Бальні танці, або Хлопець для Марти: повість ebook

Відута Любов

Бальні танці, або Хлопець для Марти : повість / Л. Й. Відута; іл. Н. В. Захарчук. — Тернопіль : Видав­ництво Богдан, 2025. — 280 с. : іл.

ISBN 978-966-10-2245-3

© Відута Л.Й., 2025

© Захарчук Н.В., ілюстрації, 2025

© Котенджі В., обкладинка, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Марта — жвава імпульсивна старшокласниця — змалку займається бальними танцями. Вона має турботливих батьків, щиру подругу, прихильників та недоброзичливців серед однокласників. Віроломна зрада партнера, з яким дівчина танцювала кілька років поспіль, робить її вразливою і спонукає до необдуманих вчинків. Рішення Марти не завжди логічні й правильні, але вона знаходить у собі сили на тренування, волонтерську діяльність та участь у фестивалях. Дівчина відчайдушно намагається відновити внутрішню рівновагу і сподівається, що обов’язково зустріне юнака, якому змогла б довіритися і якого покохала б.

Марта

Марта сиділа на дивані й дивилась у книжку, але замріяний погляд проникав крізь неї. У кімнаті все залишалося на своїх місцях, усе було, як завжди. Саме це зараз Марту і дратувало. Вона прагнула змін. Будь-яких, але яскравих, які б наповнювали її життя радісним сміхом, пригодами, котрі б щасливо завершувались, із подругами, які б підтримували, були опорою, не зраджували… Та кого вона обманює? Себе?

«Марто, зізнайся собі, що насправді ти хочеш, аби випадок познайомив тебе з хлопцем, який би зрозумів, яка ти класна, не вигукував, що дівчина товста, як це робив Олесин партнер із бальних танців Назар. Який би не розпатякав про перший чи не перший поцілунок, як Ярослав, Міланин новий знайомий, не звинувачував тебе в усіх програшах, як Павло, з яким ти танцювала чотири роки й так і не змогла примиритися з його дурнуватою звичкою в усьому звинувачувати тебе. Не повів себе, як Сергій, який попросився на місце Павла, та зрадив за першої ж нагоди — переметнувся до суперниці. Хочеться бачити доброту і людяність, аби не було так, як з Русланом із сусіднього будинку, який щоразу, коли бачить тебе, кидає жахливі гидкі жартики, що заганяють у глухий кут. Хай би був розумним, веселим, цікавим співрозмовником, мав амбіції і хотів удосконалюватися».

Вона відвела погляд від книжки, вляглася навзнак на диван, примостивши під голову маленьку подущину. Мама називає цю подушку думкою. Справді, лежачи на ній, так легко думати, а ще солодше спати. Розшита чудернацькими візерунками і знаками, в котрі, як таємничим шепотом розповідала їй мама, бабуся вклала давні пісні та молитви, подушка-думка мандрувала разом із нею і в літні табори, і на відпочинок із батьками, і на змагання, куди їздила разом із їхнім невеликим танцювальним гуртом. Погляд зупинився на стіні й зачепився за картину з метеликом, який літає над ромашками, маками та волошками. Марті ураз нагально забаглося літа, нестерпно було навіть думати про те, що попереду лише один осінній місяць, а далі зима — довга й холодна, бр-р-р, дуже холодна. Батьки ніколи не погодяться на те, щоб узимку поїхати з нею кудись, де тепло, де море, де інший світ. Хоча б у Єгипет. А що? Он батьки Романа Куцого ще у третьому класі повезли його туди прямісінько посеред зими. О, ні! І чому їй пригадується не те, що треба і не ті, кого варто пам’ятати?

Спогад про золотий перстень

Роман. Бр-р-р, йо-хо! Треба ж таке! Теж знайшла, про кого згадати. Та він після цієї поїздки геть здурів, дарма, що тоді малий був. Непомітно підходив до хлопців-однокласників ззаду і робив усілякі непристойні рухи. Потім щосили гепав когось товстим пузом, та ще й так дивно і дико вихилявся взад-уперед. Тоді геть розлякав усіх своїх друзів. Ці його раптові дивацтва стали помічати не тільки однокласники, а й учителі. Може, він і до цієї поїздки був таким схибленим? Та ні, не був. Так, він із ду-у-уже заможної сім’ї, тож щоразу хизувався цим. Його мама, завжди така лагідна і поступлива, до поїздки в цей злощасний Єгипет постійно носила вчительці початкових класів пакунки, подарунки, квіти… Можливо, тому Любов Павлівна раз у раз так противно сюсюкала до Романа? Йому дозволяли усе! Відібрати слова в однокласника, бо на шкільному ранку йому забаглося бути Робінзоном, запізнюватися, не писати на уроці. Навіть коли він ображав дівчат, чомусь з’ясовувалося, що в тому були винні самі дівчата. А про хлопців і говорити не доводилося. З Романом учителі носилися, як з писаною торбою, а всі однокласники хотіли товаришувати — так і вчителька чіплялася менше, і добрі оцінки у щоденнику частішали…

Та ні, це неможливо — чому це вона згадує про нього? Невже ще й досі шкодує, що він тоді пішов зі школи? Може, це в ній говорить жадібність? Бо відтоді ніхто більше не дарував їй золотих перснів. У Марти в третьому класі їх було аж два, й обидва подарував Роман, тодішній однокласник. Після його поїздки до Єгипту в неї з’явився третій. Даруючи його, Роман різко відштовхнув її до стіни, і вона боляче вдарилась об батарею. Марта тоді заплакала. Перстень вилетів з долоні, а хлопець злостиво засміявся. Того дня події розвивалися так швидко, що вона не встигла всі запам’ятати. Пригадує, що хотіла віддати перстень, бо дуже образилася на хлопця. Ледь устигла підняти з підлоги подарунок, як у коридор вийшли директорка школи і вчителі. Вчителька зі сусіднього класу забрала весь їхній клас на прогулянку. Через сніг із дощем прогулянка тривала недовго. В їхньому класі вже не було сторонніх — лише Любов Павлівна. Вони роздягнулися, перевзулись у змінне взуття, коли увійшла Романова мама. Задзвенів дзвоник, і їх усіх навіщось випровадили з класу. Марта тоді ще не розуміла, що час великих змін настав. Вона разом із усіма вибігла у коридор і спостерігала, як до класу заходять і виходять з нього учителі, зайшла й директорка. Марта стояла в коридорі біля сходів і щосили стискала у кулаці перстень. Вона досі не одягла його на палець. Може, боялася загубити, а, може, не хотіла, щоб однокласниці розпитували. Тримала його у руці під час прогулянки на вулиці, навіть рукавицю не змогла одягти. Задубілою рукою, не розтискаючи кулака, знімала взуття… Чого дивуватися? Вона тоді була ще зовсім малою — третьокласницею. Хтозна, як би вона повелася тепер, якби хлопець подарував їй золотий перстень — чи не так само? Кажуть, де тонко, там рветься. Мабуть, того дня найтонша нитка школи була саме у їхньому класі. Усі були заклопотані, розгублені. Тоді Марта ще не знала, що відбувається — все було не так, як щодня. Боячись впустити перстень, відійшла далі від хлопців-однокласників, які розганялись і на колінах намагалися проїхати до кінця шкільного коридору, змагаючись, хто сягне далі. Дівчинка відмахнулася від подружки Софії, сказала їй, що йде в туалет і швидко повернеться. Сама ж зайшла у найдальший закапелок біля сходів, що вели на горище, куди рідко хто заглядав. Та щойно вона розтулила кулак, почула крики.

Кричала Романова мама. Вона того дня геть розсварилася з учителькою і репетувала так, що чутно було аж до дальніх сходів. Марта тоді так і не розгледіла свій третій золотий перстень — подарунок Романа. Вона відразу ж стулила кулак, злякалася, неначе криком можна вихопити те, що лежало на долоні…

«Удома подивлюсь або дорогою додому після уроку», — вирішила й побігла до класу. Озвався дзвоник. Роман одягався та спідлоба озирався на Марту. Вона відкрито і розгублено дивилася на нього і не розуміла, що відбувається. Хотіла віддати перстень, але люті погляди Любові Павлівни і Романової мами стримували її. Зрештою, нічого не зміниться, якщо вона віддасть його завтра? Хлопець мав сумний вигляд. Їй стало шкода Романа. А може, він випадково її штовхнув? Чому він одягається? Вони ж щойно прийшли з прогулянки? Романова мама, красива, засмагла, мовчки стояла посеред класу, високо задерши підборіддя. У пишній білій куртці, пісочних штанах і такого ж кольору високих черевиках вона була схожа на мармурову колону. Любов Павлівна, сховавши руки за спину, лагідно, наче до маленької, зверталася до неї.

— Ви робите велику помилку, — благально говорила вчителька, — йому ніде не буде так добре, як тут. Я вам обіцяю залагодити все…

Романова мама незворушно мовчала, наче йшлося не до неї. Вона почекала, поки Роман взує чоботи, закинула його змінний одяг і взуття в торбину, однією рукою підхопила наплічник сина, а другою смикнула його за комір куртки.

— Я подумаю, — сказала, виходячи з класу і не озираючись на вчительку.

Двері гримнули. Вчителька здригнулась і стомлено почвалала до столу.

— Зайченко, до дошки! — скомандувала у цілковитій тиші.

Даринка зітхнула і піднялася з місця. Хтозна чому Любов Павлівна завжди, коли сердилася, викликала її до дошки. Може, тому, що… нíкому захистити? Даринчина мама рідко приходила до школи… Після того, як Даринка кілька разів помилилася, вчителька довго картала її за те, що «така безголова і не може запам’ятати найпростішого». Даринка несла щоденник для чергової «двійки» і тихенько схлипувала.

Марта сиділа за другою партою та з подивом дивилася на руку, якою вчителька писала у щоденнику. На ній не було персня, яким Любов Павлівна щоразу милувалася на уроках. Тоді їй навіть не спало на думку, що вчителька віддала цей подарунок Романової мами. То вже тепер вона так думає. А тоді…

«Вона загубила перстень!» — подумала Марта і від раптового здогаду ще сильніше, аж до болю, стиснула подарунок у руці. Їй перехотілося його повертати.

Опустивши голову, Даринка вже поверталася до своєї останньої парти. «Знову батько її битиме», — насупилася Марта.

— Вертишевська! — пролунало, як грім серед ясного неба. Оце так! Її, Марту, Любов Павлівна, коли була в такому злючо-сердитому настрої, до дошки ще не викликала. Марта заклякла, раптом перелякавшись, що вчителька, яка загубила свій перстень, помітить той, котрий подарував Роман, крізь кулак і відбере, навіть не давши роздивитись.

— У, Мегера, — Марта, на диво влучно подумки скоротивши вчительчине прізвище Мегеровська, почвалала до дошки. Сама не знає, як тоді вдалось їй хоч щось відповісти. Зате коли помилилася, вчителька крякнула, як качка на озері, на яке вони з батьками щоразу їдуть відпочивати, і єхидно сказала, щоб Марта подякувала за подаровану їй трієчку.

Діти здивовано перешіптувалися. Марта розплакалась. Їй завжди ставили добрі оцінки… Та й помилилася вона лише раз… Однокласники хихотіли. Марта розмазувала сльози по щоках. Вона втекла б у туалет, але дорогу перегородила Любов Павлівна:

— Вертишевська! На місце! 

— Я хочу в туалет, — крізь сльози вичавила з себе Марта.

— Нíчого на перервах гасати… Треба було на перерві йти, — височіла над нею вчителька. За мить, трохи охолонувши, наче згадавши про свою традиційну поблажливість до неї, дозволила. — Йди уже. І щоб хутко, нема чого по школі швендяти!

Марта тоді так і не зрозуміла, що Любов Павлівна мала на увазі. Вона забігла в туалет і плакала б довго й гірко, якби там нікого не було. Але там уже була Сорока — Марусю Сороку зі сусіднього класу найчастіше кликали Мусею або Сорокою.

— Плачеш? — запитала та відразу, щойно Марта відчинила двері.

Марта ствердно кивнула головою, потім заперечно мотнула, покрутила, позираючи в різні боки, і, дивлячись Сороці прямісінько в очі, чомусь випалила:

— Нє-а!

— Ваша Мегера сьогодні зла, — продовжила Муся, трохи помовчавши.

— Угу, зла, — підтвердила Марта, — скажена.

— Угу, в нашого сусіда такий собака був. Скажений. Його сусіди в собачу лікарню завезли, бо він гавкав на маленьку дитину, яка в них народилась. А в тій лікарні його не змогли вилікувати. Йому дали такий один укол, і той собака вже не гавкатиме на дитину. Розумієш? Це я сама чула на дитячому майданчикові. А ще казали, що йому укол не давали, лише залишили в будинку, де живе багато таких сердитих собак. Ти думаєш, це правда? — заторохкотіла Муся. — А в інших наших сусідів є собака, який не може бігати. Задні лапи відмовили. То йому до тулуба прив’язують коліщатка, і він передніми лапами бігає, а задніми їздить…

— Нє-а, я думаю, що то йому якісь вітаміни в уколах давали. А собаку на колесах я бачила. Дивний вигляд має. Її двоє стареньких у двір гуляти виводять, — Марта через Марусині балачки не могла глянути на перстень. У туалет їй, певна річ, вже не хотілось. Але як подивитися на подарунок, щоб ніхто не заважав? Вона так-сяк помила вільну руку, і вийшла у коридор, залишивши Сороку в туалеті.

…Марта поправила подушку-думку під головою. Скорочення Мусею вчительчиного прізвища дотепер їй здається ідеально влучним. Поглянула на руку. На ній і досі той перстень, що подарував її колишній однокласник Роман Куций в останній день його перебування в їхній школі. Відтоді вони майже не бачилися. Він перейшов у приватну школу і приходив до них на урочисту лінійку в шостому та сьомому класах. Говорив із хлопцями, кликав їх за школу курити. Але навіть ті, які колись із ним товаришували, зігнорували запрошення. За школу з ним так ніхто й не пішов. Він трохи потупцяв біля входу до школи і пішов геть, насупившись. До Марти не підійшов. Ну й не треба, щоб підходив. Подумаєш!

Сергій і злива

…Ні, їй точно не потрібно їхати чи летіти в Єгипет. То, може, саме після поїздки туди погане трапляється? А їй поганого досить, аж забагато. Он скільки часу намагається відновити рівновагу, та поки рівновага чимдуж утікає від неї і аж ніяк не навпаки. Що ж, можливо колись їй доведеться піддатися на вмовляння батьків і порозмовляти з психологом. Але зараз вона про це не хоче думати. Марта охоче поїхала б туди, де хлюпоче море, озеро чи річка. Готова поїхати до джерел, в яких можна було би плавати навіть узимку. А то осіннього тепла залишилося зовсім трохи. Мама сказала, що прогноз погоди навіщував лише одні теплі вихідні. А потім замете, захолодить… Що тоді вона, Марта, робитиме? На танці вже не ходитиме — який сенс без партнера? Тренери, щоправда, пропонували її батькам оплачувати заняття для якогось новенького, котрий міг би з нею танцювати. Марта не захотіла. Чого це її батьки за нього платитимуть? Щоби пішов од неї, як Сергій, її попередній партнер, навіть не попрощавшись і не подякувавши? І було б до кого йти — до Олеськи?! Переманила, і він погодивсь… А вона, Марта, щоразу так щиро захищала її тоді, коли Назар, Олесьчин постійний партнер із танців, доводив її до сліз і називав товстулею. Ще двом вона відмовила сама, але це тому, що розгубилася. Не сподівалася, що хтось настільки швидко дізнається, що вона без партнера. А в такі моменти їй чомусь завжди простіше сказати “ні”. Вони не наполягли, отже, вона правильно зробила, що не погодилася.

П’ятниця, вечоріє… Як на зло, ще й батьків нема. Де вони затрималися? Мали б уже давно повернутися з роботи… Книжка більше її не цікавила. Марта схопила телефон і набрала батьків номер.

— Ту-ту-ту, — а хто б сумнівався? Тутукало затутукало, — кинула мобілку на диван. До мами можна не телефонувати — певно, та сама історія. Марта спробувала пригадати, чи збиралися батьки разом кудись піти, і ніяк їй це не вдавалося. — П’ятниця, кінець тижня. Могли б вчасно прийти додому … Уф-ф-ф! А я ж обіцяла помити підлогу на кухні!

Марта зірвалася з дивана, намочила ганчірку, яку взяла з-під ванни, додала трохи лимонного екстракту й аж примружилася — як мудро робить її мама, додаючи краплю ароматизатора до прання, миття підлоги чи вікон. Коли від такої не надто приємної роботи отримуєш хоч якесь задоволення, справа рухається швидше. Вона любить свіжі запахи. У них на кухні завжди приємно пахне. Це тому, що весь рік у вазонку на підвіконні росте розмарин, а з ранньої весни до пізньої осені у подовгастих керамічних вазонках на балконі живе (так каже мама) базилік. Зелений та фіолетовий, він у них у супах, підливах, салатах, піцах… Якось мама навіть у сирник вирішила його додати. На щастя, тато зупинив. А то мама б, напевно, і торти з базиліком і розмарином пекла… Під холодильником рука зачепилася за щось металеве. Відсмикнула руку — о, ні! Тепер потрібно знімати лак і стригти нігті. Краще б не згадувала про обіцянку помити підлогу. Невдоволено скривилася. Манікюру шкода. Нашвидкуруч домила підлогу і вмостилася за стіл, обклавшись баночками з лаком, розчинниками, тюбиками з кремами, озброїлася манікюрним приладдям. На диво швидко впоралася — не вперше ж! Спокій у квартирі починав дратувати.

Мовчазні електронні годинники байдуже беззвучно показували час, і це аж ніяк не заспокоювало Марту. Дівчина глянула на ніжно-фіолетові хризантеми у кришталевій вазі й замінила воду. Озирнулась. У квартирі якось аж занадто чисто, якщо не брати до уваги пляшечки з лаком, які вона поскладає у велику вишневу візерунчасту косметичку. В її кімнаті порядок не такий ідеальний, як у вітальні, але теж прибрано. Не те, що у Сергія, її колишнього партнера з… Стоп! Сто-стоп-стоп!!! Знову одне й те саме! Скільки можна наступати на ті самі граблі! Знову вона починає думати, і думки крутяться навколо одного й того ж. Сьогодні якийсь вечір спогадів, не інакше.

— Вертишевська! Заспокойся, врешті-решт! — сказала сама собі. — Залишилося хіба пригадати Остапа, Сергієвого товариша, якому сама необачно відмовила, коли той запропонував зустрічатись. Однокласниця Софія, коли вони говорили про Остапа, щоразу дивувалась — як можна — танцювати з одним, а зустрічатися з іншим? Переконувала, що це неправильно, нечесно. Тепер вона, Марта, нудиться вдома сама, а Софія чудово проводить час разом із Остапом. Чи Софія — зрадниця? Вона цілувалась із Остапом, і тепер усі її і його слова можна перекреслити? Та певно що ні! Марто, вгамуйся, не треба нікого звинувачувати! Софія нещасна — її батьки розлучилися. Вона живе тільки з мамою, а ти маєш маму і тата. Це, звичайно, не привід, щоб відбирати в тебе Остапа, однак наступного разу не будь дурепою. А поки що пам’ятай, що ти сама на це погодилась. І Остап, не забувай, теж. Нічого шкодувати чи ревнувати. Може, це насправді не ревнощі, а заздрість? Ще чого! Як вона може заздрити Софії? Чи це все-таки ревнощі? Дати визначення тому, що відчуває, Марта не змогла. Її лякало, що раз по раз відбуваються події, на які вона не може вплинути. А коли реагує і пробує щось змінити, виходить досить недолуго, так, що шкодить собі. Дівчина замислилася про природу власних страхів. Якщо є два виходи — бити або бігти, то вже тривалийчас вона або біжить, або стоїть на місці. І її ще не переборений страх, схожий на той, який примушує плавати постійно лише біля берега й ніколи не здобути відчуття середини озера, зростає так швидко, що навіть може перетворитися на фобію. Його можна здолати — варто тільки повірити у власні сили. Вона мусить спробувати щось змінити… Про що пишуть розумні книжки? Що можна заспокоїти себе мантрою? «Все було добре, все добре, все буде добре.» Марта вдихнула, видихнула і усміхнулася своєму відображенню у дзеркалі…

Де ж, урешті, батьки??? Де їх носить??? Ох, як нудно-о-о!

Увімкнула музику на мобільному, і квартиру наповнила ритмічна сучасна мелодія. Потяглася до закинутої книжки і тільки хотіла її розгорнути, як почула короткі глухі удари. Наче маленькі молоточки вибивають загадковий танцювальний ритм. Стишила звук на телефоні.

— Ой, матінко! Та то ж злива так гамселить по вікнах та підвіконню! А за балконом випраний одяг сохне!

Вбігла на балкон, і, сміючись, почала вихоплювати речі, наче змагаючись зі зливою у спритності. Дощ бив її по руках, заливав відчинене балконне вікно, потрапляючи на коробки зі зимовим і осіннім взуттям, які зараз лежали на балконі й заважали. Та Марті важило одне — не поскидати донизу прищіпок, які намагалися висковзнути з рук і швидше зняти речі. За кілька хвилин упоралася — речі зняла, вікно на балконі зачинила і стояла мокра, як хлющ. Поглянула на речі. Їх можна назвати сухими з великою натяжкою. Тепер треба досушувати на балконі. Марта перекинула зняте через мотузки, зафіксувала прищіпками, помила підлогу на балконі, щоб не ковзати по мокрій плитці. Подивилася на себе — на вигляд як мокра курка. Тепер треба переодягтися, помити голову і випрати одяг. Ото злива! Ото пригода! На вулиці перехожі намагалися прикритися парасольками. Та де там! А ось один зрозумів, що це намарно, скинув каптур, іде неквапно й ловить дощ. Марті навіть захотілося туди, до того незнайомого хлопця, котрий усміхається дощу. А що? Їй саме туди й треба — все одно змокла до нитки. Але це там, під дощем, тепло, а на балконі їй стало холодно.

Марта хутко зняла мокрий одяг, кинула його в пральну машинку і залізла у ванну. Вода змила все, про що вона сьогодні думала, забрала хвилювання. Спокій на душі відновлювався під шум води. Ретельно витерлася і вийшла з ванної кімнати. У двері квартири хтось щосили гамселив. Так завжди — то спокій і тиша, хоч вовком вий, а то ні хвилі спочинку.

— Хто там? — гукнула.

Мамин і татів обурені голоси, поєднані з музикою, яка лунала у вітальні, звучали, як пісня. Обурюються? Бурчать? То й нехай! А то їй уже всілякі дурниці в голову лізли. Нарешті всі вдома. Тепер можна і покаверзувати, і навіть поплакати — всі, хто їй цієї миті найбільш потрібен і важливий, поруч із нею, удома.

Мама з татом всілися на диван і почали розпитувати, де була, що робила. Вони прийшли додому сухісінькі — злива, яка так зненацька розпочалася, так само раптово закінчилася. Перехожі на вулиці спокійно крокували без парасольок. Дивина! Хто весь вечір скиглив, що, мовляв, сумно, самотньо? Прошу — подаруночок, домашня пригода. В усякому разі, нудним цей вечір уже не назвеш. Задзвонив мобільний телефон. Спочатку Марта подумала, що не розмовлятиме сьогодні ні з ким — не хоче, та й усе! Ще дзвінок. Настирливий. Ну, та звісно — тепер усі дзвонитимуть, як навіжені! Дівчина залишила батькам пульт від телевізора і тихо вислизнула до своєї кімнати. Отак завжди — то нікому до неї нема діла, то відразу всім потрібна.

Побачила два пропущені.

Телефонували Муся й Остап. Хм, з чого б це Остапу їй телефонувати? Спочатку свіжі новини нехай принесе на хвості її улюблена Сорока — раптом її новина співпаде з Остаповою?

— Привіт, Мусенько! Як справи? Телефонувала? — мляво перепитала Марта.

— Телефонувала??? Та якби мобільний був проводом, то я б тебе за нього давно притягла до себе, — гарячкувала Маруся, і Марта навіть уявляла, як обурена подруга витріщає зараз очі. Вона, коли хвилюється, особливо кумедна. Має дивну звичку. Накручує на вказівний палець пряме світле волосся і, хвилюючись, намагається махнути рукою. Смикає сама себе за волосся, але за мить знову накручує на палець пасмо. Нещодавно вона змінила окуляри на прямокутні й має вигляд стильної. Але все одно смішна, коли сердиться.

— Та ти можеш не тарахкотіти, Сороко? О-ля-ля! Олеська телефонує! Щось таки у нашому лісі здохло, поки я рятувала одяг від зливи, — промимрила.

Маруся Сорока на мить замовкла, а через секунду заверещала так, що Марта аж телефон од вуха забрала.

— Мусько, навіжена, не верещи, бо кину слухавку! В мене ледь барабанні перетинки не потріскали. Ти можеш сказати, чого раптом усім від мене щось треба?

— Можу, але ти теж не кричи, — тихіше і трохи ображено сказала Маруся. Вона зробила паузу, щоб її новина здавалася ще вагомішою. Марта байдуже мовчала. — Остап побився зі Сергієм. Кажуть, через тебе.

— Як це? Чому через мене? Хто вигадав таку дурницю? Я тут до чого, — обурилася. Почула, що двері вітальні рипнули, і зашепотіла, щоб не чули батьки: — Нехай Олеська не хвилюється, Сергій не партнер моєї мрії. Хай танцюють, аж затанцюються. Мені до них діла нема. І взагалі, я вже пів року, як закинула танці, вони про це добре знають. Чи це Софія переживає, щоб я до Остапа клини не підбивала? Як вони мене втомили своїми інтригами! Але щоб Остап із Сергієм побилися, мусило статися ще щось… Що змінилося?

— Назар повернувся, — випалила Сорока, і вони обидві замовкли.

— …Назар? — ошелешено перепитала Марта, помовчавши добру хвилину. — Ти нічого не переплутала? Надовго? Вчитися він де буде? У своїй школі? В нашій? На танці куди ходитиме? До нашого клубу? Та говори, не мовчи!

— Затарахкотіла! І хто з нас сорока? Не знаю я, — огризнулася Муся. — Думала, ти в курсі. Де тебе сьогодні носить? Тут такі справи закрутилися, а ти вештаєшся невідомо де.

— Мусько, ти мені не рідна мама, не виховуй. Я весь день удома сама нудилася. Чекала хоч на чийсь дзвінок, щоб прогнати сумні спогади. Батьки щойно повернулися, тепер уже вдома веселіше.

— Ок, — Сорока на мить ображено замовкла, — могла й подзвонити, я би прийшла до тебе… Що збираєшся робити?

— Марто, чому речі мокрі? Вони що, потрапили під дощ? — озвалася мама з балкона.

— Угу, ма, але я їх устигла зняти, — закричала у відповідь, прикривши мобільний, щоб Муська не дуріла від її крику, і до подруги: — Завтра поговоримо, на 10-00 підходь до будинку.

— Ти що, зараз спатимеш? Дощу нема, то виходь, я швидко прийду до твого будинку, — переконувала Сорока, — у мене ще одна новина — Сергій, може, на змагання не поїде — у нього око підбите... Виходь зараз, поговоримо.

— Не можу — батьки тільки-но прийшли, а я п’ять хвилин як помила голову, ти знаєш, у моїх пунктик щодо того, можна виходити на вулицю з мокрим волоссям чи ні, — Марта замовкла, підійшла до вікна і схвильовано вдивлялась у вікна будинку навпроти. Назар до весни минулого року мешкав там, через дорогу. А потім, під закінчення навчального року, раптом поїхав до Італії. Там у нього італійський дідусь… Тобто, чоловік його бабусі, італієць. Ходили чутки, що поїхав назавжди. З однокласниками після від’їзду майже не спілкувався — казав, що не має часу, втомлюється. Аж цікаво, чим займався, що не мав часу на розмови. Всі вважали, що йому пощастило. Хто б відмовився все літо провести в Італії? І вересень, і навіть трохи жовтня? Це «втомливо», ще б пак! То чому приїхав назад? Невже знову вчитиметься в Україні? Чи повернувся заради танців? Невже, щоб знову танцювати з Олеською?

— Ну, не можеш, то не можеш. Марто, тут таке коїться — ого-го! Я це відчуваю, синцем для Сергія це не закінчиться. Ще щось мусить статися. Завтрапоговоримо. Тільки ж не проспи! Початок навчального року перестає бути млявим. А якщо ще про щось дізнаєшся — пиши, дзвони, я й так не засну з такими новинами! Я би прийшла до тебе зараз, але вже темніє, і твої батьки знову вирішать мене проводжати, то краще завтра поговоримо.

— Бувай, Мусенько! До завтра! Побачимось, у мене ще дзвінок, — Марта обірвала розмову. Знову телефонувала Олеська. Краще б Остап перетелефонував. Олеську вона слухати не хотіла. Стишила звук і трохи зневажливо спостерігала, як жалібно тріпоче зелена трубка на екрані, прохаючи вислухати ту, котра телефонує. І куди всі поділися вдень, коли їй нíчого було робити? А тепер геть усі як показилися. Марта не витримала і скинула дзвінок, та за мить мобільний заворушився і задзвонив знову. Телефонував Остап.

— Привіт! — випалив. — Ти вже все знаєш?

— Нічого я не знаю, — здвигнула плечима, наче він її міг бачити. — Скажи, за що зі Сергієм побився? Чи, може, через кого? За Олеську билися, за Софію? Чи іншу причину знайшли?

— Не приймай його назад, чуєш? Не приймай, — твердо сказав Остап і відключився. Марті знову стало незатишно. Дурень! І чого дзвонив? От начебто вони удвох із Софією, то чого б йому наказувати Сергія? Якби це не стосувалося її, Марти, то Остап не подзвонив би. То це означає, що він що? Зустрічається з Софією і водночас захищає Марту. Незрозуміло. А зараз ще й Назар додасть загадок. З його появою Сергій як партнер з танців пере­стане цікавити Олеську. Але до чого тут Остап?.. Знову зателефонувала Олеська, і цього разу Марта її відключила миттєво.

«Чого їй ще треба? Переманила Сергія, тепер танцює з ним. І добре знала, що Мартині батьки оплачували його заняття танцями, його поїздки на змагання. Всі знали. Олеська та її батьки знали. Тренери знали. Сергій і його батьки знали. І він таки пішов від Марти. До ворожки не ходи — кожен скаже, що в Олесьчиній парі Спесівцева — Терещенко всі нагороди вони вигравали завдяки Назарові. Може, він не надто помилявся, коли дражнив її товстулею? Отже, танцювальний тетріс зарухався. Мабуть, Олеська горить бажанням повернути усе, як було раніше. Хоче вмовити її, Марту, повернутися. Для чого це їй? Правду кажучи, Олеська танцює доволі вправно, але без Назара, як чула Марта, на перших осінніх змаганнях їхня зі Сергієм пара задовольнилася другим місцем. І це ще не межа падіння…

Вечір із батьками

— Мартунько! — почула веселе мамине.

— Мартусю! — покликав тато.

— Іду! — гукнула відразу обом, відклала телефон і вийшла зі своєї кімнати.

Мама передала їй підсохлі рушники, які Марта встигла зняти з першими краплями зливи, і розповіла, що вони з татом заїхали після роботи на гуртовий ринок. Там купили з-поміж іншого розхвалену продавцем рибну консерву і зараз «зніматимуть пробу». Вони із татовим товаришем Марком сиділи допізна в його кав’ярні, а тепер удома їм раптом страшенно забаглося тієї риби. Марта зауважила, що риба в томаті на вигляд не така вже й апетитна. Скуштували. На смак теж була так собі, й усі відразу втратили до неї інтерес.