Геловінське Дерево: повість ebook

Бредбері Р.

Геловінське Дерево : повість / Р. Бредбері ; пер. з англ. В. Вдовенка. — Тернопіль : Видавництво Бог­дан, 2025. — 112 с. — (Серія «Чумацький шлях»).

ISBN 978-966-10-0187-8

Text copyright © 1972, renewed 2000 by Ray Bradbury

Jacket art and interior illustrations copyright © 2015 by Gris Grimly

© Вдовенко В., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Серію «Чумацький шлях» засновано 2015 року

THE HALLOWEEN TREE

by Ray Bradbury, illustrated by Gris Grimly

Text copyright © 1972, renewed 2000 by Ray Bradbury

Jacket art and interior illustrations copyright © 2015 by Gris Grimly

Друкується з дозволу правовласника Ray Bradbury Literary Works LLC, c/o Don Congdon Associates, Inc

Переклад з англійськоїВячеслава Вдовенка

Ілюстрації Ґріса Ґрімлі

Дія цієї моторошної історії стрімко розгортається в ніч на Геловін... Восьмеро хлопчаків у пошуках свого зниклого товариша Піпкіна подаються до таємничого будинку з привидами на околиці містечка. Там вони натрапляють на височезного і примарного пана Курган-де-Савана, який пропонує друзям вирушити у подорож крізь час і простір, щоб розшукати Піпа. Принагідно дослідивши витоки святкування Геловіну, хлопці мають з’ясувати, що ж сталося з їхнім другом і чи вдасться його врятувати…

Розділ 7

З цими словами на вустах пан Курган-де-Саван зірвав зі стіни повітки великий клапоть! Він затріпотів у його руках оком тигра! Ще один здертий клапоть з іншого пошарпаного плаката виявився пащею лева!

Хлопцям почулося у ревінні вітру рикання Африки.

Вони кліпнули. Відтак рвонули. Задряпали нігтями. Заповзялися рвати руками. Видирали смуги, клапті, величезні сувої тваринної плоті, ікла, пронизливі очі, роздерті боки, закривавлені пазурі, хвости — і все це перепліталося, стрибало й верещало. Вся стіна повітки скидалася на заціпенілий древній цирковий парад. Вони пошматували його на клапті. І з кожним клаптем відривали кіготь, язик чи хиже котяче око. А під ними шар за шаром відкривався жахітний світ джунглів, незабутні зустрічі з білими ведмедями, полохливими зебрами, прайдами кровожерних левів, розлюченими носорогами, спритними горилами, які видираються на дерева перед світанком і вигойдуються там до сходу сонця. Тисячі диких тварин збилися в гамірні зграї, прагнучи вирватися на волю. Тепер, звільнені, у хлоп’ячих кулаках, пригорщах та оберемках, вони шелестіли на осінньому вітрі, доки хлопці мчали наввипередки з ними по траві.

І ось Курган-де-Саван вирвав старі штахетини з паркану, нашвидкуруч збив із них хрестовину повітряного змія, скрутив їх дротом, а потім відійшов на крок назад, аби прийняти паперові дари для змія, які хлопці шпурляли йому жмутками.

Він кидав їх на кістяк змія і, в снопах іскор, намертво прилютовував їх своїми ороговілими пальцями.

— Гей! — галасували від захвату хлопці. — Ви тільки гляньте!

Вони зроду-віку не бачили нічого подібного і не знали, щоби хтось отак, як цей Курган-де-Саван, умів одним щипком, хапанням, стисканням пальців поєднувати око й ікло, ікла і пащу, а пащу з рисячим хвостом. І все це, геть усе, напрочуд доладно поєднувалось у єдине ціле, у дивоглядний пазл, що втілив тваринний світ джунглів, який, звалившись сюди, потрапив у пастку, а тому дикі звірі завмерли, застрягли у клеї, заплутались у тенетах, проте картина все розгорталась і розросталась, набуваючи нових барв і звуків у світлі висхідного місяця. Ось іще одне кровожерне око. Ще одна голодна паща. Навіжений шимпанзе. Найскаженіший мандрил. Верескливий сірий сорокопуд! Хлопці підбігали з останніми клаптями жахіть, і ось уже повітряний змій готовий, його древній тулуб сплавлений ороговілими пальцями, від яких ще в’ється синій димок. Пан Курган-де-Саван запалив сигару від останнього вогника, видобутого зі свого великого пальця, й осміхнувся. І його усмішка подала Повітряного Змія у новому світлі — як Змія-руйнівника, сплавленого із тварин, таких страхітних і лютих, що їхнє ревіння заглушувало виття вітру і занапащало серця.

Курган-де-Саван був задоволений, та хлопці і поготів.

Позаяк Повітряний Змій чомусь нагадував...

— Овва! — здивовано вигукнув Том. — Та це ж птеродактиль!

— Що?

— Птеродактилі — це прадавні літаючі плазуни, що вимерли близько мільярда років тому, і відтоді їх уже ніхто ніколи не бачив, — пояснив пан Курган-де-Саван. — Сказав, як зав’язав, хлопче. Птеродактиль, а це він і є, віднесе нас за вітром чи то до Погибелі, чи то до Краю Світу, чи то до ще якоїсь милозвучної місцини. А тепер нумо за шворку, мотузку чи линву, і то хутчій! Хапайте й несіть!

Вони зірвали старий шнурок для білизни, натягнутий між повіткою та покинутою хатиною. Добрячих футів дев’яносто чи навіть довше мотузки вони принесли Курган-де-Савану, який пропустив її крізь свій кулак, допоки та не закурилася найсмердючішим димом. Відтак він прив’язав її до хрестовини велетенського Повітряного Змія, який тріпотів, наче заплутаний у сітях і витягнутий з води високий, незнайомий скат-манта. Він боровся з вітром за своє життя. Все ще лежачи на траві, тріпотів і борсався на хвилях припливного повітря.

Курган-де-Саван відступив, смикнув за шнурок — і  шуг! — Повітряний Змій злетів!

Він заходився ширяти над самісінькою землею на кінці шнурка для білизни, під німотно-звіриним натиском вітру, пірнаючи то в один бік, то в інший, то раптово шарпаючись догори і стаючи дибки, наче стіна, повна очей, чи щит із зубів, чи буремний вал крику.

— Не піднімається, не летить прямо! Хвіст, нам потрібен хвіст!

І тоді Том, так наче хтось його штовхнув, пірнув першим і вчепився у хвіст Повітряному Змієві. І повиснув. Змій врівноважився. І почав здійматися.

— Так, — вигукнув темний чоловік. — Оце ти, хлопче, розумака! Будеш кермувати хвостом! І ще, і ще треба!

І поки Повітряний Змій повагом підводив голову у стрімкий і холодний потік повітря, всі хлопці поперемінно, охоплені шаленою примхою та під’юджувані допитливістю, хапалися один за одного, видовжуючи хвіст. Ось уже Генрі-Генк, перевдягнутий Відьмою, схопив Тома за щиколотки, і тепер Повітряний Змій наростив собі розкішного хвоста з двох хлопців!

Відтак Ральф Бенґстрьом, сповитий як Мумія, спотикаючись об свої розвіювані вітром стрічки, задихаючись у своєму похоронному замотку, рвонув до них, підстрибнув і схопив Генрі-Генка за щиколотки.

Тож наразі у Хвості було вже троє хлопців!

— Стривайте! Я з вами! — крикнув Жебрак, під брудним вереттям якого насправді маскувався Фред Фраєр.

Він і собі, підстрибнувши, вчепився.

Повітряний Змій спурхнув вище. Четверо хлопчаків, що утворювали хвіст, гукнули, щоби хапалися й інші!

І Хвіст подовшав, коли хлопчак у костюмі Людиномавпи і собі вхопився за щиколотки, а за ним потягнувся Смерть-із-Косою, хоча й це було дещо необачно.

— Обережно з косою!

Коса впала і лежала в траві, як загублена посмішка.

Зате тепер двоє хлопців звисали, вчепившись у бруднуваті щиколотки, а Змій здіймався дедалі вище вгору, доки на його щоразу пишнішому хвості з лементом і вереском нанизувалися один за іншим восьмеро хлопчаків: останні двоє були Джордж Сміт, виряджений Привидом, та Воллі Бебб у костюмі Ґарґульї, що впала з даху собору.

Хлопці лементували від захвату. Повітряний Змій здійнявся в небо і… полетів!

— Егей!

У-у-ух! Змій гурчав як тисяча різних тварин.

Га-гах! Мотузка Змія, напнувшись, задеренькотіла на вітрі.

— Тс-с-с! — зашепотіли всі.

І вітер поніс їх усе вище і вище, до зірок.

А Курган-де-Савана, залишившись унизу, з благоговійним трепетом дивився на свою мудровану конструкцію, на свого Змія та своїх хлопців.

— Постривайте! — гукнув він їм.

— Нема коли, хутчій! — відгукнулися хлопці.

Курган-де-Саван чкурнув по траві, хапаючи косу. Його хламида затріпотіла на вітрі, немов крила, а тоді він підстрибом зринув у повітря і полетів.

Розділ 8

Повітряний Змій летів.

Хлопці звисали зі Змія, тримаючись за його тонкий, мов у ящірки, хвіст, то вихляючи, то звиваючись, то обертаючись, то ширяючи.

Вони репетували від захвату. Верещали від жаху, що сповнював їхні груди, забиваючи дух. На тлі місяця уповні вони здавались знаком запитання. Шугали над пагорбами, луками та левадами. Споглядали своє відображення в осяяних місяцем струмках, потічках та річках. Проносилися над верховіттями правічних дерев. Здійнятий їхнім летом вітрисько стрясав цілі державні скарбівні із золотим листям, що яскравим дощем падало вниз — на чорну, зарослу травою землю.

Вони пролітали над містечком і думали: «Егей! Зведіть-но очі! Ось ми де, ваші сини!»

А ще думали: «Егей, гляньмо вниз — десь там наші мами, тати, брати, сестри, вчителі! Агов, ось ми де! Егей, хто-небудь, побачте нас! А то нізащо не повірите!»

Зайшовши в останнє піке, Змій засвистів, задуднів, забарабанив разом із вітром і злетів над старим будинком та Геловінським Деревом, де вони вперше набачили Курган-де-Савана!

Віраж, пурхання, ковзання, ривок, сичання!

Змах їхніх розгойданих тіл змусив тисячу свічок тріпотіти, мерехтіти, мигтіти та шипіти від бажання розгорітися, тож усі гарбузи, що теліпались на гіллі, заледве не розгубили свої гримаси, позирки та посмішки, які майже згасли, перетворившись на нещасні тіні. Все Дерево на якусь мить згасло. А потім, коли Повітряний Змій заспівав у височині, воно спалахнуло тисячею нових гарбузових косих позирків, вишкірів, гримас і посмішок!

Чорні дзеркальні вікна будинку пантрували, як Змій віддалявся і даленів, доки всі вони — і Змій, і хлопчаки, і пан Курган-де-Саван — не перетворились на маленькі цяточки на овиді.

А відтак вони полинули вниз, у глибину Незнаної Країни, у царство Древньої Смерті і Дивних Років Жаскої Минувшини...

— Куди це ми? — вигукнув Том, вчепившись у хвіст Повітряного Змія.

— І справді, куди, куди? — вторували йому криками хлопці один за одним, один нижче за іншого.

— Не куди, а коли! — відрік Курган-де-Саван, обганяючи їх, і його довжелезна хламида надималася місячним вітром і часом. — За дві тисячі, вважайте, років до Різдва Христового! Піпкін там, він нас чекає! Я вже чую його дух! Летимо!

Тоді місяць заходився кліпати. Він склепив своє око, і залягла пітьма. Місяць кліпав дедалі швидше, зменшуючись, збільшуючись і знову зменшуючись. Допоки не промигтів тисячу разів, і в цьому мерехтливому світлі земля внизу змінювалась, а тоді п’ятдесят тисяч разів промайнули так стрімко, що годі було й намагатися оком вгледіти, коли місяць згасав і знову загорявся.

Аж ось світило припинило блимати і зависло незворушно.

А земля внизу змінилась до невпізнання.

— Погляньте! — промовив Курган-де-Саван, що висів у повітрі над ними.

І мільйон тигряче-левово-леопардово-пантерових очей Повітряного Змія поглянули вниз, як і хлопці.

Зійшло сонце, явивши їм...

Єгипет. Річку Ніл. Сфінкса. Піраміди.

— Одначе, — завважив Курган-де-Саван, — чи помічаєте ви якусь різницю?

— Овва! — відітхнув Том. — Тут же все новісіньке. Щойно зведене. А це означає, що ми направду промандрували в часі на чотири тисячі років назад!

І хоча, поза всяким сумнівом, у Єгипті, розпростертому внизу перед ними, пісок був справдешній, древній, зате камінь — щойно витесаний. Сфінкс, що простягнув свої левові лапи на золотавих пісках пустелі, був новісіньким і допіру народженим з лона кам’янистих гір. Це було величеньке левеня у сліпучому, яскравому блиску полудневого сонця. Якби сонце впало йому в лапи, то сфінкс би притиснув його, немов іграшкову вогнисту кулю.

А піраміди? Вони лежали внизу на подобу якихось чудернацьких кубиків — ще одна складанка-гра, якою бавилася жінка-левиця на ймення Сфінкс.

Повітряний Змій шугнув донизу, оминаючи піщані дюни, пролетів над однією із пірамід і поплив, наче його всмоктувала роззявлена паща гробниці, висіченої у невеличкій скелі.

— Агов, мерщій! — вигукнув Курган-де-Саван.

Замахнувшись рукою, він дав Змієві такого добрячого стусана, що хлопців струснуло, наче маленькі дзвіночки.

— Гей, не треба! — закричали вони.

Повітряний Змій здригнувся, шугнув, завис за десять футів над дюнами, а відтак струснувся, наче дикий пес, що хоче позбутися бліх.

Хлопці безпечно приземлилися на золотий пісок.

Змій розсипався на тисячі клаптів: очей, ікл, вересків, ревінь, слонячих сурмлень. Паща єгипетської гробниці всмоктала їх у себе, а разом із ними й Курган-де-Савана, що не тямився від реготу.

— Пане Курган-де-Саван, зачекайте!

Схопившись на ноги, хлопці рвонули, щоб крикнути у темну пащу гробниці. Тоді звели очі й розгледілись.

Вони опинилися у Долині царів, де зусібіч височіли величезні кам’яні боги. Пил струменів із їхніх очниць, як дивовижні сльози — сльози з піску та обвітреного каменю.

Хлопці, нахилившись, зазирнули у темну пащу гори. Коридори, схожі на пересохлі річища, провадили до глибоких усипалень, де покоїлися забинтовані мерці. Фонтани пилюки химерно відлунювали і шемрали десь милею нижче. Хлопці нашорошено прислухалися. У гробниці витала нудотна суміш прянощів з паприки, цинамону та зотлілого верблюжого перегною. Десь спала мумія, покахикуючи уві сні, поправляючи бинти, облизуючи губи сухим язиком, а тоді переверталась на інший бік, щоб подрімати ще з тисячу років...

— Пане Курган-де-Саван?! — покликав Том Скелтон.

Розділ 9

І з глибин сухої землі прошамкотів безтілесний голос:

— Курган-де-Ссссс-саван.

Щось викотилося і з ляскотом випурхнуло з мороку.

Довжелезна смуга тканини для сповивання мумій виткнулася на сонячне світло.

Немовби сама могила вистромила свій древній сухий язик, який ліг їм під ноги.

Хлопчаки витріщилися. Смуга полотна була завдовжки у сотні ярдів, і за їхнього бажання вони могли би піти по ній просто вниз, у потаємні глибини єгипетської землі.

Затремтівши, Том Скелтон обачливо торкнувся ногою жовтавої полотняної смужки.

Десь із усипалень війнув вітер:

— Нус-с-с-с-с!..

— Я піду, — заявив Том.

А вже за мить він, балансуючи на полотні, як на канаті, подався вниз і зник у темряві усипальні.

— Нус-с-с-с-с! — прошемрав вітер, що здіймався знизу. — Кожен з вас. Підходьте. Наступний. І наступний. І ще один, і ще один. Хутчіше!

Хлопці кинулися бігцем лляною доріжкою в морок.