Мазепа. Тисячоликий герой української історії ebook

УДК 929:94(477)Маз

Г70

Горобець Віктор

Г70 Мазепа. Тисячоликий герой української історії / Віктор Горобець. — Київ : Віхола, 2025. — 544 с. — (Серія «Наукпоп»).

ISBN 978-617-8606-50-3

Іван Мазепа. «Гетьман України обох берегів Дніпра» понад 20 років. Один з найвідоміших і водночас найсуперечливіших діячів козацької історії.

Від дипломатії й політичних інтриг до Північної війни та внутрішніх конф­ліктів. Історик Віктор Горобець у своїй книжці аналізує еволюцію гетьманської влади й стосунки зі старшиною, відносини із Запорозькою Січчю, зовнішньополітичні контакти та драматичні події останніх років Мазепиної доби — аж до переходу на бік шведів і власне полтавської катастрофи. Автор розбирає мотиви й історичні обставини, що впливали на рішення гетьмана, малюючи його відвертий портрет на тлі епохи.

УДК 929:94(477)Маз

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Віктор Горобець, 2025

© Оксана Йориш, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-­макет, 2025

Моїм дітям — Остапу і Марійці — з любов’ю та вдячністю

Вступне слово. «ГЕРОЙ З ТИСЯЧАМИ ОБЛИЧ»

Іван Мазепа, поза всяким сумнівом, належить до тих історичних постатей України, про які можна без будь-яких застережень стверджувати: якби раптом їх не було насправді, їх варто було б вигадати. Адже без згадок про Мазепу нині неможливо уявити не тільки українську історію, а й українську ментальність. Не кажучи вже про красне письмен­ство, архітектуру, образотворче мистецтво, книговидання і навіть боністику. А ще ж є царини політики, державотворення, дип­ломатії, де гетьман також залишив по собі не такий уже й пересічний і непримітний слід, радше навпаки.

Монументальність звершень особистості зазвичай провокує в сучасників і нащадків пильний інтерес до неї. Не став винятком з цього правила й Іван Мазепа, перетворившись із часом на культового персонажа української історії. І, скажімо, якщо про переважну більшість очільників Української козацької держави написано по одній, максимум дві книжки, а про декого й узагалі жодної, то мазепіана охоплює десятки лише монографічних досліджень, тисячі більш чи менш вартісних статей і розвідок, у яких відображено різноманітні аспекти життя й діяль­ності цього справді найбільш відомого українського гетьмана1. Показово, що в умовному рейтингу книжної популярності Мазепа обігнав навіть батька-­засновника козацької держави Богдана Хмельницького.

Проте, як відомо, у кожної медалі є зворотний бік. У випадку з популярністю Івана Мазепи зворотний бік обернувся витворенням образу героя, який має тисячу облич, до того ж ці обличчя нерідко настільки різні, що в разі окремого історико-­генетичного аналізу ймовірність генетичної спорідненості представлених у літературі персонажів стрімко наближалася б до нуля.

Відповідь на питання, чому історична пам’ять про Мазепу представлена в такій різнобарвній, сповненій різних сюжетних ліній, а головне — принципово відмінній за своїми сутнісними парамет­рами картині, до певної міри дає культова праця всесвітньо знаного американського дослідника з порівняльної міфології Джозефа Кембелла «Тисячоликий герой»2, яка, власне, і навіяла мені метафору про Мазепу як про «героя з тисячами облич». У праці ж Кембелла, нагадаю, момент здобуття Одіссеєм сакрального знання про себе та світ, який його оточує, описано через сходження у світ потойбічний, у царство Аїда. І подорож ця стає для давньогрецького героя одночасно алегорією смерті й переродження в новій якості. Для Івана Мазепи візит до похмурого Зевсового брата, що ознаменував завершення життя у звичній земній іпостасі, розпочався вранці 25 жовтня 1708 року, коли він сповістив Військо Запорозьке про розрив з царем Петром І та перехід у табір його супротивника — шведського короля Карла ХІІ, закликавши при цьому ошелешених від несподіванки козаків до нової «будучини»3. А ось щодо часу завершення цієї екзистенційної подорожі — такої певності немає. Адже й після фізичної смерті перелік «звершень» і «фіаско» ранньомодерного героя, хоч як парадоксально це звучить, і далі невпинно зростав та множився. Нехай уже й не в реаль­ному вимірі, а лише метафізично — в уяві дослідників чи просто небайдужих до гетьманової долі людей. У найкращому разі — це спроби переосмислити суперечливий спадок Івана Мазепи, виявити на його життєвому шляху визначальні розвилки, так звані біфуркаційні точки, які, власне, й уможливили таке переродження цієї історичної постаті. У найгіршому ж — висмикування окремих артефактів, як реальних, так і уявних, щоб підтвердити власні умоглядні оцінні судження. Як правило, категоричні й однозначні. А ще не забуваймо про те, що зацікавленість в оцінних судженнях максимально стимулювали політичні й ідеологічні запити і потреби — як внутрішньоукраїнські, так і зовнішні, імперські. Останні, до слова, не втратили своєї актуаль­ності й нині, байдуже, що вже минає перша чверть ХХІ століття.

Отож немає чого дивуватися, що представлені в літературі «Мазепи» такі різні й іноді аж надто не схожі між собою. В одних випадках гетьман — «державотворець», «меценат», «покровитель церкви й шанувальник освіти», а в інших — «соціальний гнобитель», «зрадник» і навіть «віровідступник». В одних — «умілий дипломат», за порадою до якого зверталися навіть царі, в інших — людина, що, намагаючись вдовольнити власні корисливі інтереси, необдуманими рішеннями накликала біду на всю Україну. Одні історики, які вбачають у Мазепі адепта здобуття козацькою державою незалежності, стверджують, що чи не одразу ж після отримання гетьманської булави він плекав наміри відірвати Україну від Москви й тільки чекав слушної нагоди зреалізувати свій задум. Натомість інші, які, щоправда, не бачать у його діях ні найменших натяків на турботу про загальне добро, а лише ставлять на карб абсолютизоване користолюбство, налаштовані ще більш рішуче та переконують, що вже від народження майбутній гетьман дивував своїм умінням зраджувати — усіх і завжди, постійно та з неабияким натхненням. Який же лик Мазепи з-поміж названих є справжнім чи принаймні наближеним до нього? І чи існує золота середина, здатна примирити палких критиків гетьмана й не менш затятих його апологетів? Запитань багато, і, вочевидь, кожен мусить шукати власного «Мазепу».

Свій пошук «мого Мазепи» я розпочав іще наприкінці дев’яностих — на початку двотисячних років, коли з колегою Олексієм Струкевичем готував до друку український переклад німецькомовної книжки Бориса Крупницького «Гетьман Мазепа та його доба»4. Згодом, попри численні спокуси представити власне бачення життя і діяльності цього знакового персонажа української історії, волів зосередитися на вивченні історії розвитку козацької держави, формуванні її соціокультурних параметрів, урешті перебігу відносин Гетьманату з династією Романових — як у нетривалий час до Переяславської ради 1654 року, так і впродовж значно довшого постпереяславського періоду5. Але при цьому практично завжди я доходив думки, що зрозуміти чи то логіку розвитку козацької державності, чи то глибинні проблеми українсько-­російських взаємин, а заодно і цілий клубок проблем соціо­культурного, духовного, освітнього тощо процесів вітчизняної історії не те що ігноруючи повністю, а навіть без належного (і в цих умовах цілковито виправданого) зосередження уваги на особистості самого гетьмана Мазепи та особливостях тієї доби, на тлі якої проступають і його найвеличніші здобутки, і найдраматичніші поразки, є завданням абсолютно марним. Адже саме роки Мазепиного перебування на чолі козацької України, з одного боку, підбивали підсумки кривавого, так званого короткого, ХVІІ століття, а з іншого — відкривали «довге» ХVІІІ століття. Це «довге» століття, яке, розпочавшись власне наприкінці 1680-х років, у часи сходження Івана Мазепи на гетьманство, не лише пережило вимушену еміграцію і смерть гетьмана, а й тривало ще навіть приблизно 30 років після календарного завершення 1790-х — доти, доки зберігалися хоч якісь ознаки тієї держави, тієї культури, тих соціальних зв’язків, що остаточно сформувалися і розквітали саме в часи правління нашого героя.

З огляду на величезну кількість накопичених дослідниками фактів з життя і діяльності Івана Мазепи, а також на численні спроби монографічно їх осмислити, було б легковажно ставити перед собою завдання якнайповніше відобразити біографію гетьмана. Тож книжка не претендує на вичерпність у реконструюванні життєвого шляху Мазепи й аналізі його культурно-­освітньої та меценатської місії. Ці та інші аспекти мазепіани вже були предметом спеціальних досліджень, а обмежена джерельна база навряд чи дасть змогу в близькому майбутньому досягти якихось зрушень. Свою дослідницьку місію вбачаю у вирішенні значно скромнішого завдання — представити політичні задуми і вчинки нашого героя, але обов’язково в контексті реалій та умовностей вельми специфічної в соціокультурному сенсі ранньомодерної доби, а також виразно акцентувати передовсім на перебігу міжнародних процесів на теренах Центрально-­Східної Європи.

Як знавець міждержавних взаємин і як талановитий дипломат Іван Мазепа помітно вирізнявся з-поміж своїх попередників та наступників на гетьманстві, до його авторитетної думки з цього приводу прислухалися навіть при дворах сучасних йому правителів. Саме спираючись на власні знання й уміння в царині дипломатії, гетьман, як видається, розраховував якнайкраще захистити інтереси власного соціального стану і держави загалом — не забуваймо, що в ранньомодерну добу всі монархії були становими за своєю суттю. Але парадокс у тому, що саме там, де він почувався чи не найкраще, на гетьмана очікували найбільші розчарування і врешті фіаско. Непередбачувана круговерть міжнародних процесів у Європі та кардинальні тектонічні зрушення в традиційній структурі зовнішньополітичної рівноваги призвели до особистої поразки гетьмана і завдали непоправної шкоди тій державі, яку він так загалом вправно очолював упродовж рекордного для українських регіментарів часу. І, власне, саме таке хитросплетіння зовнішньополітичних інтересів європейських держав, спровокований під час спроб реалізувати ці інтереси глобальний за мірками початку ХVІІІ століття міжнародний катаклізм, потрапляння, а точніше силове втягування у його вир і Української козацької держави та намагання української влади (вдалі й не дуже) вирватися з цієї біди з найменшими втратами — усе це і становить головний дослідницький інтерес пропонованої книжки.

Насамкінець маю честь подякувати колегам Олександру Гуржію, Володимиру Маслійчуку, Сергієві Павленку, Володимиру Пришляку, Валерієві Смолію, Олексію Сокирку, В’ячеславу Станіславському, Валерієві Степанкову, Олексію Струкевичу, Тетяні Таїровій-­Яковлєвій, Тарасу Чухлібу, дослідження яких, а також запроваджені ними до наукового обігу джерела, як і гострі дискусії з ними, допомагали формувати власний погляд на ранньомодерну козацьку державність загалом і добу Івана Мазепи зокрема. Окремі слова вдячності Центру східноєвропейських студій Варшавського університету (Studium Europy Wschodniej Uniwersytetu Warszawskiego) й особисто його голові пану Яну Маліцькому (Jan Malicki), а також Асоціації польських університетів, які, визнавши мене лауреатом Нагороди імені Івана Виговського (Nagroda im. Iwana Wyhowskiego), уможливили річне наукове стажування в найкращих університетах Польщі та, відповідно, створили найкращі умови для завершення книжки, задум якої визрівав десятки років.

Віктор Горобець

Розділ 1. У ПРИГОТУВАННЯХ ДО БУЛАВИ

«Роду шляхетського, повіту Білоцерківського»

Назва розділу, що містить у собі згадки про ефемерні «приготування» Івана Мазепи-­Колединського до сходження на гетьманство в Україні, є, звісно ж, не що інше, як інтелектуальна провокація, яка свідомо приправлена значною часткою іронії. Адже важко уявити, що юний шляхтич з Білоцерківщини, нехай і той, родичі якого мали стосунок до не такої вже й екзотичної на прикордонні Речі Посполитої зі Степом козацької служби, замолоду сподівався пов’язати своє життя зі службою у Війську Запорозькому. А тим паче в часи, коли підвладна Війську Запорозькому територія козацької України локалізуватиметься не на рідному для нього Правобережжі, а вже за Дніпром, на Лівобережжі, або ж, як було прийнято в середовищі шляхти, «справжньої», «україн­ської», називати ті землі — на Задніпров’ї.

Утім доля розпорядилася так, що, попри ймовірну відсутність у молодого Мазепи та його батьків саме такого життєвого плану, усі його академічні студії — як в Україні, так і за кордоном, вишколи при королівському дворі, а також отримані від народження та в результаті здобутої освіти й виховання службові аванси та перспективи, як і супутні випробування долі, зловтішання недругів і несправедливі обмовляння, які йому довелося знести, зрештою прислужилися якнайкращому приготуванню амбітного чоловіка до саме такої важливої місії — прибрати булаву козацького гетьмана до своїх рук й очолити Гетьманат, властиво тоді вже Лівобережний Гетьманат, в один з найбільш доленосних етапів його існування. Але про все по порядку.

Біла Церква. Художник Наполеон Орда

Біла Церква на так званій Радзивіллівській мапі 1613 року. Картограф Томаш Маковський

Молоді роки і шлях до булави українських гетьманів, особливо тих, які очолювали гетьманський уряд упродовж перших десятиліть існування Української козацької держави, здебільшого оповиті мороком невідомості. На політичний Олімп козацької України такі персонажі зазвичай вриваються начебто нізвідки — ex deus in mashina, закладаючи тим самим для істориків прийдешніх поколінь розлоге підґрунтя для різноманітних припущень і здогадок, продукування чи то більш, чи то менш достовірних дослідницьких гіпотез щодо походження, місця народження, впливів на становлення особистості тощо. Ситуація ж з Іваном Мазепою дещо інша, оскільки його рід був добре знаний в Україні ще до сходження Івана на гетьманство6. Тож, скажімо, сучасник нашого героя — анонімний автор «Літопису Самовидця», розпочинаючи свою розповідь про гетьманування Мазепи, впевнено констатував, що новообраний регіментар походив з «роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитної шляхти української й у війську значної»7.

Інша річ, що наведений Самовидцем короткий звід даних з ранньої біографії гетьмана не лише достовірний, а і вичерпний у сенсі своєї несуперечливості. Решта відомостей, що вже стали історіографічними константами, правду кажучи, такими не є — саме з огляду на цю саму внутрішню суперечливість і недостатню верифікацію. Отже, що дослідникам відомо більш-менш достеменно? Походив майбутній гетьман зі шляхетської родини Мазеп-­Колединських, яка принаймні вже з 70-х років ХVІ століття мешкала на півдні Київського воєводства, на Білоцерківщині. Джерельно ж задокументовані витоки роду Мазеп сягають першої половини — середини ХVІ століття і локалізуються переважно на Волині, у той час як Мазепи-­Каменецькі, Мазепи-­Колединські чи Мазепи-­Колоденські, до коліна яких власне і належав майбутній гетьман, уже із середини ХVІ століття мешкали на осадже­ному на лівому березі річки Камениці (нині Кам’янка, ліва притока Росі) хуторі Каменець, що належав до замкової округи Білої Церкви. Хутором Колединські володіли на ленному праві, тобто з обов’язком відбувати військову службу при білоцерківському старості чи його наміснику. Каменець власники із часом розширили й перетворили на Мазепинці, до того ж уже у статусі села. Зокрема, відповідні зміни статусу зафіксовано майновим актом, датованим 1572 роком, що зберігся в регестах документів Коронної канцелярії для українських воєводств8.

Вірна служба Мазеп-­Колединських при старостинському уряді Білоцерківщини зблизила їх з місцевою коронною владою. Й один з її очільників — білоцерківський підстароста князь Курцевич прийняв шляхтичів до свого родового герба «Курч».

Герб гетьмана Івана Мазепи

Як і більшість шляхетського загалу півдня Київщини, Мазепи на лише відбували «боярську службу» зі свого маєтку на користь короля, а й підтримували тісні зв’язки з козацтвом. Зазвичай такі контакти аж ніяк не заперечували лояльність Короні, адже часто-­густо шляхетське ополчення, королівські кварцяні хоругви і козацькі загони робили одну справу — захищали край від ворожих нападів. Утім, як відомо, не бракувало в історії козацтва і прикладів збройних виступів якщо не проти самого королівського маєстату, то проти його адміністраторів. У таких випадках фронда провокувала жорсткі репресії. Не оминули їх і Мазепи. Принаймні літописи згадують якогось козацького полковника Федора Мазепу, який у 1590-х роках брав участь у повстанні Северина Наливайка й за це був страчений у Варшаві. Щоправда, сучасні дослідники вельми критично ставляться до цього факту, оскільки, окрім як у пізніших літописах, він більше ніде не відображений в актовому матеріалі, який безпосередньо стосується цього повстання й, зокрема, списків козаків, страчених, щоб його придушити9.

Хвиля ж масового покозачення української шляхти спостерігає­ться вже в часи Козацької революції середини ХVІІ століття. І хоча Мазепи, на відміну від своїх шляхетських побратимів Нечаїв, Кричевських, Виговських чи Моржковських, не відігравали під час визвольних змагань козацтва вже настільки визначальних ролей, власний слід у них вони таки залишили. Так, деякі представники роду записані до козацьких реєстрів, зокрема Зборівського реєст­ру 1649 року. А вже батько нашого героя — Степан Адам Мазепа-­Колединський під 1654 роком значиться в документах як городовий отаман Білої Церкви. Саме у цьому статусі він бере доволі активну участь у Переяславських переговорах гетьмана Богдана Хмельницького з делегацією московського царя на чолі з боярином Василем Васильовичем Бутурліним 9–10 січня

Однак, згадуючи й отаманування Степана Мазепи в Білій Церкві, і його участь у Переяславських перемовинах 1654 року, вочевидь, треба зробити певні уточнення. Насамперед варто нагадати, що посада городового отамана функціонально була пов’язана все ж не так з військовою службою козацтва, як із забезпеченням належного функціонування міської адміністрації, дотримання в громаді правопорядку, гарантування доступу до судочинства. У цьому контексті потрібно також пам’ятати, що городовий отаман був доволі впливовою особою в місті і що йому підпорядковувалися як козаки, так і міщани. Як, власне, і шляхта в часи Козацької революції та після неї, вийшовши з-під влади старостинської (через ліквідацію самого інституту) та втративши опіку шляхетського самоврядування (якому так і не вдалося перебороти революційну хвилю чи принаймні підлаштуватися під неї), також потрапила під адміністрування городових отаманів. Навіть місцевий козацький сотник у справах не військових, а судових чи адміністративних був підпорядкований городовому отаману. Але важливо пам’ятати, що це все ж не «класичний» козацький старшина, а репрезентант інтересів усіх соціальних станів і груп10. Власне, і на переговорах у Переяславі старший Мазепа виступає не так представником інтересів козацького загалу, як речником православної шляхетської братії, а точніше — покозаченої шляхти11. Правду кажучи, інші сегменти шляхетського товариства права голосу й не мали.

Не менш міцними були зв’язки майбутнього гетьмана зі шляхетсько-­козацькими спільнотами Київщини і по материнській лінії. Родина його матері Марини (можливо, Маріанни12) — Мокієвські, що належала до старовинних шляхетських родів Білоцерківщини, також була доволі тісно інтегрована в козацьке середовище Середнього Подніпров’я. До того ж сталося це ще задовго до вибуху Козацької революції середини ХVІІ століття. А вже в роки революції один із представників Мокієвських, за припущенням дослідників, батько Марини, загинув 1655 року в битві під Чортковом. Інший (вірогідно, її рідний брат) того самого року склав голову під Охматовом, у знаменитій битві «на Дриж-полі». Годі говорити, що обоє вони воювали не на боці короля, а перебували в таборі повсталого козацтва.

Та повернімося до Івана Мазепи. Якщо стосовно місця народжен­ня майбутнього гетьмана — Мазепинців та його шляхетського соціального походження дослідники загалом солідарні, то щодо дати появи на світ маленького Івана тривалий час такої одностайності не спостерігалося, і в історичній літературі наводили різні роки народження. І розбіжності в цій хронологічній кліометрії були доволі значними. Так, наприклад, ранні дослідники життєпису гетьмана Микола Костомаров і Федір Уманець схилялися до 1629 року. Натомість Андрій Стороженко, досліджуючи родовід Мазеп, як можливий рік народження Івана називав аж 1644-й, тим самим «омолоджуючи» його аж на 15 років. Чимало прихильників мала свого часу й версія Михайла Возняка — 1632 рік. А ось Михайло Грушевський й Ілько Борщак більше схилялися до дати не точної, а наближеної — «коло 1640 року». Ще більші вагання демонстрував Борис Крупницький, визначаючи час появи Мазепи на світ у широкому діапазоні між 1632 та 1639 роками. Але вагання ці були недаремними, і нині переважна більшість дослідників пристала до авторитетної думки Олександра Оглоблина, який на основі листа Пилипа Орлика від 26 серпня 1741-го найбільш вірогідним роком народження Івана Мазепи називає саме 1639-й13.

«Навчатися поводженню з людьми біля королівської особи». Освітні подорожі й дипломатична служба при дворі

Отож, якщо відштовхуватися від окресленої дати, то на момент переходу козацької України під зверхність московського царя й активної участі Степана Адама Мазепи-­Колединського в цьому процесі Іванові заледве виповнилося 15 років. На той час він уже встиг пройти курс навчання в Києво-­Могилянській колегії, скінчивши освіту класом риторики (прямих доказів немає, утім опосередковані переконали дослідників у вірогідності саме такого сценарію). Для продовження навчання батьки відправили юнака до Варшави, щоб там у королівській столиці «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небуть у корчмах», як казав згодом сам Іван Мазепа14.

Хронологія ж самого навчання дещо плутана. І важко напевне сказати: чи то юнак спершу за рекомендацією короля вирушив в освітню подорож Європою, побувавши в Німеччині, Італії і Франції та затримавшись для вивчення артилерійської справи в голландському місті Девентер, а вже після повернення до Польщі продовжив студії спочатку в Краківській академії, а згодом у Варшавському єзуїтському колегіумі; чи відбувалося це в якійсь іншій послідовності; чи, можливо, деякі з названих тут місць здобуття освіти молодим шляхтичем узагалі надумані?15 Насамперед неабияку плутанину породжує сам час його появи при королівському дворі. Зважаючи на брак відповідної джерельної бази, дослідники, висвітлюючи ці сюжети, нерідко воліють узагалі не вдаватися до конкретної хронології. Серед тих же, хто у своїх працях таки прагне хронологічної визначеності в цьому питанні, одні схильні вважати часом появи молодого Мазепи при королівському дворі 1652 рік16, інші — 1655 чи 1656 роки17.

Урешті питання видається не настільки принциповим, щоб ламати навколо нього таку велику кількість списів. Проте є певний нюанс, який, здавалося б, дріб’язкове питання хронології, яка до того ж стосується навіть не часів гетьманування Мазепи чи його просування по старшинській драбині Війська Запорозького, а його юнацьких літ, переводить у площину важливих віх. Цікаво, що в контексті сприйняття образу Мазепи в історіографії та ще більшою мірою — в ідеологічних баталіях такі начебто несуттєві темпоральні дискусії подеколи переростають у доволі значущі моралізаторські дискурси.

Сучасний російський історик Геннадій Санін, демонструючи зауважену вище неабияку пристрасть у вишукуванні проявів патологічної зрадливості душі майбутнього українського гетьмана, саме його приїзд до Варшави й вступ на придворну службу до Яна ІІ Казимира розцінює як той перворідний гріх, який потягнув за собою довгу вервечку подій і сюжетів цього самого типологічного ряду, що врешті-решт і призвів до «зради» Мазепою царя Петра. Адже, на переконання дослідника, якщо юний шляхтич прибув на службу до короля в 1655 чи 1656 році, то тим самим він іще замолоду зрадив — зрадив присязі на вірність цареві, складеній після Переяславської ради 1654 року, вочевидь, уже в Києві, у присутності боярина Василя Васильовича Бутурліна: «Виникає питання: яким чином юний 15–16-літній Мазепа, попри війну Росії й України проти Речі Посполитої, міг дістатися до Варшави і стати придворним короля? Відповідь може бути лише одна: зрадивши Україні й Росії та перейшовши на бік її ворогів, а можливо, і вперше у своєму житті відступивши від присяги, яку він разом з усіма киянами, найімовірніше, склав у 1654 р. царю Олексію Михайловичу перед російським послом В. В. Бутурліним». На цій підставі Санін доходить висновку, що від самого початку кар’єра Мазепи «була спрямована на розрив з народом, з Україною, яка боролася, і на зближення з Річчю Посполитою». Неприховане пере­смикування істориком фактів якнайкраще підсвічує апологетика ним у цій самій праці «вірності» його улюбленого персонажа української історії Богдана Хмельницького, який, виявляється, «службу почав зі зближення з народом, з органічного зрощування з ним як патріот України й одночасно як вірний воїн і підданий короля», а «служба Мазепи почалась зі зради своєму народу, з розриву з ним і переходу в табір його ворогів»18. При цьому російський історик відверто нехтує факти присягання та порушення Хмельницьким клятви королю й Речі Посполитій і підміняє реальний сенс боротьби повсталої частини України за свої права міфічною єдністю з Москвою. Та й, урешті, будує ось таку громіздку словесну конструкцію лише на власній здогадці про можливе складання присяги, позаяк жодного документального підтвердження цьому факту не існує. А ще доволі цікаво було б почути від російського дослідника його інтерпретацію продовження цього типологічного ряду. Скажімо, наскільки знаковим і ментально вмотивованим є рішення кошового отамана Івана Сірка, якого російська історіографія традиційно записує в пантеон вірних царю козацьких старшин, відправити свого сина на службу до польського короля Яна ІІІ Собеського?

У контексті творення міфів про Мазепу надзвичайно показовий розвиток сюжетної лінії з «перворідним гріхом» майбутнього відступника від Москви в сучасній російській історіографії. Як слушно зауважив Владислав Яценко19, висловлене Саніним твердження в категорії здогадок у працях його колеги по цеху Володимира Артамонова набуває вже ознак доконаного факту — без будь-якого джерельного підтвердження, лише завдяки певним стилістичним змінам, які перетворюють умоглядні припущення на стверджувальні вирази20.

Аргументовану критику такого підходу запропонувала Тетяна Таїрова-­Яковлєва, яка звернула увагу на абсолютну голослівність твердження про те, що молодий Мазепа складав присягу21. Від себе додам, що свого часу український історик і джерелознавець о. Юрій Мицик, проаналізувавши присяжні списки 1654 року, помітив, що вони дивним чином дублюють списки Зборівського реєстру 1649 року. І вже на цій підставі, а також зіставивши хронологію згадок про складання населенням Гетьманату присяги царю взимку 1654 року та нібито присутності на цих дійствах царських воєвод, дослідник дійшов загалом обґрунтованого висновку про цілком очевидний формальний підхід до справи приведення українського люду до присяги цареві. На його думку, воєводські звіти складали на підставі іменного списку, який зберігався в сотенних чи полкових канцеляріях. Байдуже, що серед заприсяжених могло бути чимало вже на той час «мертвих душ»22.

Та річ навіть не в цьому. Фактично немає жодної згадки про складання присяги цареві юнаком, якому на той час могло заледве виповнитися 15 років. Натомість його батько — білоцерківський отаман Степан Адам Мазепа-­Колединський фігурував як учасник перемовин представників української шляхти з боярином Бутурліним щодо збереження царем після переходу України під його «високу руку» всіх тих прав і привілеїв, що їх надали руській, православній шляхті великі князі литовські й королі польські23. До слова, перемовин, які, на думку Михайла Грушевського, істотно підважили позиції Богдана Хмельницького на переговорах з Москвою, оскільки на них гетьман мав намір репрезентувати волю всіх українських станів, усієї України. Шляхта ж на чолі з Мазепою-­старшим розпочала власну політичну гру. Міщани слідом за шляхтою також висловили бажання напряму від царя закріпити свою адміністративну автономію на підставі магдебурзького права. А слідом за ними й духовенство почало домовлятися з царем про свій новий статус, байдуже, що Київська митрополія належала до Константинопольського патріархату24.

А ось у тому, що молодий шляхтич поїхав на науку в Європу, сумнівів немає. Та й, власне, нічого протизаконного чи зрадливого не було б у цих поїздках, якби навіть і відбувалися вони вже після 1654 року. У ті часи освітні подорожі Європою — доволі буденне явище для молоді.

При цьому дискусійним залишається маршрут освітньої подорожі. Так, особливої гостроти набуло питання, у якому єзуїтському колегіумі навчався замолоду Мазепа — Краківському, Варшавському чи Полоцькому, оскільки саме цей сюжет російські історики активно використовують для моралізаторських спекуляцій — на підтвердження генетичного зв’язку майбутнього гетьмана з Річчю Посполитою та, як вони, мабуть, вважають, усім найгіршим, що з нею можна асоціювати. Водночас такі дослідники забувають, що саме єзуїти створили найдосконалішу систему освіти в середньовічній Європі та саме їхні дидактичні напрацювання лягли в основу модерного навчального процесу. Не кажучи вже про те, що навчання молодого Богдана Хмельницького в єзуїт­ському колегіумі — факт, який не зроджує у дослідників сумнівів — аж ніяк не завадило йому очолити козацтво у збройному виступі проти Речі Посполитої. Не кажучи вже про казус Теофана Прокоповича, котрий у зрілому віці став чи не основним ідеологом розбудови Петром І Російської імперії, а в молоді роки не лише навчався в європейських освітніх закладах, а й змінював при цьому власну конфесійну належність.

Шляхтич. Малюнок Жана-­П’єра Норблена

Однак повернімося до навчання Івана Мазепи за кордоном. Дослідник історіографічного процесу Владислав Яценко спостеріг, що рання козацька літописна традиція, представлена, зокрема, у творі Самійла Величка, доволі детально висвітлюючи біографію гетьмана загалом, ігнорує його навчання в єзуїтів25. І це при тому, що Величко, як знаємо, був тісно пов’язаний з опонентом Мазепи — Василем Кочубеєм, тож при слушній нагоді навряд чи ігнорував би, а тим паче приховував би цей епізод гетьманової біографії. Адже він так доречно ліг би в загальну канву обвинувачень Мазепи в його пропольськості та, відповідно, показав би у привабливому світлі його опонента Кочубея. Історіографічну ж традицію вбачати в гетьмані вихованця єзуїтів, за спостереженнями Яценка, найімовірніше, започаткував російський історик-­аматор другої половини XVIIІ століття, чи не найпослідовніший апологет Петра І Іван Голіков. А вже від нього через праці Дмитра Бантиша-­Каменського сюжети про Мазепу-­єзуїта перекочували в українську історичну традицію26 і водночас спровокували ідеологічне таврування гетьмана імперською, а згодом і радянською та сучасною російською історіографією.

Незаперечним же фактом у цій історії є те, що впродовж 1656–1663 років майбутній український гетьман — у не до кінця встановленій послідовності — здобув солідну як на той час європейську освіту. Освіту, що передбачала і глибокі знання військової справи, і вільне володіння іноземними мовами (французькою, італійською, німецькою). Крім цих набутків, на думку Олександра Оглоблина, освітня мандрівка молодого Мазепи допомогла йому отримати ще й безцінний «досвід европейського політичного та культурного життя і — що найважливіше — почуття тої европейськости, що назавжди уберегло його, людину европейського Сходу, від впливів східньої московськости»27.

Здобуття освіти в молодого Мазепи поєднувалося зі службою при королівському дворі Яна ІІ Казимира. Власне, видається, що Іван спочатку саме став на придворну службу в ранзі королівського покоєвого, а вже потім відбув за кордон у статусі покоєвого. Повернувшись за кілька років до Варшави, він продовжив службу при дворі. Але й справа навчання також не була занедбана, і, вочевидь, Мазепа ще не раз вдавався до студіювань як у польських, так і європейських освітніх закладах. Водночас уже здобута освіта допомогла молодому шляхтичу з України поволі просуватися вгору щаблями придворної служби. Принаймні Микола Костомаров припускав, що 1659 року його підвищили до чину королівського камер-­юнкера28.

Ян ІІ Казимир. Художник Даніель Шульц. ХVІІ століття

Але, хоч би як складалися і в яких комбінаціях поєднувалися освітні мандрівки Мазепи з його придворною службою, варто пам’ятати, що служба при дворі — чи то магнатському, чи то королівському — у будь-якому ранзі й званні забезпечила молодому шляхтичеві необхідний службовий капітал, який був вельми доречним для кар’єрного та соціального зростання в майбутньому. Особливо, коли йшлося не про нащадка впливового магнатського роду, представника тогочасної «золотої молоді», а про недостатньо родовитого й заможного православного шляхтича з України29.

Абстрагуючись від успішності просування Мазепи щаблями придворної служби й, відповідно, набуття в цьому процесі такого важливого для молодої людини багажу соціальних зв’язків, звернемо увагу на той факт, що, перебуваючи у Варшаві, молодий шляхтич отримував знання і в царині питомо українських справ. По-справжньому переломним у сенсі залучення королівським двором Мазепи до вирішення «українського», а точніше — «козацького питання» став 1659 рік. Загалом то був рік неймовірного оптимізму, якщо говорити про бачення королівською владою перспектив замирення з козацькою Україною. У той час у Варшаві саме добігав кінця процес оформлення унії України з Короною Польською та Великим князівством Литовським, яка роком раніше, у вересні 1658-го, була проголошена за результатами підписання гетьманом Іваном Виговським із представниками Яна ІІ Казимира Гадяцької угоди. Курс Виговського на зближення з Варшавою, варто сказати, активно підтримав і білоцерківський намісник Степан Адам Мазепа-­Колединський. Так, 1658 року він відбув посольство українського гетьмана до короля. Хоча, зрозуміло, зважаючи на ранг Степана Адама, не варто перебільшувати його роль у цих процесах.

Гетьман Іван Виговський. Художник Гаврило Васько. ХІХ століття

Водночас уряд Яна ІІ Казимира залучив Степанового сина Івана до налагодження дипломатичних зносин з Чигирином. 1659 року королівські дорадники виряджають молодого Мазепу з листом до Виговського. Залучення молодого Мазепи двором до важливих державних справ відбувається на тлі подальшого зміцнення позицій батька в Україні. Свідченням цього є і те, що скликаний у травні 1659 року для ратифікації Гадяцької угоди сейм Речі Посполитої серед інших майнових питань, що стосувалися української тематики, підтвердив права Мазеп-­Колединських на ленне володіння селом Мазепинці (Каменець). А ще за кілька років, 1662-го, старший з Мазеп отримав від Яна ІІ Казимира придворну посаду підчашого чернігівського. І хоча посада не була пов’язана з виконанням якихось конкретних службових обов’язків, вона надавалася королем пожиттєво і засвідчувала певний соціальний статус шляхетної особи у владній ієрархії Корони Польської. Наступного року Степану Мазепі було пожалувано королівське ствердження на село Будище в Богуславськім старостві, а ще через рік — містечко Триліси на Білоцерківщині30. Надані маєтності становили доволі ласий шматок, і можемо лише здогадуватися, якою мірою службові зв’язки сина при королівському дворі прислужилися справі такого швидкого збагачення батька. Щоправда, збагачення радше віртуального, аніж реального — на українських землях у той час усе ще тривала фатальна драма «війни всіх проти всіх», а відтак і перспектива вступу білоцерківського намісника у пожалувані йому королем володіння видавалася вкрай примарною.

Динамічно розвивається в цей час і дипломатична кар’єра його сина при дворі Яна ІІ Казимира. Так, достеменно відомо, що 1660 року Іван Мазепа за наказом королівської канцелярії привозить в Україну дипломатичну кореспонденцію новому українському регіментареві — Юрію Хмельницькому31. До слова, цей факт його біографії надає підстави радикально налаштованим його критикам укотре звинуватити майбутнього гетьмана в «зраді». Адже восени цього року гетьман Хмельницький розірве союз з Москвою і, підписавши з коронними гетьманами й сенаторами Речі Посполитої Слободищенський трактат 1660 року, визнає над Україною владу польського короля32. Байдуже, що ані ранг посланця, ані його статусні можливості не дають жодного натяку хоч на якісь потенційні можливості звершення чи то королівським покоєвим, чи то вже камер-­юнкером чогось подібного.

Юрій Хмельницький. Невідомий художник. ХVІІ століття

Після своїх «українських подвигів» — радше уявних, аніж реальних, навесні 1661 року Іван Мазепа, будучи заангажованим королівським двором у кримські справи, отримав чудову нагоду розширити свій дипломатичний багаж досвідом співпраці на цьому важливому для козацької дипломатії напрямку, що неабияк прислужиться йому вже в самостійному політичному житті. Так, у часи візиту Мазепи до Криму між Варшавою та Бахчисараєм відбувалася відчайдушна дипломатична боротьба за Україну. Власне, поки що не за всю Україну, а за її правобережну частину, яка перебувала під булавою Юрія Хмельницького. Лівобережжя ж після укладення гетьманом Слободищенського трактату вийшло з-під його влади й підтвердило присягу цареві33.

Неабиякої пікантності цій боротьбі надавав той факт, що Річ Посполита і Кримське ханство ще від осені 1654 року перебували в тісному воєнно-­політичному союзі. А підґрунтя того союзу заклав… Богдан Хмельницький, підписавши Переяславську угоду з Москвою. Щоб не допустити зміцнення Московської держави та її просування до Криму, Мехмед ІV Ґерай і уклав договір про військову й політичну співпрацю з Річчю Посполитою. Попри тривалу історію польсько-­кримського протистояння, союз 1654 року виявився навдивовижу міцним, зберігши свою легітимність навіть у надзвичайно тяжкі для Речі Посполитої часи шведського Потопу 1655–1656 років. І ось тепер бажання Криму налагодити стосунки з гетьманом Хмельницьким і перетягти Україну у сферу кримського впливу мало всі шанси той союз зруйнувати34.

Зважаючи на незавершеність війни з Московською державою, оточення Яна ІІ Казимира було неабияк стривожене перспективою укладення гетьманом Хмельницьким союзу з кримським ханом Мехмедом ІV й усіляко намагалося цьому завадити. Важливе місце серед різних політичних і дипломатичних заходів Варшави у цьому напрямі посідало й посольство польного коронного писаря Сапєги до Бахчисарая. Роль асистента польного писаря під час цього посольства отримує Іван Мазепа. І саме королівському покойовому випала місія допровадити з Криму до Варшави донесення Сапєги з радісним повідомленням, що «татари, які прийшли в Україну власне для того, щоб з козаками знову об’єднатися на нас», були настільки обурені нападом запорозьких козаків отамана Івана Сірка на татарські пасовиська, що це обурення налаштувало хана вороже супроти всього Війська Запорозького. А отже, про жодний союз кримців з козаками в найближчому майбутньому не могло й бути мови. Респондент був настільки збуджений цією несподіваною новиною, що почав вбачати в подіях волю Бога, котрий у такий спосіб покарав підступних козаків за їхній намір «нам таємно зрадити»35.

Доступні на сьогодні джерела, на жаль, не розкривають «внутрішньої кухні» дипломатичної служби Івана Мазепи при королівському дворі, зокрема тієї її частини, що стосувалася його заангажованості до українських справ. Однак, уважно проаналізувавши історію польсько-­українських взаємин цієї пори, можна помітити, що значний вплив на їхній перебіг мали представники так званої французької партії при королівському дворі. Очолювала цю неформальну партію королева Людовіка Марія. Француженка за походженням (до того часу, як стати польською королевою, була відома у Європі під іменем Марії Луїзи Ґонзаґи де Невер), вона не надто симпатизувала польській моделі станової монархії з її істотним обмеженням владних повноважень виборного монарха. Значно більше Людовіці Марії імпонувала модель королівської влади, що її уособлював «король-­сонце» — французький монарх Людовік ХІV, вислів якого «Держава — це я» став класичним для означення абсолютної монаршої влади.

Цікаво, що Людовіка Марія встигла побувати королевою за двома різними королями — у першому шлюбі вона була за Владиславом ІV Вазою, а після його смерті підприємлива польська шляхта, аби не витрачати з державної казни кошти на пенсію для королеви-­вдови та на посаг для нареченої нового короля — молодшого брата померлого, монарха Яна Казимира Вази, вигадала геніальну з фінансового погляду комбінацію, пошлюбивши свого електа з удовою за померлим братом. Та якщо фінансово цей крок справді був геніальний, то політично — навпаки: шляхетські вожді не раз пошкодували, що залишили француженку в безпосередній близькості до влади. Адже якщо у шлюбі з владолюбним Владиславом королева не сміла навіть претендувати на вплив на державні справи, то нерішучий Ян Казимир у критичні моменти гостро потребував підтримки й охоче допускав Людовіку Марію до вирішення важливих питань. Королева ж, користуючись цим, із часом почала плекати плани проведення в Речі Посполитій кардинальних політичних реформ. Реформ, покликаних передовсім істотно зміцнити королівську владу в шляхетській республіці, зрозуміло, за рахунок самої ж шляхти. Зокрема, пріоритетним питанням польської публічної політики стала зміна порядку сеймикування та впровадження нової форми королівської елекції, так званого vivende rege — норми, що передбачала обрання наступника польського монарха не після смерті останнього, а ще за життя чинного правителя, коли він міг відчутно впливати на перебіг цього процесу. Впровадження vivende rege було вкрай важливим завданням для королівської партії, яка з другої половини правління Яна ІІ Казимира стояла на відверто профранцузьких позиціях, з кількох причин. Конституювання такої форми елекції, по-перше, сприяло б значному зміцненню королівської влади за рахунок прерогатив сейму, чого добивався вже не один польський правитель, а по-друге, дало б змогу гарантувати послідовність зовнішньої політики Речі Посполитої, зокрема збереження її профранцузького спрямування, адже найбільш вірогідного претендента на звання наступника Яна ІІ Казимира вбачали у французькому принці Людовіку де Конде36.

У контексті ж українських справ це мало значення хоча б тому, що, по-перше, козаки завжди вважали джерелом своїх бід Річ Посполиту не в особі короля, якого зазвичай сприймали з належною пошаною як свого «природного пана», а у шляхті й особливо магнатах, або, як з образою та обуренням називав їх Богдан Хмельницький, — «королев’ятах». На короля козаки дивилися як на арбітра в їхніх суперечках з «королев’ятами», тож воліли бачити його сильним правителем, а не символічною фігурою, якою магнати прикривали своє свавілля. А по-друге, французька партія при дворі, шукаючи союзників для подолання спротиву шляхти в проведенні реформи державного устрою, звернула увагу на Військо Запорозьке, слушно вбачаючи в ньому потужну військово-­політичну силу, яка до того ж ментально була зацікавлена в міцній королівській владі, спроможній ефективно стримувати шляхетське свавілля. До того ж, намагаючись затягнути козацтво до своєї політичної гри, оточення королеви усвідомлювало, що платою за лояльність козацтва неминуче мають стати серйозні соціальні й політичні поступки Війську Запорозькому, а головне — було готове її платити37.

Та яким чином це стосувалося молодого Мазепи? Щонайменше тим, що, перебуваючи безпосередньо в центрі ухвалення керівництвом Речі Посполитої важливих політичних рішень, шляхтич з України мав змогу не лише органічно засвоювати особливості функціонування шляхетської демократії, а й близько знайомитися з її можливою альтернативою. Усе це неабияк розширювало політичний світогляд майбутнього гетьмана, формувало той безцінний досвід, який стане йому в пригоді вже в часи перебування на регіментарстві в Батурині. А крім того, занурення в перипетії зносин королівської партії з козацькими лідерами Гетьманату демонструвало Мазепі, як можна поєднати інтереси королівської влади та українського козацтва.

Але повернімося до служби Мазепи при дворі. У лютому 1663 року він укотре відбув з дипломатичною місією в Україну. Щоправда, цього разу на нього чекав серйозний екзамен з дипломатичного етикету й уміння швидко реагувати на неочікувані зміни дипломатичного протоколу. Королівська кореспонденція, яку посланець привіз до Чигирина, адресувалася тогочасному гетьманові Юрію Хмельницькому. Утім, прибувши в Наддніпрянщину, Мазепа раптом з’ясував, що Хмельницький уже не є гетьманом, а булава перейшла до рук Павла Тетері-­Моржковського. Для королівського посланця ситуація була доволі дражливою, адже, як зауважував Ярослав Дашкевич, вибори нового гетьмана Війська Запорозького, власне його правобережної частини, відбулися «без дозволу і навіть усупереч волі короля, який хотів зберегти безвольного Юрія (Хмельницького) в ролі маріонетки»38. Ба більше, уже здобувши гетьманську булаву, Тетеря на кілька місяців зачаївся і приховував від коронної влади своє обрання на гетьманство. Отож королівському посланцеві довелося орієнтуватися в ситуації на місці. Адресовану гетьману королівську кореспонденцію він таки передав очільникові Гетьманату — уже новообраному і, здається, не прогадав з цим рішенням, вийшовши з ситуації цілком достойно і без шкоди королівським інтересам. Принаймні, повернувшись до Варшави, Мазепа отримав з королівської канцелярії наказ негайно знову вирушати на Правобережжя. Тож очевидно, що у Варшаві залишилися задоволені виконанням його попередньої місії.

Великий князь козаків Павло Тетеря-­Моржковський — фундатор Варшавського колегіуму єзуїтів. Гравюра ХІХ століття

Щоправда, вже з цією новою дипломатичною місією Мазепи до гетьмана Тетері трапилася неабияка халепа, що серед іншого мала неприємні наслідки і для самого посланця. Річ у тім, що в посольство молодий придворний відбув як помічник якогось значно вищого за рангом коронного достойника. Але з невідомих причин той до Чигирина не доїхав. Натомість Мазепа — чи то з юнацького честолюбства, чи то від незнання специфіки питання, чи то з безвиході — повноваження легалізації влади новообраного гетьмана Війська Запорозького через вручення від імені короля символів гетьманської влади перебрав на себе. Гетьмана Тетерю і його старшинське оточення неабияк образив той факт, що урочистий акт визнання його гетьманських повноважень королем було покладено на юного і невисокого за рангом шляхтича, та ще і «їхньої ж крові». Насправді тут не йшлося про якісь нездорові амбіції Тетері. Адже ранг королівського уповноваження напряму віддзеркалював статус самого Тетері у сприйнятті коронної влади. Так само й козаки неабияк пильнували за дотриманням церемоніальних умовностей щодо своїх очільників і на цій підставі формували думку про їхню статусність. А для Тетері ж ішлося не лише про утвердження його влади на Правобережжі. Гетьман мав також далекосяжні плани щодо навернення під свою булаву й лівобережного козацтва. А зважаючи на спосіб легітимізування його влади королем, якими аргументами він мав би підкріплювати свої претензії на статус гетьмана всього Війська Запорозького? Отож привезені Іваном Мазепою клейноди гетьман приймати відмовився. Відповідно, і про жодні перемовини з придворним короля не могло бути й мови. Фактично даремно здолавши шлях з Варшави до Чигирина, до королівської столиці Мазепа повернувся ні з чим39.

Як на біду, дипломатичне фіаско Івана Мазепи збіглося із за­гостренням його особистого конфлікту з іншим придворним — Яном Хризостом Пасеком, що ледве не закінчився дуеллю прямо в королівських палатах. Справа до цього таки не дійшла, і фізично ніхто з візаві всерйоз не постраждав. Шкоди зазнала лише репутація шляхтича з України, до того ж, видається, уже в ті часи, коли він зійшов на політичний Олімп у Гетьманаті. А все тому, що Ян Пасек, наживши замолоду сумнівної слави своїми численними конфліктами і сварками, тривалими судовими процесами з родичами та сусідами40 й навіть отримавши за порушення суспільного спокою засудження на баніцію, тобто довічне вигнання за межі країни (насправді судову ухвалу свавілець не виконав і терени Корони Польської не покинув), набув за таке бурхливе життя грандіозного досвіду, а вроджений талант допоміг йому конвертувати той досвід у цікавий письменницький продукт. Уже на схилі літ Пасек підготував до друку спогади «Pamiętnikі», і цей твір вважають одним з найкращих зразків старопольської мемуаристики. Його безліч разів перевидавали41, досліджували не лише з історичного42, а й із філологічного ракурсу і навіть публікували академічні словники мови Яна Хризоста Пасека43.

Цілком можливо, що, зважаючи на справді бурхливе й переповнене подіями життя Пасека, у його творі й не знайшлося б місця для спогадів про якогось там шляхтича з України, адже героями його розповіді були королі, королеви, канцлери, великі коронні гетьмани — одне слово, володарі світу сього. Але на час написання Пасеком спогадів Іван Мазепа прибрав до своїх рук булаву гетьмана козацької України, і це, звісно, робило його образ привабливим для мемуариста. Мемуариста не лише скандального, а й мстивого. Отож Пасек і не знехтував можливістю ославити давнього опонента, вигадавши, як схильні вважати дослідники, усі ті історії про любовні пригоди майбутнього українського гетьмана, амурні інтрижки з дружиною волинського шляхтича Станіслава Фальбовського та епічну розправу ображеного рогоносця з коханцем його благовірної.

Варто зауважити, що таке «творче» доповнення реальної історії вигаданими гостроцікавими сюжетами було одним з улюблених творчих прийомів Пасека44. Мстивий мемуарист спочатку «позбавив» українського гетьмана спадкового шляхетства, хоча численні документальні свідчення його підтверджують, а потім «змусив» голим не з власної волі мчати верхи посеред ночі лісовими хащами. Представлений Пасеком пасаж, як уже давно помітили дослідники, — не що інше, як відверте переспівування сюжету античного міфу про Іполита й Федру45.

Мазепа та вовки. Художник Горацій Верне. 1826 рік

Проте очевидні аналогії, хоч це і дивно, не спричинили критичного ставлення читачів до відвертих пасеківських переспівів античних авторів та негативно позначилися на репутації українського гетьмана. Як і у випадку з «актуалізацією» спогадів автора про Мазепу під впливом поточної політичної кон’юнктури, популяризації вигаданих ним сюжетів неабияк допомогло те, що не було напряму пов’язане ані з Мазепою, ані з його добою, а натомість органічно впліталося в поточну кон’юнктуру, щоправда, цього разу вже не політичну, а мистецьку, стилістичну. Річ у тім, що спогади Пасека вперше були опубліковані вже у середині 1830-х років. У культурному, цивілізаційному сенсі це період бурхливого зростання в Європі інтересу до літератури і загалом культури романтизму з притаманними йому крайнощами сюжету, надривами доль, подвигами й трагедіями героїв. На час виходу у світ твору Пасека європейська освічена публіка вже більш-менш знала драматичну розв’язку справжньої, сповненої невигаданого трагізму життєвої історії гетьмана Мазепи. А відтак і вигаданий його недоброзичливцем сюжет про шалений галоп посеред нічного степу прив’язаного до коня голого юнака, котрому доля готувала не лише порятунок, а і, як уже було відомо з історії, дивовижне піднесення, а також велич, що алогічно обірвалась уже на схилі життя, виявився не лише стилістично вельми доречним, а й просто життєво необхідним, аби твір органічно вписався у стилістику романтизму.

З огляду ж на цю органічність і стилістичну довершеність описана в такому світлі приватна історія майбутнього гетьмана привернула увагу й Байрона, і Ліста, і ще цілої плеяди більш чи менш відомих митців. Дивуватися цьому не варто — саме так народжуються і живуть історичні міфи.

Під булавою чигиринського гетьмана

Конфуз із посольством до гетьмана Тетері, вочевидь, усе ж послабив позиції молодого дипломата при дворі. Того ж таки 1663 року Мазепа, читаємо у Самійла Величка, «отклонившися за службу королеві, зостал при отцу своєму»46. Щоправда, крім негараздів на королівській службі, як припускають дослідники, реальною причиною повернення Івана на Білоцерківщину могли стати старість і хвороби батька, а отже, потреба замінити його на господарстві.

Однак київська шляхта й надалі сприймала Івана Мазепу як особу, яка була «при боку панському» (у тогочасній лексиці — королівському, господарському) — саме так його означує й інструкція київської шляхетської братії, датована 20 лютого 1665 року. Але, як слушно зазначає Олександр Оглоблин, такий словесний зворот міг фіксувати як дійсне перебування молодого Мазепи при дворі, так і його титулярний стан47. У будь-якому разі підстав говорити про опалу в дослідників немає. Принаймні після смерті батька в ­тому-таки 1665-му Іван Мазепа «успадкував» гоноровий титул чернігівського підчашого. Шляхтич, який пожиттєво посідав земський уряд підчашого, у земській ієрархії перебував на високому шостому місці, але при цьому не обтяжувався жодними функціональними зобов’язаннями і, відповідно, не отримував реальних владних прерогатив. Ішлося радше про позиціонування шляхтича, здебільшого середнього рівня заможності, серед шляхетської братії. І, як бачимо, незважаючи на молодий вік, Іван Мазепа не пас задніх.

Та, попри оцю очевидну прихильність двору до себе, наприкінці 1669 року Іван кардинально змінює своє життя, стаючи на службу до Війська Запорозького. І якби ж то йшлося про ту його частину, яку очолював гетьман Михайло Ханенко — активний прибічник повернення козацької України під зверхність короля. Але Мазепа вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, який на той час уже відкрито декларував свої симпатії до турецького султана і дотримувався надзвичайно жорсткого курсу щодо Речі Посполитої… Чому так сталося — відповіді у джерелах не знаходимо. А отже, перед дослідниками постає проблема пошуку логічних пояснень заплутаної історії. Перший з-поміж по-справжньому прихильних до Мазепи авторів — Федір Уманець пояснював такий дивовижний кульбіт долі тим, що майбутнього лівобережного гетьмана вельми привабили національна програма тогочасного правобережного регіментаря, його прагнення здобути для України повну незалежність48. Борис Крупницький, хоч і звертає увагу на певні суб’єктивні обставини, що змінилися при дворі у Варшаві, але з пієтетом відгукується про цього «напрочуд енергійного чоловіка», котрий «із залізною послідовністю втілював свої плани» і особа котрого «неабияк імпонувала» молодому Мазепі — Іван віднайшов у ньому «доброго учителя»49.

Із принципово відмінних позицій пояснює цей поворот долі білоцерківського шляхтича російський історик Геннадій Санін. На його думку, першопричиною стала поразка короля в поході на Лівобережжя 1663–1664 років, яка призвела до вибуху в 1666 році антипольського повстання на Правобережжі та падіння гетьмана Тетері. Саме після цього Мазепа «покинув короля і перейшов на службу до нового гетьмана. Так у важкий для Яна Казимира час поразок і невдач Мазепа зрадив своєму покровителю і перекинувся на бік його ворога, дуже популярного серед повсталих українців гетьмана Петра Дорошенка». При цьому історик уточнює, що Мазепа «зрадив» королю, «не прослуживши і чотирьох років, заради власної кар’єри і вигоди, долучившись до повсталих»50.

Отож спробуємо розібратися, про яку «кар’єру» та «вигоду» йшлося і в чому полягала ця сама «зрада». Якщо не додумувати за Мазепу, а керуватися самими лише фактами, то, видається, у нього й не було іншого шляху, окрім чигиринського — до Дорошенка. Адже, по-перше, 1667 року померла королева Людовіка Марія, до профранцузької партії якої, як ми з’ясували раніше, імовірно, і належав український шляхтич. Ян ІІ Казимир, котрий спершу хвороби і навіть смерть королеви сприймав як власне звільнення від надмірної та образливої опіки, уже наступного після смерті Людовіки Марії року, не відчуваючи більше сил боротися з опозицією, зрікся корони. На троні його змінив ставленик проавстрійської партії Міхал Вишньовецький, який, за словами сучасників, знав п’ять мов, але на жодній з них не міг повідати чогось путнього. Але йдеться не про це. У разі кардинальної зміни складу двору становище Мазепи у столиці Корони Польської справді мало зазнати разючих змін. І, звичайно ж, не в бік поліпшення його позицій.

По-друге, десь на зламі 1668–1669 років істотних змін зазнає й особистий статус шляхтича в Україні. Мазепа в цей час бере шлюб з Ганною (можливо, Марією51) Фридрикевич. Ганна (Марія) була вдовою по білоцерківському полковнику та генеральному осавулі Війська Запорозького Самійлові Фридрикевичу. А батьком їй доводився не менш знаний у козацькій Україні чоловік — Семен Половець. Він також певний час очолював Білоцерківський полк, а вже згодом обій­мав уряди генерального обозного та генерального судді. Як зауважує Олександр Оглоблин, обидва — і Фридрикевич, і Половець — були близькими соратниками й товаришами Петра Дорошенка. Відповідно, одруження не лише давало чернігівському підчашому значний посаг, а й прокладало «безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина»52. Так працювали соціальні ліфти й функціонували закони непотизму у владі не тільки у шляхетському, а і в козацькому середовищі.

Гетьман Петро Дорошенко. Літографія Олександра Скіно. ХІХ століття

Забігаючи наперед, скажу, що шлюб з Ганною був для Івана єдиним у його житті та тривав до її смерті в 1702 році. Хоча не бракувало звісток і про численні любовні романи Мазепи як у його молоді роки, так і на схилі літ, уже коли він лишився вдівцем. У шлюбі з Ганною народилася єдина дитина, імовірно, донька Варвара. Однак їй, на жаль, судилося померти немовлям. Тому Іван спільно з Ганною опікувався двома її дітьми від першого шлюбу. А ще — численними племінниками та похресниками. Хоча він і мав лише одну, молодшу за нього сестру Олександру (Олесю), але та була пошлюблена аж тричі. І від кожного зі своїх чоловіків — Павла Обидовського, Любомира Витуславського та Яна Вой­наровського — мала дітей. Тож небожів гетьманові не бракувало. Проте найвідомішими з-поміж них були, звісно ж, ніжинський полковник і наказний гетьман Іван Обидовський та менш амбітний щодо влади Андрій Вой­наровський.

Повертаючись же до служби Мазепи при гетьманському дворі в Чигирині, варто сказати, що в оточенні гетьмана Дорошенка він здебільшого займався вже звичною для нього справою — дипломатичною роботою. Зважаючи на зовнішньополітичні пріоритети гетьманського уряду, Мазепі довелося зосередитися на османському напрямі та суміжному з ним кримському53. Однак джерела свідчать, що він був посвячений у тонкощі перемовин гетьманського уряду Дорошенка з послами польського короля54.

А ще віднайдені нещодавно Наталею Білоус у луцьких гродських книгах за 1668–1670 роки актові матеріали не лише підтверджують давнє волинське коріння шляхетського роду Мазеп-­Колединських, а й засвідчують доволі значну заангажованість козацького старшини в господарські справи його волинських маєтностей навіть у цей час. Зокрема, звертає на себе увагу тривале перебування Івана Мазепи з найближчим оточенням у березні 1670 року в його волинській резиденції в с. Богушівка55. Навряд чи ці документи можуть поставити під сумнів сам факт входження шляхтича в оточення гетьмана Дорошенка, але принаймні спроможні пролити світло на рівень його тогочасної мобільності й сталості господарських інтересів на Волині.

Звісно ж, зважаючи на перманентний стан війни, не бракувало і суто військових обов’язків. Так, під час турецько-­польської війни восени 1672 року Мазепа брав участь у поході Дорошенка в Галичину. Гетьман навіть призначив його очільником козацької залоги у Крехові56. Щоправда, ведучи мову про це призначення, варто акцентувати не так на військово-­стратегічних аспектах функціональних обов’язків крехівського коменданта, як на його політико-­дипломатичних здібностях. Адже незадовго до цього призначення ченці тамтешньої греко-­католицької обителі, відчайдушно захищаючи монастирське майно від пограбування, вступили у збройну сутичку з татарсько-­козацьким загоном, унаслідок чого загинуло немало кримців. Ситуа­цію ускладнював той факт, що серед тих жертв — зрозуміло, далеко не безвинних — був і небіж правлячого хана Селіма Ґерая. Миттєво оцінивши можливі наслідки від цього інциденту, Дорошенко змусив ігумена Крехівського монастиря погодитися сплатити ханові чималу суму відшкодування, аби розлючені союзники козацького гетьмана не знесли обитель «вогнем і мечем». Тож завдання Мазепи як коменданта Крехова полягало в тому, щоб на чолі козацької залоги стати гарантом спокою в цьому потенційно неспокійному, навіть вибухонебезпечному місці57.

Загалом же, говорячи про інтегрування білоцерківського шляхтича в козацьке середовище Правобережжя, не варто перебільшувати його роль в оточенні правобережного гетьмана. Адже, як слушно зауважив Олександр Оглоблин, Мазепа у цей час навряд чи став «своєю» людиною в чигиринських керівних колах — ще надто свіжою була пам’ять про його службу при королівському дворі у Варшаві. Отож і перебування колишнього королівського придворного в гетьманському уряді Дорошенка одразу на посаді чи то генерального писаря, чи то генерального осавула, як про це можна прочитати в деяких працях з історії, навряд чи мало місце. Найвищою позицією, яку йому тоді вдалося посісти у службовій ієрархії Гетьманату, була посада ротмістра надвірної гвардії правобережного гетьмана. А ще, можливо, у 1674 році він отримав право підписуватися під документами наказним генеральним осавулом. Однак статус наказного старшини істотно нівелював службовий ранг Мазепи, оскільки траплялися випадки, що й сотник міг на певний час стати наказним гетьманом58.

До того ж, якщо вести мову саме про 1674 рік, то в Дорошенка в цей період спостерігався справжній кадровий голод. Загинули або потрапили в полон його найближчі соратники і найвірніші помічники. Інші ж під впливом украй негативного сценарію розвитку подій на Правобережжі, яке стрімко котилося в безодню глобальної катастрофи, почали масово покидати правобережного гетьмана. У найвищому старшинському колі визріла якщо не змова, то принаймні потужна опозиція на чолі зі сватом Дорошенка Яковом Лизогубом, яка планувала позбавити гетьмана влади59. І ось тоді Дорошенко, перебуваючи, за визначенням Валерія Смолія і Валерія Степанкова, в «катастрофічній» ситуації, і справді міг розмірковувати над призначенням Мазепи на генеральний уряд.

Але ця можлива номінація Мазепи на генеральне старшинство підважує концепції вродженої зрадливості нашого героя. Адже, зважаючи на означену вище катастрофічність, Дорошенка залишали й переходили на Лівобережжя, до його ворога гетьмана Івана Самойловича, здавалося б, найбільш вірні йому соратники. Проте серед них не бачимо Мазепи. Навпаки, він у цей час близький до Дорошенка, як ніколи перед тим, і Дорошенко доручає йому найважливіші справи, зокрема надзвичайно делікатну місію з організації та проведення переговорів з лівобережним гетьманом Самойловичем, бєлгородським воєводою князем Григорієм Ромодановським, а також тією правобережною старшиною, яка вже перейшла на бік царя. Дорошенко вимагає від свого посла ні мало ні багато — домогтися гарантій того, що в разі визнання ним зверхності царя саме він, Дорошенко, буде проголошений гетьманом усієї України. Вочевидь, як програму-­мінімум правобережний гетьман розглядав варіант отримання гарантій власної безпеки. «Знатні люди» з царського боку мали в присутності Івана Мазепи присягнути на тому, що з Дорошенком не вчинять нічого лихого і в «усьому його оберігатимуть». Зі свого боку гетьман присягнув перед Мазепою у щирості своїх намірів перейти під зверхність царя60.

Щоправда, тема присяг на цьому акті не вичерпала себе. Зважаю­чи на масовий перехід правобережної старшини на бік гетьмана Самойловича і, відповідно, атмосферу тотальної недовіри, що запанувала в оточенні Дорошенка, той таки змусив присягнути і самого Мазепу. Присягнути в тому, що старшина з честю виконає покладене на нього завдання, з точністю відтворить слова свого регіментаря як на перемовинах із представниками царя й гетьманського уряду Лівобережжя, так і у своєму виступі на військовій раді, скликаній, щоб обговорити об’єднання козацької України. А крім того, залишиться вірним Дорошенкові, а не приєднається до своєї дружини, яка на той час мешкала в Корсуні61.

Мазепа ж, попри очевидний стан занепаду правобережного Гетьманату, слова свого дотримався і гетьману не зрадив. А ось виконати в повному обсязі покладену на нього місію не зумів. Поки посол добирався з правого берега Дніпра на лівий, гетьман Самойлович 27 березня 1674 року скликав у Переяславі Генеральну раду, учасники якої цілком прогнозовано проголосили його гетьманом «на лівій стороні (Дніпра) і на правій». Після цього представник царя воєвода і князь Ромодановський одразу ж сповістив учасників ради про «високу» волю государя: Олексій Михайлович визнає’ Івана Самойловича регіментарем обох боків Дніпра, тобто всієї України62. Отже, місія Мазепи в цьому наперед зрежисованому в Москві сценарії звелася лише до передання листів Петра Дорошенка Івану Самойловичу та Григорію Ромодановському. А ще його змусили скласти присягу щодо гарантій безпеки для делегації представників царя і гетьмана Самойловича, коли ті приїдуть на переговори до Дорошенка в Чигирин.

Однак провал дипломатичної місії Івана Мазепи на Лівобережжя був нічим порівняно з тими наслідками, до яких призвела авантюра Москви з проголошенням Самойловича гетьманом усієї України під зверхністю царя, бо тим самим царський уряд порушив закріплені в міжнародних угодах права турецького султана на протекції над правобережним Гетьманатом. Адже спершу Москва за Андрусівським перемир’ям 1667 року визнала владу польського короля над Правобережжям, а через деякий час Варшава, невдало розпочавши війну з Портою, 1672 року уклала зі Стамбулом Бучацький мирний договір, за яким була змушена перевідступити значну частину правобережних земель, а саме тих, що перебували під булавою Дорошенка, султанові. Отож Москва, підтримавши проголошення «свого» гетьмана лівобережного Гетьманату одночасно й регіментарем над Правобережжям, тим самим зневажила не тільки правобережного гетьмана, а й самого Мехмеда ІV. І, зрозуміло, спровокувала військову активність Османів на південно-­західних кордонах України63.

Підбадьорений рішучістю свого протектора, гетьман Дорошенко спробував було повернутися у велику гру та збройною рукою відновити втрачені на Правобережжі позиції. Коли ж власних сил виявилося недостатньо, активізував дипломатичні контакти з Бахчисараєм і Стамбулом. Помітну роль у цій активізації відіграв й Іван Мазепа. Саме йому правобережний гетьман доручив доставити в Крим послу султана Кара-азі, ханському візиру Субану Кази-азі й іншим кримським і турецьким сановникам листи гетьмана із закликами про допомогу. Зокрема, Дорошенко просив кримського хана надіслати в Україну 10 тисяч, а ще краще 20 тисяч татарських вояків. Аналогічного змісту заклики скеровував гетьман і до Османів, наголошуючи, що «без турецького війська нічого доброго не вийде». Крім передачі кореспонденції, Мазепі було доручено й делікатну місію — обговорити з кримськими достойниками негідну поведінку в Україні солтанів Джамбета і Міберека Ґераїв та старшого над ногайцями Аділя-мурзи64.

Per aspera ad astra. Полон, ганьба й реінкарнація на Лівобережжі

Утім виконати покладену на нього дипломатичну місію Мазепі не судилося. Дорогою до Криму, неподалік річки Інгул, посол потрапив у полон до запорожців. Зважаючи на супровід посланця Дорошенка татарським ескортом і наявність серед дипломатичного багажу 15 полонених козаків з Лівобережжя, яких Мазепа віз у подарунок великому візиру й турецьким вельможам, подальша доля дипломата видавалася трагічною. Але, на щастя для нього, кошовий Іван Сірко впізнав у полоненому довірену особу Дорошенка й порятував його від смерті65. Самійло Величко, описуючи цю історію, наводить колоритну візіонерську промову Сірка: «Панове браття, просимо вас не вбивати цього чоловіка, може, він вам і нашій вітчизні надалі згодиться»66. «Відбивши» в такий спосіб Мазепу з рук запорожців, кошовому невдовзі довелося обстоювати свою здобич і від зазіхань Самойловича. Адже той, довідавшись про багату «здобич» запорожців, зажадав видати йому Мазепу. У відповідь на цей запит кошовий обмежився пересиланням гетьманові вилученої в посла кореспонденції, апелюю­чи до старожитнього правила — нікого не видавати з Січі67.

Казус такого трепетного ставлення кошового до полоненого правобережного старшини зазвичай сприймають як один з найперших зафіксованих джерелами доказів магічного впливу майбутнього гетьмана на людей. Адже, справді, випадок неординарний: широковідомий своїм несприйняттям будь-яких проявів співпраці з ісламським світом Сірко (чого варта лише описана Самійлом Величком трагічна історія різні на кордоні зі Степом 1675 року потурнаків, коли ті захотіли повернутися на Кримський півострів68) раптом проявив таку незрозумілу поблажливість до Мазепи. На хвилинку, керівника делегації, яка везла в неволю до Криму братів-­козаків. Ба більше, кошовий не просто одразу ж не покарав винуватця, а ще й згодом відмовлявся передавати його гетьманові Самойловичу.

Запорожці. Художник Юзеф Брандт. ХІХ століття

Утім, оцінюючи і заступництво Сірка за Мазепу перед запорожцями, і його торги із Самойловичем за бранця, варто звертати увагу не так на стереотипи сприйняття запорозького лідера, як на гетьманські амбіції самого кошового. Стосовно стереотипів, то різню Сірком потурнаків 1675 року згадано лише в «Літописі» Величка, підтверджень в інших джерелах немає, і це провокує серйозні сумніви дослідників у достовірності цього факту. Не лише Величко, а й чимало його колег-­сучасників полюбляли час від часу вигадувати ось такі атракційні речі, щоб посилити емоційний вплив своєї розповіді.

Стосовно ж політичних амбіцій Сірка не зайвим буде нагадати, що не таким уже й простим він був чоловіком, щоб удовольнитися лише своїми ратними звершеннями. За кілька років до історії з полоненням Мазепи, улітку 1672 року, коли раптово закотилася зоря Дем’яна Ігнатовича, кошовий уже намагався вибороти для себе булаву лівобережного гетьмана. Однак лівобережні старшини виявилися тоді куди спритнішими й не лише не допустили запорозького лідера до гетьманських виборів, а й з допомогою Москви запроторили його на заслання до Сибіру. Через рік Сірко повернувся в Україну, але пам’ять про вчинене Самойловичем руками полтавського полковника Федора Жученка, подальше тобольське заслання і приниження від цього, звісно ж, не дозволяла щиро заприятелювати зі щасливим власником булави на Лівобережжі. Радше навпаки — пробуджувала бажання йому насолити.

До того ж не забуваймо, що через кілька років після фіаско Сіркової мрії про гетьманство Самойлович знову зруйнував його далекосяжні політичні плани. Адже щойно кошовий отаман, спостерігаючи за втратою Петром Дорошенком своєї колишньої величі, почав плекати наміри заволодіти гетьманською булавою цього разу вже на Правобережжі, як на шляху до їхньої реалізації постала переяславська авантюра Самойловича 1674 року щодо його проголошення гетьманом обох берегів Дніпра. Щоправда, відмова Петра Дорошенка визнати правочинність цього проголошення неабияк підбадьорила запоро­зького лідера. У квітні із Січі до Чигирина відбула представницька запорозька делегація, яка закликала правобережного гетьмана не їхати до Переяслава й не уступати клейноди «Поповичу» (як зневажливо називали Самойловича його опоненти, наголошуючи на його некозацькому походженні). Натомість вони пропонували об’єднатися із Запорозькою Січчю та навіть поновити союз із Кримом69.

Отож, як бачимо, стереотипні уявлення про Сірка як екзистенційного ворога кримців далеко не завжди відповідають дійсності. До того ж можемо припустити, що кошовий, маючи твердий намір урешті-­решт таки прибрати гетьманську булаву до своїх рук, аж ніяк не хотів сваритися з правобережною старшиною, вочевидь, виношуючи плани використати чинник Мазепи у власній грі, зокрема прагнучи через нього завоювати симпатії правобережців.

Проте й цього разу гра з високими політичними ставками Сіркові не вдалася, і під тиском йому таки довелося піти на поступки Самойловичу. У чому проявився цей тиск? Московський уряд засипав кошового листами з вимогами видати посла правобережного гетьмана до Криму царським воєводам70. Натомість лівобережний гетьман, пам’ятаючи, що слова краще сприймаються, якщо їх доповнити демонстрацією сили, наказав узяти в заручниці дружину кошового71. Тож тому не залишалося більше нічого, як скоритися і в липні 1674 року передати високопоставленого бранця лівобережному правителю.

Подальшу долю Мазепи зазвичай описують у літературі як продовження милої історії про вміння покозаченого шляхтича зроджувати у співрозмовника емпатію та, користуючись цим, виходити сухим із води, навіть коли ця вода несеться вже надто глибоким і бурхливим потоком. Так, спершу Мазепі вдалося справити гарне враження на Самойловича. Хоча для них ця зустріч виявилася не першою, адже Іван Степанович уже приїжджав раніше у ранзі посланця Дорошенка до Івана Самойловича (зважаючи на нешляхетне походження гетьмана, його прізвище було похідним від імені батька, як і в гетьмана Дем’яна Ігнатовича чи полковника Павла Семеновича, батько якого записаний у джерелах під прізвищем Герцик). Але успішно складений іспит у Батурині ще нічого не гарантував Мазепі, оскільки уряд Олексія Михайловича, довідавшись про перехоплення дипломатичної місії гетьмана Дорошенка, одразу ж зажадав від Самойловича допровадити бранця до «білокам’яної». Однак і поїздка до Москви закінчилася для Мазепи благополучно. У царській столиці козацький старшина з-під булави протурецького гетьмана також сподобався і навіть одержав «государеве жалування», що видавалося доволі несподіваним з огляду на його статус бранця. А вже після такого кульбіту долі, зауважує Олександр Оглоблин, «шлях до службової кар’єри й здійснення власних політичних плянів Мазепи був одкритий»72.

Як же оцінювати цей, здавалося б, безпрецедентний поворот сюжету? Адже за логікою речей на Мазепу мали чекати невідворотні репресії, заслання до Сибіру або й ще суворіше покарання. Принаймні «злочини» Дем’яна Ігнатовича чи Івана Сірка, за які вони потрапили до Іркутська і Тобольська відповідно, були менш очевидні, а то й зовсім надумані. Річ у тім, що подію здебільшого оцінюють не за її суттю, а за тим тлом, на якому вона відбулася. Провини Ігнатовича й Сірка, загалом не такі вже і значні, відверто псували тогочасне тло політичного курсу Москви щодо України. Казус же Мазепи мав усі шанси це тло підсвітити у вигідному для царської столиці світлі. Адже в умовах, коли уряд Олексія Михайловича не довіряв Дорошенкові й не міг домовитися з ним про політичний перехід Правобережжя під владу царя, у Москві взяли курс на переманювання знакових фігур з оточення свавільного правобережного гетьмана під царські стяги. Ближче до середини 1670-х років на Лівобережжя, до гетьмана Самойловича, а відповідно, під царську протекцію, масово потяглася вища козацька старшина Правобережжя — Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки та інші. Чи потрібно було відлякувати майбутніх перебіжчиків репресіями щодо Мазепи? Питання риторичне. Тим паче, що аналіз допитів Мазепи в Посольському приказі 1674 року73 засвідчує готовність бранця тісно співпрацювати з царською владою. До того ж, як доречно зазначає Олександр Оглоблин, вимушений вояж Мазепи до Москви завершився для нього так сприятливо ще й тому, що гетьман Самойлович супроводив бранця своїми позитивними рекомендаціями74. Причини ж симпатії лівобережного гетьмана до колишнього покоєвого короля Тетяна Таїрова-­Яковлєва радить шукати і в їхньому земляцтві (обидва народилися на Правобережжі), і в спільній альма-­матер (ідеться про Києво-­Могилянську колегію, а не про європейські університети й академії, куди, звісно ж, попівський син не доїхав), і навіть у досвіді їхньої служби під булавою гетьмана Дорошенка. Крім того, петербурзька дослідниця наголошує, що основна причина полягала в однаковому баченні обома перспектив розвитку козацької держави — реалізації «ідеї об’єднання Українського гетьманства, тобто приєднання Правобережної України»75.

Важко, звичайно ж, без опертя хоч на якусь документально зафіксовану заяву категорично говорити про особливе трактування Іваном Мазепою ідеї возз’єднання козацької України. Водночас не можна назвати жодного з тогочасних козацьких старшин, хто заперечував би цю ідею. І гетьмани, і полковники, і старшини нижчого рангу завжди декларували свою відданість ідеї єдності обох берегів Дніпра. Різнилося лишень бачення того, де на мапі козацької України розташований той центр, навколо якого мало відбутися об’єднання. Тож у цьому сенсі Мазепа навряд чи був настільки оригінальним, щоб вразити цим Самойловича. А ось дипломатичними здібностями і знаннями з царини міжнародних відносин колишнього королівського придворного Самойлович справді міг захопитися. Так само гетьман — як колишній учень Києво-­Могилянської колегії, який не довчився в ній через вибух Козацької революції — не міг не відчувати пієтету до Мазепи і через його європейську освіченість. Вочевидь неабияк вабив священницького сина у його співрозмовникові й досвід служби при королівському дворі. Остання обставина, до слова, цілком органічно вписується в концепцію «Мазепа — вихователь гетьманських дітей». Її суть полягає в тому, що перший рік служби Мазепи при дворі Самойловича був нібито присвячений здебільшого саме навчанню і вихованню гетьманських дітей, яким, згідно із задумом батька, судилося велике майбутнє76.

Уперше думку про вчительські практики Мазепи при гетьманському дворі в історичній літературі висловив іще Дмитро Бантиш-­Каменський, згодом її підтримав Борис Крупницький. Проте до розряду «канонічних» вона не потрапила — нещодавно її заперечила Тетяна Таїрова-­Яковлєва77. А оскільки джерелом інформації щодо початків служби Мазепи в Самойловича в статусі «гетьманського дворянина» слугує лише твердження анонімного автора «Історії Русів» і вона більше ніде не підтверджується, скепсис, вочевидь, є виправданим.

Гетьман Іван Самойлович. Невідомий художник. ХІХ століття