Та, що ламає вітер ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN978-617-12-9700-5(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Гуменюк Н.

Г94Та, що ламає вітер : роман / Надія Гуменюк. —Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2022. — 272 с.

ISBN 978-617-12-9584-1

По закінченніДругої світової війнисімнадцятирічна Настя приїхала вчителькою у волинське село. З першої зустрічі молода красуня запала в серце капітану Круглову. Пообіцяв він зробити з неїогранений діамант, щоб сяяла лише для нього. Дорогими подарунками засипав, життям її розпоряджався. Та серце Настине сповнювалося щастям, коли на Романа дивилася, дарма що в нього зі статків лише звинувачення в неблагонадійності. Але загнав капітан її в пастку, як здобич…

УДК 821.161.2

© Лис Н. П., 2022

©Depositphotos.com /Letohin,FamVeldman, обкладинка,2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2022

I. Нiч дракона

Неможливо змінити все за одну ніч, але одна ніч може змінити все.

2

Застояне амбре їдкого поту впереміш із перегаром, залишене у непровітрюваному залі чи то денними та вечірніми пасажирами, чи місцевими привокзальними «здоров пляшка — п’є гуляшка», виштовхнуло Настю на перон. Вона з дитинства гидує брудними запахами, а тепер, після кількаденної хитавиці в потягах, після пережитогостраху, її аж знудило. Ледве добігла до водонапірної башти, що бовваніла неподалік, над кущами живоплоту. Здавалося, в шлунку не залишилося нічого, навіть гірка, як полин, жовч витекла на траву. Обезсилена, сиділа на лавці, аж доки не розвиднілося.

Переодягнутися б, скинути свої спортивні «майтки», але вбиральні всередині вокзалу нема. Треба шукати дерев’яну споруду, десь же вона має бути на пристанційній території. Надибала за тією-таки водонапірною баштою. Дістала імпортний кримпленовий костюмчик, ще геть новий — на блідо-рожевому тлі витиснені бузкові квіти. Така тканина — рідкість, навіть столичні модниці готові викласти за відріз із неї будь-які гроші, тож і похвалитися такими обновками можуть поки що лише вони та ще жінки високопоставлених чоловіків, і не конче зі столиці — бази для номенклатури розкидані по всіх просторах великого СРСР. Приберегти б цю красу на особливий випадок. Але кримплен, що не пропускає повітря, а літньої пори взагалі так парить, що тіло мало не вибухає від перегріву, має одну корисну властивість: він не мнеться, його не треба прасувати, а отже, з ним зручно подорожувати. Дістала з валізи, одягла — і наче щойно із салону мод.

Побачила неподалік, на пристанційній площі, зупинку з критим дашком. Отже, якийсь громадський транс­порт усе-таки курсує звідси до містечка. Найімовірніше, в робочий час. Але хтозна, коли розпочинається те курсування. Та вона ж не прив’язана ні до подій, ні до часу, ні до чужих розкладів. Вільному — воля, спасенному — рай. Узяла сумку з документами і грошима, замкнула у камері схову валізу і вирушила до міста. Насамперед мусить знайти якусь продуктову крамницю чи їдальню: обезводнене тіло вимагало рідини.

В’юнка привокзальна вулиця із сільськими будиночками та зеленими палісадниками добігла до сірої триповерхової споруди, обнесеної подвійною огорожею — дерев’яною стіною і зеленим живоплотом попід нею. У відчинену браму з вулиці вервечкою тягнулися люди. Настя зупинилася біля воріт. Напис на будинку «Фарфоровий завод» раптом хитнувся, викривився, літери застрибали вгору-вниз, закружляли, загули, як бджолиний рій, і зникли.

— Труженічків понабирали, матері твоїй капуста. Ще ноги до роботи не донесли, а голова вже в отказ пішла.

Хтось плюснув їй в обличчя водою просто з пляшки, втиснув у зціплені зуби склянку.

— Пий! Ну пий же, кажу!

Вода солодка і тепла — ситро, вочевидь, із оздобленого скалками порцеляни продуктового ларка, що примостився біля воріт, наче казковий теремок. Ну от і вгамувала спрагу — ще б змити солодку липучку з обличчя, і можна йти. Та змити, здається, не вийде, доведеться просто витерти носовиком.

— Дякую! — підвела нарешті очі на свого рятівника.

— Еге ж, дякую аж підскакую! — Він безцеремонно вхопив її широкою долонею за плече, змусив сісти на траву.

— Ти диви, яка притка. Посидь, оклигай. Нам ще тільки покійниці на робочому місці бракувало. Будемовважати, що твоя зміна ниньки відміняється. З якоготи цеху?

— Ні з якого, — відповіла Настя.

— Чогось я не дуже здивований, — чоловік розпрямився (років тридцяти з маленьким хвостиком, невисокий, але кремезний, широкоплечий, вилицюватий, у рудому круглому картузі, що робить його схожим на боровика), іронічно посміхнувся. — Мадам ніби й сонцяза всеньке літо не бачила, вроді тільки-но з-під снігувиткнулася, вся така білокоса та білолиця, як підсніжник після зими. Авжеж, у такому моднячому костюмчику і з такими руками… Тобі тільки папірці перекладати, а не ударницею соціалістичної праці в цеху бути. З адміністрації, значить? Але ж я там, здається, усіх знаю. Хіба новенька…

— Старенька! — усміхнулася.

Скинула з плеча долоню свого рятівника і підвелася. Зачепив він її своїм «білокоса та білолиця». Бракувало тільки, щоб ще й змусив сповідатися, де це вона так від сонця ховалася, що й тепер, наприкінці літа, засмагою ніскілечки не прихоплена.

— До старенької тобі, дорогенька, ще як від кривої Федори до річки Хомори — аж ге-е-ен через усеньке місто тупцяти, — доброзичливо засміявся чоловік. — Ну, якщо язичок ожив і навіть наперчився та наїжачився, то й ноги можуть чимчикувати. Ходім, «хрещенице»! Та не туди, не туди. Ах, тобі туди, повз завод? Отакої, матері твоїй капуста! То ти, значить, не на зміну йшла?! Не наша, значить? Шкода, дуже шкода.

Він був такий розчарований, що, здається, й сам уже не знав, куди йти. І чого б це? Того, що потратив час на «мадам підсніжницю», яка не мала жодного стосунку до підприємства й ось-ось збиралася помахати йому своєю білою ручкою? А йому цього дуже не хотілося.

— Може, хоч адресочок залишиш? Я ж буду хвилюватися за твоє здоров’я. Ти де живеш?

— Проти неба на землі.

— Гм… Земля кругла. Якщо в точці А люди розходяться у протилежні боки, то, за теорією ймовірності, в точці Б вони можуть зустрітися. Але точка Б аж на іншому боці планети. Не ходи так довго. Приходь уже. Нам кадри просто по заріз потрібні. Звернешся у профком, спитаєш Матвія Чижа, профорга цеху випалювання. Я там головний пічник, ну й активіст заодно. Запам’ятай: Чиж, є така співоча пташка.

«Співочий боровичок ти, а не пташка», — подумала Настя. Але слова профкомівського активіста наштовх­нули її на думку, що непогано було б і справді влаштуватися на роботу і, принаймні на якийсь час, загубитися у цьому затишному містечку. У Славуті — а це, здається, десь неподалік — колишня одногрупниця працювала. Можна б… О Боже! Ні, тричі ні, про одногрупницю треба забути. Просто трішки пожити тут. А тоді… Щоб зрозуміти, куди рухатися далі, іноді треба просто зупинитися, постояти й подумати. Тим паче, що її мізерні фінанси скоро заспівають прощальні романси — як не заощаджуй, а їх усе менше й менше. Завод, щоправда, Настю не цікавив. Навіщо він їй? У неї своя професія. Запитала перехожу, як пройти до райвно.

«До народної освіти, значить?»…«А ти приїжджа?»… «А чим приїхала?»… «А звідки?»… «А сюди назовсім чи на трохи?»… «А в кого будеш жити?»… Жінка явно нікуди не поспішала і рада була потеревенити.

— Отак-о і йди, як ото йдеш, — махнула зрештою рукою. — Оно буде міст через річку, високий такий, з поручнями. О, то знаменитий міст! Чим знаменитий? З нього двоє залюблених скочили і втопилися. Чи, може, об каміняччя розбилися… Словом, розпрощалися з життям, як оті Ромео і Джульєтта, що в кіні. А чого? Бо не давали їм люди любитися. От вони й подумали: якщо на цьому світі не суджено побратися і щастя зазнати, то хоч на тому будуть разом. Дехто каже, що не з мосту вони кинулися, а з кручі. Не знаю, може, про різні пари говорять. Може, одна пара з мосту зіскочила, а друга з кручі кинулася. Давним-давно то сталося. Та й нещасливих любовей ой-йо-йой скільки на білому світі було. А тепер хіба їх нема? І тепер є. Може, навіть більше, аніж щасливих. Любов — то така пташка, яку і не приручити, і пшоном не заманити, і не завжди їй догодити можна. О, така примхуля! За мостом дорога ледь угору, піднімешся, ще трохи пройдеш — а там уже й центр. Підеш тою центральною вулицею, на ній — геть усенькі районні організації. А ти часом не вчителька?

— Часом учителька, — усміхнулася Настя. — А часом — ні.

— Як то так? — здивувалася жінка.

— У житті по-всякому буває, — ухилилася від відповіді й обминула допитливу балакуху.

— Буває, що й курка співає. Але якщо ти вчителька, то як можеш бути невчителькою?! — кинула їй уже в спину жінка, вочевидь, розчарована, що не вдалося поговорити довше.

«У житті по-всякому буває…» — подумки повторила Настя й хутко пішла у бік мосту. Ось і він. А ось, просто над руслом, обрамленим берегами з кам’яними брилами, вочевидь, те саме місце, з якого колись, давним-давно… Як же ті двоє кохали! Як же вони кохали, якщо навіть вище від самого життя поставили свою любов і відважилися на таке! Бо нащо їм життя без любові? А вона…

По-всякому буває… По-всякому… Буває…

3

Чоловік за столом нагадував радше військового відставника, ніж головного освітянина району. Рівна лінія плечей із прямими кутами передпліч, посаджена просто на плечі сива голова, продовгувате обличчяз важким підборіддям, суворий римський ніс, дві орденські планки на літньому піджаку кольору хакі… Мабуть, таки й справді воював.

— І що привело товаришку… е-е-е… — миттєвий погляд у папірець, поданий секретаркою — …товаришку Анастасію Черешниченко до районного відділу народної освіти?

— Хочу влаштуватися на роботу. Якщо є вакансія…

— Спеціальність?

— Учителька початкових класів.

— Гм… Що закінчували?

— Педучилище. На Полтавщині.

— Аж на Полтавщині? І давно?

— Дванадцять років тому. Ось диплом.

— З відзнакою. Похвально, похвально… І як зараз поживає славна батьківщина філософа Григорія Савовича Сковороди?

— Не знаю… Я… не з Полтавщини, а з Уралу приїхала.

— Он як! Аж із самого Уралу! — завідувач райвно рвучко зняв із довгого римського носа окуляри, поклав їх на стіл, відкинувся на спинку стільця, що заскрипів під вагою його тіла, й аж тепер зацікавлено глянув на Настю. — Урал, як казав класик, «понятие растяжимое». Якщо не помиляюся, тягнеться він аж на дві тисячі кілометрів. То звідки саме ви приїхали, колего?

— З Красногорська.

— Про Красногорськ під Москвою чув, а про уральський — ні, хоч по Уралу довелося поїздити. Отже, маєте досвід викладання російською мовою? Це добре, дуже добре. Ми якраз нову школу відкриваємо, російську…

— Я в Красногорську не працювала у школі.

— А що ж ви робили?

— Чоловік служив, а я…

— Ясненько: друга професія — офіцерська дружина. Вгадав? Вгадав. Що ж, непогана робота, дуже навіть непогана. Так би мовити, надійний тил для захисника держави. Тільки ж коли диплом пилом припадає, то вчительського досвіду не додається. Отже, товариша Черешниченка перевели з Уралу в Україну?

— Кого?

— Як це кого? Чоловіка вашого, — здивовано глянув на Настю завідувач.

— Ні-ні, його не перевели… Він… Він помер. Тобто загинув. Трагічно. Повертався вночі додому, а в снігу оголений провід… Буря електроопору повалила… От і…

— Співчуваю.

Співчуття якесь безбарвне, беземоційне, без жодної нотки співпереживання. І погляд… Як голка для ін’єкцій. Наче завідувач намагається проштрикнути очима череп, проникнути у найпотаємніший сховок її думок, витягти шприцом разом із кров’ю те, про що вона не хотіла б йому говорити. Щось його насторожило, викликало недовіру до відвідувачки, яка приїхала з далекого Уралу і відразу ж до нього в кабінет.

— Маєте посвідку про смерть чоловіка?

Настя відчула, як її знову огортає млість. Скоріше б закінчилася ця розмова, радше схожа на допит, ніж на співбесіду. Відкрила сумку, зробила вигляд, що шукає папери.

— Я… не взяла з собою… Тобто взяла, але залишила у валізі на вокзалі. Не знала, що треба.

— Треба, колего, обов’язково треба. І посвідку про смерть, і відкріплення, і штампик про виписку з попереднього місця проживання повинен стояти у паспорті. Такий порядок. Без цього ніяк не можна. Як кажуть, без бумажки ти букашка. Тим паче, що там, звідки ви приїхали… Сама знаєте. Без перевірки ніяк не можна. Народна освіта виховує нове покоління, ми кого-небудь на роботу не беремо. Прийдете з усіма документами, тоді й поговоримо. Краще, звісно, було б, якби ви мали диплом фізика-математика чи вчителя іноземної, бо няньок для першачків наші місцеві училища вже трохи наштампували. Та для дружини офіцера щось підшукаємо. В кількох селах штати ще не укомплектовані, а вересень на носі. Ви ж не проти попрацювати у сільській школі? Ну звісно ж, не проти. Тож до побачення!

Настя знала, що побачення вже не буде — вона сюди більш ніколи не прийде. Ніколи! Краще вже скористатися пропозицією «співучого боровичка». А чом би й ні? Можна спробувати й на заводі. Хіба в неї рук нема? Та це ж і не назавжди. Побуде тут трохи, навідається зі славного містечка Полонного туди, куди їхала, а там… Там уже буде видно.

Чиж розкинув руки назустріч, як пташка крила, ніби злетіти намірився. А може, він оце вже й летів із цеху, дізнавшись, хто його чекає, і тільки-но перед кабінетом профкому нарешті приземлився.

— О, моя воскресла «хрещениця»! Давно тут? Знудьгувалася, мабуть. Звиняй. Я до кінця зміни — ніяк. А стороннім до цеху теж не положено — це ж тобі не та піч, у якій борщ варять.

— Борщ у вас готують не в печі, а на плиті. І я його вже скуштувала. Мені ваша профспілка навіть талон на безплатний обід виділила. Так би мовити, підкупила майбутню працівницю. Тож нудьгувати було ніколи, — заспокоїла його Настя.

— А ви ніби сто років знайомі, — здивовано підняла вищипані тоненькі брови дівчина, яка вже майже пів години мордувалася з профспілковими внесками — дораховувала до кінця, заглядала у відомість, сердито відсовувала її і знову починала. Чи то в неї з математикою проблеми, чи з нервами.

— Може, й так, Соню, може, й так, — засміявся Матвій. — Принаймні ці очі я вже бачив. От щоб мені з цього місця не встати, щоб мені взяти й провалитися, що бачив.

Ой очі, очі, очі дівочі…

Світите в душу, як дві зорі…

— Еге ж, як дві зорі у летаргічному сні або ж у холостяцьких мареннях Матвія Чижа. Тому й досі інших не помічав, — роздратовано кинула профспілкова касирка і нарешті жбурнула пораховані карбованці в шухляду, грюкнула нею так, що аж стіл мало не перекинувся, зачинила ключем і продефілювала до дверей — демонстративно похитуючи повненьким задком, обтягнутим світлою спідницею-шестиклинкою і підкидаючи долонями над головою хвильки підфарбованого хною та завитого щипцями волосся.

Тільки сліпий не помітив би, що ця Соня, соковита, як осіння антонівка, старанно підфарбована і підмальована, наче збиралася не на роботу, а на побачення, дуже-дуже до Матвія небайдужа і просто згоряє від ревнощів. Але він навіть не повернувся на її стукання-грюкання і дефіле.

Настя розказала про свій візит у райвно, про марне намагання влаштовуватися на роботу — пізно, виявляється, звернулася, всі місця у школах зайняті, всі години ще на початку серпня розписані.

У відповідь — радісна усмішка аж до вух.

— А я так і знав, що ти прийдеш. От їйбо-присійбо, що правду кажу, — «боровичок» підняв руку до лоба, мабуть, збирався перехреститися, але хутко похопився й опустив. — Тільки-но ти повз завод почеберяла, а мені наче на вухо хтось, тихенько так: «Ніде твоя прекрасна знайома незнайомка, чи то пак незнайома знайомка не дінеться, бо в тутешньої молоді ниньки лише одна дорога — на фарфоровий завод». А так воно і є, так і є, підсніжнице білолица. Країні потрібна порцеляна, багато-багато порцеляни, а в наших місцях тьма-тьмуща запасів каолінів, шпатів, кварцу. То нащо вони мають лежма лежати в землі? От і розширюємо виробництво, набираємо людей, навесні почнемо нові корпуси зводити, цехи механізувати. Ех, скоро з нашого посуду не тільки союзні республіки, а й увесь світ чаювати та обідати буде. Чи міг колись старий Шапіро знати, яким ґешефтом стане його маленький єврейський промисел! — Чиж склав долоні, як перед іконою, і підняв очі до стелі: — Шановний Мойсею Ізьовичу, ви таки бачите з того світу, як ваш завод росте? І шо? Шо ви думаєте? Вай-вай! Не треба ображатися на тих, хто його експропріював у 1917-ому. А на нас сердитися взагалі гріх. Ми ж його після війни з руїн підняли, вважайте, заново відбудували. Тож краще підкиньте, добродію Шапіро, трохи на нове устаткування. Мені у цех ну дуже треба ще зо дві конвеєрні печі. Десь же ви приховали від радянської влади капшучок із золотом. Ну не ви, то наступник ваш, Айзік Зусьман із вашого кагалу. Хто б сумнівався, що він не все радянському народові віддав. Хіба нє? То пошепочіться-но там і подайте нам знак, де саме. Нащо вам те багатство на тому світі? А завод — це ж таки ваше дитятко, яке ниньки бравим парубком стало. То як? Шо ви кажете? Шо-шо? Куди мені йти? Ой як негарно! Як грубо! А ще купець-фабрикант, хоч і покійний.

Настя вже давно так не сміялася. Матвій розіграв сцену спіритичного спілкування із засновником і першим власником заводу, як справжній актор.

— Ви, мабуть, у драматичному гуртку чи в народному театрі граєте? — запитала.

— Я сам собі і гурток, і театр, — засміявся Матвій.

З ним було легко, просто й весело. І він дуже, дуже хотів, щоб вона залишилася на заводі.

— О! Я знаю, де тебе прилаштувати. Підеш у цех розпису, будеш малюнки на сервізи і тарілки наносити, — вирішив за неї. — Це «панський» цех, але наш головний художник — свій дядько, з ним можна домовитися. Ну, не всім, але мені він не відмовить. Я ж таки Матвій Чиж. Хочеш подивитися цех?

— А можна?

— Зі мною все можна. Я ж тобі не хто-небудь, а… Ну добре-добре, мовчу-мовчу, розшифрував я твій насмішкуватий погляд: Матвій — ХвалиМенеМояГубонько. Не такий вже я й хвалько.

Він провів її до «панського» цеху. Десятків зо два жінок сиділи за столиками і наносили малюнки на посуд. Візерунки, пояснив Матвій, придумує головний заводський художник, а робітниці лише переносять їх на порцеляну під трафаретку — кожну квіточку, кожен листочок, кожну зірочку, рисочку, крапочку треба продублювати з абсолютною точністю.

— Дівчата, за парочку днів ця красуня буде малякати разом з вами. А зараз ми просто не можемо відпустити її без презента. Гостинні ми чи ні? Авжеж, гостинні. Що б то таке вибрати? Гм… Отже, так. Сьогодні ми з тобою будемо пити чай. Так-так-так… Обов’язково будемо. А покладемо ми печиво, яке я урочисто клянусь купити дорогою додому, в… о-о-сь цю розпрекрасну вазу. Це з нового асортименту,таких ще ні в кого нема. Посудинка містка — не для горобців же призначена, надійна — не мнеться, не гнеться. Розбивається, щоправда, але ж ти не запустиш нею в мене, принаймні на першому чаюванні? А малюнки які! Шедевр світового мистецтва! Що вибираєш — срібні конвалії на синьому чи червоні гвоздики на білому?

Настя вибрала перше. Вона любила конвалії. Навіть парфуми «Срібні конвалії» прибалтійської фабрики «Дзінтарс» вибирала тому, що вони нагадували їй про квіти, подаровані тоді, біля озера… А тут порцеляновий набір із такою самою назвою. Цілий сервіз їй, звісно, не світить, та й куди вона з ним. А от вазочка — те, що треба. Ох, конвалії, конвалії… Як запаморочливо пахнув той маленький букетик! Якою щасливою була та весна!..

Матвій попросив, щоб жінка, у якої він узяв презент («Не хвилюйтесь, чесне профспілкове слово, все буде оформлено») між двома букетиками квітів написала ім’я майбутньої власниці цього безцінного шедевру.

«Настина», — сказала Настя.

Він здивувався: чому не Анастасія чи Настуня, чи Настуся, чи Туся?.. Втім, хто бере, той і вибирає. Будь-яка цяцянка — на вашу забаганку.

— І дату — рік, місяць і день — обов’язково поставте, так сказать, для сімейної історії. Буде колись Анастасія батьківна внукам показувати, щоб знали, коли їхня бабуся, знаменита ударниця соціалістичної праці, на Полонський порцеляновий завод прийшла.

Поки підсихала фарба, Матвій узявся обговорювати подальші дії. Насамперед потрібно прописатися у місті, без прописки у відділі кадрів навіть говорити не стануть. Тож хай «молодьож страни совєтов, лучєзарная, как май» слухає його команду: зараз іде до нього додому, в його чижиному гнізді є вільна кімната, з якої недавно квартиранти вибралися. Там переночує. Завтра вранці разом з його мамою, їхньою — Чижиною — домовою книжкою і своїми документами — прямісінько в паспортний стіл. А після цього вже можна буде постати перед ясні очі кадровиків.

— Ну як? Приймається? — глянув очікувально.

Мабуть, у нього добра мама, яка в усьому погоджується із сином. Інакше не був би таким упевненим. А дружини нема. Дивно, чому. Досі не знайшов чи вже загубив? Тому й накинув оком на «хрещеницю». А чого? За таким чоловіком можна прожити, як за кам’яною стіною — турботливий, працьовитий, відкритий, веселий, трохи наївний, трохи простакуватий. Таких совісно обдурювати. Але в неї іншого виходу нема. Порцеляновий завод, звісно, не ідеологічна установа і не відповідає за виховання підростаючого покоління, тож особливо порпатися в її особистому житті не буде, але й учительський диплом для нього — як лисому гребінець. А от зі штампом у паспорті про виписку з попереднього місця проживання таки проблема. Велика проблема. Бо й самого паспорта у неї нема. А без нього її ніхто не пропише, а без прописки не візьмуть на роботу. Замкнуте коло. Можна сказати, що паспорт у потязі чи на вокзалі вкрали. Але тоді тутешня міліція зробить запит у Красногорськ, щоб підтвердити дані для виготовлення дублікату. А там… О ні! Тільки не це! Боже, тільки не це…

— А зробімо так. Я переночую у знайомих. У них, щоправда, тіснувато, але одну ніч потерплять. А завтра вранці ми зустрінемося з вашою мамою. І тоді вже все за вашим планом.

— А ми, значить, не знайомі? Та від самісінького ж ранку знайомі! — аж образився Матвій. — Тож перестань мені викати. І взагалі, так не піде. Навіщо ночувати там, де й без тебе тісно, якщо у нас із мамою хоч лісапетом по хаті розганяйся.

Настя усміхнулася: в її рідному селі велосипед також називають лісапетом. А в тому, до якого вона їде і ніяк не може доїхати, — ровером.

— То лади? Лади! Ну їх, тих знайомих! Йдемо до мене.

Матвій аж засяяв. Мабуть, сприйняв її усмішку як згоду, на яку він не дуже сподівався. Від того його довірливого сяяння Насті стало трохи не по собі. Втім, вечеря і сон, нормальний, а не як у зайця під кущем, їй би дуже знадобилися.

Будинок виявився не аж такий просторий, щоб по ньому лісапетом розганятися. Звичайний, стандартний, під рудою черепицею, проте доглянутий і затишний. Кімната наповнена рукоділлям: вишиті пішивки на подушках, плетені гачком прошви і серветки. Здалося, ніби раптом потрапила у дім свого дитинства, також прикрашений вишивками та мереживом. Як же давно вона там не була! Захотілося побачити маму. Так захотілося, аж сльози навернулися. Але назустріч випливла мама Матвієва. Слово «випливла» дуже пасувало до неї. Худорлява, легка, з високою шиєю і тонкими рисами на вже немолодому обличчі, вона виявилася геть не схожою на свого сина-боровичка. Пройшлася карим поглядом по гості й усміхнулася.

«Ніби прицінилася, чи я підходжу для її сина, — подумала Настя. — Вічні страхи всіх мам перед майбутніми невістками. Тільки це не до мене. Не до мене, добра тітонько Чижихо».

Проговорили цілий вечір. Чаювання перейшло в маленьке бенкетування — печеня з картоплею, пиріжки з вишнями, печиво, варення, домашня слив’янка. Наче тут спеціально дорогу гостю чекали. Наступного дня прокинулася аж по десятій. Оце так поспала!

— А ніде той паспортний стіл не дінеться. Ще буде завтра і післязавтра, і післяпіслязавтра, — заспокоїла її господиня. — Ти так солодко спала, що шкода стало будити. Воно з дороги завше так. Я колись їздила до Вінниці поїздом, то два дні відходила.

«Шкода, дуже шкода, але завтра мене тут не буде», — подумала Настя.

Пізній сніданок, суто жіноча розмова — про взірці для вишивок, гачки для плетіння, про конвалії на вазі, презентованій у художньому цеху і вже звільненій від печива. Матвієва мама сказала, що вишила такі самі на полотні — сама скопіювала узор, сріблястих ниток, щоправда, довелося пошукати, бо купити щось у крамницях не так просто, все треба діставати, все у когось випрошувати. Вийняла із серванта новеньке рукоділля з конваліями і простягнула гості — хай буде комплект на згадку. Настя загорнула вазу в подаровану серветку, поклала до сумки і сказала, що пройдеться до заводу.

Година до дизеля. День такий, наче маківка літа повернулася: припікає, пришкварює. Настя зійшла з перону, обійшла площу перед станційним будиночком і раптом сторопіла. Зі стенду «Їх розшукує міліція» на неї дивилися… її очі. «Всесоюзний розшук… Особливо небезпечна… Прохання повідомити… Телефон 02…»

Ой очі, очі, очі дівочі…

І той льодоокий ловелас, через якого вона нахапалася дикого страху й посеред ночі зіскочила з потяга на незнайомій станції, і веселий випалювач порцеляни говорили про її очі. Нібито десь вони їх бачили й ніяк забути не могли. Традиційний чоловічий прийомчик, така собі срібляста павутина, в яку намагаються заманити наївну муху-цокотуху, чи й справді…

Мабуть, очі у неї таки трохи незвичайні. Роман казав — як у Нефертіті. Романові вона вірила, бо він не з тих, хто пускає слова за вітром чи плете словесне мереживо, аби когось зв’язати ним, як путами. Але хто знає, які насправді були очі в тієї великої єгипетської цариці? Малюнки, бюст — усе це витвори уяви митців. Фотографія — ось що близько до оригіналу. Але світлини Нефертіті ніколи не було і бути не могло, бо перша фотографія, зроблена французьким винахідником Ньєпсом, з’явилася аж на початку дев’ятнадцятого століття. А цей чорно-білий знімок на поганенькому папері під заголовком «Їх розшукує міліція», здається, ніскілечки не якісніший, ніж перший екземпляр Ньєпса. Як по ньому впізнати людину? Запам’ятатися й справді може хіба розріз очей — як два темні мигдалики під світлою гривкою.

Та все одно… все одно… все одно!.. Якщо добре придивитися. Гм… Зачіску можна змінити, коси перефарбувати, а от очі…

Наступного ранку з перукарні, що на другому поверсі Шепетівського вокзалу, вийшла струнка брюнетка, пострижена під хлопчика і в темних окулярах, що закривали майже пів обличчя. Вона хутко спустилася на перон, усміхнулася, проходячи повз дошку з оголошеннями «Їх розшукує міліція», за десять хвилин зайшла до вагона потягу Київ-Ковель, сіла біля вікна і за всю дорогу жодного разу не повернула від нього чорняву голову, не промовила жодного слова до своїх супутників.

4

— Хто там?

Настя нерішуче зупинилася біля порога. Чекала, що господиня вийде їй назустріч, як це заведено в селі, запросить до хати. Натомість знову той самий низький, трохи хриплуватий голос із-за ледь прочинених дверей, але вже сторожкий і стривожений.

— Та проходьте ж! Чого ви-те біля дверей стовбичите? Тіко не роззувайтеся, ходніки2вже старі, їх давно треба було б викинути. Та от нових наткати вже не можу.

— Добридень! — привіталася вже у кімнатці, пропахлій сумішшю ліків і трав.

— Дай Боже здоровля! Хто ви?

Жінка підвелася на ліжку, закинула голову, втягнула носом повітря, поворушила ніздрями, принюхуючись до прибулиці. Запах не асоціювався ні з ким зі знайомих. Тоді вона виставила поперед себе руки, поворушила пальцями, ніби хотіла дотягнутися до гості, доторкнутися до неї чи, може, на відстані, через повітря, якимось, тільки їй одній відомим способом, визначити її обриси. Так роблять сліпі або слабозрячі.

Настя проковтнула гіркий клубок, що підкотився до горла. Вона знала про цю жінку, прозвану в селі Соколицею, все. Ні, мабуть, правильніше буде сказати — багато, але таки не все, бо ніхто ні про кого не може знати геть усе. У кожного є якщо не шафа зі скелетом, то принаймні маленька скринька з мощами таємниці, до якої нема доступу нікому. Дивилася на покручені артритом руки жінки, на пооране зморшками обличчя, сиве волосся, що вибилося з-під перкальової хустки — білої в дрібнесенькі сині квіточки, і бачила юну красуню з палким карим поглядом, в’юнкими шнурочками брів, тонким станом і легкою ходою. Такою уявила її колись, коли вперше почула про неї. І хоч зустріла вже немолодою, посивілою, з притрушеним роками поглядом, той юний образ так і залишився в уяві.

— То хто ви-те? — повторила жінка.

– Я?.. Із соцзабезу. Інспекторка.