Чернігів. Невигадані історії старовинного міста ebook

УДК 908(477.51-25)(091)

П31

Володимир Пилипенко

П31 Чернігів. Невигадані історії старовинного міста / Володимир Пилипенко. — Київ : Віхола, 2025. — 200 с. — (Серія «Життя»).

ISBN 978-617-8606-00-8

Чернігів — єдине давньоруське місто, де збереглися кургани. А в ­печерах, що в його межах, розташовані одні з найстаріших монастирів на Русі. Це міс­то, де легенди настільки тісно переплелися з історією, що вже увійшли в повсякдення.

Де в Чернігові знайти садибу із садом Михайла Коцюбинського та які таємниці приховує Спасо-Преображенський собор? Як виникло місто та які історії закарбовані у стінах древніх храмів? Що про Чернігів писав Грушевський та де заховані скарби Полуботка?

На ці та багато інших запитань дає відповіді історик Володимир Пилипенко. Проводячи віртуальну екскурсію містом, він, зупиняючись біля знакових споруд, розповідає про події, що змінили Чернігів, та людей, які творили його історію.

УДК УДК 908(477.51-25)(091)

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Володимир Пилипенко, 2025

© Яна Зіневич, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Це видання містить карту, за якою можна знайти всі згадані локації Чернігова.

Переходьте за ­посиланням, звертайте увагу на примітки та «шпильки» на берегах книжки.

Щасливої мандрівки!

Від автора

«Серед темних лісів і зелених лук, помережана широкими смугами мочарів і повільних замулених річок, дрімає нинішня Чернігівщина, здалека прислухаючись до гомону нового життя. І серед неї її старий історичний осередок, наша українська Равенна — ­Чернігів — задумано мріє про колишнє життя серед своїх старинних церков, музеїв і архівів — облишений новішою динамікою українського життя…»

Михайло Грушевський,

«Чернігів і Сіверщина в українській історії. Кілька спостережень, здогадів і побажань»1, 1928 рік

Минуло вже більше ста років відтоді, як Михайло Грушевський написав ці рядки про Чернігів. Але, здається, за цей час мало що змінилося: Чернігівщина надалі дрімає, а Чернігів так і не став динамічним містом. Може, це й на краще, адже місто має свій шарм. Сьогоднішній Чернігів зачаровує неквапливим ритмом життя, зеленими скверами, широкими вулицями та тисячолітньою історією. Після відвідин Чернігова в туристів лишаються приємні враження й емоції, по них вони повертаються знову й знову.

Текст, який ви тримаєте в руках, — це не історія ­міста. Ба більше, він таким і не задумувався. Це швидше можна назвати розповідями про життя міста. Але, як і будь-яка біографія, розповідь про життя міста — річ багатоаспектна. Вона мені нагадує чи то капустину, чи то цибулину — щось таке багатошарове. І коли почи­наєш знімати зовнішній шар, там усередині — ще один. І так буде тривати постійно, бо за кожною подією ­стоїть якась причина, а потім наслідок, що теж може стати черговою причиною для наступної події. А ще завжди є людський фактор. І як би нам не говорили про якісь об’єктивні історичні процеси чи явища, рішення діяти, як саме діяти чи не діяти взагалі приймає людина. Тож це моя розповідь про місто й людей, які жили в цьому місті, для цього міста й разом з ним.

Моя розповідь про історію Чернігова не претендує називатися науковим викладом. Натомість вона максимально суб’єктивна, адже я хотів би вам показати у своїй розповіді Чернігів таким, як його бачу я: крізь призму власних знань про місто та його мешканців, крізь призму пам’яток, що лишилися в місті, і тих, які не достояли до сьогоднішнього дня, через постаті людей, які змінювали це місто чи боролися зі змінами в ньому. Але вони, я певен, любили це місто. Адже щось робити для міста можна лише тоді, коли його любиш.

Книжка складається із кількох розділів, що умовно відповідають маршрутам прогулянок містом: прогулянка Дитинцем — головним районом середньовічного Чернігова, прогулянка «за міськими стінами», прогулянка сучасним центром міста… Звісно, це не означає, що ви не можете обрати собі шлях самостійно чи скомбінувати із запропонованих варіантів. Я намагався звернути увагу читача на найцікавіші, на мою думку, об’єкти, які можна оглянути під час такої прогулянки. І, вочевидь, перелік пам’яток, людей та подій з історії Чернігова, які я згадую, геть не вичерпний. Поза моєю увагою лишилося ще багато цікавого. Лишилося з об’єктивних причин: неможливо описати все й про все.

Історія Старого міста, або Дитинця, в Чернігові

Дитинець, Вал, Фортеця, Цитадель — це все про одне й те ж місце, історичний центр Чернігова. Цікаво, що його ніколи не називають Старим містом, хоча це і є найстаріший район Чернігова. Для туристів і для чернігівців цей район — це, перш за все, парк. Його висадили, коли перебудовували місто після Другої світової. Від колишніх споруд — а тут стояли житлові та адміністративні будівлі — нічого не лишилося. Зараз у парку збережені найцінніші пам’ятки архітектури: тут можна побачити зразки візантійської архітектури XI ст., давньоруський храм XII ст., цивільні споруди XVII та XIX ст. І все це оригінали. Але краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Проте перед початком нашої прогулянки Дитинцем древнього Чернігова, щоб краще розуміти історичне значення пам’яток, які ми оглянемо, слід зробити невеличкий відступ в історію міста.

Злет, занепад і відродження, або Галопом по історії міста

Якщо в історії Чернігова спробувати виділити періоди найбільшого злету, багатства, слави й могутності, то, безперечно, це буде давньоруський час. Чернігівські історики, а вслід за ними й екскурсоводи люблять розповідати, що Чернігів був одним із найбільших міст Східної Європи в часи Середньовіччя. Так воно й було, і під час прогулянки містом ми постійно будемо натикатися на свідчення тієї величі. Перш за все, це середньовічні храми й монастирі, більшість яких діє і донині. Проте розквіт Київської Русі, а з ним і Чернігова, був перерваний монгольською навалою 1237–1240 років. Після цього в розвитку міста був спад, що називають темними віками. Це період від занепаду давньоруського Чернігова приблизно до отримання магдебурзького права, хронологічно це десь від кінця XIII — початку XIV ст. до початку — першої половини XVII ст. Це були справді темні часи в історії міста. Восени 1239 року Чернігів упав під натиском монгольського війська. Місто було майже повністю спалене, населення майже не лишилося. Сліди цього погрому археологи фіксують на всій території давньоруського міста. Дослідники довго дискутували, чи лишилося хоч щось від міста після монголів, чи Чернігів був збудований наново. Але археологічні дослідження дали можливість стверджувати, що якась невеличка частинка населення все ж таки лишилася й життя в місті не переривалося. Хоча на той час це навряд можна було назвати містом. Дуже приблизні обрахунки археологів (адже інформації обмаль і методики недосконалі) нам дають такі цифри: площа міста скоротилася приблизно із 460–500 га до 12 га, а населення з 18–20 тисяч — до кількох сотень. Звісно, у таких умовах говорити про розвиток міста недоречно. Точніше буде описати цей час словом «виживання».

Після монгольської навали землі Київської Русі поступово розтягли собі сусіди. Чернігів потрапив спочатку до складу Великого князівства Литовського, а на початку XVI ст. — до Московії. Ще майже через століття його завоювала польсько-литовська держава Річ Посполита. І саме із цього часу, на мою думку, розпочинається поступове відродження міста. Цей період в історії Чернігова я називаю Ренесансом міста, він припав на другу половину XVII — перші декади XVIII ст. Про нього зазвичай менше говорять, хоча в Чернігові збереглося досить багато пам’яток, що свідчать про новий злет міста. Це історія, до якої в прямому сенсі слова можна доторкнутися. Те, що на початку XVII ст. розпочалося відродження Чернігова, не означає, що до того часу місто стояло пусткою і тут нічого не відбувалося. Звісно, це не так. Місто поступово, хоча й дуже повільно, відновлювалося після монгольського руйнування. Не сприя­ла цьому й часта зміна державної приналежності, адже такі речі відбуваються в результаті воєн, а це — додаткові руйнування. І навіть якщо вони не зачіпали саме місто, то зазнавала втрат околиця міста, та й економіка регіону в цілому. А місто не могло нормально розвиватися, якщо регіон перебував в економічному занепаді й не було достатньо ресурсів для розвитку міста.

1610 року Чернігів захопило польське військо на чолі з київським підкоморієм1 Самійлом Горностаєм. Завоювання Чернігова не було головною метою походу, ставки були значно вищими. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. Московське царство переживало складний період, що увійшов в історію під назвою Смута. Король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза вирішив скористатися моментом, коли на московському престолі не було спадкового правителя, бо Рюриковичі вимерли, а державу почало лихоманити, та посадити на престол самозванця, який був би маріонеткою в його руках. Польський король зібрав чисельне військо із найманців, добровольців, українських козаків та всіх, хто хотів нажитися на грабунку Московії. Розпочалася гібридна війна Речі Посполитої проти Московії. Так! Цю форму війни придумали не у XX ст., її активно використовували впродовж століть. Перша спроба такої війни проти Московії спочатку була вдала, тоді царем вдалося проголосити самозванця, а трохи згодом москалі його вбили. Потім була спроба номер два, потім — номер три. Зрештою у 1613 році московські бояри обрали собі нову царську династію — Романових, відбилися від чергової інтервенції, і Варшаві довелося домовлятися. У 1618 році в селі Деуліно, що біля ­Москви, поляки та росіяни уклали Деулінське перемир’я. Крім інших умов, відбувся обмін територіями на більш вигідних для Речі Посполитої умовах, і до складу польсько-литовської держави de jure перейшов Чернігів. Хоча de facto це відбулося ще в 1610 році.

Позаяк Москву не дуже влаштовували умови Деулінського перемир’я, польсько-московський кордон тепер пересунувся далеко на схід, а Смоленськ, стратегічно важливе для оборони Москви місто, теж було втрачене, тож ніхто особливо не плекав надії на довготривалий і надійний мир між двома державами. Тож для Варшави це ставило нове завдання — якнай­швидше й найефективніше приєднати новоотримані території, організувати ефективну систему оборони на цих землях та здобути підтримку місцевих жителів, особливо політичних еліт.

До речі, Смоленщину та Чернігівщину, яку приєднали до Речі Посполитої, у тогочасних політичних дискусіях, виступах державних діячів та різних текстах називали «рекуперованими землями» — тобто повернутими назад. Такі терміни в політичному дискурсі можна вважати польським варіантом концепції «збирання історичних земель», яку активно використовувала Москва в зовнішній політиці, мотивуючи нею свої загарбницькі війни проти сусідніх держав. Цікавинка ж у тому, що Чернігів ніколи до 1610 року не перебував у складі Польщі, проте якийсь час був у складі Великого князівства Литовського. Оскільки Річ Посполита постала з об’єднання Польського королівства та Великого князівства Литовського, це давало підстави для польських «політтехнологів» XVII ст. стверджувати, ніби Варшава має право на Чернігів.

Із початком козацької революції середини XVII ст. Чернігів стає центром Чернігівського козацького полку, що дає додатковий імпульс розвитку міста. Але вже з 1710-х років розпочинається поступове обмеження Московією самоврядування міст Гетьманщини та приєднання до імперії. Цей процес завершився наприкінці XVIII — на початку XIX ст., коли Гетьманщина остаточно втратила автономію і стала частиною Російської імперії. Від початку XIX ст. Чернігів перетворився на провінційне місто. Тут діяли навчальні заклади, відомі монастирі та храми, тут творили музику та літературу. Але, на мою думку, XIX–XX ст. — це час відносно спокійного життя в Чернігові. І під час прогулянки містом ми обов’язково до цього періоду повернемося.

Подивитися на місто з висоти власного зросту: про що розповідає скульптурна група на Валу

Після того, як ми галопом пробіглися по історії, розпочнемо нашу прогулянку Валом, або Дитинцем древнього міста. І перше, що ви побачите, — це макет міста та скульптурну групу при вході до парку. З макетом міста все зрозуміло — він наочно демонструє, як виглядав Чернігів на початку XVIII ст. Час обраний не випадково, адже найстаріша збережена мапа Чернігова — «Абрис Чернігівський» — датована 1706 роком. До неї я ще неодноразово буду повертатися. Отже, з усього, що ви бачите на макеті, зараз лишилося тільки чотири об’єкти: Спасо-Преображенський та Борисоглібський собори, частина колегіуму та будинок родини чернігівської козацько-старшинської родини Лизогубів. Уся решта історичної забудови була знищена часом, пожежами, війнами та перебудовами.

А тепер зверніть увагу на чотири пам’ятники навколо макета, всі вони — є важливим постатями для історії міста. Вони розділені на дві групи, відповідно до найвизначніших періодів існування Чернігова — давньоруського та козацького. Перший пам’ятник присвячено Мстиславу Володимировичу — засновнику й першому князю Чернігівського князівства. Статуя зображує князя як воїна, він у бойовому обладунку. Позаяк ми не знаємо, як достеменно виглядав князь, то шукати портретної схожості там не варто, та й меча такого в князя точно не було. Проте це пам’ятник, а не історична реконструкція. Праворуч від князя — фігура монаха з книжкою в руці. Це — Нестор Літописець, це він у своїй «Повісті врем’яних літ» вперше згадав Чернігів у розповіді про похід князя Олега на Константинополь та угоду 907 року з Візантійською імперією. До речі, сучасні історики скептичні щодо цього літописного повідомлення, бо воно не підтверджується жодним іншим синхронним джерелом — ні візантійським, ні європейським, ні східним. І, звісно, ми теж не уявляємо, як насправді виглядав Нестор.

Натомість зовнішність двох героїв козацького часу — тих, які стоять ліворуч — ми добре уявляємо. Перший пам’ятник — полковнику Чернігівського козацького полку Мартину Небабі, а другий — архієпи­скопу Чернігівському та Новгород-Сіверському Лазарю Барановичу. Із цими двома діячами пов’язують від­родження Чернігова в другій половині XVII ст. І якщо полковник Небаба не встиг розбудувати місто, бо загинув у ході козацької революції, то Лазар Баранович кілька десятиліть очолював церкву на Чернігівщині й для міста зробив дуже багато.

І обов’язково подивіться під ноги. Навколо макета розміщені медальйони з гербами Чернігова в різний час. Це окрема історія, адже вони не випадкові, у кожен історичний період герб ніс зрозуміле для містян послання. Першим офіційним гербом Чернігова стало зображення святого Владислава з хоругвою в руці, що було надане місту 1623 року разом із привілеєм на магдебурзьке право. Вибір малюнка на герб чернігівського магістрату не був випадковим. Очевидно, що королівська канцелярія, що займалася підготовкою магдебурзького привілею, добре орієнтувалася в місцевій геральдичній традиції. Однак вибір зупинився не на традиційних руських гербах. Варшава — а на той час Чернігів був у складі Речі Посполитої — відкинула варіанти із чорним двоголовим орлом, хоча саме він був зображений на гербі Чернігівського воє­водства. Натомість місто неочікувано отримало на герб святого католицької церкви. І хоч це було дивно для містян, але це не була випадковість. Які ж цілі переслідувала королівська влада, надаючи Чернігову настільки чужий герб? Їх було кілька. Перш за все, релігійна пропаганда, адже Чернігів був суто православним містом, що потрапило до складу католицької Польщі, тож місцевих жителів треба було привчати до думки, що тепер у місті з’явиться і якась кількість католиків. І вони не просто з’явилися — їм передали майже всі міські храми. Другою метою була королівська родинна пропаганда: у короля Сигізмунда ІІІ був син Владислав, який вважався управителем Чернігівщини та Смоленщини, що 1618 року були від’єднані від Московії. Окрім того, король готував свого сина до передачі влади після себе, і такий герб якнайкраще відповідав цим цілям. Логіка була досить простою: регіоном керує Владислав, на гербі у вас Влади­слав, вашим наступним королем має стати Владислав. Зі зміною влади з польської на козацьку в середині XVII ст. місто не стало змінювати герб і використовувало зображення святого Владислава наступні майже 150 років.

На початку XIX ст. російська імперська влада остаточно знищила магдебурзьке право, разом із ним ліквідували й старий герб. Новим гербом Чернігова став чорний одноголовий орел із золотим хрестом у лапах. Слід зауважити, що цей «новий» герб не був для Чернігова новим, адже його використовував Чернігівський козацький полк протягом усього часу існування.

Принципові зміни в геральдиці відбулися із захоп­ленням більшовиками влади в Україні, коли були скасовані міські герби й наступні пів століття міські адміністрації використовували різні печатки. Аж наприкінці 1960-х було вирішено відновити міські герби. Тоді провели відповідні конкурси й затвердили герби міст, на яких з’явилися шестерні, колінвали, колби, трактори та багато іншого, що жодним чином не було пов’язане із геральдичною традицією. Новий радянський герб Чернігова, затверджений 1969 року, містив зображення історичної гармати з Валу як символу фортеці, реторти та шпулі з нитками — символів промисловості, річки Десни та колоска, що мав символізувати сільськогос­подарське спрямування економіки області. Колоритно, але геть не історично!

Зі здобуттям незалежності радянського герба позбулися, і тоді постало питання: так а яким має бути герб міста? Варіантів було два: магдебурзький святий Владислав чи козацький чорний орел. Обрали орла. Його причепурили, гордо розправили крила, перевірили, щоб не було якихось геральдичних помилок, і сьогодні в Чернігові всюди можна зустріти зображення чорного орла із золотим хрестом у лапах: на листівках, візитках, на стіні міської ради й, звісно, на міському прапорі. Цей герб поєднав різні періоди історії Чернігова, від давньої Русі — до сьогодення.

Як Чернігів виникав та скільки йому років

Для кожного міста момент його заснування — це символічний початок відрахунку історії, предмет особливої гордості. Але далеко не завжди ми маємо досто­вірну інформацію про виникнення міст, особ­ливо якщо йдеться про давньоруські часи. І тоді послуговуються іншими джерелами, що не завжди науково достовірні…

При в’їзді до Чернігова стоїть красивий пам’ятний знак із написом «Чернігову 1300», саме він зустрічає всіх гостей міста. Хтось сприймає його як підкреслення віку міста, а хтось — як рік заснування. Скільки ж насправді років Чернігову, коли він виник? Такі, здавалося б, прості запитання й досі не мають відповіді. Звідки взагалі взялися ці 1300 років?

Чернігів завжди вважався одним із найдавніших міст Русі. Цьому сприяли й важливе політичне та економічне значення міста в Київській Русі, і ранні згадки в писемних джерелах, і значна кількість найдавніших пам’яток києворуської архітектури. Однак протягом століть ніхто не пробував назвати більш-менш точну дату заснування міста. Всі дослідники обходилися загальними фразами та цитували «Повість врем’яних літ», де згадується, що київський князь уклав 907 року угоду із Візантією, за якою греки погодилися платити данину головним містам Київської Русі. Звідси робили висновок, що Чернігів на початку Х ст. був другим головним містом Русі, оскільки в переліку згадувався на другому місці після Києва. І, вочевидь, до того моменту, згаданого в літописі, мав ще пройти певний час, за який місто встигло б досягнути таких висот.

Ситуація зі з’ясуванням часу заснування міста почала змінюватися в 1980-ті, бо виникло політичне замовлення на давню дату. Тоді 1982 року гучно відсвяткували 1500-ліття Києва. І хоч сьогодні більшість істориків та археологів не погоджується з такою датою, та на той момент у пріоритеті була політична доцільність, а не історична достовірність. Отже, постало й питання дати заснування Чернігова. Для цього 1984 року провели розкопки на Валу та на Єлецькій горі, виявили рештки будівель та кераміки, що відносилася до колочинської та волинцівської археологічних культур і датуються V–VII та VIII–IX ст. н.е. відповідно. Це разом із висновками Бориса Рибакова, які він зробив після розкопок у Чернігові 1946 року, дало історикам можливість припустити, що культурний шар поселення на правому березі Стрижня2 перерос­тав у шари пізніших періодів безперервно. А отже, поселення, що існувало тут, не зникало. Воно було розміром до 350 на 150 метрів і, ймовірно, мало укріп­лення. Подальше розростання Чернігова в середині VIII ст. історики пов’язують із протистоянням молодої Київської держави та Хозарського каганату, що конт­ролював частину земель сіверян та проводив активну експансію на інші слов’янські землі.

Професор Михайло Брайчевський спробував ще більше заглибити дату виникнення Чернігова. Проаналізувавши текст літописного повідомлення про договір між Руссю та Візантією 907 року, він припустив, що Нестор помилився й насправді це договір 860 року між київським князем Аскольдом та Візантією. Для Чернігова ж це означало, що вже в середині ІХ ст. він згадувався другим після Києва містом Русі. Тобто історію міста «посунули» вглиб ще на пів століття.

Ось із цієї теорії і виникло припущення, що Чернігову близько 1300 років, про що й прозвітували дослідники. І це влаштувало усіх: археологи та історики отримали фінансування досліджень, місто — офіційний вік і статус одного з найстарших міст Східної Європи та додаткові преференції під час розподілу бюджетних коштів.

Пройшло кілька десятиліть, а й досі не вщухають суперечки щодо віку Чернігова. Адже сам факт існування поселення на території Дитинця не означає, що вже в VII ст. тут було місто, та й довести безперервність існування поселення від VII до Х ст. дуже складно. Проте цього разу рішення приймалися у високих кабінетах влади, а не в лабораторіях археологів…

Уздовж колишньої міської стіни

Від макета чернігівської фортеці розпочнемо прогулянку власне територією колишньої фортеці. Пропоную рухатися головною прогулянковою алеєю, вздовж головного в’їзду до Чернігова. І одразу ж пильно дивіться під ноги: метрів за 50 від макета фортеці, просто посеред алеї, цеглою викладено восьмикутник. От із нього й почну розповідь.

Міста в давні часи виглядали не так, як зараз. Перш за все, вони були значно меншими. Хоча Чернігів і був одним із найбільших міст Східної Європи часів Середньовіччя, до масштабів сучасних міст йому було далеко. У багатьох містах Європи давні мури — це туристичні пам’ятки. І це ще одна відмінність: міста були ізольованими від зовнішнього світу, вони мали стіни, були оточені ровами й валами. Кожен міський район мав власну систему фортифікацій, мав одну чи кілька брам, що робило його досить незалежним під час оборони ­міста. У Чернігові ні міські стіни, ні брами не збереглися. Вони були дерев’яними, тож їх розібрали наприкінці XVIII ст. Проте з описів та карт ми знаємо, де вони були і як виглядали. Тому на початку алеї викладено контур головної брами, що вела до Дитинця міста. Із документів відомо, що впродовж XVII–XVIII ст. вона мала дві назви — Київська або Любецька. Можна припустити, що назва не змінювалася з давньоруського часу, адже до брами завжди підходила дорога з Києва й звідти ж розпочиналася дорога до Любеча — одного з важливих міст Чернігівського князівства. На підставі археологічних, візуальних і текстових джерел Олександр Бондар так реконструював зовнішній вигляд Любецької брами:

«Так, Любецькі ворота захищалися проїзною двоярусною дерев’яною вежею, перед якою розташована насипна земляна конструкція у вигляді трикутника із заокругленими кутами, що примикає до земляного валу. Загалом, така конструкція являє собою щось середнє між п’ятикутним бастіоном та округлою куртиною3. Подібні фортифікаційні елементи майже не зустрічаються на Правобережжі, вони характерні тільки для Сіверщини та деяких міст і фортець Слобожанщини, де західноєвропейські впливи були набагато меншими, ніж на Поділлі та західноукраїнських землях»2.

Проїзд у брамі завжди був вузеньким, адже так його швидше можна заблокувати й легше захищати. Тому головну браму до чернігівського Дитинця не слід уявляти великою і широкою. Від брами йшли дерев’яні міські стіни, що мали типову конструкцію: були збудовані з колод, мали два яруси, знизу були підсипані земляними насипами. Така конструкція з незначними змінами проіснувала до часу, коли почали активно використовувати гармати. Тож на початку XVII ст. для покращення обороноздатності довелося дерев’яні стіни обсипати землею, оскільки з появою гармат вони виявилися неефективними й вже не могли надійно захистити від ворога. Після багатьох експериментів інженери дійшли висновку, що найкраще від гармат захищають земляні вали, та й будувати їх значно швидше й дешевше, ніж дерев’яні.