Перша енергетична. Війна, яку росія програла до вторгнення ebook

УДК 327.8(470:477)

М89

Мочалов Євген, Крижевський Віталій

М89 Перша енергетична. Війна, яку росія програла до вторгнення / Євген Мочалов, Віталій Крижевський. — Київ : Віхола, 2025. — 256 с. — (Серія «Наукпоп»).

ISBN 978-617-8606-66-4

Енергетична агресія почалась одразу після здобуття Україною незалежності. Від заборони на вивіз і зберігання відпрацьованого ядерного палива, що загрожувало колапсом АЕС, до захоплення всієї нафтопереробної промисловості. Росія застосовувала свої енергоресурси, фінанси, політичний і кримінальний вплив для знищення права україн­ців прий­мати будь-які рішення в енергетичній сфері. Тож для того, аби витурити росіян з ринку, використовувалися всі можливі методи: від рейдерства до міжнародних судів.

Українські політики, чиновники, дипломати й підприємці за ці роки зробили багато помилок. Інколи вони здавались фатальними. Але всупереч несприятливим умовам, країні вдалося відбити всі енергетичні атаки агресора.

Євген Мочалов і Віталій Крижевський розказують, як крок за кроком, починаючи з 1990-х, Україні вдалося скинути імперське енергетичне ярмо й за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення повністю відключитися від російської енергосистеми.

УДК 327.8(470:477)

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Євген Мочалов, 2025

© Віталій Крижевський, 2025

© Марина Дяченко, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Пролог

Ці рядки пишуться під гудіння бензинового генератора. Один деренчить, як шахед, просто під вікнами книгарні-кав’ярні в центрі Києва. Ще принаймні чотири докучливо гиготять із дворів Хрещатика. У закладі працює кондиціонер, встановлена сучасна система накопичення електроенергії, і тому біля ввімкненого в розетку ноутбука парує чашка запашної фільтр-кави. Оманливий спокій тут, у столиці воюючої країни, порушують лише генератори і метрополітен. Він не зупиняється. Хоча мав би. За всією логікою енергетичного терору росії мав би зупинитись. Узагалі-то, за їхніми планами багато чого мало відбу­тись, але не відбулось. І якщо безпосередньо про бойові дії, український спротив на полі бою і в тилу буде написано ще не одну книжку, то про те, як вони намагалися завою­вати Україну без танкових проривів і знищення міст, вирішили написати ми.

Якось так повелось, що, кажучи про збереження чи не збереження суверенітету уламків СССР, ми зазвичай послуговуємось суто політичними категоріями. От Білорусь проковтнули московити, а ми боролись на двох революціях і з 2014-го ведемо війну. Це правда. Це абсолютно коректне висловлювання. Проте на рівні відчуттів відбувається прикре викривлення. Як так сталося, що сусідів завоювали, а нас — ні? Бо ми більш зріла нація? Можливо, це коректна відповідь, якщо не полемізувати про націогенез. Та якщо подивитись на політичний процес в Україні протягом перших двадцяти трьох років незалежності, важко із цим беззаперечно погодитись. Нарешті, чи треба вводити танки в країну, в якій контролюєш усі ресурси її функціонування? У Білорусі вся економіка спирається на московитські енергоресурси. Її ключова інфраструктура належить держкомпаніям сусіда: заводи, які виробляють паливо, належать частково, а ресурсно залежать повністю. Це захоплення відбулось без пострілів. На варті такого становища стоїть сам політичний режим Білорусі.

В Україні це не вдалось не лише тому, що ми сильніше любимо свою країну, нас більше, і Янукович — не Лукашенко. Хай як нам хотілося б так думати. А ще тому, що, наступаючи на трьох напрямках від першого дня відновлення незалежності України, росія програла на всіх трьох. Ці напрямки: газ, нафта, енергетика.

Якщо ви мали прикрість спілкуватися з московитами до 2014-го, то гарантовано чули фразу: «Перекриємо вам, хохлам, газ — приповзете». Багато хто з тих, хто потім прийшов убивати нас і згинув тут, так і не зрозумів, чому головне переконання його життя стосовно українців не справдилось. Чому не замерзли? Чому не приповзли? Перекрили ж.

На відміну від усім відомого фетиша — газового вентиля — інші напрямки енергетичної агресії переважно залишались за лаштунками вечірніх новин. А якщо й потрап­ляли туди, то ніколи не набували потрібної політичної ваги. В автобусах не обговорювали, як російські інвестори скуповують українські НПЗ, натомість жваво обсмоктували «Юлині» газові контракти.

Ця агресія відбувалась гібридними методами і здебільшого мала активну чи пасивну підтримку всередині України.

Не в останню чергу завдяки потужному спадку совєтських часів — атомній енергетиці — ми досі зі світлом, попри бомбардування нашої інфраструктури. Одначе ми катастрофічно залежали від російського палива, від утилізації цього палива, від технологій. Тут логіка московитів проста: ми контролюємо паливо і технологію — значить, без нас вони не вигребуть. Вигребли. Бо... доводиться застосовувати дуже неісторичну категорію «диво». Якимось дивом наша корумпована, знекровлена, з високим рівнем недовіри до себе після 1986 року атомна енергетика почала перехід на американські технології. І стала на цей шлях не у 2022-му, а в 1990-ті. Першими у світі почали і першими завершили. Так, ми першими у світі переводили технологічний комплекс АЕС совєтського зразка на американський. І тому, навіть захопивши найбільшу АЕС Європи в Енергодарі, окупант не може зломити нашої стійкості. Тому, що поруч із зарядженим ноутбуком парує фільтр-­кава.

Окремий фронт московитів завжди формувався з прицілом на нафту й нафтопродукти. Без палива ми не можемо пересуватись. Наші потяги. Наші комбайни. Наші танки. І німецькі танки теж. Та й французькі САУ не можуть, як і американські F-16. Як найбільший на континенті виробник нафти ворог мав усі можливості знищити нашу галузь виробництва палива. Прибрати собі до рук усі наші заводи. Тисячі АЗС — взяти собі у власність. Найбільший трубопровід, який перекачує дизпаливо з міста самара на Уралі в західноукраїнські області, теж буде його власністю. Тобто власністю людини, яка перебуває у їхній власності. Зробити так, що вісім з десяти літрів усього, що горить у двигунах внутрішнього згоряння в Україні, належатиме їм (разом з білорусами). І вони це зробили. І? І нічого. Не менше диво, що побудова вільного ринку дала змогу забезпечувати німецькі танки паливом в умовах знищеної галузі та повної блокади.

Видобуток власного українського газу, електромережі, нафтопродукти, нарешті сама ГТС були не просто об’єктами бажання імперії. Щодо кожного із цих напрямків ішов агресивний і цілком продуманий наступ.

24 лютого об 00:00, за три години до початку повномасштабної агресії, за чотири години до безпрецедентного ракетного обстрілу, відбулось неможливе. Українська енергосистема від’єдналась від російської. Звісно, це не було якоюсь особливою причиною вторгнення. Але символізм настільки масштабний, наскільки важко його пояснити людям, які, як і автори, до певного моменту в житті вважали, що в розетці струм є, бо він завжди там був і завжди буде. От просто уявіть, що з 1922 року, коли окупанти-більшовики почали розбудовувати електромережі, все, що будувалося в Україні, було частиною єдиної схеми. Схеми, у якій головні центри аж ніяк не в Україні. Головний диспетчер сидів у москві. А окремі села й міс­течка України фізично — з погляду приєднання — розташовані не в Україні. Вони були під’єднані до білгородських, курських та ще якихось проводів. Так, платіжку надсилали українською, але до української енергетики це мало лише віртуальний стосунок.

Багато разів на день головний український диспетчер брав слухавку прямої лінії з москвою і узгоджував дії. Востаннє це було 23 лютого 2022 року. А з ночі ми від’єднались. Бо мали на меті приєднатись до європейських мереж. І це сталося 16 березня 2022 року. Наші мережі стали єдиним цілим з мережами Європейського Союзу. Попри роки руйнівного популізму, корупції, викачування ресурсів із залишків державної енергетики, діяльності далеко не найкращих людей, які трансформували совєтську систему державної власності в ринки. Попри десятиліття саботажу проросійських сил в українській владі. Навіть попри плани наших західних партнерів.

За вісім років до цього відбулося щось схоже і з газом. Коли вентиль перекрили, а він не перекрився.

Після від’єднання від газової труби і, головне, після від’єднання від мереж росія програла на останньому енергетичному напрямку. Після втрати можливості отримати нашу ГТС, наші родовища газу, наші мережі, зупинити забезпечення пальним і ядерним паливом, залишалось тільки знищити те, чого не вдалося захопити.

У читача можуть виникнути сумніви: чим підкріплене твердження, що всі ці процеси в українській енергетичній галузі були частиною плану? Що існував стратегічний задум? Що окремі дії хоч якось узгоджувались? Що процеси відбувались керовано, а не внаслідок збігу обставин? Що енергоресурсна росія опинилась поруч з менш ресурсною Україною? І це справедливі запитання. У нас немає документа, де захоплення української ГТС названо стратегічною метою так званої рф. Ми не маємо й аналогічного документа, який визначав би політичний сенс «Північних потоків». Ми маємо окремі свідчення й очевидну системність рішень, їхню подібність в інших регіонах Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії. Ми оперуватимемо в цій книжці унікальними свідченнями учасників подій. Ми спиратимемось на величезний масив відкритих джерел в Україні, росії та інших країнах.

Ця робота має на меті дослідити історію російської енергетичної агресії та спробувати осягнути, як у таких несприятливих умовах нам вдалось перемогти. Перемогти тоді у війні енергетичній, щоб мати шанс вистояти зараз — у війні кінетичній.

Частина перша

Атом

В якій надії росії на спроможність слушної миті зупинити українські АЕС осідають на дні американського могильника ядерних відходів.

Стратегічна мета ворога

Встановити повний безальтернативний контроль над АЕС на території України.

Тактичні завдання

Зберегти стовідсоткову залежність українських АЕС від постачання палива Росатомом.

Зберегти стовідсоткову залежність українських АЕС від вивезення і зберігання відпрацьованого палива на території росії.

Унеможливити проникнення американських технологій та розгортання взаємодії українських АЕС з американцями.

Розділ І

Відходи

Людина совєтська, колаборант

Він народився в Киргизстані під час Другої світової. ­Невдовзі опинився в Західному Сибіру, де здобув вищу освіту в Томському політеху. Він відмінник усіх не відмінних одна від одної відзнак. Молодий і ­талановитий. Покірний партії та науці. У 1976-му він опиняється в українському місті. Тут зростає щось нове й особливе. Тут те рідкісне для застійних часів місце, де відчувається циклопічний поступ совєтського ладу. Тут на фінальній стадії будівництва Чорнобильська атомна станція. І він — один із тих, хто безпосередньо починає її пусконалагоджування, заживлює. І подальші вісім років керує, перебуваючи на посаді заступника головного інженера.

Коли ж станеться «Чорнобиль», його там уже не буде. За дивовижним збігом обставин він поїде в 1985-му. І подальші дванадцять років його життя буде пов’язане з найбільшою в Європі АЕС — Запорізькою. Він навіть дійде до посади голови «Енергоатома» — компанії, яка об’єднує совєтський спадок атомної енергетики в незалежній Україні. Вище — лише політика. Бо без представництва в київському істеблішменті промисловість, здавалось, рухалася не в той бік. П’ять років депутатства під транспарантами кучмівського блоку «За Єдину Україну!», а потім — і Партії регіонів. Куди без неї. Та і як без неї, коли ти з промислового Півдня. Проте йому вистачило одного електорального циклу, щоб усвідомити невідповідність очікувань і реальності політичного процесу в молодій краї­ні. Далі — низка скромніших посад в українській атомній промисловості, пенсія та почесні крісла в громадських організаціях. Звісно, у периметрі рідної атомки1.

Російське вторгнення він зустріне, маючи орден Яро­слава Мудрого V ступеня і майже сорокарічний професійний досвід. З 3 на 4 березня 2022-го ті, кого він щиро вважав «соотєчєствєннікамі», заїдуть в Енергодар, стріляючи великим калібром над дахом найнебезпечнішого об’єкта на континенті. Він зустріне їх як «освободітєлєй». З ентузіазмом совєтської людини він стане активним учасником пропагандистських акцій окупантів на Запорізькій АЕС. Своєю радістю від «повернення герба Совєтського Союзу» на адміністративну будівлю станції він кострубато, але щемко ділитиметься з «Московським комсомольцем» та іншими пропагандистськими медіа2. Сентиментальний момент для людини, яка не відділяє себе від місця роботи. Момент зради — для абсолютної більшості українців, хто вже позбувся чи був готовий по­збутися тих сентиментів.

Це історія Володимира Броннікова. Він не перший і, напевно, не останній колаборант, чий совєтський світогляд переміг. Висновки зрозумілі й очевидні.

Але. За тридцять років країна мала багато ­успіхів, здобутих, здавалося, «всупереч». Дії майбутнього колабо­ранта й цілком совєтської людини Володимира Броннікова — яскравий приклад цього. Можна сказати, зразковий. Одна з особливостей Homo sovieticus (людини совєтської) — особливий патріотизм до власного заводу. Пролетарський пієтет до свого станка, цеху, заводу, галузі плекався десятиліттями. Якщо ви з індустріальних регіонів або маєте старших родичів, які працювали у промисловості, то добре знаєте, що ці почуття ірраціонально потужні. Совєтська пропаганда, совєтське уявлення про життя переконали великі професійні прошарки у їхній вищості над іншими. Цей сакралізований образ рідного заводу, а в нашому випадку — станції, зберігав зв’язок людини з часами її молодості в «савєцкой родінє». Імперія розвалилась, а завод залишився.

Покоління робітників та інженерів, відчуваючи особ­ливу прихильність до росії як некрофільського втілення залишків совка, водночас плекало особливий пієтет до вже українського рідного підприємства.

Бронніков був саме такою людиною. Однією з багатьох. Він, нинішній колаборант, відіграв одну з головних ролей у протистоянні російській агресії, яка почалася з першого дня незалежності України. Саме він викопав першу могилу для надій росії зберегти тотальний контроль над українською атомною енергетикою. «Могила», до речі, була американською.

Не чіпайте: воно американське

Зайшовши на ЗАЕС, окупанти отримали не лише шість блоків генерації електроенергії. На території станції були «особливі» об’єкти. У березні 2023-го, за рік з початку широкомасштабного вторгнення, у медіа потрапила інформація про пильну американську увагу до Запорізької АЕС. Директорка управління політики нерозповсюдження Міністерства енергетики США Андреа Феркайл проінформувала генерального директора «Росатома», що Запорізька АЕС в Енергодарі «містить ядерні технічні дані, експорт яких контролює уряд Сполучених Штатів». Американське Міненерго публічно попередило, що будь-які російські громадяни або організації порушують закон під час поводження з американськими технологіями. За стриманими канцеляризмами насправді ховалась велика неприємність для Держдепу. Вперше за період ядерних розробок, переважна частка історії яких припадає на Холодну війну, росіяни силою захопили американські технології3.

Думаю, це початок прекрасної дружби

Це проміжний етап історії, яка почалась наприкінці 1980-х. Тоді американський громадянин, СЕО американської енергетичної компанії Вільям (Білл) Стейтс Лі ІІІ приїхав у підсовєтську Україну. З одного джерела4 відомо, що мета візиту — допомога з подоланням наслідків вибуху на ЧАЕС. Лі ІІІ був одним з лідерів ГО, яка опікувалася посиленням безпеки атомної енергетики, і начебто він дуже добре показав своє лідерство після аварії на американській АЕС Три-Майл-Айленд (штат Пенсильванія) у березні 1979-го. Тоді реактор не вибухнув, але зазнав руйнувань; забруднення виявилось помірним, довкілля і люди не постраждали. За шкалою INES, інцидент дістав п’ятий рівень із семи можливих. Чорнобиль був безумовною сімкою.

Чорнобильська катастрофа вийшла за межі техногенної події — вона заволоділа увагою всього світу. Дискусія про безпечність ядерних об’єктів набула нового максимуму. Захід і особливо США були змушені дивитись на СССР не лише як на ворога, а й як на джерело потенційних проб­лем, з очевидним ослабленням якого ці проблеми лише наростатимуть. Довіра до якості совєтських технологій суттєво похитнулась. Чорнобиль надовго став тригером, який штовхав США до політики максимально можливої денуклеаризації.

У СССР ринули американці. До аварії на ЧАЕС приїзд американця, ще й з відповідної галузі, на ядерний об’єкт був непересічною подією. Після аварії таким візитам уже не перешкоджали. Загалом протягом перших двох років після ЧАЕС іноземці з різних країн прагнули потрапити ближче до центру подій. З розсекречених звітів спецслужб, які зібрали українські дослідники в «Чорнобильське досьє КҐБ», відомо, що в 1986–1987 роках зону відвідало 209 іноземців. Зі 159, які приїхали у тридцятикілометрову зону в 1987 році, 35 — американці. Їх було більше, ніж з будь-якої іншої країни Заходу5.

КДБ мав би помітити приїзд Лі ІІІ. Бо він помічав і фіксував приїзд значно скромніших персон. Зокрема, у липневому зведенні 1986 року, яке стосувалося судової справи, є згадки про оцінювальні висловлювання Леса Слейтера, менеджера американської General Electric (GE) у Східній Європі. Фіксуються переміщення й висловлювання окремих туристів. А Лі — немає. Це дивно, адже Лі — голова компанії Duke Engineering & Services. І до того ж під час поїздки він мав контакт із керівником ЗАЕС — уже знайомим нам Володимиром Бронніковим.

Видання Американського ядерного товариства, яке Лі тоді очолював, позначило цю зустріч із совєтським інженером як день початку дружби6.

«Наївні» б’ють наївних

Уже у 1992 році Бронніков буде змушений шукати способу зв’язатися зі своїм американським колегою. Ще вчора небезпечним знайомим. Ідеологічним опонентом. Ворогом його вітчизни. Тієї країни вже немає, але на її місці постали інші. І та з них, у якій опинився Бронніков, має величезні проблеми через дії тієї, де, очевидно, Бронніков хотів би бути. Законотворці російської федерації, яка нещодавно проголосила незалежність, напрацьовують нове законодавство. І чи то випадково, чи то свідомо одним із законів ставлять українську атомну промисловість під загрозу повної зупинки.

У 1992 році верховний совєт рф (згодом — державна дума) забороняє ввезення з інших країн на зберігання на територію країни ядерного палива для захоронення.

Тут треба дещо пояснити. Атомні станції працюють на специфічному паливі. Базова технологія, яка використовувалась на совєцьких АЕС, має назву ТВЕЛ (тепловидільний елемент). Це збагачений уран у тонких трубках. У підготовленому для використання на АЕС стані його випромінювання не дуже велике. Після відпрацювання ТВЕЛ виділяє надмірне тепло й, відповідно, має підвищену радіоактивність, потребуючи тривалого охолодження. Базовий цикл ядерного палива такий: виготовлення, використання, зберігання у спеціальних умовах до зниження активності в рідині, зберігання в сухих сховищах, утилізація чи захоронення.

Незалежна Україна вивозила своє відпрацьоване паливо в могильники на території росії. Після розпаду совка багато індустріальних мереж було зруйновано через подеколи по-злочинному дурне розташування кластерів однієї індустрії. Відпрацьовані ТВЕЛи доводилось везти за тисячі кілометрів у челябінську область і красноярський край.

У 1992-му нове російське законодавство зупинило вивезення з України відпрацьованого палива. Російські медіа 90-х називають цю 50 статтю закону про навколишнє середовище типовою помилкою тодішнього «наївного» російського парламенту7. Але хай там які наївні колишні комуністи, що переважали в тому парламенті, ті, хто писав закон, не могли не знати очевидного. А саме: скільки ядерного палива і звідки завозиться на їхні полігони. І що п’ять українських АЕС (тоді працювали три блоки ЧАЕС8) — найбільші постачальники. І, звісно, не могли не усвідомлювати наслідків такої заборони. А вони були очевидні: найпевніше, Україна невдовзі зупинить ці станції. У такому разі Україну чекали б тривалі блекаути. Величезні промислові вузли Півдня просто зупинилися б. І тоді «нєзалєжниє» приповзли б просити взяти під конт­роль їхні АЕС або розміняти зміни закону на поступки суверенітетом. Класика.

Водночас відносини між двома країнами далекі від добросусідських. У Криму точиться боротьба за флот: частини складають різні присяги, ведеться диверсійна діяльність, ракетні кораблі, лояльні москві, блокують вихід з баз суден, які підняли українські прапори. По україн­ських моряках ведеться попереджувальний артилерійський вогонь, у відповідь українські повітряні сили підіймають винищувачі. Російські війська використовують засоби радіоелектронної боротьби, ведуть підривну діяльність в українських частинах.

Майже в ті самі дні совєт ухвалює рішення про де-факто визнання «юридично безпідставним» передання Криму Україні в 1954 році9. Що, за консенсусом українських істориків, стало першим практичним кроком до анексії українського Криму. І сталось це протягом перших місяців існування незалежної України.

Стверджувати, що в цих реаліях російська дума не «дума» про Україну, коли голосує за заборону ввезення ядерного палива, звісно, можна. Та й в добу взорування на москву думки про сплановану політику кремля проти України були недоречні.

Наївні.

Єльцин проспав

Запорізька АЕС мала змогу заповнювати свої сховища первинного зберігання відпрацьованих ТВЕЛів десь протягом двох років. Але проблема залежності від російських полігонів стала нагальною. Бронніков зважується шукати вирішення в США. Він летить за океан на зустріч до свого товариша. Вони домовляються про будівництво американського сховища на ЗАЕС10. Коректна назва об’єкта — Сухе сховище відпрацьованого ядерного палива, або ССВЯП. У тотально зросійщених медіа 1990–2000-х усталеним було написання відповідника — СХОЯТ.

Блискавично швидко, уже в 1994-му, починаються роботи з проєктування. Як відомо, саме на цьому етапі обривається багато задумів. Люди, які працювали в україн­ській енергетичній журналістиці, назвуть із пам’яті десятки таких починань. Саме тоді росія мала всі шанси залишити американський ССВЯП на паперах з кресленнями і в домовленостях одного совєтського інженера й одного американського менеджера. Але вже в 1996-му почались безпосередні роботи. Фахівці з-за океану робили перші реальні кроки в історії появи американських технологій на території совєтського атомного об’єкта.

Чому ж росія не завадила цьому? Тут важливий контекст.

У вересні 1994 року Боріс Єльцин хильнув оковитої і в прямому сенсі проспав у своєму літаку запланований візит в Ірландію. Коли він таки з’явився перед камерами зі спухлим обличчям, то навіть не став вигадувати альтернативних версій. Проспав. «Проспав Ірландію», — ви­йшли їдкі заголовки російських газет.

Приблизно так само вони проспали й американців на, як їм здавалося, внутрішньому дворі імперії, де стояли атомні об’єкти колишнього совка.

У 1994 році відбулася спроба захопити Крим руками очільника проросійських сил півострова — Юрія Мєшкова. Він не дістав достатньої підтримки від московських кураторів: росія була слабка, залежна від США та західної допомоги. Окупація Криму тоді не вдалась без прямої участі кремля. Єльцин відступив.

А ще 1994-й — це рік Ічкерії. Спроба розпочати гіб­ридну війну — відправлення російських танкістів під виглядом опозиції Дудаєву, — а потім — і новорічний штурм Грозного закінчились повним провалом. Розгром майкопської бригади втягнув Єльцина у дворічну війну. Його рейтинги обвалилися. У росії на момент виборного 1996-го ймовірність обрання президентом комуніста стала цілком реальною. Це наклалось на важку економічну ситуацію, кримінал, політичне та бойове протистояння нової еліти — олігархів, — алкоголізм і проблеми зі здоров’ям президента. Крім того, саме в 1994-му починалось ядерне роззброєння України за умовами Будапештського меморандуму, де стоїть підпис Єльцина11.

Тому 1995–1996 роки — це період, коли фокус уваги до України був пов’язаний з вивезенням стратегічних ракет, а іншим питанням надавалось значно менше уваги. Закон змінили, і відпрацьоване паливо знову поїхало в росію. Військові назвали б цей період «оперативна пауза». А маленький у масштабах проблем Єльцина український проєкт з американцями в Запоріжжі вони, як і Ірландію, проспали.

Зелені агенти

У 1996 році в американців не все йшло легко. Тоді Бронніков в інтерв’ю сказав: «Відповідно до умов гранту американського уряду частина обладнання перших контейнерів для зберігання відпрацьованого ядерного палива має бути виготовлена у США». Однак, за його словами, американські фахівці поки що «тільки освоюють технологію виготовлення чохлів для паливних касет, які використовуються на українських АЕС»12. Іншими словами, справа гальмувала.

На щастя — або завдяки суттєвим поступкам суверенітетом у Будапешті, — на цьому етапі проєкт не поховали повністю. У 1997-му Україна підписала договір про дружбу з росією, а також дозволила російському Чорноморському флоту стояти в Севастополі до 2017-го.

З приходом до влади путіна все змінюється. Росія починає працювати системно і вже на нашій території. Сховище було відкрите, але ідея його заблокувати стала частиною плану. Далі відбуватимуться події, які так чи інакше стосуватимуться кожної нашої історії, кожного напрямку російської енергетичної агресії. Росія залучатиме агентуру, розроблятиме і впроваджуватиме руйнівні ІПСО. І якщо тоді здавалося, що це діяльність місцевих корисних ідіотів, то нині, зважаючи на системність і підхід, з яким громадські, політичні та інші ряджені активісти збиватимуть несистемні, повільні кроки України в бік від російської залежності, спонукають до висновку про їхню вмотивованість. На жаль, і тут обмаль джерел, які це підтверджували б, через відсутність розслідувань в Україні.

Конкретний приклад. «Зелені кажуть “Ні!” ядерному мінуванню України». З такими транспарантами Партія Зелених України (ПЗУ) у 2001-му проводила акції в Енергодарі. Показово, що збиралися партійці з Донецька, Запоріжжя, Мелітополя, Бердянська, Нікополя, Марганця та Орджонікідзе. Метою було закриття сухого сховища відпрацьованого ядерного палива на території Запорізької області.

ПЗУ на той час була в парламенті, адже набрала понад 5 % на виборах 1998 року. Наш співрозмовник, який працював консультантом на тих виборах, зокрема із ПЗУ, стверджує, що це було штучне утворення під вибори 1998-го без жодної ідеології. Це був проєкт для посилення позицій Леоніда Кучми в парламенті. Власне, їхні голосування у Верховній Раді демонструють відсутність реального порядку денного щодо захисту довкілля.

Попри це протести «зелених» проти американського сховища цілком органічні. Хто ж, якщо не вони?

Незалежність в Енергодарі

Вільям Стейтс Лі ІІІ не прилетить в Енергодар і не побачить, як перші касети відпрацьованого палива завантажуватимуться у пристанційне сховище, яке побудує його компанія. Він не стоятиме поруч зі своїм совєтським другом, який більшу частину життя був ворогом. У 1996-му Лі ІІІ помре у Нью-Йорку від серцевого нападу.

У травні 2000 року будівництво сховища було завершено. Бетонний майданчик поблизу станції завбільшки 64 метри на 186 метрів вміщував 380 контейнерів-сховищ, кожен з яких розрахований на 24 паливні збірки13.

Термін зберігання в таких сховищах — 50 років. Далі паливо потрібно або переробити, або захоронити. Щороку на шести енергоблоках Запорізької АЕС перевантажується понад 300 збірок. Тобто сховище давало змогу тридцять років не вивозити паливо за Урал і не платити за це. Не залежати.

Вартість проєкту оцінили в $10 млн. Не варто довго пояснювати, що в 1994-му українська влада й українські державні підприємства в бік таких інвестицій навіть не дивились. Але з пізнішого інтерв’ю Броннікова ми знаємо, що половину фінальної суми, яка насправді була більшою, погодилось закрити Міністерство енергетики США. Загальна вартість усіх контейнерів-сховищ склала $85 млн. Згодом в Україні почали виготовляти за американськими технологіями частину з них.

У 2003 році Державний комітет ядерного регулювання в національній доповіді оголосив про безпечність і якість сховища14.

Відпрацьоване паливо з 2001 року не вивозилось із ЗАЕС у росію. За тодішніми прогнозами, мало заощад­жуватися $40 млн на рік15. Але з огляду на те, що росія постійно підвищувала ціни, ощадилося значно більше. Загальна розрахункова економія за двадцять один рік роботи ССВЯП склала близько $1 млрд.

Але гроші тут — не головне. Найбільша атомна станція в Європі позбулася однієї з найбільших залежностей від росії.

Високих гостей на запуску не було. Зайвої уваги не привертали. Новини йшли дуже формальні, на рівні профільних інформагенцій. Навіть США не хотіли дражнити росію.

Першу касету з відпрацьованим ядерним паливом на пристанційне сховище ЗАЕС завантажили 24 серпня 2001 року. На перший ювілей.

Розділ ІІ

Великі відходи

Чому б вам якось не прийти і не відвідати мене?

Кінець лютого в Києві ніколи не буває приємним. А цей день у 2006-му взагалі не обіцяв нічого доброго. Вона. Колишня прем’єр-міністерка України. Втілення образу жінки, що бореться на барикадах під час революції. Людина з першим / другим політичним рейтингом у країні. Вона мала зустрітися з американським послом, який сам ініціював розмову, щоб «висловити занепокоєння». Тобто в перекладі з дипломатичної — її «викликали на розмову». Юлію Тимошенко запросили на американський килим16.

Він. Інтелігентний, в окулярах з масивною оправою. Дипломат. Його досвід роботи в Совєтському Союзі та пост­совєтському просторі унікальний. Йому добре відомо про все, що відбувається в москві та Києві. Він не має ілюзій щодо політики путіна стосовно колишньої колонії. Він представляє найагресивнішу, можливо, навіть з часів Гаррі Трумена адміністрацію. Адміністрацію Джорджа Вокера Буша, яку американська преса охрестить неоконами (неоконсерваторами). Це слово у 2010-му втратить на­укову семантику і стане жаргонним. І саме в публічному вжитку позначатиме безглузду за агресивністю зовнішню політику з елементами екзальтованого месіанства щодо лідерства й ролі Америки у світі. Він — Джон Гербст, посол США в Україні.

Його президент піде на домовленості з путіним, щоб реалізувати свої мілітарні плани в Афганістані. Російський ще легітимний президент, хоч уже й скинув маску ліберала, проте намагається грати на одному полі з американцями. Він веде «війну з тероризмом». Насправді — вчиняє геноцид в Ічкерії. Черговий нетравоїдний компроміс американців. Закінчиться він тим, що останнього року свого президентства Буш сидітиме в недружньому Пекіні на церемонії відкриття Олімпіади й намагатиметься зупинити просторікування путіна про напад на нього грузинів. Тодішній президент Грузії згодом вважатиме, що Буш таки проявив силу, направивши Шостий флот, і це завадило росії захопити всю Грузію17.

На цей час Гербст перебуває в країні, яка, попри обрання прозахідного президента й перемогу демократичного Майдану, щодуху мчить в обійми путіна. З депеші, яку Гербст спрямує у Вашингтон, ми знаємо, про що йтиметься. Але якою була тональність цієї розмови? У своєму офісі він спитає в Тимошенко щось на зразок: «Чим викликана ваша позиція щодо американської участі в українській ядерній енергетиці?». Вона цього очікувала, хоча втішної відповіді для посла не мала.

«Людоньки!»

«Ядерний могильник для своїх дітей та онуків». За тиждень до зустрічі російські ЗМІ майоріли заголовками і сипали цитатами Юлії Тимошенко. Вона зібрала цілу пресконференцію, де вщент розносила ідею реалізації українсько-американського проєкту будівництва великого сховища. Правильно казати: Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП). Проєкту, який мав назавжди поставити крапку у вивезенні його з україн­ської АЕС за Урал18.

Які ж евфемізми тут лунали! Тимошенко і її політтехнологи вміли їх добирати. «Друге “Росукренерго”» — цей дістався американській компанії Holtec. Це адресувалось американській групі, яка тоді вже мала тридцять років історії виробництва ядерних установок, допоміжного обладнання і чий бюджет складався із десятизначних цифр. На довершення Тимошенко не погребувала згадати і про президента США, точніше про його рішення «зупинити проєкт будівництва ядерних могильників у штаті Юта»19.