ЗВРК ebook

2023

ISBN 978-617-17-0241-7 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Виконано за Програмою мистецької та перекладацької діяльності, що фінансується Міністерством культури та національної спадщини Республіки Польща.

Літературно-художнє видання

Серія «Книжкова полиця підлітка»

ТКАЧУК Галина Сергіївна

Зврк

Для дітей середнього шкільного віку

Ілюстрації Дарини Козачук

Дизайн обкладинки Марії Глушко

© Ткачук Г. С., текст, 2022

© Козачук Д. К., ілюстрації, 2023

© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2023

I. Безцінний мотлох

Давним-давно, коли ще світ був молодим та усміхненим, побились якось лицар Кий та дракон Змій. Лицар переміг, а дракон образився. На честь своєї перемоги Кий заснував славне місто Київ. А Змій на честь того, що образився, заклав моторошне місто Зміїв1. На тому самому місці, що цікаво.

«Таке навряд чи можливо!» — так скажуть усі, хто не дуже багато знає про життя підступних драконів. Річ у тім, що зазвичай вони мешкають у темному світі моторошних істот. Але можуть переходити, тобто перелазити, в інший світ.

Отак у Києва з’явився темний двійник. А між двома цими містами, Києвом і Змієвом, утворився таємний прохід. Ним користувалися підозрілі особи з обох місцин, щоб потрапляти в інший світ.

Минуло чимало століть — і давня легенда забулася. У Києві ніхто вже й не пам’ятав про Зміїв, і навпаки. Але була в цій забутості своя перевага: мешканці обох міст припинили туди-сюди лазити. Нарешті вспокоїлися і стали жити кожен у себе.

Проте раз на кілька сотень років суто випадково все ж таки хтось із киян потрапляє у Зміїв. Або навпаки. Як відомо, у кожного своя доля. Однак цим людям точно не позаздриш.

Ворона згорнула потріпаний підручник «Давня література» й сунула його в наплічник. Трамвай зі скреготом долав останні метри перед зупинкою «Бентежний Закут». Саме тут стояла Воронина школа. Не дуже популярне місце, якщо чесно. Мабуть, близько половини учнів прогулювали уроки. Дехто почав уже в сьомому класі, у якому навчалася Ворона. І дедалі менше осіб приходили до початку занять. Тим більше в такий смог.

Ворона швидко розклала свою парасможку2. Одна шпиця відразу ж зламалася. Дівчинка навіть не звернула на це уваги. У Змієві завжди щось виходило з ладу, руйнувалося, самознищувалося чи зникало. Здавалося, без цього місто існувати просто не може. Наприклад, застібка-змійка у Ворониній довгій червоній куртці ламалася вже п’ять разів. Не було сенсу лагодити її знову, тож одежина не спадала з плечей тільки завдяки поясу. Цікаво, що руда шапка трималася на голові сама собою. Ворона любила рудий колір, він дуже личив до її веснянок. Однак волосся чомусь було темно-каштановим, аж чорним, і до веснянок майже не пасувало. Так само як і чорні-чорні очі.

Ворона повільно просувалася до школи, звичними рухами розганяючи смог парасможкою. І намагаючись не надто глибоко вдихати. А головне — не думати, який цього разу склад смогу. І чому в ньому рояться якісь чорні часточки, схожі на мак. А до них прилипають маленькі яскраво-жовті пластівці. Ворона знала, що джерело зміївського смогу — численні труби місцевих заводів, декотрі дуже магічні. А декотрі — не дуже. На одному з таких підприємств працював Воронин тато. Щоразу, коли дочка питала в нього, що саме виготовляє його завод, тато повторював:

— Доню, немає таких слів, якими можна було би правдиво описати наше виробництво і які водночас батько міг би сказати своїй доньці.

Смог у Змієві був скрізь і завжди. Часом здавалося, що він живий, що спостерігає за кожним.

Замислившись про все це, Ворона не помітила, як зачепила парасможкою чийсь ніс.

***

— Дивись, куди тицяєш віником! — почулося крізь отруйний туман. І на розчищене парасможкою місце вийшов худий хлопець у старезній зеленій куртці. Це був Свищ, Воронин однокласник. — А, це ти, — сказав він спокійніше. — Розвертайся на сто вісімдесят градусів. Заняття скасовано.

Дівчинка автоматично розвернулася й пішла за ним, питаючи:

— А що сталося? Це через погодні умови?

— Не знаю, — байдуже кинув через плече хлопець. — Думаю... Глянь!

Зі смогу поважно виплив червоно-жовтий трамвай. Свищ кинувся на зупинку, Ворона за ним.

Трамвай був напівпорожній, адже їхав з умовно центрального району, в якому був провулок Бентежний Закут, до Дніпра.

— То чого заняття скасували? — спитала Ворона, сідаючи біля Свища.

— Нічого не скасовували, — спокійно відповів хлопець. — Просто там зараз контрольна. З алгебри.

— Як?.. — Ворона не могла дібрати слів.

— Отак, — посміхнувся хлопець, показавши свої сіро-жовті гострі зуби. — Підходжу я до нашого класу, а звідти голос Старого Синуса: «Мухоловко, поклади кожному на парту аркуші із завданнями. Дивись, щоб на одній парті були різні варіанти». Ну я й подумав: «Ага, на сьогодні заняття скасовано». Розвернувся й пішов геть, а далі ти знаєш.

— Е-е… — тільки й змогла відповісти Ворона.

Свищ мовчав і дивився у вікно. Це було досить цікаво, адже крізь смог час від часу пробивалися пасма чорного й синього диму.

Раптом попереду щось гучно тріснуло. Ворона перевела погляд на постать у довгій шубі з несправжнього бобра, яка сиділа за кілька метрів попереду. У ногах цієї істоти стояла величезна картата торба, з кутика якої повільно просочувалося щось ядучо-зелене.

«Мабуть, варто вийти на наступній та повернутися до школи», — подумала дівчинка й підвелася.

— Ти куди? — здивовано запитав Свищ. — Контрольну ти все одно вже пропустила. Гуляти так гуляти!

— А-а… куди ти їдеш? — спитала Ворона тихенько, щоб не почула проява в огидній шубі.

— Це залежить від того, скільки в тебе грошей, — підморгнув хлопець.

***

Вони вийшли на кінцевій. Тут смог був ледь помітного зеленавого відтінку, адже змішався з отруйними випарами Дніпра.

— Послухай, — прошепотіла Ворона. — Я не в захваті від ідеї купувати тут пиріжки з м’ясом...

— Дайте два! — радісно сказав Свищ понурій тітці, яка стояла за облупленим фанерним ящиком на колесах із написом «ПЕРИЖКИ». Тітка хвацько відтулила кришку ящика, звідти повалила густа сива пара. Мить — і виделка з двома довжелезними зубцями пірнула в отвір. Пролунав тихий зойк — і виделка повернулася із двома пиріжками, наколотими на зубці. З кишені затасканого фартуха, надітого поверх засаленої куртки, тітка дістала два шматки сірого паперу, загорнула перижки та простягнула покупцям.

— П’ятдесят копійок за обидва! — гаркнула вона голосом застудженого болотяного чорта.

— Давай гроші! — Хлопець штрикнув Ворону пальцем у плече.

Ніби у трансі, дівчинка дістала гаманець і розплатилася.

Свищ одразу з апетитом вгризся в харч і подався кудись у напрямку Дніпра.

— Найкжащий жажч Жмівава! — прошамкав із набитим ротом.

— Що? Як ти взагалі можеш підносити це до обличчя? — з огидою вигукнула Ворона, намагаючись не відставати від однокласника.

— Найкращий харч Змієва, кажу! — повторив Свищ, проковтнувши. — Ти спробуй! Один шматочок!

Ворона затиснула носа двома пальцями й відкусила.

— М-м, смачно! — визнала вона, проковтнувши перший шматок. — Тільки ж це не м’ясо. Це… гречка із…

— Моя версія: із цибулею. І не обговорюймо більше це питання, щоб не дійти іншого висновку, — мовив Свищ через плече.

— Як же добре, що це не м’ясо, — задоволено промовила Ворона, відкушуючи другий шматок.

— Зміїв узагалі повен приємних несподіванок. Просто треба поменше сидіти на уроках, — кинув їй Свищ і піддав ходу.

Ворона побігла за ним.

***

Ранковий смог потрошку розсіювався, і ставало зрозуміло, що Свищ із Вороною бігли по ринку. Якщо точніше, по славнозвісному книжковому ринку «Петрівка». Він був знаменитий тим, що тут продавали головним чином два типи книжок: дешевий непотріб і підручники.

«Хоча, — подумала Ворона, доїдаючи перижок, — може, це насправді один тип книжок, а не два».

Брудні пошарпані ятки були зусібіч обвішані картонками в кольоровій гамі «вирвиоко» із написами: «Готові домашні завдання», «Екзаменаційні білети», «Німецька мова для звичайних ідіотів», «Усі заклинання проти паразитів кишківника», «Бестселер “Підморгни долі третім оком”»...

— Е-е, стоп, трошки не туди! — крикнув Свищ і різко зупинився, аж Ворона з розгону мало не впечаталася йому у спину. — Вертаємося до ряду іноземних мов, а там поворот ліворуч.

Пробиваючись між покупцями в засмальцьованих куртках і пальтах, Свищ із Вороною вийшли за межі ринку.

Тут починалися розкладки букіністів. Темні й вологі від смогу ящики, повні замацаних, подертих, покручених старих книжок. І постаті в кошлатих шубах, які сидять на низеньких стільчиках над своїм крамом. Покупців тут було значно менше, а продавці, здавалося, усі як один спали. Ворона затрималась і схилилася над книжкою із заманливою назвою «Довгі казки понурих боліт». Цієї ж секунди очі найближчої істоти в кошлатій шубі швидко розплющилися й почувся хрип:

— Віддам весь десятитомник за двадцять гривень.

Ворона відсахнулася й побігла геть.

— За дев’ятнадцять вісімдесят сім! — хрипіло їй навздогін.

— Тут у перших рядах дуже дорого, — прошепотів Вороні на вухо Свищ. — Пройдемо далі п’ять хвилин — отам жирок.

Далі почалися хащі колючих кущів, у глибині яких стояли будки, збиті вигадливим чином зі старих дощок, фрагментів меблів та корпусів старих машин.

На одній із буд, просто над дірою, яка, очевидно, правила за парадний вхід, висіла табличка «БЕЗЦІННИЙ МОТЛОХ».

— Прийшли! — весело вигукнув Свищ і поліз у діру.

***

Ворона подумала секунду — і полізла за ним.

Усередині будки було темнувато: полиці та ящики зі старими книжками освітлювала тьмяна лампочка. Із кутка блимав маленький екран старого телевізора, який показував чорно-біле (а точніше, сіро-блакитне) зображення. Навпроти телевізора сидів старий огрядний…

— Болотяний чорт, — прошепотіла Ворона у спину Свища.

До представників цієї етнічної групи у Змієві ставилися, скажімо так, із великою підозрою.

— Це наш сусід, Борис Борисович, — прошепотів їй у вухо Свищ. — Він норм.

— У ящику під полицею зі словниками, — сказав чорт, навіть не повертаючись до своїх клієнтів.

Свищ нахилився над указаним ящиком і став перебирати подерті комікси. Його обличчя набуло виразу малої дитини, якій показали ялинкові прикраси.

Ворона, ніби заворожена, стояла й дивилася у спину Бориса Борисовича. Він сидів на низенькому стільці (така, видно, мода на цьому ринку) і був убраний у спортивні штани, піджак поверх светра і кепку, міцно затиснуту між двома невеликими ріжками. Передача, яку дивився чорт, була, м’яко кажучи, нестандартною: на екрані зависло велике кругле обличчя іншого болотяного чорта. Він мовчав і багатозначно дивився на глядачів.

Раптом Борис Борисович повернувся на стільці, поглянув на Ворону, глипнув і сказав:

— Ми вміємо читати думки. Диктор просто сидить і думає про цікаві речі. А ми це читаємо.

— З його обличчя? — чомусь перепитала Ворона.

— Та ні, з мозку, — спокійно відповів Борис Борисович. А потім додав: — Поглянь у третьому ящику праворуч від Свища. Там є книжки для тебе.

І розвернувся назад до телевізора.

— Звідки ви знаєте, що мені подобається? — спитала розгублено Ворона.

Свищ засміявся.

— Бо вмію читати думки, — спокійно відповів чорт.

***

Дорогою додому в трамваї Ворона не могла відірватися від старої потертої книжки без обкладинки, яку купила в Бориса Борисовича за ціною перижка. Найбільше їй подобалося те, що ні про що з описаного у книжці вона раніше не знала, але про все так чи інакше здогадувалася. Її цікавив кожен розділ: «Кам’яний крокодил Верхнього Міста», «Брама, яка має серце», «Змієві ягоди».

Єдине хіба: важко було призвичаїтися до дивного правопису. Книжка вийшла в чортячому видавництві, тому в ній було чимало дивних скорочень, адже, за чортячими правилами, можна було скорочувати слова, викидаючи з них усі голосні. Це сприяло економії паперу й берегло дерева. Але читати було не дуже зручно. От угадайте, що таке лвц і влц. Це олівець і вулиця. А цілком могли би бути, скажімо, левиця й вилиця. Однак коли таке слово бачиш у реченні, угадати досить легко. Наприклад: «Для цього вам будуть потрібні тільки клаптик хутра, голка, нтк і два ґдзк». Розділ, який Ворона якраз читала, називався «Зврк».

— Гей, а ти знав, що можна в домашніх умовах зробити собі звірка? — не відриваючи очей від читання, спитала Ворона у Свища.

Той не відповів, тож дівчинка тихенько штурхнула хлопця ліктем. Однак лікоть ні на кого не наштрикнувся. Ворона підвела погляд і виявила, що їде у трамваї сама.

ІІ. Прості чари

Зврк — традиційна іграшка болотяних чртв. У давні часи годі було уявити щасливе дитинство без зврк. Виготовити його досить прст. Для цього вам будуть потрібні тільки клаптик хутра, голка, нтк і два ґдзк. Пришийте ґдзк до клаптика хтр, щоб здалеку виріб походив на маленьку тваринку з великими очима.

Якщо хочете, щоб ваш зврк рухався горизонтальною поверхнею, виконайте такі прості чари.

1. Занурте зврк у болотяну воду на 5 хвлн.

2.Дістаньте й, не викручуючи, залишіть на вільному повітрі під дією прямих сонячних променів.

Після повного висихання зврк зможе повільно лазити горизонтальною поверхнею. Обережно погладьте його, щоб спонукати до руху. Погладьте вдруге, щоб зврк зупинився.

Любіть і шануйте традиції рідного краю!

Ворона згорнула потерту книжку без обкладинки, поклала на стіл і замислилася.

Однак за довгі тижні навчання вона встигла зібрати стільки всього на своєму столі, що класти туди ще хоч щось було великою помилкою. Висока вежа з підручників, зошитів, альбомів, чернеток і недописаних рефератів — геп! — розлетілася по підлозі.

Ворона застогнала, сповзла зі стільця й заходилася прибирати.

Хоча насправді дівчинка розуміла, що так мало статися. Адже кожна купа речей живе своїм життям і час від часу має перемішуватися. У Змієві часто падають якісь купи речей, щоб потім у їхніх завалах можна було знайти саме те, чого тобі бракувало.

О, зошит з укрмови — про нього Ворона вже наважилася сказати вчительці, що загубила. І отримала за це двійку. А ось майже чистий блокнот із равликом, який тато подарував їй на день народження.

А ось записка. Ворона розгорнула складений учетверо аркуш.

Я, __________________, поінформований про те, що моя дитина, ____________________, у жодному разі не має наближатися до Дніпра та інших річок Змієва на відстань, меншу за 1,5 км, у зв’язку з несприятливою екологічною ситуацією. Я розумію, що невиконання моєю дитиною зазначених вище правил безпеки може спричинити різке погіршення її здоров’я, і цілком відповідаю за наслідки можливої необачної поведінки моєї дитини.

Дата __________________

Підпис __________________

Ворона склала аркушик і ляпнулася обличчям у підлогу. Цього тільки... Цей бланк їм наказали дати на підпис батькам іще минулого четверга. А сьогодні треба було його повернути заповненим. Замість того щоб гуляти Петрівкою й «не наближатися до Дніпра на відстань, меншу за 1,5 км».

Раптом жахливий здогад спав на думку Вороні — вона кинулася в коридор і стягнула з вішака свою куртку. Сталося найгірше: капюшон був помережаний дрібними дірочками. Це краплинки отруйного річкового туману повипалювали тканину.

Воронин живіт стиснувся від жаху. Вона кинулася на кухню по ножиці. Руками, які трусилися від хвилювання, косо-криво відпорола капюшон і скрутила його у трубочку. Не вдягаючи куртки, сунула ноги в кросівки, схопила ключа, вибігла з квартири й затраснула двері.

Біля сміттєвих баків стояв Колекціонер. Так Воронин тато називав місцевого безхатька, який регулярно порпався в контейнерах для сміття біля їхнього будинку.

— Що в тебе там? — І він прискалив око, зирячи на червону трубочку в руках у дівчинки.

— Нічого, — прошепотіла вона у відповідь. Голос зрад