Франко. Анатомія диктатора ebook

20 листопада 1975 року генерал Франсіско Франко помер у Мадриді незадовго до свого 83-річчя. На момент смерті він очолював диктаторський режим, зберігаючи титул Каудильйо впродовж майже 40 років. Іспанський історик Енріке Морадіельос Гарсія зображує Франко у трьох вимірах: Франко як людина, Франко як каудильйо та Франко як правитель Іспанії. Автор пропонує здійснити переоцінку особистості Франко, його стилю керівництва та характеру режиму, який він заснував і очолював до самої смерті.

Як диктатор, який встановив свою владу до початку Другої світової вій­ни й успішно утримував до середини 1970-х років, Франко був однією з важливих постатей європейської історії ХХ століття. Зараз для Іспанії він є привидом з її недавнього сумного минулого: незручним, але все ще дуже реальним і значущим. Ми знаємо про Франко менше, ніж про Муссоліні, Гітлера чи Сталіна, а йому поталанило прожити довге життя, зберегти впродовж тривалого часу політичний вплив і позитивний суспільний імідж. Дослідження особливостей та історичної еволюції його режиму по-новому висвітлює фундаментальні питання європейської історії, у тому числі соціальне і культурне підґрунтя тоталітаризму і авторитаризму як загроз демократії, й також підвалини політичної легітимності, заснованої на харизмі лідера.

Енріке Морадіельос досліджує диктатуру та самого диктатора і розкриває нові аспекти особистості генерала Франко – Каудильйо.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-617-7654-90-1 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-780-0 (Ніка-Центр)

This translation of Franco is published by arrangement with Bloomsbury Publishing Plc

© Enrique Moradiellos, 2018

© О. Ковальова, переклад, 2022

© Видавництво Анетти Антоненко, 2022

© Ніка-Центр, 2022

Енріке Морадіельос

Франко. Анатомія диктатора

Для Сусани, її матері.

Для Інес, нашої доньки.

Тому що, з дозволу Бенедетті:

ніколи ніхто не замінить вас,

і речі найтривіальніші

стають фундаментальними,

коли ви додому вертаєтесь.

Вже понад 40 років минуло відтоді, як 20 листопада 1975 року природною смертю помер у Мадриді генерал Франсіско Франко Баамонде, незадовго до того, як йому мало виповнитися 83 роки. На той момент він уже 40 років – з 1 жовтня 1936 року – стояв на чолі диктаторського режиму, маючи титул «каудильйо Іспанії». Ця книга є преамбулою до знайомства з цією людською особою, з його діяльністю як політичного правителя, та з природою режиму, який він сформував і очолював до самої смерті.

У соціальній пам’яті тогочасних іспанців та їхніх європейських й іноземних сучасників Франко був, перш за все, «каудильйо Іспанії з милості Божої». Так, за одностайним рішенням Кортесів[1], стверджував напис на реверсі усіх монет, які карбували з грудня 1946 року. Це було ще однією з численних офіційних відзнак і почестей військовому, який народився у місті Ферроль у грудні 1892-го, зробив кар’єру, головним чином, у кривавій колоніальній війні в Марокко, повстав проти уряду Другої республіки у липні 1936 року, здобув беззаперечну перемогу в Громадянській війні у квітні 1939 року, і до самої своєї смерті у 1975-му мав титули глави держави, генералісимуса, був Homo missus a Deo (посланцем Божого провидіння), національним лідером Фаланги (єдиної політичної партії в державі), «відповідальним лише перед Богом і історією». Ще ішлося про каудильйо Іспанії, «вищого керманича раси», «непереможного цезаря», «спасителя батьківщини», «янгола-охоронця Іспанської імперії», «вартового Заходу»: диктатора, наділеного абсолютною владою суверена та вищого арбітра, з глибоко реакційними, ультранаціоналістськими і католицько-фундаменталістськими поглядами, який 1 жовтня 1936 року взяв на себе «всю повноту влади нової держави», і чиє правління стане «довічним і визначеним Божим провидінням»1. Безумовно, він не був звичайним простим «диктатором» – з тих причин, які гіперболізовано окреслив заполітизований письменник і поет з Кадіса Хосе Марія Пеман:

Чоловік, який обіймав усі найвищі посади і отримував усі ці королівські величання впродовж майже сорока років, обов’язково мав бути присутнім у всіх політичних і соціальних проявах життя Іспанії. Насправді, як згадував у 2000 році з нагоди 25-річчя від дня його смерті письменник Антоніо Муньос Моліна, Франко це «обличчя, яке можна було побачити скрізь»3. Два роки по тому історик Вісенте Санчес-Біоска підтверджував, що між 1936 та 1975 роками Франко був:

Дійсно, Франко, звісно, був присутнім на карбованих монетах. Але також він був на марках для звичайних поштових листів, у шкільних аудиторіях праворуч від розп’яття, на стінах приміщень усіх державних установ та деяких приватних, у путівниках усіх іспанських міст і поселень, в офіційних чорно-білих кінохроніках (No-Do), а пізніше також у інформаційних програмах на телебаченні, іноді на велетенських конях (статуї у Мадриді, Барселоні, Валенсії, Ферролі, Сантандері, Хаені та інших містах). Також його ім’я, було як в офіційних промовах, що завершувалися трикратним скандуванням «Франко! Франко! Франко!», так і на недільних богослужіннях, коли молилися про божий захист: для Папи, для єпископа єпархії та для «нашого глави держави, Франсіско». Його характерний голос, високий і монотонний, лунав з радіоприймачів і телевізорів під час численних урочистих і святкових подій: 1 жовтня, під час державного свята[2] «Посвячення у каудильйо»; у неділю в травні з нагоди «параду перемоги»; 18 липня на святкуваннях початку «славетного національного повстання»; 25 липня під час вшанування у Сантьяго де Компостела «покровителя Іспанії»; й особливо 31 грудня під час традиційного «послання Його Екселенції, глави держави, іспанському народові».

Якщо зважати на повсюдну присутність персони Франко впродовж сорока років його режиму необмеженої особистої влади, ще більш разючим вбачається таке повне зникнення з публічного дискурсу і майже повне з пам’яті іспанських громадян після його смерті й донедавна. Справді, варто зазначити, що це зникнення та фактичне забуття каудильйо громадськістю є однією з найбільш показових і значущих несподіванок, які були наслідком Політичного переходу від диктатури до демократії з 1975 до 1978 року. Тому що насправді аж донині, після 126 років від його народження у грудні 1892 року, та вже 43 років з часу його смерті у листопаді 1975 року, він, якого соромливо іменують «попереднім главою держави»5, до внесення пропозиції щодо його ексгумації здавався відсутнім, безвісним, замовчуваним і забутим у загальній громадській думці країни, й, особливо, серед наймолодших груп суспільства, які народилися після його смерті та після відновлення демократії.

Нечисленні інформативні опитування щодо його персони, поза будь-яким сумнівом, вкотре засвідчують це враження умисної відсутності та вимушеного забуття. Наприклад, у 1981 році відомий соціолог Хуан Хосе Лінц керував масовим загальнонаціональним опитуванням, яке серед інших запитань пропонувало респондентам 5 варіантів для визначення своєї політичної позиції стосовно нещодавнього історичного колективного минулого: «франкізм», «антифранкізм», «обидва варіанти», «жодний з варіантів» та «опитаний не надає відповіді». Вельми показовим щодо ступеня справжнього забуття чи свідомого замовчування є той факт, що 32 % обрали «жодний з варіантів», хоча всі опитувані були особами похилого віку і знали диктатуру дорослими людьми, цілком сформованими і соціально активними6.

Чотири роки по тому, з нагоди десятиріччя смерті Франко, невеличке опитування, проведене газетою El País у Мадриді серед учнів початкової та середньої шкіл, виявило, що «нинішні іспанські діти майже нічого не знають про генерала Франко»7. Коли вже такою була ситуація серед тих, хто через свою молодість мали лише опосередковані й половинчасті знання про цю персону, то ще більш промовистою була ситуація серед тих, хто зберігав безпосередні особисті спогади.

Півтори тисячі осіб, старших 18 років, були опитані у 1985 році тою ж газетою про їхні відчуття в день смерті Франко: 42 % зазначили, що мали позитивні відчуття (серед них переважали ті, хто відчував «смуток», оскільки «підтримували» Франко, за ними йшли ті, хто відчував «острах», оскільки «не уявляли, що могло трапитися в майбутньому»); 39 % вказали виразно негативні відчуття (серед них ті, хто відчував «надію» на те, що «отримаємо свободу», переважали над тими, хто відчував «звільнення», оскільки «ніби скинули з себе брилу»); натомість решта учасників опитування (майже 20 %) обирали здебільшого варіант «байдуже» («на мене не вплинуло»). У сенсі відмінностей між поколіннями, опитування також виявило, що саме особи, старші за 55 років, які жили в роки Республіки і Громадянської війни, частіше мали почуття смутку і остраху, тоді як молоді від 18 до 34 років, більшість яких були народжені у «десятиліття розвитку» – 1960-ті роки, частіше вказували почуття надії та звільнення. Водночас, найбільш значущим результатом опитування була чимала кількість тих, хто заявляв про «байдужість» щодо смерті Франко, при цьому основний відсоток припадав на молодь від 18 до 25 років та зменшувався зі збільшенням віку8.

Результати низки опитувань і анкетувань, проведених у листопаді 2000 року, через чверть століття після смерті Франко, не показали суттєвих змін у ситуації, описаній п’ятнадцятьма роками раніше. Втім, вони підкреслили наявні тоді тенденції. Наприклад, нове опитування серед «старшокласників» про їхні почуття стосовно персони каудильйо виявило труднощі з «визначенням його точного історичного часу» – були відповіді на зразок «король, який правив до Хуана Карлоса», «Франко воював при Навас-де-Толосі [1212 рік]», «Франко був у Кортесі Кадіса [1812 рік]». Показово, що, на думку автора опитування, у цьому загальному невігластві молоді було показове відхилення: «виняток становить Країна Басків, де молоді люди все ще вбачають у франкізмі коріння свого конфлікту»9.

Найбільш детальні опитування іспанців щодо ставлення до Франко і збережених спогадів були проведені наприкінці ХХ століття з нагоди тієї ж 25 річниці його смерті у листопаді 2000 року. Перше з них провів мадридський лівоцентристський часопис El País, який його оприлюднив 19 листопада 2000 року10. Друге було виконане на замовлення іншого мадридського часопису – правоцентристського El Mundo, який опублікував його у випуску від 20 листопада11. Доволі показово, що їхні результати були дуже подібними і так само засвідчували наявність суттєвих суперечностей та значних парадоксів.

Згідно з першим опитуванням, проведеним часописом El País, що охоплювало 1 тисячу осіб, почуття, які викликала у іспанців персона Франко, були такими: 42 % заявили, що їх «залишає байдужими», 38 % стверджували, що мають «негативні почуття», 17 % зізнавалися, що плекали «позитивні почуття», і лише 3 % ховалися за традиційним «не знаю/не відповідаю». Щодо запитання про ступінь присутності та вкоріненості франкізму в Іспанії у 2000 році, були отримані такі відповіді: для переважної більшості 59 % «це однозначно в минулому», 33 % вірили, що «зберігає певний вплив», лише 5 % вважали, що «продовжує істотно впливати», і тільки 3 % вказали «не знаю/не відповідаю».

За результатами другого опитування, проведеного часописом El Mundo, яке охоплювало 80 осіб, майже всі опитані стверджували, що знають «хто такий Франко» (99 %). Однак ця одностайність виявилася доволі риторичною, оскільки решта запитань виявили дуже загальні й розпливчасті знання про його особу, режим та роль в історії. Наприклад, на запитання «Ви знаєте, як само він прийшов до влади?» були отримані такі відповіді: 75,2 % позначили правильну відповідь «державний переворот», 20,6 % скористалися варіантом «не знаю/не відповідаю», 3,2 % пристали на версію «спадкового наступництва», і навіть 1 % схилилися до «демократичних виборів». Невпевненість та незнання історії так само видно у відповідях на інші запитання: «чи поважалися права людини під час його правління?» та «чи покращилась якість життя під час його правління». У першому випадку частка опитаних, які ухилялися від відповіді або не знали як відповісти, дорівнювала 12,8 %, у другому вона збільшилася до 16,3 %. 67 % вважали, що режим Франко не дотримувався прав людини, водночас 20,2 % з незрозумілих причин вважали, що він їх дотримувався. І так само 38,5 % визнавали покращення якості життя за часів режиму, хоча 45,2 % заперечували це без жодних вагань; попри історичну достовірність того, що реалізація політики економічного девелопменталізму розпочалася у 1959 році й тривала до кризи 1973 року.

Достатньо стала розбіжність у думках так само проявлялася у відповідях на головне запитання: «Який імідж Франко у Вас склався?». Цей «імідж» вважали «поганим» або «дуже поганим» 38,1 % опитаних, водночас 33,1 % визнавали його «посереднім», 22,5 % оцінювали як «хороший» чи «дуже хороший», та лише нечисленні 6,2 % «не знали/не відповідали». Цікаво, що відносна нестабільна рівновага між позитивним, негативним та нейтральним іміджами (яку також меншою мірою відображало опитування El País), була протилежною результатам відповідей на запитання «як історія розсудить» Франко. Абсолютна більшість 53,7 % була переконана, що вирок буде «негативний», на противагу меншості – 19 %, яка оцінювала як «позитивний», та вагомою часткою – 27,3 % тих, хто волів не давати відповідь або не визначатися з нею. І подібні ж відсотки, не надто відмінні від наведених у опитуванні El País, зібрало останнє запитання: «Чи Ви вважаєте, що у 2000 році збереглося щось від франкізму?». 55,3 % вважали, що залишилося «мало», 23,3 % стверджували, що «нічого», 17,7 % наполягали, що «багато», і тільки 3,8 % «не знали/не відповідали».

П’ять років по тому, у листопаді 2005 року, коли новий соціалістський уряд Хосе Луїса Родрігеса Сапатеро планував ввести у дію закон, який згодом отримав назву «Закон історичної пам’яті», часопис El Mundo знову провів подібне опитування, яке виявило дещо безперечне: «Суспільна думка про Франко погіршилася на 13 позицій». За результатами, отриманими дослідженням, 51,2 % опитаних на той момент сприймала імідж диктатора як «поганий» та «дуже поганий» (у порівнянні з 38,1 % у 2000 році), і навіть 86 % його визначала, головним чином, як «диктатора» із «усіма [негативними] конотаціями, які несе у собі це слово»12.

Однак у липні 2006 року, менш ніж за рік, з нагоди шістдесятої річниці початку Громадянської війни інше опитування, опубліковане тим самим часописом, продемонструвало більш контрастні результати: трохи більше за 51 % опитаних вважали, що «державний переворот», який відбувся у липні 1936 року, не був «цілком виправданим», водночас майже 30 % гадали, що він був «обумовлений наявною тоді ситуацією хаосу і насильства», та 19 % відмовилися визначити свою позицію. Розбіжність позицій виходила за межі партійної приналежності (хоча тих, хто засуджував державний переворот, було більше серед «лівих», а тих, хто виправдовував, серед «правих»), однак мала чітку залежність від віку: ті, хто пережили франкізм, були «більш вибачливими щодо перевороту, ніж ті, хто дізнався про франкізм з книжок, ЗМІ та усних джерел»13.

Складність ситуації, описаної для дворічного періоду 2005–2006 років, підтвердили результати масштабного опитування, проведеного Центром соціологічних досліджень (CIS) навесні 2008 року, після введення в дію у грудні 2007 року Закону історичної пам’яті, який передбачав певні заходи «зі сприяння тим, хто зазнав переслідувань чи насильства під час Громадянської війни і диктатури»; серед іншого – державне фінансування ексгумації та ідентифікації тіл загиблих у безіменних масових похованнях14.

Згідно з результатами згаданого опитування CIS, 41 % з трьох тисяч опитаних іспанців зазначили, що вони підтримують закон, водночас майже 28 % висловили сумніви, оскільки закон міг роз’ятрити старі рани, інші 13,2 % вважали, що це були «недостатні заходи», а 3,1 % розуміли їх як надмірні, і понад 11 % не пристали на жодну позицію. Проте така розбіжність думок стосовно закону не поширювалася на вподобання щодо «найкращого політичного режиму»: демократія отримала понад 85 % голосів, тоді як лише 6 % надали перевагу «авторитарному режиму» за певних обставин, а інші 5 % вважали їх рівноцінними. Щодо головного запитання про «почуття», які мали щодо Франко опитані, вони зафіксували доволі показову картину: майже третина (32 %) висловила негативні почуття, серед яких злість переважала над острахом; майже чверть (23 %) поділяли позитивні почуття, за суттєвого переважання жалю над гордістю і ностальгією; і решта (приблизно 45 %) стверджували, що має двоїсті почуття, рівновіддалені, почуття байдужості та нерозуміння, у тому числі, невелика група (7,1 %) тих, хто «не знали/не відповідали»15.

Таким чином, з 1975 року іспанське суспільство дотримувалося переважно негативних суджень про Франко та його режим, хоча і з багатьма відтінками та суттєвими розбіжностями думок. Така соціологічна реальність поєднувалася з високим ступенем забуття та необізнаності щодо його персони, що жодним чином не може бути виправданим ані логічним. Навіть при тому, що велика частина населення Іспанії народилася, виросла, жила і (в деяких випадках) страждала в період диктаторського режиму генерала і каудильйо із усіма відповідними наслідками. Якщо бракувало безпосереднього досвіду тим, хто мав власні спогади про той період, було і є багато різноманітної літератури, присвяченої біографії Франко, його режиму та історичній епосі. Ця література завжди була доступною для підживлювання спогадів тих, у кого вони були, та інформування тих, хто був занадто юним за часів його правління чи народився після його смерті. Як нещодавно нагадав дослідник феномена франкізму Антоніо Касорла:

Цей дивний парадокс намагалися тлумачити як результат «особливої амнезії» або як вияв умисного замовчування та примусового забуття, які перетворилися на ключові елементи політичної культури нової іспанської демократії. А це було зумовлено вагомою причиною: тактичною політичною домовленістю, укладеною під час Переходу до демократії, про те, щоб не згадувати на публіці і не використовувати як дійову політичну зброю пам’ять про злочини обох сторін під час Громадянської війни та подальших франкістських репресій після перемоги, з метою запобігти виникненню ризику дестабілізації нового демократичного режиму, під чим розумілося все, що могло спровокувати висунення вимог щодо притягнення до відповідальності за старі вчинки і також зведення рахунків. Зрештою довга кривава тінь, яку кидала Громадянська війна 1936–1939 років, та загальне бажання не повторювати згаданий травматичний досвід за жодних обставин (гасло «Ніколи знову Громадянська війна» як аксіома і норма поведінки) вочевидь сприяли тому, що неточно визначено як «пакт про забуття», стосовно минулого та персон наскільки близьких, настільки ж і незручних і обтяжливих... і, безсумнівно, добре знаних і згадуваних, хоча й sotto voce[3].

Щодо цього варто зазначити, що йдеться не про незвичний і дивний історичний феномен чи про іспанську виняткову рису в межах парадигми «Spain is (always) different»[4]. Усе навпаки. Йдеться про універсальну формулу виживання суспільства, яка існує тисячоліттями й виправдала себе у різних формах. Наприклад, римський історик і військовий Тит Лабієн, який брав участь у громадянських війнах, що знекровили Римську республіку наприкінці І століття до н.е., пояснив свої мотиви так: «Забуття це найкращий захист від громадянської війни». У такому ж ключі без застережень висловлювався філософ Фрідріх Ніцше в ХІХ столітті: «Знання минулого є бажаним лише тоді, коли це корисно для майбутнього і сучасного, а не тоді, коли ослаблює сучасне і підриває життєво важливе майбутнє». І трохи згодом, після травматичного досвіду Великої війни, цю рекомендацію повторив угорсько-німецький соціолог Карл Маннгейм: «якщо суспільство прагне продовжувати існувати, суспільна пам’ять є так само важливою, як і забуття»17.

У більш недавньому випадку Іспанії, подвійна амністія 1976 (закон-постанова від 30 липня) та 1977 (закон від 15 жовтня) років вимагала, своєю чергою, як необхідне менше зло, мовчазну колективну вибіркову історичну амнезію, яка має тривати аж допоки не втратить актуальність. Окрім того, що обидва слова – амністія і амнезія – мали спільний етимологічний корінь, у роз’яснювальній преамбулі самого закону-постанови від 1976 року, ухваленого першим урядом Адольфо Суареса, стверджувалося: «Оскільки Іспанія обрала шлях до повної демократичної нормалізації, прийшов час довершити цей процес забуттям усілякого дискримінаційного спадку минулого задля гармонійного братерського співіснування іспанців»18. Нагальність практичної необхідності прикрити делікатною публічною завісою це травматичне і роз’єднавче минуле визнав часопис El País, рупор антифранкістської демократичної опозиції, у своєму випуску від 17 липня 1977 року, присвяченому річниці початку Громадянської війни: «Важко викувати порозуміння на пам’яті про кров, щедро пролиту між братами»19. Той самий впливовий часопис нагадав про цю пріоритетну необхідність з нагоди прийняття закону про амністію у жовтні 1977 року:

Коли демократія усталилася, були різні суттєві підтвердження існування згаданого особливого «пакту про забуття», оскільки початкові міркування, які до нього підштовхнули, почали втрачати доцільність, з огляду на демографічне оновлення іспанського суспільства. Одне з найважливіших підтверджень було зроблене під час складної виборчої кампанії у травні 1993 року, коли тодішній лідер правої опозиції Хосе Марія Аснар дорікнув тодішньому главі уряду соціалісту Феліпе Гонсалесу за його готовність «розірвати пакт про те, щоб не ворушити минуле», і «обвинуватив у неодноразовому порушенні пакту, укладеного за часів Переходу до демократії, про те, щоб не ятрити минуле». Майже десять років по тому, у 2001 році, коли Аснар вже був при владі, новий лідер соціалістів Хосе Луїс Родрігес Сапатеро підтвердив існування згаданого «тактичного пакту про замовчування», останні години якого, на його думку, спливали: «Перехід до демократії накинув покров на пам’ять задля досягнення примирення»21.

Шукати коріння цього сумнівного «пакту про забуття» у звичайній політичній обачливості переможених лівих (чи у побоюванні «зведення рахунків» із минулим із використанням потужної фактичної влади франкістів), мабуть, було б надмірним спрощенням. Серед іншого, позаяк могла підтвердитися причина, що пояснює цю тактичну явну згоду, яка тривала всі останні десятиліття: історична та ідеологічна анахронічність крайніх протилежних позицій, які зіштовхнулися під час Громадянської війни, та неспроможність іспанського суспільства ідентифікуватися, повною мірою й виключно, з жодною з них. Принаймні, таке припущення висунув з нагоди шістдесятої річниці початку війни письменник Франсіско Айяла, прозорливий свідок тієї епохи, засуджений до вигнання:

Імовірно, саме дослідник Сантос Хуліа висвітлив цю лінію трактування найбільш виразно і ґрунтовно. На його думку, складна взаємна пов’язаність між пам’яттю та забуттям про Громадянську війну і франкізм в Іспанії має витікати з того факту, що другий був результатом першої, а та, незалежно від своїх причин, спровокувала люті криваві жнива: не менше дев’яноста тисяч вбитих франкістами ворогів (і ще, ймовірно, сорока тисяч у післявоєнний період) та майже п’ятдесят п’ять тисяч вбитих ворогів республіканців (лише під час війни, зважаючи на їхню поразку). Інакше кажучи: в Іспанії насильницька смерть під час політичних репресій не була наслідком злочинних дій лише однієї ворогуючої сторони проти іншої (якби армія заколотників вбивала беззахисне цивільне населення при несумірному розподілі катів та жертв), а чинилася в контексті громадянської війни (яка ніколи не починається раптово як стихійне лихо, а зрощується поступово), до того ж, були досить розподілені між прибічниками обох таборів, хоча у підсумку виявилися значно численнішими вбивства, скоєні переможцями з різних причин, у тому числі через саму перемогу та зусилля з утримання влади до 1975 року23.

Тяжке усвідомлення цих скоєних обома таборами ганебних злочинів, (безвідносно до їхньої кількісної і навіть якісної відмінності), створювало передумови для мирного переходу від диктатури до демократії в Іспанії за допомогою соціокультурної формули, добре відомої у багатьох країнах за численними подібними перехідними давніми і сучасними процесами: «покриття забуттям» цього травматичного і роз’єднавчого минулого (як у випадках oblivioni mandare, oblivion act, d’en renouveler la mémoire), що вимагало від політичних сил і суспільства готовності добровільно замовчувати (і не згадувати й не використовувати на публіці як зброю) все те, що заважало розвитку і мало бути подоланим задля продовження існування як спільноти та майбутнього мирного співіснування24. Такі офіційні накази про забуття, спрямовані на умиротворення суспільств, травмованих братовбивчим насильством, добре відомі в історії від часів амністій у Стародавніх Афінах класичного періоду до «Нантського едикту» від 1598 року короля Франції, який поклав край релігійним війнам між католиками та протестантами, що тривали понад тридцять років, укупі з Варфоломіївською ніччю в Парижі:

Застосування такої політики забуття чи публічного й офіційного замовчування продовжує залишатися нерідким явищем в сучасній історії різних регіонів усього світу, від нових держав, які виникли внаслідок деколонізації, що розпочалася у 1945 році (нерідко під час власне громадянських воєн), до тих, що відродилися після розпаду радянського блоку в 1989 році (які роздирають внутрішні соціальні, етнічні й релігійні конфлікти). Подібне відбувалося також у суспільствах найбільш розвинутих, культурних й навіть консолідованих у тому, що стосується засад їхньої національно-культурної ідентичності. Наприклад, у тій же Франції ХІХ і ХХ століть, як підкреслив історик Анрі Руссо із чітким і переконливим поясненням:

У випадку Іспанії періоду пізнього франкізму та Переходу до демократії, спосіб, у який здійснювався цей добре відомий політичний вибір, який виношувався поступово як владними елітами, так і пересічними громадянами, був співзвучним новому баченню Громадянської війни, яке превалювало у 1960-ті роки і яке вже не було міфом про героїчне і гідне минуле (антифашистський чи антикомуністичний подвиг), а новим міфом, трагічним і скорботним (братовбивча ганебна і злочинна війна). За словами Сантоса Хуліа:

У підсумку, так званий негласний пакт про забуття (точніше, угода щодо невикористання війни та її злочинів як дієвої політичної зброї) посприяв мирному Переходу від диктатури до демократії і взагалі уможливив його. А заходи з амністії не були, в жодному разі, ані фіктивним випадком ганебного «закону останньої крапки» («ley de punto final»)[5], прийнятого франкістами, як у випадках військових диктатур Латинської Америки, ані звичайною «зрадою» лідерів лівих політичних сил, наляканих військовими та підкуплених спокусами влади. Або, принаймні, були не лише цим. По-перше, тому що на той момент не існувало міжнародних механізмів, які були створені значно пізніше, щоб боротися з безкарністю під час судових процесів перехідного періоду в інших регіонах світу. І по-друге, тому що тоді так само ще не існувало Римського статуту, ухваленого в 1998 році, яким керується Міжнародний кримінальний суд, і який не передбачає «ретроспективних» позовів[6] 28. Натомість, схоже, що вони є зрілим плодом тривалого культурного і соціально-морального процесу, слушно описаним Хав’єром Муньосом Соро:

Суспільна та функціональна корисність цього пакту є безсумнівною в світлі історичного досвіду та успішності процесу Переходу до демократії. Однак також є незаперечним, що це призвело до поступового знищення всіх спірних та виправдальних згадок про «попереднього главу держави» аби запобігти ускладненню цього процесу та задля подальшого усталення демократії. Варто зауважити, що ця тенденція виявилася одразу, тільки-но тіло Франко було поховане позаду вівтаря базиліки у Долині Полеглих 23 листопада 1975 року. Напередодні Хуан Карлос де Бурбон, з нагоди проголошення його королем Іспанії, визначив правило згадування свого попередника у формі гранично нейтральній і невизначеній:

Менше чотирьох років по тому харизматичний лідер Комуністичної партії Іспанії, який також був першим заступником мера Мадрида завдяки незаперечній перемозі лівих сил на виборах в іспанській столиці, долучився до цього процесу історизації дистанціювання з твердих причин, які поділялися усім тодішнім політичним спектром за винятком маргінальних меншин:

Подальше усунення публічних згадок про Франко і франкізм після 1975 року було повільною і неминуче складною справою, як і сам перехідний процес та пов’язана з ним консолідація демократії, хоча й не викликало масштабних громадських обговорень, ані помітних суперечок між політиками і парламентарями, принаймні до останнього часу. Варто простежити основний напрямок цього процесу, зважаючи, що відбулося з особливо важливим елементом символіки: величезними кінними статуями, встановленими в багатьох містах Іспанії в період диктатури.

Прикладом того, що був зроблений вибір на користь послідовного «узгодженого» зникнення, служить доля статуї, яка прикрашала плац замку Монжуїк у Барселоні. Одного травневого дня у 1986 році, напередодні п’ятдесятої річниці з початку Громадянської війни, кінь і його видатний вершник були демонтовані та таємно і без свідків переміщені до бібліотеки Військового музею у внутрішній частині того ж замку; згодом – у 2008 році – статую перемістили до міського складу, закритого для публічного доступу. Схожа доля спіткала величезну кінну статую каудильйо, яка прикрашала центральну площу Валенсії. Після неодноразового відтермінування рішення міської ради, ухваленого в березні 1979 року, у вересні 1983-го вона була демонтована, що супроводжувалося незначними інцидентами, та перевезена на територію генерал-капітанства Військового округу Левант у місті Валенсія, де залишається й понині32.

Однак, хоча приклади таких аватарів Франко, як кінні статуї в Барселоні й Валенсії, засвідчують його усунення у делікатний спосіб до сховищ музеїв чи до території гарнізонів його товаришів по зброї, те, що скоїлося з кінною статуєю на території його вілли в рідному Ферролі, є прикладом проблеми обмеженості цього процесу усунення, публічного і офіційного. Ця статуя, встановлена у 1967 році, вилита з бронзи на судноверфі Національного підприємства Базан, важить приблизно понад шість тонн. Попри те, що антифранкістські ліві сили здобули перемогу на муніципальних виборах в місті у першому турі, статуя, незважаючи на численні виступи проти неї (у тому числі, дві неуспішні спроби її підірвати), залишалася на своєму місці на площі Іспанії до 2002 року, коли таки переїхала до Музею військово-морського флоту, а у 2010-му – до закритого сховища Військово-морського училища. Цілком імовірно, що ніхто не наважувався зачепити її раніше, оскільки, як згодом визнав тогочасний голова муніципалітету Ферроля, представник лівої націоналістичної партії Галісії, вона була «надто важкою». Однак також на це могли вплинути результати опитування, проведеного часописом La Voz de Galicia («Голос Галісії») серед мешканців міста восени 2000 року, яке відобразило таке розділення громадської думки, яке не можна було не враховувати: «46 % опитаних підтримали усунення такої недоречної реліквії, яку муніципалітет навіть не включає до своїх туристичних путівників, проте 40 % показали себе прихильниками того, щоб не турбувати їх кінного земляка»33.

Так само кінну статую Франко у Мадриді, яка з 1956 року стояла на площі Сан-Хуан-де-ла-Крус на боці Нових Міністерств[7], не було одразу демонтовано і перенесено. Вона залишалася на своєму місці до ранку 17 березня 2005 року, коли була знята з постаменту і перенесена до сховища міністерства на тлі невеликого збурення осіб, ностальгуючих за старим режимом. Вона не була єдиним проявом вшанування пам’яті каудильйо у місті й у провінції Мадрид, оскільки залишалися ще вулиця, площа (біля Ель-Пардо, поблизу неокласичного палацу, який був його офіційною резиденцією впродовж тридцяти п’яти років) і тріумфальна арка (у Монклоа, на початку Університетського містечка та виїзду на шосе до Ла-Корунья)34. Зовсім несумірно із тими нечисленними у столиці королівства виявами вшанування заслуг інших очільників держави, таких як Нісето Алькала-Самора-і-Торрес або Мануель Асанья Діас, якщо згадувати лише його безпосередніх попередників з 1931 до 1936 року; інший випадок королів Альфонсо XIII та Альфонсо XII. Справді, такий видатний аналітик як Альберто Рейг Тапіа ще у 1999 році звернув увагу на очевидну для того часу на мадридських вулицях нерівноважність у тому, що стосується вшанування пам’яті, наприклад, генералів, які билися на боці Франко, та тих, які билися на боці Республіки під час Громадянської війни:

Імовірно, лише місто Сантандер тоді перевершувало Мадрид за такою надмірною кількістю франкістських символів на вулицях та міських історичних пам’ятках. За результатами дослідження, проведеного на початку 2000 року, у цій столиці провінції Кантабрія було не менше тридцяти вулиць, названих на честь видатних діячів диктаторського режиму (у тому числі Хосе Антоніо Прімо де Рівера, засновника Фаланги, та його сестри Пілар, довічної національної делегатки від Жіночої секції Фаланги, і ще одинадцять статуй і монументів, пов’язаних з режимом (включно з кінною статуєю самого каудильйо, однією з трьох, виконаних скульптором Хосе Капусом). Однак щодо цього наслідки прийняття Закону історичної пам’яті також були невідворотними: у грудні 2008 року статуя була демонтована з п’єдесталу для перенесення до муніципального сховища36.

Отже, у формі статуй, більшою чи меншою мірою публічних, назв проспектів, площ і вулиць, та меморіальних дощок і пам’ятників на честь його народження, смерті, простого візиту чи політичних звершень, ім’я Франко зберігало відчутну і постійну присутність в іспанському суспільстві впродовж тривалого часу; окремі свідчення її, розпорошені й нечисленні, зберігаються навіть до сьогодні. Попри те, що сама постать та історична значущість стали дещо розмитими, малознаними і поцінованими з боку громадян, особливо серед наймолодших вікових груп суспільства, яких все більше в демографічній піраміді з очевидних причин, пов’язаних з плином часу. Як згадував історик Сантос Хуліа у 2002 році:

Таким чином, Франко сьогодні – це ім’я привиду з минулого − більшою чи меншою мірою незручного, однак дуже реального і навіть дієвого. Зокрема, тому, що значна частка сучасної політичної культури, ймовірно, має витоки і початок, на краще чи на гірше, в сформованій і очоленій ним історичній епосі: одержимість досягнення одностайності при прийнятті політичних рішень, тенденція до дияволізації супере­чок та відмінних позицій, схильність до ототожнення уряду та нації, гіпертрофованість виконавчої гілки влади у порівнянні з іншими, смак до лідерства харизматичної особи, поблажливе ставлення до корумпованості й продажності тощо38. У недавній карикатурі, опублікованій у часописі El País 28 березня 2015 р., художник-ілюстратор, відомий за ім’ям Max[8], влучно змалював це у лаконічному діалозі між юнаком та мудрим віслюком. Перший запитує: «Вчителю, що залишилося від франкізму?». А другий відповідає: «Бачиш скрізь попелястий порох? Він зветься “лупа”, і таким є ставлення».

Це, по суті, таке саме пояснення, яке у тому ж році зазначив щодо цього історик Хуліан Казанова:

Імовірно, також з цієї причини найбільш звична лінія поведінки іспанців щодо Франко і франкізму − легка байдужість, яка перевершує і затьмарює негативні почуття, що викликає цей персонаж і його антидемократична реакційна політика. Це те, що чути з дивної заяви, зробленої у листопаді 2000 року міським головою Авіли, представником правої Народної партії, для виправдання своєї відмови виконати вимоги опозиції щодо усунення з мапи міста назви шосе, присвяченого «генералісимусу Франко», та зняття відповідної меморіальної дошки і зображення:

Як наголошувала передовиця впливового британського журналу The Economist від 25 листопада 2000 р., цілком вірогідно, що Іспанія за останню чверть століття пройшла шлях «від Франко до безумства» (From Franco to Frantic), принаймні, поки економічна криза 2010 року не призупинила цей процес. Привид незручного персонажу, яким є Франко, продовжує подеколи виходити на поверхню суспільного життя, здіймаючи відповідні медійні й навіть політичні збурення. Таке відбувалося у 2001–2002 роки через дискусії щодо оцифрування його особистого архіву, який ревно зберігала Національна фундація Франсіско Франко – приватна установа, яку очолювала до самої своєї смерті Кармен Франко Поло[9], за шляхетським титулом, наданим їй у листопаді 1975 року, – герцогиня де Франко41. Або через ностальгійну комедію Альберта Боаделья про два останні роки життя Франко «Щасливої дороги, Ваша Високоповажносте!», прем’єрний показ якої відбувся у жовтні 2003-го, здобувши успіх у публіки і критиків. І навіть у сатиричному форматі через обгортку п’яти компакт-дисків, присвячених «Золотому віку іспанської поп-музики» у 2004 році, на якій був зображений бюст каудильйо в похилому віці: у білій перуці, з червоними напомадженими губами та синіми тінями на повіках. Або через не позбавлену сенсу пропозицію, висунуту в 2010 році й поновлену в серпні 2018-го, щодо ексгумації його тіла із крипти в Долині Полеглих і перенесення на кладовище в Ель-Пардо, де вже похована його дружина42. Чи під час нещодавньої кризи через сепаратизм у Каталонії, коли прихильники незалежності використали персону Франко та його режим, щоб звинуватити іспанську демократію у франкізмі, «просто маніпулюючи поняттям, яке годиться для багатьох речей, однак, на щастя, не має жодного стосунку до оригінального предмета»43.

Усі ці явища відбувалися і продовжують відбуватися, оскільки привиди минулого можна заклинати та виганяти, але ніколи не вдається позбутися їх остаточно чи вдавати, ніби їх ніколи не існувало. Це стара істина, яку висловив мудрий історик такого рівня, як лорд Актон[10], понад століття тому: «якщо минуле було гальмом і тягарем, то знання минулого буде найпевнішим і найнадійнішим способом звільнитися від нього»44. І ось ще одне слушне повчання, яке нещодавно згадав інший великий історик, Ян Бурума[11], словами не менш розсудливими і слушними:

Саме такому оновлюючому знайомству з особистістю Франко та його режимом покликана сприяти ця праця за всієї її скромності та визнаних обмеженнях обсягу і змісту. Просто тому, що для розуміння першого треба пізнати друге − з причин, які докладно виклав Ян Кершоу у майстерно написаній ним біографії одного видатного сучасника каудильйо: «важливо аналізувати диктатуру, крім самого диктатора»46. З цієї причини, з метою знайомства із Франко, його епохою і його диктатурою, книга розділена на три частини, які доповнюють одна одну та послідовно розкривають три різні виміри одного історичного феномена: особливості характеру і життєву траєкторію Франко як особистості у першій частині «Людина: Основні віхи біографії»; соціально-політичне і юридичне підґрунтя його надзвичайної абсолютної влади диктатора – у наступній частині «Каудильйо: Харизматичний диктатор»; та особливості й природа його особистої диктатури в останній частині «Режим: Комплексна диктатура».

Біографії Франко

Як дійова особа першої величини в історії Іспанії генерал Франко був об’єктом широкої і різноманітної біографічної літератури з часів Громадянської війни. Однак ще порівняно недавно майже не було біографій, які б відзначалися академічною ґрунтовністю та високою історіографічною якістю1.

Природно, сорок років особистої диктатури породили масу літератури апологетичного і навіть агіографічного характеру. Серед цих доробків особливо вирізняються п’ять творів виняткової важливості з огляду на їхню впливовість і поширеність. Першу з них опублікував журналіст Хоакін Аррарас Ірібаррен у 1937 році, вона стала офіційною версією життєпису каудильйо в період Громадянської війни і після нього. Достатньо згадати, що до жовтня 1939 року книга вже мала дев’ять перевидань в Іспанії та була перекладена англійською, французькою, німецькою та італійською мовами. Вона слугувала джерелом натхнення і фактажу для хронік у періодичних виданнях та для біографій, написаних пізніше, завдяки своєму пишномовному і благоговійному стилю, особливо відчутному в останніх абзацах:

Після завершення Другої світової війни у 1945 році перемогою союзних держав над державами італо-німецької Осі, згадана біографія і подібні їй стали значною мірою застарілими, невідповідними новому часу в національному та міжнародному вимірах. Тому їхнє місце заступив інший твір: за редакцією журналіста Луїса де Галінсоги і генерал-лейтенанта Франсіско Франко Сальгадо-Араухо, двоюрідного брата каудильйо й глави його військової канцелярії (Casa Militar del Jefe del Estado[13])3. Її автори прагнули показати найбільш сприятливо двоїсту поведінку Франко щодо союзників під час Другої світової війни, уникаючи його ідентифікації із німецько-італійською стороною та антидемократичних й юдофобських проявів на користь більш вигідних антикомуністичних загальників. Дійсно, як вказували назва і дата публікації («Вартовий Заходу», видання 1956 року), праця дуже ретельно враховувала панівну атмосферу, породжену кон’юнктурою холодної війни та військовою залежністю Іспанії від Сполучених Штатів унаслідок угод, укладених у вересні 1953 року, про розміщення американських військових баз на території Іспанії.

Майже десятиліття по тому в символічному 1964 році з’явилася нова біографія каудильйо, цього разу в формі сценарію для документальної кінострічки, як офіційного заходу з вшанування «двадцятип’ятиліття відтоді, як Франко встановив мир». Його авторами були письменник Хосе Марія Санчес Сільва та режисер і сценарист Хосе Луїс Саєнс де Ередіа, які розробили дуже дохідливий образ: «Франко – чоловік». Співзвучно з тогочасною ситуацією економічного зростання, яка заклала в іспанському суспільстві початок матеріального добробуту і відверту апатію до політики, зображення Франко підкреслювало, передовсім, його якості «чоловіка, який дав [Іспанії] мир, роботу і процвітання». «Каудильйо перемоги» був змінений на «каудильйо миру», менш героїчного і більш людяного, який навіть носив цивільний одяг, вів звичайне сімейне життя і мав підтримку народу, «більше, ніж будь-коли, солідарного з чоловіком, який переміг у війні з комунізмом, здійснив чудо збереження нашого нейтралітету, і який без сторонньої допомоги будує кращу і більш справедливу Іспанію»4.

Остання хвалебна біографія, написана за життя генерала Франко, була твором плодовитого історика Рікардо де ла Сьєрва, який змалював життєвий шлях каудильйо до початку 1960-х років. Її опублікувало Національне видавництво у 1972 році у вигляді колекційних брошур із назвою «Франсіско Франко: століття Іспанії». А наступного року вона була видана вже у класичному форматі книги в двох томах із тією ж назвою. Безперечно, за кількістю наведених документів і спогадів сучасників, доданих фотографій, за охопленим періодом, і навіть за літературним талантом автора цей твір суттєво перевершив усі попередні офіційні біографії. Й усе це за певної об’єктивної критики та підкресленого політичного дистанціювання мало зобразити видатного і гуманного лідера5.

У цьому творі здійснювана тоді політика апертуризму[14] досягла максимуму можливостей щодо біографій Франко.

Гарним підтвердженням цього є те, що після смерті каудильйо у 1975 році жодна з пізніших франкістських (в обох сенсах) біографій не спромоглася подолати встановлену тоді планку. Принаймні, серед них варто відзначити, насамперед, через документальну цінність, написану в 1984 році працю історика-медієвіста Луїса Суареса Фернандеса «Франсіско Франко і його епоха»6. Автор, який був високопосадовцем у сфері освітньої політики режиму в період зусиль з десаррольїзму[15] і апертуризму, використовував у тексті документи, які до того часу не оприлюднювалися – з особистого архіву Франко, який зберігався Національною фундацією Франсіско Франко і був закритим для доступу публіки і більшості істориків майже до 2006 року7. Завдяки такій фундаментальній документальній базі, високоцінній й до того часу недослідженій, твір Суареса Фернандеса навіть перевершував працю Де ла Сьєрва як апологетичний та позбавлений критичного ставлення.

Відкрито критикуючи всі біографії, що позитивно зображали Франко, розпорошена і розгромлена антифранкістська опозиція також створювала власні інтерпретації біографії каудильйо. Від самого початку, навіть під час Громадянської війни, такі контрбіографії публікувалися в різних форматах (тексти, карикатури, фотографії, анекдоти), і в них завжди домінували демонізація та викриття політичних і моральних злочинів різних ступенів і форм: «підступний зрадник», «попихач Гітлера і Муссоліні», «маріонетка капіталістів і латифундистів», «амбіційний, жорстокий, кровожерливий диктатор», «фанатичний католик та інквізитор» тощо. Як приклад можна навести діатриби (іронічні роздуми за давньогрецьким зразком) Сальвадора де Мадар’яги[16], зібрані у його популярній книзі «Генерале, йдіть вже», написаній у 1959 році, проти «цинічного лицеміра, який узурпував владу» як «п’явка Заходу» − дотепну відповідь Луїсу де Галінсозі та Франко Сальгадо-Араухо8.

Однак, безсумнівно, лише у 1960-ті роки побачила світ справжня біографія, укладена демократичною опозицією: праця «Франсіско Франко: історія месіанства» (1964 р.) Луїса Раміреса9. За цим псевдонімом стояв баскський письменник і журналіст Лусіано Рінкон Вега, який використав як платформу для своєї публікації видавництво Ruedo Ibérico («Іберійська арена») в Парижі, знану установу іспанських вигнанців у Франції, засновану в 1961 році. Книга Раміреса–Рінкона мала величезний успіх і значне поширення у іспанських внутрішніх та емігрантських антифранкістських колах, була кілька разів перевидана, у тому числі тричі до 1973 року, і перекладена іншими мовами, сприяючи формуванню специфічного іміджу Франко серед його противників і опозиціонерів у Іспанії та поза її межами.

Після смерті Франко у 1975 році, початок Демократичного переходу і скасування цензури дозволили публікацію дещо більш критичних і ворожих щодо каудильйо його біографій та біографічних нарисів навіть у самій Іспанії. З усіх цих біографічних нарисів варто відзначити опус за редакцією соціолога Амандо де Мігеля, опублікований 1976 року з іронічною назвою «Франко, Франко, Франко»10. Можна стверджувати, що до цього ж жанру належать, з певними застереженнями, і відомі літературні твори таких письменників, як Франсіско Умбраль («Легенда про Цезаря провидця»), Мануель Васкес Монтальбан («Автобіографія генерала Франко»), Хосе Луїс де Вілальонга («Шабля каудильйо»), Альберт Боаделья («Франко і я»; «Щасливої дороги, Ваша Високоповажносте!») чи Хуан Луїс Себріан («Франкоморібундія»)11.

Закінчення франкізму та усталення нового демократичного режиму також створили можливість для публікації цілої лавини творів та спогадів сучасників та політичних діячів епохи диктатури. Ці документальні книжки сукупно представили нові погляди та інформацію щодо особистості та приватної й публічної поведінки померлого каудильйо. На основі цих нових даних від очевидців та завдяки поступовому відкриттю для дослідників відповідних державних архівів, став можливий початок історіографічного переосмислення − більш незалежного, об’єктивного та ґрунтовного − персони генерала Франко. Переосмислення bona fides[17], sine ira et studio[18] − тобто із базовою сумлінністю інтерпретації, без присмаку інших партійних симпатій та зі зваженим осмисленням доступного інформаційного матеріалу.

Якщо не враховувати невеликі й розпорошені твори, перший синтетичний плід цієї кропіткої праці з переосмислення історіографії з’явився на світ у 1985 році, через 10 років після смерті Франко, коли професор Хуан Пабло Фусі оприлюднив своє коротке відоме біографічне есе: «Франко. Авторитаризм і особиста влада»12. З його зваженим ставленням до теми та ґрунтовністю завдяки використанню нової доступної літератури про життя і досягнення генерала, есе свідчило про різкий розрив з біографіями, поширеними раніше. Робота з переосмислення історіографії поглибилася у 1992 році, через століття від народження генерала, із появою двох творів, відмінних за сутністю та за кутом зору. З одного боку, стислий біографічний нарис «Франко. Профіль історії» за редакцією американського іспаніста Стенлі Дж. Пейна, з другого боку, вичерпне дослідження Хав’єра Туселя про роль Франко в період з 1936 до 1939 року «Франко у Громадянській війні»13.

Однак, попри поступ у пізнанні особистості Франко, проявом якого були відмінні доробки Фусі, Пейна і Туселя, через сто років з часу його народження і майже двадцять з моменту смерті все ще бракувало всеосяжної біографії, яка б охопила всю величезну кількість архівних матеріалів і спогадів, що з’явилися в останні роки, про його особу та роль в історії. Ця прогалина була серйозно заповнена публікацією в Британії восени 1993 року (а наступного року – у перекладі іспанською) біографії, складеної іспаністом Полем Престоном. І це не випадково, оскільки його твір, плід більш ніж десятилітньої праці, був монументальним за обсягами та вичерпністю використаних документальних першоджерел. Справді, книга була «детальним дослідженням особи», її метою було «досягти створення найбільш правдивого і переконливого портрета серед усіх, що до цього часу існували», відстежуючи життєвий шлях, як особистий, так і публічний, довжиною майже вісімдесяти трьох років його життя між 1892 та 1975 роками14. Успіх, який вона мала серед критиків і читачів, та численні переклади (іспанською, російською, італійською і чеською мовами) є наочним підтвердженням її високої якості як історичної та біографічної праці.

Зусилля, які були ініційовані Фусі, поглиблені Пейном і Туселем, й зрештою досягли кульмінації завдяки Престону, згодом продовжила велика група видатних авторів, у тому числі, Альберто Рейг Тапіа, Бартоломе Беннасар, Фернандо Гарсія де Кортасар, Андре Бачоуд, знову Стенлі Дж. Пейн у співпраці з Хесусом Паласіосом та інші15. Така традиція біографічних досліджень, частково доповнюваних надбаннями у формі публікацій інших дослідників, як іспанських, так й іноземних, сприяла тому, що зараз стало можливим розкриття багатьох таємниць, які оточували публічний і особистий життєвий шлях генерала Франко до і після його перетворення на каудильйо Іспанії16.

Паралельно з цими змінами, які відбувалися в історіографії, багато міфів, створених франкістською «агіографією», були значною мірою знищені, зокрема, три найважливіші для самого каудильйо: його претензія на роль релігійного хрестоносця, який урятував Іспанію від комунізму під час Громадянської війни; його повсюдно розголошена вправність видатного хитромудрого державного діяча, який спромігся зберігати нейтралітет Іспанії під час Другої світової війни; та його свідома відповідальність щодо започаткування процесу соціальної й економічної модернізації у 1960-ті роки. Так само було облишено багато уявлень, що їх обстоювала анифранкістська опозиція, зображаючи його жорстоким недоумкуватим тиранчиком, котрий догоджає іспанському капіталізму й досяг влади лише завдяки допомозі Гітлера і Муссоліні, й котрий протримався сорок років через комбінацію жорстоких репресій у внутрішній політиці зі сприятливими збігами у зовнішній. Правда про цю персону, здається, криється посередині, і аж ніяк не вимірюється геометрично: вона ні така, як говорили його прихильники, ні така, як стверджували його викривачі. Саме на таку поміркованість і ґрунтовність претендує ця версія, представлена у подальших розділах.

Гартівня для військового-африканіста

Франсіско Пауліно Ерменегільдо Теóдуло Франко Баамонде народився у галісійському прибережному містечку Ферроль 4 грудня 1892 року, у родині з нижчих щаблів середнього класу, здавна пов’язаної з військовим флотом. Його батько і обидва діди дослужилися до посад генерал-інтендантів військово-морських сил, головна атлантична база яких фактично монополізувала територію та інфраструктуру порту Ферроля. Він був другим сином подружжя Ніколаса Франко Сальгадо-Араухо та Пілар Баамонде Пардо де Андраде, які мали ще трьох дітей: старшим був Ніколас, третьою за роком народження – донька Пілар, найменшим Рамон (ще одна донька, Пас, померла невдовзі після народження). Відлюдькуватий і сором’язливий Франсіско, якого шкільні друзі прозвали «сірничком» через його помітну худорлявість і низький зріст, зростав у цьому маленькому провінційному містечку (двадцять тисяч мешканців) під впливом своєї консервативної і побожної матері, відсторонений від свого батька – бабія і майже вільнодумця17.

Його першим дитячим бажанням було вступити до Військово-морської академії, щоб стати офіцером військового флоту, як це зробив його старший брат Ніколас, на відміну від молодшого брата Рамона, який віддасть перевагу нещодавно створеним повітряним збройним силам. Однак то була марна мрія, оскільки після поразки у 1898 році в Іспано-американській війні за колонії, іспанський флот скоротився до мінімуму, і впродовж багатьох років майже не було призову до його лав. Вимушений обирати щось інше, Франко спромігся вступити до Академії сухопутних військ у Толедо у серпні 1907 року, коли йому виповнилося чотирнадцять, й саме тоді, як його батько остаточно залишив родину − цього Франсіско йому ніколи не пробачить, на відміну від решти синів. У старій столиці Кастилії переважно і сформуються його характер та основні політичні ідеї. За його власними словами: «Саме там я став чоловіком»18. І також – саме у Толедо й у Академії він знайде найближчих друзів, передусім двох приятелів з Ферроля, які залишатимуться на його боці до кінця життя: це його двоюрідний брат Франсіско Франко Сальгадо-Араухо, на прізвисько «Пакóн», на один рік молодший за нього, і Каміло Алонсо Вега, до яких слід додати ще одного ферольця, який таки зможе втілити мрію про море: майбутній адмірал Педро Ньєто Антуньєс, на прізвисько «Педроло».

Іспанська армія з її жорсткою ієрархічною структурою та незаперечним підкоренням наказам і дисципліні повністю вдовольнила психоемоційні потреби Франко і надала сором’язливому юнаку нову чітку ідентичність. В подальшому він ніколи не сумнівався, якими були його покликання та фах: «Я військовий»19. Таким його сприймали в наступні роки як друзі, так і вороги. Педро Сайнс Родрігес, консервативний інтелектуал, з яким він познайомився в Ов’єдо і який закінчив своє життя у монархістській опозиції, згадував у своїх мемуарах: «Франко був чоловіком, одержимим своєю кар’єрою, він в основі своїй був військовим». Також Томас Гарікано Гоньї, товариш по зброї, трохи молодший од нього, один з його останніх міністрів державного управління[19], засвідчує: «Вихований у військовому оточенні, у родині військових моряків, й природно націлений на військову кар’єру, він справляє таке враження (гадаю, що так воно і є насправді), ніби військові правила для нього норма життя»20. Його єдина донька теж згадувала наприкінці свого життя цю саму рису: «Він понад усе був військовим. Увесь його спосіб життя і мислення був пов’язаний зі службою, він завжди був військовим»21.

Дійсно, під впливом травми, завданої поразкою у війні за колонії у 1898 році[20] на тлі зростання соціально-політичної конфліктності в країні та під гуркіт нової жорстокої визвольної війни на півночі Марокко, Франко за роки кадетства у Толедо засвоїв значну частину політичного й ідеологічного багажу військових того часу. Насамперед він перейняв крайній іспанський націоналізм − з його унітаризмом й історизмом, ностальгією за імперською величчю, недовірливий до зовнішнього світу, який незворушно спостерігав за нерівною сутичкою з північноамериканським колосом, і вкрай ворожий до зароджуваних регіоналістських і націоналістичних периферійних рухів, які загрожували поставити під сумнів єдність батьківщини. Популярна історична праця Марселіно Менендеса-і-Пелайо була основним інтелектуальним підґрунтям цього гіпернаціоналізму, заглибленого у ностальгійну ретроспективу, та ідентифікації батьківщини з католицькою ортодоксальною релігією:

Доповненням до інтегристського націоналізму була мілітаристська концепція політичного життя і суспільного устрою, за якою армія ставала преторіанською інституцією, потенційно автономною від цивільної державної влади, а у випадках надзвичайних зовнішніх чи внутрішніх ситуацій навіть вищою за неї через свою роль «хребта», «осьового скелета Іспанії». Таке проголосив сам король Альфонсо XIII, коли у 1902 році зійшов на трон у дев’ятнадцятирічному віці:

Безпосереднім результатом цієї націонал-мілітаристської теорії та власного важкого досвіду, отриманого під час війни у Марокко більшістю іспанських військових (яких відтак і називали «африканістами»), стало те, що вони почали формувати сталі авторитаристські й антиліберальні погляди, звинувачуючи лібералізм, парламент і партійну систему в тривалому занепаді, якого зазнавала Іспанія з часів війн за незалежність 1808–1814 років і впродовж усього ХІX століття, що завершився крахом у 1898 році[26]. Як слушно зазначив філософ Хосе Ортега-і-Гассет у 1922-му, «Марокко зробило з розпорошеної душі нашої армії стиснутий кулак, морально готовий до атаки»24. З плином часу, й особливо після вирішального поворотного моменту, яким, ймовірно, були три роки Громадянської війни, Франко обернувся на найтиповішого представника цього про-інтегристського політичного світогляду, панівного серед великої частини іспанських військових. Навіть у найвдаліший період свого життя, вже у 1950-ті роки, він раз-по-раз жорстко критикуватиме лібералізм − «чужорідний» і «антиіспанський», та заявлятиме свою відразу до «занепадного» і «катастрофічного» століття:

Після того як він завершив навчання у Толедо в червні 1910 року із посереднім результатом (досяг лише 251 місця серед 312 кадетів того випуску), Франко відрядили другим лейтенантом (молодшим лейтенантом) до гарнізону Ферроля, де він прослужив півтора року. Впродовж цього часу під впливом своєї матері він настільки усталився в своїх релігійних переконаннях, що вступив до організації «Всеношна» (Adoración Nocturna)[27]. Однак на початку 1912 року він добився переведення до іспанського протекторату в Марокко. Важкі операції з завоювання цієї видовженої вузької території затягнулися з 1904 (підписання першого іспано-французького договору щодо переділу Марокко) до 1926 року через несамовитий опір аборигенів, який забрав життя понад шістнадцяти тисяч солдатів, командувачів і офіцерів іспанської армії. То була по суті безжальна партизанська війна на гірських теренах, де озброєні угруповання місцевих племен виснажували іспанські позиції й підрозділи, а ті у відповідь бомбардували ворогів й просувалися потроху вглиб території, застосовуючи жорстокі репресивні заходи26.

Під час свого перебування в Марокко, де він залишався понад десять років свого життя (які переривалися лише короткими періодами призначень до Ов’єдо у 1917 і 1920 рр.), він проявив себе як серйозний, старанний, відважний і успішний офіцер, одержимий дисципліною та виконанням обов’язку: архетип офіцера-африканіста, надто відмінного від штабних військовослужбовців, яких повно у спокійних командуваннях в Іспанії, і які опираються будь-якому іншому способу просування кар’єрними сходами, окрім вислуги років; так званих хунтерос[28] через їхнє спирання на зародки професійних спілок («хунт захисту»). Ці особисті якості та продемонстрована в боях відвага (вижив після важкого поранення у живіт у червні 1916 року) сприяли швидкому підвищенню «за військові заслуги» – настільки, що у 1926 році він у тридцять три роки став наймолодшим бригадним генералом у Європі27. На той момент його ім’я вже було досить прославленим завдяки опублікованому в кінці 1922 року його невеликому твору «Марокко. Щоденник одного прапора», у якому він оповідав у прямій і простій формі свій воєнний досвід другого командира Легіону (себто Іноземного легіону) – незадовго до того створеного штурмового підрозділу під командуванням підполковника Хосе Мільяна Астрая, ексцентричного командира, неодноразово пораненого в боях. Текст цієї книги, окрім того, що був свідомою сповненою гордості схвальною оцінкою спеціального військового підрозділу, був ще й правдивим свідченням надмірної жорстокості конфлікту:

Тривалий період його служби в Марокко в контексті безжальної колоніальної війни й на чолі штурмового підрозділу, яким був Легіон, утвердили політичні переконання Франко в цілому і значною мірою сприяли дегуманізації його характеру. Недаремно під час як битв, так і переговорів з главами повсталих марокканських кабілів, молодий офіцер навчився політичній тактиці «розділяй і володарюй» та ефективності терору (який чинив Легіон) як зразкової зброї для досягнення паралізації й підкорення ворога. До того ж, його тривалий досвід у колоніальній Африці, де панував воєнний стан де-факто, і військові мали виконувати функції адміністративно-політичного управління, маючи широкі повноваження, на практиці переконався у передбаченому праві армії здійснювати необмежене керування замість далеких і слабких громадських адміністрацій Іберійського півострова29. Справді, відтоді Франко завжди розумів політичну владу в термінах військової ієрархії, підпорядкування й дисципліни, визначаючи її як «командування», й вважаючи ледь не «заколотниками» опонентів і суперників. Наприкінці 1938 року, вже майже переможцем у Громадянській війні, він згадував вплив марокканського періоду на формування як особистості його самого і його товаришів по зброї: