Хто так жартує? Психологія гумору ebook

УДК 159.9-029:82-7

А18

Авдєєв Олександр, Сідельнікова Анна

А18 Хто так жартує? Психологія гумору / Олександр Авдєєв, Анна Сідельнікова. — Київ : Віхола, 2025. — 248 с. — (Серія «Саморефлексія»).

ISBN 978-617-8517-99-1

У нашій культурі панує культ гумору. Кожна тривожна новина породжує хвилю мемів, ми гуртуємося завдяки жартам і часто повторюємо, що ментальне здоров’я українця тримається виключно на смішних відео.

У цій книжці психотерапевт і ведучий шоу «Загони» Олександр Авдєєв та журналістка Анна Сідельнікова пояснюють цей феномен. Який жарт вважається найсмішнішим у світі та чи смію­ться люди наодинці? Чи може сміх підвищувати імунітет та як за допомогою почуття гумору ми ділимо людей на «своїх / чужих»? Як жартувати на чутливі теми та чи можна навчитися жартувати в принципі?

Працюючи над книжкою, автори спілкувалися з коміками, літературознавцями та нейрофізіологами. Тож у цьому тексті зокрема прозвучать голоси Антона Тимошенка і Насті Зухвалої, Василя Байдака, Ростислава Семківа, Андрія Чивуріна та низки інших, які безпосередньо працюють з темою гумору.

УДК 159.9-029:82-7

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Олександр Авдєєв, 2025

© Анна Сідельнікова, 2025

© Марія Купріян, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Вступ

Це — книжка про гумор. Ми писали її майже рік: із січня по листопад 2024 року. Писати книжку удвох на третьому році повномасштабної війни — ще той квест: вимикання світла (пощастило, графіки відключень у нас збігалися), робочі графіки (творчу відпустку на рік може собі дозволити хіба що Ніл Гейман), графіки навчання (поки тривала робота над книжкою, один вступив у аспірантуру, а друга закінчила кілька навчальних курсів). Але людство винайшло зум, зарядні станції й відчуття відповідальності перед співавтором. Без цих надбань нічого не вийшло б.

В українській культурі багато гумору, в українській культурі — культ гумору. Ми маємо стійке переконання, що всі повинні вміти жартувати, що жарт — ознака психічного здоров’я, жарт — ознака привабливості, жарт — ознака високої самооцінки. І водночас навколо гумору існує багато міфів, досі не спростованих, неоднозначностей, часто не проговорених. І навіть серед людей, які професійно займаються комедією, певні переконання, рамки, правила відчуваються інтуїтивно, але не до кінця відрефлексовані.

Робота над цією книжкою стала подорожжю. Ми вирушили в неї з усвідомленням, що знаємо напрям, але не уявляємо масштабів, рельєфу місцевості, кількості роздоріж і крутих поворотів. Навіть не так: ми ніби зайшли в гуртожиток з купою кімнат, знаючи їхню кількість і житлову площу. А згодом зазирали в кожну, роздивлялися, досліджували, а привітні мешканці здивовано дивилися на нас і казали: «Так за нашою кімнатою ще є кілька, всі ж про це знають, ви шо! Там же Ткаченки живуть! Ви шо, не знаєте Ткаченків? А про Сидоренків, сподіваємося, ви хоча б чули?». Або: «Отут у нас десяток дверей, обов’язково завітайте в треті, четверті й дев’яті — там купа скарбів. А сьомі забиті, від них смердить, туди навіть не суйтесь — там російська культурологія».

Але вже на початку подорожі ми точно знали, що на найскладніших ділянках дороги покличемо провідників. Зазвичай подяки пишуть наприкінці книжки, але в нашому випадку це було б несправедливо. Бо без наших провідників ми точно загубилися б і не впоралися б.

Ми запросили на перші інтерв’ю комікес Настю Зухвалу й Ганну Кочегуру, коміка Сашу Жипецького, літературознавця Ростислава Семківа, комедійного редактора Андрія Чивуріна і нейрофізіолога Олексія Болдирєва — саме ці розмови дозволили нам зорієнтуватися, розставили на нашому шляху дороговкази, підсвітили розмітку на найскладніших відтинках дороги. Саме ці люди допомогли нам прояснити світоглядні моменти й наважитись на окремий розділ про сексизм у гуморі, накидали безліч прикладів, виправили наші помилкові припущення.

Завдяки нашим першим провідникам ми сформували запитання для наступних — і з ними вже могли говорити вільніше: більше жартувати, менше допитувати. Ці розмови стали дуже цінною підтримкою і наповнили книгу життям. Дякуємо комікам і комікесам, які приходили на наші інтерв’ю з готелю посеред туру, з ППД у ЗСУ, з хворим горлом, з ранковою кавою і вечірнім чаєм. Дякуємо Василю Байдаку, Наталі Гаріповій, Юрі Коломійцю, Сергію Ліпку, Насті Міхіній, Антону Тимошенку, Саші Шабаліній, Єгору Шатайлу.

Проте з багатьма людьми, важливими для україн­ського гумору, ми так і не зустрілися (вибач, Святе1). Не змогли поєднати графіки, просто не встиг­ли, траплялись форс-мажори, хтось відмовлявся.

Але ми самі не займаємось комедією професійно, а книгу видано в психологічній серії. Тому варто відрекомендуватись і пояснити, чому ми взялися за цю тему.

Я — Олександр Авдєєв, лікар-­психіатр і сертифікований когнітивно-­поведінковий терапевт, засновник центру «4help», із 2015 року працюю у сфері психічного здоров’я, а з 2019-го ще й досліджую гумор. У студентстві я грав в одній команді КВК із Сергієм Ліпком, який згодом став резидентом «Підпільного» і одним із найпотужніших українських коміків. А у 2014 році я бачив, як на першому в Україні «Відкритому мікрофоні» перші кроки в комедії робить Свят Загайкевич. Якщо коротко, ми дружимо з Сергієм, і через це я постійно спілкувався з українською стендап-­тусовкою.

Тому коли стендап-­комік Антон Тимошенко придумав шоу «Загони» на каналі «Підпільного стендапу», мене запросили бути на ньому ведучим. «Загони» — дуже важлива для мене історія з трьох причин.

По-перше, мені весело це робити. Мені щиро подобається команда — Настя, Антон, оператор Анд­рій, Іллюха. Це просто мрія про крутий нетворкінг, яка здійснилась: ти можеш запросити в студію будь-яку людину, яка тобі подобається, якою ти захоплюєшся, з якою давно хотів поспілкуватись. Я захотів зробити випуск із Олексієм Ковжуном — і ми це зробили, я хотів поспілкуватися з Олею Масловою — і ми її запросили. Я пропонував ще запросити Віктора Ющенка, але тут Антон поки недопрацював.

По-друге, це соціальна вага «Загонів». Що більше з’являється різних якісних проєктів про психічне здоров’я, то природнішим стає переконання про його важливість, то менше стереотипів і помилкових уявлень у суспільстві. Як на мене, в «Загонах» ми подаємо інформацію в такий спосіб, аби створити контекст, зацікавити людину копнути глибше, не стигматизувати, не романтизувати тему психічного здоров’я і психічних розладів.

Ну і, по-третє, це видимі зміни, що відбуваються завдяки «Загонам». Щоб ви розуміли масштаби впливу, нам, між іншим, вдалося підвищити рейтинг Північного Льодовитого океану на гугл-картах. В одному з випусків я сказав, що люди ніколи нічим не задоволені на 100 %, мовляв, он подивіться на гугл-мапс, там навіть в океану рейтинг 2,9. Після цього наші чудові глядачі вирушили виправляти несправедливість і дотепними коментарями й зірочками витягнули рейтинг до 3,6.

Я — Анна Сідельнікова, журналістка, авторка й комунікаційна менеджерка в громадській організації. У кожній зі своїх незчисленних робіт завжди вважала найціннішим надбанням людей і зв’язки, які майже ніколи не переривались назавжди. Тому коли колишня редакторка пише тобі через рік після звільнення, що психіатр, психотерапевт, дуже адекватна і приємна людина, шукає класного райтера, який міг би допомогти йому з написанням книги, варто погоджуватись. І ключові аргументи тут, звісно, — адекватність і приємність.

Ця книга — результат наших з Олександром щотижневих годинних розмов у зумі, викреслювань, сперечань, спільних пошуків влучних слів і найкращих прикладів, штудіювання досліджень, осяянь посеред ночі, розмов із чудовими людьми, які нам допомагали. І мені не вистачатиме цих зумів щосереди об 11 ранку.

Ми сподіваємось, що книжок про гумор на полицях українських крамниць побільшає. Ми з нетерпінням чекаємо книжок від українських авторів і перекладів культових англомовних видань. Ми будемо щасливі, якщо ви писатимете про цю книгу в соцмережах і на Goodreads, якщо зробите кілька сторіс про те, з чим не згодні, напишете інші книги, які розбиватимуть нашу книгу вщент. Якщо наша робота стане темою для дискусії, якщо ми почнемо обговорювати гумор і сперечатися — це стане найкращим визнанням. І ми знатимемо, що цей рік ми провели недарма.

Олександр Авдєєв,Анна Сідельнікова

Що таке гумор

Ви не повірите, але з визначенням гумору все складно, варто тільки вибратись за межі звичайних тлумачних словників.

Гумор — це міждисциплінарне явище, і, зрозуміло, філософи, психологи, літературознавці дають йому різні визначення. Але річ навіть не в тому, що спеціалісти різних галузей тримаються меж своїх дисциплін. Річ передусім у мовній традиції, до якої належить автор.

Умовно, в тих мовах, які я використав у роботі на книжкою — англійській і українській — прийнятий певний «парасольковий» термін, що закриває всі аспекти й форми смішного. І якщо в українській такою парасолькою є «комічне», то в англійській — власне, «humour» чи «humor».

В українській академічній традиції до комічного зараховують: гумор, сатиру, буфонаду, іронію, бурлеск тощо. І виходить, що гумор тут — один із різновидів комічного, вужчий термін, що закриває переважно вербальні жарти, спрямовані на те, щоб розсмішити. В українській літературознавчій традиції до того ж гумор і сатира протиставляються як різні форми презентації реальності й кардинально різні способи пошуку невідповідностей у світі.

В англомовній традиції «humor» — це саме загальний термін, до якого належать анекдоти, іронія, сатира, каламбури, буфонада тощо. Тому книжки провідних англомовних дослідників називаються «Психологія гумору», «Код гумору» — звісно, йдеться в них про найширше розуміння цього явища.

Я пішов питати про цю різницю Ростислава Семківа й отримав підтвердження термінологічної відмінності:

В англомовному світі мають загальне humor, а сатира, іронія, сарказм є його підвидами. Тому я й роблю висновок, що theory of humor — це «теорія комічного». По суті, окремо про «гумор» там і не зустрінеш. Такої чіткої опозиції «гумор — сатира», як у нас, в англомовних немає.

Не знаю, чи вдасться мені зробити той самий нонконформістський жест у дисертації, але в книжці я точно можу собі це дозволити: я вживатиму слово «гумор» як загальний термін. За ним стоятиме все те, що в українській прийнято називати «комічним». Тому у змісті є такі розділи, як «Теорії гумору» (а не «Теорії комічного»), «Біологія гумору» (а не «Біологія комічного»). Словом, я триматимусь англомовної традиції — і готовий відстоювати цей легковажний вчинок у дискусіях з українськими дослідниками, які з цим не згодні.

Навіщо людині гумор

Теорії гумору

Одна моя знайома вчиться за кордоном, на курсі штучного інтелекту, англійською мовою. Коли вона склала вступні тести, отримала стипендію і місце в крутій окремій кімнаті місцевої колегії, її хвилювало тільки одне: «Моя англійська недостатньо гарна, щоб жартувати. Як я знайду друзів, якщо не зможу жартувати?». Звісно, перший жарт, із якого сміялась її багатонаціональна компанія в колегії, став подією номер один — набагато важливішою, ніж максимальний бал із дискретної математики.

Отже, чому нам так важливо мати почуття гумору? Чому ми хочемо жартувати самі й розуміти жарти інших?

Із точки зору еволюції, все, що є в людині, несе якусь важливу функцію — це стосується як нашої фізіології, так і психіки. У процесі еволюції те, що допомагало нам залишити свою генетичну інформацію (а не просто вижити, як багато хто думає), зберігалось і посилювалось. А те, що заважало чи втрачало сенс, зникало чи змінювалось. Наприклад, емоція злості ефективно сигналізує нам про те, що наші кордони порушені. Цікаво, що певний час люди вважали, що апендикс — це непотрібний рудимент. І його видаляли профілактично, щоб не було запалення, знаного в народі як гострий апендицит. Тільки згодом ми дізналися, що цей закуток виконує важливу функцію в синтезі клітин імунітету.

Якщо почуття гумору і сміх мають еволюційну природу, то ми повинні знаходити його в інших тварин, еволюційно близьких до нас. Ізабель Лаумер, докторантка з Каліфорнійського університету в Лос-­Анджелесі, разом із колегами переглянула понад 75 годин відео, на яких людиноподібні мавпи взає­модіють між собою1. Вони змогли виділити 18 різних форм дражніння та кепкування, кожна з яких супроводжувалася специфічною вокаліза­цією. Ага, саме так науковою мовою називається сміх.

Також варто згадати легендарну горилу Коко, яка засвоїла мову жестів — її часто наводять як приклад почуття гумору у тварин. Якось на питання дослідниці «Коко, яке твоє середнє ім’я?» горила флегматично відповіла: «Диявол»2.

Близько 65 видів тварин (здебільшого ссавці, але й деякі птахи) здатні сміятися. Принаймні це ті, про яких нам відомо3. І якщо ми сміливо припускаємо, що почуття гумору є у наших найближчих родичів і воно, вочевидь, не збирається відмирати найближчим часом у людей, то виникає слушне запитання: так а нащо воно нам треба?

Різні фахівці налічують величезну кількість теорій гумору: від логічних і цікавих — до сумнівних і навіть смішних. Якісь із них апелюють саме до еволюційних передумов живучості почуття гумору, а якісь шукають цивілізаційне і навіть філософське обґрунтування для його існування.

Ми зупинимось на теоріях, найважливіших із наукової або історичної перспектив.

Теорія домінування

Англійський філософ Томас Гоббс ще в XVII сторіччі стверджував, що людина отримує задоволення від того, що відчуває себе вищою за інших. Тому в якомусь сенсі сміх і веселощі можуть бути певною демонстрацією гордині, якщо можна так висловитися, способом вивищення. Пам’ятаєте це відчуття, близьке до екстазу, коли говориш: «Не випáдок, а ви´падок». Якщо людина, за Гоббсом, відчуває свою перевагу над іншою, то вона сміється: «[…] сміятись занадто над недоліками інших є ознакою малодушності. Бо великодушним властиво, зокрема, допомагати людям позбутися насміхів і порівнювати себе лише з найздібнішими»4.

За теорією домінування, гумор — один із механізмів ненасильницької агресії, певний спосіб встановлення ієрархічного порядку без власне фізичної бійки. Найвагоміший внесок у розвиток цієї теорії в сучасній психології зробив Чарльз Ґрюнер. Він почав досліджувати гумор ще в 1955 році в аспірантурі й випустив чимало наукових робіт і кілька книжок на цю тему. Остання зветься «Гра гумору» («The Game of Humor»). Смішно, що основна думка цієї книги дуже перегукується з цитатою Серсі Ланністер із «Гри престолів»: «У грі престолів або перемагають, або помирають — третього не дано». Так от Ґрюнер стверджує, що гумор — це завжди прояв агресії та домінування. І, відповідно до власної теорії, агресивно домінує і кидає виклик читачам, мовляв, ну ж бо, давайте, назвіть хоч один жарт, у якому немає прагнення вивищитися над іншими.

Це перегукується і з поясненням дослідника приматів Яна ван Гуффа. Він припустив, що можлива філогенетична природа усмішки — це оскал і демонстрація зубів як ознаки сили й бажання домінувати5.

Я б не був аж таким категоричним, тож опишу пару ситуацій, у яких теорія домінування не працює. Наприклад, сміх у немовлят. Або більшість каламбурів — жартів, побудованих виключно на грі слів або схожості слів за звучанням.

Але, звісно, і підтверджень цієї теорії вистачає. Мистецтво клоунади — це гумор, заснований на показовій, умисній, перебільшеній жорстокості. Послизнутися на банановій шкірці, вдарити когось великим надувним молотком, наступити на ногу, облити водою, на повній швидкості врізатись у стіну, кинути торт в обличчя — класична клоунська буфонада. Та і в мультфільмі «Том і Джеррі» гумористичний компонент повністю побудований на тому, що герої роблять одне одному боляче.

До речі, отримувати задоволення від такого типу гумору в дитячому віці вважається абсолютною нормою. А от дорослі в розмові про клоунів швидше згадають Пеннівайза з горора «Воно» і ще парочку жахів — із геловінських рекламних плакатів, із другорядних фільмів або й із власних кошмарів.

Водночас використання гумору, що підтверджує теорію домінування, цілком можна побачити в деяких дорослих спільнотах — знаєте, оце постійне підколювання одне одного як основа спілкування. На жаль, це відбувається переважно в чоловічих колективах. І, на жаль, є дослідження, що доводить: постійні насмішки (навіть якщо здається, що всім ок і всі звикли) не найкращим чином впливають на учасників спільноти6. Через страх бути висміяними люди рідше пробують щось нове і рідше відкриваються. У наступних розділах я ще повернусь до цієї думки й докладніше розгляну, чому на жарти можна ображатись і чому гумор — це не завжди про сміх і радість.

До прикладів, які підтверджують теорію домінування, ми можемо зарахувати й жарти про росіян — як хороших, так і живих. І українці тут не унікальні — хіба що агресія наших північних сусідів зняла з такого типу жартів абсолютно всі етичні обмеження і табу. А загалом це класичний «рушій» жарту, і працює він у багатьох культурах: американці протиставляють себе мексиканцям, англійці — ірландцям, таджики — узбекам, студенти лікувального факультету — стоматологам. Сюди ж належать і жарти про білявок і про будь-які інші групи людей, щодо яких у певному середовищі існують стійкі стереотипи.

Теорія домінування, як і всі наступні, про які я тут згадаю, не пояснює гумор цілком. Бо гумор — це складний процес, у якому задіяно багато ділянок мозку. Ці теорії не перекреслюють і не протирічать одна одній — радше доповнюють.

Психоаналітична теорія / теорія «розрядки»

Я — ні психоаналітик, ані поціновувач Фройда. Так би мовити, спасибі діду за лібіду, але час дати пану Зигмунду спокій і не посилатися на його ідеї на кожному кроці, коли то треба і не треба. Тому, по-перше, дуже перепрошую, що буду надто спрощувати його теорію. По-друге, якщо я радикально в чомусь помиляюсь, ви завжди можете зі мною зв’язатися через будь-яку соцмережу, не заборонену в Україні, і вказати мені на помилки. Якщо ваші аргументи будуть валідні, я обов’язково виправлю це в наступних редакціях книги.

Тож. Основна ідея в теорії гумору Фройда — якщо бути до кінця чесним, то він її розробив не сам, а з англійським філософом Гербертом Спенсером — що функція гумору в тому, аби знімати внутрішню напругу7. Типу нереалізовані бажання і незадоволені потреби накопичуються в людині у вигляді напруги — як умовна пара в каструлі, що от-от закипить. І за допомогою гумору ми можемо трохи підняти кришку й дати вихід парі, щоб не обпектись у момент, коли кришку доведеться зняти або її взагалі зірве.

Під цю теорію, як на мене, підпадає не так багато ситуацій і типів гумору, але все ж знайти вагомі й переконливі приклади виходить.

У цю теорію вкладається один із механізмів гумору, який називають декатастрофізацією. Його суть полягає в тому, що ми висміюємо якийсь страшний і лякаючий факт — і він починає лякати нас менше. Хрестоматійний епізод, який цей ефект ілюструє, — це, звісно, у третій частині «Гаррі Поттера», коли ховчика перетворюють на щось смішне за допомогою закляття «рідікулюс» — на Снейпа в бабусиному капелюшку чи павука-м’яча без ніг.

Не книжкових прикладів декатастрофізації теж можна навести безліч: жарти про смерть в умовах підвищеної небезпеки й реальної загрози (згадайте свій улюблений зі сховища чи коридору під час ракетної атаки).

Або жарти людей, яких ведуть на страту. Наприклад, засудженому пропонують останню цигарку, а він відмовляється: «Дякую, але я кидаю палити».

Або весь гумор Єгора Шатайла. Наприклад, про депресію:

Якщо ви не стягуєте, хавайте таблетки або забухайте.

Я знаю, що ви думаєте: «Єгор, не можна бухать, потім буде гірше».

Чувак, у ­тому-то й суть, що в тебе буде «потім».

Ну ви зрозуміли.

Крім декатастрофізації, в цю теорію вкладається також ще один механізм — створення комічного ефекту в рамках певних табуйованих тем. Це, наприклад, гумор із сексуальним або антисоціальним підтекстом. Британський комік Джиммі Карр, наприклад, будує свої шоу цілком на таких жартах, які для інших стендаперів могли би стати кінцем кар’єри. Але він чесно попереджає про це на початку виступу. Він жартує про померлих від ковіду, про зґвалтування та педофілів. І рясно пересипає свої шоу обрáзами в бік глядачів і відбірними стереотипами:

Я, до речі, знімався в порно. Але то було давно — я був ще дитиною. Ви так на мене дивитесь, ніби хочете сказати: «Так от де я тебе раніше бачив!».

Напруга, до речі, може бути не тільки особистою, а й загальносуспільною. В таких ситуаціях як розрядка працює політичний гумор про те, чим ми як суспільство невдоволені.

Контекст: на початку 2024-го польські фермери повернулися з різдвяних канікул до своїх протестів і заблокували пункти перетину кордону між Польщею та Україною, незадоволені купою рішень свого уряду. Вони вимагали права заливати пестицидами свої поля і засівати кожен вільний метр землі, що суперечило екологічному курсу ЄС. А ще фермери хотіли пільгових кредитів і, серед іншого, — ембарго на українське зерно. Бо складно мати в конкурентах українців, які звозять зі своїх полів міни, ростять на них пшеницю і ще й продають урожай дешевше за польський.

Жарт: у розпал страйку Антон Тимошенко написав у своєму твіттері:

Може, щоб перемогти у конкуренції, польські фермери почали би працювати?

Заперечити теорію розрядки досить легко: факту наявності напруги недостатньо для генерації гумору. Інакше закупка барабанів у сховище або перекладання бруківки під час війни викликали би шквал мемів, а твіттер вибухав би дотепними жартами, а не обуренням і протестами. Тобто напруга може вилитися в жарт, а може й ні.

Та й порушення суспільних табу не завжди звучить смішно. Переходячи межі прийнятного, легше ляпнути недоречність і грубість, ніж гострий жарт.

Теорія невідповідності

У людей різні погляди на життя: хтось любить чорний шоколад, а хтось — нормальна людина. Якщо ви любите чорний шоколад, не поспішайте обурюватись: ви маєте знати, що це каже людина, яка обожнює окрошку, чорнослив і маслини.

Ми всі маємо різний досвід, і, спираючись на нього, вибудовуємо власні перспективи життя. Коли ми дізнаємось про щось, що протирічить попередньому досвіду чи розширює його, це відкриває нові перспективи, про які ми, можливо, й не думали або не здогадувались. Часто це викликає у нас радість, що й лежить в основі теорії невідповідності.

Теорія невідповідності — найлогічніша, переконлива та об’ємна, як на мене. Якщо коротко, вона полягає в тому, що люди схильні мислити абстракт­ними категоріями, узагальненнями, від чого з’являється великий простір для когнітивних помилок. Коли людина цю помилку помічає, мозок винагороджує її дозою радості. І заохочує таким чином ще спостерігати й знаходити ці когнітивні помилки далі.

Пошук таких невідповідностей і задоволення від їх виявлення — ключовий механізм у сприйнятті гумору. Каламбури — чудова ілюстрація цього механізму: наші очікування і думки автоматично націлюються на один контекст, а жарт наші очікування обманює і пропонує зовсім інший:

— Лікарю, я зламав ногу у двох місцях.

— Спробуйте більше не відвідувати ці місця.

Існує міф, що начебто для виживання нам потрібне максимально реалістичне бачення світу. Нам здає­ться, що чим чіткіше й адекватніше ми сприймає­мо світ, тим краще і безпечніше. Але насправді це зовсім не так. Обсяги інформації, які нам доводиться сприймати щосекунди, занадто великі, а наш мозок не може обробляти кожен імпульс окремо. Нам так чи інакше потрібно групувати, узагальнювати, спрощувати. Т­ому-то ми мислимо категоріями, бо інакше б не впорались.

От уявіть, що нам треба, аби всі українські школярі до того, як отримати атестат, прочитали Гемінґвея. І ми почнемо тестувати всіх дітей, із першого по одинадцятий клас, чи готові вони сприймати і розуміти «Старий і море». Це займе купу часу. Тож ми, спираючись на свій читацький досвід і знання вікової психології, найімовірніше, просто вирішимо, що не варто включати цей твір у програму початкової школи. І взагалі краще поговорити про Гемінґвея в 11 класі.

Так усе працює і в нашому мисленні. Уявіть, що ви гуляєте парком зі своїм йоркширським тер’єром. Назустріч виходить підліток зі стаффом. Пес більший за вашого, ще й без повідця. Певно, вам не захочеться перевіряти, наскільки вихований і лагідний саме цей пес і наскільки слухняно він виконує команди свого хазяїна. Ймовірно, ви згадаєте кілька статей типу «10 найагресивніших порід собак» і що стаффи у них десь на стабільному 3–4 місці. І просто візьмете свого йорка на руки або взагалі зміните маршрут. Хоча, можливо, саме Моллі (ага, стаффа звати Моллі) — 13-річна лагідна дівчинка, яка за все життя ні на кого навіть не загарчала.

Стереотипи й узагальнення допомагають нам реагувати і приймати рішення швидше. Це класний механізм, який, утім, потребує постійної уваги. Відкладаючи розмову про Гемінґвея до 11 класу, ми можемо не помітити якогось 9-класника, який проковтнув уже і «Старого і море», і «Прощавай, зброє!» і «По кому подзвін».

Пошук таких невідповідностей приносить нам задоволення: ми маємо якесь переконання, знаходимо ситуацію, де воно виявляється помилковим — і радіємо, що такі кмітливі й уважні.

У 1972 році вчений Джеррі Салс запропонував схему8, що наочно демонструє, як це працює: ми чуємо основну частину розповіді або бачимо малюнок і маємо певне передбачення, як розгортатимуться події далі. Якщо наше передбачення підтверджується — все, кінець, жарту не буде. Якщо ні, це нас дивує. Мозок швидко шукає правило, за яким непередбачуваний фінал випливає з основної розповіді. Вдалося знайти — бінго, сміх, жарт вдався. Якщо ні — ми лишаємося розгубленими.

Увесь жанр комедії спостережень побудований на пошуку таких невідповідностей у суспільстві. Як, наприклад, легендарний виступ Джорджа Карліна «Планета в порядку! Це людям капець!», у якому комік розносить екологічні та природозахисні меседжі. Більшість із них апелює до порятунку планети, але насправді планеті не треба порятунок, вона впорається і без нас — це людям насамперед потрібна допомога, щоб на цій планеті вижити.

Загалом теорія невідповідності пояснює багато про гумор, але вона не вичерпна і непохитна: досить легко знайти кілька заперечень і до неї.