Становлення ebook

Вважайте цей щоденник супутником у своїй подорожі до становлення.

Засновані на бестселері Мішель Обами, ці сторінки містять питання, які спонукають до роздумів, та підказки, щоб допомогти вам знайти та розкрити те єдине, що завжди буде істинним лише для вас — вашу історію.

Всередині ви знайдете шанс не лише набратися мужності від знань, які привели вас туди, де ви є зараз, а й відчути енергію для наступних кроків, хай куди вони приведуть.

ISBN 978-966-993-516-8

Мішель Обама

Становлення. Щоденник, який допоможе вам відшукати свій голос!

Березень 2017

У дитинстві мої бажання були доволі простими. Я хотіла собаку. Хотіла будинку зі сходами — на два поверхи для однієї сім'ї. Чомусь я хотіла універсалу з чотирма дверима замість б'юїка з двома, хоча він був радістю й гордістю мого батька. Я часто казала людям, що коли виросту, хочу стати педіатром. Чому? Тому що мені подобалося бути поряд із маленькими дітьми, а ще тому, що дорослим подобалася ця відповідь, і я це доволі швидко зрозуміла. О, лікар! Який гарний вибір! У ті дні я носила кіски та слухалася свого старшого брата. І завжди, хоч би що трапилося, ставилася до всього як у школі. Я була амбіційна, хоча тоді ще точно не знала, що саме на мене чекає. Сьогодні ж мені здається, що це було найбезглуздішим запитанням, яке тільки можуть дорослі поставити дитині, — Ким ти хочеш стати, коли виростеш? Начебто зростання має кінець. Начебто ви в якийсь момент стаєте кимось, і це виявляється для вас кінцевою точкою.

До цього часу я була юристом. Була віце-президентом у лікарні й директором неприбуткової організації, яка допомагала молодим людям будувати кар'єру. Я була чорношкірою студенткою із робітничого класу в незвичайному та переважно «білому» коледжі. Я виявлялася єдиною афроамериканкою і єдиною жінкою у багатьох різних ситуаціях. Я була дружиною, стомленою молодою матір'ю та донькою, яка пережила горе. І донедавна я була першою леді Сполучених Штатів Америки. Це не посада й не офіційна робота, але менше з тим: в ній я спиралася на платформу, якої раніше навіть не могла уявити. Мені кидали виклики, мене вгамовували, підносили й кидали вниз, часом усе одночасно. Зараз я тільки починаю усвідомлювати, що відбувалося в останні роки — звідтоді, як 2006 року мій чоловік уперше заговорив про те, що міг би балотуватися на вибори президента, й до холодного зимового ранку, коли я сіла в лімузин із Меланією Трамп. Я склала їй компанію під час інавгурації її чоловіка. Тоді ми просто їхали разом.

Коли ви перша леді, Америка постає перед вам з усіма своїми крайнощами. Я відвідувала заходи зі збирання коштів у приватних будинках, більше схожих на художні музеї, — там навіть ванни оздоблювали коштовностями. Я відвідувала сім'ї, що втратили все після урагану Катріна. Ті люди були у відчаї, дякували навіть за холодильник у робочому стані й кухонну плиту. Я зустрічала людей, які здавалися мені лицемірними й неглибокими, але зустрічала й інших — учителів та членів сімей військових — і так багато незламних духом. Я також зустрічала дітей, різних дітей з усього світу, які підбадьорювали мене та сповнювали надій. Вони мовби забували про мій титул, щойно ми ступали на скопаний ґрунт нашого саду.

Звідтоді, як я мимоволі вступила в публічне життя, мене вихваляли, називали наймогутнішою жінкою на планеті й водночас принижували як «злу чорну жінку». Я б хотіла запитати у своїх критиків, яка частина цього виразу мала для них найбільше значення — «зла», «чорна» чи, може, просто «жінка»? Я посміхалася, фотографуючись із людьми, які на загальнонаціональних телеканалах лаяли мого чоловіка жахливими словами, та все одно хотіли мати світлину на згадку, щоби повісити в рамці поряд із каміном. Я чула про химерні сайти, на яких піддавали сумнівам будь-яку інформацію про мене; доходило навіть до такого: чи справді я жінка? Один із чинних конгресменів висміяв мої сідниці. Мені було боляче. Я гнівалася. Та все одно намагалася жартувати.

Я ще багато чого не знаю про Америку, про життя, про те, що може принести майбутнє. Але я знаю себе. Мій батько, Фрейзер, навчив мене наполегливо працювати, часто сміятися й дотримувати слова. Моя матір, Маріан, показала мені, як дбати про себе й використовувати своє право голосу. Разом, у нашому тісному помешканні в Сауз-Сайді, в Чикаґо, вони допомогли мені оцінити й полюбити нашу історію, мою власну історію і величну історію нашої країни. Навіть коли вона не надто красива й не ідеальна. Навіть коли вона більш реальна, ніж вам того хотілося. Ваша історія — це те, що ви маєте, те що ви завжди матимете. Це те, чим ми володіємо.

Я жила у Білому Домі вісім років. Там було більше сходів, ніж я могла порахувати, а ще там були ліфти, боулінг і власний флорист. Я спала в ліжку з італійською білизною. Страви для нас готували шеф-кухарі світового рівня, значно вищої кваліфікації, ніж персонал п'ятизіркових ресторанів чи готелів. Агенти секретної служби зі своїми навушниками, зброєю та завжди нейтральним виразом обличчя постійно стояли за нашими дверима, намагаючись при цьому не втручатись у приватне життя нашої сім'ї. Ми, зрештою, звикли до всього — до дивної величі нашого нового дому, а також до постійної нечутної присутності всіх інших.

У коридорах Білого Дому двійко наших дівчаток грали в м'яча, на Південній галявині вони вилазили на дерева. У Залі засідань Барак до ночі переглядав брифінги та чернетки своїх промов. Тут-таки Санні, один з наших собак, інколи клав купку на килим. Я могла вийти на балкон Трумена й спостерігати за туристами, які позували із селфі-палицями й намагалися крізь металеву огорожу розгледіти щось у Білому Домі. Були дні, коли я відчувала задуху, бо наші вікна завжди були зачинені, а я не хотіла здіймати зайвого галасу заради того, щоб подихати свіжим повітрям. Я милувалася білою магнолією під вікнами, цікавилася щоденними урядовими справами, захоплювалася величчю військових парадів. Були дні, тижні й навіть місяці, коли я ненавиділа політику. Та були й моменти, коли краса цієї країни та її людей захоплювали мене до нестями.

Але згодом усе це скінчилося. Навіть коли ви переживаєте наближення цього дня, коли ваші останні тижні заповнені емоціями прощання, все одно залишається відчуття невизначеності. Людина кладе руку на Біблію; повторює слова присяги. Меблі одного президента виносять, натомість заносять меблі іншого. Шафи порожніють, а потім упродовж кількох наступних годин заповнюються знову. Ось так усе й відбувається — інші люди опускають голови на нові подушки, інший темперамент, інші мрії. І коли все це закінчується, ви востаннє виходите крізь двері найвідомішого в світі будинку, але у вас залишається ще чимало способів віднайти себе знову.

Тож дозвольте мені розпочати з події, що сталася не так давно. Я була вдома, у будинку із червоної цегли, до якого нещодавно переїхала моя сім'я. Наш новий будинок розташований за кілька кілометрів від колишнього, на тихій сусідній вулиці. Ми ще не до кінця облаштувалися на новому місці. У вітальні меблі розставлені так само, як і в Білому Домі. Багато речей у будинку нагадують про минулі роки — фотографії нашої сім'ї у Кемп-Девіді, вази ручної роботи, подаровані дітьми представників питомих народів Америки, книга, підписала Нельсоном Манделою. Але дивно, що ввечері нікого немає вдома. Барак вирушив у подорож. Саша пішла з друзями. Малія вже працювала в Нью-Йорку, добігала кінця її річна відпустка перед вступом до коледжу. У будинку залишилися тільки ми з собаками. В порожніх кімнатах панувала тиша, якої я не знала вісім останніх років.

Я зголодніла. Спустилася вниз із нашої спільні. За мною бігли наші собаки. В кухні відчинила холодильник. Знайшла хліб, узяла два шматки, поклала до тостера. З шафи дістала тарілку. Знаю, що це прозвучить дивно, але просто взяти тарілку з шафи на кухні й щоб ніхто не почав наполягати на допомозі, досі вдавалося не часто. Я спостерігала за тим, як хліб у тостері вкривається коричневою шкоринкою. Здається, відчула, як повертається моє колишнє життя. Чи, можливо, починається нове.

Зрештою приготувала не звичайний тост, а сирний: поклала шматочки хліба в мікрохвильову пічку, щоб розплавити сир че-дер. Потім вийшла з тарілкою у наш задній дворик. І не мусила нікого заздалегідь попереджати, що збираюся вийти. Просто взяла і вийшла, боса, в шортах. Зимовий холод нарешті відступив. Під задньою стіною почав пробиватися шафран. У повітрі відчувався запах весни. Я сиділа на східцях веранди, насолоджувалася теплом полуденного сонця, промені падали на бруківку, мені під ноги. Здаля почувся гавкіт. Мої собаки завмерли, прислухалися; здавалися спантеличеними. І тут до мене дійшло: цей звук їх здивував, бо в Білому Домі в нас не було сусідів і тим паче — сусідських собак. Усе тут було новим для них. Собаки зістрибнули на землю й заходилися досліджувати двір по периметру, а я тим часом у тиші їла свої тости. Тиша в найкращому сенсі цього слова. Я не думала про групу охоронців зі зброєю, які сидять менш ніж за сто метрів на спеціально облаштованому пункті охорони. Не думала про те, що не можу вийти на вулицю без охорони. Не думала ні про нового, ні про колишнього президента.

Натомість я думала, що за кілька хвилин повернуся в дім, помию тарілку в раковині, піднімуся нагору, залізу в ліжко. Можливо, відчиню вікно, аби вдихнути весняного повітря — як же це буде прекрасно. Я також думала й про те, що тиша нарешті подарувала мені справжню можливість замислитися. Коли я була першою леді, до кінця тижня вже не могла згадати, як він починався. Але час тепер відчувався інакше. Мої дівчатка, які прийшли до Білого Дому зі своїми ляльками, ковдрами й плюшевим тигром на ім'я Тайгер, тепер стали юними жінками з планами на майбутнє та власним правом голосу. Мій чоловік після Білого Дому також відкоригував своє життя. Він теж намагався перевести подих. І я в цьому новому місці теж маю багато чого сказати.

Частина І. Моє становлення

Майже все моє дитинство минуло під музику. І це була не надто гарна музика, щонайменше в невмілому виконанні. Я чула її в своїй спальні — учнівське бренькання на піаніно з нижнього поверху. Моя двоюрідна бабуся Роббі давала уроки музики. Наша сім'я жила в Чикаґо, у Саут-Шор, в маленькому цегляному котеджі, що належали їм із чоловіком. Його звали Террі. Мої батьки орендували другий поверх, а Роббі з Террі жили на першому. Роббі доводилася тіткою моїй матері, тож можна сказати, що добре ставилася до неї, але я Роббі побоювалася. З вигляду вона здавалася доволі стриманою, надто серйозною. Керувала хором у місцевій церкві, а ще була вчителем гри на фортепіано в нашій спільноті. Носила туфлі на невисоких підборах, а на шиї в неї висіли на ланцюжку окуляри для читання. На обличчі цієї жінки часто можна було помітити лукаву посмішку, однак на відміну від моєї матері, вона не мала схильності до жартів.

«На добраніч!» — могла вона вигукнути серед білого дня. Такий сенс зазвичай вкладають у репліки на кшталт: «О, заради Бога!». Але такими були стандарти спілкування Роббі.

Отже, звуки невмілої гри на піаніно стали саундтреком до нашого життя. Бренькання ми слухали від обіду й до вечора. Інколи приходили жіночки із хору, вправлятися в церковному співі, який вселяв нам благочестя навіть крізь стіни. У Роббі було правило: діти, які брали уроки, мали щоразу розучувати певну композицію. Я зі своєї кімнати чула, як вони, невпевнено повторюючи по багато разів ноту за нотою, намагалися домогтися від учительки дозволу на підвищення від «Hot Cross Buns»[1] до «Колискової» Брамса. Музика не дратувала мене, але її було забагато. Вона скрадалася до нас сходами з поверху Роббі. О літній порі звуки, що долинали з відчинених вікон, акомпанували моїм думкам, коли я бавилася з Барбі чи будувала з конструктора лялькове королівство. Відпочити від музики я могла лише коли батько повертався з нічної зміни на міській водоочисній станції та вмикав телевізор, аби подивитися гру Чикаґо Кабз. Ці звуки повністю перекривали бренькання піаніно.

То був кінець 1960-х років. Кабз не вважалися невдахами, проте й видатною командою їх теж навряд можна було назвати. Батько сидів у кріслі, а я в нього на колінах слухала про серію поразок Кабз наприкінці сезону чи про те, чому Біллі Вільямз, який живе за рогом, на Констанс Авеню, так смачно замахуєть-ся лівою. Але якщо відволіктися від стадіонів, Америка стояла на порозі серйозних і непередбачуваних змін. Кеннеді вбили. Вбили й Мартіна Лютера Кінґа-молодшого, коли він стояв на балконі у Мемфісі, виступаючи перед мітингарями. Ті мітинги ширилися країною, досягли й Чикаґо. 1968 року Національний з'їзд Демократів обернувся кривавими подіями, адже поліція застосувала до протестувальників проти війни у В'єтнамі кийки та сльозогінний газ. Це сталося в Грант-парку, за чотирнадцять кілометрів від нашого помешкання. Тим часом родини білих переїздили до передмістя — у пошуках простору, ліпших шкіл та, мабуть, і ширшого товариства людей своєї раси.

Однак мене все це ніяк не стосувалося. Я була ще дитиною, бавилася з Барбі й кубиками. У мене були батьки та старший брат, і коли ми спали, його голова лежала на подушці за метр від моєї. Сім'я була моїм світом, центром усіх речей та подій. Мама змалечку навчила мене читати, водила до громадської бібліотеки, сиділа поряд, коли я вимовляла слова, прочитані на сторінках. Батько щодня йшов на роботу в синій уніформі муніципального робітника, а ввечері демонстрував нам свою любов до мистецтва й особливо до джазової музики. Ще хлопчиком він брав уроки в Художньому інституті Чикаґо, а в школі займався малюванням та ліпленням. А ще в учнівські літа був гарним плавцем і боксером. У підлітковому віці приохотився до «телевізійних» видів спорту — від професійного гольфу до НХЛ. Йому подобалося спостерігати за тим, як сильні люди досягають успіху. Коли мій брат Крейг зацікавився баскетболом, батько клав монети на раму дверей у нашій кухні, мотивуючи його дострибнути до них.

Усе, що мало значення, розташовувалося в радіусі п'яти кварталів: мої бабуся з дідусем, двоюрідні брати й сестри, церква за рогом, до якої ми зрідка ходили в недільну школу, заправна станція, куди мене мама час від часу посилала по сигарети Newport, крамничка, в якій продавалися вино та хліб Wonder, цукерки за пенні й галони молока. Спекотними літніми вечорами ми з Крейґом засинали під галас ігор дорослої ліги з софтболу, що проводилися в сусідньому громадському парку. Вдень ми там бавилися у джунглях дитячого майданчика, грали в квача з іншими дітьми.

Між мною та Крейґом різниця майже два роки. Йому від батька дістався м'який погляд і оптимізм, а від матері — непримиренність. Ми з ним завжди були близькі, почасти завдяки його незбагненній, непохитній відданості. Здавалося, саме так він ставився до своєї молодшої сестри від її народження. Збереглася рання, ще чорно-біла сімейна фотографія, де ми вчотирьох сидимо на дивані, мама посміхається, я в неї на руках, а батько з серйозним виглядом гордо тримає в себе на колінах Крейґа.

Ми причепурені, щоб іти до церкви, чи, можливо, на чиєсь весілля. Мені десь близько восьми місяців, я в ретельно випрасуваній білій сукенці, на пухкенькому обличчі вираз справжньої бешкетниці. Здається, що от-от вислизну з материних рук, а в камеру дивлюся так, ніби збираюся кинутись і з'їсти її. Поряд зі мною сидить маленький джентльмен Крейґ, у піджачку, з краваткою-метеликом і теж із серйозним обличчям. Йому тоді виповнилося лише два роки, але вже в той час він був втіленням братерської турботи й відповідальності — тримав мене за руку, ніби намагався від чогось захистити, обхопивши моє пухленьке зап'ястя.

На час того знімка, ми жили в протилежному кінці коридору від помешкання батькових тата й мами, у Парквей Гарденс. То був сучасний багатоквартирний будинок, зведений за проектом доступного житла на Сауз-Сайд. Його збудували в 1950-ті й запланували як житловий кооператив через повоєнні проблеми з житлом для робітничих чорношкірих родин. Згодом, під тиском злиднів і через розгул бандитизму це місце перетворилося на одне з найнебезпечніших. Та ще задовго до цього, коли я була зовсім малою, мої батьки, знайомі ще з підліткового віку й одружені трохи за двадцять, прийняли пропозицію переїхати за декілька кілометрів на південь, до гарного району, де мешкали Роббі з Террі.

Дві сім'ї жили під одним не надто великим дахом, на Евклід Авеню. З огляду на план приміщення, другий поверх був радше прибудовою, призначеною для однієї або двох осіб, але там зуміли поміститися й ми вчотирьох. Мої батьки спали у окремій кімнаті, а ми з Крейгом ділили між собою значно більше приміщення, на мій погляд, заплановане як вітальня. Згодом, коли ми підросли, дідусь — Пурнелл Шилдс, мамин батько, завзятий і вправний тесля, дістав кілька дешевих дерев'яних панелей і збудував тимчасову перегородку, аби розділити кімнату на дві окремі секції. На вході до кожної встановив розсувні двері й залишив перед секціями спільний простір для ігор, де ми зберігали наші іграшки та книжки.

Я любила свою кімнату. Вона була чималою, аби там помістилися двомісне ліжко й невеличкий стіл. Я тримала всіх своїх плюшевих звірят на ліжку, щоночі обкладалася ними, й це було певним ритуалом для досягнення комфорту. З протилежного боку стіни жив Крейґ, його кімната ніби віддзеркалювала мою, а ліжко стояло під перегородкою, паралельно до мого. Ця перегородка була така тоненька, що ми могли спокійно перемовлятися, лежачи в ліжку. Час від часу бавилися, перекидаючи зіжмакані в кульку шкарпетки через перегородку; між нею і стелею залишилася щілина завширшки сантиметрів із 25.

Тітка Роббі ставилася до своєї частини будинку як до музею. Усі меблі вкривала захисною пластиковою плівкою, що здавалася холодною і липкою, якщо я все-таки наважувалася сісти.

Полиці були заставлені порцеляновими статуетками, й чіпати їх нам заборонялося. Я інколи дозволяла собі потягнутися рукою до чарівних скляних пуделів — тендітної матері й трьох крихітних цуценяток, ніби хотіла їх погладити, але відразу й відсмикувала руку — боялася накликати на себе гнів Роббі.

У перервах між уроками музики на першому поверсі стояла мертва тиша. Не вмикалися ні телевізор, ні радіо. Я навіть не знаю, чи ці двоє, там, унизу, хоч інколи розмовляли між собою. Повне ім'я чоловіка Роббі було Вільям Віктор Террі, та з якоїсь причини ми завжди кликали його тільки на прізвище. Террі здавався тінню, хоча мав охайний вигляд, щодня надягав костюм з жилетом і піджаком, але майже ніколи не озивався й словом.

Я почала уявляти верхній і нижній поверхи як два окремі світи, кожен із яких жив за власними принципами. Ми, нагорі, були галасливі й безцеремонні. Крейґ кидав мені м'яча, ми ганялися кімнатою одне за одним, розприскували підлогою коридору Pledge — лак для меблів, аби ковзатися в шкарпетках, і нерідко так розганялися, що врізувались у стіни. Проводили братерсько-сестринські боксерські поєдинки в кухні, надягнувши рукавиці, подаровані батьком на Різдво. Він також пояснив нам, як правильно виконувати джеб. Вечорами всією родиною грали в настільні ігри, розповідали історії та анекдоти й ставили платівки на стереопрогравач Jackson 5. Коли у Роббі уривався терпець, вона клацала перемикачем на спільному сходовому майданчику, який серед іншого вимикав і лампочку в нашому коридорі. То вмикала її, то вимикала й у такий спосіб ввічливо натякала нам, що слід поводитися тихіше.

Роббі з Террі були представниками старшого покоління. Вони виросли в іншу епоху, з іншими уявленнями. Помічали те, чого не бачили наші батьки й про що ми з Крейґом у ранньому дитинстві навіть не здогадувалися. Приблизно так заспокоювала нас мама, коли ми надто близько до серця брали старече буркотіння мешканців нижнього поверху. Навіть коли ми не знали певного контексту, нам завжди нагадували, що мусимо враховувати його. Нам пояснювали: в кожного на цій планеті власна історія й кожен заслуговує на повагу. За багато років по тому я дізналася, що Роббі подавала до суду на Північно-Західний університет за дискримінацію. Її 1943 року прийняли в семінарію хорової музики, але відмовили у наданні кімнати в жіночому гуртожитку. Натомість рекомендували оселитися в міському пансіоні — мовляв, там є місця «для кольорових».

А Террі працював стюардом на нічних залізничних лініях у Чикаґо. Це була поважна й непогано оплачувана робота, яку виконували здебільшого чорношкірі чоловіки в бездоганній уніформі: носили речі, подавали їжу і зазвичай задовольняли будь-які потреби пасажирів потяга, навіть включно з чищенням їхнього взуття.

З того часу минули роки, Террі давно вийшов на пенсію, але й далі дотримувався формальностей — ідеально одягнений, трішки запопадливий, не зацікавлений у самоствердженні, принаймні я цього не помічала. Складалося враження, що він приніс у жертву роботі частину самого себе. Одного разу я спостерігала, як він у літню спеку косив газон у красивих туфлях, брюках із підтяжками, в капелюсі з тонкими крисами й акуратно закачаними рукавами сорочки. Не відмовляв собі в тому, щоб викурити за день одну сигарету, за місяць випити один коктейль, але й після нього не робився говіркішим, як мої батьки після склянки віскі або пива Schlitz, яким вони себе тішили кілька разів на місяць. Часом хотілося, щоб Террі заговорив, розповів усе, що ховає в собі. Я думала, що він міг розповісти чимало цікавих історій про міста, які відвідав, про те, як поводилися в потягах заможні люди, а чого вони собі не дозволяли. Але нічого з цього нам не судилося почути. Чомусь він ніколи нам нічого не розповідав.

Десь років у чотири я забажала вчитися грати на піаніно. Крейґ тоді був у першому класі, вже спускався до Роббі на щотижневі уроки й повертався відносно неушкодженим. Тож я вирішила, що теж готова до цього. Була майже впевнена, що вже навчилася грати, адже не одну годину дослухалася до спроб інших дітей виконати той чи інший музичний твір. Музика вже звучала в голові. Я лише хотіла спуститися вниз і про-демонструвати вимогливій двоюрідній бабусі своє обдарування, гадала, що без жодних зусиль стану її найкращою ученицею.

Піаніно Роббі стояло в маленькій задній кімнаті біля вікна, з якого було видно господарське подвір'я. В одному кутку стирчала кімнатна рослина у горщику, в іншому — складаний стіл, за яким учні робили записи. Під час уроків Роббі дуже прямо сиділа у м'якому кріслі з високою спинкою, вистукувала ритм одним пальцем та, схиливши голову, уважно вислуховувала кожну помилку. Чи боялась я Роббі? Нібито й не боялася, але щось у ній таки лякало, можливо, ці жорсткі манери авторитарного лідера. Із таким стилем поведінки я досі не стикалася. Вона вимагала ідеальної гри від кожної дитини, яка сідала за її піаніно. Я бачила у ній людину, яку слід перемогти, або хоча б спробувати з нею боротися. У її присутності завжди з'являлося таке відчуття, ніби ти мусиш щось доводити.

На першому уроці виявилося, що мої ноги звисають зі стільчика й не дістають підлоги. Роббі подарувала зошит для початківців, який мені надзвичайно сподобався, й показала, як правильно тримати руки над клавішами.

«Отже, будь уважною, — сказала вона, зробивши зауваження ще до того як ми почали. — Знайди середню сі».

Малій дитині може здатися, що в піаніно ціла тисяча клавіш. Ти дивишся на цю чорно-білу лінію, що тягнеться далі, ніж можуть дотягнутися твої маленькі рученята. Середня сі, як я згодом дізналася, була точкою відліку. Вона слугувала за лінію поділу зон, у яких працюють права й ліва рука, між високими частотами й басами. Якщо ви покладете великий палець на середню сі, всі інші автоматично займуть свої місця. Клавіші на піаніно Роббі були пошкоджені й трохи витерті. Місця, де стара слонова кістка відкололася, нагадували погані зуби. У клавіші сі відломився цілий кутик завбільшки як мій ніготь, і це було доволі зручно, бо щоразу допомагало мені швидко знайти центр клавіатури.

Виявилося, що гра на піаніно мені подобається. Я доволі природно почувалася за інструментом, ніби для цього створена. У нашій родині було чимало музикантів та аматорів музики, особливо з боку матері. Мій дядько грав у професійній групі. Кілька тіток співали у церковному хорі. А ще в мене була Роббі, яка крім хору та своїх уроків ще й керувала чимось під назвою «Operetta Workshop» — невеличкою музично-театральною програмою для дітей у підвалі її церкви, яку ми з Крейґом відвідували кожного суботнього ранку. Та все ж таки музичним центром нашої сім'ї вважався мій дідусь Шилдс, тесля, молодший брат Роббі. Він був безтурботним череванем із заразливим сміхом і неслухняною сивуватою бородою. Коли я була зовсім мала, він мешкав у Вест Сайді, тож ми з Крейґом дали йому прізвисько Вестсайд. Але того року, коли я взялася до гри на піаніно, він перебрався в наш район, і ми відповідно перейменували його на Саузсайда.

Саусзайд уже кілька десятків років, з тих часів, коли моя мама була підлітком, жив окремо від бабусі, з моєю тіткою Керолін, старшою маминою сестрою, і дядьком Стівом, її молодшим братом, лише за два квартали від нас, у затишному одноповерховому будинку. Музика там звучала скрізь, колонки стояли в кожній кімнаті й навіть у ванній. У їдальні дідусь сконструював систему шаф для зберігання стереоапаратури, більшість якої діставав під час розпродажів. У нього було два різні програвачі, старий пошарпаний магнітофон з бобінами й цілі полиці з платівками, які він збирав багато років.

Саузcайд багато чому в цьому світі не довіряв. Був класичним прихильником старої теорії змови. Не вірив стоматологам, тому в нього практично не залишилося зубів. Не покладався на поліцію і не завжди довіряв білим людям, адже був онуком раба із Джорджії та провів своє раннє дитинство в Алабамі. Це було ще до того, як Джим Кроу в 1920-ті роки вирушив на північ, до Чикаґо. Коли у Саузсайда народилися власні діти, він доклав усіх зусиль, аби гарантувати їм безпеку, — залякував їх справжніми й вигаданими історіями про те, що може статися з чорношкірими дітьми, якщо вони потраплять не в той квартал, навчав уникати поліції.

Музика була чимось на кшталт протиотрути, способу розслабитися й витіснити зі свого життя цей неспокій. У день отримання платні за роботу теслі Саузсайд інколи дозволяв собі розщедритися й придбати якийсь новий альбом. Він регулярно влаштовував для сім'ї вечірки, де всім доводилося говорити так, щоби перекричати стереосистему, але музика завжди була головною. Більшість свят і важливих подій ми відзначали саме в будинку Саузсайда, й це означало, що багато років поспіль подарунки на Різдво відкривали під спів Елли Фітцжеральд, задмухували свічки до дня народження під Колтрейна. Зі слів моєї матері, в молоді літа Саузсайд намагався «накачати» джазом своїх сімох дітей і нерідко будив їх зі сходом сонця однією з платівок, поставленою на максимально гучне звучання.

Його любов до музики теж виявилася заразливою. Коли Са-узсайд перебрався до нашого району, я цілі вечори проводила у нього вдома, навмання діставала з полиць альбоми, ставила на стерео платівки, й кожна була справжньою пригодою. Попри мій юний вік не існувало жодних заборон і не було речей, які мені не дозволялося б чіпати. Згодом дідусь купив мені мій перший альбом, Stevie Wonder's Talking Book, який я тримала у нього вдома на спеціальній полиці, виділеній для моїх улюблених платівок. Коли була голодна, він готував мені молочний коктейль, або ж міг засмажити цілу курку, і все це — поки ми слухали Aretha, чи Miles, або Billie. Для мене Саузсайд був безмежним як небеса. І небеса, за тодішніми моїми уявленнями, мали повнитися джазом.

* * *

Удома я й далі навчалася музики. За піаніно Роббі швидко засвоювала уроки, музика й справді звучала в мені, тож я кинулася заповнювати музичний зошит, який вона дала. У нас не було власного піаніно, тому я мусила виконувати вправи на її інструменті в перервах між заняттями інших дітей. Інколи тягнула з собою маму, аби вона сіла поряд у м'яке крісло й послухала, як я граю. Вивчила одну пісню зі збірки для фортепіано, потім іншу. Мабуть, була нітрохи не кращою і не гіршою за інших учнів, але відчувала драйв. Я вловила магію цього навчання. Хвилювалася й отримувала щемке задоволення. Перш за все помітила простий і важливий зв'язок між тривалістю навчання та його результатом. А ще відчувалося щось особливе й у Роббі — вона була надто стримана, щоб відверто демонструвати задоволення, та все ж таки я помічала миттєвий спалах радості, коли мені вдавалося зіграти всю пісню без помилок, коли моя права рука підхоплювала мелодію, поки ліва закінчувала акорд. Я ловила кутиком ока: губи Роббі ледь помітно здригнулися; вона якось по-особливому відстукала пальцем такт.

І як згодом виявилося, це був короткий період нашої справжньої злагоди. Цілком імовірно, що ми з Роббі могли б займатися й надалі, якби я була не такою допитливою та виказувала більше поваги до її методів. Але збірка фортепіанних п'єс для учнів була грубенька, а мій стрімкий поступ після виконання перших почав помітно сповільнюватися. Мені урвався терпець, і я почала заглядати наперед — і не лише на кілька сторінок, а ближче до середини збірки. Паралельно з вправами бралася до складніших п'єс, бавлячись намагалася їх грати. Та коли спробувала похизуватися перед Роббі виконанням пісні з кінця збірки, вона буквально вибухнула й урвала мою гру гнівним «На добраніч!». Мене «пережували» так само, як «пережовували» інших учнів — таке я чула не раз. Усе, що я зробила, — спробувала вчитися швидше й опанувати більше, але Роббі розцінила такий вчинок як злочин, ледь не зраду. Її нітрохи не вразило моє досягнення.

Але я не відступала. Я була з тих, хто бажає отримувати чіткі відповіді на свої запитання, збагнути логіку того, що відбувається. Вдалася чутливою до несправедливості, й особливо в тих випадках, коли мене збивали з обраного шляху. Так само й брат скаржився, коли його примушували залишати нашу спільну територію для ігор. Коли я вважаю, що в мене з'явилася гарна ідея, не сприймаю відмови. Тому наші стосунки з двоюрідною тіткою стали напруженими: обидві виявилися непохитними й надто емоційними.

— Як ви можете гніватися на мене за те, що я хотіла вивчити нові п'єси?

— Ти до цього ще не готова. Не так слід навчатися гри на піаніно.

— Але я готова. Я її зіграла.

— Усе робиться не так.

— Але чому?

Уроки тепер проходили складно, здебільшого через мою відмову від методики Роббі та її небажання бачити бодай щось добре в моєму власному підході до збірки її вправ. Пригадую, як ми кілька тижнів товклися на одному місці. Кожна правила своєї, обстоювала власну точку зору. В перервах між суперечками я грала на піаніно, а вона уважно слухала й виправляла помилки. Я трішки її хвалила за власні успіхи. І вона трішки мене хвалила за те саме. Та хоч би там як, уроки тривали.

Моїм батькам і Крейґу ситуація здавалася кумедною. Вони добряче посміялися за обідом, доїдаючи спагеті й фрикадельки, тимчасом як я гнівно переказувала баталії з Роббі. Крейґ не мав із нею жодних проблем і загалом був веселою дитиною, хоча й не надто обдарованим учнем. Батьки не виказали жодного ставлення ні до моїх проблем, ні до Роббі. Вони взагалі не втручалися в наші справи за винятком школи й очікували від нас самостійності. Вбачали свою роль у тому, щоб вислуховувати й за можливості підтримувати нас, але в межах чотирьох стін нашого дому. І в тих випадках, коли інші батьки мали би сварити дитину за нечемне поводження зі старшими, мама й тато не звертали на це особливої уваги. Мама жила у Роббі від шістнадцяти років і мусила дотримувалася всіх її суворих правил, тож цілком можливо, що вона потай тішилася чиєюсь здатністю кинути виклик авторитету Роббі. Коли я оглядаюся до тих днів, здається, що батьки цінували мою сміливість, і мені приємно це усвідомлювати. У мене всередині горіло полум'я; вони його зберегли.

* * *

Один раз на рік Роббі влаштовувала незвичайний концерт, аби її учні отримали можливість виступити перед живою публікою. Я й до сьогодні не зовсім розумію, як їй це вдавалося, але якимось чином вона домовлялася про доступ до репетиційної зали Університету Рузвельта, що в центрі Чикаґо, й проводила свої концерти у великій кам'яній будівлі на Мічиган Авеню, зовсім поряд із місцем, де виступав Чиказький симфонічний оркестр. Мене змушувала нервувати сама лишень думка про подорож до цього місця. Наше помешкання на Евклід Авеню була за п'ятнадцять кілометрів на південь від Чикаґо-Луп. Він зі своїми сяючими хмарочосами та залюдненими вулицями здавався мені ледь не потойбіччям. Наша сім'я вибиралася до центру міста лише кілька разів на рік, аби відвідати Чиказький художній інститут чи подивитися виставу. Ми вчотирьох почувалися у батьковому б'юїку, мов астронавти в капсулі.

Тато полюбляв сідати за кермо — аби лишень трапилася нагода. Він був відданий своєму автомобілю, Buick Electra 225 бронзового кольору з двома дверцятами. З гордістю називав його the Deuce and a Quarter. Автомобіль був завжди відполірований, натертий воском і проходив технічне обслуговування суворо за розкладом. Батько здавав авто для переставляння покришок чи заміни мастила до «Sears» так само, як мама водила нас, дітей, до педіатра для медичного огляду. Ми також любили це авто, його плавні лінії та вузькі задні фари справляли враження чогось футуристичного. Всередині автомобіль був достатньо містким, ми почувалися там як удома. Я могла підвестися на повний зріст і торкнутися до стелі. У ті часи застібати паски безпеки було ще не обов'язково, тож ми з Крейґом здебільшого бавилися ззаду або чіплялися за передні сидіння, аби поговорити з батьками. Багато часу я проводила, поклавши підборіддя на спинку батькового крісла, щоб наші обличчя були поряд і ми однаково бачили дорогу.

В автомобілі ми всі почувалися комфортно завдяки близькості, яка тут особливо відчувалася. Це був шанс не просто подорожувати, а й тісно спілкуватися. Після вечері ми з Крейґом інколи вмовляли тата покатати нас і їхали з ним без будь-якої чітко визначеної мети. Літніми вечорами полюбляли виїздити до автокінотеатру, на південний захід від нашого кварталу. Пар-кували наш б'юїк і готувалися дивитися фільм. Одного разу це була «Планета мавп». Мама роздавала нам смажену курятину та картопляні чіпси, які взяла з дому. Ми з Крейґом їли, стоячи навколішки на задньому сидінні, й при цьому намагалися витирати руки серветками, а не об сидіння.

Минуло чимало років, перш ніж я по-справжньому зрозуміла, як багато значило для мого батька керування автомобілем. В дитинстві не могла цього відчути: за кермом він почувався вільним, отримував задоволення від рівного гудіння двигуна, насолоду від ідеально збалансованих шин, які шелестіли асфальтом. Батькові було трохи за тридцять, коли лікар повідомив, що дивна кволість, яку він почав відчувати в нозі, була початком поступового й вочевидь болісного скочування до втрати можливості рухатися. Цю кволість спричинила несподівана втрата оболонки нейронів головного та спинного мозку. Одного дня батько перестав ходити. Точної дати не пам'ятаю, але здається, б'юїк з'явився у нашому житті саме в той самий час, що й розсіяний склероз. І хоча тато ніколи цього не визнавав, все-таки автомобіль давав йому своєрідне відчуття полегшення.

Але дізнавшись про діагноз, ні я, ні мама не збиралися здаватись. Ми впродовж десятиліть шукали відповіді, аж поки одного разу в пошуковій системі Google знайшли приголомшливі діаграми, розлогі статистичні дані та пояснення лікарів, які в одній публікації нібито давали надію, а в іншій відбирали її. Але сумніваюся, що батька таке цікавило. Хоча він виховувався у церкві, не вимолював би в Господа зцілення. Не шукав би альтернативних методів лікування чи чудодійних цілителів. І не звинувачував би якийсь дефектний ген своєї ДНК. У нашій сім'ї був звичай замовчувати кепські новини, або, принаймні, намагатися забувати їх відразу, щойно вони надходили. Ніхто не знав достеменно, як давно батько відчував симптоми хвороби, перш ніж пішов до лікаря, але підозрюю, що це були місяці, якщо не роки. Він не любив відвідувати лікарів. І не любив скаржитися. Належав до того типу людей, які приймають усе, що сталося, й просто рухаються далі.

До дня мого великого фортепіанного концерту батько вже кульгав, його ліва нога не могла наздогнати праву. Всі мої спогади про нього пов'язані з проблемами його інвалідності, хоча ніхто й ніколи навіть подумки не дозволяв собі називати тата інвалідом. У ті часи я лише знала, що він рухається трохи повільніше за інших. Інколи помічала, як він брав паузу, перш ніж зійти східцями нагору, ніби потребував певного часу, аби спланувати свій маневр. Коли ми вирушали до торгівельного центру на шопінг, тато волів сидіти на лаві й стерегти залишені нами речі, або й трохи подрімати, поки сім'я блукатиме крамницями.

Коли ми їхали до центру міста на фортепіанний концерт, я сиділа в нашого б'юїку ззаду, в ошатній сукенці й лакованих черевичках, волосся було заплетене в коси. Вперше в житті відчула на собі холодний піт. Тривожилася перед виступом, хоча вдома, в помешканні Роббі репетирувала до нестями. Крейґ також надягнув костюм, готуючись виконати вивчену п'єсу, але не здавався збентеженим. Він міцно спав, буквально відімкнувся від усього, відкинувшись на задньому сидінні; лежав із розтуленим ротом, з виразом блаженства й безтурботності на обличчі. Таким був Крейґ. Я все життя захоплювалася його безтурботністю. Він тоді вже грав у міні-баскетбольній лізі, матчі якої відбувалися щотижня, мабуть, там і натренував свої нерви.

Мій батько завжди намагався запаркуватися якомога ближче до місця призначення й витрачав більше грошей на сплату за паркування, аби таким чином максимально скоротити шлях, який мали здолати його хворі ноги. Того дня ми без проблем дісталися до Університету Рузвельта й увійшли до сповненої відлуння зали, яка здавалася величезною. В ній мав відбутися наш концерт. Я почувалася там крихітною. Крізь вишукано оформлені вікна від підлоги до стелі виднілися широкі газони Грант Парку та ніби кришталеве озеро Мічиган. У залі поставили ряд сталево-сірих стільців, і він поступово заповнювався знервованими дітьми та їхніми батьками. На підвищенні стояли два кабінетні роялі, яких я досі не бачила, їхні гігантські накривки з міцної деревини розпросталися, неначе крила чорного птаха. Роббі також була там, діловито метушилася, в своїй квітчастій сукні схожа на королеву балу. Хотіла впевнитися, що всі її учні на місці та мають у руках нотні аркуші. Коли настав час початку шоу, вона домоглася тиші в залі.

Не можу згадати, хто за ким грав. Лише пам'ятаю, що коли настала моя черга, я підвелася із стільця та стараючись тримати поставу, пройшла залою, піднялася східцями, зайняла своє місце за одним із блискучих кабінетних роялів. Насправді була готова до цього. Хоча Роббі здавалася впертою і брутальною, все-таки я засвоїла її відданість суворому порядкові. Знала свою п'єсу так, що майже не думала про неї. Мусила тільки керувати власними руками.

Та все-таки була одна проблема, яку я помітила за частку секунди до того, як підняла пальці над клавішами. Виявилося, що я сиділа за досконалим роялем, вичищеним до блиску. Його внутрішні струни ідеально відкалібрували, його вісімдесят вісім клавіш вишикувалися в строгий чорно-білий ряд. А проблема полягала у тому, що я не звикла до бездоганності. І тоді я вперше в житті це зрозуміла. Мій досвід гри на фортепіано обмежувався виключно маленькою квадратною кімнатою з неохайною рослиною у горщику, з вікном, крізь яке було наше невеличке заднє подвір'я. Єдиним інструментом, за яким я грала, було далебі не ідеальне піаніно з хисткою стійкою, пожовклими клавішами та зручно позначеною ламаною клавішею середньої сі. Саме так я уявляла фортепіано — як і свій квартал, і свого тата, й усе своє життя. Це все, що я знала.

Я раптом зрозуміла, що люди зі своїх місць спостерігають за тим, як я уважно вдивляюся у блискучі клавіші роялю. Бачила їх абсолютно однаковими, й гадки не мала, куди слід покласти руки. У горлі стала грудка, серце шалено застукотіло, я глянула на аудиторію. Намагалася приховати своє сум'яття, знайти очима обличчя матері. Натомість побачила, як хтось встає з переднього ряду. То була Роббі. Ми до того часу вже багато разів сварилися, й наші суперечки сягнули такого рівня, що я почала ставитися до неї як до ворога. Але цієї миті вона стала янголом-охоронцем. Напевне, зрозуміла мій шок, збагнула, що мені вперше відкривається різниця між світами. Вдала, що хоче мене поквапити. Без жодних слів обережно поклала один палець на середню сі, аби я змогла зрозуміти звідки починати. Потім підбадьорливо посміхнулася й повернулася на місце.

Восени 1969 року я пішла до дитячого садка при початковій школі Bryn Mawr. У мене вже було дві переваги — володіла базовими навичками читання й мала улюбленого брата, який навчався в другому класі. Школа, чотириповерхова цегляна будівля з власним подвір'ям навпроти парадового входу, розташовувалася всього за кілька кварталів від нашого дому на Евклід. Дістатися до неї можна було за дві хвилини, або, якщо брати приклад із Крейґа, добігти й за хвилину.

Мені школа відразу припала до смаку. Подобалася вчителька, невелична на зріст білошкіра леді на ім'я місіс Берроуз, яка здавалася мені дуже старою, хоча їй було десь трохи за п'ятдесят. Класна кімната мала великі сонячні вікна, колекцію дитячих ляльок, а в дальній частині кімнати стояв гігантський картонний будиночок для ігор. Я знайшла собі друзів. Мене приваблювали діти, яким так само подобалося в садочку. Я була впевнена у своїх здібностях до читання. Вдома гортала книжки «Дік та Джейн», отримані завдяки бібліотечній картці моєї мами. А тому зраділа, коли почула, що найперше наше завдання — навчитися читати слова, які вже були мені знайомі. Ми мали вивчити перелік кольорів, не відтінків, а саме кольорів — «червоний», «синій», «зелений», «чорний», «помаранчевий», «фіолетовий», «білий». Міссіс Берроуз викликала учнів по одному. В руках мала набір карток із манільського паперу та просила нас прочитати будь-яке слово, надруковане на них чорним.

Я спостерігала за тим, як хлопчики та дівчатка, з якими я щойно почала знайомитися ближче, працювали з кольоровими картками. Комусь вдавалося краще, комусь гірше. Тому, хто помилявся, казали сісти на місце. Це нагадувало конкурс на знання орфографії, тільки в формі гри. Але було одне виключення: за допомогою цієї вправи відбувалося ніби сортування дітей. Ті, хто не зміг пройти випробування «червоною карткою», почувалися приниженими. Так, це було 1969 року в громадській школі на Сайз-Сайд у Чикаґо. Тоді ще ніхто не говорив про самооцінку та про розвиток інтелекту. Якщо ви заздалегідь підготовлені вдома, то у школі вас хвалитимуть, визначать як «яскраву» та «обдаровану» дитину, й це лише підсилюватиме вашу самовпевненість. Такі переваги швидко дають результат. Двома найрозумнішими дітьми в моєму садочку були Тедді, хлопчик корейського походження, та Чіака, дівчинка, батьки якої походили з Африки. Ці двоє ще багато років залишалися лідерами в класі.

Я намагалася триматись їхнього рівня. Коли настала моя черга читати слова з карток вчительки, я підвелася й продемонструвала свій максимум, успішно визначивши «червоний», «зелений», та «синій». Для «фіолетового» знадобилася секунда на роздуми, а ось із «помаранчевим» виникли складнощі. Усе йшло добре, поки не з'явився набір літер Б-І-Л-И-Й. Вони змусили мене завмерти, горло миттю пересохло, я втратила контроль над власною здатністю говорити. Мозок напружився в пошуках відповідного кольору. Це був нищівний удар. Я відчула дивну кволість у колінах, ніби вони от-от мали підігнутися. Та перш ніж я сама впала, місіс Берроуз наказала мені сісти. І якраз цієї миті мені спало на думку потрібне слово. Білий. Б-І-Л-И-Й. Слово було «білий».

Коли я того вечора лежала в ліжку, обіймаючи своїх іграшкових звірят, єдине, про що могла думати, — про той «білий». Вимовляла це слово подумки по літерах, прочитувала то правильно, то навпаки, з кінця, карала себе за тупість. Пережитий сором причавив мене тягарем, якого, здавалося, ніколи не зможу скинути. Хоча я усвідомлювала, що моїм батькам байдуже, чи всі слова я правильно прочитала. Я лише хотіла виконати вправу. Або, принаймні, не хотіла вважатися неспроможною до цього. Була переконана: вчителька подумала, що я не вмію читати, або ще гірше — не стараюся. Мене опанувало бажання отримати зірку із золотої фольги завбільшки як десятицентова монета. Такі місіс Берроуз того дня дала Тедді та Чіака, щоб носили на грудях на відзнаку чи то свого успіху, чи, можливо, навіть переваги над іншими. Зрештою, ці двоє без будь-яких труднощів прочитали назви всіх кольорів.

Наступного ранку я прийшла й попросила повторити цю вправу.

Місіс Берроуз мені відмовила та ввічливо додала, що в дитячому садку є ще чимало інших справ. Я почала вимагати.

Бідолашним дітям довелося спостерігати за тим, як я вдруге дивлюся на картки з кольорами. Цього разу я відповідала повільніше й щоразу брала паузу, аби вдихнути по тому, як називала чергове слово. Таким чином я не дозволяла своїм нервам загальмувати мозок. І це спрацювало, «чорний», «помаранчевий», «фіолетовий» і особливо «білий». Я надто голосно прокричала слово «білий», причому, ще до того, як побачила ці літери на картці. Мені було приємно уявляти, що місіс Берроуз вражена цією маленькою чорношкірою дівчинкою, яка знайшла мужність, аби захистити себе. Але я не знала, чи помітили це Тедді й Чіака. Я швиденько забрала свою винагороду та по обіді попрямувала додому. Йшла з високо піднятою головою, а на сорочці в мене красувалася одна з тих зірок із золотої фольги.

Удома я жила в атмосфері високої драми та інтриг, з головою поринаючи в багатосерійну лялькову мильну оперу. У мене народжувалися діти, з'являлися вороги, мене зраджували. Там було все: надія, ненависть, інколи секс. Час між школою та вечерею я зазвичай проводила у спільній зоні для ігор, за межами наших кімнат. Я розсаджувала ляльок Барбі на підлозі й розігрувала різноманітні сценарії, що здавалися мені такими реалістичними, ніби все це відбувалося в справжньому житті. Інколи до своїх сюжетних ліній я залучала Крейґового «Джі Ай Джо: Атака Кобри». Зберігала одяг своїх ляльок у маленькій вініловій валізці з намальованими квіточками. Я наділяла особистістю кожну Барбі й кожного Джі Ай Джо. Ставали в пригоді й потерті кубики з абеткою, за допомогою яких моя мама кілька років тому навчала мене впізнавати літери. Їм я також давала імена та вигадувала особисте життя.

Я рідко приєднувалася до сусідських дітей, які гралися у дворі після школи. Так само не любила запрошувати до себе когось із шкільних друзів, певною мірою через те, що була вередливою дитиною і не хотіла, щоб хтось втручався в життя моїх ляльок. Я бувала в гостях у інших дівчаток і бачила справжній жах — Барбі з вирваним волоссям або із замальованим фломастерами обличчям. І ще одна річ, яку я зрозуміла в школі, — дитяча поведінка буває доволі дивною. Хоч би які солоденькі сцени ви спостерігали на дитячому майданчику, за всім цим криються хисткі альянси й безглузда тиранія. Там траплялися і перші леді, й розбишаки, й підлабузники. Я не була сором'язливою, але й не мала впевненості в тому, що поза школою мені бракує таких заплутаних стосунків. Натомість уся моя енергія спрямовувалася на неподільне володіння маленьким всесвітом своїх ігор. Якщо на цій території з'являвся Крейґ і набирався нахабства, аби зсунути бодай один кубик, я починала верещати. Могла й битись, якщо вважала за потрібне, — зазвичай кулаком по спині. Річ у тім, що ляльки та іграшки вимагали справжнього життя, і я покірно наділяла їх цим, нав'язуючи кожній одну життєву кризу за іншою. Як і будь-яке інше добре божество, спостерігала, як вони страждають і вдосконалюються.

Водночас перед вікном моєї кімнати розгорталася більшість подій справжнього життя нашого кварталу на Евклід Авеню. Пізніми вечорами я спостерігала за тим, як містер Томпсон, високий афроамериканець, власник триповерхового будинку через дорогу, вкладав велику бас-гітару до багажника свого кадиллака та їхав на концерт у який-небудь джаз-клуб. Я споглядала мексиканську родину Мендоза, що жила за сусідніми дверима: ось вони після довгого дня малярських робіт повертаються додому в своєму пікапі, завантаженому драбинами. Біля паркана цю сім'ю гавкотом зустрічають її собаки.

Наш район населяли представники середнього класу змішаних рас. Діти обирали собі друзів не за кольором шкіри, гралися з тими, хто був у дворі та мав бажання приєднатися до гри. Серед моїх друзів була дівчинка на ім'я Рейчел. Її білошкіра мама говорила з британським акцентом. Були ще кучерява рудоволоса С'юзі й онука сім'ї Мендоза, яка інколи приїздила до них. Пістрява суміш прізвищ — Кенсопант, Абуасеф, Якер, Робінсон… Ми були ще надто юними, аби усвідомлювати, що все навколо надзвичайно стрімко змінюється. 1950-го, за п'ятнадцять років до того, як мої батьки перебралися в Саут-Шор, цей район на дев'яносто шість відсотків населяли білі люди. Та коли я вступила до коледжу, тобто 1981 року, район був на дев'яносто шість відсотків чорним.

Ми з Крейґом підростали в центрі цих змін. Сусідні квартали надали притулок єврейським родинам, іммігрантам, білим та чорним, тим, кому добре велося, і не надто успішним. Загалом мешканці району доглядали свої газони й слідкували за своїми дітьми. Вони виписували чеки Роббі, аби їхні діти могли навчатися гри на піаніно. Моя ж сім'я, імовірно, належала до незаможного сектора населення району. Ми знали всього кілька родин, які мешкали не у власному будинку, — як ми, оселені на другому поверсі будинку Роббі й Террі. Саут-Шор тоді ще не перетворився на один з районів, із яких заможні люди перебралися до передмістя. Але місцеві підприємства закривалися одне за одним, починався занепад, ознаки якого виявлялися дедалі виразніше.

Наслідки цих змін особливо позначалися на школі. Коли я навчалася в другому класі, в нашій класній кімнаті постійно стояв безлад: ластики так і літали, дисципліна сповзла до нульової позначки. Ні я, ні Крейґ не вважали це нормальним. Здавалося, вчителька не розуміє, як повернути собі контроль над ситуацією — мабуть, вона взагалі не любила дітей. Крім того, напевне, ніхто не переймався її некомпетентністю. А діти залюбки цим користувалися. Тому вчителька не помічала в нас нічого доброго. На її думку, ми були «поганим класом», хоча вона й ніяк не керувала нашою поведінкою, не надавала нам жодних настанов. Ми просто були «ув'язнені» в похмурому, тьмяно освітленому підвальному приміщенні. Кожна година в цьому класі тягнулася довго, мов у пеклі. Я з нещасним виглядом сиділа за своєю партою, на стільці брудно-зеленого кольору — брудно-зелений був офіційним кольором 1970-х років. Я нічого не навчалася, лише очікувала полудня, тобто перерви на обід, аби піти додому, взяти сендвіч і поскаржитися мамі.

У дитинстві я майже завжди ділилася з мамою своїми емоціями. Вона спокійно вислуховувала розповідь про те, яка я сердита на свою нову вчительку, й відповідала «Ох, дорогенька» та «Ох, невже й справді?», ніколи не заперечувала мого протесту, але серйозно сприймала мої розчарування. Якби на місці моєї матері була інша жінка, напевно вимагала б: «Просто йди та покажи, на що ти здатна». Але мама розуміла проблему. Вона бачила різницю між скигленням та справжніми стражданнями. Не сказала мені й слова, просто пішла до школи й започаткувала тривалий процес закулісного лобіювання моїх інтересів, що затягнувся на кілька тижнів. У підсумку мене та ще кількох дітей, які мали певні успіхи в навчанні, тихенько вивели з класу, провели з нами серію тестів і за тиждень перевели до світлого третього класу на верхньому поверсі, де була добра дисципліна. Доброзичлива й кваліфікована вчителька там знала свою справу.

Це був невеличкий, однак доленосний крок уперед. Звідтоді я не переставала запитувати в себе: що ж далі буде з тими дітьми, які залишились у підвалі, де їх нічого не навчать? Лише тепер, коли я стала дорослою, зрозуміла, що діти змалечку здатні відчувати, коли їх перестають цінувати як особистість, коли дорослі не допомагають їм у навчанні. Їхній гнів у остаточному підсумку може вилитися у бунтарство. І навряд варто їх у цьому звинувачувати. Вони не були «поганими дітьми» — просто намагалися вижити в кепських умовах. Водночас я тішилася, що мені вдалося цього уникнути. За багато років по тому я дізналася, що моя мама, завжди така спокійна та іронічна з вигляду, в будь-якому оточенні виявлялася доволі відвертою. Тоді вона вирішила знайти вчительку другого класу та якомога делікатніше пояснити, що її методи непедагогічні й ліпше їй працювати касиром в аптеці.

Із плином часу мама почала підштовхувати мене до спілкування з сусідськими дітьми в дворі. Сподівалася, що, як і брат, я почуватимуся в їхньому товаристві мов риба у воді. Я вже казала, що Крейґ умів легко підходити до складних речей. Він тоді мріяв про кар'єру баскетболіста, був жвавим, спритним і дуже швидко ріс. Батько рекомендував йому взяти участь у найважчих змаганнях, а це означало, що невдовзі Крейґу доведеться самому перебиратися з одного кінця міста до іншого, аби грати в найуспішніших дитячих командах. Але поки що він обмежився порадою щодо перевірки свого таланту в нашому районі. Крейґ узяв свого м'яча та подався з ним через дорогу, до Розенблюм Парк. Він проминув рукоходи та гойдалки, на яких я полюбляла гратися, а далі переступив уявну межу й зник за стіною дерев у дальній частині парку, де розташовувалися баскетбольні майданчики. Раніше я вважала це місце страшним — містичним темним лісом, де блукають п'яниці, розбишаки й злочинці. Та коли Крейґ почав ходити до тієї частини парку, я зрозуміла що насправді там було не так уже й погано.

Здавалося, що баскетбол відкриє для мого брата всі кордони. Він навчив Крейґа спілкуватися з незнайомцями, аби приєднатися до їхньої гри. Брат навчився приязно ставитися до всіх; він умів по-дружньому теревенити зі старшими й спритнішими гравцями на майданчику. Це також допомагало розвіяти різні міфи стосовно того, хто є хто в околицях нашого району. Це підтверджувало батькові слова, які він постійно повторював: більшість людей добрі, просто потрібно добре ставитися до них. Навіть найбільші шибеники, які крутилися навколо крамнички з алкогольними напоями, радо зустрічали Крейґа, ледь він з'являвся, називали його на ім'я та віталися за руку. Я це сама бачила, коли ми з братом їх проминали.

— Звідки ти їх взагалі знаєш? — недовірливо поцікавилась я.

— Я не знаю. Та вони знають мене, — брат лише знизав плічми. Мені було десять, коли я нарешті достатньо зібралася на силі та зважилася на ризик, хоча подібні рішення найчастіше приймала з нудьги. Ми з Крейґом щодня сідали на автобус, що їхав до озера Мічиган, на березі якого розташовувався муніципальний табір відпочинку. Але назад поверталися до четвертої пополудні, тобто задовго до смерку. Я поступово втрачала зацікавлення ляльками, а через відсутність кондиціонера в нашому помешканні по обіді стояла нестерпна спека. Тож я почала гуляти околицями слідами Крейґа, знайомитися з дітьми, яких не зустрічала в школі. Через провулок за нашим будинком був житловий мікрорайон під назвою Евклід Пар-квей, де навколо спільної зеленої зони було зведено п'ятнадцять будинків. Це місце нагадувало рай: жодних автомобілів, зате безліч дітей. Вони грали в софтбол, стрибали через дві скакалки, або просто сиділи на східцях. Та перш ніж я змогла знайти підхід до дівчаток мого віку, які бавилися на Парквей, мусила пройти випробування. Воно було пов'язане з Діді, дівчинкою, яка ходила до місцевої католицької школи. Діді була вродивою, мала спортивну статуру, але постійно чомусь копилила губи та закочувала очі. Вона часто проводила час на ґанку свого будинку, поряд з іншою, ще популярнішою дівчинкою на ім'я Денін.

Денін завжди була привітною, але здавалося, що Діді я не сподобалася. І я не розуміла причини. Щоразу, коли я приходила до Евклід Парквей, вона починала кидати кривдні зауваження, ніби моя поява відразу псувала всім настрій. Коли настало літо, я помітила, що зауваження Діді лунають щораз голосніше. Я занепала духом. Збагнула, що постала перед вибором. Могла й далі грати роль новенької, або залишити Парквей і повернутися додому, до своїх іграшок. Але можна було ще спробувати завоювати авторитет Діді. Останній варіант теж передбачав проблему вибору: домовитися з Діді засобами чогось на кшталт дитячої дипломатії, чи просто змусити її замовкнути.

Наступного разу, коли Діді знову сказала щось бридке на мою адресу, я кинулася на неї та вдарила, як навчив колись тато. Ми обидві впали, розмахуючи кулаками та штурхаючи одна одну ногами. Всі діти з Парквей миттю з'юрмилися навколо нас. Кровожерливі молодші школярі завзято під'юджували до бійки. Не пригадую, хто ж саме нас тоді розборонив, — чи то Денін, чи мій брат, чи хтось із батьків тутешніх дітей, яких покликали на допомогу. Та коли все скінчилося, відбулося щось подібне до мовчазної посвяти. Мене офіційно прийняли до сусідської спільноти. Ми з Діді не надто постраждали, однак добряче замурза-лися й захекалися. І хоча так і не стали близькими подругами, все-таки принаймні я заслужила її повагу.

Б'юїк мого батька й надалі був нашим притулком, нашим вікном у світ. Влітку, недільними вечорами ми завжди кудись їхали без певної мети — просто тому, що могли. Інколи діставалися сусіднього району на півдні, відомого також як Пілл-Гілл, позаяк там мешкало багато афро-американських лікарів. Це був один із найзаможніших та найпривабливіших районів Сауз-Сайда, де на узбіччі вулиці, біля будинку в кожної сім'ї стояли по два автомобілі, а на клумбах вздовж доріжок цвіли квіти.

Мій батько з підозрою ставився до заможних людей. Він не надто їх любив. Часом такі трималися нахабно або нечемно говорили з людьми, які не мали змоги придбати власне житло. Свого часу тато з мамою збиралися придбати виставлений на продаж будинок неподалік від Роббі. Вони його оглянули з агентом з продажу нерухомості, але зрештою відмовилися від наміру купувати. Тоді я так палко хотіла, щоб вони купили той дім! Мріяла про те, що нарешті наша сім'я житиме не на одному поверсі. Але батько завжди був обережним і розумів необхідність заощаджень «на чорний день». «Ви ж не хочете стати бідняками через витрати на утримання будинку?», — казав він нам, пояснюючи, що деякі люди витратили всі свої заощадження, та ще й багато позичили, щоб мати гарний дім, але при цьому зовсім втратили свободу.

Наші батьки спілкувалися з нами, як із дорослими. Не читали нам лекцій, натомість відповідали на всі наші запитання, хоч би якими дитячими вони були. Ніколи не уникали дискусій заради власного спокою. Могли розмовляти впродовж годин перш за все тому, що ми з Крейґом не втрачали жодної нагоди й ставили батькам купу запитань про все, чого не розуміли. Коли були зовсім малі, запитували: «Навіщо люди ходять до ванної?», або «Чому вам потрібна робота?», а потім виникало ще безліч додаткових запитань. Одна з моїх перших інтелектуальних перемог стала наслідком запитання, поставленого виключно з цікавості: «Чому ми їмо яєшню на сніданок?» Далі наша розмова перетекла в обговорення важливості білків і в остаточному підсумку вилилася в наступне запитання про те, чому не можна вважати білком арахісове масло. А за цим була ще одна серія дебатів, що призвело до перегляду мамою правила щодо яєчні на сніданок, якої я ніколи не любила. Впродовж наступних дев'яти років, знаючи, що я це заслужила, щоранку готувала собі товстий бутерброд із арахісовим маслом та джемом і більше не з'їла жодного яйця.

Коли я підросла, ми почали більше говорити про наркотики та секс у контексті життєвого вибору, про расу, нерівність, політику. Наші батьки не очікували від нас святості. Пам'ятаю, як батько казав, що секс має приносити задоволення. Батьки не намагалися прикрасити сувору правду життя. Наприклад, одного літа у Крейга з'явився новий велосипед і він поїхав на схід, до озера Мічиган, аби покататися вимощеною доріжкою вздовж Рейнбоу-Біч, де можна відчути ледь не морський бриз. Однак його тут-таки затримала поліція, звинуватила в крадіжці, не бажаючи визнавати що молодий чорношкірий хлопець може чесно отримати новий велосипед. (Офіцер сам був афроамериканцем, і мама його жорстоко вилаяла та змусила вибачитися перед Крейґом). Цей випадок батьки пояснили нам як несправедливість, на жаль, доволі поширену в нашому житті. Колір нашої шкіри робив нас вразливими. І ми завжди повинні були мати це на увазі.

Батькова звичка возити нас до Пілл-Гілл мала нас до певної міри надихнути, принаймні я так вважала. Вона була нашим шансом побачити, що дає гарна освіта. Мої батьки прожили майже все життя в межах декількох квадратних миль у Чикаґо й не сумнівалися, що ми з Крейґом житимемо так само. Наші батьки недовго відвідували свої громадські коледжі й ще до одруження вирішили покинути навчання, не отримавши дипломів. Мама могла стати вчителем, але зрозуміла що ліпше працювати секретаркою. У батька просто закінчилися гроші, він не міг далі сплачувати за навчання, тож вирішив натомість піти на військову службу. Ніхто з його сім'ї не вмовляв його повернутися до школи, й він не знав, як це позначиться на його житті. Два роки переміщувався від однієї військової бази до іншої. Мріяв закінчити коледж і стати митцем, але позбувся цих сподівань, аби платити за навчання молодшого брата, який хотів стати архітектором.

Коли батькові було вже далеко за тридцять, він зосередився на заощадженнях для нас, своїх дітей. Наша сім'я ніколи не збідніла б через надмірні витрати на житло, адже ми не збиралися купувати власний будинок. Батько міркував практично. Відчував, що його ресурси та, мабуть, і час обмежені. Його патичок замінився милицею ще до того, як я закінчила початкову школу, а згодом милиць стало вже дві. Хоч би що там руйнувалося в батьковому тілі, висушувало його м'язи, руйнувало нерви, — він вважав це викликом власної долі, якій мовчки опирався.

Наша сім'я інколи дозволяла собі розкіш. Коли ми з Крейґом отримали в школі табелі, батьки на відзнаку цього замовили піцу з італійської Fiesta, що була в нас улюбленою. В спекотні дні ми замовляли морозиво, яке продавали на вагу, — по півкіло шоколадного, з пекановим маслом та з чорними вишнями. Їли його кілька днів.

Щороку ми відвідували Повітряне та Водне шоу. Їхали на північ вздовж озера Мічиган, де на обгородженому півострові розташовувалася станція очищення води; там працював батько. Це був один з кількох днів на рік, коли сім'ям працівників дозволялося пройти за браму й влаштувати пікнік на зарослій травою галявині, з якої відкривався краєвид з озером. Звідки зручно було спостерігати за винищувачами, що літали над водою, та й сам краєвид анітрохи не поступався тому, що відкривається з пентхаузів на Лейк-Шор-Драйв.

Щолипня батько брав один тиждень відпустки, щоб відпочити від нагляду за бойлерами станції. Ми сідали до б'юїка разом із тіткою та кількома кузенами й усі семеро довгі години проводили в дорозі, у авто з двома дверцятами. Ось виїхали на естакаду Skyway, що вела з Чикаґо, обігнули південну частину озера Мічиган та взяли курс на Вайт Клауд, Мічиган, до місцини під назвою курорт Дюкс Геппі. Там були ігрова кімната, торгі-вельний автомат, у якому можна було придбати скляні пляшки з содовою, і що особливо багато важило для нас, — великий відкритий басейн. Ми орендували будиночок із невеличкою кухнею та цілими днями бавилися у воді.

Батьки смажили щось на грилі, палили й грали в карти з тіткою. А батько чимало часу проводив з нами в басейні. Він був привабливим, з вусами, що красиво обрамлювали губи. Груди та руки мав масивні, мускулясті. Це свідчило про спортивний дос-від. Тато весело сміявся у басейні, грався із нами, підкидав нас, малих, угору, й тоді його хворі ноги здавалися нам здоровішими.

Інколи важко помітити занепад, особливо якщо перебуваєш у його епіцентрі. У вересні, коли ми з Крейґом поверталися до початкової школи Bryn Mawr, помічали що на ігровому майданчику щоразу залишається менше білих дітей. Декого перевели до сусідньої католицької школи, але багато білих взагалі перебралися деінде з цього району. Спершу здавалося, ніби нас залишають самі білі сім'ї, але цим не обмежилося. Згодом почало здаватися, що з району намагаються за будь-якої можливості виїхати геть усі. В більшості випадків люди виїздили без попередження й без жодних пояснень. Ми помічали табличку «На продаж» навпроти будинку сім'ї Якерів, або фургон із вантажниками біля будинку сім'ї Тедді й розуміли, що буде далі.

Мабуть, найбільшим шоком для моєї матері була новина від її подруги Велми Стюарт, яка повідомила, що вони з чоловіком зробили початковий внесок за будинок у передмісті, в районі Парк Форест. У Стюартів були двоє дітей, вони жили в сусідньому кварталі на Евклід. Ці люди, як і ми, мешкали в невеликій квартирі. Місіс Стюарт мала гарне почуття гумору та заразливий сміх, цим і привабила мою матір. Жінки обмінювалися рецептами страв і підтримували одна одну, але при цьому не поширювали сусідських пліток, як інші пані в нашому районі. Син місіс Стюарт, Донні, був однолітком Крейґа й також атлетичної статури, тому вони добре товаришували. Її донька Памела вже досягла підліткового віку, тож я її не надто цікавила, хоча мене дуже цікавило життя підлітків. Я мало що можу пригадати про містера Стюарта, крім того, що він працював водієм вантажівки та розвозив щось найбільшими хлібопекарськими компаніями міста. Він, його дружина та діти були найсвітлішими чорношкірими людьми, яких я будь-коли зустрічала.

Я навіть не уявляла, як вони могли дозволити собі будинок у передмісті. Парк Форест, як згодом виявилося, була першою в Америці повністю спланованою спільнотою — не просто житловим мікрорайоном, а цілим селищем, розрахованим на тридцять тисяч мешканців, з магазинами, церквами, школами та парками. Засноване 1948 року, воно мало слугувати за взірець передмістя з масовим будівництвом та стандартними двориками біля будинків. Там встановлювалися певні квоти на число чорношкірих сімей, хоча на час прибуття туди Стюартів, імовірно, обмеження вже скасували.

Незадовго по переїзді Стюарти запросили нас до себе в гості на батьків вихідний. Нас ця пропозиція схвилювала. Відвідини друзів мали стати черговою екскурсією, можливістю побачити легендарне передмістя. Ми вчотирьох сіли до б'юїка й попрямували на південь від Чикаґо швидкісною автомагістраллю. Вже за сорок хвилин опинилися біля торгівельної площі, ледь не стерильної з вигляду. Далі рухалися тихими вулицями за вказівками місіс Стюарт, перетинали один за одним квартали, подібні мов близнюки. Парк Форест нагадував мініатюрне місто з типовими скромними будинками в стилі ранчо, вкритими м'якою сірою черепицею та обсадженими молодими деревцями й кущами.

— То чому ж усі хочуть жити саме тут? — запитав батько, виглядаючи з-за панелі приладів.

Я погодилася, що в цьому немає жодного сенсу. Там ми не побачили великих дерев, подібних до гігантського дуба під вікном нашої спальні. Усе в Парк Форест було нове, широке й безлюдне. Навіть без крамниці алкогольних напоїв, перед якою в нашому кварталі завше тупцювали якісь сумнівні хлопці. Не чутно ні сигналів автівок, ні сирен. Ніякої музики з чиїхось кухонь. У всіх будинках вікна зачинені.