Ганнуся ebook

Ця повість для тих, хто не знає, що відро з колодязя можна витягти кішкою, хто не вміє відрізнити курку від квочки чи здає до металобрухту цілий бульдозер — але хто хоче відкривати нові світи, знаходити нових друзів і переконуватися в тому, що дорослих теж можна ставити в куток.

ISBN 978-966-2909-88-3

© Видавництво Старого Лева, 2012

Текст © Володимир Рутківський, 2012

Ілюстрації © Івета Ключковська, 2012

Обкладинка © Зоряна Базилевич, 2014

Володимир Рутківський

Ганнуся

Ну ніякого порятунку від цих дітлахів немає! Навіть власного голосу за ними не чутно.

Вихиляюся з вікна і що є сили гукаю:

— А чого це ви тут галасуєте?!

Гамір миттю вщухає. Воротар, що готувався приймати м’яча, прожогом кидається з-під мого вікна на середину двору.

Зачиняю віконні стулки, знову сідаю до столу, а на душі чомусь коти починають шкребти. Мабуть, даремно я на них нагримав. Вони ж не винні, що їм грати хочеться.

Але я теж не байдики б’ю.

Взагалі-то я не така вже й лиха людина, як ви можете подумати. Навпаки, у мене завжди була сила-силенна друзів та приятелів. Як і в кожного, хто пише книжки.

Одного разу я вирішив їх порахувати, проте на двадцять третьому чи двадцять четвертому збився з рахунку. Отак мої друзі та знайомі і досі ходять не порахованими.

Дехто з них літає. Інші плавають далекими морями-океанами, працюють інженерами та вчителями... Є навіть знайомий водолаз — гарний такий чоловік, веселий. До того ж зазнав безлічі пригод, про які може розповідати годинами.

Одне мені в ньому не подобається: тіль­ки-но ми зустрічаємося, він одразу ж починає запрошувати мене на прогулянку по дну Чорного моря.

— Чому б тобі хоч раз там не побувати? — каже він. — Це ж так просто! Одягаєш водолазного костюма, стрибаєш за борт — і тільки бульки за тобою! Справді, чому б тобі не спробувати? Ти навіть не уявляєш, як там чудово!

Можливо, на морському дні і справді чудово. Можливо, там навіть більше ніж чудово. Проте мене понад усе тривожать оті бульки...

Булькнути на дно — штука не хитра, на це кожен здатен. Навіть коли того й не хоче. А от як звідтіля вибулькнути?

Тож і не дивно, що тепер я тримаюся від мого приятеля-водолаза якомога далі.

А ще мої друзі кажуть, нібито я надзвичайно працьовита людина. Іншої такої, мовляв, ще пошукати треба...

Спочатку я лише посміювався з їхніх слів, бо, мабуть, немає нічого простішого, ніж вдавати з себе працьовиту людину.

Зустрічаєш, наприклад, знайомого, якого не бачив уже кілька днів.

— Добридень, Костю! — вигукує він на всю вулицю. — Як живеш?

— Нічого, — відказую, — добре живу.

— Може, трохи пройдімося, побалакаємо? — пропонує він.

А тобі й самому цього хочеться. Про­те коли ти скажеш: «З радістю!» — вважай, що ніхто тебе працьовитим уже не назве.

Тож аби цього не трапилося, треба відповідати приблизно так:

— Звісно, я не проти... — і в задумі чухаєш потилицю. — Але розумієш — у мене зараз дуже термінова робота... — Тоді ще раз чухаєш потилицю і вже по тому відчайдушно змахуєш рукою: — Та заради тебе...

Після цього гуляй собі скільки завгодно. І ніхто тебе навіть не запідозрить у неробстві. Навпаки, декому ще й соромно стане за те, що відволікає від роботи таку заклопотану людину.

Цих хитрощів я навчився кілька років тому. А тепер вже й самому інколи здається, ніби я дуже працьовита людина. Найпрацьовитіша за всіх. От тільки друзі інколи заважають працювати...

Щодня, одразу ж після сніданку, я оголошую моїм домашнім:

— Будь ласка, не заважайте працювати.

І зачиняюся в своїй кімнаті.

Домашні починають ходити навшпиньках. Вони ж бо знають, що я працюю лише тоді, коли навколо тихо.

А я тим часом всідаюся за стіл і заходжуюся думати. Але, як правило, спочатку на думку нічого цікавого не спадає. Тоді я всідаюся на підвіконні і дивлюся у двір: може там побачу щось варте моєї уваги?

Але у дворі зазвичай немає нічого цікавого. Ну, мами та ба­бусі прогулюють у візочках немовлят. Заслонившись від сонця га­зетами, куняють на лавках дідусі. Інколи зчинять сварку горобці... Та ще майже щодня, як оце зараз, під самісіньким моїм вікном хлопчаки ганяють футболь­ного м’яча.

Я, звісно, не проти футболу (сам колись грав у нього), але ж вони галасують так, що аж у вухах лящить!

Проте я все одно перекрикую їх:

— А чого це ви тут горланите? От я вас!..

Хлопчаки хапають футбольного м’яча і тікають, щоб через якусь хвилину при-цілюватися в шибки на іншому кінці двору.

Та вони ще й не на таке здатні, ці хлопчаки. Я їх добре знаю, бо в декого з моїх друзів є свої діти.

Інколи дивом дивуєшся з того, що во-ни можуть встругнути. Один малюк, коли я приходжу в гості до його батьків, завжди запитує одне і те ж:

— А який ти мені подарунок приніс? Ніякого? Тоді я зараз заплачу...

І так вже голосить, так уже виводить, що йому можуть по­заздрити в найгорлатіших дитячих яслах.

Тож тепер я до цього дому без подарунків не приходжу.

Усе ж найбільше мені запам’ятався інший хлопчисько.

Якось ми, дорослі, зібралися на квартирі наших добрих і го­стинних прия­телів. Сидимо собі, п’ємо чай з вишневим варенням, балакаємо про всілякі цікаві речі. Власне, не так балакаємо, як при­глядаємося до то­го, що робиться під столом.

А там господареве дитя рачкує собі та ще й гарчить час від часу. Вдає, що він — злий-презлий вовчисько.

Та коли б тільки це, ми ще якось стерпіли б! Але ж ні, те дитятко і штани наші зубами шарпає. А в мого сусіди навіть ногу куснув разом з холошею.

Набридло зрештою це батькам, взяли вони та й виставили того «вовка» за ­двері. Хай-но постоїть там і подумає, як слід поводитися при гостях.

Зітхнули ми з полегшенням і розмовляємо далі. Аж чуємо — за две­рима хтось подає голосок. Жалібний такий і тоненький, немов у ко­шеняти, що загубило маму:

— І ніхто мене не люби-и-ть... Ніхто мене не пожалі-іє... А я ж такий маленький, такий нещасний, що ні в казці сказати, ні пером описати...

Ну хто ж після таких слів залишиться спокійним? Кинулися ми гуртом до нього, заходилися жаліти його та пестити, цуке­рок напхали повні кишені.

А дитятко те навіть не подякувало. Воно знову шмигнуло під стіл і взялося за своє.

Гадаю, що й хлопчаки, які з галасом ганяють м’яча під моїми вікнами, теж не набагато кращі. І тому, хоча я маю силу-силенну приятелів, дітей серед них майже немає.

Отож наводжу я у дворі порядок і знову всідаюся до столу. Але й тепер робота моя не посувається ні на крок. Доводиться брати олівця та папір і перебиратися думати на канапу. Інколи щось та придумується, а інколи і сам не завважу, як склепляться повіки...

Так я працюю доти, доки хтось із домашніх не постукає обережно у двері і не повідомить, що вже пора обідати.

Одного разу, коли робота мені не йшла і я не на жарт замислився, в квартирі щось гучно задзвеніло.

З несподіванки я ледь не звалився з канапи. А потім обурився: кому це заманулося відривати мене від улюбленої роботи?

Повертаюся на бік, дивлюся на годинника — мовчить. Вже другий місяць мовчить. З того дня, коли я вирішив самотужки відремонтува­ти його.

Прислухаюся до дзвінка, що біля вхідних дверей, — теж ні звуку.

А більше, здається, у квартирі нічого не може дзвонити.

Та не встиг я підібрати з підлоги олівця і папір, як дзвінок пролунав знову. Дов­гий, настирний... Ага, ось воно що: то подає голос мобільний телефон з куртки, що висіла в коридорі.

Дзвонила одна моя давня знайома. Ірина. Між іншим, у неї теж є дитина, Ганнусею зветься. Нещодавно Ганнусі виповнилося дев’ять років і я подарував їй на день народження велику ляльку, яка вміла вимовляти слово «мама» і заплющувати очі.

Інколи мені здається, що Ганнуся нічим не відрізняється від тих хлопчаків, про яких я вже казав. Вона ні хвилини не може всидіти на місці. Дзиґа, а не дівчинка. Навіть дивно, як їй вдаєть­ся приносити зі школи гарні оцінки.

— Вибач, будь ласка, що потурбувала, —сказала Ганнусина мама. — Ти ж, мабуть, працюєш?

— Як завжди, — відказав я.

— Тоді ще раз вибач... Але мені дуже потрібна твоя порада.

— Щось трапилося? — занепокоївся я.

Ганнусина мама відповіла не одразу. Певно, вагалася, чи варто такій зайнятій людині, як я, додавати ще й своїх клопотів. Нарешті обізвалася:

— Не знаю навіть, з чого й почати... Розумієш, вчора зателефонували з мого журналу і запропонували поїхати у тривале відрядження. (Відрядження — то така приємна річ, коли дорослі їдуть у своїх важливих справах, а діти залишаються вдома і роблять усе, що їм заманеться.)

— І далеко посилають? — поцікавився я.

— Та не дуже, — відказує Ганнусина мама і знову замовкає. — На Далекий Схід.

Нічого собі «не дуже»! Туди найшвидшим поїздом і за тиждень не дістатися!

— Так далеко! — вихопилося в мене. — І про що ж ти писатимеш?

Ганнусина мама трохи помовчала і почала пояснювати:

— Про долю наших земляків за кордоном. Розумієш, наш журнал хоче розповісти про те, як живуть в інших землях ті українці, що в пошуках кращої долі розбрелися по всьому світу. Мені випав Далекий Схід.

— Дуже радий за тебе, — щиро відказую їй. — Побувати на Далекому Сході — це ж так цікаво!

І справді, про таке відрядження можна лише мріяти. Несходжена тайга, уссурійські тигри, могутні сибірські ріки...

І, звісно ж, земляки. Пам’ятаю, що з нашого села теж кілька чоловік подалося на Далекий Схід. Їм пообіцяли гарну роботу і багато-багато вражень. Цікаво, як вони там облаштувалися?

Проте Ірина, судячи з її голосу, чомусь не дуже задоволена таким відрядженням. Дивно.

Так їй і кажу.

— Що ти! — вигукує Ірина. — Я дуже задоволена! Я надзвичайно задоволена! Але ж ти знаєш, що Юрій теж поїхав у відряджен­ня і повернеться не раніше ніж за місяць...

Юрій — то Ганнусин татко. Він відомий кінооператор і оце подався аж у Африку, щоб зняти фільм про африканських звірів. Але я знаю Юру і певен, що самими звірами не обійдеться. Юра обов’язково пропливе по африканській річці Ніл, погляне на єгипетські піраміди, підніметься на африканські вулкани...

— Теж щасливий, — заздрісно зітхаю я.

— Авжеж, щасливий, — сумно погоджується зі мною Ірина. — А от на кого я маю залишити Ганнусю? Навіть не знаю, що з нею робити...

— Стривай, Ірино, — перебиваю її, — ти ж сама казала, що вона разом з класом відпочиває на березі моря!

— Відпочивала, — уточнює Ірина. — А оце вчора повернулася.

— Он воно як,— кажу я. — Тоді навіть не знаю, що тобі порадити.

А Ірина ледь не плаче.

— Таке чудове відрядження — і горить! Уявляєш, що в мене зараз на серці?

Атож, уявляю. Це й справді погано, коли горить таке відрядження. І взагалі погано, коли щось горить.

І тут мені в голову спадає одна думка.

— Слухай-но, Ірино, — кажу, — а чому б тобі не залишити Ганнусю у когось із знайомих?

— Так я вже всіх обдзвонила! — у відчаї вигукує Ганнусина мама. — Але, як на те, всі вони у відпустці... Тільки ти зараз у місті...

— І ти хочеш, щоб я взяв Ганнусю до себе? — здогадався я.

Ганнусина мама важко зітхнула.

— Розумію, що ти дуже зайнятий, — сказала вона. — Але в мене іншого виходу немає.

Звісно, можна було б узяти Ганнусю до себе. Але ж і я зби­раюся не сьогодні-зав­тра їхати в своє село Воронівку, до матері. Треба їй допомогти по господарству, дров нарубати на зиму. Та й взагалі хоч трохи по­дихати чистим сільським повітрям.

А Ганнуся...

О! А що, коли її взяти з собою?

— Здається, я зможу тобі допомогти, — кажу Ірині.

— От спасибі! — вихопилося у неї.

— Зачекай з подяками, — зупиняю її. — Річ у тім, що я теж їду з міста. У Воронівку, до мами. Міг би й Ганнусю прихопити з собою.

— Але ж... — завагалася Ірина, — у твоєї мами, певно, і так клопотів вистачає...

— Не турбуйся, — відказую я. — Вона в мене добра і радіє всім моїм гостям. А до того ж фрукти у нас зараз достигають, овочі...

— Фрукти? Овочі?

Замислилася Ганнусина мама.

— Ну що ж, — нарешті промовила во­на, — я згодна. Навіть не знаю, як тобі дякувати.

— Немає за що, — чемно відказую їй і вже збираюся попрощатися, але...

— Будь ласка, зачекай ще хвилинку, — просить Ганнусина мама. — 3 тобою хоче Ганнуся побалакати..

— Що ж, коли хоче, можна й побалакати, — згоджуюсь я. І, знаючи Ганнусину звичку, мерщій віддаляю слухавку від вуха.

Зробив я це дуже вчасно, бо у трубці зненацька пролунав оглуш­ливий гуркіт. Такий буває тоді, коли кілька бульдозерів дружно ламають старий будинок...

А крізь гуркіт пробивається до мене скоромовка:

— Це-ти-костю-добридень-тобі!

— «Дядю Костю», — чую докірливий голос Ганнусиної мами. — Скільки тобі нагадувати про це?

— Ні, «Костю», — вперто наполягає на своєму Ганнуся. — Він же сам колись казав, що ми з ним друзі. А хіба друзі кажуть один одному «дядю» чи «тьотю»? Не кажуть. Правильно, Костю?

— Нехай буде так, — згодився я. — Мені байдуже.

— От бачиш, мамо! А-ти-знаєш-костю-що-ми-тільки-тільки-приїхали-з-моря! — Тут Ганнуся увібрала в себе якомога більше по­вітря і закінчила: — Ох-і-чудово-там-було!

Взагалі Ганнуся розмовляє нормально. Вона навіть мовчить інколи. Проте якщо вже чимось схвильована, то куди тому кулеметові!

— А що там у тебе так загуркотіло? — поцікавився я, коли вона на мить замовкла.

— То сумка моя загуркотіла, — охоче пояснила Ганнуся. — Зі стільця на підлогу.

— Отак сама взяла і загуркотіла?

— Та ні. Я хотіла вийняти з неї подарунок для тебе. А що ти зараз робиш?

— Розмовляю з тобою.

— А до цього що робив?

— Працював.

— А чому ти не привітався і не поздоровив мене з приїздом?

— Ось тобі й маєш!

Я навіть трохи образився.

— А ти як гадаєш: можу я вставити в твоє торохтіння хоча б одне слово?

— Невже я так швидко балакаю? — щи­ро здивувалася Ганнуся. І тут же поці­ка­вилася: — А яке слово ти хотів вставити?

— Наприклад, «добридень тобі». А ще — «вітаю тебе з поверненням додому».

— Ага, — каже Ганнуся, — дякую. А що ти збираєшся сьогодні робити?

— Не знаю, — кажу. — Ще не вирішив.

— Ну то вирішуй швидше і їдь до нас, — по-дружньому порадила Ганнуся. — Знаєш, як ми гарно там відпочили? Засмагли так, що ти мене і не впізнаєш. А наша вчителька Надія Семенівна каже, що у нас навіть язики присмалилися.

— Стривай, Ганнусю... А що — ваші язики хіба не в роті були?

— Та ні, спочатку в роті. А потім ми вирішили, що нехай вони хоч раз у житті трохи сонця побачать. Тож взяли та й всі разом, дружно і повисовували їх.

— Уявляю, яке то було видовище, — кажу Ганнусі. — Аякже, тридцять язиків одразу!

— Тридцять два, — уточнила Ганнуся. — Костю, а чому твоя Воронівка називається Воронівкою? Там що — ворон багато?

— Та не більше, ніж будь-де, — відказую.

— Дивно. Може, колись давно їх там було багато?

— Мабуть, що так.

— А як ми туди дістанемося?

— Можна поїздом, — пояснив я. — Можна автобусом. Але вони приходять пізно вночі і доведеться чекати на вокзалі до ранку.

— Не люблю чекати, — призналася Ганнуся. — А ти сам як туди добираєшся?

— Інколи літаком до Києва, потім річковим теплоходом до Черкас. А там до Воронівки рукою подати.

— Ура! — закричала Ганнуся. — Летімо літаком! Пливімо теплоходом!

Так ми й вирішили справу.

Одразу по обіді я подався до аеропорту і став у чергу за квит­ками.

— Ваші документи, — зажадала ста-ренька касирка, коли я пі­дійшов до віконця.

Подаю їй свого паспорта і Ганнусине свідоцтво про народження:

— Будь ласка, один дорослий квиток і один дитячий.

Касирка видала два квитки, на яких були написані наші прізвища. З тими квитками я і по­спішив до своїх знайомих.

Ганнусина мама радо привіталася зі мною. Потім нашвидкуруч приготувала попоїсти і побігла у двір, аби оглянути перед поїздкою свого автомобіля. Вони з Юрієм купили його нещодавно і страшен­но тим пишалися.

А я залишився наодинці з Ганнусею.

У себе вдома я звик до тиші і самот­ності. Тож чим довше сидів я за столом і поїдав усе, що підкладала Ганнуся, тим незатиш­ніше себе почував. Не тому, що не міг подужати все, що було в та­рілці.

А тому, що надто вже завзято торохтіла Ганнуся. Вона ні на мить не зупинялася.

Почала з розповіді про те, як її клас добирався до шкільного табору відпочинку і як повертався звідтіля.

Потім перерахувала, хто з її однокласників навчився плавати добре, а хто — так собі.