Гра в індіанців, або Ніколи не смійся з крокодила ebook

2023

ISBN 978-617-17-0096-3 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «У вирі пригод»

ВОРОНИНА Леся

Гра в індіанців, або Ніколи не смійся з крокодила

Повість

Для дітей середнього шкільного віку

ISBN978-966-942-288-0 (серія)

ISBN 978-966-982-913-9

© Вороніна О. А. , текст, 2022

© Печеник В. С., ілюстрації, 2022

© ТОВ «Видавництво“

Розділ 1

Напад шаблезубих їжаків, або Хто зжер нашу згущенку?!

Вам колись снилися віщі сни? Ну, коли тобі здається, що це якесь попередження. І якщо цей сон розгадати, то можна передбачити, що з тобою станеться в майбутньому. Якщо чесно, я в такі казочки ніколи не вірила. А тепер не знаю, може, і справді в цьому щось є.

Так от, історія, яку я вирішила розповісти, почалася дуже дивно. Першої ж ночі на острові, куди ми припливли, щоб пожити на «дикій природі», мені наснився фантастичний сон. Ніби я пливу в морі, гойдаючись на хвилях, мружуся від яскравого сонця і відчуваю, що так класно мені ще не було ніколи в житті! Ціла зграя дрібних сріблястих рибок оточує мене й починає лоскотати за п’яти довгими хвостами. Так лоскотно, що я сміюся і дриґаю ногами. Та раптом рибки просто скаженіють і вже не лоскочуть, а кусаються гострими мов голки зубами. Я верещу, намагаюся скинути із себе зубатих хижаків... і врешті прокидаюся. Виявляється, хтось насправді тицяє мені в п’яти чимось мокрим і колючим.

— Реме, ти що, здурів?! — забурмотіла я, вилазячи з намету. Зараз я скажу цьому дурбеликові все, що про нього думаю.

Але надворі нікого не було. Тільки щось шаруділо й ворушилося в кущах верболозу. Кинувшись навздогін, я побачила в ранкових сутінках їжачиху з трьома їжачатами, які щодуху тікали в гущавину лісу.

«Дивно, чим це мої п’яти їх так зацікавили?» — подумала я, протерла заспані очі й почала озиратися. Біля входу до моєї тимчасової домівки помітила крихти халви, розкидані шматочки цукру-рафінаду й перевернуту бляшанку згущенки, з якої повільно витікало густе солодке молоко, у яке я щойно вступила.

— У тебе що — стріха остаточно поїхала? — почувся над самим моїм вухом тихий, але дуже сердитий голос.

Від несподіванки я здригнулась і мало не заверещала знову. Ага, забула сказати, що на цей галімий острів я припливла не сама, а разом зі своїм найкращим другом Ромчиком Ременякою, на прізвисько Рем, та його батьком — паном Северином.

І зараз Ромчик стояв біля мене сонний і розлючений та діставав своїми запитаннями:

— Навіщо ти порозкидала наші харчі навколо намету? Та ще й верещиш о п’ятій ранку, як скажений павіан.

Я вже хотіла крикнути, щоб він від мене відчепився, але Рем приклав палець до губ, хитнув головою в бік халабуди, яку гордо називав вігвамом, і прошепотів:

— Т-с-с! Ти зараз усіх розбудиш.

— Кого це «всіх»? Твій тато хропе так, що чутно по всьому острову, а мій Бублик дрихне без задніх лап у наметі, бо на старість майже оглух. До речі, кричала я через те, що на мене напали.

— Хто?! — запитав Рем, озираючись довкола.

— Хто, хто? Свинка Пепа у манто! А точніше — місцеві їжаки. Уявляєш, тицяли мені в п’яти мокрими носами й кололи голками, аж поки розбудили. Напевно, були голодні й шукали щось смачненьке.

— Ти знущаєшся? Які їжаки?! — визвірився Рем. — Вони що — шаблезубі? Ось так узяли й прогризли дірку в бляшанці зі згущенкою?

— Звідки я знаю… Може, на цьому вашому чудовому острові збереглися представники давно вимерлих тварин. Або це якісь мутанти — результат невдалого наукового експерименту, — вирішила я пожартувати, бо справді не могла пояснити того, що сталося.

Ромчик похитав головою і якось поблажливо сказав:

— Ніко, краще признайся. Коли ми з татом заснули у вігвамі, ти витягла з продуктової торби банку згущенки, прокрутила в ній дірку й висмоктала звідти молоко. А потім вигадала історію про їжаків. Звичайно, краще все звалити на ні в чому не винних тварин.

Я хотіла заперечити, але в мене перехопило подих, я відчула, що червонію і мовчки хапаю ротом повітря, бо від хвилювання слова застрягали в горлі.

А мій товариш ніяк не міг заспокоїтись:

— І взагалі навіщо ти потягла цього собачого пенсіонера в похід, якщо він нічого не чує?! Я ж попереджав, що нам доведеться жити серед дикої природи! А з таким охоронцем не тільки всі наші запаси будь-хто може зжерти, а ще й викрасти тебе разом із твоїм сторожовим псом.

Він сердито махнув рукою і скомандував:

— Ходімо на берег до човна, там усе поясниш.

Я здригнулася від ранкової прохолоди, позіхнула й пробурмотіла:

— Ти ж знаєш, Бублика я взяла, щоб він нарешті поди́хав свіжим повітрям. Щоб побігав на волі, а не ганяв закинутим будівельним майданчиком, де можна поранити лапи. Твій тато обіцяв, що це буде фантастична мандрівка в минуле. Туди, де немає велетенських звалищ пластику, де воду з-під крана не треба пропускати крізь фільтр, щоб вона не смерділа хлоркою. І повітря тут чисте: над головою не висять хмари смогу, як у місті.

Рем ішов у бік річки і, здавалося, зовсім мене не слухав. А я пленталася за ним, сумно думаючи про те, що перший день нашого відпочинку почався зовсім не так, як мені обіцяли Рем і його тато. За їхніми словами, це мала бути суперпригода, яку ми запам’ятаємо на все життя.

— Та ми ж і приїхали в таке місце, — раптом озвався мій товариш. — Ти ж бачила: учора батько знайшов у лісі джерело із чистою водою. Пам’ятаєш, який смачнючий чай ми приготували на вогнищі? З м’ятою і чебрецем... А повітря, відчуваєш?

Рем зробив глибокий вдих і раптом почав розгублено озиратися і принюхуватися. Я також втягнула носом повітря і відчула противний запах горілого пластику.

— Нічого собі «свіже повітря», — передражнила я Ромчика. — Незабаром виявиться, що на цьому «безлюдному острові» працює фабрика з виготовлення пластикових пляшок. А водичку вони качають прямо з нашого чистого джерела. Який сюрпрайз!

— Ну чого ти завелася? Зараз усе з’ясуємо. І взагалі чим тобі не подобаються сюрпризи? Без них не буває справжніх пригод! Я про це мріяв цілих пів року, поки дочекався канікул. — Ромчик стріпнув головою, хитро підморгнув і, крикнувши: — Погнали! — щодуху помчав до річки.

Я намагалася не відставати, хоча за якусь мить почала хекати, як мій Бублик, коли ганяється по нашому подвір’ю за голубами.

Розділ 2

Несподіване ускладнення після грипу, або Як стають книжковими маніяками

Мабуть, я не з того почала й ви нічого не розумієте? Справді, до чого тут рибки, які уві сні кусали мене за п’яти, а потім перетворилися на їжаків? Якийсь вігвам посеред безлюдного острова, сморід горілого пластику та інша дурня? Ок, зараз спробую все пояснити.

Узагалі ідея цієї мандрівки з’явилася ще взимку, після того як мій найкращий друг раптом почав... читати. Звісно, він і до цього міг прочитати якусь казочку чи оповідання з хрестоматії, але тільки для того, щоб учителі й батьки від нього відчепилися. А тут просто на очах нормальний хлопець, який грав у всі відомі комп’ютерні ігри, годинами зависав у неті, вишукуючи все нові й нові версії «Майнкрафту», став одну за одною поглинати книжки.

— Розумієш, Ніко, зі мною щось дивне сталося, — признався Ромчик, коли я прийшла його провідати й побачила, що замість планшета він не випускає з рук книжку з обтріпаною обкладинкою, на якій була намальована якась дивна халабуда. — Коли я захворів, температура підскочила майже до сорока. І мама сказала, що цей грип жодні ліки не беруть — організм має сам його подолати. Тому вона весь час поїла мене якимись гіркими трав’яними настоянками й загортала в мокре холодне простирадло, а потім натирала якоюсь страшенно смердючою маззю. Це щоб збити температуру.

— Нічого собі лікуваннячко, просто якісь обряди племені вуду! — не втрималась я. — Чому ж твій тато її не спинив? Він же науковець і, певно, не вірить у всі ці шаманські штучки?

Рем знизав плечима й загадково всміхнувся.

— А тато сів біля мого ліжка й почав читати вголос книжку Сетона-Томпсона «Маленькі дикуни». Про те, як канадські хлопці, нащадки білих поселенців, схотіли пожити серед дикої природи так, як живуть місцеві індіанські племена. Сказав, що колись у дитинстві він теж дуже тяжко хворів і ця книжка допомогла йому одужати.

— Уявляю собі цю картину! Ти лежиш, весь замотаний у біле простирадло, як єгипетська мумія, весь тремтиш від жару, аж зубами клацаєш. А пан Северин у цей час гладить тебе по голівці й замість того, щоб викликати швидку, читає вголос якусь доісторичну книжку.

— По-перше, мумій не в простирадло замотували, а бинтували, — образився Ромчик, — а по-друге, я більше нічого не розповім!

— Тю, ти що, жартів не розумієш? Кажи, що було далі!

Рем ображено насупив брови й попередив:

— Ще раз переб’єш — замовкну.

Я затулила рота долонею і подивилася на Рема таким відданим собачим поглядом, що мій друг махнув рукою, засміявся і сказав:

— Знаєш, я й сам спершу здивувався і навіть образився. Майже не слухав, що там читає тато, так мені було погано. Але потім у мене в голові почали крутитися різні картинки. Я ніби кіно дивився. Тільки тепер воно було моє власне! І знаєш, я запав на ту книжку. Весь час просив, щоб її мені читали знову й знову.

— Реме, а може, кіно закрутилося у твоїй голові від високої температури? — обережно поцікавилася я.

Мені дуже хотілося, щоб він отямився і став таким, яким був до хвороби.