Діалоги. Наука. Література. Про себе. Книга 5 ebook

Лем С.

Діалоги. Наука. Література. Про себе / С. Лем ; пер. з пол. А. Павлишина ; упоряд. Б. Щавурський, В. Язневіч. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 656 с. — (Серія «Шестикнижжя Лемове»).

ІSBN 978-966-10-6651-8 (серія)

ІSBN 978-966-10-3603-0

© Tomasz Lem, 2016

© В. Й. Язневіч, коментарі, 2025

© А. С. Павлишин, український переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

До п’ятого тому «Лемового шестикнижжя» увійшли наукова монографія «Діалоги» та вибрані статті за темами «Наука», «Література» і «Про себе». Філософські «Діалоги» — це, по суті, роздуми автора про кібернетику, її роль і місце в сучасному світі. Використовуючи термінологію кібернетики, автор розглядає моральні, психологічні, соціальні, політичні проблеми людини й різноманітні моделі суспільства. Написана в середині ХХ століття, ця монографія і зараз зостається актуальною. Вибрані нау­кові та літературознавчі статті досліджують теми, які найбільше цікавили письменника-філософа і які він піддавав аналізу й представляв також у своїх художніх творах. Вибрані автобіографічні статті відтворюють внутрішній світ мислителя, перша чверть життя якого минула у Львові.

Cерію «Шестикнижжя Лемове» засновано 2021 року

Stanisław Lem

Dialogi. Eseje wybrane

© Tomasz Lem, 2016

www.lem.pl

Переклад з польської Андрія Павлишина

Перекладено за виданнями:

Lem Stanisław. Dialogi. – Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1957 i 1972.

Lem Stanisław. Planeta LEMa: Felietony ponadczasowe. – Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2016.

Lem Stanisław. Diabeł i arcydzieło: Teksty przełomowe. – Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2018.

Книжку видано за фінансової підтримки Польського Інституту книги у Києві

Упорядкували Борис Щавурський і Віктор Язневіч

Охороняється законом про авторське право. Жодна частина цього видання не може бути відтворена в будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

Про екстрасенсорне пізнання

І

Останнім часом окультизм знову починає втішатися прихильністю майже в усьому світі. Він приходить у новому втіленні, зазнає нової класифікації, відхрещуючись від назвища таємного знання, тож сама назва «окультизм» сьогодні може пролунати для багатьох вух доволі глухо. Те, що в ньому жодній науці повік не приборкати, а саме його вкоріненість у «потойбічному», було непомітно ампутовано. Утім, відтятий сегмент разом із його джерельним масивом не викинули на смітник, а лишень переказали мистецтву, адже він знайшов притулок на кіностудіях. Там він може собі лякати і дурити, обдаровуючи сильними емоціями глядачів, які не соромляться, адже це несерйозно. Натомість відокремлена решта квап­ливо на наших очах раціоналізується. Форми ґрунтовно змінилися: жодних трансів, медіумів, ектоплазми, не дай Боже спіритизму та духів, а лише ясновидіння, що ґрунтується на матеріальних доказах та інформації, що міститься у світлинах, телепатична передача, телекінез, себто спричинення матеріальних змін мисленням, криптестезія чи, нарешті, психотроніка. Я неохоче беруся поміркувати про ці вічно каламутні справи, що завжди повертаються. І не тому, що не маю тут сформованого судження, а тому, що усвідомлюю, як мало важать у цій сфері предметні аргументи і як переважають емоції. Однак у бурхливій суперечці фейлетоністів навколо спогадів ясновидця, які публікував часопис Literatura, пролунало і моє прізвище, ужите для того, щоб підтримати поставлені під сумніви екстрасенсорні явища. Читачів намагалися переконати, буцімто я не лише не сумнівався в цих явищах, але й засуджував їхнє категоричне відкидання. У такому випадку я можу лише сказати, що проблема ця не пасує до фейлетонних сутичок. З Ч. Клімушкою [Andrzej Czesław Klimuszko, 1905–1980] я не знайомий, його спогадів не читав, проте також не думаю, що з них (та з інших подібних текстів) личить кеп­кувати, адже це лише посилює полемічне сум’яття. Але, оскільки вже про мене згадали, то я вирішив, що недоречно промовчати.

II

Не приховуватиму, що пишу ці слова передусім із відчуттям втоми. Далебі, окультизм — це іванець-киванець історії, або ж її невіддільний коефіцієнт, як би можна було по-модному, себто більш філософськи сказати. Цю лихоманку я пережив у минулому, а залишилися мені після неї товсті томи фахових праць у бібліотеці, і колоди карт Зенера [Karl Edward Zener, 1903–1964] в шухляді, бо я сам займався цими справами в повоєнному Кракові, майже тридцять років тому. Цю літературу годі охопити чи узагальнити в такій скромній розвідці, як оця, тому обмежуся анекдотом. На межі [XIX і ХХ] століть тріумфував медіумізм. Були такі відомі медіуми, як Євзапія Палладіно [Eusapia Palladino, 1854–1918], італійська селянка, яка гуртувала довкола себе на сеансах наукових зірок того часу і допровадила до навернення в окультизм, принаймні, кількох блискучих учених. Згодом її викрили в шахрайстві, та вона не втратила від цього всіх прихильників, адже віддані їй особи стверджували, що вона шахраювала лише тоді, коли її природні здібності слабшали, щоб не розчарувати учасників сеансу. Як бачите, volenti non fit iniuria84. Але не в цьому сіль цього анекдоту. Медіуми вимагали для сеансів непроникної темряви, а властиво були тут лише речниками ектоплазматичних явищ і феноменів, які не бажали вертіти столики при світлі, ані не бажали виконувати тисячі інших загадкових дій, ретельно каталогізованих у безлічі протоколів. На раціональний аргумент, що світло — це вузька ділянка електромагнітного спектру, й якщо екстрасенсорним явищам не шкодять інфра­червоні промені будь-якої кахельної печі, то їм не зможуть зашкодити і промені світла від лампи, феномени не реагували, вперто тримаючись своїх постав. Що з ними врешті сталося? Адже їх, як я вже сказав, були достоту тисячі, і при цьому більшість таємничих об’яв на сеансах не вдалося розшифрувати як містифікації. Трапилася доволі банальна й кумедна річ: були винайдені ноктовізори й інші прилади для бачення в темряві, і від після цього винаходу всім медіумам їхній дар немов вітром звіяло.

III

Зі сказаного вище можна виснувати, що я категоричний супротивник окультизму або ж психотроніки, але це не так. Авжеж, зізнаюся в скептицизмі, але це щось інше, ніж категоричне й тотальне спростування. Я процитував анекдот, щоб показати, хоча й дуже вибірково, що йдеться про домену з тривалою та заплутаною історією, і це історія надій і розчарувань, які повертаються доволі циклічно, що дає змогу відкрити притаманні саме їй, варті уваги, але й осмислення, закономірності.

Я бачу їх, принаймні, дві і ладен був би виснувати з них третю в постаті водночас висновку та визначення на майбутнє.

Перша закономірність цих явищ, якщо їх розглядати вздовж осі історичного часу, полягає в тому, що не лише назви, не лише сенс, а й класифікація та детальні найменування, а також те, що можна було б назвати «самою суттю справи», щоразу надає всій цій феноменалістиці духа часу. Тож спершу це були просто таємні знання, найвищі й подекуди унікальні; згодом вони зійшли в підпілля або перейшли в опозицію до науки, і тоді на них покликалися як на сферу фактів, покликаних засвідчити, що наукове пізнання не має універсальної компетенції, оскільки на землі є речі, які наука не в змозі пояснити, що відтак доводить її обмеженість. Наприкінці XIX століття нарешті з’явилися перші виразні спроби наукового засвоєння цих явищ, тобто перетворення їх у, може, й окрему, проте належну до корпусу знань дисципліну. Німці, яким варто віддавати належне завжди, коли йдеться про систематичність і процедурну докладність, зробили в цій галузі вельми багато. Завдяки їхнім енциклопедичним зусиллям постали опасисті томища, каталоги, протоколи, класифікаційні таблиці, таксономії та довжезні бібліографії, автори яких оперували чудовими наукоподібними термінами, а тепер усе це припадає товстим шаром пилюки. Це не означає, що ці автори були всього лиш послідовниками онауковленого окультизму. Приміром, професор Макс Десуар [Max Dessoir, 1867–1947], за освітою психолог, займався окультизмом кількадесят років і, визнаючи, що не в усьому мав справу з містифікацією, ілюзією, непорозумінням чи навіть шахрайством, проте зберіг до кінця своєї діяльності міцний скептицизм, позаяк не спіткав жодного позитивного експерименту, який би встояв під вогнем критики. Тож головоломок не вдалося ні виключити як фікцію, ні розв’язати як реальність. І в цьому полягає друга закономірність історії окультизму: все в ньому завжди тільки провіщає, починається, зростає, обіцяє, породжує надії, але ніщо їх остаточно не реалізує і не вирішує.

Тим часом, коли Десуар і його сучасники відвідували сеанси, розмовляли з медіумами, які перебували в трансі, спостерігали за ектоплазматичним сяйвом, предметами, що підіймалися вгору в затемненому покої, відчували левітацію стола, за яким вони сиділи, поклавши руки на стільницю, а потім описували все, як уміли, якомога точніше, і безугавно усе обговорювали, в 1930–1940-х роках повіяв новий, буцімто ще науковіший вітер, і відтоді, за прикладом школи американця Райна [Joseph Banks Rhine, 1895–1980], експериментатори з піддослідними перемістилися до лабораторій, у царство світла та статистичних таблиць, де експерименти проводять у значній ізоляції та під суворим контролем, отож завдяки цьому почалася математизація досліджуваної царини, а словниковий запас дослідників примножився на такі терміни, як рівень достовірності, статистично значуще відхилення, випадкове середнє, нормальний розподіл Пуассона тощо.

Райн, на відміну від Десуара, шанував екстрасенсорні таланти і навіть вірив у потойбічне життя, в духів (spirits survival85, але, хоча він і писав про це в звітах свого інституту, йому не вдалося вигадати ні експериментальних ситуацій, ні вимірювальних шкал, які разом дали би змогу створити бодай якусь спіритометрію. Натомість, школа Райна справила освіжаючий і новаторський вплив на аналогічні дослідження англійців, які тоді провадили все ще доволі традиційно. Там, тобто в Англії, у ті часи (а було це вже приблизно в 1950-х роках) на «екстрасенсорну віру» навернулися кілька доволі авторитетних учених, не тільки психологів, які раніше категорично виступали проти реальності всіх явищ екстрасенсорного пізнання. Основним знаряддям дослідників були тоді карти Зенера, схожі на звичайні гральні карти, але зі зображеннями зірки, кола, хрестика тощо; дослідник перекладав карти, а піддослідний мав вгадати малюнок на них, хоча жодним чином їх не бачив; вочевидь, траплялися особи, які дуже виразно перевищували середній очікуваний випадковий показник за кількістю влучань, а іноді навіть — згідно зі статистичним стандартом — дивовижно. Експериментальну ситуацію вдосконалювали, вже не дослідник тасував карти, а машина, та й самі карти, знаряддя, здавалося б, до примітивізму прості, дозволяли досліджувати різні екстрасенсорні здібності піддослідного. Адже, коли дослідник дивився на карту, а реципієнт мав її вгадати, йшлося про виявлення телепатії як читання думок; коли дослідник сам не дивився на карти, а лише перекладав їх із одного боку на інший, йшлося про ясновидіння або про криптестезію (термінологія не завжди точно збігалася). Нарешті виявилося, що дехто з піддослідних здатен вгадувати не лише ту карту, яку дослідник бере до рук, але й наступну, яку той візьме лише за мить, і це вже було премоніцією, передбаченням майбутнього, а отже, ще дивовижнішим явищем.

Щодо того, що траплялися відхилення від статистичних очікувань, не може бути жодних сумнівів. Було навіть виявлено як закономірність особливу форму кривої перебігу експерименту. Особа, яка винятково влучно читала думки (або закриті карти), на початку сеансу вгадувала їх у відсотках, вищих ніж випадкові, але все одно доволі низьких; більш-менш посеред годинного сеансу влучання частішали, щоб потім доволі раптово знизитися до рівня чистої випадковості. Тут наче йшлося про вміння, яке прокидається, росте, тужавіє, щоб, зрештою, виснажитися, ніби від утоми, зумовленої постійною концентрацією.

Щоправда, всі ці дані (а респондентами були переважно студенти, яким платили за участь у сеансах, тому вони охоче зголошувалися, бо завжди потребували грошей) стояли, так би мовити, на місці. Якось Райн начебто знайшов когось, хто вгадав, мабуть, дев’яносто відсотків усіх карт, а чисто випадкова ймовірність такого збігу є достоту астрономічною (тобто, якби ми безугавно брали дві колоди перетасованих карт і викладали карти парами, беручи з кожної колоді по одній, то довелося б чекати мільйони років на таку серію викладок, у якій, завдяки сліпому випадкові, знаки на картах обох шерег збігалися б між собою на 90 %). Але в лабораторії це явище ніколи не повторилося, і йшлося завжди тільки про відхилення від випадкового розподілу, який знайшов вираз у числах, що імпонували би кожному натуралістові, — у діапазоні 1:10 000 або навіть 1:100 000, — але то були такі ексцеси, які подібну доказову силу набували тільки в триваліших серіях експериментів. У окремій серії вгаданих карт (з-поміж 25) зазвичай їх було не більше 7, 8, рідше 9, при випадковій, рівній п’яти. Я так докладно про це просторікую, позаяк варто наголосити, що це єдині цілком певні, майже безсумнівні дані, які досі маємо в науці. Відтоді не встановлено нічого більш незаперечного. Тож коли студенти втомилися, коли вичерпалися виділені на дослідження кошти, а водночас і первісний ентузіазм дослідників, усе помалу пішло за водою.

Найрадикальнішу гіпотезу, що заперечує існування будь-яких екстрасенсорних явищ у контексті досліджень школи Райна, висловив англієць, вельми ексцентричний мислитель і трохи філософ науки Спенсер-Браун [George Spencer-Brown, 1923–2016]. Він стверджував, що те, що спостерігається в описаних вище дослідженнях, не є жодними реальними явищами, а отже, і жодними феноменами екстрасенсорного пізнання, лиш абсолютно порожніми, позбавленими будь-якого субстрату, довгими випадковими рядами. Саме такі ряди, заявив Браун, мають тенденцію розширюватися на варіації від випадкового усереднення, варіації, які спершу постають, а потім просто розсіюються. Якщо казати грубо і дуже по простому, то йдеться про рідкісні випадки, радше винятковий талан, за яким не стоїть абсолютно нічого, як ніщо не стоїть за появою на рулетці вісім разів поспіль червоного.

Що ж, годилося би визнати, що, може, воно й правда. Випадки, статистично украй малоймовірні, трапляються з кожною людиною, але вони приваблюють до себе увагу лише за особливих обставин. Кілька тижнів тому, перебуваючи на Франкфуртському книжковому ярмарку, я домовився про зустріч із одним американцем, але, заблукавши серед павільйонів (а це така значна територія, що відвідувачів нею возить спеціальний автопотяг), вирішив, що не знайду його в домовленому місці, адже власне минала призначена година. Змирившись із долею, приблизно за три чверті кілометра по прямій від місця, де мала відбутися зустріч, я раптом натрапив на нього, а коли зважити, що трапилося це в юрмі, серед багатьох тисяч людей, і якби хтось із нас запізнився на дві-три секунди, або прийшов на це місце з тим самим випередженням, зустріч точно не відбулася би, тож її варто визнати напрочуд малоймовірною подією, яка не підлягає строгому розрахункові.

Тут доречно зауважити, що американець не звернув уваги на обставини нашої зустрічі, на відміну від мене; я пояснюю це тим, що навчився мислити категоріями статистики. Коли талан — це дещиця, як от щойно описана, про неї забувають, а коли вона пов’язана з драматичною подією, наприклад, чиєюсь хворобою, смертю, катастрофою тощо, тоді збіг випадковостей постає в сяйві таємничої незвичності та спонукає до пояснень, що виходять за рамки чистого збігу, а звідси вже тільки крок, аби запідозрити втручання чинників, породжених парапсихологією.

Випадкові ряди також фігурують у іграх (скажімо, азартних) як так звані смуги успіху чи невдачі. Оскільки гравець мотивований та емоційно залучений не менш потужно, ніж прихильник парапсихології, в обох випадках тенденцію статистичної оцінки шансів переважає схильність до пошуку в явищах зв’язку, прихованого від профанів. Отож тому, хто втратив останню сорочку на рулетці, граючи за «певною системою», не поясниш, що він використовує нікудишню стратегію, адже шанси на виграш просто випадкові, і тому той, кому приснилася братова смерть за два тижні до того, як це сталося, не повірить, що між його сном і цією подією не було жодного зв’язку.

Проте (я писав уже про це у «Фантастиці та футурології») може бути так, що віщі сни чи інші передчуття відбуваються й не відбуваються водночас. Отож, вони відбуваються в суб’єктивному сенсі, але не відбуваються як явища, які потребують посилання на щось інше, крім статистики сильних множин, що чисельно збігаються. Якщо десяти мільйонам мешканців великого міста щоночі сняться сни, то цілком імовірно, себто нормально, що невеликій частині цих мільйонів, скажімо, 24 000, присниться смерть якоїсь близької особи. Своєю чергою, також імовірно, що в найближчі тижні в когось із цих 24 000 осіб помре хтось із близьких. Адже в кого немає хворих родичів, і серед чиїх знайомих ніколи не буває нещасних випадків?

Проте, звісно, ніхто не думає вищезгаданим статистичним методом. Ніхто не скаже про себе, що є елементом дуже численної множини, тому, замість того, щоб розглядати сон і дійсність як дві незалежні змінні, ходить пригнічений неймовірним відчуттям, що передбачив нещастя ще до того, як воно сталося. Й якщо комусь упродовж життя такий збіг трапиться двічі, то тут уже нічого не вдієш: ніщо не змусить цього чоловіка відмовитися від певності, що йому сняться віщі сни. Це міркування, природно, стосується не лише снів, але й усіх множин, які перетинаються, хоча й не мають причинно-наслідкових зв’язків. Наше життя протікає, так би мовити, в морі незліченних статистичних даних одночасно, причому цивілізація є пристроєм, покликаним реально усувати з повсякденного існування різні випадковості (приміром, за допомогою медичної профілактики та безлічі процедур, які, скажімо, порядкують дорожній рух, або, принаймні, завдяки убезпеченню, що мінімізує наслідки випадкових інцидентів), а культура значною мірою усуває випадковість своїм специфічним «тлумаченням». Між іншим, саме тому онтологічні візії вір зазвичай мають бухгалтерський характер (нічого не буває випадково, Призвіл все обрахує і за все очікує кара чи нагорода на тому світі). Тому підозрювати випадкові явища у позірності, яка приховує всередині себе причинно-наслідкові механізми, хоч би це були механізми, які годі пояснити науково, вони не є винятком із правил культурної поведінки, а лише їхнім нормальним, щоправда, надміру посиленим, наслідком.

IV

Я не стверджую, що після зціджування суто випадкових влучань із колекції химерних збігів на дні наших статистичних цеберків нічого не залишиться. Натомість стверджую, що відокремити частку таких подій, що «обтяжені екстрасенсорним чинником», від порожніх, лишень рідкісних (як от збіги обставин), є одним із найскладніших завдань, яке взагалі можна поставити перед наукою. Я також вважаю — і це не моє приватне судження, а наче голос науки, якій я цієї миті служу прессекретарем, — що всі дивовижні переживання, оті історії, які здаються нез’ясовними згідно з уже відомими законами природи й яким оповідачі приписують значну вагу через емоційне ставлення до них як сировини для досліджень у галузі парапсихології позбавлені будь-якої вартості. Прирікаючи такі історії на вигнання зі свого терену незалежно від особи оповідача, наука чинить так не через доктринерство чи скептицизм, а керуючись притаманним для неї методом.

Ми вже незаперечно переконалися, що людська пам’ять ненадійна. Те саме стосується вартості нашого спостереження за подіями. Вищезгадана Євзапія Палладіно довільно маніпулювала вченими, які деінде були професіоналами спостережень та експериментів, зводячи на манівці тих, кому вона розумово не сягала й до кісточок.

У тому, що трапляються випадки, які суперечать нашим дотеперішнім знанням про природу, як от читання думок або ясновидіння, ми не впевнені таким же неспростовним чином. Тож якщо ми порівнюємо досконалу впевненість із недосконалою, то змушені віддати перевагу першій. Саме тому жодні спогади не можуть вважатися в точних науках речовими доказами. Таких прав наука не дає нікому, тож, звісно, й ученим не дає. Якщо якийсь фізик оголосить, що він провів експеримент, у якому був порушений закон збереження енергії, інші фізики не вивчатимуть наукові ступені чи дипломи цього фізика, а просто повторять експеримент, що не є ознакою підозри в шахрайстві, а звичною в науці процедурою. Якщо ж експеримент з будь-яких причин годі повторити, то це твердження буде проігнороване. Варто підкреслити: унікальні події не є субстратом науки. Тому я був вражений, прочитавши нещодавно в пресі запис дискусії про парапсихологію, під час якої певний учений подавав свій несамовитий досвід як доказ того, що «щось у цьому є». Далебі, виняткова безжурність. Позаяк закони фізики чинні лише статистично, то таке проникнення олівця крізь аркуш паперу, яке не залишає в ньому сліду (тобто дірки), є надзвичайно малоймовірним, але не зовсім неможливим. Інша річ, що шанси такого випадку, тобто виникнення квантово-тунельного ефекту в макроскопічному масшта­­бі, пекельно малі. Космос, імовірно, мав би проіснувати в мільярд разів довше, ніж насправді триватиме, щоб трапився один єдиний подібний випадок. Тим не менш, йдеться про мікроскопічну, але не нульову ймовірність. Однак фізик, який став би свідком такого проникнення, не наважився б розповісти про це своїм колегам як про факт, бо над ним посміялися б. Необхідно розуміти, що існує величезний сукупний набір стохастичних подій, які трапляються надзвичайно рідко, наче набір самих лиш винятків із правил, а ми мусимо упоратися з гіпотезою, чи не трапляються в цьому наборі вряди-годи зовсім інші якісно події, а саме: породжені таким причинно-наслідковим механізмом, якого наука досі не розпізнала, отож офіційно його не визнає. А з того, що окремі вчені — чи то всередині свого фаху, чи то виходячи за його межі — намагаються конструювати гіпотези, покликані пояснити механізм читання думок, ясновидіння тощо, згідно з каноном раціоналізму поки що не з’явилося нічого, що б підтримав загал експертів. Особисто я вважаю усе те, що кажуть про електромагнітне підложжя (мозок як передавач), нейтринну чи хвильово-частинкову телепатію, не згідним із фактами. Кожна трансляція має свої закони, які ніхто не має права змінювати ad hoc86, щоб підтримати милу йому ідею, а якщо так, то, до прикладу, результати прийому трансляції думок повинні бути кращими в міру зростання числа приймачів-телепатів (які могли би після акту передачі самостійно коригувати отримані поодинці думки). Це очевидно навіть для дилетанта. За високого рівня шумів у каналі передачі і за низької селективності приймачів прийом повідомлення більшою кількістю пристроїв водночас збільшує шанси відтворення вихідного повідомлення, оскільки крім шуму в зовнішньому каналі є власний шум кожного приймача, причому шум ушкоджує неідентичні фрагменти передачі. Тим часом ефекту такого позитивного накопичення в телепатії не відбувається. Так само геть не позбавлений здорового глузду експеримент, коли ми пропонуємо в дослідах із телекінезом поворушити, скажімо, дзеркальце, розміщене на кварцовій нитці гальванометра, не одній особі, а ста чи ста тисячам таких осіб водночас. Якщо вони домовляться, що актами власної волі штовхатимуть дзеркальце ліворуч, то на Бога воно мусить зрушитися тим далі, що більше «атлетів телекінезу» беруть участь у експерименті, створюючи сукупну силу. Проте дзеркальце й не думає ворушитися.

V

Досі я дуже ескізно представив дві закономірності, що даються взнаки в історії екстрасенсорних явищ: їхню підпорядкованість духові часу й їхню невловимість. Завдяки такому підпорядкуванню ірраціональне таємне знання перетворилося у нас на раціоналізовану психотроніку, оскільки ці явища опинилися під такою опікою, яка в цю епоху користується найвищим соціальним статусом. Genius temporis87 також надавав цим явищам неначе летку оторочку інших, які згодом могли відшаруватися від ядра. Так було, наприклад, з магією sensu stricto88, так було згодом із «тваринним магнетизмом» і гіпнозом. Отой «магнетизм» помер начебто природною смертю, натомість гіпноз успадкувала медицина. Через невловимість цих феноменів ми не можемо їх немовби згустити, сконцентрувати, посилити так, аби вони відповідали мінімальним експериментальним критеріям, себто стали повторюваними й ізольованими від випадкового відхилення довгої серії, по суті, випадкових події.

З цього підсумку випливає гнітючий висновок, раніше заявлений як своєрідний прогноз на майбутнє. Я гадаю, хоча не зміг би цього довести, що упродовж найближчих 50–80 років нічого принципового в цій сфері не станеться. Це означає, що й надалі інтерес до проблеми коливатиметься, то збільшуючись, то зменшуючись, що нові дослідницькі методики, які прозирають в суто природничих дисциплінах, надалі входитимуть у цю сферу, проте й надалі даватимуть неоднозначні результати, іноді породжуючи більше надій, а іноді посилюючи скептицизм, але тут, вочевидь, нічого вирішального досягнуто не буде, нічого не вирішиться, а тому ця гора й надалі у важких пологах народжуватиме мишу. Іншими словами, я вважаю, що практичний ефект від дослідження виявиться близьким до нуля, і що також у рамках теорії він буде не набагато кращим. Все залишатиметься в напівмороку й у сутінках, на межі визнання наукою й викидання з неї, а водночас, звісно, лунатимуть пихаті обіцянки хуткого успіху, чудового прориву, що власне наближається, надзвичайних відкриттів, дуже корисних для різних сфер життя, проте й надалі все це увінчуватиметься поразкою, яка не буде ні оста­точною катастрофою, ні перемогою, а в шахах має назву пату.

Однак ця антиципація споглядає на маневр, бо з нього невідомо, чи передбачуване тупцяння на місці означає складність у доведенні істинності парапсихології, чи її хибність? Гадаю, це може означати і те, й інше. Адже надзвичайно складно остаточно довести, що щось відбувається або навіть мінімально не відбувається, якщо (а саме це ми маємо з парапсихологією) воно рішуче суперечить майже всьому масивові наших базових знань. У фальсифікаційній частині альтернативи наше життя ускладнюється тим, що наукові закони завжди наближені до реальних подій, а іноді вони майже тотожні з дійсністю. Але навіть тоді не можна стверджувати, що цей «близький контакт» у СЬОГОДНІШНЬОМУ ФОРМУЛЮВАННІ є ДОСТОТУ ОСТАТОЧНИМ збігом між теорією та фактами. Це пов’язано як із самою природою наших теорій, так і з тим, що вони охоплюють як факти. Це означає, і ця річ не має нічого спільного з конкретним питанням парапсихології, що навіть якщо ми коли-небудь досягнемо якоїсь «вершини знання», тобто якщо створюватимемо такі теорії, які вже не зможуть бути точнішими, не буде жодного способу, за допомогою якого цей факт — досягнення кульмінації знання — можна буде остаточно довести.

У верифікаційній компоненті все так само погано, позаяк завдання, щó є доказом існування парапсихологічних феноменів, роїться від колізій між нашим точним природним знанням і постульованим його узгодженням із цими феноменами. Спробую показати, що ці колізії не тільки не мають тенденції до послаблення, але, навпаки, посилюються і зараз є більш дошкульними, ніж були якихось тридцять чи сорок років тому. Саме це дає змогу ранжувати парапсихологічні явища за ступенем наростаючої суперечності між ними та твердженнями науки. Список, який, зрештою, не претендує на повноту, виглядає так:

1. Телепатія мала би бути екстрасенсорним переказом інформації від одного мозку до іншого. У передачі може бути задіяно більше розумів. Позаяк такий переказ передбачає існування міжмозкового зв’язку та здатності, характерної для одного мозку, знаходити інформаційно-релевантні дані в іншому, то апріорі здається неймовірним, аби такий зв’язок і такий пошук даних (тобто information retrieval89 у термінах інформатики) могли матеріалізуватися у різних телепатів різними способами.

Адже завдання підготовки екстрасенсорної комунікації, завдяки якій переказ властивих даних одразу би потрапляв до властивого мозку, таке потворно складне, що ми не в змозі навіть приблизно визначити один метод його реалізації, а тим часом дані спостережень начебто свідчать, що різні телепати реалізують це по-різному. Іноді комунікація відбувається на мовному рівні, а інколи на екстралінгвістичному — до прикладу, безсловесними символами чи зображеннями, або також на глибоко тілесних (тобто пропріоцептивних) відчуттях; одного разу телепат контактує з розумом близької йому особи, а іншого — незнайомця, одного разу передача відбувається на коротку відстань, а іншого розміри відстані не мають значення для переказу. Таким чином, ішлося б не про одне завдання, а про цілий їх набір, адже мати перед тобою когось, щоб прочитати його думки, це наче вже тримати в руках закриту книгу, натомість знати лише те, що хтось у світі знає розшукуваний факт, це наче знати лише те, що правильна книга є в одній із мільйонів земних бібліотек. Як можна ототожнювати такі різні завдання? Отож, це мовби так, наче загал людей узагалі не вміє літати, утім дехто з-поміж них таки на це здатен, але до всього кожен із них чинить це по-своєму: один, як птах, інший, як ракета, ще хтось, як гелікоптер, а бува, що як реактивний літак тощо. А прецінь завжди буває так, що чим складніше завдання, то менше методів його вирішення. Тим часом, згідно з даними парапсихології, те, що ми вважаємо неможливим, можна не тільки зробити, але ще й багатьма різними способами, причому кожен із них суперечить нашим знанням інакше, ніж усі інші! Це означало б, що наше знання полягає не в ОДНІЙ помилці, а в їхньому величезному комплексі, що відтак його хибність багатогранна, ба навіть всеосяжна!

Тож конкретно треба собі усвідомити різницю між тим, що здається до неможливості надзвичайним для неосвіченого розуму, і для науки. Для аматора спонтанне «зростання» на його очах розбитої склянки було б чимось надзвичайним, проте це не було би аж таким дивом, яким він вважає воскресіння Лазаря. Для вченого, однак, немає принципової різниці між цими двома явищами, оскільки вони однаково неприйнятні, як потужні порушення законів термодинаміки. Дослідникам парапсихології 1930-х років, які нічого не знали про термодинамічні обмеження передачі інформації, здавалося, що читати думки живої людини завжди набагато легше, ніж читати пам’ять покійного. Перше такі дослідники, як Макс Десуар, вважали явищем, яке в принципі можна науково пояснити, і в БУДЬ-КОМУ ВИПАДКУ, тоді як друге, на їхню думку, могло би довели існування потойбічного життя. Тому в кожному конкретному випадку вони намагалися з’ясувати, чи можуть дані, отримані від телепата, бути відомі бодай одній живій людині, чи їх міг знати лише покійний. Однак, згідно з сучасним станом знань, складність першого та другого завдань може бути за певних обставин однаковою. Припустімо, хтось із живих знає той факт, про який ми запитали телепата. Десуарові здавалося, що коли шукана інформація міститься в мозку живої людини, то отримати її телепатичним способом буде набагато легше, ніж дістатися до неї, якби хтось забрав її в могилу. Що ж, це не конче так. Ситуація виглядає таким чином: телепат мусить дістатися до певного спогаду, який застряг у пам’яті невідомої людини. Спершу він повинен знайти цю людину за допомогою екстрасенсорного зонду серед мільярдів мешканців Землі, а відтак мусить перетрусити його пам’ять, щоб, знайшовши інформацію, переказати її дослідникові. Іноді між питанням, що лунає з уст експериментатора, і відповіддю телепата не минає навіть однієї хвилини.

Отож, такий подвиг із погляду теорії інформації — це справжнє диво. Навіть сканування мільярдів мізків зі швидкістю світла триватиме години, коли зважити, що кожен мозок потрібно ж бо досліджувати для отримання даних зосібна. Якщо каузальний процес (а таким є оте зондування) триває зі швидкістю, більшою, ніж швидкість світла (оскільки швидкості світла не вистачає), то це диво не менше й не більше, ніж читання пам’яті мертвих. Не може бути й мови, щоб телепат міг сканувати мільярд мізків водночас. Адже ми знаємо, що незалежно від того, як це відбувається, психічні процеси підлягають законам теорії інформації. Психіка є каналом передачі з певним обмеженням пропускної здатності, з байтовим діа­пазоном обробки даних за одиницю часу тощо. У відповідь на це можна почути, що телепат геть не мусить поратися з проблемою наведення мозку на інший мозок, себто ідентифікацією розшукуваного, або також проблемою добору даних (information retrieval), оскільки зв’язок між психіками відбувається таким коротким замиканням, у якому обмеження, що накладаються законами про інформацію, не чинні. Це, щоправда, аргумент уже вчорашнього дня, адже, як уже було сказано, ми знаємо, що психічні процеси зазнають тих самих термодинамічних обмежень, що й нервові (периферійно-сенсорні), але пригальмуймо на мить це наше знання. Особа, яка висловила такий аргумент, не усвідомлює, що нам необхідно розгадати ДВІ загадки, а не одну; перша — це механізм ТИПОВОГО ТЕЛЕПАТИЧНОГО АКТУ, а друга — його надзвичайна унікальність серед людей. Це дві різні речі, бо ж ми всі могли би бути телепатами, а попри це надалі не знати механізму явища так, як воно зазвичай буває. Якщо деякі психіки можуть вступати в контакт, звільняючись від універсальних законів природи, то чому не всі? Можна, своєю чергою, почути, що йдеться про індивідуальні відмінності, аналогічні до різниці в інтелекті, талантах тощо. Але кожна нормальна людина має розумові функції, ПОСИЛЕННЯ яких є підґрунтям творчих талантів або геніальності в окремих індивідів. Натомість норма телепатичних талантів у кожної нормальної людини дорівнює нулю.

Різниця між телепатом і пересічними людьми має або фізичний, або нефізичний характер. Якщо це фізична різниця, що стосується матеріальної структури мозку, то природа телепатичного спілкування також має бути фізичною, а отже, підкоряється законам передачі інформації. Як же інакше? Як же би те, що є фізичним («орган мозку» телепата), НЕ мусило підкорятися законам фізики? Якщо ж ми визнаємо, що ця різниця НЕ Є ФІЗИЧНОЮ, то ми переходимо з нашого світу до потойбічного, де все вже можливо. Але тоді ми повинні назавжди відмовитися від наукових способів дослідження телепатії, так само, як ми утримуємося від інформаційного вимірювання сопричастя святих. Отаке reductio ad absurdum90 надто сильного постулату.

Мої міркування зводяться до такого припущення: що б не відбувалося, у ньому не може міститися суперечності, тобто, що телепат не може водночас підкорятися й не підкорятися законам Природи. Якщо він підкоряється цим законам, то не може миттєво знайти у світі потрібні йому дані, без огляду на те, вони містяться в живому мозку, чи в мозку, який перетворився на прах. Не може, бо з погляду фізики це однаково неможливо в обох варіантах. Ці неможливості годі ГРАДУЮВАТИ. Воскресіння дорівнює неможливості зчитування пам’яті в дезінтегрованому мозку, а вона дорівнює неможливості порушення термодинаміки та рухові з будь-якою швидкістю, вищою за світлову. Те, що ніколи не трапляється, ніколи не трапляється, і квит.

Тому телепатію треба вважати природним явищем, а отже, необхідно визнати, що більшість тез про обставини отримання інформації телепатами криються в помилковості експериментів і спостережень. Тож я стверджую, що, принаймні, частина отих завдань, які телепат нібито вирішує за парапсихологічними протоколами, є фікцією, що насправді не відповідає нічому, окрім як хибному тлумаченню подій. Миттю подумки дістатися до певної людини, знайшовши її серед мільярдів інших, фізично неможливо, отже, абсолютно неможливо призвести до вихоплення конкретних даних із голови цієї людини, так само, як ніби хтось проводить магнітом над мільярдами порошинок і вловлює кілька залізних ошурків, що застрягли у них. Мінімальний час для таких пошуків можна сьогодні приблизно полічити, незалежно від ментального механізму, який використовує телепат, оскільки ми знаємо граничну ефективність БУДЬ-ЯКОЇ передачі інформації та БУДЬ-ЯКОЇ обробки даних, так само, як ми знаємо граничну ефективність енергетичних машин, яку ніколи не подолають жодні машини майбутнього. Той факт, що ми досі не знаємо механізмів кодування пам’яті, які уживає мозок, не має істотного значення, оскільки йдеться про ВЕРХНЮ МЕЖУ досяжної ефективності, а не про конкретний функціональний шаблон мозку, логічного автомата чи іншого інформаційного пристрою.

Таким чином, ми знаємо що саме з певністю неможливо телепатично досягти, якщо хочемо пояснити це раціонально. Проте сфера телепатії, навіть звужена подібним чином, все ще містить низку зав­дань, які ми не можемо розгризти. Проте все це парапсихологічні завдання, які найлегше реконструювати та зрозуміти.

2. На другому місці в списку наростаючих колізій між обговорюваними явищами та науковими знаннями я ставлю телекінез. Жоден передавач будь-якого типу енергії не може чинити дію, дужчу за його власну потужність, потужність, встановлену в ньому, як сказав би технік. Якби він чинив дію, більшу за інстальовану потужність, це означало би, що він або функціонує як СПУСКОВИЙ пристрій, тобто лише запускає дію, а енергію для її виконання забезпечує ОКРЕМЕ ДЖЕРЕЛО, або що він порушує закони збереження енергії. Що ж, усі наші знання ґрунтуються на законах збереження енергії. Ми не виявили нічого ні на Землі, ні в Космосі, що б їх порушувало. Тому ми схиляємося до тригерного варіанту. Але звідки власне береться енергія? Незалежно від того, яким було би її конкретне джерело, під час експерименту можна було би виявити потік цієї енергії й її втрату в іншому місці. Я ніколи не чув про щось подібне. У парапсихології якось ніхто не постулював, що телекінез має працювати, як тригер, приміром, що «духовний атлет» має активувати актом волі капсуль атомної бомби. Це виглядає неможливим, оскільки власна потужність мозку складає кілька ватів, тож її не вистачає навіть для того, щоб зігнути шпильку, а тимчасом на Заході якийсь ізраїльтянин демонструє згинання актами волі виделок. Це здається абсолютно неможливим, тож ці шоу мають бути шахрайством.

Залишається ще «мікротелекінез» як дистанційна дія власної сили мозку. Про варіанти зі спробами зрушити з місця струну гальванометра ми вже згадували: вони не дали позитивного ефекту. Натомість, ми чули про зміни в динаміці елементарних частинок, спричинені актами волі спостерігача. І це теж я вважаю неможливим з таких міркувань. Якби це могло трапитися, то можна було б очікувати ненавмисної фальсифікації результатів експериментів у лабораторіях тими фізиками-атомниками, які дуже зацікавлені в конкретних результатах власне впроваджуваного експерименту. Прихильники однієї теорії отримали б один тип результатів, а супротивники цієї теорії — інший тип результатів, позаяк кожна сторона по-різному переміщала би шляхи елементарних частинок, що пересуваються в досліджуваному полі. Щоправда, не всі наділені телекінетичним талантом, але складно припустити, що множина фізиків взагалі не перетинається з множиною «духовних атлетів». Тим часом нічого зі сказаного не відбувається. Отож, найімовірніше за все, «мікротелекінезу» також немає серед реальних подій.

3. Наступне вище за ступенем колізійності між даними науки та даними парапсихології — це ясновидіння, принаймні, в деяких зі запротокольованих випадків. Оскільки неможливо врахувати увесь репертуар досягнень, постульований актами ясновидіння, скажемо конкретно, що йдеться про здатність знайти особу, світлину якої показують ясновидцеві. Та особа може перебувати в іншій кімнаті чи на іншому кінці світу, може бути живою чи мертвою, перевдягненою чи прооперованою, що змінило її до невпізнання, вона може бути літнього віку, хоча на світлині зображена дитина тощо. Уже з цього переліку зрозуміло, що знову ж таки йдеться не про якесь одне завдання, а про цілий набір завдань, які годі звести одне до одного, отже, таких, що не може бути одного й того самого способу вирішення їх усіх. Між тим, названі відмінності начебто не повинні викликати особливих труднощів у справжнього ясновидця. Отже, як він це робить? Прошу лишень, заради Бога, не казати про «психічну енергію», яку випромінюють запропоновані для ідентифікації світлини, бо це казочки для маленьких дітей. Раціоналізація таких досягнень передбачає хибність наших фундаментальних поглядів на сутність причинності, на співвідношення часу і простору, на природу всіх реальних процесів, як біологічних, так і фізичних, одним словом, щоб акцептувати й засвоїти ясновидіння, наука мусила би спершу переінакшитися від самих підстав, щоб від неї не залишилося каменя на камені. Це фатально, але нічого не вдієш: ясновидіння, схоже, не лише вимагає впровадити іншу науку, ніж та, яку ми маємо в своєму розпорядженні, але інший тип світу, а саме якийсь тип дуже детермінованої реальності, в якій не гине жоден слід, в якому не відбувається розсіювання енергії, не діє комплекс законів збереження енергії, і не чинна засада принципової невідновлюваності подій у міру, яка прямо пропорційна зростанню давності цих подій. Наскільки нам відомо, на землі та в небі немає нічого матеріально викривального, що пов’язувало би стару миттєву світлину малої дитини та рештки похованого під деревом у лісі старого чоловіка, яким ця дитина стала через сімдесят років. Усі за­чіпки, зв’язки, сліди мусили давно розпорошитися до невідтворюваності. Йдеться про процеси, які, безумовно, є незворотними згідно з другим законом термодинаміки та безліччю інших законів, що є епохальними для наших знань.

Завершуючи список, скажу лишень для уточнення, що не сподіваюся жодних проривів у парапсихології навіть і через вісімдесят років, оскільки упродовж цього часу навряд чи станеться бодай одне революційне відкриття, ані навіть така ґрунтовна реконструкція всієї науки, що безумовно необхідна як передумова для охоплення вищезгаданих явищ (скажімо, тільки телепатії) методами раціонального пізнання. Вважаю, що навіть ста років тут замало. Просто відсутня жодна узгодженість, відсутні жодні галузі, які б накладалися між знаннями, що ми накопичили упродовж багатьох століть зусиль, узаконених незліченними відкриттями також технологічно, настільки явно ефективними, і тими знаннями, які необхідні для засвоєння парапсихології. Саме тому теперішню і майбутню ситуацію вважаю еквівалентом пату в грі в шахи.

Альтернатива вищесказаному зводиться до визнання, що все, заявлене як парапсихологічний симптом, становить результат колективного шахрайства, фальшування протоколів, статистичних таблиць, спостережень і подібних переступів, у яких беруть участь особи з незаплямованими намірами та значними науковими досягненнями в ролі залучених до справи дослідників. Отже, це ситуація, далебі, складного вибору між звичайним шахрайством у науці чи дивом у науці. Нам наче кажуть, що ми ПОВИННІ обирати між тезою, що сонце зроблене з буряків, і тезою, що сонце зроблене з соломи, tertium non datur91. Тому ми повинні або відмовитися від будь-якої довіри до людей науки, які працюють на цьому фронті, або ж до самої науки майже цілком. Так виглядає короткий виклад логічно реконструйованої головної дилеми парапсихології.

Як я вже сказав, сучасна наука аж ніяк не пасивна супроти парапсихології. Основний аргумент проти природи парапсихологічних явищ, яку приписують їм прихильники, — еволюційний. Щодо факту, що користь від дару ясновидіння для виживання має бути величезною для будь-якого виду, не може бути жодних сумнівів. Яка користь від органів чуття, коли володіючи ясновидінням можна миттю адаптуватися до умов навколишнього середовища? Користь від телепатії також мусить бути величезною, хоча, ймовірно, меншою, ніж від ясновидіння.

Міркувати тут треба таким чином. Спершу основним завданням двостатевого розмноження є пошук самців і самок одного виду. Щоб полегшити й уможливити такий пошук, еволюція упродовж мільярдів років роботи розробила багатий репертуар спеціальних сигнально-викличних технік, наділивши тварин спеціалізованими органами, зовнішнім виглядом тощо, й усе це вкупі виявилося б геть непотрібним, достоту змарнованим зусиллям, якщо б вони могли контактувати телепатично. А отже, сама нечувана кількість сигнальних органів, властивих тваринному світу, від комах до антропоїдів, свідчить проти телепатичного функціонування між ними телепатичного зв’язку. Він не може проявитися у тваринному світі навіть частково, адже те, що було б навіть дуже малим талантом, природний добір позитивно посилив, тобто інтенсифікував, концентрував і закріплював упродовж сотень мільйонів років його еволюційної дії. Тож еволюційний аргумент стверджує, що коли телепатія й існує, то вона мусить бути функцією лише високорозвиненого мозку, оскільки інші задіяти її не здатні. Але знову ж таки, якби це був корелят позалюдського чи людського інтелекту, також вистачало би часу для позитивного добору. Телепатія на антропологічному рівні передбачає особливі переваги для виживання лише після розвитку мовлення, бо що ж то за переказ думок, коли немає жодних думок для передачі, а без мови не може бути логічно впорядкованого мислення. Що ж, мова сформувалася щонайменше кільканадцять, а точніше кількадесят тисяч років тому, тому було вже достатньо часу, щоб далися взнаки наслідки природного відбору. Навіть поступ цих талантів упродовж історичного періоду 10–13 000 років мав би бути помітним, про що ми абсолютно нічого не знаємо. Отже, схоже, що це справді успадкована риса, але така, що не підлягає природному відборові. Що ж то може бути за риса? Мабуть, лише така, що загалом не визначає ні телепатії, усвідомлюваної як переказ думок, ні ясновидіння, усвідомлюваного як екстрасенсорне пізнання навколишнього середовища. Звідси неминуче напрошується висновок, що ті властивості парапсихологічних явищ, які викликають наш найвищий інтерес, є чимось випадковим для них, як це ілюструє наступний приклад.

Існування гравітаційних хвиль в сучасній науці залишається гіпотезою яку незмога ні підтвердити, ні спростувати. Але, найімовірніше така дихотомія наявна: або ці хвилі реально існують, або не існують, і це питання буде вирішене в майбутньому. Натомість, аналогічна дихотомія не застосовна в кожному загадковому випадку. Може трапитися так, як у випадку філософа-неандертальця, який сказав собі, отримавши від мандрівника в часі радіоприймач: «Або в цій скриньці сидять крихітні люди, або ніхто зі мною звідти не розмовляє, бо це лише закріплений чаклунством голос». А тим часом ні одне, ні друге: людей у скриньці й справді катма, проте вони промовляють із неї, от лишень перебувають десь у геть іншому місці. Ось простий приклад незастосовної (й тому хибної) дихотомії. Якби цей неандерталець і його одноплемінники нічого не робили, а тільки ганялися за тим голосом, намагалися висмоктати його зі скриньки, встановлювали на нього пастки, ловили до порожніх горіхів тощо, то, звісно ж, вони би могли отак тисячу років змагатися зі загадкою, проте ні на волосок не зрушити її розв’язання з місця. Тож гадаю, що можливо ми все ще беремося за парапсихологічні явища цілком хибно. Ми женемося за чимось вторинним, за побічним ефектом, бо шукаємо суть таємниці там, де її немає. А де б вона мала бути? Поза отими явищами, що є наслідком, а не причиною, згідно з наступною аналогією. Щоб розгадати таємницю радіо, вочевидь, потрібна теорія, але це теорія електромагнітного поля Максвелла [James Clerk Maxwell, 1831–1879], а не теорія акустичних хвиль. Досліджуючи те, що лунає з радіо, ви ніколи не дійдете до теорії Максвелла. Натомість, вивчаючи явища електромагнітного поля, ви дійдете в якості побічного ефекту до техніки радіопередачі. З погляду зору самої теорії акустики те, що робить радіо, здається істинним дивом. Акустичні теорії не мають нічого спільного з причинними механізмами цього явища. Тож, можливо, варто відійти від нього якомога далі, зайнятися загальною теорією систем ув її розділі, присвяченому укладам, частково ізольованим від оточення, але здатним до інформаційного зворотного зв’язку. Можливо, варто зайнятися базовими категоріями теорії ігор, із категоріями рандомності, стохастичності й ергодики на чолі, позаяк саме з цієї царини ми запозичуємо статистичні мірки для калібрування та виявлення парапсихологічних проявів. Можливо, краще розраховувати на допомогу тільки того покоління комп’ютерів, які зможуть моделювати функції людського мозку різними способами. Можливо, у ході таких досліджень ми зламаємо та зруйнуємо основні та непорушні сьогодні поняття, а також опозиції, як от опозицію між цілковитою випадковістю та детермінованою причинністю. Можливо, ми прорвемося, ідучи цим шляхом, до такого рівня явищ, де ці категорії вже доведеться замінити якимось зовсім іншими, а саме такими, що не допускають названого взаємного виключення (порядку та випадковості). Зрештою, подібне сталося (щоправда, у значно менших масштабах) у фізиці, коли вона перетворилася з класичної на квантову.

Тому я вважаю (підводячи підсумок), що коли парапсихологічні явища насправді існують, то для того, щоб таку реальність освоїти, нау­­ці насамперед доведеться перебудувати себе від підстав. А позаяк усе, що відбувається і відбуватиметься згодом у межах цих явищ, завжди залишатиметься недостатнім стимулом для поштовху в керунку такої тотальної трансформації всієї будівлі науки, водночас практичні й теоретичні міркування свідчать на користь того, що коли дійде до інкорпорування отих дивовиж у сферу науки, то це трапиться лише завдяки такій переміні науки, яка стане результатом поступу, не натхненного ні самою парапсихологією, ні тих, хто нападає на неї по усьому фронту. Наука, образно кажучи, у своєму невпинному пізнавальному зростанні нарешті досягне тієї висоти, з якої природа екстрасенсорних реалій розкриється, так би мовити, між іншим, побічно, даючи принагідний, а не ексклюзивний виграш, не той, про який ішлося на усьому шляху до нього. Принаймні, такі мої переконання в цьому питанні. Sed tamen potest esse totaliter aliter92.

Краків, жовтень [19]74 [року]

Зоряна інженерія

І. Зв’язок у космосі

У минулому десятилітті ми стали свідками появи нової галузі пізнавальної діяльності людини — футурології, а вже незабаром — її дискредитації, позаяк прогнози, спрямовані в майбутнє близько 2000 року, скандально розминулися з реальними подіями вже в першій половині 1970-х років. Футурологія не врахувала у своїх прогнозах ні екологічну кризу нашої цивілізації, ні енергетичну кризу, ні економічний крах найзаможніших капіталістичних держав, тому повсюдне розчарування її невдачею треба вважати природною реакцією. У цій розвідці я не маю наміру розглядати причини цієї невдачі, якими б значними вони не були. Радше я б хотів приділити трохи уваги питанню, яке начебто не має, або майже не має нічого спільного з футурологією, а саме: позаземним цивілізаціям, оскільки їхнє виявлення пролило б нове світло на подальшу долю людства.

Справді, американсько-радянський проект CETI (Communication with Entroterrestrial Civilizations93), який об’єднує переважно астрофізиків обох держав, можна розглядати як своєрідну «футурологію на іншому кінці шкали часу». Але, оскільки цивілізацію, котра існує серед зірок, можна помітити на астрономічній відстані лише тоді, коли її технологічна діяльність характеризується понадземним розмахом, тож коли ми балакаємо про космічні цивілізації, то маємо на увазі не всі існуючі цивілізації, а лише ті, які просунулися в розвитку далеко попереду нас. Таким чином, ми наче опиняємося в становищі дітей чи підлітків, що обговорюють діяльність дорослих; а оскільки з’ясування того, що роблять дорослі, насправді пока­зує молодим людям, які можливі життєві кар’єри чекають їх попереду, то й відкриття позаземних цивілізацій також стане внеском у знання про якнайбільш земні, наші власні майбутні долі.

Серед експертів CETI панує одностайність щодо двох і лише двох способів виявлення «Інших у космосі». Ми можемо дізнатися про їхню присутність або приймаючи надіслані ними сигнали, або помічаючи астрономічні симптоми їхньої несигнальної роботи. Що стосується взаємозалежності між космічним зв’язком і космотехнікою, то вона логічно зрозуміла. Встановлення такого зв’язку передбачає сигнальний намір відправників, оскільки йдеться про акт спілкування, а ніхто не спілкується, якщо не хоче. Однак космічна інженерія, або, як її зазвичай називають, зоряна інженерія, яку практикує високорозвинена цивілізація, не повинна передбачати намір спілкування.

Ця відмінність аж ніяк не тривіальна. Як засвідчують навіть найпростіші оцінки, доступна потужність передавачів, що дали би змогу налагодження міжзоряного зв’язку, мусить бути такого ж порядку, як потужність пересічної зірки розміром із Сонце, якщо сигнали надсилаються ізотропно, тобто, в усіх напрямках. Ця необхідна потужність спадає до крихітної частки зоряної, якщо передавач випромінює сигнали у чітко сфокусованому пасмі (анізотропно). Але зв’язок через такі добре сфокусовані канали передбачає попереднє розпізнавання одержувача відправником, тобто встановлення астрономічної адреси. Якщо адресат не знайдений, надсилання сигналів вузькими пучками — безнадійна справа. Шанс, що лист, написаний посеред Сахари і покинутий там, досягне адресата в Австралії чи Патагонії (бо його хтось доброзичливий підбере з піску, щоб переслати поштою), набагато більша, ніж імовірність надходження надісланого наосліп пучка сигналів до адресата — планети, не лише населеної, але й спорядженої приймальним апаратом, біля якого безугавно хтось чергує. Отож, якби зв’язок у космосі здійснювався лише або майже винятково анізотропно, ми могли б приєднатися до цієї мережі лише завдяки сприятливому випадкові, який поставив би Землю на перетині з каналом, що постав між двома цивілізаціями, які систематично спілкуються між собою. Сподіватися на такий корисний, проте малоймовірний збіг обставин як основу всього проєкту CETI не варто. З цієї причини зацікавлені астрофізики дотримуються вельми оптимістичної концепції щодо природи — а якщо відверто, то хотілося би сказати, щодо характеру! — відправників. Отож, вони припускають, що кожна цивілізація, яка має для цього технічні засоби, сигналізує про свою присутність, наче це є обов’язком для високорозвинених. Це ухвалене за замовчуванням припущення виглядає очевидним, оскільки астрофізики CETI вважають цивілізаційну щільність Космосу низькою, позаяк досі не вдалося отримати жодних згенерованих сигналів. Але ж не можна заперечувати також міркування про те, що високий рівень технологічної справності передбачає ізотропну передачу сигналів як по суті благодійну діяльність. Термін «благодійність» не пролунав у роботах CETI, але я його використовую, оскільки насправді йдеться про надзвичайну щедрість стосовно нерозвинених цивілізацій. Отож, кожна така доброзичлива цивілізація повинна активувати передавач із потужністю зоряних масштабів або лише трохи меншою, щоб інвестувати таку енергію в передавання сигналів без наявності конкретної адреси (ізотропне), а оскільки, згідно з теорією інформації, сигнали можна легко розпізнати власне як сигнали лише тоді, коли пропускну здатність каналу використовують незначною мірою, тобто, коли повідомлення передають із високою інформаційною надмірністю, відтак ця «благодійна» трансляція має бути величезним марнуванням ресурсів. Енергетичні кошти зв’язку становитимуть лише мікроскопічну частку зоряної потужності лише в тому разі, якщо адресати, знаючи взаємне розташування, спілкуються за допомогою добре сфокусованого, наприклад, лазерного або мазерного пучка. Отож, «благодійність» полягає в готовності ужити потужність, яка в мільйони разів перевищує необхідну для спілкування членів «космічного клубу». Для того, щоб ввести до цього «клубу» ще нерозпізнану цивілізацію, потрібні власне величезні затрати енергії.

Далебі, в Космосі мусили би панувати достоту досконалі міжцивілізаційні стосунки, якщо порівнювати їх із міжнародними на Землі, якби там повсюдно зобов’язувало таке правило великодушного альтруїзму, як геть марнотратливої безкорисливості. Як відомо, заможні країни Землі переказують менше одного відсотка свого національного доходу в рамках надання допомоги нерозвиненим, та й то в форті благ, кошти яких частково повертаються донорам. Якби аналогічне співвідношення було чинним у Космосі, жодна цивілізація з потужністю, меншою, ніж сонячна в квадраті (тобто близько ста сонць) навіть не подумала би запустити передавач, що працював би навсібіч. Як слушно зауважив один відомий радянський астрофізик, питання виявлення сигналів виглядає достатньо простим, бо ми за мовчазною згодою поклали обов’язок сигналізування на всіх тих, хто має для цього матеріальні ресурси. Тож варто собі усвідомити, що цивілізаційна щільність Галактики може бути відносно високою, попри те, що водночас у ній переважає радіотиша, якщо судити з нашого досвіду приймачів сигналів.

Крім того, носієм інформації не конче мусять бути радіо чи світлові хвилі. Неможливо заздалегідь виключити випромінювання частинок, навіть якщо воно буде технічно складним, а тому недоступним для нас станом на зараз. Тепер астрофізики кажуть про можливості лазерного зв’язку, але, певна річ, вони не казали про це кілька років тому, коли ми ще не знали принципу роботи лазера. Можливо, існують техніки, ефективніші в спілкуванні, ніж лазерні, і цивілізація, яка ними володіє, вважає, що замість того, щоб витрачати ресурси на встановлення зв’язку за допомогою примітивної з її погляду техніки, краще дочекатися, поки потенційні одержувачі самі винайдуть досконаліші техніки.

Подібні дилеми спонукали радянського астрофізика Кардашова [Микола Кардашов, 1932–2019] постулювати міжгалактичний зв’язок. Вища цивілізація не знає, до якої з зірок власної галактики надсилати сигнали, оскільки зірки з населеними планетами, без сумніву, становлять мізерну частку сукупності всіх зірок. Натомість кожна зовнішня галактика є ціллю, трохи більшою за цятку, тому може краще надсилати виклики іншим галактикам, розташованим на відстані щонайменше мільйона світлових років. Щоправда, і тут потрібна достоту зоряна потужність, аби сигнал «пробився» крізь усе туманнісно-зоряне природне випромінювання. Ба більше, міжгалактичний зв’язок не можна розглядати як космічний двосторонній зв’язок, оскільки тут гасло відокремлене від відповіді, принаймні, мільйоном років. Що можна повідомити в розмові, якій притаманний власне такий темп постановки запитань і відповідей? Мабуть, нічого більшого, окрім самого факту існування передавача повідомлення.

Неважко уявити собі аргументи, висунуті проти такого проєкту в вищій іншогалактичній цивілізації. Як же, скажуть його критики ентузіастові, ми маємо перетворити одну зі зірок поблизу нас на передавач, здатний до безугавного спрямованого випромінювання упродовж астрономічного часу, припускаючи, що сигнал буде прий­нято в кращому випадку через мільйон років? При цьому той сигнал і відповідь на нього будуть позбавлені для обох сторін будь-якої пізнавальної вартості, адже за час між передачею й отриманням відповіді на нього, тобто упродовж мільйонів років, кожна інформація мусить цілковито застаріти. Отже, чи варта ця галактична гра зіркової свічки?..

II. Міражі антропоцентризму

Цитована нами вигадана розмова ентузіаста міжгалактичного зв’язку з його критиком, природно, дуже спотворена антропоцентризмом. Поки ми залишаємося на Землі, поки проблеми, з якими маємо справу, є проблемами земної історії, отож цивілізації, хоча й однорідної, оскільки її створили біологічно й екологічно однорідні істоти, якими є люди, поки що не береться до уваги «антропологічний співчинник» цих проблем, це не конче мусить бути згубним для ефективності вирішень. Проте, вирушаючи у Космос, ми повинні з максимальною ретельністю й підозріливістю переглянути всі засновки нашого мислення, які є результатом локального, людського історичного досвіду. Простий приклад, запозичений із історії астрономії, продемонструє, яким значним може бути внесок отих наших неусвідомлених уявлень ув об’єктивну реальність спостережуваного Всесвіту. Отож, коли ми порівняємо між собою уявлення про найближчі до нас планети, Марс і Венеру, у тій постаті, як вони поволі консолідувалися в спостережній астрономії за останні сто років, ми помітимо явище, настільки ж дивне, як і несподіване. По-перше, обом цим планетам спостерігачі приписували властивості, максимально наближені до земних. Відтак щільність атмосфери Марса систематично завищували, а щільність атмосфери Венери — занижували порівняно з фактичним станом. Те ж саме стосувалося відсоткового вмісту кисню та водяної пари в атмосферах обох цих планет. Одним словом, планетологи діяли так, ніби вони цілком рефлекторно визнавали Землю як «еталонне тіло», на яке інші планети мали б бути дуже схожі, — тією мірою, якою вони схожі за такими астрономічними параметрами, як відстань до Сонця, маса тощо.

По-друге, в міру того, як чергові уточнення даних спостережень ускладнювало або навіть унеможливлювало усталення землеподібної природи обох названих планет, астрономи вдалися, знову ж таки несвідомо для себе, до іншого викруту — також геоцентричного за характером. Отож, у XIX столітті поволі почала консолідуватися думка про те, наче Венера була планетою, «молодшою», ніж Земля, і тепер представляє такий стан речей, який панував на Землі мільйони років тому, натомість Марс у аналогічному зображенні мав би бути планетою, набагато «старшою», ніж Земля, отже, представляє стан, який Земля досягне через мільйони років. Зокрема, Венеру розглядали як планету у фазі величезних вулканічних і тектонічних поштовхів, вкриту гарячими океанами, в яких кипить первісне життя, можливо, таке, що відповідає земному мезозоєві. Марс водночас був пустелею, що поступово втрачає останні залишки кисню та води, основним свідченням чого, за словами Скіапареллі [Giovanni Virginio Schiaparelli, 1835–1910], мали послужити канали, доказ героїчної боротьби марсіанської цивілізації з дедалі дошкульнішим браком умов для життя. Як ми бачимо, завдяки цьому три окремі небесні тіла, Венера, Земля і Марс, були об’єднані в логічно цільну систему, утворюючи послідовне і прозоре ціле, в систему переважно історичного характеру, оскільки вони співіснували в ній поруч, на трьох планетах, як минуле, теперішнє та майбутнє Землі. Особливо необхідно підкреслити той факт, що ця цілісна картина не була чиїмось окремим винаходом, але мислення планетологів спонтанно і неухильно схиляло їх до її створення та сприйняття. Як нам відомо, в сучасній планетології від цього образу не залишилося й сліду, оскільки він був неправдивим від початку до кінця. Земля ніколи не була в минулому схожа на Венеру і ніколи не буде схожою в майбутньому на Марс. Висновок, зроблений із цієї особливої астрономічної перипетії, стосується, либонь, не тільки розвитку планетології в її історичному перебігу, позаяк її значення має набагато загальніший характер. Цей висновок демонструє нам, що людина для того, щоб подумки охопити явища, які вивчає, використовує суму накопиченого досвіду з тієї простої причини, що вона не може послатися ні на що інше, крім цього досвіду.

Якщо вістря цього висновку ми скеруємо до проблеми CETI, то легко можемо накликати на себе численні підозри щодо антропоцентричних чинників, глибоко прихованих у наших гіпотезах стосовно космічних цивілізацій. Можливо, першим таким чинником є мовчазно схвалена експертами передумова безперервності цивілізаційного зростання. Це, по суті, необхідна для концепції міжзоряного зв’язку передумова, оскільки, якби цивілізації Космосу не посилювали енергетичної потужності, вони не змогли б здобути засобів для здійснення цього зв’язку. Ще кілька років тому думка про те, що експоненціальне зростання в сфері технологій може натрапити на якийсь непрохідний бар’єр, викликала серед експертів, принаймні, сумніви. Тоді радше панував повсюдний оптимізм щодо засадничої безмежності цього зростання. Попри те, що вплив різних криз, які нині нам дошкуляють (від енергетичної до економічної), ще не встиг об’явитися в мисленні фахівців, об’єднаних довкола проєкту CETI, я вважаю дуже ймовірним, що в цьому мисленні відбудеться достатньо потужний песимістичний поворот, а саме, що той відчутний нині бар’єр чи просто перешкоду в зростанні, яку ми відчуваємо на Землі, чимало експертів захочуть перенести у Космос, стверджуючи, що й високі цивілізації, мабуть, мають свої проблеми з марнуванням сировинних ресурсів, дефіцитом енергії, одним словом, вони можуть зважати на сонця так само, як ми зважаємо сьогодні на мегавати. Однак узагальнення на увесь Всесвіт розсудливого за інших обставин принципу «по Савці й свитка» може виявитися так само поквапливим і так само спотвореним антропоцентризмом, як згадані нами приклади побудови моделей Марса і Венери за образом і подобою Землі. Річ не в тому, щоб змінити колишній безмежний оптимізм щодо долі цивілізації на так само однобічний, безмежний песимізм, аби протиставити неминучість історичного краху безмежним можливостям розвитку, — обох цих крайнощів краще уникати власне тому, що вони є крайнощами. Необхідно радше видобути на поверхню всі оті замовчувані, неусвідомлені засновки, на яких експерти CETI будували свої образи космічних цивілізацій, що підтримують міжзоряний чи навіть міжгалактичний зв’язок, і тоді виявиться, що оті засновки насправді були на 180 градусів обернені до ситуації людства. Тим часом, коли людство просто робить те, що йому зазвичай доводиться робити, спонукане або змушене до конкретних дій усією його поточною ситуацією (причому, головний закид, який може висунути йому будь-який раціональний космічний спостерігач, зводиться до діагнозу, що людство реагує на свою екзистенціальну ситуацію мало ефективними, а тому неоптимальними, чи навіть явно марнотратними способами), то оті високі цивілізації Космосу, про які думали астрофізики CETI, мали поводитися відповідно не до того, що їм заманеться, а того, до чого спонукає їх історична ситуація. Отже, згідно з цією мовчазною, нібито самозрозумілою концепцією, ми мусимо перебувати під потужним поневоленням умов, на які не маємо жодного впливу, або дуже мало можемо вплинути; натомість «вони» мали би перебувати в королівстві повної, необмеженої свободи дій. Нам усе ще доводиться вибирати між альтернативами, кожна з яких має не тільки свої переваги, а й недоліки, ми часто опиняємося в ситуації вибору між меншим і більшим злом (наприклад, сьогодні це ситуація вибору, коли максимізація енергоефективності гостро суперечить інтересам збереження навколишнього довкілля), натомість «вони» більше не мусять обирати таким чином, позаяк подібні дилеми залишили в минулому раз і назавжди. Такі уявлення є проявом утопічного мислення, що нам нашіптує, що ми мусимо наполегливо працювати, щоб подолати наполегливу працю, себто людство прагне до золотого віку, коли взагалі не доведеться ні для чого працювати. Подібні роздуми змушують нас втямити, яка утопія, завуальована технічними міркуваннями, крилася в фундаменті гіпотез, запропонованих ученими асоціації CETI. Ця препарована, видобута на яву утопія каже нам, буцімто кожна цивілізація не тільки переходить до дедалі вищих рівнів технологічного контролю над своїм планетарним і навіть астрономічним оточенням, але водночас покидає зону, повну перешкод для розвитку, щоб, залишивши її у віддаленому минулому, здобути безмежно розширювану владу над своєю власною природою та над природою усього Космосу. Чому, однак, цього не трапляється на кожному відтинку шляху цивілізаційного розвитку, якому притаманні власні типові проблеми, а також їхні, можливо, альтернативні шляхи вирішення — невідомо. Хочеться сказати, що людській думці в майбутньому, а передусім у далекому майбутньому, властивий особливий комфорт, так наче перешкоди, які доводиться долати в ході історії, були самим лихом, нещастям і фатальним поворотом долі, а не невід’ємною частиною історії, а водночас пересторогою, що давало можливість для розвитку. Хіба ж не очевидно, що якби на початку антропогенезу на всій Землі панували справді райські умови, якби первісні людські популяції могли мати там усе без праці та соціальної організації, наша цивілізація ніколи б не постала? Тому ми можемо стверджувати, що у Всесвіті не існує нічого подібного до чудового гармонійного розвитку, ідеально вільного від колізій, безперервно експоненціального, який позбувається всіх дилем, як вибору між взаємовиключними шляхами та цінностями. А якщо так, то до усієї проблеми космічних цивілізацій варто би придивитися ще раз — із самого початку.

III. Від сфери Дайсона до технології «чорних дір»

Як було зазначено вище, максималістська спроба розглянути питання космічних цивілізацій вимагала би часу й зусиль, на які я не можу собі дозволити. Тому хочу обмежитися у своїх зауваженнях згаданим у заголовку питанням «зоряної інженерії».

Сказане досі мало лише визначити напрямок для подальших міркувань. Під «зоряною інженерією» ми розумітимемо, нагадаю, цілеспрямовану діяльність розумних істот (або їхніх творінь) такого розмаху, що вона стає помітною на астрономічних відстанях. Отож, шукаючи уявою технічні розробки, що характеризуються таким грандіозним розмахом, астрофізики CETI вигадали кілька доволі своєрідних, маю визнати, артефактів — штучних витворів, сировиною чи «напівфабрикатом» для яких мала послужити космічна матерія. Так, американський астроном Фрімен Дж. Дайсон [Freeman John Dyson, 1923–2020] є автором гіпотези про те, що високорозвинені цивілізації перебудовують свої планетарні системи з нуля, виробляючи планетарну субстанцію — величезну, порожнисту, тонкостінну сферу, звану сферою Дайсона, яка оточує їхнє власне сонце. Вони чинять це, щоб заповнити внутрішню, обернену до Сонця поверхню отієї тонкостінної сфери, яка отримує сонячне світло, цілковито уживаючи його для технологічних цілей. Таким чином, зірка, оточена сферою Дайсона, стає космічно непомітною, а її присутність можна виявити лише завдяки тепловій енергії, яку вона випромінює в навколишній простір, оскільки цей — тепловий — тип енергії є останньою фазою її цивілізаційного ужитку. А отже, каже Дайсон, у Космосі треба шукати тіла, які не світяться, а лише випромінюють теплову енергію, тіла з температурою близько 300 градусів Кельвіна: власне вони й є осередками високорозвинених космічних цивілізацій. Коли цій ідеї закинули безглуздість, Дайсон відповів, що він і сам бачить безглуздість такої позиції, тим не менш, сфери такого штибу, безумовно, будують, позаяк якщо річ можна побудувати, її обов’язково побудують: немає такого безглуздого започаткування, сказав Дайсон, за яке б не взялися якісь розумні істоти. Я не знаю, скільки умисної злостивості, а скільки бажання врятувати власну концепцію, було приховано в цій поставі. Може варто лише зазначити, що сфера Дайсона аж ніяк не є вирішенням проблеми неконтрольованого демографічного вибуху, оскільки, якою б великою вона не була, поверхня сфери Дайсона скінченна, отже, зазнає перенаселеності, як і кожна звичайна планета. Таким чином, будівництво сфери Дайсона, будучи фактично гігантським започаткуванням у сфері космічної архітектури, є також актом спорудження фатального сліпого завулку для кожної цивілізації, що експоненціально розмножується. Отже, мало того, що це нісенітниця в культурному розумінні; водночас ідеться про роботу, неефективну через обрану мету (здобути «новий життєвий простір»).