Мамонт ebook

Монреаль середини тридцятих років минулого століття. Криза. Велике безробіття, насамперед у середовищі іммігрантів. Людей викидають із квартир за несплату комірного. Мамонт чинить спротив такому виселенню і гине від кулі поліцейського біля своїх речей, які вже винесли на вулицю.

Сумна доля Мамонта — Микити Зінчука, безробітного українця, який приїхав на чужину шукати кращої долі, — стала темою важливого соціально-історичного роману П’єра Самсона.

«Мамонт» — це подорож у часі, ідеальне поєднання вигадки й реальних фактів, розповідь про справжніх людей, наділених палкими почуттями, готових до боротьби з викликами свого часу.

Це історія, яка занурює нас у тодішній космополітичний Монреаль, з його депресією, злиднями, напруженістю між релігіями та культурами й активними комуністичними рухами.

П’єр Самсон присвятив свою історію «людям, які чинять опір».

Це історія про нас. Українців.

Усі права застережено. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-82-6

© Héliotrope, 2019

This edition published by arrangement with Éditions Héliotrope in conjunction with their duly appointed agent Books And More #BAM, Paris, France. All rights reserved

© Ростислав Нємцев, український переклад, 2022

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

П’єр Самсон

Мамонт

Микита Зінчук збирався радіти.

М’язи обличчя скорочуються, і воно стає наче зробленим з воску. Очі вдивляються в неосяжну безконечність, далеко, дуже далеко в пошуках потойбіччя, схованого за обклеєною коростявим папером перегородкою; вуха злегка підіймаються, а потім опадають; зморшки прорізують зазвичай гладкий лоб, крізь тонкий епідерміс якого проступають фіолетові смуги вен; навіть шкіра на носі натягується і морщиться, кістка стає хрящем; нарешті губи, що стискаються, стягуються докупи, формуючи дві однакові w, досконало симетричні, завершують цей дивний портрет такого собі дитинчати, великого пітливого блондинистого карапуза, маляти, що вчепилося у величезну цицьку.

У когось оте зсудомлене обличчя викликало б недоречне уявлення про зіткнення коліна з промежиною, шипастого чобота із сідницями або кулака з сонячним сплетінням; або ж про борця, що потрапив у неминучий больовий прийом із заламуванням руки; про електричний розряд, що влучив у кінцівки; потяг до блювання, що ніяк не реалізується; якісь надзусилля; напад стенокардії; про сильні пологові перейми аж до спонтанних пологів; наркотичне отруєння; маску майя; про шимпанзе.

Однак саме міс Анні Гюґ, з бульвару Сен-Лоран, 4230, над чиєю квартирою чоловік саме й бореться з собою, шість місяців тому висловилася найвдаліше і водночас найбарвистіше:

— Видається, наче він вступив у кізяка, що його залишив мамонт, — кинула вона вдові Лорен, тій, що робила ангелів і з якою ділилася сокровенним.

Міс Гюґ була прочитала статтю в Montreal Standard[1], в якій висвітлювалася тема посліду доісторичних тварин й датування бозна-чого там. Тож їй згадався випадок з її раннього дитинства: вона дивилася на вуличну ходу Цир­ку Гоу, що встановив своє шапіто під сферичним дахом арени Онтаріо, яку покинули команди керлінґу в літні спекотні місяці.

Святкова процесія ходила по центру міста, включно з вулицею Сент-Катрін, пропонуючи поглядам вражених монреальців виступи амазонок у блискучих туніках, білих коней, левицю з дітлахами, верблюдів, бенгальського тигра й розцяцькованих слонів, які тягнули клітку з пантерою, — і все це у супроводі фанфар.

Тож коли процесія звернула на бульвар Сен-Лоран, один із мастодонтів, навіть не зупинившись, зронив здоровенний кавалок відходів травлення, який пахтів і димівся, що справило на мадемуазель незабутнє враження і тепер нагадує голову Микити, який тужиться прочистити горло.

Зауваження потрапило в ціль і стало його прізвиськом — Польський Мамонт, — яке відтоді просто прилипло до бідного гаврика кличкою, якою, йому здавалося, можна було пишатись, бо він сприймав її як шану своїй потузі: сто п’ятдесят п’ять фунтів м’язів, дві унції майже білого жорсткого волосся на заледве п’яти футах і п’яти дюймах зросту. І те, що був він українцем, а не одним із тих триклятих пшеків, нічого не міняє.

Перш ніж іти далі, з’ясуємо: хто ж він, основна зацікавлена особа? Про що ж він задумався, через віщо йому так зсудомило обличчя, заморозило риси, тоді як ним заволодіває відчуття порожнечі, і лише болісна пульсація, яка підіймається знизу та яку важко побороти, щоб заглибитись в обійми теплого шовку, тримає його з цього боку яви?

Тож він бачив себе — хоча й не належить до тих, хто все робить перед дзеркалом, — і не зміг би заборонити собі згадку про те, який розгублений вигляд мав той маленький єврейський торговець із Новоград-Волинського, коли за наказом лейтенанта, який не підпорядковувався отаману Симону Петлюрі, він багнетом розітнув йому живіт і полишив товаришів грабувати будинок і ґвалтувати його доньку й дружину, перш ніж їх задушити. Отой збентежений вигляд, що з ним Микита З. зіткнеться ще багато разів, у великих містах і маленьких селах, у неймовірних варіаціях, результатом якого ставали страх, біль, здивування, недовіра.

А справді, як до цього доходять? Бо декого з тих, кого він — як казали міліціянти — нашпилив, він знав: сусіди, кілька відомих містян, учитель, однокласник. Він сам дивувався, що завдав їм стільки мук погрозами, руками, залізом, і відчував від того якесь тривожне задоволення. Зі знайомих облич зникали риси, якими ті відрізнялися одне від одного: очі, як і волосся, ставали однакового кольору, на губах застигала однакова гримаса, крики лунали однаково осиплим голосом, і кров, усе те криваве цвітіння, пурпурові лілії й стиглі троянди, на сорочках, білих, бежевих, напнутих чи пожмаканих, або й на голій шкірі.

Він спалював трупи разом із житлами чи бізнесами, його велика голова — абсолютно порожня, жодних думок, він дивується, коли розуміє, що голодний, і на диво успішно гасить оту ненависть до себе, яка загрожувала утримувати його, наче на прив’язі, біля попелищ, що нагромаджувалися за ним.

— А, обрізані, — любив повторювати один із побра­ти­мів по зброї. — Якими б вони не були, та коли їх підсма­жують — смердять поросятиною.

І він сміявся голосніше від інших, як тепер йому здавалося.

Та повернімося до погано опалюваної кімнати над магазином «United 5 Cents to 1 Dollar Store», затиснутої, така іронія долі, поміж двома офісами організацій, які допомагають єврейським іммігрантам.

Мамонт тричі кліпає, зіниці вирячені, раз, два, три, потім чується коротке гарчання й він повільним теплим виверженням, майже болючим, показує своїй жертві, що випробування завершується.

Міс Гаґс відразу хапається за ґрати, впирається ступнями в міцні литки самця, вигинає спину, швидко скрикує кілька разів тихим тонким голосом, розслабляє сфінктер, щоб дати змогу тварині запхати свого хобота, досить скромного, поміж її сідницями. А все тому, що клієнт — чесний католик, навіть якщо ходить до грецької православної церкви: між содомією й нацюцюрником він вибирає гріх, від якого отримає найбільше задоволення. Тож така поза вершника без сідла дозволяє йому уникати неприємних відвідин фармацевтів-безбожників Джошуа та Вільяма Лабовичів в аптеці «Labow’s», що на розі вулиці Рашель, постачальників презервативів. До того ж, далеко не безкоштовних.

Демуазель[2] дозволяє йому довгий поцілунок у свою лілейну шийку, рахує до дев’яти, по кількості провінцій[3] — вона ж бо палка канадійка, — а тоді хихикаючи змушує його лягти поруч. Вона хапає зі столу купюру, банкноту 1914 року з профілем герцога Коннотського з білими вусами, а з іншого кінця — наче збирається гіпнотизувати її — Луїза-Маргарита Пруська у своїй тіарі[4]. Вона скидає купюру до шухляди, струшує простирадла, щоб позбутися Микитиної шерсті. Вона каже: я проведу тебе.

Вона не може гаяти ні хвилини: скрип трамваю з Мон-Рояль, який почав повертати на Мейн, сповіщає, що її постійний після обіду в понеділок от саме тепер прямує до неї.

З кислою міною Мамонт збирає свої розкидані по килиму робітничі лахи. Стрибаючи аж до вхідних дверей, він запихає ноги й руки в м’яку бавовняну комбінацію, потерту на згинах і отворі ззаду, а тоді так-сяк натягає вовняні шкарпетки, фланелеву сорочку й бавовняні штани і намагається застебнути ґудзики, поки панянка — хоча, думається йому, й не так наполегливо, як тоді, коли він прийшов, — своєю холодною долонькою на його шиї спонукає пришвидшитися.

Він знімає пальто, хапає зеленого кашкета, взуває ще вологі чоботи, водночас стежачи, щоб не впасти вперед головою й не розбити череп об сходинки. Вона каже: гарного дня, мій хлопчику. Він іще поволі зачиняє двері, коли бачить, як вона тьопає до туалету, де без жодного шансу для якихось фантазій, з напруженою гримасою тужитиметься видавити з себе білий сік.

Клац.

Він уже на половині сходів, коли занадто худий чоловік відчиняє вхідні двері й крижане повітря вривається на сходову клітку. Хлопак дивно вдягнений, у пошарпану канадку й м’яту в’язану шапочку, яка опустилася майже на носа. Вони розходяться, намагаючись не торкнутися одне одного; у того, хто піднімається, — сумка з крафтового паперу, які іноді дають в аптеці «Labow’s», а той, хто спускається, — жалюгідний, ноги підгинаються. Микита відчуває дух тютюну, цвілі, бруду, поту: дух того, хто позбавлений спадку, не знаходить свого місця, нічим не зайнятий, зневажений.

Він виходить на вулицю, з її сніговими заметами, що стали брунатними від піску, з її безпритульною фауною, з її вітринами, що наганяють нудьгу, з її прозорим небом. Десь відбиває чотирнадцяту годину. У нього жодного настрою, все вже в печінках сидить, тож отримана насолода робить його похмурим, він не уявляє навіть, чим зайнятися решту дня: він робітник і з середи тільки й робить, що б’є байдики. Гірше навіть, він змарнував два долари за десять хвилин задоволення, і ліве коліно дає про себе знати.

Ледве він ступає на тротуар, як деякі перехожі, що мешкають на цьому кутку й добре обізнані щодо підозрілих занять їхньої сусідки, кидають на нього насмішкуваті погляди. Він перебігає через бульвар Сен-Лоран, кулаки глибоко засунуті в кишені, а тоді через вулицю Рашель, прямує на північ, зрізує шлях через ринок «Сен-Жан Батист», намагається не дивитися на шматки м’яса у вітринах — «два долари, два долари», шепоче, не ладен зупинитися, — проходить повз Банк де Монреаль, кидає оком на корсажі, що їх пропонує Мадам Курваль, і дозволяє запахові вести себе: тютюн, дрова, листове залізо, шкіра, прянощі, кава, вугілля, гори вугілля, яке, якщо додати кінських кізяків, нагадує йому Старий Континент.

Йому бачиться поле, уява малює на ньому квіти, розчервонілих селянок з пухкими стегнами, не цих фальшивих ірландок з бляклою шкірою й глибоким кашлем.

Сповнений гіркоти, він зупиняється, розвертається, читає вивіски з обох боків вулиці: Бромберґ, Шнайдерман, Рабинович, Кац, знову Кац, Постлінік, євреї, всі ісраеліти, — у Микити зароджується думка, що доля готує нам такий от дивний поворот: солдат Зінчук з розстрільною командою знищував їх без суду і слідства, а тепер вони — навколо нього. Гірше, — і саме в цьому прояв найбільшої іронії, що викликало б у ньому образу, якби міг запідо­зрити, що саме іронію й можна застосувати до його єства й усього його життя, — саме їм він тепер зобов’язаний тим, що виживає. Вони допомагають йому, дають заробіток, ясно, що смішний, мізерний, але він може платити за оренду житла й навіть іноді знову відчувати себе людиною. Вони — незамінні соратники іммігрантів, які nothing не розуміють англійською й нічогісінько французькою, доходить до того, що коли потрібний перекладач, то посилають «знайти єврея».

Під’їжджає трамвай у бік центру міста, заповнений жінками, які щось обговорюють, широко жестикулюючи, й кількома старими, які наче дрімають, можливо, заколисані розміреним похитуванням вагонів. У голову закрадається думка: ви ні в чому не сумніваєтесь.

Безробіття, бруд, голод, самотність, так, вони можуть усе це уявити, бо щодня з ними стикаються. Однак війна для більшості з них залишається абстракцією, просто серією розповідей, які за п’ятнадцять останніх років втратили актуальність: вони ніколи не бачили нічим не стримуваних солдат, що заливають кров’ю й спустошують вогнем хутір, одним ударом приклада втихомирюють дітей, вибивають двері, силою забирають хлопців до війська, ще підлітків, як і їх колись забрали, дають до рук зброю й посилають воювати з більшовиками, з націоналістами, з німецькими військами і знову з Росією.

Суцільна м’ясорубка! А ці бонвівани, сонні й говіркі, їм ніколи не спадало на думку, що на цій проклятій землі наша цінність не більша за ціну нашого тіла, наших м’язів, наших органів, що купаються в літрах настрою, — кілограми, й більш нічого, якими іноді рухають суперечливі почуття, але які незмінно оживають під бурхливими спонуканнями, пульсацією, що розбуркує оце дивне прагнення: убивати ближнього. Знову й знову. Так, там, під час погромів, він піддавався цьому вбивчому шаленству, так само, як і його настрої, його органи, його м’язи, все тіло: він витягнув їх назовні, щоб усі бачили. Якщо коротко, то євхаристична м’ясорубка.

Що ще? А, так, у 1922 році він бачив трупи людей, переможених монстром, жорстокішим за війну: голодом. Він бачив їхні кінцівки, порвані собаками й погризені щурами, які добиралися й до очних орбіт.

Потім бачив появу комсомолу, бачив колективізацію, передчував спротив, бо впізнав оту ненависть, оту спрагу крові, що запалює душі, тому взяв усі гроші, які міг зна­йти. І втік, спочатку до Фінляндії. А потім сів у третій клас на «Oscar II», який 18 квітня 1927 року пришвартувався у Галіфаксі. Ледве зійшовши з корабля, натрапив на дошку з оголошенням, також і українською: CPR[5], добре оплачувана робота.

Ось так він й опинився в Монреалі, хоча збирався у Саскачеван, де на нього чекали материні знайомі. О, як йому хотілось би побачити матусю! Та вона могла померти від отого другого голоду, який, підозрювали, був організований Сталіним, щоб позбутися українців, які повставали проти совітського раю. Вона справді померла в лютому, але він цього ще не знає й ніколи не дізнається.

А тепер скрута переправилася через океан і наздогнала Микиту Зінчука: він знову став тільки отими кілограмами м’яса, тілом, яке нікому не потрібне. Бідність — це війна, — каже фін Анселмі, комуніст, який читає The Worker[6] і ходить на заняття до англомовного робітничого університету, що на вулиці Креґ. Він намагався повести Микиту в Ошлаґу[7], на вулицю Ніколет[8], або ж на Фермаунт, де збирався червоний комітет, щоб відкрити йому чесноти ленінізму.

— Варто не бути довірливим, — сказав він із якимось дивним блиском в очах. — Але воно насправді є. Існує антибільшовицький загін інспектора Білодо. Він і два його приятелі, завжди одні й ті самі, вони затримують вас ні за що, бо ви для них рилом не вийшли, точніше, ви­йшли, наприклад, з маніфестації проти капіталізму, з площі Віже, що біля Притулку[9]. Запихають вам у кишеню листівку, тягнуть до суду, і ви маєте сплатити двадцять доларів штрафу за заклики до непокори. Поговори про це з Дженсеном і Ґіліком. Оті їх відгамселили, трохи вище ринку, і задурно.

Микита, як добрий християнин, відмовився від пропозиції. Та стоячи стовпом серед тротуару й відчуваючи гризоту незбагненного відчаю, він проводжав очима трамвай, що ковзав під поділеним дротами на квадрати небом, і не міг заборонити собі думку, що Анселмі, незважаючи ні на що, має рацію: бідність — це війна. А кюре, священники наїдаються від пуза, незалежно, перед яким вівтарем служать.

Він трусить головою, думає, що існує єдина розрада його нещастям, але вже запізно йти до перукарів, куди сходяться всі новини, які формують інформаційне поле: хто з робітників покалічився, кого звільнили, хто безслідно зник, де і що збираються будувати, який із нелегальних барів втратив свого викидайла, а найперше: кому з букмекерів потрібен вимагач.

А те, що Микита-Мамонт не надто розуміє англійську і ще менше оту гадську французьку, робить його страшенно ефективним, коли випадає нагода отримати заборговану суму: він впивається в очі боржника поглядом, обрамленим золотом, таким порожнім і похмурим, що проникає до кісток. Той може наводити численні виправдання, Микита нічого не розуміє і задовольняється тим, що примружує очі в пошуках органа, удар по якому призведе до оптимального результату.

Вулиця Марі-Анн, він трохи сумнівається. Вже можна побачити будинок на Сен-Домінік, де він ось уже кілька місяців ділить кімнату з двома такими ж безробітними, як він сам: поляком Адольфом і Анселмі.

Це місце набагато краще, ніж те, де він мешкав до цього, у Вадартріків, господарів українського походження, але зі справжнісіньким російським брудом довкола, — весело подумалось йому. Насправді ім’я їхнє було набагато складнішим, ніж Wadartrick, та всі, включно з переписувачами, зійшлися на тому, що прізвище слід спростити, як округлюють суму до оплати, а щоб зробити ще коротше, задовольняються ініціалом: мосьє і мадам W.

У їхньому лігвищі за адресою вул. Сен-Домінік, 3962 увесь тиждень стояв запах капусти, чоловіки спали вп’ятьох у кімнаті на продавлених матрацах, обмінювалися блощицями, вошами звичайними й лобковими, відригували, нюхали один метан на всіх, хропли, як двигуни, а W. настільки економили на опаленні, що, коли готували вареники, паморозь прикрашала вікна.

Йому хотілось пройтися трохи далі, кинути погляд на вітрини магазину «Кларіс Гет» — у нього розвинулося незвичне захоплення жіночими капелюшками, які нагадують йому той клош, який намагалася змайструвати його мати з обрізків шкіри й гусячого пір’я, а ще ті, що в кондитерських «Дорфманнс Гай Класс і Кантор», переповнених тортами на свято Пуриму, та найперше на полицях конкурентки мадам Курваль, у магазині «Ґрін Ленжрі», і все це під сопіння й муркотіння промислових швейних машин з фабрик обабіч бульвару.

Та термометр ледве дотягує до двадцяти градусів за Фаренгейтом[10], вітер здіймає поли його пальта й неприємно лоскоче частини тіла, погано захищені потертою тканиною. І в нього залишається менше долара, щоб дожити до четверга, коли піде працювати до вугільника; він голодний, а за кухонними вікнами його нового помешкання, номер 4370 на тій же вулиці Сен-Домінік, мерехтять обнадійливі відблиски. Може, Адольф приготував одну зі своїх славетних страв з борошна, яка гріє тіло з вечора до самого ранку?

Микита Зінчук вирішує йти додому. Звертає на Марі-Анн. Він насвистує, аби переконати себе, що майбутнє йому посміхається, але дуже здалеку. І сам починає усміхатися. Він за тисячі льє від того, щоб запідозрити, що через годину чи трохи більше на нього, чоловіка, який наче вступив у кізяк мамонта, дивитимуться всі охочі, але цього разу не буде місця кпинам.

Так станеться тому, що його одинадцятий хребець розлетиться на шматочки, бо у нього буде пробито аорту, бо через легеневу кровотечу він втрачатиме кров, усю ще теплу кров, просто з печінки.

Микита Зінчук востаннє матиме вигляд ошелешеного ссавця, бо його серце перестане битися.

* * *

Джіанні Зутто подобаються його вуса і його робота.

Справді, матрикул[11] 1020 з маніакальною завзятістю піклується про два повністю чорних крила, абсолютно симетричні, що розгорнулися над його тонкими губами. Вони настільки товсті й такі щільні, що здається, ніби саме на них тримається верхня частина його обличчя.

Свої чудові вуса він довіряє тільки цирульникам, у чийому таланті він переконаний, і до того ж вірним католикам: італійцю ДіМелло з вулиці Сен-Зотік — побратимові, веселуну, любителю bel canto й шанувальникові Муссоліні, як і він сам, а ще Ожену Дюку з вулиці Марі-Анн. Цей підрівнює й розчісує пучки волосся з урочистістю, яка межує з поклонінням, що не може не подобатися їх власникові, коли ще врахувати, що робить Дюк це безоплатно.

У свою чергу, поліцейський Зутто частіше робить обходи за маршрутом, що пролягає повз його двері, як і повз двері торговця тютюном Моррісі Атласа на бульварі Сен-Лоран, який додає сигару до його пакета, коли він приходить закуповувати Canadian Club[12] у день зарплати. А ще він може спостерігати за місцем збору комуністів навпроти, номер будинку 4435, де, як запевнив його минулого місяця кавалер Массімо Занотті Б’янко, італійський консул у Монреалі, плетуть тенета змов Workmen’s Circle[13], Poale Zion Zaarei Zion[14], Спілка водіїв компанії «Джінджер Ель», «Наш табір»[15] і купа різних крамольних й ісраелітських об’єднань.

При цьому він із трохи дурнуватим виглядом усмі­хається перспективі за одинадцять днів знову потиснути руку посланцю Дуче на відкритті італійського сиротинця на вулиці Сен-Андре, не кажучи вже про віце-консула Боерйо, кавалерів Себастьяні, Ґалларйо, Паскаля, Наррізано й Сателлі, президента сиротинця для немовлят; він схилиться перед отцями Велеттом, Туччі, а ще Челі, що прибуде з Оттави з такої нагоди, й отримає благословення єпископа Монреаля Емманюеля Альфонса Дешама, майора у відставці Карабінерів «Мон-Роаяль»[16], без усяких сумнівів заклятого ворога більшовиків. І якщо стане на коліна, то лише для того, щоб поцілувати ноги високоповажного Отторіно Інкоронато, представника фашистів із батьківщини-матері, який — але цього наш вусань іще не знає — наступного місяця втече до Рима, щоб уникнути звинувачень у шахрайстві як керівник Фонду невідкладної допомоги для канадських італійців.

Так, Джіанні Зутто, достойний нащадок середземноморського чобота — хоча й народився в Монреалі 1898 року, через десять років після прибуття його батьків до нової країни, — старанно читає L’Italia й L’Aralgo, палких прихильників великого Беніто, не враховуючи того, що сам він пишається своїм членством в «Італійських фашистах Сен-Анрі», найактивнішому підрозділі організації, хоча сам він мешкає на розі 6-ї вулиці й Поль-Крюґер у районі Розмон. Він міг би приєднатися до фаланги з Майл-Енду, Групи Лупоріні, але у нього склалися стосунки з товаришами із західного району, які ходять до пабу «Pub Italis» на вулиці Нотр-Дам, що його тримає синьйор Капуано, який ще й торгує сигарами. До того ж, відстані не зупиняють патріотів, особливо якщо вони не платять за проїзд у трамваї.

Своєю роботою він, безсумнівно, зобов’язаний небу, тисячі молитов, які шепотів під куполом церкви Ностра Мадонна делла Дефесса, де ще сохнуть фарби на новенькому портреті Муссоліні й квадрумвірів — Б’янкі, Де Бонно, Де Веккі й Бальюо, що йдуть на Рим. А через те, що він і сам теж долучився до фінансування проєкту, то мав честь відвідати майстерню художника з фресок Ґідо Нінкері на бульварі Пій ІХ.

За рік до Великої депресії, дякуючи Богу, він з простого столяра перетворився на представника правопорядку, помінявши пилку й молоток на кийок і калібр 38. Тож він уникнув долі доброї третини монреальських робітників і тепер уособлює як для своїх улюблених сестер Терези і Неллії, для батька Ауґустіно й матері, святої Маріанджели, так і для обожнюваної дружини Аурори, в дівоцтві Майнелли, і їхніх чотирьох дітей гранітну основу, на яку спираються всі їхні сподівання.

Він усіма ними дорожить, та тільки до своїх вусів і кар’єри має те дивне почуття, яке дехто називає словом любов. Він навіть готовий повірити, що знаходить стійкість і наснагу в тому, що дехто вважає звичайною купою кінського волосу, і що він сам себе нагородив за старанність, яку виявив, коли погнався за малим злодюжкою, на вигляд років шістнадцяти, який поцупив трохи фруктів на ринку «Ґудмен». Він з такою силою кинув його на тротуар, що той почав харкати кров’ю, ну, якщо в нього не було туберкульозу.

А без тих крил з волосся, грізного захисту проти страху і божого агнця, що відштовхують саму думку про сумнів, чи зміг би аґент Зутто досягнути всього, а особливо пережити хвилю звільнень 1931 року, коли фінансово знекровлене місто намагалося всіма способами зменшити кількість своїх працівників? Тож звільнило небажаних, починаючи з аґентів, які мали записи про судимості, не кажучи вже про тих, хто втрапив у пастку зі звинувачення у торгівлі героїном та опіумом від детектива Ектора Валада. Його, керівника загону з боротьби із поширенням і торгівлею цими речовинами, затримали вдома, на вулиці Беррі, в компанії двох демуазелей легкої поведінки, які прийшли купити свою унцію білого порошку за сорок п’ять доларів.

Тому, коли Джіанні дозволяє собі насолодитися сигарою, то ставить ліву руку прямо над верхньою губою і таким чином уникає того, щоб його пишні вуса просякнули димом чи, борони Боже, підгоріли, бо побризкані парфумованим лаком.

Тож він мріє, притулившись спиною до гарної будівлі відділку номер 12 з годинником: опукле око в рівному обрамлені вій показує чотирнадцяту з хвостиком. Колеги вважають його тютюн занадто квітковим — він же вважає, що той занадто рафінований для їхніх пик, — тому перерву проводить на свіжому повітрі, але в місці, захищеному від сильного вітру, і з благородно зігнутою дашком долонею — це запобіжний захід, який він вважає необхідним.

Як гончак, яким насправді й є, він інстинктивно огля­дає все довкола, уважно дивиться, що там на тротуарі, розглядає перехожих, визначає небажаних осіб, таких, як той волоцюга, що нерухомо стирчить он там, руки в кишенях, кашкет зачепився за череп, і, здається, спостерігає за автомайстернею «Корбей», голова піднята, наче задумує щось погане. Констебль Зутто відчуває, що індивід не з тих, хто готує такого роду злочини. У будь-якому разі, якби він хотів украсти автомобіль, то не вибрав би діру на відстані кинутої каменюки від зграї поліцейських.

І раптом він його впізнав: то ж Польський Мамонт — щоб не сказати совітський: один із тих безробітних іммігрантів, які минулої суботи погрожували судовому приставу і його помічникові в будинку на Сен-Домінік, трохи на південь звідси, за два кроки від вулиці Наполеона. Він стояв прямо, кулаки стиснуті, погляд похмурий, здавлений тими нетрями між вугільним складом такого собі Плоткіна й синагогою «Бет Гаркенессе Нусах Сфард».

Зутто з колегою прибули для підсилення, та офіцер юстиції змушений був відступити: зо два десятки чоловіків, серед них і цей шматок сала з м’ясом, чинили спротив конфіскації меблів й виселенню з квартири. Обидва констеблі порадили Муссеттові повернутися серед тижня у супроводі своєї бригади вантажників.

Зутто востаннє затягується. До нього долітають запахи, він робить три кроки, залишки того, що колись було барним стільцем, падають на купу брудного снігу. Він повільно відступає до дверей, не зводячи очей з Мамонта, який, тепер уже з нахиленою головою, повертає на вулицю Марі-Анн, іде вздовж автомайстерні, повертає ліворуч на Сен-Домінік, рухається у північному напрямку.

Констебль Джіанні Зутто міг би повернутися до тепла й гамору балачки у відділку 12, сісти за стіл, насвистувати й чекати, поки якийсь одчайдух поцупить щось їстівне у Ґудмена чи в Кооперативі овочів і фруктів, та йому приємніше вдихати на повні груди освіжаюче повітря кінця зими; йому подобається чути важке клацання металу об асфальт, хропіння неспішних коней, трамвайний передзвін; його збуджує дивний запах, що проривається з майстерні листового металу Каца: життя тече перед його ніздрями й очима глибокого чорного кольору, і цей безупинний потік чуттєвих подразників підбадьорює його. А кийок і калібр 38, що б’ються об стегно, вдихають у нього відчуття всесильності.

Менш як за 60 хвилин він уб’є людину.

* * *

«Діана Дресс» — «Одяг від Діани» домінує над площею Філліпс. Дім, відомий якістю своїх суконь, своїх блузок і своєю репутацією, зобов’язаний усім цим своїм робітницям і насамперед Симоні Беланже.

Це молода жінка, міцна й тендітна водночас, яка завжди тримає спину прямо, попри всі ті години, що їх вона проводить зігнутою над розкладеним на піддонах товаром, який її патрон Ісраель Ґолд надсилає торговцям в усі куточки країни, не кажучи про Нью-Йорк і Чикаґо.

Симона навіть не помічає своєї плавної ходи, яка не залежить від швидкості руху, і багато голів повертаються, коли вона проходить повз, зачаровані як її витонченим виглядом, так і природною красою: волосся каскадом спадає до лопаток, на обличчі з чіткими рисами виділяються індіанські вилиці, а чорні зіниці в яскраві сонячні дні затягує нефритова поволока. Не один чоловік, що задивився на гарне дівоче волосся, зіткнувся зі стовпом або навіть гірше — зі скринькою виклику пожежників.

У понеділок вранці Симона Беланже, виконуючи прохання патрона, допомагає Роуз Адлер, яку жартома називає просто Мадемуазель, власниці гарненького модного бутика для жінок «Роуз Реді-ту-Веа Шоп», затиснутого поміж двома великими магазинами: тканин Сема Камінскі й хутра братів Москович, а з верхнього поверху на нього насідає «Ріел Романіан Бройлінґ Гаус».

Мадемуазель — одна з цінних постійних клієнток компанії татуся Ґолда, бо численні дами Верхнього міста в Монреалі приходять сюди як по найкращі туалети, так і по розсудливі поради власниці, котра, як мало хто, вміє орудувати шаблею чесності й щитом тактовності.

Коли новинки прибувають до невеличкого магазинчика готового одягу, Симона швидким кроком минає сім поверхів будівлі Жакоб, вулицю Сент-Катрін, звертає на Сен-Александр, перетинає Дорчестер й Вітре, по спуску збігає до вулиці Креґ, бере вліво, прискорює ходу, вдихає запахи гарячого жиру з «Вікторіа Ланч» і спецій з таверни «Кінґстон Гаус», перетинає Де Бльорі, стежачи, щоб каб­лук не втрапив поміж рейок, не може стриматися, щоб не скорчити міну заклеєним вітринам там, де ще не так давно красувався магазин дорогих тканин і галантереї Аллана Джона, що постраждав від кризи, жертвами якої стали тисячі інших роздрібних торговців протягом останніх кількох років.

Вона біжить, біжить далі, шукаючи в сумці квиток, стримано вітається з продавцем ножів, який смокче люльку в очікуванні клієнтів, уповільнюється, щоб кинути погляд на розкладку вживаних товарів і на креми в салоні «Бельфонтен», знову прискорюється, минає вулицю Джордж, навіть поглядом не удостоює «Америкен Таверн», у якій завжди купа п’яниць, дістається до вулиці Шеннвіль, що схожа радше на стежку, сором’язливо хихоче, коли пожежник з 20-го відділку схвально свистить їй услід, далі минає таверну «Ле Репо» — ще одна! — думає вона, — скільки ж їх у Монреалі? — й нарешті виходить на вулицю Коте, де переплітається стільки рейок, далі їх мереживо зникає на вокзалі Креґ. Застрибує у 55 трамвай і, як часто буває, знаходить місце, щоб сісти й перевести подих. А хвилин за п’ятнадцять доєднується до Мадемуазель, щоб зустріти вантажівку й, перемовляючись, розпакувати останню колекцію виробів свого працедавця.

Це гарний бутик, витягнутий у довжину, висока стеля, оббита мідними квадратами зі стилізованими мотивами аканту. Зрозуміло, він розташований на першому поверсі, й завдяки великій вітрині сонячні промені протягом літніх місяців починають пестити ноги манекенів об одинадцятій і зникають лише о восьмій вечора. Мадемуазель доручила встановити маркізу, щоб захистити вишукані тканини від сонячних променів, і час від часу ганяє всіляких лайдаків, які ховаються під навісом у дощ чи спеку й затуляють туалети від можливих досить заможних клієнток, які можуть собі їх дозволити.

Клієнтки ці вислизають з гарних автомобілів, що приїжджають з Вестмаунта чи Утремона[17], щоб зробити пару покупок, байдужі до мелодрам, які розігруються на асфальті незалежно від пори року. Вони поширюють пахощі фіалок, іланг-ілангу чи бергамоту. Ці елегантні буржуа обожнюють атмосферу, що її їм пропонує бутик, без численних обмежень, як в Оґілві. Їм здається, що вони не тільки мають доступ до вишуканих товарів, а ще й не цураються простого люду, хоча й ледве кидають погляд навколо.

Обідньої пори у будні й вечорами в приміщенні чути, як у ресторані нагорі, за кілька метрів вище, найважчі з офіціантів пересуваються між столами й ставлять з гуркотом стільці на місце. Щойно Роуз Адлер переступає поріг, вона запалює білу курильницю (така собі подоба гейші в червоному із золотом кімоно), щоб приховати запах жирного м’яса — пастроми, п’єпт де пуі: гої кличуть цю страву просто курячою грудкою, яку подають із равіолі з сиром, а втаємничені — креплахом: той запах сягає її ніжних нізд­рів і заважає їй.

Хоча обидві жінки й не схожі одна на одну, клієнтки часто припускають, що вони сестри — скажімо, старша та її гарненька молодша сестра, бо об’єднує їх мовчазне, зовсім природне взаєморозуміння. Та ледве Симона відкриває рота, щоб відповісти щось англійською, як помилка відразу виправляється. Хоч вона й добре володіє мовою Шекспіра, та не може спекатись акценту, мова наче в’язне на зубах, як у маленької дівчинки, яка вчиться говорити, а точніше, розуміти рідну мову.

У Роуз, може, зо п’ять футів зросту, навіть коли вона влазить на підбори, які її брати вважають занадто високими. Вона ходить рвучко, наче якийсь злий дух вселився в неї й постійно підштовхує її під лопатки, від чого здається, що її розпечено-руде неохайне волосся, підняте вгору й злегка підв’язане шовковою стрічкою, перебуває у постійній боротьбі: палаючий кущ, витягнутий із Мойсеєвої книги «Вихід» і скинутий у бутик привабливих спідниць та блузок, над якими панує запах пачулі й, само собою зрозуміло, троянд.

Вона вітає клієнток мелодійним голосом, впізнаваним серед багатьох інших, але з-під її дівочих інтонацій пробивається жорсткість, властива особам, наділеним незаперечним авторитетом: ті, хто переступає поріг, не вибирають вечірні туалети, а, навіть не усвідомлюючи цього, підкоряються порадам жіночого недомірка, що цвірінькає перед ними.

Роуз Адлер із роду текстильних майстрів Монреаля сама зуміла заробити кругленьку суму, продавши свою майстерню «Rose Garment» («Рожевий Гранат») з виробництва панчох і шкарпеток на авеню Парк у самий розпал фінансової кризи, — ще один доказ ефективності безкомпромісного сопранового тембру її голосу, коли вона укладає угоди.

Вона відхилила всі пропозиції шлюбу, включно з пропозицією адвоката Генрі Вайнфельда, чим розчарувала своїх батьків Рут і Соломона. Про неї розносять недобрі чутки, буцімто виною всьому її нахил до лесбійства. Насправді ж вона віддає перевагу поганим хлопцям перед тими, з ким її знайомлять тітки; вона любить хлопців, молодших за себе, — тих, хто залицяється, незважаючи на її сороківник, а ще й християн на додаток, що лише додавало страждання предкам, — починаючи з франко-канадців, спокусників, котрі, як правило, не становлять загрози, веселунів із спікізі[18], не кажучи вже про тих типів із гральних кімнат, які оцінюють вас поглядом поверх склянки світлого, що її дуже звеселяє.

Зі стрункою фігурою, надзвичайно вродлива, а ще трохи сором’язлива, Симона може видатися повною протилежністю Мадемуазель, яка відрізняється від неї й водночас доповнює її, частиною пазлу, який пасує до іншої частини й змушує ту світитися, звідки й береться це враження, ніби вони кревні родичі.

Обом жінкам притаманні беззаперечний смак, безсумнівна чесність, значний апломб і відмінне здоров’я.

Роуз Адлер також покладається на чуття своєї молодшої колеги, яка цього ранку понеділка сортує товари від «Diana Dress» — «Одягу від Діани» й підбирає розміри та моделі в передчутті клієнток, що планують приїхати у магазин до неділі включно, а бос тримає у руці форми й рахунки з бутика з їхніми іменами.

— Якби я могла платити тобі стільки ж, скільки платить Ісраель Ґолд, — повторює до неї Мадемуазель невпевненою французькою, — я би платила, але чотирнадцять доларів на тиждень — не можу навіть думати про таке.

Симона лише знизує плечима, бо вона знає, а її співрозмовниці невідомо, що вона знає: Роуз могла б дозволити собі такі трати, бо точно б заробила більше, а ці голосіння — лише спроба домовитися. У будь-якому разі, молода жінка далека від думки, що шість днів у бутику були б для неї великою приємністю, а ще вона любить свою роботу обробниці в одній з найпрестижніших компаній метрополії, де вона працює, відгороджена цегляною стіною від оглушливого дирчання, що заповнює майстерню поруч, де швачки — деякі з них ледве досягли шлюбного віку, — схилені над промисловими машинами, в прямому сенсі сліпнуть і глухнуть, а іноді й залишають у тих машинах свої пальці.

А ще патрон ставиться до неї з величезною повагою і, як вона гадає, майже по-батьківськи, тобто без жодної задньої думки, хоча й під впливом ідіотської реальності: діти. Їх у нього вже четверо. Єдине, що йому залишається, — задовольнятися думкою про те, що вона б могла бути однією з його доньок, і стримувати ніжність, яку відчуває до неї через те, що визначає як поклик крові. Тож він легко пробачив їй короткий страйк минулого місяця, який завершився помітним підвищенням платні: три долари п’ятдесят за сорок вісім годин роботи.

Отже, іронія ситуації полягає в тому, що вона з чотирма іншими робітницями, які ходять до тієї самої церкви на вулиці Ошлаґа, мусить позбутися того, що кюре Баріль оцінив як аморальний прибуток, отриманий шляхом ототожнення себе з комуністами. А через те, що цей прибуток отримано від єврея — безбожника й пожирача християнських дітей, якому обіцяно горіти в пеклі, — вони повинні віддати гроші, але більшовикам — попри те, що дуже часто може йтися про осіб, які належать до тієї самої релігії, — й утішитися словом Господа, поширювати його, при цьому нагадуючи червоним, що віра й смирення не розчиняються у жадібності, а міцніють у чистому серці, щоб виростити в ньому діамант зречення, дорогоцінний камінь, недоступний невіруючим.

Заковтнувши сандвіч — салямі, болонська ковбаса, жовта гірчиця «Френчс классік» на булці-кайзерці, все без кошерних делікатесів, запропоноване власницею бутика з іскрою винуватої ласунки в очах, — Симона дякує Мадемуазель, одягає пальто, взуває калоші, зав’язує на голові свій шарф кольору золота й стиглих томатів і виходить, призначаючи Роуз зустріч наступного тижня.

— Родзинка мого тижня, — чує вона вже за порогом.