Час народжуватися. Повитуха в українській культурній традиції ebook

УДК 392.12(=161.2)-029:82

Б84

Боряк Олена

Б84 Час народжуватися. Повитуха в українській культурній традиції / Олена Боряк. — Київ : Віхола, 2025. — 296 с. — (Серія «Наукпоп»).

ISBN 978-617-8606-85-5

Книжка етнологині Олени Боряк присвячена унікальній постаті в історії української традиційної культури — сільській бабі-повитусі. Повитуха, або родопомічниця, не лише допомагала провести пологи та подбати про жінку і дитину, а й навіть віщувала долю новона­роджених та отримувала від священника імʼя для малечі. Така традиція в українських селах зберігалась аж донедавна.

У книжці зібрано нотатки з етнографічного поля про історію повсякдення, у якому ритуальні дії, прикмети, молитви, замовляння та заборони ще впливали на навколишній світ. Живі оповіді жінок про власний, з бабів-прабабів переданий, досвід народження дитини відхиляють завісу над незбагненним актом початку нового життя.

УДК 392.12(=161.2)-029:82

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Олена Боряк, 2025

© Христина Валько, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Сороковим роковинам Чорнобильської трагедії присвячується

Підготовлено до друку за сприяння Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Державного агентства України з управління зоною відчуження

Представлені тексти спираються переважно на матеріали інтерв’ю, проведених у селах Українського Полісся.

Унаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року 76 населених пунктів на території Київської та Житомирської областей зазнали інтенсивного радіо­активного забруднення. Ці території були визнані зоною відчуження, мешканці примусово відселені, а самі селища — знято з адміністративного обліку.

У книжці вміщено оповіді мешканців 16-ти населених пунктів — із тих, що зникли назавжди. Зокрема, це села Київської області:

Чорнобильського району — Залісся, Рудьки, Корогод, Іллінці, Лелів, Оташів, Черевач, Чистогалівка;

Поліського району — Грезля, Денисовичі, Луб’янка;

села Житомирської області:

Народицького району — Звіздаль, Хрипля, Шишелівка;

Овруцького району — Стовпичне, Делета.

Ця книжка є своєрідним меморіалом незнищéнній духовній культурі Українського Полісся.

Умовні позначення джерел

Музей-архів Українського Полісся — Музей-архів народної культури Українського Полісся Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Державного агентства України з управління зоною відчуження

Архівні фонди ІМФЕ — відділ Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

Етнографічний образ сучасної України — Етнографічний образ сучасної України. Корпус експедиційних фольклорно-­етнографічних матеріалів. Т. 3. Родильна обрядовість / голов. ред. Г. Скрипник / уклад. О. Боряк, О. Васянович, О. Щербак; НАН України; ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. Київ, 2016. 472 с.

URL: https://www.etnolog.org.ua/pdf/stories/spadshchyna/2016/obryad.pdf

Умовні скорочення

ДНЦЗКСТК — Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Державного агентства України з управління зоною відчуження

ІМФЕ — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

респ. — респондентка, респондент

Умовні скорочення адміністративних одиниць

АР Крим — Автономна Республіка Крим

Влн. — Волинська область

Внц. — Вінницька область

Днп. — Дніпропетровська область

Днц. — Донецька область

Жтм. — Житомирська область

Зкп. — Закарпатська область

Зпр. — Запорізька область

І.-Фр. — Івано-Франківська область

Квс. — Київська область

Крв. — Кіровоградська область

Лвв. — Львівська область

Лгн. — Луганська область

Мкл. — Миколаївська область

Одс. — Одеська область

Плт. — Полтавська область

Рвн. — Рівненська область

Смс. — Сумська область

Трн. — Тернопільська область

Хмл. — Хмельницька область

Хрк. — Харківська область

Хрс. — Херсонська область

Чрв. — Чернівецька область

Чрк. — Черкаська область

Чрн. — Чернігівська область

Слово від авторки

«Хата з дітьми — базар, а без них — кладовище…»

Кажуть, ніщо так не заохочує жінку до розповіді, як питання про обставини її пологів. Вона пам’ятатиме найдрібніші деталі — і про те, як схопило, і як кликала по допомогу, і як діставалася до пологового будинку, і про перші миті в передпологовій палаті, й акушерське крісло, і своє йойкання під настійливий вигук мєдичок: «Тужся! Тужся!» — і перший крик немовляти, і полегшений віддих акушерки.

Про що оповідають жінки-селянки на схилі своїх років мені, професійній етнологині, про те, як народжували дітей? Якими вони були — пологи у власній оселі, без сільської хати-родільні, викликів швидкої, метушні людей у білих халатах, акушерського крісла? Хіба лише про радість полегшення після першого лементу дитинчати?

Повивальна справа мала підстави для розвитку та вдос­коналення в будь-якій частині світу, й українські терени тут не були винятком: діти народжувались повсюдно й в усі часи. Прихід дитини може розглядатись і як зведення народно-медичних знань (вагітність, пологи, післяпологовий догляд за матір’ю та дитиною, дитячі хвороби тощо), і як комплекс складних дій обрядового характеру (прилучення дитини до світу живих/родини/громади; очищення, шанування-дарування повитухи/батьків/кумів), і як складник сімейно-обрядового циклу, а також календарних обрядів… А проте пологи завжди сприймалися не стільки як медичний факт, а як промисел Божий. Це був завжди утаємничений акт початку життя, містична подія, що супроводжувалася особливими молитвами, формулами-побажаннями, замовляннями, обрядовими діями із залученням цілої низки ритуальних предметів і символів.

Усім цим комплексом знань сповна володіла баба-­повитуха. Саме вона опинялася поруч із породіллею, яка не залишалася без підтримки та допомоги. На Черкащині (с. Попівка Звенигородського р-ну) й до сьогодні згадують повитуху Явдоху Кучеряву, яка бабувала ще на початку ХХ ст. Біля її хати завжди стояли підводи. Переказують, що навіть пани посилали за нею. Оплата за роботу була мізерною, але такою частою, що повитуха розбагатіла. Платили їй натурою: бідні — хлібиною і рушником, багатші — відрізом полотна, міркою борошна, шматком сала. Кожна молодиця при надії заздалегідь готувала подарунок для Глухої баби, як її називали односельці1.

Пропоную вашій увазі цитату із ще одного спогаду, також записаного на Черкащині:

«Її везли, бабку Катерину — її везли на возі, у вишитій сорочці. Це така краса, не можу вам передати! Це було після війни. Вона відійшла в 50-ті. У нас уже лікарня була. <…> Вона сама заповіла: трошки прядива їй покласти, і пояс її, цей, що вона форму носила українську, і намисто. Не пояснила чому. І так і поклали. Дуже гарно її хоронили. Багато людей прийшло. Вона так і заповіла. Нічого вона не брала, вона тільки казала: “Я як умру, щоб усі прийшли мене хоронить”. То дуже багато було людей, може, як за Брежнєва» (с. Тальянки Чрк.)2.

У с. Халеп’я бабуся, чорнобильська переселенка, розповіла мені про сільську повитуху Катерину, яка померла 1947 р. у віці 105 років, принаймні 35 з яких вона бабила. За спогадами, на її похорон зійшлося ледь не все село, адже «онучків» мала «страшне», і жодної дитини під час пологів не втратила3.

Ці факти не є унікальними. У штаті Алабама (США) досі пам’ятають про повитуху місіс Сміт. Відомо, що за свій вік вона прийняла близько 3 тис. дітей, жодного разу не втратила породіллі, і лише кілька разів — дитину4. Повитуха на прізвище Хопкінс із Вілтона (Велика Британія), яка померла 1767 р., протягом своєї 45-річної родопомічної діяльности прийняла пологи в 10 тис. жінок. Неймовірність цієї цифри може бути підтверджена з іншого джерела — епітафії на могилі повитухи Крев(померла 1817 р.) з Англії, на якій вирізьблено: за 40 років своєї повивальної практики вона прийняла 9730 дітей (близько 20 пологів на місяць)5. Власне, складається враження, що цим показникам немає межі: за повідомленням зі штату Нью-Мексико (США), 70-річна повитуха Єзузіта Арагон протягом свого життя прийняла близько 20 тис. пологів6. Я не в змозі перевірити ці цифри, проте й спростовувати їх бажання не маю.

У давні часи не існувало іншої родопомочі, аніж жіноча, і допомога під час пологів була ділом винятково повитух. Баби-повитухи на ім’я Шіфра й Пуа (Фуа) згадуються в Біб­лії. Вони відмовилися виконати наказ єгипетського царя:

«Як будете бабувати єврейок, то дивіться на порід: коли буде син, то вбийте його, а коли це дочка, то нехай живе. <…> Але баби-повитухи боялися Бога і не робили того, і за чесноту “Бог чинив їм добро”» (Книга Вихід, 1: 15–20).

Одне з найперших письмових свідчень про спеціальну допомогу під час пологів знаходимо також у Старому Завіті (1800 р. до н. е.), де йдеться про народження Беньяміна (Benjamin). За припущеннями вчених, у тексті згадується саме повитуха, яка заспокоювала породіллю, проводила мануальний вислід вагіни, навіть визначала стать дитини ще до її появи7. Людина рухалася вперед у справі пізнання механізмів «плодовигнання», спираючись не стільки на досвід, скільки, як видно, на інтуїцію, фантазію, прозріння. Відкриття в цій сфері траплялися порівняно рідко, незважаючи на споконвічність факту народження дитини, його повсякчасну присутність в історії людства.

Щодо українських теренів, то маємо письмові свідчення про особливі прикмети-віщування майбутньої долі дитини при її народженні, що сягають щонайменше ХІ ст. Ідеться про Всеслава Брячиславича, князя з династії Рюриковичів, який, за легендою, народився «у сорочці [плодовому міхурі] через волхвування». Як оповідається в «Повісті временних літ», «…коли мати народила його, у нього на голові була виразка. І сказали волхви матері його: “Цю виразку на голові його пов’яжи пов’язкою, і хай носить її до кінця життя свого”. Її носив Всеслав на собі до смертного дня свого». За словами літописця, саме через це він був немилостивий до кровопролиття8.

У тексті-тлумаченні питань релігійного та канонічно-­догматичного характеру, відомого під назвою «Вопрошания Кирика, иже вопроси епіскопа Нифонта и инех» (ХІІ ст.), що слугував зразком для узаконених церковних визначень, також згадується про народження дітей за участю повитух із відверто негативним ставленням до них, адже питання ставилося так: «Аще то бабят, а тем повеле на 5 лет отлучити от церкви»9. За давньоруських часів про бабу-повитуху згадано в іншому контексті — у сповіді, де йдеться про «витравлювання плода»: «Стравливала ли дети (себе) с бабами? — Запечатали ли еси дети в себе? — Или позвала к себе врожениц (и) испортила еси детя зелием в матерне оутробе?»10. Нарешті, у ХVІІ ст. гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький висунув звинувачення проти повитух, про що нагадують рядки з Malleus Maleficarum: «…мнил на них то, что оне ево гетмана и жену ево портили и чахотнию болезнь на них напустили. Да он же, Кирила сотник, мне, Ионе, сказывал: “Носютца де у нас в Гадиче слова, будто де те же бабы выкрали у гетьмановой жены дитя из брюха”»11.

В Україні давня система родопомочі за участю баби-­повитухи законсервувалася й продовжувала функціонувати майже до кінця ХХ ст. Причина цього полягала не в тому, що протягом двох останніх століть реформатори «повивальної справи» для втілення своїх медичних проєктів докладали недостатньо зусиль як інтелектуальних, так і матеріальних. Комплекс різних чинників відтермінували впровадження нових стандартів пологів. Корені надзвичайної живучости народного інституту родопомочі в особі повитухи можуть бути пояснені обставинами історичного буття: економічними потрясіннями, війнами, насильницькою колективізацією, а згодом — Голодомором, тяжкими умовами примусової селянської праці. Хоча ефективність нововведень великою мірою залежала й від ступеня збереженості традиційного способу життя в тому чи іншому регіоні, наприклад: у селах Полісся та Карпат до 1970-х рр. (а подеколи й пізніше, аж до 1990-х рр.) допомогу жінці-породіллі надавала повитуха, а не акушерка.

Відтак неспростовним залишається факт — потаємна сфера «домашньої» родопомочі довгий час залишалась винятково в компетенції жінок. Це була, по суті, «підпільна», звична, повсякденна, а тому непомітна у своїй пересічности сфера, в якій повитусі довгий час вдавалося зберігати відносну «автономність», незалежність у своїй справі, «некерованість», «безконтрольність», а отже, вона була поза певними нормами, і загалом поза системою охорони здоров’я, запровадженою державою.

* * *

Ця книжка писалася легко й швидко, але «виношувалася» (чи радше «виходжувалася») не одне десятиліття. У ній — і незліченні експедиційні виїзди безмежними обширами України, і блукання сільськими вулицями у відчайдушному пошуку респонденток, і несміливе стукання у двері котроїсь хати, щоразу з надією на те, що за ними на мене чекає незвичайна оповідачка.

Моя наукова доля щаслива. Це трудні пошуки «своєї теми» в колі блискучих науковців: спочатку у відділі етнографії (згодом — Українського етнологічного центру) Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Тадейовича Рильського НАН України (далі — ІМФЕ), а потім — Державному науковому Центрі захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (далі — ДНЦЗКСТК) Міністерства надзвичайних ситуацій України (з 2011 р. — Державного агентства України з управління зоною відчуження), створеного неймовірною енергією заслуженого працівника культури України Ростислава Омеляшка. Так я віднайшла своє справжнє покликання — науку під назвою етнологія (етнографія, народознавство, культурна антропологія). Вона мене полонила, вона закохала в себе, проте зізнаюся: часом мені здається, що наші почуття з нею взаємні…

Тож підґрунтям для написання цієї книжки стали польові записи, зібрані під час експедиційних досліджень 2003–2016 рр. у складі Українського етнологічного центру ІМФЕ. Маршрути виїздів «у поле» охоплювали широку територію, зокрема історико-етнографічні регіони Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини, Півдня, Буковини, Закарпаття. Розшифровки тематичних авторських польових матеріалів із родильної обрядовости, записані до 2009 року, були впорядковані та здані на зберігання до відділу Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів ІМФЕ (далі — Архівні фонди ІМФЕ) як окремі збірки (ф. 14-5, од. зб. 563, 267 арк.; од. зб. 564, 52 арк.). Так сталося, що тематичні матеріали експедицій, зібрані впродовж наступних років, до Архівних фондів ІМФЕ не потрапили. У разі потреби (а їх небагато) я посилаюсь на них як на особистий архів авторки із зазначенням року записування.

На початку 2000-х рр. доля звела мене з унікальними людьми, для яких справа життя — рятування та збереження самобутньої етнокультурної спадщини Українського Полісся, що постраждало від Чорнобильської катастрофи. Серед завдань, які поставила перед собою наша наукова спільнота — інтерв’ювання чорнобильських переселенців у місцях їхнього компактного проживання. Відтоді мої основні «польові» маршрути пролягають теренами Полісся. Позаду близько 20 комплексних та тематичних історико-етнографічних експедицій, понад 300 обстежених сіл, а кількість записаних інтерв’ю рахувати не берусь, хіба що назву цифру в 400 год. аудіозаписів (на різну тематику). До широкого кола проблем для дослідження матеріальної та духовної культури поліщуків за мною «закріпилася» зокрема й тематика родильної обрядовости.

Транскрипти польових записів, зібраних у складі експедицій ДНЦЗКСТК, зберігаються в Музеї-архіві народної культури Українського Полісся ДНЦЗКСТК (далі — Музей-архів Українського Полісся). Тривале формування архівних фондів Центру позначилося й на системі запроваджених архівних легенд. До 2011 р. включно в них зазначалися назва експедиції, прізвище збирача, номер касети, дуб­лювався рік запису (Сарни–2008, Боряк-07-08); упродовж наступних років, із цілковитим переходом на цифрові диктофони, вказували порядкові номери експедиційного дня та проведеного сеансу (Ріпки–2017 D5S1), без вказівки на інтерв’юера.

Надзвичайно помічними у висвітленні обраної теми виявилися архівні матеріали, що зберігаються в Архівних фондах ІМФЕ. Серед них творча спадщина українського етнолога та письменника Василя Кравченка (1862–1945), зокрема записи його помічників-збирачів (ф. 15, од. зб. 158, 213); етнологині та фольклористки Людмили Шевченко (1895–1969) (ф. 1-дод., од. зб. 270), зроблені в 1920-х рр.; збірки матеріалів з «Українського медичного фольклору…» (1964) лікаря, історика медицини Сергія Верхратського (1894–1988) (ф. 14-3, од. зб. 452); експедиційні зошити незабутньої колеги — етнологині Наталії Гаврилюк (1938–2018) (ф. 14-5, од. зб. 446–451), а також фольклорні «замальовки» з низки архівних збірок, переважно 1920-х рр.

Колектив науковців ІМФЕ підготував окремий, з яскравими сюжетами том багатотомного видання, що містить чималий масив польового матеріалу «Етнографічний образ сучасної України. Корпус експедиційних фольклорно-­етнографічних матеріалів», присвячений родильній обрядовости (2016, т. 3)12. Ті матеріали назбирували колеги-­етнологи від 1970-х рр.; у «Корпусі» частково опубліковано й мій польовий матеріал.

Повертаючись до книжки, яку ви, шановний читачу, тримаєте в руках, скажу, що для мене було принципово важливо включити до неї матеріали, записані в Криму. Звісно, у перші десятиліття української незалежности значну увагу приділяли вивченню традиційної культури саме змішаного, багатоетнічного населення півострова. Культурі й побуту пересічних селянок-українок, які віддавна живуть у Криму під постійним тиском денаціоналізації та зросійщення, уваги приділяли несправедливо мало. Під час підготовки збірки «Етнографічний образ сучасної України…» мої колеги-етнологині 2011 р. виїздили до кількох сіл Криму, щоб зафіксувати відповідні відомості. На жаль, отримані свідчення не були включені до цього видання. Тож я зі щирою вдячністю послуговуюсь записами молодої колеги Юлії Буйських. Тексти інтерв’ю, які вона транскрибувала, нині зберігаються в Архівних фондах ІМФЕ13.

На сторінках книжки читач натрапить на польові нотатки, які я зробила 2002 року в поселенні Волинь на півночі провінції Альберта (Канада) в унікальному середо­вищі українців, що зберегли етнокультурну пам’ять про дідівські звичаї та обряди14.

Розлогі за обсягом польові записи виділено та подано в тексті окремими рядками. Найяскравіші (і мої улюблені) фрагменти розповідей респонденток наведено наприкінці кожного тематичного розділу. До важливих за змістом уривків додано архівні легенди; в інших випадках зазначено лише місце запису.

У книжці авторство моїх польових матеріалів не зазначене, за винятком тих, що були опубліковані у виданні «Етнографічний образ сучасної України… Т. 3». Покликання на них без прізвища записувача означає, що вони авторські.

Специфіку наведених у книзі етнографічних та фольклорних текстів становить значна мовна варіативність та багатство діалектної лексики (насамперед це стосується мешканців регіонів Полісся, Прикарпаття та Закарпаття). Оповіді відтворюються, наскільки це можливо, зі збереженням специфіки усного мовлення респондента, без додаткового втручання, засобами стандартної української графіки. В окремих випадках після рідковживаного або діалектного слова у квадратних дужках подано його літературний відповідник, наприклад: місце [послід]. Так само у квадратних дужках пояснено незрозумілі фрагменти тексту. Варіації ключових лексем подано курсивом, так само як і окремі фразеологізми, що відображають багату палітру живої народної лексики.

Говірковий польовий матеріал наведено з вказівкою на його локалізацію за допомогою умовних скорочень відповідних адміністративних одиниць (областей). Географічні назви (сіл, селищ) подано відповідно до адміністративно-­територіального поділу України до 2015 р.

Перед тим як поринути в стихію пологових і післяпологових «пристрастей», висловлюю щирі слова подяки моїм колегам за їх плідну працю. І тому, наскільки це можливо, послідовно вказувала авторство. Радію, що доробок моїх однодумців, хай малою своєю частиною, але отримав друге життя в «народному багатоголоссі».

За солідарність та невтомну підтримку в непрості часи війни із сердечною вдячністю згадаю колег із Асоціації Жінок у Славістичних Студіях (Association of Women in Slavic Studies, AWSS). Діяльність цієї поважної міжнародної організації спрямована на поширення наукових знань із жіночих студій, ґендеру та сексуальности.

Укласти цю книжку було б неможливо без сотень сільських матерів — жінок різного віку, статусу й з різним життєвим досвідом. Усіх їх об’єднала віра в щирість моїх намірів, розуміння їх важливости, як насамкінець і згода оповісти мені свою, інтимну, а від того, здавалося, «не для чужого вуха» оповідь, хоча насправді чи не найзначнішу історію свого життя — народження дитини. Їхні голоси досі звучать у мені й наповнюють моє серце теплом і вдячністю.

Я не претендую на всебічний опис народної родильної обрядовости українців. Як свідчить досвід її фіксування, ця тема невичерпна. На додаток маємо пам’ятати про неозорі обшири України, на яких, залежно від географічних, природних, історичних умов, формувалась своя — регіональна або локальна — культурна традиція. Однак маю надію, що залучення зібраного «в полі» матеріалу додасть цій тематиці яскравих, неочікуваних емоцій.

Тож настав час зануритись у не таку вже й далеку від нас «повсякденність» пологів. Вона й сьогодні, попри її, здавалося б, «утилітарність», залишається актуальною галуззю знань. Традиційна родильна обрядовість демонструє специфічні українські риси. Тим-то важливішим є завдання усвідомити місце та роль цього складника життєвого циклу людини. Якщо забудемо бодай одну частку культурно-історичної традиції, то це означатиме втрату унікального українського культурного простору в цілому, і як наслідок — втрату власної національної ідентичности.

* * *

«Я вам щє хочу таке розказать. Я хочу, шоб воно до людей дійшло. Просто по своєму такому опиту, і так воно і в нас колись робилось: як мама їде у роддом і народжує дитинку, в якому б вона сознанії не була, яка б вона не була, вона должна своїй дитинці попросити щастя і долі. Обов’язково. Просто у мене свій такий був метод. Я як приїхала у роддом і вже мала йти в цю палату, шо народжується дитятко, і я просила по-своєму. Кажу: “Господи Боже мой! Допоможи мені, шоб моє дитя весь світ об’їхало, шоб воно увесь світ побачило. Дай йому долю не таку, як у мене. Так, шоб вона нормально прожила”. І шо думаєте, не сповнилося? Сповнилося! Вона у мене весь світ об’їхала! Я кажу, то так треба, треба дитяті просить долю. Кому-кому, а мамі треба просить. Народила дитинку — ти несеш хрест і відповідаєш за своє дитятко, то ти должна попросить цієї долі. Своєму дитяті. І першому, і другому, і скільки ти їх не народжуєш…»

с. Сімаківка Жтм., респ. 1950 р. н.15

Розділ перший

Звідки беруться діти. Заборони для жінки при надії

«А тато нащо? — Щоб дрова рубав»

«Звідки я взявся?» Mені видається, що попри наш шалений час з усіма його технологічними можливостями та інформаційними проривами, це запитання ще не раз лунатиме з дитячих вуст. Хоча куди дітися? Бабусі з жалем констатують, що «тепер мале лучше знає за тєбє», й аргументують цей сумний для себе факт: «А де ж вони [діти] беруться? Вони кіно дивились “Жіночий лікар”, то вони не знають, звідки діти беруться? — “Бабо, іди вже кіно включай!”» (с. Черськ Влн.). Неочікуване запитання: «Звідки беруться діти? Як пояснювали дітям?» — зазвичай викликає в респондентки спочатку усмішку, потім коротке замішання (бо ж нікуди дітися — вигадували, брехали дітям), а потім — роздуми вголос:

«Тепер усьо знают. Видите, такі малі вже діти, вони всьо знают. Тепер задуже знают, задуже розпусти. Колис були би нам не сказали, ми би були це до голови не додумали навіть, відки ми є да шо ми є…» (с. Устеріки І.-Фр.)16.

І часом лунає щире одкровення:

«А знаєте, у нас калісь дєті були дурнуватиє. Я свого калі раділа пєрвого хлопчика, і пітає: “Мама, дє ти мене взяла?”. A я кажу: “В больніце купіла. Купіла в больніце”. І шо ви думає­тє? Уже був вєлікій — і нє понімал. Паєхалі ми туда, заболєл у мєнє чоловік і лежав у тєй бальніце, дє я раділа. І питає, у якой ти бальніце мене купляла? Я кажу: “Ось у цьой”, — роддом показала. А тєпєрь уже ж такіє, патаму шо оні ж дівляться дурнішу па тєлєвізорах. Тоді панятія ж нє імєлі. І дєті цього нє зналі» (с. Мекшунівка Чрн.)17.

Так само зі мною поділилися дотепним, як на сьогодні, спогадом:

«…у мене менша з вісімдесят другого року питає: “Мама, де я взялася? Де ви мене взяли?” А я їй кажу: “Отам он, у саду, на яблуньці. Я думала, то мавпочка якась стрібала по яблуні, я зловила да і в хату принесла”. Придумала. А вона і повірила. Вона мойому онуку, в політехнічному учиться, каже: “Я така дурна, що і повірила”» (с. Сукачі Квс.)18.

Інша річ, що не раз чула:

«Не питали, це стидно було таке питать. Так скромно ми себе вели, шо ніколи при матері, при батьку [не питали]. Батько й мати знає, шо казать, але розговоров не було, де взялися» (с. Нова Марківка Квс.)19.

І таких свідчень немало.

Правомірність дорослої «науки» задоволення дитячої цікавости в таких питаннях — це окрема тема дослідження — припускаю, із народної педагогіки. До ста баб не ходити: оповіді моїх респонденток дали б дослідникові поживу для роздумів.

«А кажуть, де воно береться? Береться з телевізора. А колись же не знали. Я знаю, колись у мене в п’ятнадцять років мєнструація стала, я три дня плакала. Я не знала шо. Я чула, що, як баби зійдуться да балакають, то кажуть, що от як родить, да кровотічєніє. То я думала, що це у мене вже дитя буде, що це кровотічєніє» (с. Бараші Жтм.)20.

Тут упадає в око інше — оповідь моїх співрозмовниць про почуті в дитинстві відповіді на схоже, вічне питання (як йшлося від прабатьків до дітей, онуків) засвідчує яскраві риси національного характеру українців — наївність та надмірна довірливість, що з роками не зникали:

«Лелека приніс. У капусті знайшли. Так казали. Я вже і то помню. Я родила, хіба мені мати казала, що так і так? А як прийшла родить, кажу: “Де ж та дитина візьметься?” А тая, що там я родила [акушерка], каже: “Як давати, то знала куди, а як дитина, то не знаєш кудою візьметься?” — вирячила очі. Як же то воно має родитись? Отаке було. А що, вчили нас? То тепер тєлєвізори, тепер отакий маленький і то знає. Я не знала, що воно там. А чого? Тоді було гріх казати. Чи чого нам не казали? Понятія не маю. А їм [нашим батькам], то тєм болєє не казали. Коли вони нам не казали, наші батьки не казали, то їхні батьки тєм болєє не казали» (с. Карасин Влн.)21.

Однак попри визнання, що «ето сказка давняшняя» (с. Ваганичі Чрн.), пласт ідей про народження дітей ще відтворюється з пам’яті респондентів у вигляді лаконічних вербальних формул22. Вони рясніють розмаїттям локацій «виявлення» немовлят, неймовірною фантазією в їх переліку, глибиною образности. Це й чуттєві уявлення про птахів і тварин, рослинність (деревну, городньо-польову, трав’янисту), водні об’єкти й стихії, окремі персони. Усе це накладається на яскраві асоціації та давній міфологічний світогляд. Ці тексти можуть бути дуже короткими або ж розгорнутими через введення допоміжних характеристик, фольклорних мотивів23. Вони не мають піти в небуття.

Зрозуміло, діточок мами (баби) шукали, ловили (зловили, виловлювали), упіймали, знаходили, вигрібали, брали, струсили, знайшли, здибали, злапали. Їх хтось мав принести, кинути, підкинути, подати, завезти, а саменемовлятко падало (із небес, із воза), сиділо, злізало (із дерева).

Повсюдно поширеною виявилася нейтральна вербальна формула купили, проте зазвичай, вочевидь, передбачаючи питання: «Де?» — конкретизували: на базарі (ярмарку), у магазині, крамниці, бóльниці, в гóроді, пологовому будинку.

Як свідчить аналіз наявних вербальних формул, участь людини в цій справі траплялася зрідка. Одного разу записала розгорнуте: «Хтось ішов да приніс. То баба принесла. Баба принесла. Вам баба хутко принесе ляльку. Таке було. А яка та баба?» (с. Козлиничі Влн.)24, — а також коротке уточнення: баба приносила малечу й чіпляла її на груші (вербі).

Навдивовижу, але на побутовому рівні вигулькував історичний мотив славетної минувщини: «Їхали козаки з Дону та й завезли» (с. Козачі Лагері Хрс.)25. Утім з огляду на назву населеного пункту, такий варіант виглядає цілком правдоподібним.

Зрештою, найбільш поширена на теренах України (наприклад, Житомирщина, Київщина, Чернігівщина)26 мовна формула-пояснення з’яви немовлят відсилає нас до рослинного світу, насамперед до такої городньої культури, як капуста. Округло-сплюснута форма качанів зі сріблясто-­зеленим або білуватим листям насправді дуже нагадує дитячу голівку:

«У капусті найшли. Капуста в почоті! А старший каже: “Піду вирубаю капусту, хвате ловить, бо вже хвате — душ дванадцять піймали [дітей — братів і сестер]!” А чого вони на капусту звертали? Може того, шо листя велике, сховатись можна?» (с. Федорівка Плт.)27.

Проте в цій важливій справі «знайдення» немовлят у капусті не обмежувалося. Із городніх культур згадують також картоплю, кукурудзу, горох, квасолю, огірки, гарбузи, малину, а ще коноплі, конюшину, бур’яни. Згадка про ці об’єкти-локуси нерідко супроводжується дієсловами, зокрема: знаходити, ловити (в качанах зловили),хватати, піймати тощо.

Окреме місце посідали римовані вирази, де польові роботи (сівба зернових — жита, а також вівса) пов’язуються з «випаданням» дітей із небес: «Батько сіяв овес, а ти впав із небес» (с. Переброди Рвн.)28; «З нібки впав — чоловічком став» (с. Чайкіне Чрн.)29. Появу дітей часто пов’язували із небесною сферою, і підкріплюється це вказівкою на персонажів-подавців життя: дитинку приніс «ангелик» (с. Верхні Ворота Зкп.)30, подібно, «…це підкинув Бог, ти взялася від Бога» (с. Зяньківці Хмл.)31.

Поширеною виявилася мовна формула зі згадкою про улюбленого птаха українців — лелеки: «…у пелюшках приніс» (с. Матейки Влн.)32, що й не дивно, адже «колись по хатах багато кубел було» (с. Мартиновичі Квс.). У польових матеріалах, насамперед записаних на теренах Карпат, на Львівщині, Тернопільщині, маємо безліч народних лексем на його означення, зокрема: окрім лелека, також боцюл, боцьон, бусьок, бузьок, буслик, бусол, бусел, бусель, буся, чорногуз, аїст, ґайстер. Згадка про цього птаха обростає яскравими деталями, фіксуємо контамінацію вербальних формул: «Бусель приніс, покинув на горóді» (с. Вишевичі Жтм.)33; «…бусол приніс, зашли в капусту полоти і тебе нашли, а ти сидів у капусті, бусол тебе впустив, приніс…» (с. Грабове Влн.)34, «…у капусті найшли! Вовки неслі, да в капусті кинулі» (с. Грабів Чрн.)35. Із птахів згадують ворону й сороку (с. Дептівка Смс.)36 або просто пташечку; із домашнього птаства — гусь, тварин — свиня (паця).

Із дерев та кущів передусім називають грушу: «На груші піймали, особливо хлопця» (с. Федорівка Плт.)37, але також яблуню, калину, вербу, ясеня.

Залежно від природної зони, місцем, де «вловили» немовлятко, міг бути ліс (на пеньку), а тоді своєрідним «кур’єром», окрім вовка, виступав зайчик: «Ішла я лісом. Під кустіком зайчик сидів. Я до зайчика, а там лежала дитинка. То я тебе взяла й принесла додому». Хоча оповідачка тут же уточнила, що цей представник роду ссавців міг «доставити» дитину й ближче до людей, але тоді не обходилось без капусти: «Виросла в нас на городі капуста, висока така. Дивлюсь, а зайчик гризе капусту. Я зайчика прогнала, а тебе знайшла» (с. Лехнівка Квс.)38. Відповідно, окреслюють як окремі місцини також поле (у копиці), природні водойми — річка, ставок, у болоті на купині (там качка несеться), дніпровські плавні, тут же згадують очерет. Тоді дитину ловили або її приносила біжуча вода, рибка: «А я своїм всім казала: “Я ішла за річкою, там рибка несла, — таке все донині кажу, — рибка несла; бачу: якась дитинка плаче, і я злапала”. І мені то саме говорили» (с. Комарів Лвв.)39.

Нарешті знаходили немовлятко й на дорозі, на возі, десь у кропиві, на межі, а ще — дуже красномовно — у діжці (с. Устеріки І.-Фр.)40. На Закарпатті, вочевидь виходячи із місцевих реалій, твердили: «…їхали цигани — та з воза упали, — казали дітям, звідки взялися» (с. Лозянське Зкп.)41.

Щоправда, у вигадуванні можливих пояснень «чуда» появи дитини трапляються фольклорні новотвори: «Я самого меншого сина роділа, і ми вбирали там за рєчкою бульбу, а вертольот там лєтав і спускавсь чоловєк, тамока, то мої дєті всьо врем’я казали: “Нашого Колю вертольот спустив”» (с. Копище Жтм.)42.

Норми поведінки вагітної жінки. Народні лексеми на означення вагітної жінки були досить промовистими: бе́ремна,беременна, важка, груба, пузата, товста, повна, тяжка, в тяжі, тильбата, черевата; про неї казали: при надії, на сносях, в положеніі, пішла (зайшла) на дитя, зачери́лась на дитя, несвободна, не сама, ходить, як купа тощо.Респондентки твердили, що особливий стан жінки видавали її очі: «у неї зрачкі такіє мутниє, наче пожовкнуть» (с. Залісся Квс.), за іншим варіантом, очі темніють; на обличчі з’являється «руде рудовиння» (с. Рудьки Квс.).

Поведінка вагітної жінки була доволі регламентована, бо «все іде на дитину». Під відповідними «правилами поведінки» розуміємо комплекс усних застережень, пересторог, заборон, зарікань, наказів і приписів. Вони закріплювались у народній свідомості через усні перекази різних наративів-бувальщин і порад переважно повчально-­застережного характеру, а також через церковну традицію. Перелік норм поведінки через вербальні формули передавався з покоління до покоління, відтак можна говорити про загальновідомий, «гласний» їх характер. Трактуючи мотивації заборон на виконання певних дій, піддаємося спокусі визнати, що вони мали раціональний або магічно-­символічний характер. Проте пам’ятаємо тезу французького філософа та антрополога К. Леві-Строса, згідно з якою пояснення носіїв традиції завжди вторинні й можуть бути раціональною основою під несвідомі колективні уявлення43. Окрім того, будь-яка класифікація мотивацій є наслідком погляду зовні — для самого носія народної культури це протиставлення не має принципового значення.

Вірили, що дотримання певних норм моделює найістотніші риси дитини, що народжувалась, адже її душа й тіло формуються разом. Наведені нижче «правила» для вагітної (та її оточення) із часом набували універсального характеру, їх легко називають на віддалених одна від одної територіях, а тому не бачу потреби тут вказувати, де саме ті чи інші заборони зафіксовані.

Повсюдно поширеним був припис не дивитися вагітній на людину із невродливою зовнішністю:

«…треба не дивіця як десь от іде каліка, вдруг зустрічаєшся ти з нею, не можна розмінуться, так ти не дивісь на неї, а швидше глянь на свої нігті. Отак постав руки і дивись на свої нігті. А в очі людині той не нада дивіца…» (с. Обиходи Жтм.)44,

але також спеціально зауважено: «не сміятися на каліку». Так само було відомо, що дитині можуть зашкодити танці вагітної («щоб дитина була спокійною»), а також спів («щоб дитина не плакала»). Стійким було уявлення, що каліки народжуються як покарання за гріхи матері й заклятіє може піти на весь рід, проявитись і через 10 і 12 поколінь. Цікавою є думка про крадіжку: красти жінці «в положенії» не можна, бо це матиме негативний наслідок — «буде дитя злодюга». «Беременній» заборонялося: сідати на порозі хати, щоб не народилася калічка (варіант — «стане дитина в “порозі” і не родиться»); переступати через мотузку (варіанти: пліт, голоблі, жердину, похиле дерево, межу), щоби пуповина не обкрутилась кругом шиї дитинчати — «буде пуповина завернута»; так само — кидати одяг через плече («дитина пуповиною буде обв’язана»), забивати вужа — «бо вийде на дитині»; у пелені нічого не носити, так само не їсти з подолу, поки йдеш дорогою, «щоб слюнявим не було», «дитя не наїсться», «чи буде плакать, чи буде плямкать», «бо буде дитя уроків боятись та буде злодійкуватим — буде все в пелену хватати».

Серед «правил» також зазначено: «не пужатись, як побачиш огонь», не плювати — з рота дитини буде смердіти; не дивитися на вогонь (пожежу), щоби не злякатися (ненапудитись), бо якщо в ту мить торкнутися свого тіла, на дитині буде червона пляма певної форми («А хтось чуть злякав, от тобі все. Може п’ятно таке остатися. Як пожар, то не можна ж цапати собі» (с. Нівецьке Квс.), ва­ріант — дитина буде хвора на епілепсію; не вдаряти (ко́пати, підбивати) ногою кішку, собаку або свиню («всіх треба уважать») — на дитині буде волохата пляма, «буде шерсть на дитині», буде хропеть дитя, буде чухатись; не облизувати товкач — дитя буде лисим; не їсти багато риби — буде німою; їсти з каструлі (а не з тарілки) — буде завжди голодною; не виходити на вулицю без хустки; не сидіти на порозі, так само щось рубати на ньому, наприклад, лучину («у дитинки буде губа розірвана», «буде заяча губа»), не відливати з відра воду («дитина буде слинявою»), «комина не колотити», «бо у дитини під очима стає синьо».

Відомі були способи оберегу вагітної від «злого ока», зокрема чіпляти на руку (на палець) червону стрічку, запинати живіт поверх або й навіть під спідницю фартухом (запинкою, припиндою) — «біла чи синя, будь-якого кольору запинку таку запинала беременна» (с. Міньківці Хмл.), звідси й «припис» — без фартуха не ходити.

«Як ходе беременна женщіна, на неї надівають такий халат, шоб їй не дуже було видно і не шляться, шоб люди не витрищались, не дай Бог складні роди будуть… Вона терпить — ніде, нікуди — ні на свадьбу, ні на похорон, нікуда, нікуда. Ото прикривається, і не дуже бачать» (с. Старопетрівка Зпр.)45.

Дотримувалися заборони робити в неділю або у свято (насамперед респонденти називають різдвяні свята). У ці дні не можна шити (місце [послід] зашиєш; дитині там рот може не розщиплюватись, можуть пальчики зрощуватись, с. Слабин Чрн.), різати («щоб не одрізати долю»), прясти.

«Кажуть, не переступай нитку, бо не можна — буде завита пуповиной. І не шити, бо пришиєш язик дитині, і не пряс­ти — якесь свято чи неділя, не можна. Не красти, бо буде злодій! У нас так було, шо вона любила усьо шарнути, і дитина вродилася, і ходило, і крало! Та дитина не винна, але ж нащо таке робити?!» (с. Юрківці Чрв.)46.

Дотепер не втратили актуальности норми щодо оточення вагітної, а це, власне, уся сільська громада. Якщо вона дізнавалася про «положення» молодиці, то добре відомою була пересторога: такій жінці небезпечно відмовляти в її проханнях. Нині, як і колись, найчастіше звучить мотивація «миші (міль) все поїдять». Однак є розлогіші міркування:

«Не можна одмовлять, бо буде шось удома недобре. То дам зразу шось, то не можна [відмовити], дома якесь може буть, чи слабе, чи шось таке. Повліять на худобу. І сама може щє заслабнуть. Це дуже строго було, шоб не давала нічого» (с. Осова Жтм.)47.

Спеціально табуювалося, щоб вагітна відвідувала похорон, варіанти — «не дивитися на мерця», бо «дитина буде нецвітна, не червона, така бліда», «дитина буде жовтою», «буде дитя біле», «бо обрушиться, кровотеча буде» [буде викидень] («на пакойніка толька я знаю, на пакойніка нєльзя смотрєть, с. Чорнопілля АР Крим), а також окремо — іти жалобною ходою на кладовище та заходити туди, «бо буде дитина холодна», «щоб дитину не втратити», при тому застерігали, щоби не ставати ногами на могилу.

Трапились мені й кумедні, як на сучасний погляд, перестороги:

«…то поле, де жито або льон [посіяні], то шоб не пісяла туда. І [при тому] до сонця [обличчям] шоб ніколи [не ставала], шоб ховалась, повернулася задом. Шоб дитина лиса не була» (с. Річиця Рвн.)48.

Нині правила існують переважно у формі імперативу (не робити, не ходити, не дивитися та ін.), а мотиваційні вербальні формули здебільшого пам’ятають лише жінки старшого віку.

На етапі вагітности за низкою прикмет намагалися прогнозувати шанси на виживання немовляти: якщо під час вагітности з грудей жінки виділяється покорм, то не буде жити — на вмируще. Якщо майбутня мати хоче солоної риби — дитина народиться слабою, якщо в неї потяг до свіжої риби — народиться дужою; жінка, яка страждає від печії, народить хлопчика; перед хлопчиком живіт вагітної круглий, як гарбуз, перед дівчинкою — плескаватий; темні соски, іноді на всі груди, щоки жінки або її обличчя вкривається жовтуватими плямами, схожими на веснянки — на хлопчика; якщо вагітна стає невродливою, блідою — буде дівчинка (дєвка красу забирає), і навпаки, якщо ходить червоною (рум’яною) на обличчя, та ще й гарною — хлопчик. Якщо вагітна вперше відчувала рух дитини в правому боці — буде хлопчик; відповідно, у лівому — дівчинка, бо «хлопець [лежить в утробі матері] у правий бік головочкою; а дівчина — у лівий»49; вагітна показує свої руки долонями догори — буде дівчинка, долонями вниз — хлопчик. Пологи хлопчика затримуються на тиждень (хлопець перетяга), дівчинки — пришвидшуються на тиждень (недотяга)50.

Як бачимо, подібні прогнози ґрунтувалися переважно на фізіологічних ознаках. Ці специфічні відомості не були галуззю таємних знань. Вони були відомими серед жіночої спільноти. Хоча згадані прикмети зазвичай ставали актуаль­ними на час вагітности жінки. А втім, ­після народин вони рідко коли перевірялися на істинність, на відміну від віщувань про долю дитини.

* * *

«[Питали звідки беруться діти?] То кажуть, що в капусті знайшла, то під мостом, то бузько приніс. [А що значить під мостом?] Де канава — іде мост. От у нас була гребелька, то там може дев’ять мосточків було — бігала, заглядала. А в капусті також. А тепер хіба повірить, що в капусті? Чого у тебе пузо було велике, а тепер маленьке? Де там та капуста!»

с. Задовже Рвн., респ. 1931 р. н.51