Ловець невинних душ. Володар тіні ebook

2023

ISBN 978-617-17-0181-6 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перекладено за виданням:

Carrisi D. Il maestro delle ombre : romanzo / Donato Carrisi. — Milano : Longanesi & C, 2016. — 368 p.

Переклад з італійськоїЛюбові Котляр

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Каррізі Д.

К26 Володар тіні / Донато Каррізі ; пер. Л. Котляр. — Х. : Віват, 2023. — 288 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-617-17-0103-8 (укр.)

ISBN 978-88-304-3941-2 (італ.)

Року Божого 1521 папа Лев Х видав буллу, в якій було сказано, що Рим ніколи не повинен залишатися в темряві. П’ять століть по тому негода призвела до збоїв у роботі однієї з електростанцій. Щоб усунути пошкодження, постачання електроенергії довелося відключити на добу. І Рим поглинула темрява, пробудивши зло. На світанку з транзисторних приймачів місцеві мешканці почули послання: «Ми захопили Рим, Рим — наш. Захисники закону й сили правопорядку вже перейшли на наш бік». Тим часом серед хаосу й паніки тінь безжального серійного вбивці безшумно пересувається містом, залишаючи для Маркуса і Сандри підказки. Та чи вдасться фахівцеві з аномалій та колишній фотослідчій визначити особу монстра?

УДК 821.131.1-312.4

© Donato Carrisi 2016

© Longanesi & C 2016

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023

Антоніо, моєму синові.

РокуБожого 1521. За дев’ять днів до смерті папа Лев Х видав буллу1, що передбачала незвичайне розпорядження.

Рим «ніколи, ніяк та нізащо» не повинен залишатися у темряві.

Понтифік наказав, щоб вулиці, храми та палаци протягом ночі завжди освітлювали. У вуличних ліхтарях завжди мало бути вдосталь олії, а в гамазеях ні за яких обставин не повинно бракувати запасів свічок.

Понад три століття наказу Папи суворо дотримувалися. Однак наприкінці ХІХ століття, щойно з’явилося електричне освітлення, регула, яка містилася в буллі, втратила свою актуальність.

Історики й теологи тривалий час сушили мізки над тим, що змусило Лева Х запровадити таке правило. Протягом століть висували численні найрізноманітніші, а часом і химерні гіпотези. Утім не дійшли одностайного висновку.

Хай там як, але папську буллу так ніколи й не відкликали. І навіть у наші дні тема щодо запобігання темряві в Римі досі оповита цілковитою таємницею.

1

Вимкнення електричної енергії передбачалося на сьому годину сорок одну хвилину ранку. Від тієї миті Рим поринув би в нове Середньовіччя.

Надзвичайна хвиля негоди лютувала над містом ось уже майже три доби. Потужну грозу супроводжували невпинна злива та пориви вітру, що перевищували п’ятдесят п’ять кілометрів за годину.

Удар блискавки призвів до перебоїв у роботі однієї із чотирьох електростанцій, які забезпечували місто енергією. А згодом за ланцюговою реакцією аварія перекинулася на решту три, спричинивши небезпечне перевантаження.

Щоб усунути пошкодження, необхідно було цілком припинити подання енергії на одну добу.

Жителів міста повідомили про заплановане знеструмлення звечора, незадовго до вимикання. Влада запевняла, що техніки докладуть усіх зусиль, аби відновити нормальну роботу до зазначеного терміну. Однак через відсутність електричного струму не працюватимуть ніякі засоби комунікації. Жодних телефонів, інтернету, мобільного зв’язку. Ніякого радіо й телебачення.

Цілковите технологічне обнуління. І якраз посеред страшної негоди.

О пів на восьму, коли до знеструмлення залишалися лічені хвилини, Матильда Фрай перебувала в кухні й мила філіжанку після першої за день кави. Затим поставила її на поличку та взяла запалену раніше сигарету, що чекала на краю мармурової стільниці, біля раковини для миття посуду. Помітила жовтуватий слід на поверхні, де лежала сигарета, задумливо втупилася в нього.

У найнезначніших дрібницях можна було відшукати несподіваний спокій.

Матильда ховалася за ними, щоб утекти від власних думок. За загорнутим куточком журналу, малесенькою діркою в підшитому краї подолу, водяній краплині від пару, яка стікала по стіні. Однак спокій ніколи не тривав скільки треба, і коли та крапля вже висихала під її поглядом, демон повертався знову, щоб нагадати: їй ніколи не вибратися з тісного пекла, у якому вона була ув’язнена.

«Я не можу померти. Ще ні», — казала про себе. А їй так цього хотілося.

Обличчя Матильди знову спохмурніло. Вона піднесла до губ сигарету й глибоко затягнулася. Потім закинула голову назад і, поглядаючи на стелю, випустила з легенів білу хмаринку, а разом з нею — увесь свій відчай. Колись вона була вродливою. Однак, як казала її мати, запустила себе й усього лише в тридцять шість років виявилася непоправно самотньою. Ніхто навіть уявити собі не міг, що колись вона була привабливою дівчиною. Те, що інші бачили зараз — коли мали змогу її побачити, — справжнісінька баба, хоча й дещо молодява.

Годинник на стіні показував сьому годину тридцять дві хвилини.

Матильда відсунула собі стільця з-під столу й сіла, потягнувши до себе пульт від телевізора, пачку Camel і бляшану попільничку. Скористалася недопалком, який тримала в руці, щоб підпалити нову сигарету.

І поглянула прямо перед собою.

— Треба б мені… — Вона замовкла. — Треба б мені відвести тебе до перукаря, щоб підстриг тобі волосся.

Мовила на одному диханні із серйозним виглядом.

— Авжеж, з боків зовсім уже довге. — Навіть тицьнула пальцем, на мить витягнувши вперед руку. — І ота чуприна мені вже геть не подобається.

Кивнула, ніби на підтвердження своїх намірів:

— Так, завтра підемо, після дитсадка.

Помовчала, однак погляду не відвела.

І надалі вдивлялася у двері кухні.

По той бік порога нікого не було, але на стіні, поряд з дерев’яним одвірком, виднілися позначки, штук двадцять. Рядочком, знизу догори. Біля кожної позначки, нанесеної іншим кольором, зазначено дату.

Остання зверху — зеленим, а поряд написано: «103 см — 22 травня».

Матильда несподівано прокинулася зі ступору, ніби звільнилася від чаклунства. Повернувшись до реальності, вхопила пульт і спрямувала його на телевізор, що стояв на тумбі.

На екрані з’явилася вродлива білявка в ніжно-рожевому діловому піджаку, об’єктив охоплював її лише по груди. Нижче, поверх зображення, транслювали напис: «Екстрені заходи в місті Рим, чинні від 7:41 ранку 23 лютого до завершення запланованого знеструмлення». Дикторка незворушним, заспокійливим тоном читала на телекамеру офіційне повідомлення: «Щоб уникнути аварій, влада наказала цілком заборонити дорожній рух транспорту. Не можна буде скористатися ним і для виїзду з міста. Нагадуємо, що аеропорти, залізничні та автовокзали не працюють через негоду відучора. Отже, населенню рекомендовано залишатися у власних помешканнях. Повторюю: задля вашої безпеки та безпеки ваших рідних не намагайтеся покинути місто».

Матильда подумала, що їй усе одно більше нема до кого їхати.

— Удень виходьте з дому лише в разі нагальної потреби. За необхідності вивісіть у вікно біле простирадло, щоб рятувальні патрулі, які об’їжджатимуть місто, могли надати вам допомогу. Нагадуємо, що вночі слід обов’язково дотримуватися комендантської години, яка розпочнеться за одну годину до заходу сонця. Від цієї години низку особистих свобод буде обмежено.

«Беземоційний, урівноважений тон дикторки мав би заспокоювати, — подумала Матильда, — але натомість його дія була протилежною». Було в ньому щось гротескне й тривожне. Як посмішка стюардеси на облавку літака, що зазнав аварії й падає.

— Органи правопорядку патрулюватимуть квартали й матимуть широкі повноваження щодо підтримання громадського ладу й попередження злочинів. Агенти поліції уповноважені проводити арешти навіть у разі простої підозри. Усіх зловмисників, які скоять злочини під час знеструмлення, негайно передадуть суду й суворо покарають. Однак попри всі застережні заходи органи влади все ж таки закликають вас зачинитися як слід у домівках і подбати про те, щоб не дати змоги незнайомцям та зловмисникам проникнути у ваші оселі.

Від останніх слів Матильду Фрай несподівано кинуло в холод, і вона мимоволі обхопила себе руками за плечі.

Білява дикторка поклала аркуші на стіл перед собою і поглянула безпосередньо в об’єктив телекамери:

— Дякуємо вам наперед за розуміння та співпрацю, наш наступний випуск новин вийде в ефір уже після завершення надзвичайного стану, тобто рівно через двадцять чотири години. За кілька секунд пролунають сирени, які попередять про подальше вимкнення електроенергії та всіх засобів комунікації. Відразу по тому наберуть чинності норми надзвичайного стану й розпочнеться знеструмлення.

Дикторка не попрощалася з глядачами, натомість обмежившись іще однією німою посмішкою. Затим її обличчя на екрані замінили на напис: «Кінець трансляції».

І тієї миті знадвору гучно завили сирени.

Матильда перевела погляд на вікно. Надворі вже було видно, хоча через негоду небо вкривали хмари, які наче квапили настання сутінків. Лампа на стелі в кухні була увімкнена, однак її світла не вистачало, щоб заспокоїти жінку, яка втупилася в неї поглядом і чекала, що вона будь-якої миті вимкнеться. Але того ще не сталося. Дощ періщив без упину, і секунди розтягнулися в нестерпну вічність. Матильда знову поглянула на годинник на стіні. Сьома тридцять вісім. Ні, вона не могла більше чекати. Треба було негайно змусити замовкнути оті трикляті сирени, що свердлили мозок. Вона загасила в попільничку другу сигарету, підвелася з-за столу й підійшла до старого міксера — уже давно ним не користувалася, але він невідомо чому так і залишався під’єднаним до розетки живлення. Увімкнула його. Потім настала черга тостера: вона опустила донизу обидві кнопки, на додачу встановивши таймер. Затим перейшла до витяжки над плитою. Потім — до пральної машини, посудомийки. Без будь-якої видимої причини ще й відчинила дверцята холодильника. І нарешті ввімкнула радіо, яке тримала біля раковини завжди налаштованим на каналі класичної музики. Бах відчайдушно намагався пробитися через какофонію звуків, однак марно. Отже, увімкнувши всі електроприлади та світло повсюди, Матильда Фрай знову всілася, намірюючись викурити чергову сигарету. Знову зиркнула на стінний годинник, чекаючи, коли закінчиться зворотний відлік до темряви та тиші.

Поки стрілка годинника поспішливо відлічувала останні секунди, задзвонив телефон.

Вона злякано подивилася на апарат. То був єдиний звук, який спричинила не вона. Роками вже Матильда ні з ким не спілкувалася, і ніхто не згадував про неї. Авжеж, якщо подумати добре, то отой пристрій узагалі не повинен був стояти в її домівці, у її гнізді вимушеної самотності. У тому відлюдництві зазяяла щілина. Дзвінки лунали так пронизливо, що перекривали весь навколишній гамір, ніби вигукували її ім’я. У Матильди було дві можливості: зачекати, коли знеструмлення вже зовсім скоро нарешті покладе край отим тортурам, або зробити це самій, піднявши слухавку.

«Мені вже багато років ніхто не телефонує. Ніхто не має мого номера».

Її змусила підвестися зі стільця не проста цікавість. То було передчуття. Коли вона зняла слухавку старезного телефонного апарата, рука ледве помітно тремтіла в той час, як вона дуже поволі підносила її до вуха. Перш ніж устигла щось сказати, Матильда почула коротке, уривисте потріскування, як від електричних розрядів чи завади зв’язку. Нарешті в тому загальному дратівливому потріскуванні з’явився голос.

Голос дитини.

— Мамо… — озвався голос, від чого її мов снігом обсипало. — Мамо! Мамочко! Забери мене звідси, матусю! — благав він перелякано.

Вона примусила його вивчити домашній номер у перший день дитсадка. Бо була впевнена, що його запам’ятати легше, аніж номер мобільного. У голові промайнула сцена з минулого: він сидів за столом цієї самої кухні, щойно доївши сніданок — молоко з печивом та виноградним варенням. Матильда присіла перед ним навпочіпки й зашнуровувала йому черевики. Син тим часом повторював цифру за цифрою, і вона робила так само, однак лише губами, щоб не занадто допомагати. Хотіла переконатися, що він добре все запам’ятав.

Образ із минулого розвіявся так само швидко, як і з’явився. Матильду Фрай знову викинуло в реальність, де вона, вражена, нарешті спромоглася щось вимовити.

— Тобія… — Вона затулила друге вухо рукою, адже торохтіння електроприладів навколо заважало їй чути добре.

— Не залишай мене тут! Не залишай мене самого!

Знову перешкоди на лінії.

— Я тут, — лунав голос по той бік дроту. — Я…

Спершу затихли всі звуки. Одночасно вимкнулося світло в кухні. Сокира мороку впала на всі предмети, що раптом завмерли.

Тільки тоді Матильда збагнула, що в слухавці теж замовкли.

Виникла тиша була неприродною — ніби з неї взагалі ніколи не могло народитися жодного звуку, ніби щойно почуте було лише плодом її уяви… або безумства.

Тепер Матильда тремтіла всім тілом ще більше й не могла нічого із цим удіяти. Далі знову поглянула на стінний годинник.

Точно сьома година сорок одна хвилина.

2

О сьомій сорок одна сирени замовкли.

Однак усі запам’ятали б мить початку знеструмлення не через одночасне вимикання електричних пристроїв будь-якого типу (десятки років технічного прогресу вмить як вітром здуло!) і не через несподіване переривання всіх комунікацій (та клаустрофобійну ізоляцію, що настала за ним), а через неприродну, незвідану тишу, яка виникла, наче привид з минулого. Тиша, до якої ніхто з мешканців Рима не звик і тривожність від якої посилювало монотонне сіяння дощу.

Хай там як, але саме ота несподівана тиша повернула його до життя.

Пробудила від глибокого сну, у якому він задихався, розпачливо намагаючись зробити принаймні один ковток життєдайного повітря. Йому знадобилося три спроби, перш ніж у легені потрапило бодай трохи кисню. Він не просто спав: він знепритомнів і тонув у собі самому. Та коли розплющив очі, не побачив навколо нічого, окрім ще однієї темряви.

«Я осліп».

Можливо, труднощі з диханням виникли через положення тіла. Він лежав долілиць, руки заведені за спину, кисті стиснуті разом чимось холодним. Наручниками? Спершу чоловік спробував підвестися, щоб стати на коліна й покласти край стражданням, що їх спричинила задуха. Відчув, як занили м’язи та суглоби, до яких натужно поверталася рухомість. То була нелегка й виснажлива праця.

«Я голий. Мені болить у грудях».

Кисень став потрапляти до мозку, перед очима застрибали якісь підозрілі блискучі кульки. Ні, він не втратив зору; то світ навколо поглинула порожнеча.

«Де я? Хто я такий?»

Він розгубився. Цілковита темрява панувала не лише довкола, а й усередині.

«Хто я, де я є?»

Окрім далекого шелестіння дощу, не було чутно нічого — єдиним органом сприйняття навколишнього світу залишалися органи нюху. Довкола смерділо. Застояною водою і ще чимось.

Смертю.

Він змерз і закашлявся. Завмер, вражений гучною луною. Знову покашляв і прислухався, ведучи лік часові, який знадобився луні, щоб відбити звуки його кашлю. Відчай підштовхнув його скористатися власним голосом, щоб збагнути розміри приміщення, де він опинився. Повторив свій дослід, стоячи на колінах і повертаючись тілом у різні боки. Цього не вистачило. Тоді він зібрався на силі й спробував звестися на ноги. Після першої спроби впав на бік. Спробував удруге, вже обережніше, і цього разу в нього таки вийшло.

Ноги грузнули в слизькій, вологій багнюці, однак під нею відчувалася тверда, кам’яниста підлога. Той факт, що він перебував не в якійсь земляній ямі, його дещо втішив. Адже з ями не втечеш. А от з будівлі — можна. Якщо є вхід, то повинен відповідно існувати й вихід.

Маючи намір знайти вихід за всяку ціну, він рушив у темряву. Кам’яні плити під ногами були нерівними, однак він усе одно втримував рівновагу. Сподіваючись не наткнутися на невидиму перепону, яка могла перешкодити його рухові, ішов уперед, чекаючи, що от-от натрапить на стіну. Не маючи можливості випростати перед собою руки, мав змиритися з тим, що вріжеться в неї лобом.

Удар, хоча й незначний, знову викликав у нього відчуття задухи в грудях. Він зупинився й подихав, чекаючи, коли минеться.

Затим притулився лівою щокою до стіни. Відразу відчув обтесану поверхню. Це туф. Вирішив рухатися далі по периметру, поки не натрапить на двері чи отвір. Ступив перший крок, однак перечепився через кам’яний виступ у підлозі, боляче забивши пальці на нозі. Від люті хотів був ударити по ньому, адже лють виявилася дужчою за біль, однак стримався й далі йшов уже обережніше. Крок за кроком краще уявляв, де опинився. Збагнув, що навколо не було ніяких гострих виступів чи кутків, які могли завадити йому просуватися вперед.

То була кругла зала.

Зважаючи на матеріал, з якого її побудовано — то були великі, складені один на один блоки туфу, — він подумав, що споруді вже чимало століть. Спершу не усвідомив, яка вона велика. Та що далі рухався, то більше переконувався, яким помилковим було його перше враження. Стіна, здавалося, не мала кінця-краю. «Де ж ті двері?! Хай їм грець!» Холод від каменю поволі пробирався під шкіру. Його охопили дрижаки, відчував пар перед обличчям від власного дихання. Якщо не поквапиться, щоб хутко знайти вихід, то помре тут від холоду. Однак він прогнав від себе ті думки, коли виставив уперед ногу для наступного кроку. Завмер. Бо доторкнувся до чогось уже знайомого.

Той самий кам’яний виступ, через який недавно перечепився.

Спершу промайнула лише здогадка. Він усе віддав би, аби її не підтвердити, аби не довелося мати справу з тим, що відбирало в нього останню надію. Однак майже відразу ота непевна здогадка дістала жорстоке за своєю сутністю підтвердження.

Він обійшов приміщення по колу. Жодного виходу там не було.

«Як у могилі, — подумалося йому. — У моїй могилі». Утім у цьому не було ніякої логіки, адже якщо він тут, то якось туди потрапив. Такий оптимістичний висновок швидко було розбито вщент наступним, не менш вірогідним.

Хтось його тут замурував. Замурував живим.

Він обперся боком об стіну й повільно сповз на підлогу. Відчував, як усе тіло повільно гарячою хвилею заливає паніка. Страх — то отрута для мозку. Спробував відігнати його від себе, відновити контроль над свідомістю. Однак тривога наростала. «Хто я, де я? Хто я, де я? Хто я, де я?..» Відчув, як щось тепле потекло з носа по губі. Крапля перетекла через край губи, і він відчув у роті смак слизької рідини. Кров. Його власна.

Епістаксис2.

Він ніколи не знав, що могло його спричинити, не міг цього передбачити, адже кровотеча могла розпочатися будь-якої миті. Одне знав напевне: та хвороба стала часткою його самого, як риси обличчя або вдачі. Вадою, з якою він навчився вживатися. Він так і не зумів збагнути, навіщо Господь наділив його таким незначним, але надокучливим недоліком. Аж ось тепер, через багато років, зрозумів. Щоб у день розпачу та зневіри він зміг учепитися що є сили за цю дрібницю й скористатися нею, аби витягти свою пам’ять з мороку.

«Моє ім’я — Маркус, — сказав він сам собі. — І я страждаю від епістаксису».

Решта згадок навалилася на нього невпинним бурхливим потоком. «Я священник. Належу до святого ордену пенітенціаріїв, який підлягає Трибуналу душ. Я останній представник нашої конгрегації. Ніхто про мене не знає, нікому невідомо, хто я такий». І він став повторювати те, чого його колись навчили: «Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою. Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше. Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається. Моє завдання — повернути це щось назад, до світу темряви».

Він став поволі заспокоюватися. Адже найбільшим його страхом (ще більшим, аніж бути заживо похованим у крипті!) було забути… знову.

Кілька років тому він уже опинявся біля прірви власної свідомості, на лікарняному ліжку в Празі, після того як йому вистрілили в голову в готельному номері. Тоді амнезія скидалася на океан під час штилю, тихий і непорушний — ні вітерцю, ні течій. Не можна було кудись плисти, нічого не відбувалося. Залишалося лежати й чекати на порятунок, якого могло й не бути.

Та згодом, якось уночі, після того лікарняного ліжка з’явився Клементе, його наставник, і запропонував правду про його минуле в обмін на обітницю, яка пов’язала б Маркуса до кінця його життя. Він погодився. Ніхто не зміг би повернути йому згадок про минуле, однак від тієї миті він уже міг наживати собі нові. Так і сталося. Ось чому Маркус не хотів утратити і їх. Попри те що переважна частина з них була дуже болісна.

Тепер Клементе загинув. А в нього є ім’я — найдорожче, що він має. Єдині сувеніри, що залишилися в нього з минулого, ще до Праги, — рубець на лівій скроні… і епістаксис, дякувати Богові.

Черговий напад болю в грудях знову перехопив йому дух. Мимоволі схилився вперед, сподіваючись, що цього вистачить, аби вгамувати той біль. Не знав, чим він спричинений, такого з ним ще не траплялося — принаймні на тому відтинку життя, який він пам’ятав. Допомогло. Біль зник так само раптово, як і з’явився.

«Це ще не все», — сказав сам собі. Те, що він прокинувся від сну, який мав мирно передати його в обійми смерті, зовсім не означало, що його врятовано. Він ще міг померти. Адже не було можливості звільнитися від наручників. Отже, перш ніж страх знову затьмарить розум, придушивши навіть первинний інстинкт виживання, він спробував пригадати, що саме сталося. Вирішив наразі не брати до уваги питання, де він опинився, бо спершу слід було подумати про дещо важливіше.

Яким чином він сюди потрапив? Чому в наручниках? І насамперед: хто все це влаштував?

У голові ніби виникло щось на зразок чорної стіни, через яку не пробитися. Останнє, що він пам’ятав, — якісь проблеми з електричною мережею в Римі та ще, можливо, якесь тимчасове знеструмлення міста. Але він гадки не мав, скільки часу минуло відтоді. Поза сумнівом, не дні або тижні. Доказом того є факт, що він досі живий. Ще до блекауту навколо той блекаут стався в його мозку. Хоча йшлося, зрештою, про амнезію таку короткочасну, що вона не пошкодила більшої частини його пам’яті, Маркус усе одно злякався.

Що могло це спричинити? Може, асфіксія?

Треба було пригадати в деталях, що саме сталося. Приблизно так само, як він робив, коли таємно відвідував місця злочинів, щоб відшукати сліди зла перед задушеним, розрубаним на шматки чи спаленим трупом. Адже він умів те робити, роль слідчого вдавалася йому найліпше. Він шукав аномалії. Непомітні проколи в картині нормальності. Вади на загальному полотні, як його епістаксис. Часто за ними приховано зовсім інший малюнок. То були малесенькі двері, що вели до іншого виміру, — таємні ходи до зовсім іншої правди.

Однак у цьому випадку не було мовчазного тіла, яке можна було допитати поглядом.

Цього разу жертвою був він сам.

І мав у своєму розпорядженні всі органи чуття, щоб провести розслідування. Так само, як у разі з короткочасною пам’яттю, скористатися в належний спосіб органами дотику теж не вдавалося через наручники на зап’ястях. А насамперед бракувало зору. Він спробував максимально залучити слух та нюх і заходився з їхньою допомогою досліджувати темряву. Шум дощу долинав здалеку ледве чутним і постійним звуком, а ще стояв їдкий запах вологи, тож це означало, що він перебуває під землею. У якійсь цистерні чи, може, у катакомбах. Однак окрім цього він нічого не зміг з’ясувати.

Його вкотре відірвав від роздумів новий напад болю в грудях, від якого перебило дух: знову ніби хтось шпирнув під ребро гострим лезом. Звідки такий біль? Ніби в нього всередині щось отруйне, а шлунок намагається вивернути це із себе.

Зненацька перед очима виник образ ненажерливої комахи, що лаштувала собі гніздо в його нутрощах.

Спазм минув. «Аномалії», — нагадав сам собі. То була його остання надія на порятунок. Від них він і став відштовхуватися: його власна смерть. Хай там ким був той, хто кинув його сюди, у підземелля, він зняв з нього одяг і надів наручники. Утім, окрім спазмів невідомого походження, які відчував на вході до шлунка, ніяких ран у Маркуса на тілі не було.

«Він хоче, щоб я помер від голоду».

Подумав про низку фаз, які призвели б до неминучої смерті. За кілька днів без їжі організм, не знаходячи більше продуктів живлення, почав би зменшувати м’язову масу. Практично став би живитися самим собою. Внутрішні органи розпочали б німий спротив, який виливався б у тяжкі страждання аж до відмови функцій через виснаження. Повільні муки, що могли тривати навіть тижнями. Звісно, Маркус міг би живитися застоялою каламуттю, яка вкривала підлогу в’язниці. Це, звичайно, могло б уповільнити зневоднення організму, але по суті тільки подовжило б агонію. Можливо, йому ще навіть поталанило, що його тюремник зняв з нього одяг і надів наручники. Знерухомлення верхніх кінцівок і гіпотермія були додатковими муками, але разом з тим вони могли пришвидшити смерть.

«Чому він вибрав для мене саме таку смерть?»

Убивця хотів довести його до божевілля, щоб він гриз власну плоть, безнадійно намагаючись утамувати голод. Маркус колись читав про спелеологів, які заблукали в підземних печерах без засобів для виживання, і за певний час у них прокинувся канібалістичний інстинкт. Сильніші поїли слабших. Ті, у кого не вистачало сили боротися за їжу, чекали своєї черги, щоб самим стати кормом, однак тим часом відчували нестримне бажання вчепитися зубами у власне тіло. Шлунок затьмарював мозок, а голод — здатність мислити.

«Що я такого вчинив, щоб заслужити на таке?»

«Заслужити» — ось ключове слово.

Перша аномалія: його вбивця не мав наміру просто його вбити. Він хотів його покарати. У Давньому Римі моріння голодом було широко розповсюдженим різновидом тортур.

«В’язниця, — сказав пенітенціарій темряві. — Я у в’язниці».

Блоки туфу, з яких було викладено стіни його карцеру, наводили на думку, що він у будівлі, зведеній принаймні тисячу років тому. Але в Римі існували десятки таких історичних місць.

«Ні», — заперечив сам собі. Його кинули сюди з певною метою. Хотіли, щоб прокинувся, ось чому не вбили відразу. Хотіли, щоб умирав повільно й насамперед — щоб знав.

«Він садист і хоче, щоб я знав, де я. Отже, я нізащо й ніколи звідси не виберуся».

Ось чому Маркус мусив збагнути, що відрізняє його карцер від решти. Він знову занурив ступні в болото під ногами.

Друга аномалія: вода.

Вона була холоднішою за дощову. Не падала згори, а витікала знизу. Як джерело. «Tullius», — переклав відразу латиною. Криниця, яка існувала в туфових кар’єрах поблизу схилу Кампідольйо — там, де була Мамертинська, або Тулліанська, в’язниця3. Мабуть, він якраз перебував у Тулліанумі, тобто її розділеному на дві частини підземеллі. Перша, вища частина, слугувала тюремникам для того, щоб допитувати, катувати або страчувати ув’язнених. А до другої, нижчої, ув’язнених кидали після арешту, де вони очікували своєї черги. Тим часом могли чути крики й стогони інших нещасних та уявляти, що призапасила для них доля.

Якщо то справді Тулліанум, то й вихід у нього мав існувати.

Був лише один спосіб його відшукати. Маркус обперся спиною об стіну і, впираючись п’ятами, поступово підвівся на ноги. Коли впевнився, що не втратить рівноваги, рушив поволі туди, де, на його думку, повинен бути центр зали. Ішлося про кругле приміщення, тож йому слід було пройти відстань, яка дорівнювала радіусу, хоча в темряві було важко триматися прямого маршруту. Він навіть не знав, скільки кроків треба ступити, щоб опинитися в потрібному місці. Однак приблизно через десять кроків відчув щось над головою.

Легесенький протяг.

Зупинився. Якраз над ним мав бути круглий отвір, що вів до гіпогею4. Та скільки до нього? Навіть якби руки в нього були вільними, він нізащо не зміг би до нього дострибнути. Чи таки зміг би?.. Можливо, саме тому вбивця вирішив надіти наручники. Маркус мимоволі вилаявся. Однак не можна було дозволити гніву взяти гору. Вибір місця, наручники… за обома деталями крилася причина. Що ще лишалося нез’ясованим?

Третя аномалія: нагота.

Чому його залишили без одягу?

Щоб принизити — ось відповідь. «Він забрав у мене одяг, бо я священник, хоча й ніколи не одягаю рясу. Утім йому байдуже». Найгірше приниження для служителя Господа — роздягнути його й виставити на осміх. Христа розп’яли голим на хресті. Але саме той факт, що Маркус — служитель Господа, допоміг йому відразу впізнати Мамертинську в’язницю, адже за легендою саме там тримали апостолів Петра і Павла. Отже, тюремник хотів, щоб Маркус дійшов цього висновку.

Петро і Павло зуміли вибратися звідти… «Він пропонує мені можливість урятуватися, — вирішив Маркус, і в його серці знову зажевріла надія. — Пропонує мені пройти випробування».

Двоє апостолів повернули собі свободу, охрестивши своїх тюремників й освятивши їх водою Тулліанума.

«Вода… Хрещення… Очищення від гріхів… — заходився перелічувати Маркус незначні підказки, намагаючись віднайти в них сенс чи принаймні зв’язок між ними. — Вода очищує душу. Очищена душа здійметься на Небеса, прославляючи Господа». Так само як і він міг би здійнятися до отвору над головою та отримати бажану свободу. Усі дрібниці були сповнені важливого символічного значення. Маркус знав, що підійшов уже зовсім близько до відгадки. «Душа — у нас самих… Отже, порятунок — уже є у нас самих».

Вражений останньою думкою, він завмер і змусив себе розігнати решту думок з голови, побоюючись, що отой кінчик правди може наступної миті вислизнути й зникнути назавжди. Так, у цьому був сенс.

Четверта аномалія: біль у грудях.

«Я не поранений», — нагадав сам собі. Єдине, що його турбувало, — оті несподівані напади болю, що їх відчував уже кілька разів і що минали так само швидко, як і наступали. Яким він був, той біль? Гострий. Аж дихання спирало.

«Авжеж, дихання», — ухопився як за ниточку Маркус. Задуха його напевно б убила, якби він не отямився. Асфіксія, можливо, спричинила втрату свідомості, а як наслідок — і пам’яті. Він пригадав образ ненажерливої комахи, яка лаштувала собі гніздо в його нутрощах.

Асфіксію, біль не можна було пояснити якимись патологіями. Їх щось спричиняло. Аж тут він збагнув, що робити.

Знову став навколішки. Нагнувся. Закашляв. Дедалі дужче, сподіваючись у такий спосіб викликати новий спазм, від якого заріже в грудях і під ребром. Голий та покірний, як розкаяний у гріхах, він просив душоцілющого болю. Напружив діафрагму, щоб та допомогла звільнити шлунок. Страшний спазм охопив його тіло, потім другий. Його знудило. Їжею, рідиною. Уміст шлунка, піднімаючись стравоходом, підтвердив його здогадки.

«Він змусив мене щось проковтнути». Якесь стороннє тіло — комаху.

Та не рухалася — певно, застрягла. Її слід було вигнати назовні. Він спробував знову викликати в себе нудоту. Щоразу від тих потуг роздирало груди та нутрощі, однак він відчував, як щось невідоме стало поволі підніматися. Коли залишки їжі вичерпалися, його почало рвати шлунковим соком. Затим уже й кров’ю. Він розпізнав її металічний смак на язиці, але страх перед внутрішньою кровотечою його не зупинив. Час від часу він завмирав знесилено, щоб передихнути. Та все ж таки міліметр за міліметром чужак виходив назовні.

«Диявол. Він набув подоби комахи, щоб заволодіти мною. Заволодів моєю душею. Господи, допоможи мені! Боже Всесильний, допоможи!»

Очі сльозилися, щелепу судомило від напруження. Він розумів, що довго так не витримає. Якщо знепритомніє знову, то вже більше не прокинеться. Зібрав останні сили у відчаї і напружився, як тільки зміг. Відчув, як з рота разом зі згустком крові випало щось тверде. Як під час екзорцизму, він таки зміг звільнитися від диявола. Однак ще не був остаточно впевнений.

Аж поки не почув, як щось дзенькнуло. Зовсім поряд, саме перед ним.

Маркус не став очікувати, коли відчує полегшення, і занурився обличчям у багнюку, шукаючи ротом чужака, якого щойно вигнав із себе. Губи доторкнулися до металу. Він так і думав.

Комаха виявилася маленьким ключем.

Він вхопив його зубами й знову відсунувся до стіни. Затим відпустив ключ із рота під стіну на підлогу й розвернувся, щоб узяти кінчиками пальців. Йому нетерпеливилося звільнитись, а тому через поспіх він довго вовтузився, щоб це зробити. Нарешті таки вдалося вставити ключ у замкову щілину наручників і повернути.

Звільнивши руки, він повернувся до того місця, де раніше відчув легкий протяг. Щоб не посковзнутися, спершу очистив підлогу від слизького бруду. Затим присів, зосередився та стрибнув якомога вище, витягнувши догори руки. Марно. Спробував удруге. Ніяк. Знадобилося принаймні шість спроб, щоб Маркус зміг доторкнутися до кам’яного склепіння над головою. А потім ще десять, перш ніж зумів-таки міцно вчепитися руками за край круглого отвору. З неймовірним зусиллям він підтягнувся, вперся ліктями в підлогу розташованого зверху приміщення й відчув, як дряпає собі шкіру. Однак не здавався. Підтягувався вперед усім, чим тільки міг: нігтями, м’язами, кісточками.

Нарешті таки вибрався. Але й нагорі на нього чекала темрява.

Маркус лежав горілиць, відновлюючи сили. Розкинув руки, грудна клітка напружено здіймалася й опускалася, як поршень, щоб наситити тіло киснем. Він перехрестився, дякуючи за порятунок. Затим спробував навести лад у думках. Пам’ятав, що до верхнього приміщення Тулліанума можна було дістатися кількома підземними ходами. Нехай і не відразу, однак після кількох спроб йому вдасться вибратися на поверхню.

Підводячись на ноги, він коліном зачепив щось на підлозі. Помацав рукою, щоб зрозуміти, що то було. Наткнувся на якийсь продовгуватий предмет з пластмаси. Здогадався: електричний ліхтарик. Увімкнув його. Пучок світла різко вдарив в обличчя, і Маркус мимоволі заплющив очі. Затим спрямував ліхтарик на отвір у підлозі, що вів до нижнього приміщення.

Темрява аж сочилася через чорне провалля.

Маркус відвів світло від того лазу, щоб оглядітися. Отоді він його й побачив. В одному кутку лежав його одяг. Вразило те, що речі ретельно складені. Трусячись від холоду, рушив за ними. Тканина виявилася геть мокрою від дощу. «Отже, я тут недавно, — сказав сам собі, — інакше вбрання вже встигло б висохнути». Робити не було чого, Маркус одягнувся все одно. Аж тут здійснив ще одне відкриття.

Замість його звичних чорних черевиків там стояли білі кеди. Звідки вони взялися?

Одягнувшись, він поліз рукою до правої кишені штанів, де завжди лежав медальйон із зображенням святого архангела Михаїла, захисника пенітенціаріїв. До того ж знайшов там складений у кілька разів аркуш. Довго дивився на нього, тримаючи на долоні. Нарешті розгорнув.

То була вирвана з блокнота сторінка.

Одразу впізнав свій почерк. Одне з головних правил пенітенціаріїв — не залишати слідів, які могли б наштовхнути на думку про їхнє існування. Він не робив нотаток, не записував власного голосу й уникав того, щоб його знімали на відео чи фотографували. Не мав ніяких гаджетів, за якими його можна було вистежити чи локалізувати, ба навіть мобільного. Ось чому та знахідка його здивувала більше, аніж білі кеди.

На аркуші була коротка записка:

«Знайди Тобію Фрая».

Повідомлення, яке він залишив сам собі. Маркус із минулого — той, якого короткочасна амнезія загнала в темне та смердюче підземелля, — знайшов спосіб зв’язатися з Маркусом сьогоднішнім.

У тих словах відчувалася нагальність. Хто такий Тобія Фрай? Він його знав? Те ім’я було лише підказкою, щоб відновити в пам’яті те, що сталося з ним протягом останніх годин уночі, ще до знеструмлення.

Перш ніж вирушити на пошуки виходу, він знову поглянув на отвір у підлозі. Йому здалося, ніби він тут не сам. Ніби отам, у поглинутій темрявою чорній пітьмі, поряд з ним завжди хтось був. Чиїсь мовчазні очі, здатні бачити в темряві.

3

7 годин 24 хвилини до заходу сонця

Суспільні заклади, крамниці, офіси та школи мали бути зачиненими протягом невизначеного часу. Вуличне освітлення було вимкнено, так само як і світлофори, що регулювали дорожній рух на перехрестях. Ніхто, окрім машин швидкої допомоги, органів правопорядку та пожежної безпеки, не мав дозволу на проїзд. Метро теж не працювало.

Пересуватися можна було тільки пішки.

Місто мало бути порожнім. Однак дехто сприйняв екстрену ситуацію інакше. Попри всі попередження та розпорядження трапилося чимало таких, що повиходили на вулиці, аби самим побачити Рим за цих незвичайних умов, коли місто звільнилося від звичного щоденного хаосу машин і туристів. Їх немовби охопила якась химерна ейфорія, схожа на колективне божевілля, що штовхала до майже безглуздих учинків: незважаючи на негоду, вони юрмилися на мостах і площах, щоб жартома відсвяткувати швидкий та безславний кінець міста, яке всі вважали «вічним».

Маркус ішов у натовпі разом з ними — невидимий, як і завжди. Руки в кишенях куртки, комір підійнято, щоб приховати обличчя, похнюплений, він старався рухатись ближче до стін будинків, щоб сховатися від дощу.

Він був чужинцем на отому імпровізованому карнавалі. Та ніхто не звернув би на нього уваги. Усі були надто зайняті тим, щоб прогнати страх, про який ніхто не хотів говорити і який саме був справжньою причиною, що змусила їх вийти з домівок. Поки ще день, поки слабке сонячне світло давало змогу роздивитися обличчя інших, усе це в їхніх очах на вигляд було як несподівана й весела новина. Насправді Маркус добре знав отой невизнаний страх.

Нікому не було відомо, що трапиться з настанням сутінків.

Попри всі вжиті заходи щодо попередження анархічних дій та запевнення влади, захід сонця становив собою неусвідомлений поріг. Від тієї миті місто перетворилося б на територію тіней. Вони наразі таїлися на межі зі світлом, але негайно скористалися б сутінками, щоб вибратися зі своїх схованок і спричинити найнебезпечніші поривання.

Ось чому Маркус наддав ходи: у нього з’явилося погане передчуття. Інакше пояснення наказу, що був на знайденій у власній кишені записці, він не міг придумати.

Знайти Тобію Фрая.

За інших обставин він щонайперше зайшов би в інтернет-кафе й пошукав би інформацію в мережі. Однак знеструмлення все змінило. Те, що раніше було простим, тепер стало майже неможливим. Отже, першу зупинку пенітенціарій збирався здійснити у власній оселі, на Віа-деї-Серпенті. Хотів перевдягнутися в сухе. Зробив би це швидко, адже побоювався, що за будинком стежать, аби переконатися, що він не вижив після катування в Тулліанумі.

Він нічого не пам’ятав ні про свого ворога, ні про причини, що загрожували його життю, тож мав довіритися інстинктові, який підказував, що діяти слід вкрай обережно.

Підійшовши до будинку, зупинився на розі з іншого боку вулиці. Став уважно озиратися довкола. На вулицях мікрорайону Монті можна було побачити тільки молодь, що простувала до найбільш людних місць, де якраз улаштовували безглузді гуляння. Юнаки і дівчата голосно перемовлялися й сміялися, їхні вигуки відбивалися луною поміж будинками, які ще не встигли висохнути після дощу.

Маркус почекав хвилин п’ятнадцять й аж змерз, стоячи під карнизом даху. Зрештою вирішив, що небезпеки немає: нічого підозрілого, ніхто на нього не чекав. І вийшов зі схованки.

Хутко прошмигнув через вхідні двері історичної житлової будівлі, піднявся нагору. Роками жителі будинку навіть не замислювалися, хто той загадковий сусід, який мешкає на останньому поверсі. Маркус зрідка показувався їм на очі. Удень сидів у своїй квартирі й намагався не зчиняти гамору. Уночі виходив, щоб виконати покладені на нього обов’язки, і повертався лише на світанку.

Підійшовши до дверей своєї малесенької квартирки, намацав ключ, який тримав у схованці за одвірком, і відімкнув.

Усе було на місці, як він і залишив. Розкрита валіза з одягом на підлозі, у кутку — матрац. На стіні біля отого ложа з простирадл і ковдр — нанесені ручкою нотатки. Він зробив їх уже давно, ще до того як дізнався про заборону пенітенціаріям щось записувати — до того ранку й до записки, яку знайшов у кишені. Відразу після того, що сталося в Празі, коли він майже цілком утратив пам’ять. Повернувшись до Рима, він, охоплений відчайдушним намаганням щось пригадати, спробував тоді занотовувати на стіні уривки з пам’яті, які навідували його вві сні — наче загиблі в трощі його свідомості, яких викидало з пітьми, одного за одним. Ті записи уже майже геть стерлися, адже належали до притихлої в ньому тривоги. Тепер Маркус уже не боявся того, що сталося; його більше лякала можливість, що таке з ним може повторитися.

«Як цієї ночі», — сказав сам собі. Його мучила думка, що він не в змозі пригадати події останніх годин. Це явище тимчасове чи таке може з ним знову трапитися?

Роздумуючи над цим, він устиг перевдягтися. Хотілося ще змінити білі кеди, які геть промокли від дощу. Однак, окрім пари темних черевиків, які невідомо куди поділися, іншого взуття не мав. Щоб знову взутися, сів на єдиний стілець у кімнаті. І вклякнув. Щось привернуло його увагу. Посеред згорнутих клубком на ложі ковдр лежала фотографія, яку він добре знав.

«Ніхто про мене не знає. Нікому не відомо, хто я такий», — повторював сам про себе, поки перебував у карцері Тулліанума. Однак то була неправда. Одна особа знала про нього. І фото це підтверджувало.

То був нечіткий знімок жінки, який зроблено нишком одноразовим картонним фотоапаратом, купленим у сувенірній лавці Трастевере. Навіть пригадав точну мить, коли те відбулося.

Після їхнього останнього побачення й після поцілунку, який він ніколи не забуде, Маркус часто непомітно спостерігав за нею. Його підштовхувала до цього нестримна потреба піклуватися про неї, знати, що з нею все добре. «І тільки це», — переконував сам себе. Та одного дня закортіло її сфотографувати. Того осіннього ранку він стояв біля її домівки й чекав, коли вона вийде. Над Римом подував свіжий, прохолодний вітер. Короткими, але різкими поривами. Маркус ішов слідом за нею, чекаючи слушної нагоди. Налетів черговий, сильніший за попередні, подув вітру, і вона обернулася, бо здалося, що вітер покликав її на ім’я — Сандра.

Якраз оту мить Маркус і встиг зняти.

Та єдина дорогоцінна фотографія містила її сутність. Відображала її силу, жіночність. І смуток, якого був сповнений її погляд.

Маркус зберігав знімок під подушкою. Думка про те, що він чекає на нього в напівпорожній квартирці, дарувала відчуття повернення додому. Однак тепер фото лежало не на своєму місці. І щодо цього факту існувало лише одне пояснення.

До нього навідувався гість. І перед виходом вирішив залишити по собі очевидний доказ перебування тут.

Маркус обережно підняв фото. Під ним побачив маленький чорний хрестик з вулканічного каменю. Відразу збагнув, що це значить.

Пенітенціарія викликáли.

4

Баттіста Ерріаґа стояв перед великим вікном у своїх розкішних апартаментах з видом на Імперські форуми5.

Неповторна панорама посіріла від дощу, втім кардинала це не засмутило. Він цілком занурився у власні думки й час від часу покручував на обручковому пальці правиці єпископський перстень. Той жест він виконував несвідомо, майже не помічаючи; це допомагало йому думати.

За його спиною у великому каміні з рожевого травертину потріскував вогонь. Відблиски полум’я танцювали по білих диванах і стінах, забарвлюючи ніжно-білі обличчя мармурових юнаків та змішуючись із кольорами святого триптиха пензля Ґверчино, що вже в XVII столітті належав до приватної колекції кардинала Лудовізі, або страждального лика Божої Матері руки Перуджіно. Окрім цих робіт слід було додати ще й інші, майстрів Ґірландайо та Антоніо дель Поллайоло, Паоло Учелло та Філіппо Ліппі. Вони потрапили сюди простісінько з Музеїв Ватикану, яким він, користуючись становищем у курії та владою, висунув вимогу й отримав усе для оздоблення свого житла. Провівши дитинство та юність у злиднях і голоді на Філіппінах, тепер кардинал любив потішити очі красою. Проте тієї миті шедеври мистецтва не дарували йому звичної втіхи.

День розпочався дуже рано й не найкращим чином.

А ще ж учора він, прослухавши прогноз погоди, планував насолоджуватися грозою в теплі власної квартири, вмостившись у своєму улюбленому кріслі, у товаристві музики Моцарта, коробки кубинських сигар «Монтекрісто № 2» та пляшки лімітованого шотландського віскі «Ґленфіддіх» 1937 року.