Король Гризлі: повість ebook

Кервуд Джеймс Олівер

Король Гризлі : повість / Джеймс Олівер Кервуд ; перекл. з англ. Анатолія Сагана. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 184 с. — (Серія «Богданова шкільна наука»).

ISBN 978-966-10-3372-5

© Саган А. І., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Серію «Богданова шкільна наука» засновано 2013 року

James Oliver Curwood

The Grizzly King, 1918

Illustrator: Frank B. Hoffman

Переклав з англійської Анатолій Саган

«Король Гризлі» — це захоплююча історія про виживання, силу природи та глибокий зв’язок між людиною та дикою природою. У цій книжці ви поринете у світ величних ведмедів гризлі, дослідите їхні звички та дізнаєтеся про виклики, з якими вони стикаються у сучасному світі.

Автор майстерно поєднує наукові факти з особистими роздумами, створюючи не просто розповідь, а справ­жній гімн дикій природі. Ця книга буде цікавою як для любителів пригод, так і для тих, хто прагне глибше зрозуміти світ тварин та важливість збереження їхнього середовища існування.

Розділ сьомий

Ленгдон із Брюсом перевалили через гребінь гори і вийшли у західну долину після обіду того ж дня, коли Тор вийшов із грязьового озерця. О другій годині Брюс подався назад, щоб забрати решту коней, а Ленгдон залишився на узвишші. Озброївшись біноклем, він узявся вивчати довколишні місця. Коли повернувся Брюс із кіньми, мисливці вирушили далі. Зо дві години вони повільно йшли понад струмком, — там, де незадовго до них пройшов Тор. Коли вони спинилися на привал, до місця, де гризлі стрів Мускву, залишалося ще приблизно дві-три милі. Сліди Тора на піщаному березі теж були ще попереду. Та Брюса це нітрохи не бентежило. Він знав, що шлях їхнього гризлі пролягатиме схилами та прямуватиме до гірських вершин.

— Знаєш, Джиммі, коли повернешся до себе і сядеш за книжку про ведмедів, — не будь дурним, як оті велемудрі писаки. Не всі, звичайно, але більшість, — звернувся Брюс до друга, коли вони сиділи, повечерявши, з люльками в зубах. — Пригадую, два роки тому я цілісінький місяць водив одного природознавця, — і він так радів, що обіцяв надіслати мені стос книжок про ведмедів та інших звірів. І надіслав-таки! Взявся я, значить, читати. Спочатку було смішно, а потім мені очі на лоба полізли. Одне слово, увесь той паперовий мотлох я спалив. Ведмеді набагато цікавіші. Про них такого можна написати!.. І зауваж, при цьому зовсім не обов’язково забивати людям голову всілякими дурницями. Зовсім не обов’язково!..

Ленгдон кивнув, погоджуючись, і сказав:

— Людині роками доводиться полювати — і вбивати, вбивати, вбивати, поки до неї не дійде: справжнє задоволення від полювання не в тому, щоби вистежити та вполювати звіра, і то не просто звіра — великого звіра. І от коли вона це починає розуміти, відчувати це і серцем, і душею, — раптом з’ясовується, що найбільша втіха від полювання не в тому, щоби підстрелити звіра, а в тому, аби залишити його живим. Я хочу знайти того гризлі, — і хай там що, знайду його! А з іншого боку, сьогодні ми мали змогу підстрелити двох інших ведмедів, але я жодного навіть на мушку не взяв. Знаєш, Брюсе, схоже, тільки починаю відчувати смак полювання — те справжнє задоволення, яке воно дає. А коли людина полює за всіма правилами, то вона вивчає те, що бачить. Тож не хвилюйся, Брюсе: коли засяду за книжку, то писатиму лише про те, що побачив сам.

Раптом він різко озирнувся і поглянув на Брюса.

— А що то за дурниці такі ти вичитав у тих книжках? — поцікавився він.

Брюс замислено пихнув люлькою і відповів:

— Що мене там найбільше обурило, — то це те, що всі писаки як один доводять, нібито ведмеді мітять територію. Пишуть, що ведмідь, аби позначити свої володіння, підводиться на задні лапи, скільки зможе, та робить задирку на стовбурі дерева — і тоді вся округа його. А якщо якийсь зайда зробить позначку вище, то він спокійно вшивається геть. Це ж треба до такого додуматись! А якийсь мудрагель узагалі написав, що один гризлі додумався притягти до дерева колоду й мітив дерево, стоячи на ній, — аби його знак був найвищим. Скажи, ти міг би вигадати щось подібне?

— Жоден ведмідь не ставить міток, які б щось означали. Я бачив, як гризлі відгризають шматки деревини чи точать кігті, як звичайні коти; та ще влітку, коли нападає свербіж і лізе хутро, вони можуть ставати на задні лапи й тертись об стовбури. Але ж роб­лять вони це тому, що їм треба почухатись, а не залишити візитку для іншого ведмедя. Карібу, лосі, олені чинять те саме рогами, щоби скинути з них оксамит39.

— А ще ті писаки вважають, що кожен гризлі має власну територію. Але ж це не так — навіть близько не так! Я бачив, як на гірському схилі годувалися вісім здоровенних гризлі! Пригадуєш, два роки тому в невеличкому видолику — там і милі не було завдовжки — ми підстрелили аж чотирьох ведмедів. Серед гризлі час од часу з’являється отакий верховода, як наш, — та це ніяк не означає, що він безроздільний володар усієї місцини. Я готовий закластися, що у двох долинах знайдеться ще особин із двадцять отаких ведмедів! А той мудрагель, якого я водив два роки тому, не міг сказати, де слід гризлі, а де — барибала. А чого варті його теревені про бурих ведмедів!..

Брюс витягнув з рота люльку й зі злості плюнув у вогнище. Отже, це ще не все, подумав Ленгдон. Найбільше йому подобалися такі години: коли Брюса, зазвичай мовчазного, проривало, і він говорив, говорив без упину.

— Бурі ведмеді! — пробурчав сердито Брюс. — Ні, ти тільки поміркуй, Джиммі: він щиро вірив, що бурий — це окремий вид ведмедів40! Нема, кажу, на світі такого звіра, а той бурий ведмідь, про якого ти вичитав із книжок, — це просто барибал чи гризлі з буруватим хутром. То він підняв мене на глум — мене, хто народився й виріс посеред ведмедів! Бачив би ти, які він робив круглі очі, коли я почав йому розповідати, якого кольору буває хутро у ведмедів! Він, напевне, гадав, що я маю його за невігласа, і прагнув довести мені власну правоту.

— Знаєш, Джиммі, навряд чи ще хтось на землі має стільки забарвлень, як ведмідь! Я бачив білосніжних барибалів — і гризлі чорних, як смола; куди там до них барибалам! Бачив тих ведмедів бурими, рудими, золотавими, жовтавими — й тих, й інших. Повір, забарвленням вони різняться аж ніяк не менше, ніж вдачею чи раціоном.

— Мені взагалі починає здаватися, що більшість тих дослідників приходять до лісу, зустрічають одного-єдиного гризлі, а потім починають підганяти під його портрет увесь ведмежий рід. Але ж дідько б їх ухопив: не можна міряти всіх гризлі на один аршин! Візьми будь-яку з їхніх книг, і тобі будь-яка скаже, що гризлі — найлютіший хижак та з усього живого чи не найбільший душогуб. А лютий він тільки тоді, коли його загнати до глухого кута. Насправді ж він цікавий, мов дитя, і добряк добряком, — якщо, звісно, його не діставати. Здебільшого гризлі харчуються всякою зеленню, але трапляються і м’ясоїди. Я бачив гризлі, які полювали на кіз, баранів, на карібу. І бачив інших: вони харчувались на одному схилі зі своєю здобиччю, але їм було байдуже до неї. Джиммі, це дуже цікаві тварини! Про них можна стільки всього розповісти, і зовсім не конче приплітати сюди всілякі небилиці!

Брюс вибив із люльки попіл, неначе наголошував на цій останній фразі. Поки він наново набивав її тютюном, Ленгдон сказав:

— Як думаєш, Брюсе, а наш ведмедище — він же напевне неабиякий мисливець, правда?

— Не факт, — відповів йому Брюс. — Те, що він здоровило, ще ні про що не свідчить. Колись я знав одного гризлі, який був трохи більший від собаки, але він полював на тварин. У тутешніх горах щозими гине чимало всякого звіра, і, коли настає весна, ведмеді пожирають їхні рештки. Та поїдання стерва ще не робить гризлі мисливцем. В одних ведмедів убивство вже з народження у крові; інші ж стають убивцями через обставини. Варто вбити раз — і він робитиме це вже постійно.

— Якось у горах я бачив, як коза ніс у ніс зіткнулася з гризлі. Тому не було ніякого діла до недолугої кози; але вона так одуріла з переляку, що просто увігналась у ведмедя, — ну, то він її й порішив. Для ведмедя все сталося настільки раптово, що він, мабуть, ще хвилин із десять не знав, що робити з тією козою. Потім ще з пів години обнюхував теплу тушу, а тоді врешті розірвав її. Ось так він уперше скуштував упольованої здобичі. Я не вбив його, — і думаю, що відтоді він став пристрасним любителем полювання.

— І все ж таки, — не погодився Ленгдон, — я думаю, що це залежить від величини звіра. Якщо ведмідь їсть м’ясо, то він має бути і дужчим, і більшим від того, котрий харчується всякою зеленню, — хіба не так?

— Оце і є одна з тих загадок природи, про яку ти напишеш, — зі сміхом відповів йому Брюс. — Чим можна пояснити те, що ведмідь у вересні нагулює стільки сала, що ледве ходить, тоді як основний його харч — ягоди, мурахи та дрібна звірина? Ти від дикої смородини сильно погладшаєш? Чому він виростає за чотири чи п’ять місяців у сплячці, — коли весь цей час і не їсть, і не п’є? А чим поясниш те, що ведмедиця місяць, а часом і два годує ведмежат своїм молоком, навіть не прокидаючись? Адже вони з’являються на світ, коли сплячка проминає лише на дві третини. І чому ведмежата настільки малі? Той дослідник ледь не луснув од сміху, коли я розповів йому, що при народженні маля гризлі лише трохи більше від кошеняти простої домашньої кішки.

— Є на світі ду́рні, які не хочуть помічати навіть очевидних фактів; таких осіб мало, але вони є, — озвався Ленгдон. — Але, зрештою, вони в цьому не винні. Чи ти повіриш, Брюсе, — років чотири-п’ять тому я би й сам у таке нізащо не повірив. Я би й тепер не вірив, якби ми не надибали тих ведмежат в Атабасці, — пригадуєш? Одне заважило одинадцять унцій, а друге — лише дев’ять!

— А вони, Джиммі, уже мали тиждень від народження. Та й мати була нівроку — вісімсот фунтів.

На якийсь час обидва замовкли, тільки мовчки пахкали люльками.

— Сказати кому — не повірять, — нарешті озвався Лангден. — Але це чиста правда. І зовсім не примха природи, а навпаки: її завбачливість. Якби ведмежата були менші від ведмедиці у стільки ж разів, у скільки кошенята менші від кішки, — вона б їх просто не змогла прогодувати: бо до закінчення сплячки ще не один тиждень, а вона протягом усього цього часу не їсть і не п’є. Але одне тут не збігається: у середньому барибал удвічі дрібніший од гризлі, — але ж малята барибалів при народженні значно більші від маленьких гризлі. І хто б мені це розтлумачив?

Аж раптом Брюс зайшовся веселим сміхом.

— Джиммі, це ж простіше простого! — вигукнув він крізь сміх. — Пригадуєш, як ми торік у долині збирали суниці, — а вже за дві години, піднявшись у гори, грали у сніжки? Чим вище ти сходиш, тим холодніше там повітря, — так? Ось і тепер, першого липня, залізь на будь-яку вершину — скоро закоцюбнеш! Так от, Джиммі: гризлі залягають у сплячку там, де високо і зимно, а барлоги барибалів розміщені значно нижче. Коли на висоті, де спить гризлі, вже випало чотири фути снігу, барибал іще гуляє долинами, лісом і запасає жирок. Його сплячка починається на тиждень, а часом і на два пізніше, ніж у гризлі, а навесні ж він прокидається на тиждень-два раніше. У момент залягання барибал товщий від гризлі, а коли прокидається, то не такий худий. Ось чому малята барибала більші, ніж у гризлі. Просто в їхньої матері більше молока. Я думаю, причину слід шукати саме тут.

— А знаєш, Брюсе, це так само правильно, як і те, що ти на рік старший за мене! — радісно вигукнув Ленгдон. — Я над таким ніколи не замислювався.

— О, на світі чимало такого, про що ти навіть не замислюєшся, поки з ним не стикнешся, — мовив горянин. — Ось ти щойно казав: найбільше задоволення від полювання дістаєш тоді, коли починаєш розуміти, що можна не тільки вбивати, а й лишати живим. Коли ти міг убити, — але не вбив. Якось я сім годин пролежав на чубку гори: дививсь, як басують барани, й отримав задоволення більше, ніж якби перестріляв усю отару.

Брюс підвівся й потягнувся усім тілом. Після вечері це зав­жди означало: пора вже пізня, тож час укладатися спати.

— Завтра буде гарна днина, — сказав Брюс, позіхнувши. — Дивись-но, як сніг на вершинах біліє.

— Брюсе...

— Що?

— Як думаєш, скільки важить наш бурмило?

— Фунтів тисячу двісті, а може, трохи більше. Це не мені, а тобі пощастило зустрітися з ним ніс у ніс. Був би там я, Джиммі, — ми вже сушили б його шкуру!

— І в яких він кондиціях?

— Із огляду на те, як він лазить по горах, я дав би йому років десять-дванадцять. Можна сказати, що він у розквіті сил.

— Брюсе, а дуже старі ведмеді тобі траплялися?

— Авжеж, причому деякі були такі старі, що їм уже й костури не завадили б, — озвався Брюс, розв’язуючи шнурки на черевиках. — Доводилося підстрілювати й таких, що вже зубів не мали.

— І по скільки ж їм було років?

— Тридцять — тридцять п’ять. А може, й усі сорок. Ну, Джиммі, все, на добраніч.

— На добраніч, Брюсе!

* * *

Ленгдон прокинувся через кілька годин — через зливу. Чортихаючись, вискочив з постелі й кинувся до Брюса. Звечора вони не стали розбивати тіпі, — й уже за мить Ленгдон слухав, як Брюс кляне останніми словами свою та його легковажність. Довкола них стояв чорнильний морок, що час від часу освітлювався спалахами блискавиць, — і майже одночасно із цими спалахами розкочувався грім, від якого здригалися гори. Ленгдон скинув наскрізь промоклу ковдру. Черговий спалах вихопив із темряви Брюса, який сидів, замотавшись у ковдри, з пасмами мокрого волосся на худорлявому довговидому обличчі. Побачивши напарника в такому вигляді, Ленгдон не витримав і розреготався.

— «Завтра буде гарна днина!» — передражнив він Брюсові слова, що той сказав перед сном. — «Дивись-но, як сніг на вершинах біліє!»

Брюс огризнувся, — але через удар грому слів його було не чути.

Ленгдон дочекався чергового спалаху блискавки і перебіг у сховок — під кремезний канадський бальзам. Там пробув, рятуючись од зливи, хвилин п’ять-десять, а потім дощ ущух, — так само несподівано, як і розпочався. Гроза перемістилася на південь, прихопивши зі собою блискавки та громи. У пітьмі він почув, як десь поряд вовтузиться Брюс. Чиркнув сірник, і Ленгдон побачив, що той дивиться на годинник.

— Скоро четверта, — повідомив Брюс. — Гарно промочило, еге ж?

— А я знав, що піде дощ, — недбало кинув Ленгдон. — Тобі, Брюсе, відомо, коли сніг на вершині стає такий білий...

— Дався тобі той сніг — краще вогонь допоможи розвести! Добре, що хоч вистачило розуму накрити ковдрами їжу. Ти не змок?

Ленгдон саме відтискав із волосся воду. Він почувався так, як почувається пацюк, пожбурений у воду.

— Ні!.. Я був готовий до грози і сховався під крислатим бальзамом. Коли ти звернув мою увагу на білизну снігу, я відразу зрозумів...

— Та дай ти спокій тому снігові! — буркнув Брюс, і Ленгдон у пітьмі почув, як тріщать у Брюсових руках сухі ялинові галузки.

Він почав допомагати йому, і вже за хвилин п’ять поруч із мисливцями палало багаття. Полум’я освітило їхні обличчя, і стало видно, що негода нітрохи не зіпсувала їхнього настрою. Брюс мотав мокрим чубом і шкірився на всі кутні.

— Дощ пішов, а я спав як убитий, — пояснював. — Мені наснилося, ніби я беркицьнувся в озеро. А коли прокинувся, то навіть намагався плисти.

Дощ у горах на півночі Британської Колумбії, у перших числах липня, а надто — о третій годині ночі важко назвати теплим, і Ленгдон із Брюсом ще добру годину збирали хмиз для вогнища та сушили одяг і ковдри. О п’ятій вони вже поснідали, а коли повернуло на сьому, — подались у видолинок, прихопивши зі собою мішок припасів та сíдла. Брюс уїдливо зауважив, що загалом його пророцтво здійснюється: після нічної громовиці займався справді ясний, погожий день.

Мокро блищала трава на галявинах. Повноводі струмки у долинах жебоніли гучніше, ніж зазвичай. Після нічної зливи снігу на кручах поменшало чи не вдвічі, а квіти стали вищими й гарнішими (принаймні так здавалося Ленгдонові). Повітря в долині було напоєне духмяним ароматом трав і вранішньою свіжістю, а долину починало заливати чудове золотаве сяйво сонця.

Мисливці рушили на конях нагору, вздовж струмка. Біля кожної піщаної смуги вони нахилялись і шукали очима ведмежих слідів. Не проїхавши і чверті милі, Брюс несподівано скрикнув та зупинився біля округлої піщаної латки з відбитком величезної Торової лапи. Ленгдон спритно зіскочив з коня і зняв мірку.

— Він! — скрикнув. Голос його від хвилювання аж тремтів. — Послухай, Брюсе, може, нам гайнути так, як є, без коней?

Горянин заперечно похитав головою. Та перш ніж щось сказати, він зіскочив із коня, взяв підзорну трубу і оглянув ретельно схили гір попереду. Ленгдон також узявся за бінокль. Одначе на схилах усе було тихо.

— Він і далі йде вздовж джерела, — сказав Брюс. — Від нас до нього — милі три-чотири. Отже, кілька миль ми проїдемо верхи, поки не знайдемо годящого місця для коней. Якраз роса до того часу спаде.

Далі йти слідами Тора було легко, адже вони тягнулися вздовж струмка. Не далі, як за три-чотири сотні ярдів од кам’яного звалища, де Тор зустрівся з рудомордим Мусквою, посередині трав’янистої улоговини ріс хвойний лісок. Там мисливці розсідлали коней та, стриноживши, пустили їх пастися. Хвилин через двадцять, обережно ступаючи, вони вийшли до м’якого піщаного ложа, де відбулося знайомство величезного гризлі з маленьким барибалом. Злива змила сліди ведмежати, — але не відбитки здоровенного Тора. Брюс, блиснувши зубами, поглянув на Ленгдона і прошепотів:

— Гризлі десь поряд. Не здивуюсь, якщо раптом виявиться, що він ночував по сусідству з нами, а зараз вештається десь неподалік.

Він послинив палець, підняв його, визначаючи, звідки дме вітер, а тоді велемудро кивнув і сказав:

— Гадаю, краще перебратися на схил.

Тримаючи рушниці напоготові, вони обійшли кам’янисте звалище і рушили до невеличкого виярка, сподіваючись вийти по його дну на найближче узвишшя. Дійшовши до початку виярка, знову зупинилися. На його піщаному дні чітко виднілися сліди ще одного ведмедя. Брюс припав на коліно, вивчаючи відбиток ведмежої лапи.

— Ще один гризлі, — озвався Ленгдон.

— Ні, то не гризлі — барибал, — виправив його Брюс. — Джиммі, ну скільки ще тобі товкмачити, що слід у гризлі зовсім не такий, як у чорних ведмедів! Оце — слід від задньої лапи: бачиш, п’ятка на ньому закруглена. А якби це був гризлі, то п’ятка була б загострена. Для гризлі цей слід заширокий і занадто клишавий, і кігті в нього не такі довжезні відносно п’ятки. Я бачу це так само добре, як і ніс на твоєму обличчі!

— Нам з ним по дорозі, — сказав Ленгдон. — Ходімо далі!

Пройшовши ярдів із двісті, вони дійшли до місця, де ведмідь покинув виярок і видерся на схил гори. Мисливці теж піднялися на гору. В густій траві й на твердому сланці першого хребта швидко згубили ведмежі сліди, але тепер вони їх не цікавили. Увагу мисливців поглинув пречудовий краєвид, що відкривався з того місця, де стояли обоє.

Погляд Брюса раз у раз опускався у видолинок, туди, де тік струмок. Чоловік знав, що там те місце, де вони надибали слід гризлі, а все інше його цікавило мало. А Ленгдона цікавило геть усе — й що бачили його очі, й що чули його вуха. Будь-яка гола скеля, будь-який терновий кущ, здавалося, чаїли купу загадок, і він озирав вершини та схили з таким самим завзяттям, з яким шукав звіриний слід. І саме це дало йому змогу побачити щось таке, після чого він міцно схопив Брюса за руку й сильно потягнув до себе.

— Дивися! — прошепотів, випростуючи руку.

Брюс, який стояв, припавши на коліно, здригнувся й від несподіванки аж онімів. Над ними, на висоті не більшій від тридцяти футів, бовваніла масивна скеля, що скидалася формою на величезну скриню, і на тій «скрині», звісивши лапи, лежав чорний ведмідь — барибал. На лиснючому хутрі весело вигравало сонячне світло. Брюс добрячих пів хвилини розглядав цю картину, а тоді широко усміхнувся і сказав:

— Спить без задніх ніг! Джиммі, хочеш розважитися?

Брюс поклав на землю рушницю і витягнув довгого мисливського ножа. Провівши пальцем по гострому, як жало, вістрю, він приглушено реготнув.

— Джиммі, тобі ще не доводилося бачити, як ведмідь дає драла? Зараз я тобі покажу! Ти будь тут...

І він повільно та безшумно подерся пагорбом до скелі. А Ленгдон, тамуючи подих, став чекати, що буде далі. Двічі Брюс озирався, й щоразу на його обличчі вигравала широченна усмішка. Мине якась хвилина-друга — і Ленгдон стане свідком незабутнього видовища: як здоровенний ведмідь утікає до вершин Скелястих гір, неначе полохливий заєць. Розважаючи себе цією думкою, він не зводив очей з довготелесої фігури Брюса, який долав дюйм за дюймом, і вже заздалегідь смакував смішне видовище.

Нарешті Брюс дістався скелі. Блиснуло на сонці довгасте лезо ножа, і гостра сталь на половину дюйма увійшла у ведмежу лапу... Те, що сталося потім, назав­жди врізалося в Ленгдонову пам’ять. Ведмідь далі лежав і не рухався. Брюс удруге штрикнув його — і знову жодної реакції. Штрикаючи нерухомого ведмедя вдруге, Брюс залишався нерухомим, — як та скеля, в котру він утискався. Потім знову поглянув на Ленгдона, і той зрозумів, що тут щось не те.

— Хай йому чорт! Ти таке бачив? — озвався Брюс, повільно зводячись на ноги. — Наш ведмедик не спить — він просто мертвий!

Ленгдон швидко піднявся до нього, і вони удвох обійшли скелю з ведмедем. Брюс і далі тримав ніж у руці, а на його обличчя набігли дивні зморшки збентеження, від чого воно видавалося трохи кумедним. Якийсь час він заніміло дивився на мертву тварину.

— Скільки живу, а такого ще не бачив, — сказав нарешті, повільно ховаючи ніж у піхви. — Це ведмедиця; в неї були ведмежата, — з огляду на все, ще зовсім маленькі.

— Вона полізла, щоби дістати гофера, й зірвалася зі скелі, так? — поцікавився Ленгдон. — І розбилася на смерть.

Брюс кивнув.

— Скільки живу, такого ще не бачив, — повторив він. — Я ніколи не міг зрозуміти, як це вони так підривають схили, але такого не бачив. Цікаво, де її ведмежата? От нещасні чортенята!

Брюс опустився навколішки й уважно оглянув соски загиблої ведмедиці.

— Малят було не більше двох, — а може, й узагалі одне, — підбив він підсумки та підвівся із землі. — Вік — близько трьох місяців.

— І що тепер, — вони помруть од голоду?

— Якщо маля одне, то, мабуть, так. Воно було одне, молока — хоч залийся, добувати додатковий харч не мало потреби. Ведмежата — як людські діти: їх можна рано перевести на звичайну їжу, а можна годувати молоком доти, доки вже матір за зростом не почне наздоганяти. От що буває, якщо піти з дому і залишити там дітей самих, — повчально підсумував Брюс. — Якщо колись одружишся, Джиммі, не дозволяй своїй дружині так робити. Трохи за дітьми не доглянеш — і вже маєш мороку: як не хату спалять, то руки-ноги собі поламають.

Із цими словами Брюс розвернувся та пішов далі гірським схилом, уважно роззираючись на долину. Ленгдон вирушив за ним, міркуючи про те, яка доля могла спіткати ведмежа тієї чорної ведмедиці.

Тим часом Мусква спав на кам’яній терасі, притиснувшись до Тора. Йому снилася матір, яка лежала мертва на горі; вона наснилася йому живою, і, дивлячись на неї, він тихенько пхикав уві сні.

Розділ восьмий