Привидуся ebook

Давидова О. С.

Привидуся : повість / О. С. Давидова ; іл. А. С. Шавлач — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2023. — 120 с. : іл.

ISBN 978-966-10-8798-8

Українське містечко, в якому мешкає Андрій із бабусею Аллою, окупували російські загарбники. Вони вбивають мирних людей, нещадно мародерять і при цьому запевняють, що прийшли нас «освобождать». Від їхнього свавілля потерпають не лише люди, а й привидка Явдуся, з якою Андрій заприятелював і назвав її Привидусею. Вона допомагає хлопчикові знаходити дрова, щоб бабуся могла приготувати на вогнищі їжу.

А відтак Андрій разом із Привидусею навіть умудряються передати ЗСУ таємну інформацію про розташування штабу ворога. Ось лише при цьому Андрій випадково розкриває таємницю того, хто така Явдуся насправді...

© Давидова О. С., 2023

© Шавлач А. С., ілюстрації, 2023

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023

Темна-темна історія

У темному-темному будинку в темній-темній кімнаті на темній-темній підлозі стояв чорний-пречорний ліхтар. А від чорного-пречорного ліхтаря по підлозі тягнувся світлий-пресвітлий промінь. Тим променем, швидко перебираючи лапками, біг круглобокий павук. Теж доволі темний. Він мав би бігти й далі направці, як йому вказував промінь світла, але чомусь звернув і зник у темряві. Андрій ухопив ліхтар і кружальце світла забігало по стіні, по стелі — розганяло темряву. Але павук десь подівся.

— Вимкни! Вимкни негайно! — полохливо загукала з сусідньої кімнати бабАлла. — Вимкни, бо зараз нам буде!

Андрій швидко засунув ліхтар під светр. Тепер у нього начебто було чарівне сяйливе черево, що тьмяно світилося. Андрій став водити туди-сюди ліхтарем під светром, пошепки промовляючи:

— Промінь чарівного пуза, розкрий секрет і висвіти таємниці! Піу-піу-піу! Піп-піп-піпп….

— Хі-хі-хі.

Андрій завмер. Це точно не він хихотів щойно. І, здається, не бабАлла. А більше в будинку нікого не було.

— Е-е-е-е… Піу? — несміливо перепитав Андрій.

— Піу-піу! Хі-хі-хі! — знову почулося десь в Андрія за спиною. Він рвучко розвернувся і завмер. Посеред темної-претемної кімнати мерехтіло блакитне сяйво. Схоже на димок, у глибині якого опадають дрібнюсінькі вогники феєрверку. Так, наче всередині цього диму вибухнула фосфорна бомба. Андрій колись бачив шматочки палаючого фосфору — вони так само красиво падали і були схожі на святковий феєрверк! А потім сусід боляче вхопив його поперек живота й закинув у погріб. Андрій тоді забився й дуже образився. А коли за добу він слідом за бабусею виліз із погреба, то побачив, що над селищем підіймалися чорно-сірі дими, деякі хати згоріли. Сусіди ходили й присипали лопатами купи, що димилися й страшенно смерділи. Фу. Добре, що зараз не смерділо. І вогники не опадали на підлогу. Андрій зробив крок убік. Димок посунувся за ним. «Може, це щось просвічує знадвору? Але ж вони з бабусею завісили тут вікна різними покривалами дуже щільно. Андрій ступнув два кроки ліворуч. Хмарка так само рушила за ним. Він відступив на крок назад. Із хмарки визирнуло обличчя й сказало:

— Ти бальними танцями займаєшся? А що за танець ми зараз розучуємо?

Андрій відскочив, перечепився через банки з консервованими огірками й гепнувся на підлогу.

— Хі-хі-хі! — противненько зареготала хмарка.

Андрій підхопився і рвонув в іншу кімнату, де на намощеній на підлозі постелі вже дрімала бабуся. Не вагаючись, пірнув до неї під ковдри.

— От і правильно. Спатки, — сонно промовила бабуся, щільніше накриваючи Андрія.

Він лежав під двома ковдрами ще й під пальтом і слухав, як стукотить його серце, так швидко-швидко: тук-тук-тук-тук-тук-тук. Коли стукіт трохи уповільнився, Андрій визирнув зі сховку, відсунув рукав пальта, яке лежало зверху — для тепла, покліпав. Суцільна пітьма. Навіть ліхтарик не світиться, який він впустив, коли біг. Хоч би не зламав його — бабуся ой як сваритиме! Але вставати й шукати ліхтарик не наважився. Щільніше загорнувся в ковдри, відчув, як зігріваються змерзлі пальці, зітхнув і заснув.

Удень воно якось видніше

На щастя, ліхтарик не зламався, а просто вимкнувся. Цим ліхтариком бабуся дуже дорожила: коли почалися обстріли, зникла електрика. Вони мали в запасі кілька свічок, але бабуся їх берегла й дуже економила. А цей ліхтарик колись Андрієві хрещений подарував. Він був класний! Ліхтарик тобто, а не хрещений. Хоча хрещений також класний: завжди хороші подарунки приносив. От цей ліхтарик, наприклад, міг працювати від батарейок або заряджатися від сонця, бо був із маленькою сонячною панелькою. Андрій перевірив, чи працює ліхтарик, і поклав його в шафку — пізніше віднесе на сонечко заряджатися, бо зараз накрапав дощ.

— Привіт! — блакитна хмарка заіскрилася просто перед Андрієм.

— Е-е-е-е… — промимрив Андрій і розвернувся в інший бік.

Хмарка плавно припливла до його обличчя. Андрій зробив кілька кроків убік. Хмарка рушила за ним. Андрій швидко обігнув хмарку й забіг в іншу кімнату. Хух — нема! Хоча… нахабна хмаринка просочилася крізь стіну і знову була поряд.

— Я-а-а… я нічого такого не бачу. Я просто сиджу й читаю…

Андрій узяв книжку зі столу й намагався зануритися в пригоди юних чарівників.

— Ось ти який! — почулося ображене.

І стало тихо. Але ненадовго: дверцята шафки моторошно зарипіли й почали повільно-повільно відхилятися. Так повільно-повільно-повільно: «ри-и-и-и-ип-рип-ри-и-и-и-и-ип-ри-и-и-и-и…» І раптом: «ХРЯЦЬ!» — голосно зачинилися. Андрій аж підскочив. І знову дверцята стали повільно-повільно, порипуючи, відхилятися. Хряць!

— Андрію, припини бахати буфетом! — гукнула бабуся.

— Це не… це не буфет, — відповів Андрій, а тоді повернувся до блакитної хмарки. — Припини!

— Припиню, якщо ти зі мною привітаєшся, — відповіла нахабна хмаринка й загрозливо захитала дверцятами.

— Ну привіт.

— Яке ще «Ну привіт!»… Маєш сказати: «Доброго ранку, Явдусю!» — промовила хмарка.

— Я не Явдусь. Я Андрій.

— Ти дурний якийсь! Я знаю, що ти Андрій! Це я — Явдуся! Явдошка. Явдоха, — промовила хмарка й перетворилася на напівпрозору блакитну дівчинку в довгій сорочці, з волоссям до плечей і з невеличкою квіткою над лівим вухом.

— Явдоха?

— Краще Явдуся. Я привид-дівчинка.

— Привид? Тобто дівчинка? Тобто привидниця? Нє, схоже на провідницю. Привдняша? Привиднеса? Е-е-е-е… Дуня-привидуня? О! Явдуся-привидуся!

— Привидуся? А мені подобається! — мовила вона й закружляла по кімнаті. — Явдуся-привидуся, Явдуся-привидуся! У-у-у-ух! — і зникла, розчинившись у повітрі.

Курячі танці

Андрій покліпав, подивився на книжку про чарівників, покрутив головою. Кімната була порожня і тиха. Андрій стенув плечима — точно здалося! Привидів не буває!

— Андрію! — напівпрозора голова просунулася крізь стіну й закліпала блакитними очиськами. — Там оті «вояки» ваших курей крадуть!

— БабАлло! Вони крадуть наших курей! — вигукнув Андрій і лише потім рвонув слідом за бабусею надвір.

По двору бігали два російські вояки й намагалися впіймати курей. Кури наполохано кричали й металися, в повітрі літало пір’я і… Явдуся-привидуся. Кури наче знущалися з солдатні — пробігали просто між ногами, вислизали з рук, били крилами по обличчю. А одному курка так замакітрила голову, що він гепнувся на землю й проїхав носом по курячках. «Ах ты!..1» — крикнув він, здійняв з плеча автомат і дав чергу по двору. «Та-та-та-та!» — і три курки впали на землю.

— Що ж ви коїте?! — загукала бабуся.

— Молчи, бабка! Ми вас освобождаем!2 — сказав другий росіянин, збираючи курей.

Бабуся щось довге промурмотіла (Андрій розібрав тільки «хай би вас грець побив») і, підштовхнувши Андрія, зайшла за ним у хату.

Андрій хотів тим куроловам крикнути, що його бабАлла — не якась там «бабка». Вона завжди мала красиву коротку стрижку — щоразу нову, і робила яскравий манікюр. А ще тричі на тиждень ходила в танцювальну студію — на бальні танці. У неї навіть була гарна сукня з блискітками, в якій вона виступала в танцювальній студії на Новий рік. Його бабуся — точно не «бабка». Правда, відколи в селище заїхали російські танки, бабуся сховала свої модні туфлі, спортивні костюми та джинси. Дістала десь із горища темну довгу сукню, старе, ще прабабусине, коричневе пальто і зав’язала голову сіро-зеленою хусткою. Ще й ходити стала якось наче зігнувшись. Андрій глянув на бабусю ще раз. І справді — вона стала схожою на старушенцію.

БабАлла поглянула на Андрія:

— А як ти дізнався, що вони курей крадуть? Ти ж наче був у дальній кімнаті? Там же вікон на цей бік нема.

— Е-е-е… Я почув просто… — Андрій не став уточнювати, що почув привидку.

— Ех… А я через цю стару хустку не тільки чухаюсь, а ще й недочуваю, схоже, — зітхнула бабуся й заправила під хустку прядку посивілого волосся. — А ти іншим разом не вибігай за мною, коли вони приходять. Зрозумів?

Андрій кивнув, а сам краєм ока дивився на привидуню — вона позад бабусі гойдалася на хмарці пари, що виривалася з носика чайника.

Монстр!

БабАлла дала Андрієві чашку чаю і жменю сушених яблук — більше ніяких ласощів у них не було. Адже з магазинів російські бандити розікрали все, що можна: і цукерки, і чипси, і батарейки, і шкарпетки. Залишилися лише порожні поламані полиці та вибиті вікна. А нові товари не завозили — їхнє містечко тепер в окупації. І їхати до них через російські блокпости з товарами для магазинів ніхто не стане — небезпечно, бо хтозна, що тим москалям у голову стукне. Та й не пустять росіяни товари сюди — заберуть відразу на блокпосту. І росія сюди від себе нічого не завозила. Навпаки: з першого дня окупації з механічного заводу чується скрегіт, гупання й рипіння, а з воріт весь час виїжджають вантажівки та фури — вивозять на росію із заводу все обладнання, всі станки, комп’ютери, навіть молотки і металобрухт. Бабуся, коли чується особливо гучне бухкання із заводу, щось довго і нерозбірливо бурмоче, та Андрій завжди розрізняє лише «шляк би їх трафив!» Раніше бабуся щось геть нерозбірливе й сердите мурмотіла. І одного вечора Андрій за нею повторив. Спершу бабАлла трохи розсердилася, а потім подумала-подумала й мовила: «Тут дитина, треба щось інше знайти». Узяла з полиці якусь книжку і виписала звідти купу смішних лайок. Типу «щоб тебе муха вбрикнула» чи «такий до діла, як свиня штани наділа». Тепер отак свариться. І навіть уже в папірець майже не підглядає.

Андрій обережно ніс повну чашку чаю в одній руці й мисочку з сушкою в другій. Добре, що двері були прочинені, він зайшов усередину…