Марія Примаченко без міфів ebook

УДК 75.011.26(477)-051При(092)

С30

Семенік Оксана

С30 Марія Примаченко без міфів / Оксана Семенік. — Київ : Віхола, 2025. — 200 с. — (Серія «Життя»).

ISBN 978-617-8606-43-5

Марія Примаченко. Смілива жінка з маленького поліського села, яка створила власний всесвіт — сильний і химерний.

Від дитинства в селі, де дівчинка малювала квіти на стінах хат, до Лаврських майстерень у Києві, від перших звірів до трагедій війни, особистої втрати, Чорнобиля та виставок у Парижі, Нью-Йорку й Венеції. Такий шлях художниці змальовує у своїй книжці історикиня мистецтва Оксана Семенік. Занурившись в архіви, авторка оповідає справжню історію Марії Примаченко та розвінчує міфи, якими оповитий її образ.

УДК 75.011.26(477)-051При(092)

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Оксана Семенік, 2025

© Марія Кінович, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Світлій пам’яті моєї другої мами, свекрухи Наталії Вікторівни Попенко.

Вона була найдобрішою людиною, хоч життя й не було до неї ласкавим.

Вона любила квіти, звірят і людей.

Вона ніколи не здавалась і до останнього боролася з онкологією.

Нехай пам’ять про неї живе разом

із цією книжкою.

Із вдячністю та великою любов’ю.

16.12.1960–25.07.2025

Вступ

Я часто думаю про свою прабабусю Наталку, коли дивлюсь на Марію Примаченко. Є щось, що їх об’єднує, — зелена хустка, втомлені очі, суворе обличчя, натруджені руки. Обидві пережили Голодомор і Другу світову війну. Обидві лишилися вдовами зі своїми єдиними дітьми. Обидві вдруге не вийшли заміж і взагалі не замислювалися про своє жіноче щастя. Голодні післявоєнні роки та важка селянська праця не давали змоги думати про щось, окрім виживання. Обидві самі побудували свої хати. Моя прабабуся їздила товарняками на заробітки у західну Україну. Але не думайте, що їй платили гроші — за роботу вона отримувала продукти. А вже ними потім розраховувалася з робітниками, які будували їй хату. Примаченко ж була обмежена у своєму пересуванні через хвору ногу, тому про заробітки навіть не йшлося. Але вона пішла іншим шляхом, хоч і довше мучилась у хаті, де вже валився дах.

Ці дві жінки були талановитими з дитинства. Моя прабабуся дуже гарно співала пісні — про любов і життя, смішне і трагічне, війну і мир. Марія Примаченко малювала картини на ці ж теми. Моя прабабуся померла, не доживши п’яти місяців до 90 років. Стільки само не дочекалась і Марія Примаченко. Вони бачили репресії, голод, війну, відновлення, політ людини в космос, ядерну катастрофу, розпад Радянського Союзу і становлення незалежної України. У них був подібний почерк, проте вони вживали різні діалекти. Обидві мали лише чотири класи освіти. Чомусь ніхто детально не розпитав мою прабабусю і не записав на аудіо чи хоча б занотував розмови про її життя. Як завжди, не було часу. Здається, у випадку з Марією Примаченко теж ніхто не записав від початку до кінця все її життя, думки. Обидві завжди повторювали, що найголовніше — це мир і щоб тільки не було війни. Та хто дослухався до цих слів? Поки самі не відчули, що таке війна, — не розуміли ціни миру. Колись ми будемо тими бабусями та дідусями, що говоритимуть своїм онукам і правнукам про війну і мир.

Моя прабабуся своїм прикладом навчила мене двох речей. По-перше, вірити, що можна вижити у надскладних обставинах. І жити далі. Бо одного дня війна таки закінчиться, а тиран помре. По-друге, хоч би як було важко — радіти життю і багато сміятись. Прабабуся завжди усміхалася, хоча в її житті було мало радощів. У роботах Марії Примаченко також відчувається любов та віра в краще, хоч її життя було важким, а світ навколо — ворожим. Утім у її творах і багато болю, зла та несправедливості. Можливо, тому Примаченко така популярна зараз. Її мистецтво — не просто дивовижний світ, у якому можна сховатись, а реальність, у якій водночас існують біль і безмежна любов. Краса і любов усе переможе. На її полотнах переважають червоні, зелені, жовті, рожеві, блакитні, помаранчеві барви і зовсім мало чорного кольору. Вона зображає багато веселих пташок, зайців, ведмедів і риб, що радіють весні. І геть не малює снігу, зими, темряви.

Написати цю книжку я пообіцяла собі в березні 2022 року, перебуваючи в підвалі дитячого садочка в місті Буча, де ми зустріли війну й окупацію. Я багато думала про прабабусю: якщо вона пережила, то і я витримаю. У той час я мала вірити в майбутнє і планувати його. Тоді ж я вирішила, що відкладати написання книжки до кращих часів немає сенсу — бо їх може ніколи не бути. І хоч я затримала всі можливі дедлайни, але здійснила обіцянку.

А вже через місяць, у квітні 2022 року, всі ді­зналися про героїчний порятунок робіт Марії Примаченко зі знищеного російським снарядом музею в Іванкові. Люди розуміли цінність мистецтва навіть тоді, коли майбутнє було темним і непевним. Доки тривала російська окупація, місцеві жителі переховували ці твори. Те, що вони ризикували своїм життям, щоб урятувати роботи мисткині, є найпереконливішим свідченням безцінності (чи справжньої ціни?) мистецтва Марії Примаченко. Зараз вона є, напевно, найупі­знаванішою українською художницею — і вдома, і за кордоном. На виставки з її роботами вишиковуються довжелезні черги, а за останні чотири роки твори Примаченко побачили в Нью-­Йорку, Венеції, Люксембурзі, Лондоні, Варшаві, Вільнюсі, Дрездені, Мальме. У Києві та Львові відбулось уже декілька великих виставкових проєктів з приватних і державних колекцій, де показали різні етапи творчості Марії Примаченко. І ось нарешті ви тримаєте в руках книжку про видатну українську мисткиню.

Схоже, що про Примаченко написано багато і про неї всі все знають. Преса трохи писала про художницю у 1930-х. Згадки про неї з’явились у численних каталогах і журналах у 1960-х, особливо після отримання Шевченківської премії. У 1970-х про неї писали менше, та все ж вона не зникала ні з журналів, ні з виставок. Після Чорнобильської катастрофи про Марію Примаченко заговорили, бо вона лишилась жити у своєму селі, за 50 кілометрів від реактора, що вибухнув, і створила понад сто робіт, щоб показати майбутнім поколінням, «яка краса була на землі». А далі незалежність України — ще більше виставок, каталогів, поповнення музейних колекцій, ЮНЕСКО оголошує 2009-й роком Марії Примаченко, закордонні виставки… Разом із цим з’являлось багато міфів, формувався образ, а із часом вибудувався і «канон» творів, з якими асоціювали художницю.

Здавалось, що Марія Примаченко була осяяна славою ледь не від самого народження. Та чи дійсно це так? Чи дійсно хтось знав Марію Примаченко? Чи вдалось хоч комусь розгадати її мистецтво і чи вдасться це колись узагалі?

Ця книжка не претендує на повну біографію чи навіть усебічне дослідження творчості Марії Примаченко. Це радше спроба написати про її життя, де особисті трагедії міцно переплелись з подіями світового масштабу. Я хотіла підсвітити теми, властиві творчості мисткині, які менше асоціюються з нею. Я впевнена, що багатьом дослідникам вистачить нових тем. Наприклад, ще досі неопрацьований родинний архів Примаченко. Я переглянула понад 1500 робіт Марії Примаченко, з державних музеїв і декількох приватних колекцій, та це лише частина доробку талановитої художниці.

Я хочу подякувати всім, хто допомагав мені з дослідженням: Національному декоративному музею України, а особливо зберігачці колекції декоративного розпису пані Олені Шевчук; мистецтвознавцю та колекціонеру Едуарду Димшицю; директорці й засновниці видавництва «Родовід» Лідії Лихач; фонду Ади Рибачук і Володимира Мельниченка; етнологині Лідії Орел; мистецтво­знавиці та колекціонерці Дарії Добріян; Національному музею Тараса Шевченка; Національному музею народної архітектури та побуту України; Запорізькому художньому музею; Центральному державному аудіовізуальному та електронному архіву; Чернігівському художньому музею. Також я вдячна за фінансову підтримку Київській школі економіки; Вікторії Пусет-­Дарт (Victoria Pousette-­Dart) та Асоціації жінок — дослідниць слов’янських студій. І, звісно, особлива подяка першому читачеві — моєму чоловікові, який вірив, що я напишу цю книжку.

Розділ перший

СВІТАНОК МАРІЇ

Дитинство

В історії життя Марії Примаченко стільки міфів та білих плям, що точно невідомо, коли вона народилась і коли варто святкувати її день народження. У метричній книзі церкви Різдва Богородиці містечка Іванків (тоді Радомишльського повіту Київської губернії), до якої був приписаний присілок Болотня, є запис, що 30 грудня 1908 року (за старим стилем) у селянина Оксентія Григоровича Примаченка та його дружини Єфросинії Василівни народилась дочка Марія. А охрестили її вже на наступний день [1]. Утім сама художниця згадує, що народилась на багату кутю, тобто на різдвяний Святвечір — 24 грудня [2]. Раніше так часто було: дитина народжувалась в один день, а записували її іншим. Дивно, що, згідно з метричною книгою, її охрестили наступного дня. Найчастіше ми натрапляємо на дату 12 січня 1909 року (за новим стилем) — так зараз святкує і родина Примаченків. Тож кому вірити: мисткині чи документам? Як каже моя бабуся, у таких питаннях краще вірити людині.

Болотня — дуже маленьке село, розташоване поруч з Іванковом. Зараз воно має дві вулиці, а раніше була одна. Вулиця Богдана Хмельницького, 49 — саме за цією адресою створювались роботи, що назавжди увійдуть в історію українського мистецтва. Оточене лісами село отримало свою назву від річки Болотка й болотистої місцевості навкруги. «Все моє життя — в Болотні. Я малюю соняшник, і дерево, і сільське весілля — це все про Болотню. Коли я дізнавалась про щось, що існує десь у світі, мені хотілось, щоб воно було в Болотні. Я намалювала павича і він буде зав­жди тут. У Болотні», — говорила Марія [3]. Більшість вважала, що вона нічого не бачила у своєму маленькому селі. Але так думали лише ті, хто не міг по-справжньому бачити, як Примаченко. Вона бачила нескінченний світ природи навколо себе, де сама натура була живою, де тварини, комахи, рослини й люди жили в гармонії. Вона також відчувала людей одразу — хто прийшов з добрими намірами, а хто хотів видурити собі картину. Примаченко бачила й інші світи — майбутнє і минуле, магічне і потойбічне. Вона створила власний світ тварин, квітів, гармонійне існування води, землі та повітря, зобразила добро й не забула про зло, яке час від часу змієм проникає у райський сад.

Марія народилась і зростала в мистецькій селянській родині. Мати Пріська була талановитою вишивальницею, а батько Оксент — обдарованим теслярем, до послуг якого звертались люди із сусідніх сіл. Дядько Яків грав на музичних інструментах. Бабуся розписувала писанки. Сама ж майбутня художниця мала особливий хист до розмальовування хат. І це ще одна особливість Марії Примаченко, яка з’явилась незрозуміло звідки. Розпис хат — доволі нетипове заняття для поліщуків. Житло на Поліссі будували з дерева, а не глини. Тому хату ззовні та всередині прикрашали не яскравими мальовками, а різьбленням і вишивкою всередині. Марія Примаченко народилась у типовій руб­леній хаті із земляною підлогою. Вікна ж обводили білою або жовтою глиною і розмальовували. Це мало оберігати від злих духів [4]. У роботах Примаченко різних років, як-от «Сидить Марусина на печі, пряде куделицю. Сидить Галя на скрині, вишиває рушник для Івана-козака», де ми бачимо інтер’єр хати, — розписано все. Не залишається жодного пустого місця: піч і стіни розписані, всюди вишиті рушники, на столі вишита скатертина, розмальовані глечики й тарілки — усе дихає мистецтвом. Примаченко рідко залишає «пустку» на картинах, а біле тло мають тільки ранні її роботи. Але картини, що мають безліч деталей, заповнені не хаотично, а навпаки, ніби в це вкладено якийсь вищий сенс — не залишати порожнечі. Ця ідилія «повного життя» спостерігається в картинах, на яких вона зображає весну. В ідеальному світі (читай — на Поліссі) присутнє все — і птахи, і звірі, і люди, і риби, і багаті плодами рослини. Перші мистецькі враження Марії Примаченко — це українське традиційне мистецтво, що її оточувало. А натхнення художниця черпала з власної уяви та багатої природи Полісся.

Твердження, що Марія Примаченко розписувала стіни глиною, неправдиве. У дійсності це був торф із часточками вівіаніту, тобто синя залізна болотяна руда. Цей мінерал у народі ще знають як синю вохру. Такого «синього торфу» в ґрунтах Болотні було повно [5]. Як я вже казала вище, від болотисто-­глейових ґрунтів село й отримало свою назву. За текстурою вохра більше нагадувала крейду, яку деревина добре всотувала. «Змалечку, як було мені сім год, мене спаралізувало, так уже не було чого робить. Так я пасла гуси. Якось біля річки побачила торф, синій-­синій, додому принесла. Я рада була, краски було скільки хочеш — всю хату розписала. Квітки сині-сині поробила. Одна жінка привела хлопчика, він все хотів квітку собі додому забрати. Поки я не підвела до стіни, він пальцем поскріб що то намальоване. А потім люди уже просять, хто рушник намалювать, хто сорочку вишить» — так згадувала про свій перший досвід малювання Примаченко [6]. Її талант не залишився непоміченим. Говорять, що далі Марійка розписувала хати і сусідам. Хтось навіть розплатився за розмальовану хату цілим поросям.

Зараз уже складно розібратись, що було правдою, що вигадала сама художниця, а що приписали тогочасні мистецтвознавці та журналісти. Автобіографію Марія так і не написала, що властиво жінкам-­художницям, а особливо українським, які часто були позбавлені голосу й уваги до себе. Чи багато ви знаєте автобіографій мисткинь? Утім сторінки життя Примаченко відображено в її роботах. Наприклад, серія робіт, що зберігається в колекції родині Примаченків. У ній вона розповідає про своє дитинство: «Пасла гуси під вербою та вчилась малювати дубочком на піску», «Були у мами близнюки Федір та Ганна, я їх на руках носила. Ще своїми ногами ходила пахати землю», «Свиней пасла», «Я пасла коней замість батька», «Пряла на прядку»1. Це було звичайне дитинство в українському селі, де дітваків з раннього віку привчали до праці.

У цій автобіографічній серії особливо цікавими є дві роботи, присвячені недузі Марії, що сталась у ранньому віці та вплинула на все її життя. «Баба Федориха мене злякала, я була вся паралізована. Потім все виправилось, але права нога так і залишилась паралізованою. Але я все робила». В інших інтерв’ю вона згадувала, що на Благовіщення повісила свою випрану хустку бабі Харитині на ворота, коли баба побачила це, то почала страшно кричати та сварити. А ввечері їй стало погано [7].

Для поліщуків характерне магічне мислення, тож не дивно, що і Марія, і її родина, напевно, надумалися, що баба «врекла», глянувши злим оком на дівчинку. Поліщуки вірять у русалок, лісовиків, водяних, привороти й різні магічні ритуали. В одному з інтерв’ю невістка Примаченко, Катерина, згадує, що мисткиня і сама «відшіптувала» дітей від переляку [8]. Як поліщучці мені це теж усе знайоме. Ми з дитинства зростали із цими віруваннями в потойбічне і плекали традиції. Якщо вдома щось загубилось — то грається домовик. Не можна ходити купатись на Зелені свята — залоскоче русалка. На Зелені свята треба покласти на підлогу, біля вікон і дверей, а також у дворі трáви, що мають захистити від злих духів, — полин, лепеху (аїр, татарське зілля), любисток тощо. Коли помирає людина — треба закривати всі дзеркала вдома, щоб душа не злякалась себе у відображенні. Перелік вірувань можна продовжувати до нескінченності, але не забуваймо, що ця книжка про мистецтво.

Примаченко захворіла на раніше розповсюджену хворобу, особливо серед дітей, — поліомієліт, яка може спровокувати параліч2. Імовірно, що вроки і хвороба просто збіглися у часі. Хай там як, Марії пощастило: вона вижила, але її права нога лишилась паралізованою на все життя. Це додало їй ще більшої вразливості та маргіналізувало її. Марія не могла виконувати важку фізичну працю, до якої були звичні в селі. Вона не могла працювати в колгоспі на полі. Тому єдине, що залишилось, — вишивання та шиття. «І все побільше сиділа, вишивала, та це мені надавало думок про малювання… Я у баби хатину на осінь вибілила, розмалювала усі стіни, ще й піч, і біля столу квітки. Баба приїхала та: “Ой матінко, наче у раю!”», — розповідала вона Володимиру Данилейку [9]. В одній з робіт із цієї серії (без імені та дати) ми бачимо дівчину, тобто Марію, яка сидить на рожевій розмальованій печі, у хаті розмальовані стіни та вишиті рушники. Ця робота мала би ілюструвати її життя та заняття до переїзду в Київ.

Ми не знаємо, як саме Марія та її родина пережили Голодомор 1932‒1933 років. Марії на той час було вже 24 роки. Можливо, від голодної смерті їх урятувало саме Полісся — край, оточений лісами, багатими на ягоди та гриби, а також болотами зі своєю живністю. Полісся залишалось доволі архаїчним довгий час саме завдяки природним особливостям і віддаленості від великих міст, магістралей та торгових шляхів. До Чорнобиля так ніколи і не проклали залізницю: дістатись можна було через річку Прип’ять чи Тетерів. Навіть села розташовувалися досить далеко одне від одного, а таку місцевість складніше контролювати. Можливо, родину Примаченків урятували їхні таланти. Оскільки радянська влада замовчувала Голодомор і взагалі забороняла будь-які згадки про нього, Марія не висловлювалася про цю трагедію публічно — ні в інтерв’ю, ні у своїх роботах. Онук Петро згадує, що бабуся розповідала про страшний голод [10]. А правнучка Анастасія переповідає, що прапрадід, батько художниці, ловив рибу: «Однак навіть природа не могла врятувати всіх. Марія розповідала, що перші помирали найвищі й найкремезніші, бо їхньому тілу потрібно було більше поживи. Так загинув її дід Роман. Вона довго тужила за ним» [11].