Камінна оргія ebook

Чи можна змінити долю, вплинути на дійсність? Чи все, що відбувається з людиною, неминуче та визначене наперед і, зрештою, чому? Роман-притча видатної української письменниці є переосмисленням вічної історії. Про обраних, які посвячені у таємне знання, і тих, хто стоїть на сторожі науки. Текст у тексті об’єднує історії з різних часових пластів: часу невизначеного і тривалого, минулого і майбутнього, які незримо перетікають один в одного. Це авторська версія із життя громади перших християн уже після розп’яття Христа, ще до прийняття християнства Римською імперією. Та насамперед перед нами розгортається драма нерозділених почуттів жінки до чоловіка. Зріле подружжя авторки жіночих романів і програміста переживає сімейну кризу. Ще дванадцять років тому вони так само не розуміли: що ж насправді з ними відбувається і чому? Головні герої наче перебувають у таємничому й фатальному зв’язку з потойбічним світом тіней, який не можуть ані розірвати, ні дошукатися причин ключових подій свого життя. Як Пер Лагерквіст переосмислював біблійні сюжети, так письменниця прагне через творчість відповісти на риторичні питання буття: чому й навіщо це трапилось зі мною? «Я не втручаюся у свою творчість», — відповідав Лагерквіст. Натомість герої Євгенії Кононенко досвідчують те, що навіть не втручаючись і лише спостерігаючи подію, однаково втручаємося в плин речей. Врешті, читачі самотужки розгадуватимуть дива, символи і знаки «Камінної оргії», алюзії світової міфології, інтертекстуальні звороти з творів світової класики, зокрема драматургії.

Усі права застережено. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-73-4

© Євгенія Кононенко, текст, 2021

© Видавництво Анетти Антоненко, 2021

Євгенія Кононенко

Камінна оргія

Рома́ї йшов з Іра через пустелю до Оази, де живе їхня кегелія, їхня громада обраних, і цей день, який догоряє на заході над пустелею, був тяжкий, як кінець світу.

Ромаї знає, що друзі вмирають. Він знає: старий Євані́ пішов саме так, як і мають іти з цього світу обрані, а не так, як того хотіли ті, хто засудили його до жахливої страти. Знав, що Євані вже у Царстві. Але він, мудрець і учитель, не відав, як подолати цю велику печаль.

Ромаї згадав останню усмішку сивого Євані кілька годин тому, і те, як вони попрощалися. Коли він, стоячи серед божевільного натовпу, підняв руку в прощальному жесті до засудженого, це могло видати його. Але щодо себе Ромаї не переймався, бо він сам — направду невразливий до будь-яких виявів людського безглуздя. І хоча радіти смерті не годиться, але він мимоволі зрадів, коли Євані зсунувся до підніжжя стовпа, до якого його мали прикрутити ті, хто вершив над ним неправедний суд, і завмер, відкинувши сиву голову з розплющеними очима, із несподіваною серед цього божевілля посмішкою. Розплющені сині очі Євані засвідчили, що то таки смерть, не імітація. Тож кати не отримали нечестивого, проте схваленого законом задоволення познущатися з безпорадного засудженого. А скажений натовп на майдані не побачив хмільного кривавого видовища. Якийсь чоловік несподівано для себе вигукнув, що Євані невинний, якщо боги дозволили йому так померти, чим спрямував на себе лють юрби. І лише він, Ромаї, який стояв серед них, лише він знав, скільки вищих сил було покликано, і скільки сил це вартувало особисто йому, щоб Євані скінчив свій земний шлях з усмішкою, а не з кривавою піною на вустах, чого чекали від нього ці людці, які так легко стають нелюдами.

Ромаї відчув руку Євані в себе на плечі так по-справжньому, що мимоволі озирнувся. Нікого поряд не було, за спиною — лише безкрая пустеля, яка починалася одразу за східною околицею Іра. Але дотик на плечі — реальний. Євані йтиме з ним пліч-о-пліч через гарячу пустелю до самої Оази.

Ромаї пішов звивистою стежкою на рудій каменистій землі. Стежина повела вгору, і от уже він на пагорбі, невисокому, проте його не побачиш, якщо піти не тим шляхом. Ось і несподівана Зелена Рівнина, посеред неї — велике гіллясте дерево, якого не видно знизу — одна з багатьох таємниць цієї горбистої місцевості. Іноді люди з їхньої кегелії, повертаючись до Оази, відпочивають під її гіллям, щоб набратися сил перед останніми перепонами. Ромаї був виснажений, як ніколи доти, але на перепочинок під деревом не спинився.

Благодатна Зелена Рівнина з деревом посередині несподівано закінчується крутим підйомом. Шлях до їхньої Оази пролягає через Долину Каміння, Емек-Авней, яка широчіє за цією стіною. Загін охоронців з Іра, який, довго блукаючи по пустелі, одного дня все-таки зміг дістатися до Зеленої Рівнини, при переході через кам’яний перевал було безжально вкаменовано, але не руками братів і сестер з Оази, а через невміння непосвячених ходити камінними стежками, не спричинивши каменепаду. Нікого не було забито на смерть, але вояки Шаліта з гулями й синцями тікали, вголос проклинаючи тих, кого їм було наказано захопити, а подумки — тих, хто їх послав. Їхні розповіді після повернення з невдалого походу вселили священний жах навіть серед відважних вояків. Ходили й розповіді про те, чого насправді не було, як то оповідають тоді, коли стається таке, чого не бувало раніше. Тож ні обіцяна щедра винагорода, ні страшні погрози не могли зібрати бодай невеличкий загін: хлопці падали в ноги, благали вбити їх, але не слати до страшної Емек-Авней.

А Ромаї легко подолав каменистий хребет і без пригод перетнув грізну Долину Каміння. Він йшов по кам’яному містку над долиною, хоча можна було пройти по її дну. Люди з кегелії звикли ходити поміж сіро-чорного каміння і не боялися ні гортанних криків хижих птахів, ні їхніх гострих дзьобів. Ніби йшли звичайною місциною, Ромаї піднявся каменистою стежкою на схил з протилежного боку долини та увійшов до Оази. Квітуча Оаза є домом Йому і тим, хто з Ним.

Тільки-но він спустився і ступив по траві, як до нього підбігла Мелана, яка, схоже, давно чекала на нього. Молода смаглява жінка у великих сережках, які сяяли під її покривалом, як повторення півмісяця, який вже вийшов сяяти в бузковому небі. Мелана заходилась розв’язувати ремінці його сандалій. Брати й сестри знають, що саме треба зробити, щоб прибулий відчув миттєве блаженство, знайоме лише тим, чиї ноги пізнали злигодні тривалого ходіння по брудному місту і по гарячій пустелі. Ромаї й сам робить таке для тих, хто повертається до Оази.

А Мелана все робить не так. Ось вона намагається підняти його натомлену ногу, щоб змастити олією ступню. Але йому буде зле стояти на одній нозі. Він опирається її недоладній нав’язливій турботі, намагаючись не ображати дівчину. Їй не вдалося підняти його ногу, тож вона заходилась гоїти пальці його ніг та кісточки.

Враз неймовірна судома струсила все тіло Ромаї. Жінка ніби приклала до його натомленої ноги розпечену жаринку. Він глянув на Мелану і зрозумів, що вона збирається зробити те саме вдруге: сидячи навколішках, крадькома виймає з-під одежини свою руку, змочену клейкою рідиною з-поміж її ніг. Поганський звичай причарувати мужчину — змусити його прийняти вологу зі своїх воріт, змішану із сечею. Бідна жінка, подумав Ромаї, ніяк не збагне, що чоловіка з Оази їй не причарувати.

— Не треба, Мелано, я сам змию пил зі своїх ніг. А ти йди допомагай готувати вечерю.

Ромаї трохи відступив убік від Мелани й сів на камінь, прогрітий протягом гарячого дня.

— Біля вечері багато їх, — жалісно й надривно схлипнула Мелана, що разюче контрастувало з лагідним спокоєм братів і сестер, — не жени мене, дозволь побути біля тебе.

Вона спритно підповзла до нього на колінах і сіла на землю, старанно огорнувши свої ноги тканиною, мовляв, не хочеш мене як жінку, то прийми бодай мою відданість.

Ромаї знає, що Мелана закохана в нього як у чоловіка. Це знають тут усі. До їхньої кегелії Ерос, бог кохання тих країв, звідки Мелана, не летить. Сестер і братів єднають інші почуття. Але Мелану не женуть геть. Вона або піде від них сама, або згодом стане іншою. Як стала іншою Марія Цейра́.

— Вони таки вбили Євані? — питає Мелана.

— Я розповім про це за вечерею.

Мелана тяжко зітхнула: знову поразка. Чи стане вона для Ромаї тією, з ким він найперше ділиться усім, що сталося з ним за день, усім, що в нього на серці? Тим часом втомлений Ромаї відчув печаль Мелани й вимовив:

— Це ж Євані привів тебе до нас.

— Так, він.

— Ви перемовлялися вашою мовою.

— І ти, бувало, говорив з нами нашою мовою. Ти знаєш усі мови, Ромаї?

Ромаї не відповів, але всміхнувся Мелані. Тою усмішкою, за яку віддають життя.

Мелана прийшла в Ір здалеку. Була в дорозі не один день. Мандрувала не лише по землі, а й по воді. Бажання втекти з рідного дому, підсилене жадобою побачити світ за межами рідного селища, гнали її все далі на схід. Її жахало те, куди вона йде, пристаючи до різних подорожніх. Але не спинялася в жодному місті на своєму шляху. Нарешті потрапила в Ір, звідки йти вже сил не мала: стопталися вбогі сандалії, подерся одяг. Ніхто не брав її бодай прибирати на базарі, такою чорною й виснаженою була вона. І саме в Ірі настала хвилина, яка виправдала її поневіряння. Непритомна від голоду, сиділа вона на сходах палацу жерця Веома, бо почула на ринку, що на ці сходи виносять недоїдки. На сходах до палацу сиділа ієрархія заброд, де, ті, хто прийшов раніше, не пускали на місця біля брами тих, хто прийшов уперше.

І саме тоді перед Меланою на найнижчій сходинці присів навколішки Ромаї. Він усміхнувся їй, і в його очах була та велика доброта і увага саме до неї, голодної Мелани, яка прийшла в це місто здаля невідомо навіщо. Він простяг їй вузлик, а в неї тремтіли руки взяти його. Тож він лагідно вклав його до її рук. У білу тканину було загорнуто два теплих пляцки і кілька оливок. Дорога навчила її їсти повільно, смакуючи кожен кусничок, відновлюючи сили тіла, бо вона давно не їла. І в неї ніхто не вирвав з рук того дарунку. Поївши, вона підвелася й озирнулася на них усіх, із потворними тілами, із перекривленими обличчями, які чекали своєї подачки. Поправила покривало, переконалася, що сережки на місці. Рушила подалі від цього місця, переступаючи через голодних, яким забракло місця навіть на сходинках. Умилася у воді фонтану посеред майдану біля базару. Заховала під покривало неслухняне чорне пасмо, яке випало знову.

Вона стала працювати служницею в крамниці. В дім її не брали, бо ніхто не міг поручитися, хто вона, звідки прийшла, чи не вкраде, чи не отруїть. Тож ночувала вона на вулиці разом із бездомними. Але відтоді не голодувала. Змогла купити нову одіж з небіленої тканини на своє смагляве тіло і покривало на голову. Віддала комусь із бездомних лахміття, в якому прийшла, лишивши собі лише мотузку, якою підперезувалась. І на ній почепила білу хустку, в яку були загорнені ті теплі пляцки й оливки. Ця хустка знімала втому й навіть біль. Мелана берегла чарівну хустку. Іноді ділилась її чарами, витираючи піт чи кров з тіл інших бездомних.

Іноді вона бачила Його на вулицях Іра.

— Хто це? — намагалася довідатися вона, але ніхто не розумів, про кого мова, бо Він дуже хутко зникав у юрбі. І от раптом вона побачила Його на площі в товаристві Євані, з яким познайомилася в дорозі. Коли Мелана зіштовхнулася з Євані на східній околиці, вона схопила його за руку й спитала:

— Чи ти пам’ятаєш мене, ми зустрічалися в Алейо минулої весни?

— Так, пам’ятаю, — привітно усміхнувся Євані, — я впізнав тебе по сережках.

— Хто був той чоловік, з яким ти стояв біля фонтану на площі кілька днів тому? Ви розмовляли, а потім швидко зникли, коли на вас вказав охоронець.

— Про кого ти говориш, Мелано?

— Той чоловік... він врятував мене. А ось хустка, яка була в його руках.

І Мелана витягла хустку з-за мотузки й приклала її до рани на щоці Євані, яка вмить загоїлась, — на тих сходах було багато голодних жінок, але він віддав свій лехем саме мені! Допоможи мені знайти його, Євані!

— Ти знаєш Ромаї? — Євані озирнувся навкруги, хоча поряд нікого не було. — Той чоловік — Бог!

— Я не знаю його імені. Але коли мені здавалося, що помру, він дав мені їжі в цій хустці.

— Ходімо зі мною, — схвильовано прошепотів Євані, — Ромаї буде радий бачити тебе.

І не попередивши свого господаря, що вона йде, і не взявши кілька монет за свою роботу, Мелана вирушила з Євані через пустелю до Оази.

Вони разом подолали пустелю, рівнину з деревом, а далі вузькою стежиною підвелися до Хребта, а далі, що було зовсім страшно, спустилися й перетнули страшну Емек-Авней. Величезний чорний птах із пазурами і величезним дзьобом зачепив її крилом за плече. Євані тримав її за руку, але Мелана все одно тремтіла від страху й слова вимовити не могла.

— Не бійся. Якщо новоприбулого веде хтось із наших, ані птахи, ні камені не образять.

Далі вони знову піднялися на кам’яний хребет, з якого спустилися до неймовірно квітучої місцевості, від якої перехоплювало подих не лише в новоприбулих, а й в тих повертався з мандрів. То був райський сад, де на деревах рясніли водночас і квіти, і плоди. Дзюркотіли джерела, в глибині саду розкинувся став, у який впадав невеличкий водоспад. Між деревами походжали лані й павичі, які горнулися до людей, наче малі діти.

І привітні люди наблизились до них і омили їхні ноги, і змастили оліями їхні ступні. Це було саме тут, на цьому місті, де зараз Ромаї сидить на камені, а Мелана біля його ніг на землі.

— Ходімо вечеряти, — підвівся Ромаї, до якого поверталися сили. Вони рушили до вогнища, звідки солодко пахло духмяними травами.

Вірші із чорного зошита

Письменниця Марина Перистері презентувала свій новий роман «Нарешті! Нарешті!» Це десятий, так би мовити, ювілейний роман письменниці. Тож книгарню «Книга — найкращий дарунок» вшанував сам Артур Король, власник масштабного багатовекторного видавництва «Король Артур». Особисто перевірив, чи всюди розвішані плакати із зарюмсаною авторкою (новий маркетинговий хід), чи стоять книги його видавництва у вітрині «Нас купують» і поїхав, виголосивши п’ятнадцятисекундне вступне слово. Весь презентаційний простір заповнили віддані читачки Марини Перистері. Як завжди, миготять паперові серветки, чуються схлипи.

А ось у крайньому ряду з’явився мужчина. Марина знає його, це колега її чоловіка Романа. Він іноді просив Марину підписати котрусь із її книжок для своєї куховарки. Певне, і зараз вирішив заїхати за новинкою.

Проте в нього якісь інші наміри. Він похмурий і злющий, сидить із її новою книгою й стежить за текстом, де саме вона читає. Тільки-но вона дочитала абзац і підняла очі від книги, як він невідомо з якого доброго дива взяв слово:

— Дорогі читачки вашої улюбленої письменниці! А може, хтось із вас почитає вголос уривок із цієї чудової книги? Та, хто читатиме, отримає примірник!

Усі читачки захотіли «Нарешті! Нарешті!» на дурняк. Книгу віддали тій, яка опинилася найближче до нього, чоловік підвів прудку читачку до столика з мікрофоном на невеликому підвищенні, всадовив її на стілець поряд з авторкою і пересунув мікрофон від письменниці до читачки. Потім безцеремонно вхопив Марину під пахву і кудись потяг з її місця. Читачка, горда довірою, витягла з-за пазухи окуляри й почала гучно читати про те, як грішний розкаяний муж вимолює в заплаканої жони прощення, якого вона чекала мало не все життя. Але ж дочекалася, трясця!

Письменниця, яку тягнув невідомо куди чоловіків колега, надумала опиратися брутальній силі й отримала грізне попередження:

— Якщо ти зараз не йдеш за мною, я тебе приб’ю.

— Я викличу поліцію! — заверещала Перистері.

— Він цілував її руки, не маючи сил зупинитися, — додала барв до свого голосу читачка, якій здалося, що це буде найкращий спосіб пригасити конфлікт письменниці з непроханим гостем.

— Іди за мною, бо вб’ю! — повторив погрозу чоловік.

Тільки-но вони опинилися у місці, віддаленому від простору презентації, як він сказав:

— Роман потрапив в аварію.

Марина пронизливо і безслівно заголосила, затуливши рота обома руками.

— Не вий!

Марина на додачу до виття ще й у відчаї затупала ногами.

— Припини комедію! Він живий. В лікарні. В реанімації. Зараз везу тебе туди. Де твоє пальто, чи куртка, чи що в тебе?

В авто чоловіків колега гучно й соковито вимовляє нецензурні слова, роздратований заторами на дорогах. Він з’їжджає з магістралі у провулки, щоб рухатися швидше, бо зараз саме той нервовий час великого міста, коли всі власники автомобілів неодмінно кудись їдуть.

— Він нас так всіх підводить своєю травмою й своєю реанімацією! Без нього може накритися колосальний проект! А тут іще ти зі своєю презентацією.

Вони з Мариною Перистері ніколи не були на «ти». Дуже мало спілкувалися і ледь були знайомі. Вона й не запам’ятала, як його звуть. Хіба пам’ятала, що куховарку на французький манер звуть мадам Оділь.

Цілком зрозуміло, новина приголомшила письменницю Перистері. Адже крім лиха хвороби знову загострилася проблема непростих стосунків із чоловіком. Багато разів малювалося в її уяві, як вмирає вона. Колеги й друзі Романа виносять труну і ставлять на підвищенні в ритуальній залі. І Роман ридає, сам не свій, і падає на її тіло, і цілує її руки, складені на грудях. Його намагаються відтягти, бо ритуал вимагає нести далі, але він не може відірватися від дружини, яку нарешті покохав. Йому дають кілька хвилин розпачливо полежати на холодній Марині, а потім все-таки лагідно просять діяти згідно з процедурою. Тоді Роман вихоплює з кишені револьвер і стріляє в своїх паскудних колег, які не дають йому прощатися з коханою, перед якою він так завинив. Когось убиває, когось ранить. А потім стріляє в скроню собі й падає замертво на холодну дружину.

Скільки разів після чергового провалу на теренах їхнього подружнього життя Марина ліпила в уяві цей трагічний епізод. А от ймовірна загибель Романа зовсім не вкладалася у жоден таємний Маринин сюжет. Адже якщо гине він, тоді навіки-віків кам’яніє те, що Роман за всі дванадцять років свого шлюбу з Мариною не притерпівся й не пригорнувся до неї.

Поки машина петляє провулками й дворами великого міста в години пік, бо на проспектах і бульварах доводиться лише стояти й дратуватися, спробуємо розібратися, як усе почалося в Романа Таваса й Марини Перистері, внаслідок яких обставин було укладено їхній шлюб і що він являв собою протягом дванадцяти років.

Із чого почати? Певне, з тих далеких часів, коли троє дівчат-студенток факультету релігієзнавства й давніх мов протягом років навчання винаймали разом невеличке помешкання, де, окрім кухні-вітальні-передпокою, було дві спаленьки. В одній — два односпальних ліжка, в другій — одне двоспальне. Дівчата влаштовувалися на нічний сон утрьох у двох спальнях у конфігураціях 2+1 у різних комбінаціях.

Подруг звали Лина, Марина, Ніна, або ЕЛ-еМ-еН, Лямбда-мю-ню, Ламед, мем-нун. Їхнє житло, в якому, попри малий розмір, бувало, влаштовувалися великі студентські вечірки, отримало назву Елеменія.

Згодом у дівчат почали з’являтися хлопці. Тож одна з кімнаток із широким ліжком і крихітним балкончиком була для кохання. В Ніни весь час був той самий кавалер, за якого вона одразу по закінченні університету вийшла заміж і невідомо для чого народила четверо дітей. Лина в ті далекі роки усамітнювалась у «кімнаті кохання» чи не щоразу з іншим, а заміж не вийшла й досі. А в Марини чомусь так довго не розпочиналися ті солодкі історії, заради яких дається молодість. І, на думку подруг, коліжанка іноді ставала нестерпною, недоладно критикуючи і недолугість Ніни, і завелику свободу Лини. Треба було щось робити.

Тож на початку останнього року навчання Лина сповістила своїх співмешканок, що її тодішній кавалер, ім’я й особистість якого на тепер не важливі, прийде на вечерю до Елеменії не сам, а зі своїм другом Романом Тавасом, який також прагне знайти кохану.

Був сонячний день золотої осені. Роман прийшов із величезним букетом бурих хризантем і пляшкою домашнього молодого вина. Вечеря чекала на нього і, якщо раптом, свіжа постіль у кімнаті кохання. За вечерею з вином і промайнув незабутній час їхнього знайомства. В той осінній день під знаком Діви почалося немислиме щастя Марини Перистері, яке завжди було в тісній злуці з так само немислимою печаллю. Марина закохалася в Романа з усім шалом молодої дівчини, в якої нікого не було. А що відчув Роман до Марини? Ох, якби скляні дверцята на чоловічих серцях!