Забуте вбивство ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0424-0 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Christie A. Sleeping Murder : A Novel / Agatha Christie. — London : HarperCollins, 2011. — 256 p.

Переклад з англійськоїВіктора Шовкуна

Дизайнер обкладинкиНадія Величко

Крісті А.

К82 Забуте вбивство : роман / Аґата Крісті ; пер. з англ. В. Шовкуна. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 336 с.

ISBN 978-617-15-0276-5 (дод. наклад)

ISBN 978-0-06-207372-3 (англ.)

Ґвенда була дуже щаслива, коли вони з чоловіком придбали чудовий будиночок у курортному містечку. Такий тихий, затишний і вже рідний. Однак дивні спогади спливають у пам’яті, коли вона ходить своєю оселею, чує скрип сходів. Її охоплює пекельний жах, бо ось там, на підлозі, вона бачила тіло жінки і руки, щоїїдушили! Невже Ґвенда божеволіє? Міс Марпл впевнена, що дівчина не безумна і колись у цьому будинку справді сталося вбивство. Вона радить молодятам не копирсатись у минулому й не накликати на себе небезпеку. Але ж хібаїїпослухали?..

УДК 821.111

AGATHA CHRISTIE, MARPLE and the Agatha Christie Signature are registered tra­de marks of Aga­tha Christie Limited in the UKand elsewhere. All rights reserved.

Sleeping Murder© 1976 Aga­tha Christie Limited. All rights reserved

Translation entitled «Забутевбивство» © 2011 AgathaChristie Limited. All rights reserved

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Розділ перший. Будинок

Ґвенда Рід стояла на набережній і злегка тремтіла від холоду.

Доки, будівлі, митниці й уся Англія, яку вона мала змогу бачити, неквапно гойдалися вгору та вниз.

І саме в ту мить вона ухвалила своє рішення — рішення, яке згодом призвело до таких важливих подій.

Вона не поїде поїздом до Лондона, як собі спланувала.

Зрештою, чого їй туди їхати? Ніхто там на неї не чекає, нікому вона там не потрібна. Вона щойно зійшла зі скрипучого пароплава, який гойдався на хвилях (для неї то була надзвичайно важка мандрівка упродовж трьох діб через затоку й угору до Плімута), а тому сісти до потяга та знову гойдатися на рейках — це було те, чого їй найменше тепер хотілося. Вона піде до готелю, до гарного та надійного фірмового готелю, який стоїть на твердому ґрунті й ані скрипить, ані гойдається. Добре виспиться, а наступного ранку — звичайно ж, яка чудова думка! — а наступного ранку вона візьме напрокат машину й повільно, не поспішаючи, поїде через південь Англії шукати будинок — гарний будинок — будинок, який вона повинна знайти — так вони домовилися з Джайлзом. Атож, це просто чудова думка.

У такий спосіб вона побачить трохи Англії — Англії, про яку Джайлз їй розповідав і якої вона ніколи не бачила; хоч, як і більшість новозеландців, називалаїїДомом. У цю мить Англія видалася їй не надто привабливою. День був сірий та хмарний, збиралося на дощ, і віяв пронизливий, набридливий вітер. Певно, Плімут не найкраще місце в Англії, подумала Ґвенда, слухняно прямуючи до будівлі митного й паспортного контролю.

Проте наступного ранкуїїопанували зовсім інші почуття. Сонце сяяло. Краєвид, що відкривався з їївікна, був привабливим. І загалом усесвіт більше не хитався й не гойдався. Він стабілізувався. Це була, нарешті, Англія, і вона сюди приїхала, Ґвенда Рід, молода одружена жінка, віком двадцять один рік, яка мандрувала світом. Повернення Джайлза до Англії ще не було чимось вирішеним остаточно. Він, можливо, приїде сюди слідом за нею вже за кілька тижнів. А може, за пів року. Це він запропонував, щобҐвенда перша приїхала до Англії й пошукала тут ­будинок, який би їх влаштував. Обоє вважали, що приємно десь мати власну оселю. Джайлз мав таку роботу, яка примушувала його багато мандрувати. Іноді Ґвенда його супроводжувала; часом ­обставини ставали цьому на заваді. Але їм обом подобалася думка про те, щоб мати власний дім — дім, який належав би лише їм. Джайлз нещодавно успадкував меблі від однієї зі своїх тіток, тож їхній намір придбати власний будинок був цілком розумним і практичним.

А що Ґвенда й Джайлз були людьми загалом добре забезпеченими, то здійснення цього наміру не становило труднощів.

Ґвенда спочатку не хотіла самостійно шукати дім. «Ми повинні зробити це разом», — сказала вона. Але Джайлз відповів їй, сміючись: «Я не дуже тямлю в будинках. Якщо він сподобається тобі, то сподобається й мені. Нехай там буде бодай невеликий садочок, і не треба нам якогось новочасного жахіття, і не треба чогось дуже великого. Десь на південному узбережжі — так я собі уявляю. У кожному разі не десь далеко всередині острова».

«Ти віддаєш перевагу якомусь конкретному місцю?» — запитала Ґвенда. Але Джайлз сказав, що ні. Він рано залишився сиротою (вони обоє були сироти), і йому доводилося їздити до різних родичів на вакації, тож жодне конкретне місце не було пов’я­зане для нього з якимись дорогими спогадами. Це мав бути дім Ґвенди — і вона не хотіла чекати, поки вонизможуть вибрати його удвох. А що як Джайлз затримається ще на пів року? Що їй робити протягом усього цього часу? Тинятися по готелях? Ні,вонаповинна знайти будинок і оселитися в ньому.

— Ти просто хочеш зіпхнути всю цю роботу на мене, — сказала Ґвенда.

Але їй подобалася думка, що вона знайде для них дім, який буде вже готовий, затишний і обжитий на той час, коли повернеться Джайлз.

Вони одружилися лише три місяці тому, і вона дуже його кохала.

Розпорядившись, щоб сніданок їй принесли до ліжка, Ґвенда, після того як попоїла, обміркувала свої плани. Вона провела день, оглядаючи Плімут, який їй сподобався, а наступного дня взяла напрокат зручний автомобіль «даймлер» разом із водієм і вирушила в подорож Англією.

Погода була добра, і вона дуже тішилася своєю подорожжю. Оглянула кілька можливих будинків у Девонширі, але жоденїїне задовольнив. Поспішати їй не було куди. Вона шукатиме далі. Вона навчилася читати поміж рядків сповнених ентузіазму повідомлень агентів із продажу нерухомого майна й у такий спосіб уникла кількох даремних поїздок.

У вівторок увечері, десь через тиждень, колиїї автомобіль їхав покрученою дорогою, що плавно спускалася з пагорба в Дилмаут, перетинаючипередмістяцього чарівного морського курорту, вона побачила дошку з оголошенням про продаж будинку, а між деревами промайнуло видиво невеличкої білої вікторіанської вілли.

Ґвенда здригнулася — у неї виникло відчуття, ніби вона впізнала щось давно їй знайоме. Цеїїбудинок! Вона вже була переконана в цьому. У своїйуявівона бачила садок, довгі вікна — вона не сумні­валася в тому, що цей будинок саме такий, який їй хочеться мати.

День уже хилився до вечора, коли вона зупинилася в готелі «Роял Кларенс» і поїхала до агентів із продажу нерухомості, про яких прочитала вранці на дошці з оголошенням.

Й ось тепер, діставши дозвіл оглянути будинок, вона стояла в довгій старовинній вітальні з двома заскленими дверима, що виходили на вимощену плитами терасу, за якою клапоть скелястого ґрунту, поцяткований низенькими розквітлими кущами, круто уривався до моріжка, який був нижче. Крізь дерева в кінці саду виднілося море.

Цемійбудинок, подумала Ґвенда. Це нашдім. Я почуваюся вже так, ніби знаю кожен його куточок.

Двері відчинилися, й увійшла, шморгаючи носом, висока жінка із сумним виразом обличчя та з нежитем.

— Місіс Генґрейв? Я маю дозвіл від панів Ґелбрейта та Пендерлі. Боюся, я надто рано…

Місіс Генґрейв, прочистивши ніс, сумно промовила, що це не має жодного значення. Огляд будинку почався.

Атож, він був саме такий, як треба. Не дуже великий. Трохи старомодний, але вони з Джайлзом зможуть добудувати ще одну або дві ванні кімнати. Кухню можна буде модернізувати. На щастя, у ній уже була «Аґа»1. Якщо, крім того, поставити нову зливальницю та сучасне обладнання…

Крізь усі плани й турботи Ґвенди тонко дзижчав голос місіс Генґрейв, яка розповідала подробиці останньої хвороби майора Генґрейва. Половина Ґвенди докладала всіх зусиль, щоб видобувати ізсебепринагідні звуки співчуття, симпатії та розуміння. Усі родичі місіс Генґрейв жили в Кенті — тожбідолашнавдова хотіла оселитися десь неподалік від них… Майор дуже любив Дилмаут, про­тягом багатьох років був секретарем місцевого гольф-клубу, але вона…

— Так… Звичайно… Який то був жах для вас… Цілком природно… Атож, притулки для літніх людей такі… Звісно… Вам ліпше…

А друга половина Ґвенди гарячково міркувала: «Тут, я думаю, треба буде поставити комод для білизни… Так. Подвійна кімната з видом на море — Джайлзу вона сподобається. А ось дуже затишна невеличка кімната — Джайлз тут зможе перевдягатися. Ванна кімната — я сподіваюся, ванна тут облицьована червоним деревом — о, справді, так воно і є! Як мило — і вона стоїть у самому центрі кімнати! Я нічого не стану змі­нювати — тут усе нагадує про певний історичний період!»

Така величезна ванна!

Тут можна буде намалювати яблука. І човни з віт­рилами… і качок. Можна буде створити враження, ніби ти в морі… А он ту темну задню кімнату ми пере­творимо на дві по-справжньому сучасні ванні кімнати, які блищатимуть хромом і зеленою фарбою — труби можна буде прокласти над кухнею, а все інше залишити, як воно є…

— Плеврит, — сказала місіс Генґрейв. — Мені загрожує запалення легень…

— Це жахливо, — сказала Ґвенда. — А ви не має­те ще однієї спальні в кінці коридору?

Спальня там була, і саме така, якою Ґвендаїїсобі уявляла. Майже кругла, з еркерним вікном. Її треба буде оновити, звичайно. Вона була в цілком пристойному стані, але чому люди, схожі на місіс Генґрейв, так полюбляли фарбувати стіни в цейколірвідтінку гірчиці з печивом?

Вони повернулися коридором назад. Ґвенда задоволено мурмотіла:

— Шість, ні, сім спалень, рахуючи маленьку й ту, що в мансарді.

Дошки тихо поскрипували в неї під ногами. Ґвенда вже почувалася так, ніби вона, а не місіс Генґрейв живе в цьому домі! Присутність місіс Генґрейв була тут явно недоречною — адже вона полюбляла фарбувати кімнати в колір гір­чиці з печивом і прикрашати вітальню фризом із глі­циніями. Ґвенда подивилася на аркуш паперу у своїй руці, на якому на машинці були надруковані відомості про будинок і ціна за нього, яку просив власник.

За останні кілька днів Ґвенда детально ознайомилася з цінами на будинки. Запрошувана сума не була великою — звісно, дім потребував певної модернізації — але навіть у цьому випадку… І вона також звернула увагу на слова: «Ціна може бути предметом обговорення». Мабуть, місіс Генґрейв надто прагнула виїхати до Кента й оселитися неподалік від родичів…

Вони почали спускатися сходами, коли Ґвенда несподівано відчула, як хвиля ірраціонального страху накотилася на неї. То було хворобливевідчуття, і воно зникло майже відразу по тому, як виникло. Проте воно наштовхнуло її на нову думку.

— А цей дім не належить до тих, які навідують привиди? — запитала вона.

Місіс Генґрейв, що була на крок попереду неї й дійшла у своїй розповіді до того моменту, коли здоров’я майора Генґрейва стало швидко погір­шуватися, подивилася на неї з виразом ображе­ного подиву.

— Принаймні мені про це нічого не відомо, місіс Рід. Невже вам хтось розповідав щось подібне?

— А самі ви нічого не відчували, нічого не бачили? Може, тут хтось помер?

Вона сама відчула недоречність свого запитання, але ця думка прийшла до неї на секунду або дві запізно. Адже майор Генґрейв…

— Мій чоловік помер у притулку Святої Моніки, — сухо відказала місіс Генґрейв.

— Так, звичайно. Ви мені це казали.

Місіс Генґрейв провадила тим самим крижаним тоном:

— У будинку, спорудженому десь років сто тому, безперечно, хтось помирав протягом періоду його існування. Проте міс Елворті, у якої мій любий чоловік придбав цей дім сім років тому, була в пречудовому стані здоров’я й до того ж мала намір виїхати за кордон й зайнятися там місіонерською працею, і вона не згадувала про якісь випадки недавніх смертей у своїй родині.

Ґвенда поквапилася заспокоїти ображену місіс Генґрейв. Вони знову повернулися до вітальні. То була затишна й чарівна кімната, у ній панувала саме та атмосфера, яка подобалася Ґвенді. Напад паніки, який вона щойно пережила, здавався їй незбагненним. Що на неї найшло? У цьому домі не було нічого поганого.

Запитавши в місіс Генґрейв дозволу оглянути сад, вона вийшла через засклені двері на терасу.

Тут мають бути сходи, подумала Ґвенда, спускаючись на моріжок.

Але замість сходів там були справжні хащі форзиції, які в цьому конкретному місці, схоже, виросли набагато густішими й вищими, ніж зазвичай, геть затуливши вид на море.

Ґвенда кивнула сама до себе. Вона все це змінить.

Ідучи за місіс Генґрейв, вона пройшла вздовж тераси й спустилася на кілька кроків униз, на далекий куток моріжка. Звернула увагу на те, що чагарі на скельних виступах ніхто ніколи не роз­чищав, а більшість розквітлих кущів давно слід було підстригти.

Місіс Генґрейв промурмотіла вибачливо, що сад досить занедбаний. Вона могла дозволити собі запрошувати садівника лише двічі на тиждень. Але здебільшого той не приходив узагалі.

Вони оглянули невеличкий, але дуже цікавий окремий садочок, до якого виходили двері з кухні, і повернулися в дім. Ґвенда сказала, що хоче подивитися ще кілька будинків, і хоч Дім-на-Горі (яка нецікава назва!) їй дуже сподобався, вона ще не готова ухвалити остаточне рішення.

Місіс Генґрейв розпрощалася з нею з виразом сумної задуми, наостанок з особливою протяжністю шморгнувши носом.

Ґвенда повернулася до агентів, зробила офіційну пропозицію, пославшись на оцінку страхової фірми, і решту ранку присвятила прогулянці по Дилмауту. Це було чарівне й старомодне курортне містечко на морському узбережжі. На його далекому «модерному» кінці були два готелі, що здавалися цілком сучасними, та кілька недобудованих на вигляд бунгало, але географічне розташування узбережжя, підпертого низкою пагорбів, урятувало Дилмаут від надмірного зростання.

По обіді Ґвенда одержала телефонний дзвінок від агентів, які повідомили, що місіс Генґрейв прийняла її пропозицію. З лукавою усмішкою на вустах Ґвенда пішла на пошту й надіслала телеграму Джайлзові:

Я купила будинок. Кохаю. Ґвенда.

— Це його здивує, — сказала Ґвенда, звертаючись сама до себе. — Він переконається, що і я дещо вмію.

Розділ другий. Шпалери

І

Минув місяць, і Ґвенда оселилася в Домі-на-Горі. Вона забрала меблі Джайлзової тітки зі складу й обставила ними будинок. То були старовинні меблі дуже високої якості. Одну чи дві великі шафи на одяг Ґвенда продала, але решта чудово розташувалися в їхньому новому домі й були з ним у цілковитій гармонії. Невеличкі гарні столики з пап’є-маше, оздоблені перламутром і розфарбовані замками та трояндами, вона поставилау вітальні. У цьому гарнітурі були також столик для рукоділля, що мав під стільницею прилад­наний мішок із чистого шовку, письмовий стіл із рожевого дерева та диванний столик із червоного дерева.

Так звані «легкі» крісла Ґвенда розподілила між різними спальнями й купила два великі й зручні глибокі крісла для себе та Джайлза, поставивши їх по обидва боки каміна. Велику канапу зразка «честерфілд» вона звеліла поставити під вікнами. Для штор Ґвенда обрала старомодний чинц блакитного кольору з візерунком троянд у вазонах та жовтих птахів. Тепер вітальня стала такою, якою Ґвенді хотілося її бачити.

Проте вона ще не до кінця обставила свою оселю, і майстри досі перебували в домі. Їм би час його покинути, проте Ґвенда розуміла, що поки сама не оселиться тут, у домі, вони звідси не підуть.

Зміни на кухні були завершені, нові ванні кімнати теж майже цілком обладнані. З подальшим косметичним ремонтом кімнат Ґвенда хотіла трохи зачекати. Їй потрібен був час для того, щоб натішитися своїм новим домом й остаточно вирішити, які схеми кольорів вона обере для спалень. Дім справді був у дуже гарному стані, і не було потреби робити все відразу.

У кухні тепер влаштувалася місіс Кокер — дама, наділена рисами поблажливої чемності, яка чинила спротив спробам Ґвенди налагодити між ними стосунки надміру демократичної приязні; та коли Ґвенда, на свою превелику втіху, нарешті оселилася в домі, вона пішла на певні поступки.

Того ранку місіс Кокер поставила тацю зі сніданком на коліна Ґвенди, коли та сіла в ліжку.

— Коли в домі немає джентльмена, — заявила місіс Кокер, — то леді ліпше снідати в ліжку.

І Ґвенда вирішила підкоритися цьому суто англійському, як їй здалося, звичаю.

— Я зготувала його сьогодні вранці, — зауважила місіс Кокер, маючи на увазі омлет. — Ви щось казали про вуджену пікшу, але ви не стали б їсти її у спальні. Вона залишає надто сильний запах. Я зготую вам її на вечерю, з грінками.

— О, дякую, місіс Кокер.

Місіс Кокер усміхнулася поблажливо й наготувалася вийти.

Ґвенда розташувалася не в тій кімнаті, де стояло велике двоспальне ліжко. Та кімната почекає, доки приїде Джайлз. Натомість вона обрала для себе кімнату в кінці коридору, ту, у якій стіни були заокруг­лені, а вікно — еркерне. У тій спальні їй було дуже затишно, і вона почувалася цілком щасливою.

Тепер вона озирнулася навкруг себе й імпульсивно вигукнула:

— Мені подобається ця кімната!

Місіс Кокер розглянулася навколо поблажливим поглядом.

— Це дуже мила спальня, мем, хоч і маленька. Оті ґратки на вікнах свідчать, що тут була колись дитяча кімната.

— Мені це не спадало на думку. Можливо, і була.

— Звісно, була, — промовила місіс Кокер із якимсь натяком у голосі й вийшла.

«Якщо ми маємо джентльмена в домі, — ніби хотіла вона сказати, — то хто знає? Дитяча кімната може ще знадобитися».

Ґвенда почервоніла. Вона окинула поглядом спальню. Дитяча кімната? Атож, це буде чудова дитяча кімната. Вона почала подумки обставляти її. Отам під стіною — дім для ляльок. Низенькі комоди з іграшками в шухлядах. Веселий вогонь у каміні й висока загорожа перед ним, на перилах якої сушаться пелюшки та дитячий одяг. Але тільки не ця стіна кольору гірчиці. Ні, вона обов’язково обклеїть кімнату веселими шпалерами. Чимось яскравим і радісним. Букетики маків упереміж із букетиками волошок… Атож, це буде дуже гарно. Вона спробує знайти такі шпалери. Була певна, що вже десь такі бачила.

Багато меблів для цієї кімнати не знадобиться. Тут уже є два вбудовані в стіну комоди, але один із них, кутовий, замкнений, а ключ від нього загублений. Крім усього іншого, він вкритий шаром фарби, а отже, його не відчиняли багато років. Вона мусить сказати майстрам, щоб вони відкрили його, перш ніж підуть звідси. Адже їй уже не вистачає місця для власної одежі.

Із кожним днем вона почувалася все більше вдома в Домі-на-Горі. Почувши крізь відчинене вік­но, як хтось гучно прочищає собі горло й кахикає коротким сухим кашлем, вона поквапилася зі сніданком. Фостер, темпераментний садівник, що приходив сюди лише іноді й далеко не завжди дотримував своїх обіцянок, певно, сьогодні таки прийшов, як вони з ним і домовилися.

Ґвенда скупалася, одягнулася, натягла на себе твідову спідницю та светра й поквапилася в сад. Фостер працював під вікном вітальні. Ґвенда насамперед доручила йому зробити стежку крізь зарості між камінням у тому місці. Фостер спершу заперечував, указавши на те, що для цього треба буде прибрати форзиції, вейгелу, а також бузок, проте Ґвенда була непохитною, і тепер він узявся за цю роботу майже з ентузіазмом.

Він привітав її коротким смішком.

— Схоже, ви маєте намір повернутися до давніх часів, міс.

Він чомусь уперто звертався до Ґвенди на «міс».

— До давніх часів? Про що ви?

Фостер стукнув об камінь лопатою.

— Я натрапив на старі сходи — бачите, де вони були? Саме там, де ви хочете зробити їх тепер. Потім хтось посадив тут рослини й траву, що їх цілком закрила.

— Вони вчинили геть по-дурному, — сказала Ґвенда. — Треба, щоб моріжок і море було видно з вікна вітальні.

Щодо краєвиду Фостер, як здавалося, виявив цілковиту байдужість. Начебто погодився, але якось стримано й неохоче.

— Я не стверджую, не думайте, що так не буде краще… Краєвид справді відкриється, а у вітальні було трохи темно через чагарі. Проте й рослини шкода — я ніколи не бачив, щоб форзиція росла десь так добре, як тут. Бузок — то пусте, але вейгела коштує гроші й — зверніть увагу — рослини надто старі, щоб їх кудись пересаджувати.

— О, я знаю. Але без них тут буде набагато, набагато краще.

— Ну, гаразд, — сказав Фостер, почухавши потилицю. — Мо’ й справді.

— Безперечно, — підтвердила Ґвенда, киваючи головою. Несподівано вона запитала: — А хто тут мешкав до Генґрейвів? Вони жили тут не дуже довго, правда ж?

— Шість років або десь так. Зовсім недовго. А хто тут мешкав раніше? Жінки на прізвище Елворті. То були вельми побожні дами. Їздиликудисьна край світу навертати поган. Протягом якогось часу з ними жив і чернець у чорній ­сутані. Їх було четверо та ще їхній брат, але він тут мало важив, усім заправляли жінки. До них — дай-но мені, Боже, пам’яті — тут мешкала місіс Фіндейсон — о, то була справжня леді, з тутешніх. Вона тут жила вже тоді, коли я ще й не народився.

— А померла вона також тут? — запиталаҐвенда.

— Вона віддала душу в Єгипті чи в якомусь такому місці. Але вони привезлиїїдодому. Вона похована тут, на цвинтарі. Це вона посадила магнолії та вербняк «золотий дощ». Й оті піттоспори. Вона була велика любителька кущових квітів.

Фостер на мить замовк, а тоді продовжив:

— Тоді ще не було нових будинків на схилі пагорба. Тут була, можна сказати, сільська місцевість. Не було кіно. Ані нових крамниць з отими крикливими вивісками. — У його тоні лунало очевидне несхвалення, з яким літні люди ставляться до всіх новацій. — Переміни! — сказав він, зневажливо пирхнувши. — Кому й навіщо вони потрібні?

— Я гадаю, що зміни потрібні, — не погодилася з ним Ґвенда. — І зрештою, ми сьогодні бачимо багато покращень, хіба ні?

— Так вони кажуть. Але я їх чомусь не помітив. Переміни! — Він показав на високий живопліт із карликових кипарисів ліворуч, за ними прозирала якась будівля. — У тому котеджі була лікарня, — сказав він. — Така приємна, затишна й зовсім поруч. Але їм чомусь заманулося збудувати нову й велику лікарню, за милю від міста. Щоб дістатися туди на прийом, треба або йти двадцять хвилин пішки, або витратити три пенси на автобус. — Він знову махнув рукою в бік живоплоту… — А там ­нині школа для дівчаток. Вони туди перебралися десять років тому. Переміни, весь час переміни. Тепер люди купують будинок, живуть у ньому десять або ­дванадцять років, а потім переселяються кудись-­інде. Не можуть на місці всидіти. Хіба це добре? Ви нічого не зможете посадити доти, доки не зазирнете далеко вперед.

Ґвенда подивилася замилуваним поглядом на магнолію.

— Як місіс Фіндейсон, — сказала вона.

— Так, то була справжня жінка, — сказав він. —Вона приїхала сюди ще нареченою. Виховала дітей у цьому домі й поодружувала їх, поховала чоловіка, приймала тут онуків, що приїздили до неї на літо, і відійшла, коли їй уже було майже вісімдесят.

У тоні голосу Фостера звучало глибокесхвалення.

Ґвенда повернулася в дім, ледь помітно всмі­хаючись.

Вона поговорила з майстрами, а потім пішла до вітальні, де сіла за письмовий стіл і написала кілька листів. Серед листів, на які вона ще не відповіла, був лист від кузенів Джайлза, які жили в Лондоні. Якщо в неї виникне потреба приїхати до Лондона, писали вони, то вона може зупинитися в них, у їхньому домі в Челсі.

Реймонд Вест був відомим (радше, ніж популярним) письменником, а його дружина Джоун — худож­ницею. Їй буде цікаво зустрітися з ними, хоч вона їм, певно, видасться жахливою міщанкою. Ані вона, ані Джайлз ніколи не вдавали із себе інтелектуальних снобів, подумала Ґвенда.

Лункий гонг велично пролунав із холу. Оправлений у раму з різьбленого чорного дерева ней­мовірно покрученої форми, цей гонг був одним із найкош­товніших надбань тітки Джайлза. Місіс Кокер, схоже, мала неймовірну втіху від його ударів і завжди налаштовувала його на максимальну гучність. Ґвенда затулила вуха долонями й підхопи­лася на ноги.

Вона швидко перетнула вітальню, підійшла мало не впритул до стіни біля далекого вікна і рвучко зупинилася з роздратованим вигуком. Вона вже втретє зробила цей трюк. Уже втретє вона хотіла пройти крізь стіну до їдальні, що була за нею.

Вона обернулася, перетнула вітальню у зворотному напрямку, вийшла в коридор, оминула стіну вітальні й у такий спосіб дісталася до дверейїдальні. Це був досить довгий обхід, і він завдаватиме чимало клопоту взимку, бо в коридорі гуляли протяги, а центральне опалення обігрівало лише вітальню, їдальню та дві спальні на другому поверсі.

Я не бачу, подумала Ґвенда, сідаючи за чарівний обідній стіл у стилі Шератон, який вона щойно купила за великі гроші замість масивного столу з червоного дерева тітки Лейвендер, — я не бачу, чому б мені не пробити двері з вітальні до їдальні. Я поговорю про це з містером Симсом, коли він прийде сьогодні пополудні.

Містер Симс був підрядником і декоратором, такий собі авторитетний чоловік середнього віку з хрипким голосом і невеличким записником, який він завжди тримав напоготові, щоб відразу занотувати будь-яку цінну думку, що спаде котромусь із його замовників.

Містер Симс, почувши пропозицію Ґвенди, відразу її підтримав.

— Це найпростіша у світі робота, місіс Рід — і велике поліпшення, якщо ви дозволите мені висловити свою думку.

— А це буде не дуже дорого? — На той час Ґвенда вже навчилася ставитися з недовірою до поступливості та ентузіазму містера Симса.

— Така собі дрібничка, — відповів містер Симс, і його хрипкий голос прозвучав поблажливо й заспокійливо.

Ґвенду взяли ще більші сумніви, ніж напочатку. Саме «дрібничкам» містера Симса вона й навчилася не довіряти. Його перші оцінки завжди були умисне поміркованими.

— Не турбуйтеся, місіс Рід, — сказав містер Симс. — Я попрошу Тейлора подивитися, коли він закінчить свою роботу в туалетній кімнаті сьогодні пополудні, і тоді я вам скажу точно. Усе залежить від того, наскільки там міцна стіна.

Ґвенда кивнула головою й пішла писати відповідь на листа Джоун Вест. Вона подякувала їй за запрошення, але повідомила, що зараз не може покинути Дилмаут, бо мусить наглядати за роботою майстрів. Потім вийшла прогулятися перед будинком і навтішатися свіжим вітром із моря. Коли повернулася до вітальні, Тейлор, провідний майстер бригади містера Симса, випростався в кутку кімнати й привітав її усмішкою.

— Із цим не буде жодних проблем, місіс Рід, — сказав він. — Тут уже були раніше двері. Але хтось, кому вони були непотрібні, звелів заліпити їх тиньком.

Ґвенда була приємно здивована. Як дивно, подумала вона, адже я, здавалося, завжди відчувала, що там були двері. Вона пригадала, як упевнено прямувала до них, коли йшла обідати. І пригадавши це, відчула напад легкої тривоги. Бо така впевненість не могла не здивувати… Чому вона була така переконана в тому, що двері там? Адже на стіні від них не видно було жодного сліду. Як вона здогадалася, звідки вона знала, що двері були саме в тому місці? Звичайно, було б зручно, якби з вітальні можна було заходити прямо до їдальні, але чому вона завжди так непомильно йшла саме туди? Двері були б одна­ково зручними в будь-якому місці стіни, але вона завжди машинально йшла, думаючи про щось інше, саме туди, де колись і справді були двері.

Сподіваюся, стривожено подумала Ґвенда, що я не ясновида або щось таке…

Жодних психічних аномалій вона ніколи не знала. Вона не належала до таких людей. Чи, може, належала? Адже те саме відбулося з доріжкою від тераси крізь кущі вниз до моріжка. Невже вона й справді знала, що там була доріжка, а тому так уперто наполягала, щоб зробити її саме там?

Можливо, у мене й справді є якісь психічні відхилення, подумала Ґвенда, і їй стало не по собі. Чи, може, щось негаразд із будинком?

Чому вона запитала того дня в місіс Генґрейв, чи будинок, бува, не навідують привиди?

Жодних привидів тут немає! Це чудовий дім! У ньому не може бути нічого поганого. Адже місіс Генґрейв, здавалося, була вельми здивована, коли вона запитала її про це.

Чи все ж таки в її манерах була якась стриманість, щось подібне до нервового виснаження?

Святий боже, я починаю вигадувати неймовірні речі, подумала Ґвенда.

Їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб повернутися до своєї розмови з Тейлором.

— У мене до вас іще одне прохання, — сказала вона. — Один із комодів у моїй кімнаті нагорі замкнений, а ключ від нього загублено. Я хочу, щоб ви мені його відкрили.

Майстер піднявся разом із нею й оглянув дверцята комода.

— На нього накладено кілька шарів фарби, — сказав він. — Я попрошу своїх людей, щоб вони відчинили його завтра, якщо це вас влаштує.

Ґвенда кивнула головою, і Тейлор пішов.

Того вечора Ґвенда почувалася засмиканою і знервованою. Сидячи у вітальні й намагаючись читати, вона дослухалася до кожного порипування меблів. Раз чи двічі подивилася через плече й затремтіла. Вона знову й знову переконувала себе, що немає нічого надзвичайного в інцидентах із доріжкою та дверима. Вони пояснювалися звичайним збігом обставин і не виходили за межі простого тверезого глузду.

Не наважуючись признатися в цьому самій собі, вона нервувалася, боялась лягати в ліжко. Коли нарешті підвелася, вимкнула світло й відчинила двері в хол, то відчула, що їй страшно підійматися сходами. Вона майже збігла ними, щоб подолати їх якомога швидше, пробігла коридором і відчи­нила двері до своєї спальні. Опинившись там, відчула, що страх минув, і відразу заспокоїлася. Озирнулася навколо з ніжним почуттям. Тут вона почувала себе в безпеці, захищеною і щасливою. Атож, вона тут у безпеці («У безпеці від чого, ти, ідіотко?» — запитала вона себе). Потім подивилася на свою піжаму, розкладену на ліжку, та нічні пантофлі під ним.

Схоже, Ґвендо, тобі шість років, не більше. Тобі треба ходити в дитячих черевичках, на яких намальований кролик Банні.

Вона лягла в постіль із відчуттям полегкості й відразу міцно заснула.

Наступного ранку їй треба було залагодити деякі справи в місті. Коли вона звідти повернулася, був уже час обіду.

— Майстри відкрили комод у вашій спальні, мем, — сказала місіс Кокер, коли принесла їй ніжно підсмажену камбалу, картопляне пюре та моркву зі сметаною.

— От і добре, — сказала Ґвенда.

Вона була голодна й пообідала з апетитом. Випивши каву у вітальні, піднялася сходами до своєї спальні. Перетнувши кімнату, відчинила дверцята комода в кутку. І тоді в неї вихопився несподіваний переляканий крик, і вона завмерла на місці, втупившись у те, що постало перед нею.

Усередині комода вона побачила первісні шпалери, якими була обклеєна ця стіна, що в усіхіншихмісцях була пофарбована в жовтий колір. То були яскраві шпалери з квітчастим візерунком — букетики маленьких червоних маків упереміж із букетиками синіх волошок…

ІІ

Ґвенда довго стояла там, дивлячись на ті шпалери, потім підійшла до ліжка на тремтячих ногах і сіла.

Вона була в домі, у якому ніколи не бувала раніш, у країні, куди ніколи досі не приїздила — і лише два дні тому вона вперше лягла тут у постіль і уявила собі шпалери, якими їй хотілося б обклеїти цю кімнату, — і шпалери, які вона собі уявила, точно збігалися з тими, якими колись ці стіни й справді були обклеєні.

Фрагменти всіляких неймовірних пояснень вихором закручувалися в її голові… Можливо, її мозок перестав сприймати час нормально і плутає минуле з майбутнім?..