Ілюстрований Чоловік: збірка оповідань ebook

Бредбері Рей

Ілюстрований Чоловік : збірка оповідань / Рей Бредбері; пер. з англ. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 216 с.

ISBN 978-966-10-4306-9

Переклад з англійської

Ray BradburyThe Illustrated ManCopyright @1948, 1949, 1950, 1951, and 1953, copyright renewed 1976, 1977, 1978, 1979, and 1981 by Ray Bradbury

Друкується з дозволу правовласника The Ray Bradbury Literary Works LLC, c/o Don Congdon Associates, Inc.

Copyright @1948, 1949, 1950, 1951, and 1953, copyright renewed 1976, 1977, 1978, 1979, and 1981 by Ray Bradbury

© І. Дунець, обкладинка, 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

«Ілюстрований Чоловік» — збірка філософсько-фантастичних оповідань американського письменника Рея Бредбері, номінована на Міжнародну премію фантастики в 1952 році.

Зробивши інтригуючий вступ про нібито випадкову (чи невипадкову?) зустріч оповідача з Ілюстрованим Чоловіком, автор пропонує увазі читача вісімнадцять оповідань, які начебто є розгорнутими ілюстраціями до кожної картинки-розпису на тілі колоритного незнайомця. І де б не розгортались події чергової історії — на Марсі чи на Землі, на ярмарку чи на пустельній автостраді — у центрі уваги автора незмінно залишається людська натура. «Ілюстрований Чоловік» — це калейдоскопічне поєднання дивовижного, фантастичного і реального. Оповідання збірки разом із моторошно-жахним епілогом створюють ілюзію завершеної й цілісної повісті.

Уперше перекладена українською мовою, ця книга свого часу набула неабиякого розголосу, ба більше — надихнула на створення фільмів, рок-опер, серіалів та знакових пісень.

Космонавт

Над темним волоссям мами кружляли рої електричних світлячків, освітлюючи їй шлях. Вона стояла біля дверей своєї спальні і дивилась, як я ішов мовчазним коридором.

— Ти ж допоможеш мені цього разу затримати його вдома? — запитала вона.

— Гадаю, так, — відповів я.

— Благаю! — На її блідому обличчі миготіли відблиски. — Цього разу він не повинен залишити нас.

— Добре, — відказав я, постоявши там хвилинку. — Тільки даремно все це, нічого з цього не вийде.

Вона пішла, і світлячки, викреслюючи у повітрі електричні кола, летіли над нею, освітлюючи шлях, немов блукаюче сузір’я. Я почув, як вона прошепотіла:

— У будь-якому разі треба спробувати.

Інші світлячки провели мене в кімнату. Але щой­но від ваги мого тіла електричне коло розімкнулося, світлячки погасли. Опівніч. Ми з матір’ю, розділені мороком, чекаємо у своїх кімнатах. Ліжко почало мене заколисувати, тихо наспівуючи. Я натиснув вимикач. Спів і колисання припинилися. Я не хотів спати. Я зов­сім не хотів спати.

Ця ніч нічим не відрізнялася від тисячі інших наших ночей. Скільки безсонних годин ми пережили, коли раптом відчували, як прохолодне повітря стає жарким, як вітер несе вогонь, або бачили, як стіни на мить освітлює яскравий спалах. І ми знали, що в цю секунду над будинком пролітає його ракета — і дуби гнуться від потужного повітряного вихору. А я лежав із широко розплющеними очима, часто дихаючи, а мама — у своїй кімнаті. Її голос долинав до мене через радіофон:

— Ти відчув?

— Так, це він, усе гаразд, — відповідав я.

Татів корабель промайнув над нашим містечком, маленьким містечком, де ніколи не сідали космічні ракети, а ми лежали ще зо дві години і міркували: «Зараз тато сідає в Спрінґфілді, зараз він зійшов на гудронову доріжку, тепер підписує документи, зараз він на вертольоті пролітає над річкою, над пагорбами, зараз садить вертоліт у нашому аеропорту Ґрін Віледж...» Так могла проминути половина ночі, а ми з матір’ю, кожен у своєму ліжку, все прислухались і прислухались. «Ось він іде по Белл-стріт. Він завжди йде пішки... ніколи не бере таксі... ось проходить парком, звертає в провулок Оукгерст, і зараз...»

Я підняв голову з подушки. Ген десь на вулиці все ближчають і ближчають жваві, квапливі, нетерплячі кроки. Тепер вони повертають до нашого будинку, затупотіли вгору по сходинках ґанку. І ми з мамою дружно усміхаємось у прохолодній темряві, коли вхідні двері, впізнавши господаря, відчиняються, тихенько вітаються і зачиняються знову.

Десь через три години я тихенько, затамувавши подих, покрутив мідну ручку їхніх дверей, прокрався у пітьмі, безмежній, наче міжпланетний космос, і сягнув рукою по маленький чорний ящик, що покоївся біля ліжка батьків, в ногах. Схопивши ящик, я нечутно побіг до себе, думаючи: «Він все одно нічого не розповість, не хоче, щоб я знав».

І ось з відкритого ящика струменить чорний костюм космонавта, ніби чорна туманність з блискучими стібками далеких зірок. Я м’яв у гарячих руках темну тканину і вдихав аромати планет: Марс пахнув залізом, Венера — зеленим плющем, Меркурій — сіркою і вогнем; я насолоджувався запахами молочного місяця і жорстких зірок. Потім я поклав костюм у центри­­фугу, яку зібрав у шкільній майстерні у дев’ятому класі, і запустив її. Незабаром у реторті осівся дрібний пил, який я помістив під окуляр мікроскопа.

Поки батьки, нічого не підозрюючи, спали, поки спав увесь будинок, поки самоврядні пекарі, механічні слуги й автоматичні прибиральники дивилися свої електричні сни, я розглядав сяючі дрібки метеорного пилу, кометних хвостів і глину з далекого Юпітера. Вони виблискували, як самі світи, що крізь тубус мікроскопа заманили мене на мільярдні відстані, під неймовірні прискорення. На світанку, втомившись від своєї подорожі і побоюючись викриття пропажі, я відніс коробку із форменим одягом на місце, у спальню батьків.

Потім я заснув, але відразу ж прокинувся від гудка машини за вікном, що приїхала забрати костюм у хімчистку. «Добре, що я не чекав», — подумав я. Адже через годину костюм повернуть, уже очищений від слідів подорожі.

Я знову заснув, а в кишенці піжами, що саме біля серця, лежав маленький флакон з магічним пилом.

Коли я спустився вниз, тато, вгризаючись у свій тост, саме снідав за столом.

— Ну як виспався, Дуґу? — привітався він так, ніби весь час був удома, ніби не покидав нас на три місяці.

— Добре, — відповів я.

— Тостів?

Він натиснув кнопку, і стіл зробив мені чотири рум’яні, золотисті тости.

Пам’ятаю, як тато того полудня безнастанно копав у саду, немов щось шукав. Його довгі смагляві руки рухалися спішно, саджаючи, наминаючи, прив’язуючи, зрізаючи, обрізаючи; засмагле обличчя повсякчас повернуте до землі. Погляд тата зосереджений на руках; жодного разу він не глянув на небо чи на мене, навіть на маму. Лише коли ми колінкували поруч із ним, щоби крізь тканину відчути вогкість землі, занурити пальці в чорний перегній, забувши про синє-пресинє до божевілля небо, тільки тоді він озирався в обидва боки, на маму чи на мене, і лагідно підморгував, після чого продовжував працювати — зігнутий, з опущеними вниз очима, так що небеса споглядали тільки його похилу спину.

Того вечора ми сиділи на автоматичних гойдалках під накриттям, вони нас гойдали, обдували вітром, і співали для нас пісні. Було літо, місячне сяйво, лимонад, в руках ми тримали холодні склянки, і тато читав стереогазету, яка була вмонтована у спеціальний капелюх і перегортала мікросторінки за збільшувальним склом, варт було лише тричі поспіль кліпнути. Тато курив сигарети і розповідав мені, як він був хлопчаком у 1997 році. Трохи згодом він, як завжди, запитав:

— Ти чому не граєшся, не кóпаєш ногами банки, Дуґу?

Я нічого не відповів, але мама зауважила:

— Він грається весь час, коли тебе немає вдома.

Тато глянув на мене, потім — вперше за цей день — на небо. Мама завжди спостерігала за ним, коли він дивився на зірки.

Повернувшись додому, в перший день і вечір він лише вряди-годи дивився вгору. Я бачив, як тато затято працював у саду, бачив його лице, що ніби вросло у ґрунт. Наступного дня він дивився на зорі час­тіше. Вдень мама не боялася неба; але як їй би хотілося вимкнути вечірні зорі. Я навіть уявляв собі, як вона подумки тягнеться до вимикача, але ж де його знайдеш. На третій вечір, можливо, батько сидітиме тут, на терасі, а ми вже готуватимемося до сну, і я почую, як мама гукне його в дім, — так як вона, бувало, кличе мене з вулиці. Відтак тато, зітхнувши, ввімкне фотоелектричний замок. А наступного ранку, за сніданком, я погляну вниз і побачу маленький чорний ящичок біля його ніг; мама ще спатиме.

— Ну, Дуґу, до побачення, — скаже він, і ми потиснемо один одному руки.

— Через три місяці?

— Так.

Він ітиме вулицею, не сівши ні у вертоліт, ні в «жука», ні в автобус, просто ітиме пішки, непримітно несучи костюм в сумці під пахвою. Він ніколи не хотів, щоби люди думали, що він, ставши космонавтом, задирає носа. Годину потому мама спуститься, щоби поснідати одним шматком підсмаженого тосту.

Але нинішній вечір — то є нинішній вечір, перший вечір, і тато лише зрідка поглядав на зірки.

— Підемо на телевізійний карнавал? — спитав я.

— Добре, — відказав батько.

Мама лише усміхнулася.

І ми помчали в місто на вертольоті і повели тата через тисячі екранів, щоби його голова, його обличчя були з нами, щоби він більше нікуди не дивився. Ми сміялися зі смішного, серйозно споглядали серйозне, а я все розмірковував: «Мій батько літає на Сатурн, на Нептун, на Плутон, але ніколи не приносить мені подарунків. Батьки інших хлопчиків, котрі подорожують в космосі, приносять шматочки руди з Каллісто, уламки чорних метеоритів, блакитний пісок. А мені доводиться збирати власну колекцію, вимінювати каміння та пісок з Меркурія, які наповнюють мою кімнату, але про які батько ніколи не хоче розповідати».

Траплялося, згадав я, що тато приносив щось для мами. А якось він посадив кілька марсіанських соняшників у нашому дворі, але через місяць після того як тато знову полетів, соняшники страшенно розрослися, і мама одного разу вибігла й усіх їх позрізала.

Коли ми зупинилися перед стереоскопічним екраном, я не довго думаючи запитав тата те, що завжди запитував:

— Скажи, а як там, у космосі?

Мама перелякано поглянула на мене, проте було вже пізно.

Батько з пів хвилини стояв мовчки, підшукуючи відповідь, потім знизав плечима:

— О, це найкраще з усього найкращого, що може бути в житті. — Потім сахнувся. — Та ні, нічого особливого. Рутина. Тобі б не сподобалося, — він подивився на мене з побоюванням.

— Але ти щоразу летиш знову.

— Звичка.

— Куди ж ти полетиш далі?

— Ще не вирішив. Треба подумати.

Він завжди обмірковував. У ті дні космонавтів було мало, він міг сам вибирати, куди і коли йому летіти. На третій день після його повернення додому, увечері, можна було побачити, як він приглядається і вибирає зірку.

— Давайте вже підемо додому, — сказала мама.

Коли ми повернулися додому, було ще рано. Я хотів, аби тато одягнув форму. Мені не слід такого просити — це завжди засмучує маму, але я нічого не міг з собою вдіяти. Я продовжував вмовляти, хоча він завжди відмовлявся. Я ніколи не бачив його у формі космонавта. Нарешті він сказав:

— Ну, гаразд.

Ми чекали у вітальні, поки він піднявся вгору повітряною шахтою. Мама сумно дивилася на мене, немов не вірячи, що її власний син міг так з нею вчинити. Я відвів очі.

— Пробач, — сказав я.

— Ти мені зовсім не допомагаєш, — промовила вона. — Анітрохи.

Через мить у повітряній шахті почувся шерех.

— Ось і я, — тихо сказав тато.

Він був у формі — глянцевому чорному костюмі зі срібними ґудзиками, срібними обідцями на каблуках чорних черевиків. Здавалося, що хтось вирізав усе його тіло, руки та ноги з чорної туманності, крізь яку просвічувалися маленькі бліді зірочки. Костюм облягав тата, як рукавичка облягає довгу витончену руку. Він пахнув прохолодним повітрям, металом, космосом. Від пахнув вогнем і часом.

Тато стояв, ніяково посміхаючись, в центрі кімнати.

— Повернись, — дивлячись на нього, сказала мама, хоча думками вона, здавалось, була десь далеко.

Коли тато бував у космосі, вона про нього навіть словом не згадувала. Вона взагалі нічого ні про що не говорила, крім погоди, моєї шиї, яку треба було б доб­ре вимити мачулою, чи свого безсоння. Одного разу вона сказала, що ніч була надто світла.

— Але цього тижня ночі безмісячні.

— А зоряне світло? — відповіла вона.

Я пішов у магазин і купив їй нові жалюзі, темніші та зеленіші. Вночі, коли я лежав у ліжку, було чути, як вона їх опускає до самого підвіконня. Довгий шурхітливий звук.

Якось я замислив покосити газон.

— Облиш це! — мама стояла у проймі дверей. — Поклади газонокосарку на місце.

Так трава зоставалася некошеною цілих три місяці. Тато підстригав її, коли повертався з польоту.

Мама нічого не дозволяла мені робити, як-от, на­­приклад, ремонтувати електричну машину, що готувала сніданок, чи механічного читця. Вона все складала, як складають гроші до Різдва. А потім я бачив, як тато стукає чи паяє, весь час усміхаючись за роботою, а мама щасливо усміхається, дивлячись на нього. Так, вона зовсім про нього не говорила, коли він відлітав. Зрештою, тато ніколи не намагався зв’язатися з нами через мільйони кілометрів.

Якось він сказав мені:

— Інколи твоя мати поводиться зі мною так, ніби мене не існує, ніби я — невидимець.

Я сам бачив, як вона саме так поводилася. Просто дивилася повз нього, на його плече, руки або щоки, тільки не в очі. А коли й дивилася в очі, то зіщулившись, ніби засинаюче звірятко. Там, де треба, вона говорила «так» і посміхалася — завжди із запізненням у пів секунди.

— Ніби я для неї не існую, — казав тато.

А в інші дні вона знову була з ним, і він для неї існував, вони трималися за руки, йшли гуляти навколо кварталу або каталися верхи, і мамине волосся розвівалося, як у дівчинки; вона вимикала всі механізми на кухні і сама пекла йому дивовижні тістечка, пироги та печиво, пильно дивилася йому у вічі, усміхаючись своєю справжньою усмішкою. Проте наприкінці таких днів, коли він для неї існував, вона завжди плакала, а тато стояв безпорадний, дивлячись надовкола, ніби шукав відповіді, але так і не знаходив.

Тато повільно повернувся, показуючи нам костюм.

— Повернися ще, — сказала мама.

Наступного ранку тато прибіг до хати з купкою квитків. Рожеві квитки на Каліфорнійську ракету, а на Мексиканську — сині.

— Швидше! — вигукнув він. — Купимо одноразовий одяг, а потім, коли він забрудниться, спалимо його. Гляньте, опівдні ми вилітаємо до Лос-Анджелеса, о другій годині сідаємо на вертоліт до Санта-Барбари, й о дев’ятій ранку — літаком доберемося до Енсенада і заночуємо там.

І ми вирушили до Каліфорнії, півтора дня прогайнували на тихо­океанському узбережжі, поки не осіли на піщаному пляжі Малібу, щоби приготувати сосиски. Уже звечоріло. Тато весь час прислухався, або співав, або пильно розглядав усе надовкола, намагаючись вловити кожну мить, немовби світ був великою центри­фугою, яка оберталася так швидко, що в будь-який момент його могло відкинути від нас бозна-куди.

Того дня, у Малібу, мама залишилася в готелі. Тато довго лежав поруч зі мною на піску під палючим сонцем.

— Ух, — зітхнув він, — оце так щастя...

Ледь примруживши очі, він лежав на спині і впивався сонцем.

— Ось за чим я сумую, — додав він.

Тато мав на увазі «в ракеті», звичайно. Але чомусь він ніколи не казав слова «ракета» і не згадував його, не говорив нічого про те, чого немає в ракеті. Звичайно, в ракеті нема солоного вітру, блакитного неба або золотого сонця, маминого смачного обіду. І там ти не поговориш зі своїм чотирнадцятирічним сином.

— Що ж, поговоримо, — сказав він нарешті. І я знав, що тепер ми будемо говорити, як завжди, три години поспіль. Весь день ми будемо базікати про мою школу, як високо я можу стрибнути, чи швидко плаваю, перевертаючись на сонечку то на спину, то на живіт.

Тато щоразу кивав, коли я розповідав, усміхався, схвально поплескував по плечу. Ми розмовляли. Не про ракету і не про космос — ми розмовляли про Мексику, куди одного разу подорожували на старовинному автомобілі, про метеликів, яких ловили там у полудень у зелених теплих джунглях, про те, як сот­ні метеликів обліпили наш радіатор і тут же гинули, махаючи своїми блакитними і рожевими крильцями, тремтячи в судомах — було сумно і водночас красиво. Ми говорили про все, тільки не про те, що я хотів. І тато слухав мене. Здавалося, він жадав насититися усіма звуками, які ловив його слух. Він наслухав подих вітру, шум океану і мій голос, наслухав завжди уважно, зосереджено, а наші фізичні тіла при цьому ніби розчинялися — залишалися тільки звуки. Він заплющував очі і слухав. Я згадував, як він наслухає торохтіння газонокосарки, коли замість того щоби ввімкнути програмне керування, власноруч підкошує газон, бачив, як він вдихає запах скошеної трави, коли вона бризкає на нього з косарки зеленим фонтаном.

— Дуґу, — сказав він близько п’ятої години, коли ми зібрали наші рушники і пішли вздовж припливу до готелю, — пообіцяй мені дещо.

— Що?

— Ніколи не ставай космонавтом.

Я зупинився.

— Саме так, — вів далі він. — Коли ти будеш там, тебе завжди буде тягнути сюди, а коли будеш тут — туди. Краще й не починати. Не давай цьому заполонити себе.

— Але...

— Ти ще не знаєш, що це таке. Щоразу, коли я там, я думаю: «Тільки-но повернуся на Землю — залишуся там назовсім, більше ніколи не полечу». І все ж лечу знову, і, мабуть, так буде завжди.

— Я давно вже хочу стати космонавтом.

Але батько мене не почув.

— Я намагаюся залишитися тут. Минулої суботи, коли прийшов додому, то пробував переконати себе залишитися, чорт забирай!

Я згадав, як його обливало потом в саду і, коли ми подорожували, він постійно був чимось зайнятий, до чогось прислухався. Я знав, це все для того, щоби переконати себе, що море, міста, Земля, сім’я — ось що є справжнім і найціннішим у житті. Але мені відомо, що батько робитиме сьогодні вночі: стоячи на терасі, дивитиметься на коштовну діадему Оріона.

— Обіцяй, що не будеш таким, як я, — сказав він.

Я трохи завагався, а потім відповів:

— Добре.

Він потиснув мені руку.

— Молодець, синку, — мовив він.

Того вечора їжа була чудовою. Мама бігала по кухні із жменею кориці, місила тісто, брязкала каструлями і сковорідками. І ось на столі лежить величезна запашна індичка з приправами, брусничним соусом та горошком і гарбузовий пиріг.

— День подяки посеред літа?18 — здивувався тато.

— Тебе ж не буде вдома на День подяки.

— А й справді, не буде.

Він вдихав аромати, знімаючи кришки з кожної страви, і дух­мяна пара окутувала його засмагле обличчя. І щоразу він промовляв: «Ах!». Потім він подивився на кімнату, на свої руки. Окинув поглядом картини на стінах, стільці, стіл, мене, маму. Кашлянув. Я зрозумів, що він збирається з думками:

— Ліллі!

— Так? — мама дивилася на нього через стіл, який у її руках перетворився у чудовий срібний капкан, чарівну пастку з підливи, в якій її чоловік, наче віко­давній звір, міцно загрузне у смоляному озерці і зостанеться там назавжди, надійно відгороджений від світу пташиними кістками.

Її очі горіли.

— Ліллі, — сказав тато.

«Ну, продовжуй, — тривожно думав я. — Скажи це, швидко, скажи, що цього разу залишишся вдома і вже ніколи не полетиш. Ну, скажи!»

У цю саму мить пролетів вертоліт, у кімнаті почулося бряжчання, і скло у вікні задзвеніло кришталевим дзвоном. Батько глянув у вікно.

За ним були блакитні вечірні зірки і червоний Марс, який піднімався на сході.

З хвилину батько дивився на Марс. Потім, не дивлячись, простягнув руку до мене і попросив:

— Подай мені горошок.

— Вибачте, я забула покласти хліб, — сказала мама і вибігла в кухню.

— Але хліб на столі, — крикнув я.

Тато почав їсти, навіть не глянувши на мене.

У ту ніч я довго не міг заснути, тож близько першої вирішив спуститися вниз. Вершечки дахів у місячному світлі видавалися вкритими інеєм, а вилискуюча на газоні роса робила його схожим на снігове поле. Я стояв на порозі в самій лише піжамі, відчуваючи теплі дотики нічного вітерцю. Безсумнівно, тато був на терасі, сидів на механічній гойдалці і повільно розгойдувався. Я бачив його профіль, звернений до неба, він спостерігав за рухом зірок. Його очі були схожі на димчасті кристали, в яких відбивався місяць.

Я вийшов і сів поруч нього.

Ми гойдалися вдвох.

Нарешті я запитав:

— А в космосі трапляються нещасні випадки?

— Мільйони.

— Назви будь-які.

— Тебе може зачепити метеор, з ракети виходить усе повітря. Або тебе захопить із собою комета. Сильне забиття. Задуха. Вибух. Відцентрова сила. Надмірне прискорення. Недостатнє прискорення. Спека, холод, сонце, місяць, зірки, планети, астероїди, планетоїди, радіація...

— І вони поховають тебе?

— Тебе вже ніхто не знайде.

— А куди ж дівається людина?

— Зникає за мільярди кілометрів. Такі ракети називають блукаючими трунами. Ти стаєш метеором або планетоїдом, який вічно летить у космосі.

Я промовчав.

— Хоча, — зауважив він згодом, — у космосі смерть швидка. Бац — і людини нема. Ніяких страждань. Найчастіше взагалі не встигаєш нічого усвідомити. Ти мертвий і все...

Ми пішли спати.

Настав ранок.

Стоячи у проймі дверей, тато слухав, як у золотій клітці співає жовта канарка.

— Отже, я все вирішив, — сказав він. — Наступного разу, коли повернуся додому, то залишуся вже на­завжди.

— Тату! — вигукнув я.

— Скажи це мамі, коли вона прокинеться.

— Справді?!

Він кивнув.

— Зустрінемося через три місяці.

І він попрямував по вулиці, непомітно несучи під пахвою чорну форму, насвистуючи, поглядаючи на високі зелені дерева, зриваючи ягоди з куща іранської мелії19, чистячи їх та високо підкидаючи перед собою, аж поки не зник у яскравих тінях світанку...

Через декілька годин, коли тата вже не було, я розмовляв з мамою.

— Тато говорить, що ти іноді поводишся так, немов не бачиш і не чуєш його, — почав я.

Вона все мені тихо пояснила:

— Коли він уперше полетів у космос, а це було десять років тому, я сказала собі: «Він мертвий. Або ж те саме, що мертвий. Отож, думай про нього як про мертвого». Коли він повертається додому три або чотири рази в рік, то це зовсім не він, а приємний спогад чи сон. Якщо спогад чи сон закінчиться, то це не дуже болить. Тому більшість часу я вважаю, що він мертвий...

— А в інші дні...

— А в інші дні я не можу нічого з собою вдіяти. Я печу пироги і поводжуся з ним, як із живим, і мені боляче. Ні, краще вважати, що його немає вже десять років і я ніколи його не побачу. Тоді не так боляче.

— Хіба він не сказав тобі, що наступного разу залишиться?

Вона повільно похитала головою:

— Ні, він помер. Я в цьому впевнена.

— Він знову повернеться живий, — переконував я.

— Десять років тому, — сказала мама, — я думала: «А якщо він загине на Венері? Тоді ми більше не зможемо дивитися на Венеру. А якщо на Марсі? Ми не зможемо бачити Марс. Щойно він спалахне в небі багряною зіркою, ми зачинимо двері і нам не захочеться виходити надвір. А якщо він загине на Юпітері, на Сатурні, Нептунові? У ті ночі, коли ці планети з’являться високо в небі, ми ненавидітимемо все зоряне небо.

— Напевно, ти права, — відказав я.

Наступного дня прийшло повідомлення. Посильний вручив його мені, і я прочитав його, стоячи на терасі. Сонце сідало. Мати стояла у проймі дверей позаду мене і дивилася, як я складаю листок і ховаю його в кишеню.

— Мамо, — почав я.

— Не говори мені нічого. Я і без тебе знаю, — сказала вона.

Вона не плакала.

Ні, він не помер на Марсі, ні на Венері, Юпітері чи Сатурні. Ми не згадуватимемо його щоразу, коли у вечірньому небі спалахне Юпітер, Сатурн або Марс.

Все сталося інакше.

Його корабель впав на Сонце.

Сонце — величезне, полум’яне, нещадне, воно щодня світить на небі і від нього нікуди не сховаєшся.

Тривалий час після смерті тата мама довго спала вдень і не виходила на вулицю. Ми снідали опівночі, їли ленч о третій ночі, обідали о шостій ранку, коли надворі розсіювався холодний сутінок. Ми йшли в театр на всю ніч і лягали спати вдосвіта.

Тривалий час ми виходили гуляти тільки тоді, коли йшов дощ або коли не було сонця.

Вогненні кулі

Тієї літньої ночі вогонь осявав газони. Обличчя родичів відсвічували в темряві від спалахів іскор; у карих очах двоюрідних братів та сестер можна було побачити блискіт феєрверків, холодні обвуглені рештки яких падали поодаль на суху траву.

Його високопревелебність отець Джозеф Деніел Переґрин розплющив очі. Це ж треба такому приснитися: він зі своїми двоюрідними братами і сестрами грається з петардами біля старого будинку його дідуся в Огайо! Це ж скільки років минуло!

Він лежав, прислухаючись до лункої порожнечі церкви, де в сусідніх келіях спала решта святих отців. Може, вони також отак лежать і чекають відльоту ракети «Розп’яття», згадуючи Четверте липня? Так. Відчуття було таке ж, як і в дитинстві, коли тихим ранком Дня незалежності чекаєш першого залпу і нарешті вибігаєш на ще мокрі від роси тротуари з повними кишенями вибухових чудес.

І ось вони, єпископальні отці, чекають на прохолодний світанок, коли їх, наче феєрверк, запустять на Марс, і залишать вони по собі лише димний слід фіміаму посеред оксамитового космічного собору.

«А чи варто нам летіти? — прошепотів до себе отець Переґрин. — Хіба не слід спочатку своїм гріхам на Землі дати лад? Чи не втікаємо ми від самих себе?»

Він підвівся, проте тіло, що його він добряче наситив молоком, полуницями і стейком, піддавалося з натугою.

«Чи це лінощі в мені? — поцікавився сам у себе священник. — Чи я боюсь вирушати в путь?»

Отець Переґрин став під тонкі струмені душової.

«О моє тлінне тіло, я ж усе одно доправлю тебе на Марс, — сказав собі. — Лишу свої старі гріхи тут. А на Марсі наберусь нових?»

Звучить майже спокусливо. Гріхи, про які ще ніхто й гадки не має. О, до речі, він же навіть книжечку написав — «Проблема гріха в інших світах» називається. Правда, єпископська братія чогось її всерйоз не сприйняла.

Ось лише минулої ночі, за останньою сигарою, вони з отцем Стоуном її обговорювали.

— На Марсі гріх може обернутись чеснотою і благом. Там треба утриматись від доброчесності, котра згодом може стати гріхом! — провадив отець Переґрин, сяючи лицем. — Вражаюче! Це ж століття минули з того часу, коли місіонерство було такою захоплюючою пригодою!

— А для мене гріх залишиться гріхом, — різко відзначив отець Стоун. — Навіть на Марсі.

— Ну, в тому то наша священна місія — бути лакмусовим папірцем, що змінює колір за присутності гріха, — не зважив на шпильку отець Переґрин. — Але що буде, коли марсіанська хімія виявиться такою, що ми не зможемо змінити колір! Якщо на Марсі є нові відчуття, то ви мусите визнати, що там може бути досі незнаний гріх.

— Якщо немає злого умислу, то за нього не буде кари, — так стверджує Святе Письмо.

— На Землі — так. Але, можливо, марсіанський гріх може спонукати до зла на підсвідомому рівні, телепатично, так щоб людина цього не помічала і діяла на свій розсуд, буцімто без злого умислу! Що тоді?

— Ну, і як ви собі уявляєте нові гріхи?

Отець Переґрин обважніло схилився до співрозмовника.

— Адам сам по собі не грішив. Але йому додали Єву і спокусу. Додайте ще одного чоловіка, і вже з’явиться ймовірність зради. З появою протилежної статі або просто інших людей з’являється і гріх. Якби у людей не було рук, вони б не могли душити одне одного, і не було б тоді подібного гріха вбивства. Додайте руки, і матимете потенційну можливість жорстоких діянь. Амеби не можуть грішити, бо вони розмножуються поділом. Вони не бажають дружини ближнього свого і не вбивають собі подібних. Але якщо розділити їх на статі, дати їм руки, ноги, відразу ж буде і зрада, і вбивство. Додайте руку, ногу чи цілу людину і матимете удвічі більше гріха, заберіть — буде вдвічі менше. А тепер уявіть, якщо у марсіан є інші п’ять відчуттів, органів або невидимих кінцівок, які для нас немислимі — то чому ж не може бути п’яти нових гріхів?

Отець Стоун аж рота відкрив від подиву.

— Я бачу, вам ця ідея дуже до вподоби!

— Я просто намагаюсь тримати розум гострим, ось і все.

— Ви завжди так думками жонглюєте? Наче факелами й тарілками у цирку.

— Так, бо іноді Церква здається мені схожою на циркову піраміду: коли завіса підіймається, ти бачиш білих, покритих цинковим вапном і тальком чоловіків, котрі завмирають, наче монументи, силячись зобразити абстрактну красу. Дуже гарно. Але я сподіваюся, що між цими статуями для мене зав­жди лишатиметься місце, де я зміг би пройти. Правильно я мислю, отче Стоуне?

— Гадаю, нам треба влягатися в ліжка, — не став дискутувати далі отець. — Через кілька годин ми вже летітимемо дивитись на ваші нові гріхи, отче Переґрине.

Ракета стояла, готова до старту.

Проказавши ранкові молитви, отці рушили у світанкову прохолоду. Благочестиві священники з Нью-Йорка, Чикаго, Лос-Анджелеса — Церква відбирала найкращих — йшли містом на покрите інеєм летовище. По дорозі отець Переґрин згадав настанови єпископа:

«Отче, з посильною поміччю отця Стоуна ви очолите місіонерів. Обравши вас у цю нелегку путь, я свідомий того, що багато хто не зрозуміє моїх мотивів. Та знайте: ваша праця про планетарний гріх не лишилася непрочитаною. Ви гнучка людина, а Марс — то як стара комірчина, що ми на неї тисячоліттями не зважали. Гріх там накопичувався, як антикваріат у крамниці. Марс удвічі старший за Землю, тож там було вдвічі більше суботніх вечорів, п’яного чаду і підглядань за голими, як долоня, жінками. Коли відчинити двері тієї комірчини, то все те страхіття накриє вас із головою. Нам потрібна метка, гнучка людина, чий розум вміє пристосовуватись. Будь-який прихильник догм там зламається. Я відчуваю, що ви витримаєте. Отче, це робота для вас».

Єпископ і священник стали на коліна.

Ракету освятили й окропили святою водою. Підвів­шись, єпископ звернувся до всіх:

— Знаю, що йдете ви з Богом у серці, щоби донести до марсіан Його правду. У вас буде час в дорозі, щоб усе обдумати.

Двадцять чоловіків у шурхотливих рясах пройшли повз наставника, і перш ніж увійти в освячену ракету, кожен вкладав свої руки в його милостиві долоні.

— А може, — в останню мить почав отець Переґрин, — Марс — це пекло? Варто лиш нам прилетіти, як там розверзнеться геєнна з вогнем і сіркою.

— Бережи нас Господь, — мовив отець Стоун.

Ракета стартувала.

Вони покидали космос, як покидають найпрекрасніший собор. Після цього поверхня Марса видалася схожою на тротуар, на який ти виходиш з церкви через п’ять хвилин після того, як пізнав, наскільки любиш Бога.

Отці сторожко вийшли зі ще не остиглої ракети і, ставши на коліна на марсіанському піску, заслухали подячну молитву отця Переґрина:

— Дякуємо тобі, Господи, за путь крізь пенати твої. Дай нам, Боже, нові очі, бо ж прийшли ми на нову землю. Дай нам вуха нові, бо чутимемо нові звуки. І дай нам кращі, чистіші, міцніші серця, щоби стерпіти нові гріхи. Амінь.

Всі підвелися.

Перед ними лежав Марс. Він видавався ніби морем, в якому священники виконували роль морських біологів у підводному човні, зайнятих пошуками життя. Тут була територія прихованого гріха. О, як же обережно вони мають шукати оту золоту середину, тримати рівновагу в цій новій стихії! Отці боялися, що тут навіть ходити і дихати — гріх, не кажучи про піст.

В цю мить до гурту підійшов мер Першого Міста і привітався з прибулими.

— Чим можу бути корисний, отче Переґрине?

— Я би хотів більше дізнатися про марсіан. Мудро провадити свою місію зможемо лише тоді, коли добре взнаємо паству. Правда, що вони сягають трьох метрів на зріст? Зробимо для них більші двері. Шкіра у них яка — червона, синя чи зелена? Це треба врахувати, коли будемо ставити вітражі. Вони ж, мабуть, масивні, правда? Якщо так, то треба буде їм лавки міцніші зробити.

— Отче, гадаю, вам не слід турбуватися про марсіан, — поспішив запевнити мер. — Їх тут усього дві раси, одна вже вимерла. Залишились пару особин, ховаються десь. А друга раса... Ну, вони не зовсім схожі на людей.

— Он як? — серце отця Переґрина почало битися частіше.

— Вони схожі на кулі зі світла, отче. Живуть он на тих пагорбах. Люди то чи звірі — хто їх розбере? — Мер знизав плечима. — Але я чув, що вони проявляють ознаки розумних істот. Вважати їх людьми звісно не варто, тож, гадаю, вам не слід...

— Навпаки, — із запалом мовив отець Переґрин. — Розумні істоти, кажете?

— Так говорять. Якось наш геолог на тих пагорбах ногу зламав, так там і сконав би, якби не з’явились над ним голубі світляні кулі. Прокинувся він уже на шосе, а як туди потрапив — не пам’ятає.

— П’яний був, — припустив отець Стоун.

— Я ж кажу, чутки, — запевнив мер. — Отче Переґрине, оскільки більшість марсіан уже вимерли, а решта літає у вигляді куль, їй-богу, може б, вам краще у Першому Місті проповідувати? На Марс зараз відкрита дорога, це нові горизонти, які колись корилися нашим предкам на Дикому Заході й Алясці. Людей прибуває тьма. Он у Першому Місті вже набралось пару тисяч чорних ірландців — механіків, шахтарів, різноробочих, душі котрих уже зараз треба рятувати. З ними приїхало забагато нечестивих жінок, і в погребах тут забагато тисячолітнього марсіанського вина...

Отець Переґрин роздивлявся сипкі сині пагорби. Отець Стоун зніяковіло кашлянув:

— Отче Переґрине?

Той не чув.

— Кулі з блакитного вогню?

— Так, отче.

— Ох, — зітхнув отець Переґрин.

— Сині повітряні кульки, — похитав головою отець Стоун. — Ну цирк!

Отець Переґрин сильно стис кулаки. Він бачив перед собою маленьке містечко на кордоні з іншою цивілізацією, зі свіжим, новим гріхом. А от на цих пагорбах гріх був давній, ба навіть древній, що в якомусь сенсі теж робило його новим для священника.

— Пане мер, а ваші чорні ірландські робітники ще можуть хоч день потерпіти і посмажитися в пекельному вогні?

— Отче, заради вас я не дам їм підгоріти.

Отець Переґрин кивнув на пагорби.

— Ось куди ми підемо.

У гурті почувся шепіт.

— Іти зараз до міста було б надто просто, — пояснив своє рішення священник. — Я гадаю, що якби Господь пройшов тут, а люди сказали, що це вторована стежка, то він сказав би: «Покажіть мені хащі, і я прокладу там шлях».

— Але...

— Отче Стоуне, подумайте, чи буде нам спокута, якщо пройдемо ми повз грішників і не протягнемо їм руку помочі.

— Але ж то світляні кулі!

— Я от уявляю, який же кумедний вигляд мала в очах тварин людина, коли вперше з’явилась на світ. Незважаючи на простоту будови, ті кулі мають душу. Допоки не зможемо довести зворотнє, припустимо, що ці вогненні сфери мають-таки душу.

— Добре, — погодився мер. — Але ви все ж повертайтесь до міста.

— Побачимо. Поснідати б нам спершу. Тоді ми з отцем Стоуном самі підемо на ті пагорби. Не хочу лякати тих полум’яних марсіан натовпом і машинами. Ну то як, поснідаємо?

Священники їли мовчки.

Під вечір отець Переґрин і отець Стоун були вже на високих пагорбах. Священники зупинились і присіли на камінь перепочити і почекати на нову «паству». Марсіани ще не з’явились, і обоє чоловіків відчували якесь легке розчарування.

— Цікаво, — порушив тишу отець Переґрин, втираючи з обличчя піт, — якщо ми до них привітаємося, вони скажуть щось у відповідь?

— Отче Переґрине, ви коли-небудь буваєте серйозним?

— Беру приклад з Господа нашого. І, будь ласка, не треба так злякано на мене дивитися. Бог не серйозний. Власне, ми про нього і знаємо тільки лиш те, що він люблячий. А хіба любов не перегукується з гумором? Не можна ж любити когось і не ладнати з цією людиною. А з людиною ладнаєш тільки тоді, коли можеш собі дозволити над нею покпинити. Хіба не так? Отож і ми, люди, маленькі смішні тварини, вошколупимося отак у суєті, а Бог мусить любити нас більшою мірою за те, що ми є витвором його почуття гумору.

— А я завжди гадав, що Бог може бути тільки серйозним.

— І при цьому створити качкодзьоба, верблюда, страуса і людину? Я вас прошу! — засміявся отець Переґрин.

В цю мить на схилах, немовби кілька синіх світильників, запалених, щоби вказати у сутінках шлях, з’явилися марсіани.

Отець Стоун помітив їх першим:

— Погляньте!

Отець Переґрин озирнувся, і сміх застряг йому в горлі. Сині вогненні кулі ширяли на тлі сяючих зірок, їхні тремтливі обриси було видно здаля.

— Чудовиська! — зірвався на ноги отець Стоун.

— Заждіть! — стримав його отець Переґрин.

— Краще б ми у місто пішли!

— Чекайте, дивіться!

— Я боюся!

— Не бійтесь. Це Божі створіння!

— Дияволові!

— Ні. Тепер тихо!

Отець Переґрин заспокоїв помічника, і вони разом, освітлені м’яким синім світлом, припали до поверхні пагорба. Обоє при цьому не переставали вдивлятись у вогненні сфери, що підлітали все ближче.

Ось знову. «Ніч Четвертого липня», — тремтячи, подумав отець Переґрин. Він знову повернувся в той вечір, коли маленьким хлопчиком дивився, як небо розтинають спалахи, що розсипаються у вишині золотим дощем і гахкають так, що змушують дрижати тонкі, як весняний льодок, шибки. Тітки, дядьки, двоюрідні брати та сестри з відкритими ротами завмирають, дивлячись угору, ніби за велінням якогось зоряного дантиста. Кольори літньої ночі. І вогненні кулі, запалені добрим дідусем, рівно тримаються в його безмежно лагідних руках. О, вони були чудові! Рухомі приємним теплом, як крила бджоли чи оси. Вони і були схожі на ос, що слухняно лежали в коробці, чекаючи того буремного дня, коли їх дістануть, розправлять, як прапори — сині, червоні, білі — Вогненні Кулі! Коли Дідусь запалив маленьку свічку і тепле повітря наповнило осяяну зсередини тканину, священник побачив розмиті обличчя близьких серцю людей, котрі вже давно зітліли в порох. Дідові руки тримали це світляне видіння, не бажаючи його відпускати, бо з ним полетить у нéворіть ще один рік життя, ще один День незалежності, розтане ще одна часточка Краси. Та все ж здійнялися вгору ті вогненні кулі, все вище та вище, аж до теплих літніх сузір’їв. А з тихих ґанків за ними невідривно стежили сотні очей, на зіницях котрих виблискували червоні, білі і сині кольори. І несло ці кулі десь у глиб штату Іллінойс, вони пливли над ріками та сонними маєтками, щоби пропасти навіки...

Отець Переґрин відчув, як йому на очі навертаються сльози. Над ним ширяли, здавалось, тисячі шепітливих вогненних сфер. І ось ще трохи, і його за руку візьме блаженний, давно померлий дідусь, котрий теж вглядатиметься у Красу...

Але то був отець Стоун.

— Ходімо, отче, прошу вас!

— Я мушу поговорити з ними.

Отець Переґрин рвучко виступив уперед, не знаючи, що сказати, оскільки в своєму далекому минулому він лише подумки звертався до куль, говорячи: «Ви прекрасні! Ви прекрасні!». Зараз цього було б замало. Священник лише спромігся підняти обважнілі руки і гукнути їм увись, як він завжди мріяв: «Привіт!».

Але палаючі сфери і далі безгучно висіли, наче привиди в темному дзеркалі. Вони ніби застигли в повітрі: газоподібні, неймовірні, вічні.

— Ми прийшли з Господом, — знову звернувся отець Переґрин у вишину.

— Дурня, дурня, дурня, — повторював отець Стоун, кусаючи собі руку. — Богом вас прошу, отче, зупиніться!

Але світляні кулі вже попливли за пагорби і за мить зникли з визору.

Отець Переґрин ще раз погукав їх, і луна від його останнього погуку струсонула ближні вершини. Обернувшись, він побачив, як кам’яна лавина здійняла пилюку, на мить зупинилась і покотилася зі скелі, застугонівши тисячею камінних коліс.