Зустріч на Босому мосту. Зустріч на Босому мосту ebook

Надія Гуменюк

ЗУСТРІЧ НА БОСОМУ МОСТУ

І. БОНІ ТА ПІДЗЕМНА РІКА

1

А чого це ви, Радиславе Євгеновичу, підкрадаєтеся до шафки так тихесенько, як Мурчик до сала?

На порозі — Даринка: голос суворий, очі примружені, брови в один шнурочок зійшлися, руки у боки — ну точнісінько як бабуся Гапа. Щоправда, Галина Павлівна (звідси й бабусине учительське прізвисько — ГаПа) такою суворою буває лише перед своїм 4-А, бо, каже, якщо тридцятьом вітрогонам в одному класі дати волю, то урок перетвориться на ураган. А от Даринка...

Радик поспіхом зачиняє дверцята. З бокової полички, на якій лежить домашня «швидка допомога» з піґулками і настоянками, випадає якась картонна коробочка. Але класти її на місце вже ніколи. Радик блискавично підіймає упаковку з підлоги, запихає у кишеню джинсів над правим коліном і повертається до сестри.

— Та от... зайшов на хвилинку води попити...

— На хвилинку?! Ану роздягатись, умиватись і — за уроки!

— Я вже робив…

— Але не зробив!

— Тільки англійська залишилася.

— От і берися за англійську.

— Я увечері...

— Не відкладай на вечір те, що можна зробити вдень!

— О, починається! «Хто рано встає, тому Бог дає… Хто першим встав, той штани вбрав... Хто пізно ходить, той сам собі шкодить… Зробив діло — гуляй сміло...» А вчора по телевізору казали, що дітям треба більше бувати на свіжому повітрі!

— А ти широко відчини кватирку, напусти в кімнату свіжого повітря й зачини її щільненько, щоб воно не втекло. І тоді дихай, дихай...

— Ой як смішно! Зараз лусну...

— Перекажеш мені текст із англійської, тоді й побачимо, хто сміятися буде.

— Ти не мама, не командуй...

— Я — твоя старша сестра. І поки мама на роботі, повинна дивитися за тобою.

— Дивися краще на свого Юрасика-любасика!

Радик радісно махає рукою Даринчиному однокласникові, який виставив із дверей кімнати чорняву голову з короткою стрижкою-їжачком, і стрімголов кидається до виходу.

— Чао-какао, Юрчику-мурчику і Даринко-перчинко! Адью, голуб’ятка!

Клацнув замок вхідних дверей. Щось прокричала за ними Даринка. Одначе Радик уже мчав сходами. Аж на подвір’ї відчув, як пече поспіхом змазане йодом коліно. Закотив штанину — так і є, знову виступила кров. Добре, що Даринка не помітила, а то б точно не випустила його з дому. Вона ж бо так любить грати роль вчительки або медичної сестри! Нагнувся зірвати листок подорожника, щоби прикласти до рани, аж тут щось як-а-ак ухопить його за джинси біля коліна. Від несподіванки Радик аж скрикнув і щосили дриґнув ногою.

— Ня-а-а-ав, — ображено запротестував нападник, який спочатку злетів у повітря, розпушив хвоста, мов розпустив парашута, а тоді м’яко приземлився на всі чотири лапи.

— Боні?! — здивувався Радик. — Відколи це ти почав на людей нападати?

Рудий Михайликів Боніфацій з п’ятдесятої квартири дивився на Радика круглими палаючими очима й, здавалося, знову готувався запустити гострі кігті у його штани.

— Тю на тебе, Боніфацію! Я тобі й ковбаску, й рибку з дому ношу, пряниками тебе пригощаю, від Мухтара захищаю, а ти мене — гострими пазуриськами. Ну, постривай, котику-муркотику, прийде ще коза до воза сіно смикати. Я тоді пригадаю, як ти на мене нападав.

Радик пригрозив котові кулаком і побіг до хлопців. А Боніфацій на те нуль уваги і фунт зневаги. Зберігаючи коротку дистанцію, він ліниво, але наполегливо поплентався за Радиком. Таки чудний якийсь сьогодні, цей вічно флегматичний, дуже незалежний і, здавалося б, геть байдужий до проблем роду людського кіт.

2

Гра у футбол розладналася. Поки Радик-воротар коліно йодом на кухні змазував і з Даринкою сперечався, хлопці від гасання з м’ячем до піжмурок перейшли.

Летів лебідь до долини,

Сотав нитку із хмарини.

Як всю хмару розсотав,

То на озеро упав.

Плюсь-плюсь-плись –

Ти жмурись!

Позеленений травою вказівний палець Славка впирається в Антонові груди. Антон відвертається і кривиться як середа на п’ятницю — йому не хочеться жмуритися.

— Твоя жмурилка неправильна, — підступає він до Славка. — Чому це я і вчора жмурився, і сьогодні маю?.. Що я вам — якийсь цап відбувайло?

— Хіба ж я винен, що на тебе останнє слово припадає? — заводиться Славко. — Все чесно. Чесно-пречесно. А якщо не хочеш із нами гратися, то так і скажи.

— Думаєш, не знайдеться кому жмуритися? Ще й як знайдеться! Починай жмурилку заново, але Антона обминай — хай він сам від себе ховається і сам себе шукає! — підтримує Славка Михайлик.

Антон ображено мовчить. Він не хоче жмуритися. Ну не хоче — і край! Але ще більше боїться залишитися поза грою та дворовою ватагою. Раз уже таке було... А кому, скажіть, цікаво гратися без друзів? Та й хіба то гра? Придумали ж таке: сам від себе ховайся, сам себе шукай…

— Та гаразд уже, гаразд, — зрештою зітхає, приречено відвертається і затуляє очі долонями Антон. — Ховайтеся.

— Добре очі заплющ, не коси, не підглядай, не махлюй! Знаю я тебе, знаю! — кричить Славко і перший вихором вилітає із дворового спортивного майданчика.

За Славком умить і хлопці розбігаються навсібіч. Лови вітра в полі! Навколо новенької дев’ятиповерхівки, в якій вони торік оселилися, багато простору та схованок. Дім збудовано на місці старого особнячка, що донедавна самотньо доживав віку на високому пагорбі серед такого ж старого здичавілого саду. Місцеві старожили кажуть, що колись у ньому мешкав священник. Після війни церкву, в якій правив отець Мирослав, закрили, а настоятеля храму відправили аж на Колиму. Вислали його на десять років. Звідти він уже не повернувся... На чужині померла й дружина. Лише їхня єдина донька Соломія через роки повернулася до рідного дому. Прожила вона самотньо і недовго. Після її смерті місцева влада тимчасово поселяла в будиночку спеціалістів, які приїжджали до міста на будівництво великого заводу. З часом будиночок геть занепав. Кілька років зіяв вибитими вікнами, аж поки сюди, в передмістя, не добралися міські новобудови.

Радик завернув за ріг будинку. Звідти порослі кущами схили пагорба збігають униз, до річечки Яровиці. Кажуть, що колись вона була глибокою, повноводною з чистою мов сльоза водою. Та після того, як якась погана жінка висипала у неї сміття і осквернила її воду, річка почала хворіти, забруднюватися, висихати. А потім що тільки не скидали і не зливали в хвору Яровицю! Тепер від неї залишився тільки ось цей потічок, який новосели багатоповерхівки збираються розчистити. Зразу за дерев’яним містком, перекинутим через Яровицю, починаються густі зарості ліщини та вільхи. Під час цьогорічної літньої спеки річечка зовсім пересохла. На щастя, вчора випав рясний дощ, і Яровиця знову наповнилася, ніби горнятко чаєм, теплою рудуватою водою.

Радик стрімголов збіг із пагорба. Мав намір заховатися на другому березі Яровиці, але передумав: місток опинився під водою, вбрід іти — мало не до колін буде. Тож чкурнув під густий кущ бузку біля пагорба. Тільки-но причаївся, аж тут хтось шкряб-шкряб-шкряб за джинси... Радик підскочив як ошпарений: до ноги знову безцеремонно добирався Боніфацій. Може, цей котисько — вампір, що вловив запах крові з розбитого коліна? А може, він… сказився? Цього ще бракувало! Колись Віталика вкусив бездомний собака, то йому місяць робили болючі протисказові уколи.

— Та відчепися ти, навіжений! Тебе що, Антон послав, щоб ти мою схованку вивідав? У-у-у, рудий шпигун...

Боні блиснув зеленими очиськами, облизався і з голосним нявканням кинувся до Радика.

— Ря-а-а-а-туй-те! — Радик відштовхнув кота і помчав до будинку. Але за хвилину згадав про гру в хованки і повернув назад, збокував до велетенської верби під пагорбом. Крона старезного дерева давно вже трималася лише на оболонці, покритій потрісканою шорсткою корою — середина стовбура з роками струхлявіла, обсипалась, її видули вітри, вимили проливні волинські дощі. Тепер велике дупло верби — наче затишне шатро, в якому могли вміститись одразу двоє, а то й троє хлопчаків.

Ще кілька кроків — і Радик заховається у вербі. І хай тоді Антон спробує знайти його!

— Ня-а-а-а-у-у-у-у... — почулося ззаду.

Ну й котисько: де не посій, там вродиться. Петляє-блукає, вистежує. О-о-о, зараз вчепиться у кросівки. Радик шарпнувся вбік і тієї ж миті покотився у глибоку продовгувату яму, наче викопану екскаваторним ковшем. Звідкіля це вона взялася? Він же недавно тут грався — місце було рівне. Хотів підвестись, але раптом зі жахом відчув, що ноги входять у пісок так легко, як ложка в картопляне пюре.

— А-а-а! — закричав хлопець, падаючи у прірву.

— Ня-а-а-а-у-у-у! — розпачливо пролунало вслід за його криком.

Г-г-г-гах!!! Плюсь... Плюсь... Ш-ш-ш-ш-ш-ш... Ш-ш-ш-с-с-с… Це слідом за Радиком і Боніфацієм посипався пісок із країв провалля, за які вони намарне намагалися вхопитися. На місці падіння здійнявся жовтувато-сірий фонтан. І все стихло.

3

Трохи оговтавшись, Радик озирнувся. Він стояв під землею, посеред повільної течії. Води небагато — ледь до середини кросівок. Радик іще й не такі броди переходив. Але для Боні — справжня катастрофа. Змоклий, із зеленими переляканими очима та прилиплим до боків хутром, він виявився зовсім маленьким і беззахисним. Хлопцеві стало жаль рудого гуляку, він узяв його на руки, погладив по нещасній мордочці й відчув, що його власний переляк потроху вгамовується. От і добре. А то ще не вистачало, щоб рéви насіли. Подумаєш, провалився... Подумаєш, ноги у воді…. Нічого страшного! Руки цілі, ноги цілі, голова на місці. До того ж тут не одна, а дві голови — удвох із Боніфацієм вони якось виберуться з цієї халепи. Обов’язково виберуться!

Радик згадав: торік на вулиці біля їхнього будинку провалилася дорога. Те глибоке провалля потім довго засипали щебенем, гравієм та піском, а тоді дорогу заново заасфальтували. Проте навіть після того вона ще кілька разів прогиналась, і її знову та знову засипали й асфальтували. Тато казав, що то підземні води так підмили піщаний ґрунт. Тут таке частенько трапляється. А ще подейкують, що ця частина міста стоїть на викопаних у давнину підземних ходах — ними колись можна було таємно пробиратись із старовинного замку Любарта аж до навколишніх сіл. Гм... Може, це один із таких ходів? Чи, може, ним пробилася до Яровиці підземна ріка, що колись омивала стару частину міста, а потім, коли місто почало розростатись, ураз зникла, ніби втекла під нові вулиці й майдани? Радикові важко повірити у те, що там, де зараз попід міським парком тягнеться вулиця Глушець, колись текла річка з такою ж назвою. Але про це в усіх історичних книжках написано. На березі тієї вже забутої річки Хрестовоздвиженське братство збудувало з боку старої частини міста церкву, школу, друкарню, шпиталь.

Саме навпроти братського комплексу був широкий міст, по якому проїжджали волами й кіньми. Він так і називався — Братський. А в іншому місці Глушця був Босий міст — невеликий, дерев’яний, через який лише люди переходили. Про Босий міст усяке говорять… Ой, краще зараз і не згадувати. Та й про те, чого Глушця не стало, Радик чув різне. Одні кажуть, що річка міліла та міліла, а коли біля неї осушили болото, — й зовсім висохла. Інші говорять, що річка просто втекла під землю. Але якщо втекла, то десь же вона там блукає?

Радик поглянув угору: над головою синіє невеликий прямокутник неба. Яскраві промені сонця, що вже хилиться на захід, потроху згасають, і латочка неба блякне, темнішає. Перевів погляд униз: під ногами повільно-повільно тече у бік Яровиці підземна річечка.

Як же вибратися звідси? Може, продовбати у стіні заглибини, як ото роблять альпіністи, коли видираються на скелі? Радик узявся руками за стіну — з неї посипався м’який ґрунт. Так, це не кам’яниста гірська порода, в якій можна видовбувати східці. Отже, цей спосіб не підходить. Попереду течії ходу нема — там земляний обвал, під який збігає жовта вода. А що з другого боку? Радик озирнувся і сторопів: за кілька кроків від нього починався... просторий тунель. Вода підземної річки виривалася з-під сірої бруківки, якою він був вимощений. Оце так! Хлопець ущипнув себе за руку: може, він ударився головою, коли падав, і тепер усе це йому ввижається? Рука заболіла, Радик аж зойкнув від болю, але тунель із-перед очей не зник.

Пройшовшись річечкою проти течії, хлопець ступив на суху бруківку. Метрів п’ять її було освітлено призахідним сонцем, а далі в тунелі — суцільна темрява. Раптом Радик побачив на лінії переходу світла в темряву чоловічу постать. Ні, в нього таки глюки. На руках голосно нявкнув Боні. Постать шарпнулася, на мить-другу завмерла, ніби вагалася — зникати їй чи нападати, зрештою повернулась і хутенько заховалась у темряві, наче розчинилася. Лише промінець її ліхтарика якийсь час ще посилав тоненький відблиск звідти, куди вона зникла. Отже, це не примара. А може, все-таки... Ну звідки Радикові знати, як поводяться примари? Бо ж досі він їх не зустрічав. А зараз серце гупало так голосно, як дзвін на Владичій вежі замку, спиною покотилися холодні горошинки поту.

Боні, який досі з острахом дивився на воду і щосили чіплявся пазурами за Радикову курточку-плащівку, тепер, угледівши під ногами свого рятівника твердь, знову впевнено нявкнув, завертівся-закрутився, вирвався з рук, спритно стрибнув на бруківку і безстрашно побіг углиб тунелю.

— Вернися, Боні… Не залишай мене самого… — тихо попросив Радик, ніби боячись, щоб його не почув той, з ліхтариком.

— Ня-а-а-а-у!— безтурботно відповів Боніфацій. — Н-я-а-а-а-у, — повторив, наче запрошуючи Радика йти за ним.

— Ну й біжи собі! — спересердя махнув рукою Радик. — А все ж через тебе, котиську-рудиську. Якби ж ти не дряпався та не ганявся за мною, я б не побіг до верби, повернувся б у двір і вже давно був би вдома. Мабуть, мама з роботи повернулася, хвилюється. Тобі що? Це ж не в тебе літні канікули закінчились і, як каже Ольга Дмитрівна, розпочалися шкільні трудові будні. Тебе не сваритимуть за те, що довго гуляєш. Ти можеш до самісінької ночі швендяти подвір’ям і ніхто тобі й слова не скаже. А мені… Я ще ж англійську не підготував... і математику... і... Ой, усього краще й не згадувати!

Мабуть, правду кажуть Михайлик і Славко, що Боні все розуміє, тільки говорити не вміє. І тепер от, постоявши з настовбурченими вухами на відстані, послухавши Радика, напевно, погодився з тим, що він говорив, і раптом повернувся до нього. «Мир миром, пиріжечки з сиром, не сварімося — помирімося, поцілуймося, обнімімося», — хотів сказати Радик. Але Боні на ходу потерся мокрою головою об його праву ногу, а тоді рвучко обхопив її мокрими передніми лапами і потягнувся до коліна. Радик дав йому легенького щигля по носі. Кіт фукнув, образився, відвернувся і побіг у бік підземелля. За хвильку він зупинився, повернувся до хлопця боком і враз почав зникати, наче перетворювався на кота-невидимку. Радик глянув — і очам не повірив: біля правої стіни тунелю вертівся лише рудий хвіст, а Боні не було. Та й хвіст став поволеньки зникати, розчинятись у підземному мороці.

— Тю на тебе! Згинь, мано... Ти таки не Боніфацій. Примара якась, що заманила мене сюди... Цур тобі пек! Цур тобі пек! Цур тобі пек! А я ж думаю, чому це ти зовсім не такий як Михайликів кіт. Ні, начебто й такий, але якийсь зовсім не такий... Цур тобі пек!

Тим часом хвіст зовсім зник. За мить на його місці з’явилася руда Боніфацієва голова: спочатку всюдисущий ніс із настовбурченими вусами, далі вуха, шия… За рудою головою зі стіни виповз тулуб, за тулубом — гордо піднятий хвіст. І лише тоді Радик зрозумів, що кіт пролазив у дірку в стіні. Туди й назад. Ага! Отже, за цієї стіною є вихід. Хлопець кинувся до Боні. Спіткнувся об почорнілу від старості цеглину, потім — об ще одну. І дірка у стіні — якраз на дві цеглини. Усе зрозуміло. Так-так... Якщо вдасться вийняти з кладки ще кілька цеглин, то можна і самому пролізти, як тільки-но Боніфацій, та й вибратися на волю.

Радик узявся обіруч за цеглину і почав щосили гамселити нею по стіні над дірою. Та все марно — стіна не піддавалася, жодна цеглина більше не випала і навіть не зрушилася з місця. Захекавшись, він присів перепочити. І тут його погляд упав на сірий прямокутник трохи далі від діри. Схоже на… Ні-ні, це ж справді... Двері! Он під шаром густої пилюки та плісняви проступає клямка із великим навісним замком, як у сільських хатах. Замок виявився зіржавілим. Радик ударив по ньому цеглиною, і той упав на каміння, як руда перестигла груша. Двері якийсь час не піддавалися, наче приросли до стіни. Але хлопець не переставав їх торсати. Там, за дверима, мав бути вихід. Думка про це додавала йому сил.

4

Нарешті двері глухо скрипнули і прочинилися. Вже майже згасле світло дня освітило частинку невеликого підвалу. Радик переступив кам’яний поріг. Одразу за порогом — дерев’яний стіл. Поряд із ним — груба дерев’яна лавка. Над столом — розп’яття. На столі якісь згортки, обплутані павутинням, наче сіткою з тонкого дроту. Радик узяв один із пакунків, розгорнув рудувату мішковину, від якої нестерпно тхнуло затхлістю. Щось блиснуло під останнім променем сонця. Якісь скельця на дерев’яному хресті. Хлопець поклав знахідку на стіл. Зараз його цікавило не це. Головне для нього — знайти вихід. Тож пробирався вздовж стін, обмацуючи їх долонями, шукав ще одні двері. Ну мусять же вони бути! Та виходу не знаходив. Мабуть, у підвальчик заходили тільки з тунелю. А як звідси вийти? З одного боку в ньому провалля, заповнене водою, з другого — темрява. А в темряві той... з ліхтариком. Може, він уже вийшов?.. Але тоді… тоді вихід за мороком, який поглинув незнайомця. Був би ліхтарик... Ех, якби знав, де впадеш, то й соломки підстелив би. Ні, краще — драбинку прихопив би.

Радик присів на лавку, щоб передихнути. Боніфацій зіп’явся на задні лапи, а передніми обхопив праву ногу хлопця і взявся облизувати накладну кишеню джинсів над коліном. Обережно так, не даючи волю гострим пазурам. Саме коліно під джинсами зовсім не цікавило кота. Засунувши руку в кишеню, Радик намацав щось тверде. Коробочка з домашньої аптечки! Та сама, що випала зі шафки, коли він на хвилинку забіг додому, аби змазати коліно йодом. Вийнявши її, Радик відчув специфічний запах — та це ж валер’янка! Мабуть, пляшечка надтріснула, коли впала на кахлеву плитку в кухні, бо картонка просякла ліками. От чого його переслідував Боні! Ах ти ж валер’яноман рудий! А я хтозна-що думав...

Він відкоркував пляшечку і поставив її перед котом. Боні примружив щасливі очі й узявся вилизувати краплі. Радик вертів у руках картонку. Гм... А якщо... У голові визрівав план порятунку. Головне — не розпускати нюні, не впадати у відчай і не сидіти склавши руки.

Надворі вже стемніло, коли хлопець закінчив роботу. Найперше на картонці з-під валер’янки написав послання: «SOS! Радик у ямі біля дуплистої верби». Замість чорнила використав кров із розбитого коліна, за ручку послужив наконечник зі шнурівки, витягнутої з кросівки. На той самий шнурок причепив послання і прив’язав його до шиї Боніфація. Витягнувши з підвалу трухляву дерев’яну лавку, поставив її сторчака біля стіни. Підштовхнув Боніфація:

— Лізь догори і стрибай! То нічого, що кінець лавки трохи не дістає до краю провалля. Ти зможеш... Ти ж мужній і розумний котик…

Боні, щасливий після спожитої валер’янки, лизнув Радика у щоку, подряпався по дошці, підстрибнув та зник у темряві.

Радик спробував також підтягнутися по лавці — може, вдасться добратися до її верхнього краю і вибратись. Але згори посипалася земля, трухлява дошка переломилась і впала у воду. Добре, хоч кота втримала. Хлопець поклав один з її уламків на камінці, присів на нього і почав чекати. Був упевнений, що Михайлик, Славко чи хтось інший з їхньої квартири прочитає записку, повідомить Радикових батьків і вони прибіжать сюди. Тільки б рудий Михайликів Боніфацій не надумав гуляти у дворі! Тільки б одразу пішов додому...

— Любесенький, рудесенький, ріднесенький, дорогесенький котику, мій розумнесенький муркотику, біжи додому, негайно біжи! Ти ж уже і настрибався, і на цілий тиждень нагулявся, і валер’янки напився, — примовляв Радик, поглядаючи на потемніле вечірнє небо, ніби Боніфацій міг його чути. Зрештою, хтозна… Може, цей волохатик володіє даром телепатії і читає думки на відстані? Хто їх, котів, знає! Ой, хоч би це справді було так! — Біжи, Бонюсю руденький, поспішай, мій котику чарівненький…

На поверхні води відбився ріжок молодого місяця. Десь від Яровиці почулося пугукання сови, зашаруділи крилами кажани, які жили десь тут, поблизу, і щовечора вилітали на полювання. Тунель наповнився смоляною чорнотою, на яку Радик намагався не дивитися. Йому здавалося, що звідти ось-ось вийде той, хто втік у підземелля з ліхтариком у руці. Хлопець не пам’ятав, скільки так просидів. Підвівся, коли над головою почулися голоси: мами, тата, Даринки, Михайлика, Славка, тітки Лізи… Боже, до чого ж вони гарні, ці голоси!

5

А ще за годину Радик сидів за столом на кухні й наминав деруни. Таких смачних він ще ніколи не їв! Мама у передпокої набирала номер телефону свого однокласника, який працює слідчим. Звідти, з другого кінця дроту, раз у раз долинало «зайнято». Мама нервувалась. І коли лінія нарешті звільнилася, радісно закричала у слухавку: «Алло! Алло! Кипарис?»

Радик відсунув тарілку і тихесенько зняв слухавку паралельного апарата. Ні, він зазвичай такого не робив, бо знає, що це негарно... Це дуже-дуже негарно. Але ж зараз мама говоритиме про нього, Радика.

— Слухаю!

— Привіт, Кипарисе!

— Кого я чую! Який приємний сюрприз! Скільки літ, скільки зим! Привіт, Ялиночко!

Радик пирхнув. Він знав, що у маминому класі всі називали одне одного згідно з календарем друїдів, за яким кожній людині, залежно від дати народження, відповідає певне дерево. От маму і кликали Ялиночкою, а дядька Олега — Кипарисом. Але коли це було! До нашої ери. За царя Гороха, як людей було трохи, як сніги палили і дровами гасили. А тепер... Уявити маму зеленою ялиночкою та ще й обвішаною сяйливими новорічними іграшками...

— Олю, у вас там біля слухавки їжачок фукає? — здивувався дядько Олег.

— Ні, Олеже, це у нас таке порося допитливе, яке дуже любить пхати свого кирпатого носа в усі шпарини. Через нього та ще через такого ж допитливого кота, який дуже любить валер’янку, я тобі оце й телефоную. Така от історія з ними трапилася...

Ну, мама... Ну, ялиночка! Від неї Радик такого не чекав. Назвати його... Ну яке ж він... Що кирпатий, то правда, і що допитливий — також. Але хіба це погано? Хоча... Мама ж і не казала, що це погано... Але цікаво… Радик знову зняв слухавку з паралельного апарата.

— Ольго, та то ж супер! Це просто клас! — якраз вигукнув дядько Олег. — Тут мій старший, такий самий слідопит, як і твій Радик, писав наукову роботу про історію церкви святої Катерини. Була така колись неподалік од міста. Він уже другий рік займається в обласному відділенні Малої академії наук. Натрапив у архіві на цікавенький документ — опис церковних предметів, який за радянських часів зробила обласна комісія у справах релігій, коли закривали церкву. А потім усе те описане добро кудись щезло. Наче крізь землю провалилося. Священника нібито через те на Колиму вислали, казали, що то він церковне начиння викрав. Хоча це був тільки привід. Ти ж знаєш, що висилали лише тих, хто радянську владу не прославляв. А як святий отець міг атеїстів славити? Через те й нелади у нього вийшли.

Церкву тоді закрили, а потім її приміщення перетворили на склад міндобрив. От святий отець і вирішив приховати церковне майно, поки церква відродиться. І то так сховав, що вони скільки не шукали, а знайти не змогли. Я чого детально тобі це розказую? Бо наша служба зацікавилася тим документиком. Отож... Увага, Ялиночко! Зараз ти засяєш, як на Новий рік. У тому описі, котрий знайшов у архіві мій майбутній Нобелівський лауреат Юрко, серед іншого значаться і хрест із трьома рубінами, срібні підсвічники, чаша, панікадило та Євангеліє — якраз ті цінні речі, які Радик знайшов, а ви з Євгеном винесли з того підземелля...

— Не думаю, Олеже, що Євангеліє таке вже й цінне. Воно звичайнісіньке. От я бачила в Музеї ікони старовинні святі книги, то вони в золотих та срібних окладах, прикрашені дуже гарними малюнками, там навіть перші літери текстів — як картини художників. А в цій нічого особливого. Просто стара книжка. Трохи потерта палітурка, добряче пожовклі сторінки...

— Ну гаразд, книжка, може, й звичайна. А от решта... Ти розумієш, Ялиночко? Це ж скарб! Тільки побережіть його до ранку.

— Він що, втекти може?

— Не хочу тебе лякати, але, думаю, та постать у підземеллі Радикові не привиділася. Хоч і таке могло бути — тільки уявити, який це стрес для малого. Але… Ми тут усім відділом полюємо за невловимою групою «чорних археологів»...

— А що, є ще й «білі археологи»?