Інспектор Дилема. Щось літає у повітрі ebook

Андрес Крістіна

Інспектор Дилема. Щось літає у повітрі

УДК 821.112.2+82-32+82-9

А 65

Андрес Крістіна

А 65 Інспектор Дилема. Щось літає у повітрі / Крістіна Андрес ; іл. Майке Тьоппервін ; пер. з нім. Олександри Григоренко. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2024. — 152 с.

ISBN 978-617-614-650-6

ISBN 978-617-614-469-4 (електронне видання)

Мешканці острівного містечка Піщане жили тихим і спокійним життям. Навіть занадто спокійним, вважав інспектор Піщанського відділку поліції Оле Дилема. Аж ось одного дня на острові стався справжній злочин — хтось підірвав касові автомати на щойно збудованій парковці. А це вже щось! Інспектор Дилема миттю застрибнув на велосипед, посадив на багажник поліцейського песика Цятку й помчав на місце злочину. Як би дивно не поводилися свідки, інспектор докопається до правди!

Переклад цієї книжки здійснений за підтримки Goethe-Institut в Україні.

The translation of this work was supported by a grant from the Goethe-lnstitut which is funded by the German Ministry of Foreign Affairs.

Усі права застережено. Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмової згоди правовласників.

Перекладено за виданням:

Inspektor Dilemma. Es fliegt was durch die Luft. Kristina Andres, Meike Töpperwien. Beltz & Gelberg, Weinheim Basel, 2023.

ISBN 978-617-614-650-6

ISBN 978-617-614-469-4 (електронне видання)

© 2023 Beltz & Gelberg in the publishing group Beltz — Weinheim Basel

© Видавництво «Книги — ХХІ», 2023

© Олександра Григоренко, переклад, 2023

1

Вікно кухні на Пляжній, 13 було широко відчинене. Інспектор Піщанського карного розшуку Оле Дилема вихилився звідти й смачно вкусив булочку з корицею. Неперевершено!

— Цятко, любий, ця булочка тебе з розуму зведе! — задоволено пробурмотів він з-під вусів, густо посипаних крихтами.

Цятка, маленький плямистий песик, старанно пісяв на живопліт. Він підбіг до вікна, впіймав булочку, яку кинув йому Оле, і поніс геть.

— Ще одну? — запитав себе Оле. На це запитання він дуже рідко відповідав собі «ні».

— Однією булкою ситий не будеш, — сказав інспектор і взяв ще одну.

За садом починалися короткі пласкі дюни, що переходили у вузький пляж, далі — море. Воно було сірим і гладким. До порту підходив пором. Старе місто в Піщаному було дуже затишним і приваблювало натовпи піших туристів. Щойно пором причалить, звідти висиплються яскраво вдягнені люди. Ласий Лео, відомий у місті кишеньковий злодій, уже напевне не міг дочекатися, щоб поцупити з якогось рюкзака гроші, прикрасу, пончик або бутерброд із ковбасою. Це повторювалося постійно: теплої пори Ласий Лео невтомно орудував на сонних вулицях Піщаного, наприкінці літа Оле його затримував, Лео повертався до своєї камери й зимував у міській тюрмі.

Усе більше туристів приїздили на автівках, і Піщане перетворювалося на суцільний затор. Щоб якось дати цьому раду, біля порту нещодавно збудували парковку — помітний здалеку кавалок бетону, що заковтував усі машини, аби виплюнути їх перед відплиттям порома.

На ґанку клацнули собачі дверцята — Цятка закінчив свою ранкову прогулянку.

Інспектор Оле Дилема понад усе любив дві речі:

1. Булочки з корицею.

2. Злочини.

Звісно ж, зсамі по собі злочини не були чимось хорошим, але Оле не уявляв більшого задоволення, ніж розгадувати їх. Та в заспаному містечку майже нічого не траплялося, хіба що кишенькові крадіжки час від часу, і винним в усіх випадках виявлявся Ласий Лео. Не підлягало сумніву, що булочок із корицею більше, ніж злочинів — по Оле Дилемі це було добре помітно, він з усіх боків був трошки кругленький.

Кишеня куртки задзижчала й завадила Оле взяти третю булочку. Замість булочки він узяв телефон.

— Інспектор Дилема, слухаю вас!

— Це Несперека, — почув Оле голос начальника.

— Що сталося, шефе? — інспектор дуже здивувався. Начальник поліції ніколи не дзвонив йому перед роботою.

— Сталося дещо серйозне! — повідомив Несперека.

Оле відразу спитав:

— Наскільки серйозне й де саме це трапилося?

— Їдьте на парковку! Тут стався злочин, — простогнав Несперека.

— Уже виїжджаю, шефе! — сказав Оле й ще довгих три секунди недовірливо дивився на телефон.

Справжній злочин!

Інспектор швидко ковтнув кави й кинувся до дверей. Коричневі крапельки стікали з вусів на його свіжу рожеву сорочку.

— Цятко! — покликав Оле.

Песик поперед нього прошмигнув на вулицю.

«Гр-рюк-к!» — грюкнули двері будинку.

«Гр-рюк-к!» — грюкнула кришка багажника Мінни, зеленого велосипеда інспектора, коли на ящик заскочив Цятка.

— Мінно, — скомандував Оле, — на парковку!

Мінна рушила. Вона їхала, звісно ж, не сама, бо була лише велосипедом, й Оле мусив добре тиснути на педалі. Його вуса й вуха Цятки тріпотіли на вітрі.

Оле, Цятка й Мінна пролетіли по всій Пляжній вулиці, повз маленькі затишні будиночки. Під вікнами пишно, наче це було останнє літо, цвіли запашні троянди. На парканах висіли гірлянди барвистих прапорців, нагадуючи, що наприкінці тижня в місті буде свято.

— Доброго ранку, інспекторе! — літня пані Свенсон стояла біля гаража й махала інспекторові гайковим ключем. Її мотоцикл лежав поряд, розібраний до гвинтика.

— Доброго-доброго! — привітався Оле на повному ходу. Він зазвичай зупинявся перекинутися кількома словами, та сьогодні не мав часу. Пані Свенсон тільки рота роззявила від здивування.

Будинки поволі змінювалися на дво- і триповерхові. ось уже Оле, Цятка й Мінна мали ділити вулицю з автівками.

Перед книгарнею Лілі Штучка розкладала на стійках листівки. Її руді кучері сяяли на сонці. Оле щосили натиснув на гальма.

— Лишенько, Оле! — вигукнула Лілі, побачивши інспектора, і заквапилася до нього. Скельця окулярів книгарки виблискували, веснянки на обличчі, здавалося, підстрибували.

Оле так захекався, що спершу не міг вимовити й слова.

— Сьогодні, мабуть, без детективу? — запитала Лілі.

Оскільки справжніх злочинів траплялося мало, Оле до чи після роботи часто заходив до книгарні й купував детектив. Або й два.

Оле взяв Лілі за руку.

— Справжній злочин! — прохрипів він.

— Убивство й душогубство?! — заінтриговано вигукнула Лілі. — Де?

— На парковці! Мені пора туди. Пізніше побачимося!

Оле знову схопився за кермо:

— Нікому ні слова, особливо пані Свенсон. Здається, вона щось запідозрила!

— Я — могила. В окулярах. Нічого не скажу! — пообіцяла Лілі. Вона дістала смачний хрустик із кишені кофти, почастувала Цятку та цмокнула його між вушками. Песик зітхнув. Лілі йому подобалася.

Мінна знову зірвалася з місця.

Лілі Штучка дивилася вслід усім трьом.

— Отже, на парковці! — радісно промовила вона. Її щоки горіли.

Оле, Цятка й Мінна звернули на наступну вулицю. Великий чорний бетонозмішувач проїхав небезпечно близько й підрізав їх. «ВАДА-БЕТОН» — прочитав Оле напис на машині.

— Дивися, куди їдеш! — сердито вигукнув інспектор.

За хвилину вони вже під’їхали до парковки. Цей кавалок бетону був найбільшою й найогиднішою будівлею в місті. Оле припаркував Мінну на вулиці.

2

Є кілька запитань, надзвичайно важливих для розслідування злочину. Оле назвав їх «Магічна сімка». Він сам вигадав ці запитання, і працювали вони чудово.

1) Що сталося?

2) Із ким це сталося?

3) Чому?

Це найкаверзніше запитання з усіх. Відповідь на нього зазвичай приводить прямісінько до злодія чи злодійки, іноді лиходіїв буває кілька.

4) Чи є речові докази, сліди, зачіпки? (Чи злодій щось залишив на місці злочину?)

Наприклад, Ласий Лео, кишеньковий злодій, страшенно любив пончики й часто лишав на місцях своїх злочинів — точніше кажучи, у рюкзаках туристів — цукрову пудру та плями від повидла.

5) Чи є свідки? (Чи хтось щось бачив?)

6) Чи є підозрювані? (Хто б це міг бути?)

7) Коли будуть булочки з корицею?

Регулярне повторення запитання № 7 гарантувало, що Оле з Цяткою мають досить сили вести розслідування.

Оле відкрив кришку велосипедного багажника. Як же чудово вона скрипнула! Для інспектора це був один із найпрекрасніших звуків у світі. У багажнику зберігалося необхідне для розслідування спорядження: лупа, записник, ліхтарик, пакети для речових доказів, коробка сухого корму для Цятки, галетне печиво, дощовик, намет, гумові чоботи, беруші, пачка пластирів, синя мигалка на батарейках, блютуз-сирена, складаний ножик, теплий плед, сірники й фотокамера з телеоб’єктивом. На самому дні лежало суперлегке пірнальне спорядження. На додачу ще гаманець із дріб’язком, щоб заплатити за туалет чи булочки з корицею. Оле стежив, аби його спорядження не припадало пилом, навіть якщо мало ним користувався. Інспектор узяв лупу, записник, гаманець і порозпихав усе по кишенях куртки.

З парковки віяв прохолодний вітер.

«Ага!» — Оле зупинився і зосередився на повітрі, втягуючи його носом. Пахло вологим бетоном, вихлопними газами, горілим пластиком і — несподівано — цибулею, хоч і дуже слабко. А це вже інтрига!

На першому поверсі стояли три касові автомати, що зараз скидалися на пензлики, якими бавилися малі діти. Автомати похилилися і були геть розкурочені вгорі. Очевидно, що хтось їх підірвав. Позаду автоматів маячили дві постаті. Одна сопіла й вимахувала руками, інша тільки зітхала. Зітхав начальник поліції Несперека.

— О, Дилемо! Нарешті! — вигукнув він, щиро радіючи, що виконав свій обов’язок і може передати справу інспектору. Несперека відразу представив сопуна:

— Це пан Повстюк, власник парковки. Сьогодні вранці він виявив сліди нападу й зателефонував мені.

— Чому ви прийшли аж зараз? Де поліція, коли вона потрібна?! — сопів Повстюк.

Він був схожий на людину, яка за своє життя з’їла забагато смажених сосисок і мала щонайменше три газонокосарки.

— Скільки у вас газонокосарок? — запитав Оле, із цікавістю дивлячись на співрозмовника.

— Три, — збентежено відповів Повстюк.

— Я так і думав! — зрадів Оле. Про смажені сосиски інспектор вирішив краще не перепитувати.

Він лишив Повстюка далі вимахувати руками, а сам обійшов навколо касових автоматів. Тут пахло так само, як і на в’їзді, тільки дужче: металом, горілим пластиком, динамітом і — дуже дивно — знову цибулею. Цятка тихенько нюхкотів перед собою, це було особливе цибуляне нюхання. Аж ось песик щосили заметляв хвостом. Оле підійшов подивитися, чому він так розхвилювався, і здивовано звів брови, коли побачив знахідку. Справжня загадка.

Начальник поліції Несперека ретельно прокашлявся.

Це звучало приблизно так, наче в пачці водночас зламалися всі крекери. Він хотів піти у відділок і втішити себе свіжою кавою.

— Вам щось видалося дивним, інспекторе? — запитав він.

Оле підкрутив кінці обох вусів, щоби ті стирчали в різні боки.