Ловці думок ebook

2021

ISBN978-966-982-481-3(epub)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Серія «Книжкова полиця підлітка»

заснована 2016 року

Дизайнер обкладинкиВіталій Котенджи

Електронна версія створена за виданням:

Відута Л.

В42 Ловці думок : роман / Любов Відута. — Х. : Віват, 2018. — 240 с. — (Серія «Книжкова полиця підлітка», ISBN 978-617-690-681-0).

ISBN 978-966-942-289-7

Між світами причаїлися дивовижні краї, у яких точиться незрима боротьба за рівновагу. Квадроси і вогнекрили, могутні маги й касти укладачів угод – всі вони ниточками пов’язані із Правителем, мудра воля якого забезпечує лад і викликає заздрість у темних сил.

І коли двадцять найсильніших родів гинуть із волі зрадників, постати проти них може лише він — юнак, якому стерли пам’ять, але в якого не змогли забрати талант ловця думок. Він знаходить вірних друзів і пізнає могуть ворогів, мандрує між світами, розплачуючись чужими думками й емоціями, отримує найвищий дар — кохання — і віднаходить себе. Але боротьба ще попереду…

УДК 821.161.2-312.9-93

ББК 84(4Укр)

© Відута Л. Й., текст, 2017

© ТОВ «Видавництво “Віват”»,2018

Унезнайомому будинку

Вечірнє місто мерехтіло тьмяними вогниками. Перехожих майже не було, тож вузенькі старі вулички здавалися просторішими. Ліхтарі розсіювали жовте сипке світло. Ештон зупинився, поглянув угору, де танцювали миготливі світлові метелики, усміхнувся і про всяк випадок натиснув найменшу кнопку думотона. Слабке потріскування означало, що в наплічник потрапила мікрокулька.

— Отже, усе гаразд, — заспокоївся Ештон і попрямував далі, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.

Місто здавалося покинутим. Штори в усіх будинках були щільно запнуті й не пропускали жодного промінчика світла. Ештон не сповільнював ходи, у цьому заможному кварталі ловити нічого. М’яко й нечутно ступаючи бруківкою, більше за звичкою, ніж у надії щось побачити, позирав на вікна, досвідченим оком визначаючи рівень захисту. Неонові цятки в правому верхньому кутку вікна виказували найвищий, третій ступінь захисту. А ось тут мала би світитися біла цятка. Господарі зекономили, забарвили кут вікна, щоби світіння здавалося синім. Наївні! Хіба Ештона це зупинило б? Він із напівзаплющеними очима розрізняв, де який захист. Біла цятка — другий ступінь, доволі непоганий, тому й біля цього будинку не варто гаяти час.

«Хоч би сьогодні пощастило, — міркував Ештон, налаштувавши власний думотон на мрійливі роздуми. — Хоч би все нарешті стало на свої місця… Тоді правда взяла б гору і таки була б надія на те, що вдасться викупити будинок, успадкований від Джона. Ет, якби Джон не заборгував цьому негіднику Клізі!..»

Ештон не міг збагнути, як Джон, один із кращих ловців думок, який ніколи не сидів на мілині, міг ускочити в таку халепу. Щось тут було не так. Клізі явно щось приховував. Для чогось йому був потрібен будинок Джона, і це було настільки очевидно, як і те, що верхнє вікно не має захисту. Ештон миттєво налаштував думотон на максимальний прийом.

Тиша. Ні душі. На ліве плече сів великий синій нічний метелик, схожий на еполет вершинних, найвищої касти в ієрархії світів. Він статечно зводив і опускав крильця, наче гладив Ештона по щоці, а потім так само повагом перелетів через оповитий диким виноградом паркан. Тепер потрібно зачекати. Вибрати найзручніше місце для вловлювання, виставити захист від випадкових перехожих і чекати. Йому сьогодні таки таланило, бо в будинку навпроти того, що він обрав для ловів, мешканців не було. Мабуть, виїхали кудись разом із прислугою.

Ештон просканував будинок. Звичайно, тут увімкнений повний внутрішній захист. Але він і не прагнув потрапити всередину. Його цікавив дах, із якого сигнал від незахищеного вікна виловити було б найпростіше.

Звичним рухом юнак направив арбалет на комин безлюдного будинку і, коли надтонкий алюмінієвий канат закріпився, причепив інший кінець до стіни із незахищеним вікном. Ештон без особливих зусиль видерся по натягнутому канату вгору. Відточені до автоматизму рухи були чіткими й швидкими, тож перехожий, який човгав бруківкою за Ештоном, нічого не встиг помітити. Проте досвід навчив юнака не нехтувати безпекою, тому увімкнений на повну потужність думотон спіймав і відправив до наплічника навіть кілька дрібних, завбільшки з муху, кульок.

«Не кольорові, — подумав хлопець, уважно стежачи за їхнім польотом, — усе-таки слід придбати новий відсіювач».

Подорожній пройшов вуличкою і звернув у Владний провулок. Із даху було видно, як він натиснув на дзвінок і за мить розчинився в темряві сусіднього будинку. Що його поєднувало з цим районом? Темний плащ виказував приналежність до звичайних роботяг або прислуги, що сновигала о темній порі з таємними дорученнями своїх господарів. Ештон і сам неодноразово одягався так само, тому не надавав особливого значення вбранню. Він завжди намагався зрозуміти, кого приховує плащ і чого можна сподіватися від зустрічного незнайомця. Але поки що причин для тривоги не було.

Очікування було звичне. Ештон знав, що багато давніх панських будинків мають вихід із піддашшя на маленький балкон. Невдовзі він уже сидів, примостившись у старому, але доволі зручному різьбленому кріслі.

Перше правило ловця думок — оглянути шляхи до відступу. Підводитись зі зручного крісла аж ніяк не хотілося, та досвід доводив, що нехтування правилами найчастіше закінчується кепсько. З місця, де сидів Ештон, не проглядалася частина вулиці, а це доволі ризиковано. Юнак підвівся з крісла та ретельно оглянув дах. Будинок, який так гостинно прийняв його, був нижчий за сусідні. Однак стверджувати, що в ньому мешкають не надто заможні люди, Ештон не брався. Адже поруч — Владний провулок, район багатіїв, у ньому всі будинки під особливим захистом. Тричі на день квартал обходить охорона, а кожна споруда має ще й свій особливий потаємний замок і низинний захист. Цей будинок, вочевидь, теж розташований у магічному колі, а отже, належить комусь із верхніх чи навіть вершинних. Якщо це справді так, то його мала б доглядати й охороняти найкраща з усіх імовірних охоронних систем — родина карликів, що зазвичай прислуговує таким заможним господарям. Ештон здивувався — як це йому так завиграшки вдалося потрапити сюди? Давній кам’яний мур будівлі вкрив вогкий зелений мох, і все ж з-під нього добре проглядаються старі рунічні символи. Фасад прикрашає герб, знак шанованого роду. Відразу за парканом починається досить великий сад, більший, ніж можна було очікувати. Однак усе вказувало на те, що господарі залишили цей будинок давно. Можливо, час від часу сюди й навідувалася прислуга, але про сад дбали найменше. Та й захист був застарілий.

Але зараз важливо визначити шляхи відступу. Ештон вирахував, що найлегше скористатися тим, яким він потрапив на дах будинку, а в разі непередбачуваних обставин можна скористатися деревом, що росте під парканом. Якщо втікати через сад, доведеться зважати на низинний захист і пробігти дахами двох сусідніх будинків. А тут живуть впливові люди, тож можна натрапити на охорону, йому слід бути обережним. За мить Ештон знову вмостився в кріслі й прислухався.

Думотон закидав у наплічник дріб’язкові думки. Вони тихо подзенькували й зовсім не мали ваги. Не заради них він тут стовбичив. Невже вікно залишили відчиненим, бо в будинку працює потужний глушник? Усе можливо. Тоді Ештон і сьогодні залишиться на мілині. О, це було б прикро. Стрілка кількісника нервово стрибала між поділками сто п’ятдесят і двісті. Двісті людей? Варто почекати. І Ештон чекав.

Може, краще було б знайти інше місце для вилову, але щось його тут тримало. Юнак пригадав свою останню вилазку й усміхнувся. Там, у кварталі для бідноти, він якось виловив відразу кілька життєвих історій. Це було вдале полювання за думками, хоч особливої надії на успіх у нього не було. Ештон зупинився поблизу одного з двоповерхових будиночків і, швидше за звичкою, увімкнув думотон на повну потужність. Як і зараз, він сидів у кріслі (щоправда, не такому зручному), слухав тишу й, зневірившись виловити бодай щось, уперше задрімав на ловах. Так, таки вперше.

Який шалений тоді видався день! Ештон вів перемовини з Клізі щодо Джонового будинку. Клізі був агресивний і невблаганний.

— Ти не розумієш, куди пхаєш свого носа! Хто ти? Шукач, збирач, ловець? То йди й вишукуй те, що інші від тебе приховують, і не заважай мені!

Розчервонівшись, Клізі розмахував папірцями, які називав надважливими документами. Показував Джонову розписку, у якій ішлося, що той (нечувана річ!) закладає свій будинок. І все через ці кляті «надважливі документи». Ештонові все це в голову не клалося. Адже він усіляко допомагав Джонові якнайшвидше викупити рідну домівку. І ось тепер, коли до кінцевої мети залишилося всього нічого, доведеться платити за будинок ще раз. Це вибиває з рівноваги, бо ніяк не пояснює Джонової розписки і, по суті, забирає надію на шанс заволодіти будинком. Джон був ловцем зі стажем, асом. У нього завжди були найкращі замовлення, найновіше обладнання, свій особливий почерк. Світловолосий, чорноокий, невисокий на зріст, він зачаровував своєю щирою усмішкою й завжди був душею товариства. І новачки, і досвідчені ловці поважали його й прислухалися до нього. Ештону подобалася Джонова ризикованість, уміння знаходити вихід там, де інший опустив би руки.

«О, так! Друже, де ти?.. Ти ніколи не сидів би на чатах у бідному кварталі, по-дурному не ризикував би, переправляючись у нижній світ», — подумав тоді Ештон і… незчувся, як задрімав. Коли прокинувся, думотон був набитий по вінця, навіть додаткові скриньки з наплічника були заповнені. Непоганий був вилов! Чудовий! Тепер би такий!

…Ще трохи, й Ештон став би сердитися, бо при такій кількості людей у будинку без захисту наплічник наповнювався думками поодиноких перехожих, сірими й беземоційними. Його роздуми теж були не надто радісні, але не в тому річ. Він дивувався сам собі, бо не розумів, що тут робить. Зате добре усвідомлював, що він у пастці, бо аж ніяк не назбирає потрібної суми для того, щоб Клізі бодай колись віддав йому документи на Джонів будинок.

Несподівана знахідка

Ні, тут щось не так… Внутрішній голос Ештона запротестував проти такого безглуздого марнування часу. Уявіть собі — такий натовп у будинку навпроти, а він за відсутності захисту ще не вловив жодної думки!

Ештон зазирнув через балкон і водночас ще раз прорахував можливість утечі. Наче все гаразд, дерево міцне й розлоге, витримає його. Та й будинок, на балконі якого він зараз перебував, здавався просторим, не те що його теперішнє помешкання. Одна з двох Ештонових кімнат у невеликому будиночку, який він ділив із шістьма сусідами, була наполовину заповнена ще не сортованими наплічниками. Більша частина виловленого, посортована й ущільнена, лежала в одній із кімнат у домі Джона. Тому все, що сказав Клізі щодо будинку товариша, стосувалося безпосередньо й Ештона.

Ештон уперше зустрів Джона під час навчання в школі ловців. Випадкове знайомство, яких було в його житті багато, не віщувало життєвих змін. Знову зустрілися в одній із Ештонових мандрівок, і Джон запросив його погостювати. Через кілька років після закінчення ловецької школи юнак із Палацового міста перебрався сюди, у місто Світла. Джон так захопив його розповідями про особливість цих місць, що Ештон, трохи попоїздивши по інших краях, вирішив оселитися саме тут. Місто художників, талановитих людей, одержимих наукою і втіленням неймовірних ідей… Разюча схожість із Палацовим містом заворожувала. А Джон переконував, що саме місто Світла найкраще з усіх, які тільки існують. Що ж, чари цього міста подіяли й на Ештона — йому тут сподобалося, ба більше, він залишився тут жити й полюбив його не менше за Палацове, хоч воно й було прамістом, головним із найважливіших міст усіх їхніх світів.

Вони з Джоном були немов брати. Кожен із них у скрутну хвилину був готовий віддати товаришеві все, що мав. Ештон знав, що потрібно працювати для себе, для сестри, допомагав Джонові… А зараз він витрачає купу свого дорогоцінного часу на цей невдячний будинок. Думок тут роїться стільки, що наплічник мав би заповнитися блискавично. Але час спливає, як і надія на щедрий улов. А ще той ненависний Клізі із вимогою терміново внести оплату… Ештон не знав, чому й куди раптово зник Джон, та повною мірою відчув важкість купи проблем, які звалилися на його плечі.

Якщо юнак правильно зрозумів Клізі, тепер доведеться чи то віддати суму, приблизно рівну всьому, що він наскладав за роки праці, чи то платити щомісяця чималу кількість грошей, не сподіваючись на те, що Джон з’явиться. Юнак, звісно, мріяв мати будинок, та ніколи не уявляв, що колись йому належатиме Джонів дім. А ще він розумів, що мусить вислухати Клізі, переглянути документи і з’ясувати справжні умови оплати, на які погодився Джон, заставляючи будинок.

Ештон зітхнув. Навколо надто тихо. Переконавшись, що ловити тут нічого і він даремно витрачає час, вирішив забрати налаштований на сусідній будинок думотон. На мить затримався, притис долоню до холодної кам’яної кладки і раптом… Пригадав? Так, він наче щось пригадав… Спомин майнув блискавкою. Цей будинок скидався на дім його дитинства. Будинок, на фасаді якого красувався герб, великий сад… Ештон пригадав балкон зі зручним великим кріслом… Притулився щокою до холодної стіни й згадав, що мама для них із сестрою завжди залишала ключ за таємною цеглиною під вікном. Ештон вимкнув думотон і вже готовий був забратися геть, таспомини не відпускали. Юнак переліз через дах, нечутно стрибнув на балкон, що виходив у сад, м’яко торкнувся рукою піддашшя й нахилився до вікна. Ось тут… П’ять цеглинок угору, виступ, дві цеглинки вліво, ще тричі по п’ять догори, а тепер іще п’ять праворуч. «Чому тремтить рука? — міркував. — Наче роблю щось недозволене або викриваю щось приховане від усіх». Наступну цеглинку слід натиснути щосили, і тоді в попередній, схожій на шухляду, виїжджав ключ. Ештон поклав долоню на потрібну цеглину… і раптом відчув, що вона западає. Він притис сильніше, відчуваючи, як сильно стукотить його серце, і побачив знайому шухлядку, усередині якої намацав ключ і якусь невеличку пляшчинку, яку машинально поклав до кишені.

«Не може бути, це не збіг! Така схованка могла бути тільки в нашому будинку! То я родом звідси? Невже все так просто? Стільки років подорожував, блукав містами, марив світами,а варто було уважніше ходити вуличками міста, у яке приїхав на поклик товариша, щоб знайти свій дім?» — подумав він. Декілька разів вдихнув і видихнув для заспокоєння. А хто йому сказав, що така схованка була тільки в домі його дитинства? Може, його пам’ять знову викидає чудернацькі коники? А як ні?..

Ештон трусонув головою, наче це допомогло б йому бачити чіткіше, протер очі. У горлі застряг якийсь клубок, не даючи дихати. Цього не може бути! Не може! Проте щось усередині кричало, що нарешті він удома, він таки знайшов свій дім.

Ештон вдихав на повні груди й відразу видихав, щоб не розплакатися, як дитина. Раптом зринули із забуття образи батьків, та він негайно відігнав від себе це напівпрозоре марево спогаду, бо відчув якусь непевну тривогу, що неначе прочистила його думки й відкинула все зайве. Ані шурхоту, ані подиху вітру. Хлопець натиснув на кнопку думотона, щоби виловити сторонні думки. Прислухався. Тихо. Для чогось поклав знайдений ключ назад у цегляну шухляду, зачинив сховок, перестрибнув із балкону на дах і… розгубився.

Було від чого! Унизу одна напроти одної мовчки стояли дві групки людей. Вишневі та фіолетові плащі означали приналежність до найвищих щаблів влади. Спочатку згори все здавалося схожим на розмову, хоч самого спілкування не було чутно, але в їхніх жестах, позах відчувалася певна напруга. На щастя, ніхто не стежив за будинком, який прихистив Ештона, бо інакше він став би для нього пасткою. Якби не його знахідка — ключ, — то, звісно, юнак не проґавив би початку сутички, та, імовірно, потрапив би в її самісіньку гущу, що було зовсім не бажано. Думотон, уже знову ввімкнений, працював у беззвучному режимі. Отже, треба лишень перечекати, поки припиниться той безлад. Щось схоже на кулю зі свистом пролетіло біля скроні юнака, а внизу озброєні й майже однаково зодягнені люди зійшлися в ґерці.

«Вогнекрили! — здогадався Ештон. — Хіба й вони воюють поміж собою, як прості смертні?» Гірко посміхнувшись, подумав, що навряд чи така неймовірна подія зараз справила на нього належне враження. Мабуть, він пройшов крізь якусь зачакловану браму, бо останні події суттєво вибивалися з ритму звичайних. Аж тепер він зрозумів, чому думотон не спрацьовував — думки вогнекрилів були незахищені тільки тоді, коли вони самі цього бажали. Інакше — жодних шансів заволодіти їхніми помислами.

— Ще тільки вогнекрилів мені бракувало, — пробурчав Ештон сам до себе і з юнацькою цікавістю став спостерігати, що ж буде далі. Споглядати згори було зручно, хоч і не надто безпечно, бо ж вогнекрили вміють літати. Врятуватися від них можна хіба що вміло маневруючи між будівлями. А от усе, що вище від землі, — їхня царина, тому будь-якої миті він мав бути готовим до втечі.

Скидалося на те, що вогнекрили, одягнені у вишневі плащі, вийшли з воріт будинку, за яким стежив Ештон. От чому там не світився оберіг! І найсучаснішому думотону забракне потужності пробити природний захист вогнекрилів.

Колись у майстерні художника Фредо, Ештонового товариша, хтось обмовився, що чиясь родичка, яка допомагає під час пологів, проговорилася, буцімто одному новонародженому вогнекрилу дарується захист, який по краплинці відбирається у сотні немовлят. Навіть особи королівської крові не мають таких привілеїв, а задовольняються тим, що в них не забирається захист. Ну, може, якийсь і додається, але аж ніяк не такий значний, як вогнекрилам. Ештон ущипнув себе, бо повірити в реальність побаченого було непросто. Вогнекрили у вишневих плащах розхитувалися, наче маятники. Те саме робили й ті, які носили фіолетові накидки.

«Мабуть, перекидаються думками», — міркував Ештон, щосили притиснувшись до прохолодного шорсткого даху, наче хотів врости в нього й стати одним із його сірувато-зеленкавих каменів.

Не схоже, щоб розмова була приємна, бо їхнє розхитування ставало дедалі загрозливішим та інтенсивнішим. Раптом один із «фіолетових» швидко здійняв руки догори, а потім різко опустив їх так, що плащ зник. За ним рух повторили всі інші. Ештонові здалося, що вони от-от злетять угору. Але за мить про крила нагадували лише вишневі та фіолетові еполети на правому плечі кожного вогнекрила. Стрілянина почалася раптово, і, що точно не додавало впевненості, кулі були невидимі.

Коли декілька куль просвистіло біля Ештона, він раптом пригадав, що автоматично увімкнув думотон. «О ні, — подумав хлопець, — тепер доведеться ремонтувати новий наплічник».

Ештон дотягся до нього й перекрив доступ чорних кульок. На наплічнику виднілося кілька подряпин: думки в тих, хто стріляє, були аж ніяк не світлі. Їх вогнекрили не приховували. Юнак озирнувся. Час тікати. Хтозна, чого можна чекати від розлючених вогнекрилів. Серце несамовито гупало. Бій тривав. І хоча звідси було не так добре видно, як із даху, хлопець не ризикнув залазити вище.

— Верховна охорона! — почулося за кам’яним муром.

О ні, він аж ніяк не хотів до кінця свого життя просидіти в кам’яних Морових підземеллях. А Верховну охорону навряд розчулять причини, які спонукали його вдертися до чужого будинку. Ештон кинувся навтьоки через сад і ненароком черкнув ногою по траві. Сигналізація низинного захисту змовчала. У голові на мить промайнула радісна думка, що або вона вже застара і вийшла з ладу, або цей дім сприймає його за члена сім’ї. Але часу на довгі роздуми не було. Розхитавши канат, із дерева хлопець стрибнув на дах сусіднього будинку, з нього перелетів на ще один і раптом усвідомив, що цього разу йому не пощастило — спрацювали обереги другої покрівлі. Дах замиготів жовтими вогниками, завищав сигнал небезпеки… Ештон біг вулицею з єдиним бажанням: опинитися якомога далі від небезпечного місця й не потрапити до рук ані Верховної охорони, ані вогнекрилів. Паркани, будинки пролітали на шаленій швидкості, а він звертав то праворуч, то ліворуч заплутуючи сліди, сподіваючись відбігти за дві паралелі від місця подій і опинитись у Старому кварталі. Ештон не користувався вуличними переходами, адже зараз це небезпечно. Що ж, у будь-якому разі він муситиме пройти крізь Північну браму, а поки що нехай його рятує швидкість. Щоденна обережність досі захищала юнака від таких тривалих перегонів, та й серйозних проблем з охороною в нього не виникало. Хоча тікати доводилося й раніше, та відстані були не такі довжелезні, а хвилювання не таким сильним.

Ештон зупинився, щоб відсапатися, а далі швидко йшов, щоб заощадити сили.

Юнак прямував у Старий квартал. Там живе сивий мудрець Леон. За інших обставин Ештон не наважився б потурбувати його, але зараз потребував дідових порад. Та й навряд чи старий зараз спить. У нього часто буває безсоння. З Малим підземним переходом юнаку пощастило — переніс швидко й без затримок. Цей перехід дуже давній, і часті поломки для нього звична річ. На Ештонове щастя, цього разу нічого не зламалося.

Озирнувся. Верховна охорона й вогнекрили залишилися далеко позаду, наче в іншому світі. Полегшено зітхнув — здається, відірвався. Навіть не вірилося, що все минулося.

Удіда Леона

Старий квартал, хоча й був розташований далеченько від Владного, мав приємну особливість: був зручний для тих, хто не хотів зайвий раз потрапляти комусь на очі. Поодинокі перехожі не цікавилися Ештоном і так само не хотіли бути впізнаними. Усі як один одягнені в темні плащі, вони тихо й нечутно пересувалися. Добре, що тут зараз відносно безлюдно. Це йому на руку, бо юнак не горів бажанням з’ясовувати з кимось стосунки.

Ось і двір діда Леона. Юнак спинився перед ворітьми. Стояв, переминаючись з ноги на ногу, бо таки не хотів будити старого, тож не наважувався видати свою присутність, аж поки не почув знайомий тихий голос:

— І довго ти там стовбичитимеш? Заходь уже, бо я пів ночі не сплю, на тебе чекаю.

Ештон увійшов у прочинені ворота. Юнак навідувався сюди нечасто, та щоразу дід Леон наче був готовий до його приходу. Хлопець не хотів зловживати дідовою гостинністю, хоча часто-густо отримував від нього мудрі настанови. Але сьогодні мудре слово діда Леона було конче потрібне. До кого ще йому йти за порадою?

— Доброї ночі… — мовив до старого Ештон, та дід Леон не дав йому договорити й мовчки заштовхав у подвір’я, хутко зачинивши ворота.

— А тепер здоровкайся, скільки душа бажає, — заусміхався в сиві вуса.

— Доброї ночі, миру вам, — повторив Ештон.

Зайшли в сіни. Дід кивнув на ослінчик. Ештон усівся та став мовчки спостерігати за старим. Той зносив на стіл трави, корінці, ступки, товкачі, сікачі та інше знаряддя, яке, на думку діда, потрібне було для їхньої сьогоднішньої розмови.

Здавалося, що старий уже й забув про свого гостя.

— Діду Леоне, я… — почав був Ештон, та дід його різко перебив:

— Ой, не про те думаєш, хлопче! Тобі виспатися треба й сил набратися, бо скоро ранок, — захитав головою.

І справді, за вікном потроху сіріло.

— Але я хотів… — зробив ще одну спробу Ештон.

— Знаю. Добре, що ти прийшов. Не хвилюйся, відпочивай. Усе покаже ранок, — із цими словами дід відчинив перед ним двері до господи.

Як зовні, так і всередині оселя швидше нагадувала хатинку з давніх легенд, яких Ештон у дитинстві досхочу наслухався від матері. Легенди — чи не єдині спогади, які йому не стерли повністю. У хаті діда Леона все було таке, як малювала дитяча уява. Піч, лава, довжелезний стіл із накладеними на ньому чудернацькими коренями, галузки, пов’язані в невеличкі пучечки, висока, аж до стелі, але зовсім не широка шафа з численними шухлядками… Свічка на свічнику кидала мерехтливе і сонне сяйво на весь цей нехитрий скарб і на ще одну лаву, що слугувала ліжком.

Дід Леон вказав очима на лаву. Ештон не сперечався. Усе одно до світанку йому краще перебути тут, а вже на ранок він вирішить, як діяти далі. Дід подав йому невелике горня із рідкуватою сьорбанкою. Скуштувавши її, Ештон відчув змору.

«Хтозна, що дід підмішує у своє вариво?» — із цією думкою хлопець заснув на лаві.

…Прокинувся від різких пахощів. Розплющив очі, вдихнув на повні груди, так і не зрозумівши, що цей запах йому нагадує. Відчував стільки сил та енергії, наче спав увесь день.

Над ним уже чаклував дід. Сивий, із короткою білою бородою. Світлу накидку з довгими широкими рукавами, вигаптовану по низу старовинними візерунками, підперезав широким темним паском. Довгі світлі штани розширювалися донизу. Взуття було такого самого кольору, що й пояс, та не з тканини, а зі шкіри, дрібно-дрібно і майстерно переплетеної. Виставивши на свій довгий стіл два киплячі казанки, дід почергово докидав туди трави й примовляв:

Тому, кому належить, передаю,

Тому, кого вибрано, передрікаю,

Того, хто вартий, наділяю,

Хай буде по слову моєму!

Ештон уже ладнався здивовано стенути плечима, та стримався. Мовчки чекав, вкотре оглядаючи кімнату, коли дід дочитає свої мантри. Ніби все, як завжди, проте щось змінилося. Над лавою, на якій спав, побачив чималий арсенал пістолів і знову зацікавлено поглянув на господаря хатини. Наче мирний чоловік, а озброєний до зубів, немов на війну зібрався. А от звичайнісінького захисту на вікнах чомусь немає. Як добре, що він учора не наговорив зайвого! Це дід його зупинив! Щоразу Ештон забуває про нечувану дідову безпечність.

Дивак цей старий. На позір сенсу в його роздумах нема, і важко вловити думку за безкінечними загадками, але щойно почне балакати — на душі чомусь легшає, наче ширяєш у світлому небі білою хмаринкою. Дивиться чіпким упевненим поглядом і мовчить, але так по-особливому, що розумієш усе, що хоче сказати. Дивина та й годі!

— Ковтни. — Небагатослівний дід простягнув напій, і Ештон надпив густу гірко-терпку суміш із приємним малиновим ароматом. Напій додав сили і втамував голод. Ештон кілька разів ковтнув, аж поки дід не показав жестом, що вже досить.

— Часу в тебе небагато, до наступної ночі закінчиш із тим важливим, що тягнеться, — вдався до своїх загадкових пророцтв дід. — Приймеш того, хто приб’ється до тебе, бо він друг. Ворог твого друга — твій ворог. Те, що маєш при собі, бережи, воно двічі тебе врятує. Про те, що залишив, пам’ятай, ним із другом поділися. Але той, хто чекає, робить це намарне, хай не віддає того, що має. Віддай подароване, але бережи знайдене. Пам’ятай головне: не бійся!

Від дідових слів голова йшла обертом. Дід Леон і сам загадковий. Він знає і розуміє, чим живуть світи й люди в них. Ештон трохи помандрував, тож знав, що таких, як Леон, — одиниці. Щиро кажучи, він ніколи ні від кого й не чув про таких. Але хіба сам розповів би комусь про нього? Отож-бо й воно! А дідові слова, хоч би якими заплутаними вони здавалися, завжди мають просту розгадку.

Дід особливий. Доброта ллється від нього незримими ріками, і тому поруч із ним почуваєшся затишно і спокійно. Ештон знаходив дорогу до діда тільки у скруті. Таке враження, що старий сам вирішує, кому й коли відкрити дорогу до себе, а кому закрити.

— Чи готовий ти до знань, якими я ладен поділитися? — Дід поглянув юнакові в очі.

Хлопець саме витягав кульки з пророцтвами з думотона й укладав їх у захисний браслет-оберіг, давно спорожнілий. Призупинився, поглянув на оберіг і, шукаючи слова для вибачення й пояснення, глянув на діда. Тому достатньо було лише погляду. Зітхнувши, старий сказав:

— Маєш право! Не треба слів, у тебе є аж три дороги, і вже прийшов твій час обирати. Дочекайся слушної нагоди і не бійся помилитися, бо твоє тебе знайде.

Оберіг тим часом заповнився кульками аж до ліктя. Але цього разу вони були особливі, заговорені. Дід зняв зі стіни простенький дорожній пістоль і простяг гостю:

— Мовчи, не дякуй.

Ештон зітхнув. Діда годі зрозуміти. Лише коли дійдеш до якогось важливого життєвого моменту, пригадаєш його слова і зрозумієш, для чого вони були сказані.

Розпитати б старого, звідкіля він, хто наділив його таким даром, але завжди якось ніяково, бо здається, що дід знає всі думки. А коли так, то сам розповість, коли вважатиме за потрібне. До мудреця приходять різні люди, чужинці теж, і малі приходять, і юні, і зрілі, і старі, з інших держав, з інших світів. Він допомагає багатьом. Каже, що так йому на роду написано.

Коли Ештон прийшов до діда вперше, старий сказав, що він з’явився зарано. Тоді його, за словами діда Леона, привів батько. Але дід чомусь досі вперто мовчить про те, що саме знає про Ештонову сім’ю. Старий каже, що часто незнання рятує життя. Незнання про себе колишнього теж? Можливо. Ештон час від часу, приїжджаючи в це місто, приходить до діда, сподіваючись, що той колись-таки відкриє йому правду. Це запитання висить у повітрі весь час, поки юнак перебуває в діда Леона… Коли прийшов уперше, навіть образився на діда за його слова, мовляв, чому інші прийшли вчасно, а він, бачте, зарано? Але так і не запитав. Дід завжди згадує про це з усміхом і визнає, що тоді помилявся, що батько привів його, малого, саме вчасно. Іноді дід Леон пригадує, як тоді, ще в першу їхню зустріч, подарував йому захисний браслет, як пояснював, як ним користуватися. Як Ештон опинився в старого згодом, уже після забуття — предивна історія. Наче сам оберіг провів його в те місце, звідкіля відкрився шлях до мудреця. Таке враження, що сам дід Леон вів його за руку. Ештон носить дідів оберіг досі, навіть не уявляє себе без нього. Щоправда, він інколи забуває заповнювати його захисними кульками, через що браслет частенько стає видимим, але таке буває і з дуже досвідченими шукачами думок.

«Хоч сьогодні не забув», — Ештон усміхається своїм невеселим думкам.

— Благоденства! — проводжаючи до воріт, побажав дід.

— Благоденства! — щиро відгукнувся Ештон.

— Якщо в далекій дорозі зголоднієш, то з’їси декілька листочків калир-канди, зап’єш водою. Завдяки цьому листю не відчуватимеш голоду, — уже коло воріт біля виходу дід подарував малесеньку невагому в’язочку засушеного листя, заховану в мішечок, і дав ще одну, невеличку, проте важкеньку шкіряну торбинку із маззю, що загоює рани.

— Миру вам! — промовив розчулений Ештон. Те, що ці подарунки стануть у пригоді, юнак розумів дуже добре, бо дід Леон досі жодного разу не помилявся. Хіба що вперше — тоді, коли вважав, що батько привів до нього Ештона зарано…

— Миру тобі! — сказав старий, щось вичакловуючи йому вслід помахом правиці.

Ештон ішов не озираючись. Йому кортіло підгледіти, що робиться в нього за спиною, бо відчував якийсь рух повітря, наче невидима рука виштовхувала його вперед, але знав, що, озирнувшись, назавжди втратить шанс ще раз знайти дорогу до діда Леона. Юнак не знав, чи допомагають йому ці відвідини, чи ще більше заплутують, проте він був вдячний за повернуті відчуття рішучості, сили і спокою. Вони зробили його тривоги дрібними, наче дощ, який прибиває дорожню куряву й очищує повітря, і тоді дихається так легко, а вихід зі складної ситуації знаходиш навіть там, де й не сподівався.

Ештон радів цим новим відчуттям. Увімкнув думотон. Його наплічник майже порожній, але залатаний — дід постарався. Та найважливіше — тепер юнак внутрішньо готовий до важливої розмови з Клізі. Ештон усвідомлював, як багато вони разом із Джоном можуть втратити, але змирився з тим, чого змінити не в змозі. Це внутрішнє зречення й примирення надало йому додаткової особливої сили й упевненості. Тепер він не боявся втратити все, що мав зараз. Натомість з’явилася сміливість. У світі Ештона нічого не змінилося, але завдяки тому, що змінювався він, його звичний і до болю знайомий та прогнозований світ ставав іншим.

Північний перехід

Ішов далі. Раз по раз виникало дивне бажання озирнутися, але Ештон легко долав його. Рухався до Північної брами. Там він зможе вільно перетнути межу, що відділяє Старий квартал від Давнього кола, у якому здійснювалися майже всі фінансові оборудки, укладалися угоди. Тут розташовувалося лише декілька житлових кварталів. Серед них і Владний — той, із якого йому вчора довелося тікати.

Північна брама — улюблене місце переміщення для всіх, хто не хоче офіційно платити за перехід або не надто дружить із охороною. Щоправда, охочих пройти саме там небагато, бо це одне з нечисленних місць, де встановлена давня система переходу. Вона часто виходить із ладу, тому, щоб не гаяти час на очікування ремонту підземної системи, на Північному переході дозволяють проїжджати в наземних безколісних кабінках за символічну оплату. Свого часу Північний поверхневий перехід був спроектований дуже просто й ефективно, хоча розташування його на таких крутосхилах викликало чимало суперечок. Ештон любив цей перехід ще й за те, що в одному зі спогадів дитинства збереглися розповіді про проектування цього об’єкту.