для волосся, рулонами ароматизованого туалетного паперу i кремом для голiння чи для рук.

Моя робота закiнчується рано: десь о першiй пополуднi. До цього часу я мушу випаруватися з готелю – до наступного ранку. Що, власне, мене дуже влаштовує: я можу з'їздити на пляж у Меллiху, можу обiйти трiйко–четвiрко барiв, переходячи з мiста в мiсто пiшки, або ж, узявши за пару лiр таксi, вирушити у Валлетту. Або просто полежати в своїй кiмнатi, попльовуючи в стелю. I це навiть краще, тому що за весь час, що я тут, уже не раз обiйшов i об'їхав острiв уздовж i впоперек. I вже втратив дилетантську туристську цiкавiсть. Мене цiлком влаштовує ця маленька країна, що складається з шести островiв, обжитими з яких є тiльки три – Мальта, Ґозо (чи Ґоцо, як вимовляють мiсцевi) й Комiно. На iнших – Комiнотто, Фiлфа й островi Святого Павла можна хiба що посмажити яйця прямо на голому камiннi.

У першi мiсяцi перебування тут у мене ще були сили вештатися по мегалiтичних храмах – вони вабили до себе, як магнiт (видно, позначилося моє давнє, ще дитяче захоплення допотопними цивiлiзацiями). Навiть iсторiї про пiратiв i мальтiйських лицарiв не захоплювали так, як цi дивнi будiвлi, древнiшi вiд єгипетських пiрамiд на кiлька столiть. Майже щодня я брав таксi й методично об'їжджав храми, що не страждають, утiм, вiд архiтектурної розмаїтостi. На малюсiнькiй кам'янистiй територiї країни цих загадкових об'єктiв – понад двадцять, усi вони мають форму трилисника i складенi з гiгантських плит, iдеально пiдiгнаних одна до одної. Призначення цих об'єктiв не розгадано дотепер, та й прадавнi будiвничi пощезли з цiєї землi безвiсти. Крiм двох «нетр», у яких вони жили всiм гуртом, – не знайдено й найменшого натяку на те, що вони займалися чимось iншим поза фанатичним будiвництвом. Я маю власну гiпотезу: по завершеннi певної мiсiї їх забрали чужопланетнi брати. Хоча на Мальтi вважають, що їх винищила невiдома хвороба чи просто змила велетенська хвиля. Хоч би як там було, храми справляють дивне враження... Пiсля блукання ними я навiть вибрав улюблений – Мнайдра, що за двадцять хвилин їзди вiд Зуґрiї й хвилину ходу вiд iще одного, майже такого ж неолiтичного гiганта – Хаґат Iна. Це достеменно чаклунське мiсце, що офiцiйно вважається «енергетичним центром свiту». Сюди з усiх кiнцiв Землi з'їжджаються маги, йоги, екстрасенси й iнша нечестива братiя. Я потрапив сюди на другий тиждень свого перебування на Мальтi i щиро повiрив, що зможу пiдзарядитись якоюсь енергiєю, навiть проконсультувався з цього приводу з мiсiс О'Тулл.

Я виїхав у Мнайдру рано-вранцi й не застав там жодного туриста (щоправда, тут практично нiколи не буває штовханини, як, скажiмо, у Луксорi чи нiльськiй «Долинi мертвих»). Я сiв у центрi трилисника й заплющив очi. Тиша стояла така, наче перебуваєш у серцевинi сонячної кулi. За кiлька хвилин моє тiло немов набуло округлостi, втратило контури й нагрiлося зсередини. Я був упевнений, що просидiв усього кiлька хвилин, але коли глянув на годинник, на свiй подив виявив, що час наближається до полудня, а довкола мене вже блукають туристи... Чи була в тому магiя, не знаю. Може, i справдi час у цьому мiсцi зупиняється.

Пiзнiше я спускався в Гiпогей – такий самий храм, тiльки видовбаний у камiннi на сотнi метрiв углиб. Хтось невiдомий столiттями вгризався в острiв, аж тодi створив триярусний пiдземний лабiринт, у якому навiть кров холоне в жилах – так там зимно. Поки в мене не було роботи, я цiлими днями тiльки те й робив, що будував свої здогади з приводу побаченого, i навiть погано спав ночами, тому що менi снилися цi люди – фанатики або генiї. Чи любили вони? Чи боялися смертi? Чого хотiли?

Мiсцевi жителi, мої сусiди, з якими я iнодi зустрiчався в пабi й перекидався незначущими фразами, були байдужiшi до всiх цих загадок. I якщо зiницi їхнi й загорялися, то лише при згадцi про золотого сокола... Першим цю iсторiю оповiв менi Аль Венетто – господар пабу, в якому я став завсiдником iз першого ж дня перебування на Мальтi. У його версiї легенда звучала приблизно так. Коли 1530 року лицарi-iоаннiти, блукальцi й вигнанцi, одержали притулок на Мальтi з рук iспанського короля Карла I, платою за цю кам'янисту дiлянку, закинуту в Середземномор'я, той призначив одного мисливського сокола, якого лицарi повиннi були надсилати йому щороку. Впiймати й вишколити такого птаха на тi часи було справою вельми складною. До того ж, острiв лицарям не сподобався – тодi це взагалi була непривiтна скеля в морi без жодної рослини й пристойного житла. Але згодом iоаннiти, вони ж – лицарi Мальтiйського Ордену, освоїлися, навчилися давати раду стихiї, набудували мiст-фортець i так полюбили свою нову батькiвщину, що надiслали королю справдi лицарський подарунок: золотого сокола iз дiамантовими очима, iнкрустованого смарагдами, рубiнами й топазами. По дорозi в Iспанiю на корабель напали пiрати, потопили його, i золотий сокiл зник. Це сталося неподалiк вiд берегiв Мальти, тому багато тутешнiх мешканцiв дотепер уважають, що варто тiльки винайняти катер i водолазiв, як затонула коштовнiсть буде в їхнiх руках.

Наслухавшись цих байок, я й сам мiг би стати одним iз мисливцiв на золотого сокола i шукати його до кiнця днiв своїх. Усе-таки це набагато краще, нiж купувати лотерейнi квитки. Але я давно втратив смак до пошукiв пригод. Хоча золотий сокiл снився менi не рiдше, нiж мегалiтичнi храми...

А вже потiм, окрiм вiзка, пляшок i банок iз засобами для миття, якi миготять перед очима, менi практично нiчого не снилося. Та й легенду про сокола в кожному пабi розповiдали по-своєму, i я зовсiм заплутався.

Отже, пiсля роботи я найчастiше їду в ресторанчик пообiдати. Можна було зробити це й у Сент-Джулiансi, але я не люблю гамiрних мiсць – а тут цiла вулиця, на якiй ресторани щiльно туляться один до одного. I дуже багато рiзних запахiв. А на запахи я реагую, як мисливський пес.

Зазвичай я рушаю в Марсальфорн чи Рабат. У першому мiстечку в мене є улюблений ресторанчик з винарнею у внутрiшньому дворику мiської ратушi. Зовнi це звичайний двiр, обгороджений дерев'яним парканом, оповитим виноградом, усерединi – доволi респектабельний ресторан зi столами на вiдкритому повiтрi й у затемненому, стилiзованому «пiд старовину», павiльйонi. Господар Марiо привiтно посмiхається менi й запитально киває головою: «Як завжди?». У моє «як завжди» входять равiолi з начинкою з овечого сиру «рiкотта» i свiжої петрушки з томатним соусом та базилiком (це «перше»), спрут iз салатом – на «друге» i касателла (тутешнiй сирний пирiг) на десерт. Усе це, природно, супроводжується пляшкою «Пiно Ґрiджо» – сухого фруктового вина. Потiм я випиваю з порцелянового «наперстка» два ковтки наймiцнiшої кави. На все це витрачаю п'ятнадцять лiр – суму, можливо, завелику для туристiв iз колишнiх соцкраїн, але цiлком прийнятну для такого третьосортного роботяги-гурмана, як я. Адже особливо витрачатися менi нема на що.

У Рабатi я вiддаю перевагу м'ясу – тушкованому у винi кроликовi або ягнятi з грибами. За тривалим обiдом минає двi–три години (тут усе за традицiєю готується на повiльному вогнi, й у цьому є особливий кайф – мiж перемiнами страв можна почитати газету й помiркувати про життя, спостерiгаючи за галасливими компанiями туристiв), а там i до вечора рукою подати. У своєму Пачевiлi я ще встигаю випити пива в пабi чи зайти в кiнотеатр, а потiм (якщо є настрiй, а головне – бажання) забiгти до Марiї де Пiнта, дiвчини, що працює гiдом у сусiдньому готелi. Iнодi я думаю: якщо остаточно осяду тут, одружуся на нiй. А, може, й не одружуся...

***

У наступному номерi все гаразд. Одразу видно, що тут живе солiдний пан: навiть зубна щiтка – на своєму мiсцi, у скляночцi, використанi серветки, як i належить, складенi в целофановий пакетик. Я замiняю рушники й халати, проводжу по чистiй пiдлозi пилотягом i розправляю штори. У лазничцi пахне гарним одеколоном (очевидно, вiд Кензо) i – жодного недопалка.

У гостя добротне шкiряне взуття – кiлька пар вишикуванi акуратно на поличцi в передпокої. З таким самим педантизмом розкладенi на прилiжковiй тумбочцi газети, верхня з яких – «Daily news». Менi було б цiкаво попорпатись у цьому стосi, але я не маю права навiть доторкнутися до нього. Погляд мiй падає на фотографiю, що стоїть у рамцi на столi (в американцiв прийнято скрiзь тягати з собою зображення своїх родичiв) – прямо на мене дивиться нiжний виводок рiзностатевих пiдлiткiв, що оточили пишну блондинку невизначеного вiку. За їхнiми спинами виднiється двоповерховий котедж iз басейном – такi хатинки часто показують у мильних мелодрамах. Газони неправдоподiбно зеленi, небо неправдоподiбно блакитне, посмiшки – бiлозубi, немов приклеєнi до облич. Я перевертаю рамку й читаю: «З татусем – душею завжди!» – i обережно ставлю фото на мiсце.

Цiкаво, як би пiдписала менi знiмок Ася, наша зi Свiтланою донька? От кого я пам'ятаю завжди, i цей спогад – неначе ляпас. Вона, мабуть, мене ненавидить не менше, нiж її мама. Хоча зовсiм не пам'ятає... Напевно, я завинив перед нею тим, що не такий, як цей пан iз 705-го номера. Тодi, можливо, i в мене б на столi стояла така сама фотка – «З татусем...»

Замiсть цього я зробив безлiч неправильних i незрозумiлих крокiв. Адже в мене була пристойна освiта, у дипломi (цiкаво, де зараз цей папiрець?) моя спецiальнiсть означена як «програмiст», я грав у професiйнiй рок-групi, писав тексти до пiсень i статейки в центральну пресу, ховав у своїй квартирi макову соломку, працював у котельнi, сидiв у ментiвцi, брав участь у мiтингах, намагався органiзувати свiй бiзнес. Поринати в цi спогади в мене немає жодного бажання. Це було iнше життя. Я зрозумiв одне: якщо ти невдаха, тобi нiде нiчого не свiтить, хоч куди втiкай вiд себе. I все-таки прибирати в готелi ТУТ краще, нiж пiдмiтати пiдворiтнi ТАМ. Очевидно, я народився «покоївкою». I не соромлюся цього.

Пiсля кiмнати респектабельного пана я переходжу в сусiдню. У нiй iще зберiгся запах кави й легкий аромат жiночих сигарет «Vogue». У кошику для смiття – порожня пляшка з-пiд лiкеру «Моцарт» i обгортка вiд шоколадки. Тут теж, зрештою, чисто. У лазничцi розвiшено з десяток трусикiв-стрiнґiв, два купальники. На лiжку розкиданi лазернi диски – Хулiо Iґлесiас, Рамштайн, Мобi, Шакiра, англомовна Алсу. Вмiст косметички висипано на туалетний столик – очевидно, господарка квапилася. Ймовiрно, на екскурсiю. Сьогоднi групу англiйцiв везуть на Ґозо. Я єхидно посмiхаюсь, уявляючи, яку чергу до порома вони вистоять на сонцi, перш нiж їх вивалять на пляж у Меллiхе Бей. Пляжiв тут практично немає. Якщо хочеш, можеш купатися в готельному басейнi, а узбережжя скрiзь кам'янисте, з важким спуском. Щоправда, мене це не зупиняє. Навпаки, я люблю камiння й ненавиджу гладенькi пiщанi пляжi. У мене взагалi алергiя на все правильне. Правильно я буду лежати тiльки в трунi!

***

Напевно, це й зблизило нас iз Джейком Стейнбеком.

Джейк такий самий пофiгiст, як i я. Ми познайомилися на вулицi у Вашингтонi. Я щойно прилетiв з Едмонтона, й у моїх вухах iще дзенькав високий Сержiв голос: «Ти – повний кретин! Куди тебе несе? Через рiк ти будеш мати пристойний будинок. Чого ти ще хочеш? Чи ти думав, що тут не треба горбатiти?! Гадаєш, у Штатах на тебе дуже чекають?» Але я був заражений бацилою бродяжництва, таким собi комплексом Агасфера, i мене вже понесло. Одне слово, «вiтер волi вдарив йому в голову».