Коли впаде темрява ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN978-617-12-7845-5(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Висловлюємо щиру подяку літературному агентству «Andrew Nurnberg Associates Baltic», Latvia, за допомогу в придбанні права на публікацію цієї книжки

Переклад з англійської:

«Just After Sunset» by Stephen King, published by Scribner, New York 2008

Переклад і коментаріОлександра Красюка

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Кінг С.

К41 Коли впаде темрява : збірка / Стівен Кінг ; пер. з англ. і комент. О. Красюка.— Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 432с.

ISBN 978-617-12-7655-0

ISBN 978-1-4165-8408-7 (англ.)

Цілком можливо, що, прочитавши оповідання Великого і Страшного Стівена Кінга, ви почнете рахувати предмети довкола себе, аби почуватися в безпеці, з підозрою поглядати на великі замкнені будинки або нервуватися через телефонні дзвінки. Проте ніщо не зможе вам завадити насолоджуватись майстерні­стю письменника. Стівен Кінг дивує, шокує та захоплює проникненням у найглибші закутки людської свідомості й потойбічні світи.

УДК 821.111(73)

© Stephen King, 2008

© Hemiro Ltd, видання україн­ською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Я можу лише здогадуватись, що ви бачили. Так, це доволі жахливо, але, врешті, це давня історія, старезна містерія… Такі сили неможливо назвати, неможливо висловити, не можна уявити, хіба що за допомогою символів, символів, котрі більшості з нас видаються поетичною фантазією, а декому навіть безглуздою казкою. Проте ми з вами принаймні маємо бодай якесь уявлення про той жах, що може мешкати в потаємних закапелках життя, ховаючись у людській подобизні, в тій, що, не маючи власної, приймає будь-яку форму. Ох, Остине, як це може бути? Чому навіть сонячне світло не перемінюється в темряву перед таким явищем, зашкарубла земля не плавиться, не кипить під таким тягарем?

Артур Мейкен. «Великий Бог Пан»1

Передмова

Одного дня, це було 1972 року, повернувшись додому з роботи, я побачив, що моя дружина сидить за кухонним столом, а перед нею лежить садовий секатор. Оскільки вона всміхалася, то я вирішив, що великі неприємності мені не загрожують; але тут дружина попросила в мене гаманець, що сподобалось мені менше.

Проте гаманця ядав. Вона видобула звідти мою кредитну картку на бензин «Тексако»2 — їх тоді дарували, та йтепер вручають молодим подружжям — і, невагаючись, розкраяла її на три великі шматки. Коли язапротестував, мовляв, картка — це дуже зручно іми наприкінці місяця завжди сплачуємо мінімальні відсотки (іноді трохи більші), вона лише похитала головою йсказала, що ці борги перевищують той рівень, який може витримати наш родинний бюджет.

— Краще уникнути спокуси, — мовила вона. — Свою явже порізала.

Тут тобі й край. Упродовж двох наступних років ми вже не мали кредитних карток.

Вона добре тоді вчинила, вона вчинила мудро, бо тоді нам було ледь за двадцять, ами мали вже двійко дітей; отож, уфінансовому сенсі ми через силу вигрібали.

Я викладав англійську встарших класах, авлітку працював увеликій промисловій пральні, прав простирадла, що постачали змотелів, аіноді йсам їх розвозив пікапом по тих самих мотелях. Таббі вдень займалася дітьми іписала вірші, коли ті засинали, апісля мого повернення зі школи йшла працювати повну зміну в«Пухких пончиках»3. Спільних заробітків вистачало на те, щоб оплатити оренду житла, харчі та пелюшки для нашого маленького сина, але телефона ми вже собі дозволити немогли. Як івід карток «Тексако», ми відмовилися від нього. Надто велика спокуса взяти йзателефонувати комусь далекому. На гроші, що залишалися, ми могли купувати книги (обоє немогли без них жити) та витрачатися на мої погані звички (пиво йсигарети), але небільше. Ясна річ, що на фінансування такого привілею, як дуже зручний, але вельми небезпечний пластиковий чотирикутник, їх невистачало.

Заощадження, якщо вдавалося щось зекономити, звичайно йшли на такі речі, як ремонт машини, лікарські рахунки й те, що ми зТаббі називали «дітлахрінню»: всілякі іграшки, дитячий манеж зсеконд-генду, ну, йще навіжені книжки Річарда Скері4. Невеличким внеском до нашого бюджету часто були саме оповідання, які япродавав чоловічим часописам на кшталтCavalier, Dude чи Adam5. Уті часи мені нейшлося про написання літератури, ібудь-які спекуляції на тему «безсмертя» моєї прози були вмоїх очах такоюж розкішшю, як картка «Тексако». Коли оповідання купували (а це траплялося незавжди), явважав, що мені пощастило. Яставився до них, мов до píñatas6, котрі доводиться розбивати неломакою, авласною уявою. Іноді, бувало, лусне така коробка, йзвідти вивалиться кілька сотень баксів. Ачасом — нічого.

На моє щастя — повірте мені, коли кажу, що тоді ямав дуже щасливе життя, убагатьох сенсах витрушував із себе всі оті історії. Вони наздоганяли одна одну, мов хітові пісні на середньохвильовій рок-станції, котра завжди була ввімкнута укабінетику при пральні, де яїх писав.

Я писав їх швидко йневтомно, лише зрідка перечитуючи після другої правки, імені ніколи неспадало на думку, звідки вони беруться, чим композиція гарного оповідання відрізняється від композиції роману або яким чином формуються розвиток персонажів, передісторія та часові рамки. Мене несло навмання, пальним для мене слугували тільки моя власна інту­їція йхлоп’яча самовпевненість. Якщо мене щось іхвилювало, так тільки те, аби вони надходили без перебоїв. Бо мені залежало на цьому. Івжеж янездогадувався, що писання коротких оповідань — це нетривка навичка, котру можна забути, якщо нею некористуватися постійно. Тоді вона мені нездавалася тендітною. Більшість тих оповідань перли, наче бульдозери.

Чимало авторів романів-бестселерів вАмериці непишуть коротких оповідань. Недумаю, що це через гроші; уфінансово успішних письменників немає потреби розглядати їх утакому аспекті. Можливо, так відбувається тому, що коли світ профе­сійного романіста стискається до розміру, скажімо, сімдесяти тисяч слів, його вражає щось на кшталт творчої клаустрофобії. Чи може, це тому, що втрачається здатність до мініатюризації. Ужитті єбагато речей, що нагадують катання на велосипеді, але вміння писати короткі оповідання до них неналежить. Можна забути, як це робиться.

Із кінця вісімдесятих івпродовж дев’яностих ядедалі рідше звертався до оповідань, аті, які ще писав, поступово довшали (і вцій книжці єтакі, довгенькі). Ну, це нормально. Проте були вмене також оповідання, яких ятак інезаписав, бо мусив закінчувати той чи інший роман, іце неназвеш нормальним — явідчував, як употилицю мені, голосячи, б’ються зрюмсанням невисловлені історії. Деякі зних написалися врешті, аінші, що дуже сумно, померли йстали прахом.

Але, що найгірше, були оповідання, які янезнав, як написати, іце мене лякало. Ярозумів, що утій кімнатці, впральні, міг би надрукувати їх на маленькій портативній машинці «Оліветті»7, яка була власністю Таббі, аот від мене, вже набагато старшого, навіть змоєю, значно досконалішою майстерністю ізначно дорожчим знаряддям — як отой «Макінтош», що на ньому друкую зараз, — вони вислизали. Пригадую, як мордувався зодним таким, уявляючи себе стареньким зброярем, що безпорадно розглядає толедський клинок, дивуючись: колись же явмів робити такі речі.

Аж потім, це було три або чотири роки тому, яотримав листа від Катрини Кенісон8, котра редагувала щорічну серію «Кращі американські короткі оповідання» (відтоді її заступила Гейді Пітлор9, якій, власне, іприсвячена книжка, що ви зараз тримаєте вруках). Міс Кенісон питалася вмене, чи непогодивсяб яредагувати збірку за 2006 рік. Мені нетреба було переспати зцим питанням чи бодай обдумати цю пропозицію під час післяобідньої прогулянки. Явідповів миттю — так. Підстав було чимало, деякі зних навіть альтруїстичні, але я, безпереч­но, виставлю себе ницим брехуном, якщо невизнаю того факту, що свою роль зіграв також приватний інтерес. Ягадав, що, начитавшись по вуха короткої прози, поринувши вте, що можуть запропонувати найкращі американські літературні журнали, зумію якось повернути собі ту легкість письма, яка було покинула мене. Нетому що мені потрібні були гонорари — маленькі, але дуже помічні для початківця, — щоб купити новий глушник для потриманої автівки чи подарунок дружині на день народження, атому, що яневважаю напхане кредитними картками портмоне рівноцінною заміною втраченому вмінню писати короткі оповідання.

За рік праці позаштатним редактором япрочитав сотні оповідань, але нічого тут про них неказатиму; якщо вам цікаво, купіть книжку іпрочитайте передмову (ви також отримаєте задоволення від двадцяти шикарних історій, утім, це неозначає, ніби яналигачем вас туди веду). Найважливіше те, що ті історії зачепили мене, іяотримав велику наснагу і, зрештою, сам почав писати оповідання, як колись. Саме на це яйсподівався, хоча майже невірив, що поталанить. Першою змоїх «нових» новел народилася «Вілла», яка також стоїть першою вцій книзі.

Чи гарні ці оповідання? Сподіваюся, так. Чи розрадять вони вас під час нудного авіарейсу (якщо ви читаєте) чи довгої поїздки машиною (якщо ви слухаєте CD)? Ядійсно маю на це надію, бо якщо таке трапляється, воно нагадує чари.

Я писав ці речі знасолодою, це справді так. І сподіваюся,читаючи їх, ви теж її відчуєте. Навіть захват. Маю таку надію.Аяцим займатимуся стільки, доки пам’ятатиму, як воно робиться.

Ага, ще одне. Язнаю, деяких читачів вельми цікавить, як або чому пишуться ті чи інші оповідання. Якщо ви належите до таких людей, то наприкінці книжки знайдете мої «нотатки». Але якщо ви зазирнете туди раніше, ніж прочитаєте самі оповідання, нехай вам стане соромно.

А тепер дозвольте мені відійти вбік, геть звашої дороги. Іперш ніж піти, хочу подякувати вам за те, що завітали. Чи перестав би яробити те, що роблю, якби небуло вас? Ні, неперестав би. Тому що почуваюся щасливим, коли слова складаються докупи івимальовується конкретна картина, авигадані мною персонажі роблять те, що дає мені втіху. Та звами всеж таки краще.

Із вами завжди краще, мій Постійний Читачу.

Сарасота, Флорида.

25 лютого 2008

Вілла

Ти не бачиш того, що лежить просто перед тобою, — саме так сказала б вона, — але ж іноді він бачив усе. Погоджувався з тим,що її зневага щодо нього не цілком несправедлива, але й геть незрячим він не був. Тож, коли відблиски вечірньої зорі на гірському хребті Вінд Рівер10вже зблякли до останнього, помаранчевого відтінку, Девід пошукав по станції і побачив, що Вілли немає.Він переконував себе, що повної гарантії тут бути не може, але так думала лише його голова — враз похололе нутро знало напевне.

Він пішов шукати Лендера, бо тому вона принаймні подобалася. Лендера, який назвав Віллу зухвалою, коли та сказала, що в«Амтраку»11 сидять гівноїди, позаяк покинули їх тут напризволяще. Більшість місцевих взагалі її неслухали, були вони забуті «Амтраком» чи ні.

— Тут тхне відсирілими сухарями! — заволала до нього Гелен Палмер, коли він проходив повз неї. Врешті-решт, вона, як звичайно, дійшла до свого місця на лаві вкутку. Нею завше опікувалася, даючи перепочинок своєму чоловіку, дружина Райнгарта, яка зараз всміхнулась до Девіда.

— Ви небачили Вілли? — спитав Девід.

Дружина Райнгарта, неперестаючи всміхатися, похитала головою.

— У нас риба на вечерю! — дико заволала місіс Палмер. Вузлуваті сині жили сіпалися взападині її скроні. Дехто озирнувся. — Спершу перве, апотім вторе!

— Тихіше, Гелен, — промовила жінка Райнгарта. Можливо, її звали Саллі, втім, Девід гадав, що таке ім’я він би запам’ятав, нетак вже йчасто нині зустрінеш Саллі. Тепер усвіті панують Ембер, Ешлі та Тіффані. Вілла теж належала до зникаючого виду, вже сама ця думка викликала новий спазм унього вшлунку.

— Атож, сухарями! — пирхнула Гелен. — Чортовими мокрими сухарями, точнісінько як утаборі!

Генрі Лендер сидів на лаві під годинником, обіймаючи дружину однією рукою. Він звів очі вгору йпохитав головою раніше, ніж Девід встиг щось спитати.

— Її тут нема. Вибач. Пішла до міста, вліпшому випадку. Аякщо ні, то вшилася назавжди. — Він махнув рукою, наче автостопник.

Девідові невірилося, щоб його наречена могла раптом поїхати сама автостопом на захід, ця думка здалася йому безглуздою, але він переконався, що тут її справді немає. Йому це стало ясно навіть без того, щоб почати рахувати всіх по головах. Він пригадав уривок зякоїсь старої книжки чи вірша про зиму: «плач втрати, втрата усерці»12.

Станція наче вузька дерев’яна горлянка. Люди або блукають без мети вздовж неї туди-сюди, або просто сидять на лавах під флуоресцентними світильниками. Плечі сидячих опущені на тойособливий манер, що притаманний тільки таким місцям, делюди чекають, поки влаштується те, що пішло напереверт, іможна буде продовжити перервану подорож. Мало хто спеціально приїздить до таких закутнів, як Кравгарт Спрингс13уштаті Вайомінг.

— Не смій бігти вслід за нею, — сказала Рут Лендер. — Вже сутеніє, атам, надворі, повно звірюк. Інелише койотів. Книгар, той, який накульгує, розповідав, що бачив кілька вовків по той бік рейок, там, де депо.

— Біґґерз, — сказав Девід. — Його звати Біґґерзом.

— Мене необходить прізвище, хоч би його звали йДжек фон Потрошитель, — відповіла Рут. — Річ утому, що ти, Девіде, зараз невКанзасі.

— Але якщо вона пішла…

— Вона пішла ще тоді, коли надворі був день, — додав Генрі Лендер так, ніби денне світло могло завадити вовку (чи ведмедеві) напасти на самотню жінку. Хоча, наскільки розумів Девід, могло. Утім, він неспеціаліст здиких тварин, аінвестбанкір. Молодий інвестбанкір, точніше кажучи.

— Якщо по нас приїде спеціальний потяг, аїї на той час небуде, вона тут залишиться сама. — Цей простий факт неможливо було втовкмачити уїхні голови. Вони абсолютно нев’їжджали втему, мовлячи актуальним сленгом його офісу вЧикаґо.

Генрі звів на нього очі.

— Хочеш сказати, якщо потяг пропустите ви обоє, так буде краще?

Якщо вони пропустять потяг, то зможуть сісти на автобус або чекатимуть іншого потяга разом. Звісно, Генрі та Рут Лендери це розуміли. Аможе, йні. Що найбільше кидалося вочі Девідові, коли він дивився на них — воно лежало просто перед його очима, — то це якась особлива втома, притаманна людям, які надто важко працювали. Ікого тут могла цікавити Вілла? Якщо вона загубиться десь посеред Високих рівнин14, хто, окрім Девіда Сендерсона, про неї згадає? Тут щодо неї навіть панувала якась активна недоброзичливість. Та курва Урсула Девіс якось навіть сказала йому, що якби матір Вілли викинула зімені своєї дочки пару останніх літер, «їй би це пасувало всам раз».

— Я піду до міста, пошукаю її, — промовив він.

Генрі зітхнув.

— Синку, це нерозумно.

— Ми незможемо одружитися уСан-Франциско, якщовона залишиться тут, уКравгарт Спрингс, — сказав він начебто жартома.

Повз них проходив Дадлі. Девід незнав, Дадлі — це ім’я чи прізвище цього чоловіка, знав лише, що той займає якусь високу посаду впостачальному відділі компанії «Стейплз» іїхавдо Міссули15на регіональну нараду. Зазвичай він тримався дуже спокійно, тому його схожий на віслюче іржання регіт узагусаючому присмерку прозвучав навіть недивно, ашокуюче.

— Якщо прибуде потяг, ати на нього непотрапиш, — сказав він, — тоді зможеш уполювати собі мирового суддю йоженитися просто тут. Потім, повернувшись до себе на східне узбережжя, розповідатимеш приятелям, що справив справжнє весілля зревольверами устилі вестерна. Їііх, колего!

— Не йди нікуди, — попросив його Генрі. — Ми довго тут незасидимося.

— То мені її покинути? Що за дурниці?

Він пішов від них раніше, ніж Лендер або його дружина встигли щось відповісти на це.

Джорджія Андрісон сиділа на сусідній лаві йдивилася, як по плитках, котрими тут була викладена долівка, туди-сюди стрибає її дочка вчервоному дорожньому платтячку. Здавалося, Паммі Андрісон ніколи невтомлюється. Девід намагався пригадати, чи він хоч коли-небудь бачив, щоб вона спала після того моменту, як їхній поїзд зійшов зрейок на стрілці Вінд Рівер івони застрягли отут, як чиїсь забуті листи упокинутому поштовому відділку. Здається, був лише раз, коли вона поклала голову на мамині коліна. Хоча це, можливо, фальшивий спогад, народжений зйого переконання, ніби п’ятирічні діти мусять багато спати.

Непосидюча стрибунка Паммі перескакувала зплитки на плитку, схоже було, що це місце їй подобалося, позаяк підходило для гри вкласи. Червона сукенка звивалася над її круглими колінцями.

— Я знаю хлопця на ім’я Денні, — монотонно, на одній ноті, скандувала вона свою лічилку. Девіду щось ніби стиснулося вгрудях. — Він біг, гепнувся ізагубив свій пенні. Язнаю хлопця на ім’я Девід. Він біг, гепнувся ізагубив свій невід. — Вона захи­хотіла, показуючи пальцем на Девіда.

— Паммі, вгамуйся, — мовила Джорджія Андрісон. Вона всміхнулася Девіду, змахнувши всебе зі щоки пасмо волосся. Уцьому русі він помітив неймовірну втому іподумав, що попереду вних зневсипущою Паммі ще довга дорога, тим більше за відсутності містера Андрісона.

— Ви небачили Вілли? — спитав він.

— Пішла, — відповіла вона, вказавши на двері, над якими було написано:

АВТОБУСИ. ТАКСІ. ЗАМОВЛЯЙТЕ ГОТЕЛЬ ЗАЗДАЛЕГІДЬ ЗБЕЗКОШТОВНОГО ТЕЛЕФОНУ.

Тут іБіґґерз прикульгав.

— Яб остерігався відходити далеко звідсіля, хіба що зкрупнокаліберною рушницею вруках. Там вовки. Яїх бачив.

— Я знаю дівчину на ім’я Вілла, — римувала Паммі. — Вона наїлася пігулок, бо внеї голова боліла.

І мала, голосно регочучи, впала на долівку.

Книгар Біґґерз непотребував відповіді. Незупиняючись, він попрямував удальній кінець станції. Його тінь виросла, потім покоротшала під висячим флуоресцентним світильником, адалі знову стала довгою.

Під написом, що закликав до автобусів та таксі, спершись на одвірок, стовбичив Філ Палмер, страховий агент на пенсії. Вони здружиною їхали до Портленда. Планували якийсь час погостювати вродині старшого сина та його дружини, але Палмер шепнув Девідові йВіллі, що Гелен навряд чи коли-небудь знову повернеться на схід. Унеї рак, некажучи вже про хворобу Альцгаймера. Вілла назвала це подвійним зальотом. Аколи Девід зауважив, що це звучить дещо жорстоко, Вілла подивилася на нього, почала щось пояснювати, апотім лише струснула головою.

Палмер ізараз звернувся до нього, як завжди.

— Гей, молодець, єтютюнець?

На що Девід відповів так само, як завжди.

— Я непалю, містере Палмер.

І Палмер доказав свою фірмову фразу:

— Я просто перевіряю тебе, хлопчику.

Помітивши, що Девід ступив крок на бетонну платформу, звідки від’їжджали автобуси до Кравгарт Спрингс, Палмер насупив брови.

— Це кепська ідея, мій юний друже.

Щось — це міг бути йвеликий собака, але навряд — завило зіншого боку залізничної станції, звідти, де полин ішавлія росли ледь непоміж рейками. До першого голосу гармонійно приєднався другий. Тепер вони співали дуетом.

— От, яскажу, як зав’яжу!

І Палмер посміхнувся так, ніби сам вичаклував ці голоси на доказ власних слів.

Девід відвернувся, легкий піджак на ньому стріпнувся під легким вітерцем, ірушив вниз по сходах.

Він квапився, щоб непередумати, ітільки перший крок дався йому нелегко. Далі він думав тільки про Віллу.

— Девіде! — вже без кпинів та жартів гукнув йому Палмер. — Неварто цього робити.

— Чому неварто? Вонаж пішла. Крім того, вовки аж ген де. — Він ткнув пальцем собі за плече. — Якщо це йсправді вовки.

— Звісно, що вовки. Та ні, вони навряд чи нападуть на тебе — недумаю, щоб вони були дуже голодними оцій порі року. Але нема сенсу застрягнути казна-де, казна-як надовго вам удвох тільки тому, що вона проґавила прожектор локомотива.

— Ви, напевне, нерозумієте — вона моя дівчина.

— Я скажу тобі неприємну правду, друже мій: якщоб вона себе дійсно вважала твоєю дівчиною, вонаб незробила того, що зробила. Як ти вважаєш?

Спершу Девід невідповів нічого, бо незнав, що саме він вважає.

Можливо, тому, що часто неміг побачити того, що було просто перед його очима. Так говорила Вілла. Зрештою він обернувся іподивився на Філа Палмера, що так істояв, прихилившись до одвірка.

— Гадаю, самі ви нізащо непокинулиб свою наречену, котра заблукала бозна-де. Ось що ядумаю.

Палмер зітхнув.

— Сподіваюсь, що котрийсь із тих придорожніх вовцюр усеж наважиться куснути твою офісну дупу. Це привелоб тебе до тями. Гарнюні Стюарт байдуже до всього, окрім неї самої, івсім це зрозуміло, окрім тебе.

— Якщо янатраплю на магазин «Нічна Сова» чи там «7-11», купити вам пачку цигарок?

— А чом би, збіса, йні? — погодився Палмер. Апотім, коли юнак вже ступив на напис СТОЯНКА ТАКСІ ЗАБОРОНЕНА, що був намальований просто на голій, без бордюрів, дорозі, знову погукав: — Девіде!

Девід озирнувся.

— Автобус неприїде сюди аж до ранку, адо міста цілих три милі. Так там написано, просто на задній стіні довідкової кабінки. Туди йназад — це шість. Пішки. Тобі це стане удві години, це ще невраховуючи часу, який ти можеш витратити на її пошуки.

Девід підняв руку, показуючи, що почув, однак незупинився. Згір тягнуло холодним вітром, але йому подобалося, як той смикає його за одежу іздуває назад волосся. Спершу він остерігався вовків, позираючи то на одне узбіччя дороги, то на інше, і, непомітивши там жодного вовка, знову повернувся думками до Вілли. Хоча, правду кажучи, вже після другої чи третьої зустрічі знею він взагалі недумав ні про що інше.

Проґавити потяг вона може, Палмер щодо цього майже напевне мав рацію, проте Девід невірив, щоб їй було байдуже до всього, окрім неї самої. Насправді вона просто втомилася від очікування разом зі зграєю безрадісних стариганів, які скиглять, бо запізнюються туди чи сюди, на ту чи іншу подію. Вмістечку, що лежить неподалік звідси, найімовірніше, немає нічого видатного, хоча вїї уяві воно могло запропонувати можливість бодай якоїсь розваги, іце переважило перспективу того, що «Амтрак» надішле по них спеціальний потяг саме втой час, коли її тут небуде.

Але куди саме вона могла піти шукати розваги?

Він був певен, що нічого схожого на те, що моглоб називатися нічним клубом, уКравгарт Спрингс нема, тут навіть пасажирська станція — це лише довга зелена халабуда знамальованими на стіні червоною, білою йсиньою фарбами написами: ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я. Ні нічних клубів, ані дискотек там бути неможе, але безперечно єбари, івін подумав, що водному зних відшукає її. Якщо їй ніде «клубитись», вона потанцює йпід музичний автомат уякійсь наливайці.

Запала ніч, і зірки викотилися від сходу до заходу на небо, схоже на поцяцькований лелітками килим. Місяць зійшов ріжком між двома гірськими піками й завис там, відкидаючи хворобливо-тоскне світло на порожню дорогу і простір обабіч неї. Під карнизами станції вітер посвистував, а тут він видавав якесь відкрите дзижчання, що навіть не нагадувало вібрацію. Йому згадалися лічилки стрибунки Паммі Андрісон.

Він собі йшов, дослухаючись, чи нез’явиться позаду звук потяга. Нічого такого небуло, натомість, коли вітер раптом ущух, він почув неголосне, але виразне клац-клац-клац. Обернувшись, побачив вовка, що стояв кроків за двадцять позаду нього на побляклій розділювальній смузі дороги № 2616. Великий, завбільшки зтеля, кудлатий, як російська шапка. Узоряному світлі його хутро виглядало чорним, аочі відливали жовтим, кольору темної сечі. Вовк помітив, що Девід дивиться на нього, йзупинився. Його паща розтулилася вусмішці, він почав пихкати, це було схоже на шум невеличкого двигуна.

Лякатися небуло часу. Він зробив крок убік вовка, сплеснув долонями ікрикнув:

— Геть звідси! Давай, ну!

Вовк війнув хвостом івтік, на дорозі № 26 залишилася тільки купка паруючого лайна. Девід посміхнувся, замість того щоб голосно зареготати, бо все-таки ліпше неспокушати богів. Він ізлякався, йводночас почувався абсолютно спокійним. Подумав, чи неперемінити собі ім’я — був Девід Сендерсон, стане Вольф Лякайло. Саме те, що потрібно інвестбанкіру.

Отже, він дозволив собі трохи посміятись — де ж тут було втриматись — і знову рушив у напрямку Кравгарт Спрингс. Тепер він йшов, роззираючись не тільки навсібіч, а й оглядаючись через плече, але вовка більше не помітив. Що в нього з’явилося, так це впевненість, що він ось-ось почує гудок спецпотяга, який приїде забрати пасажирів; ту частину їхнього потяга, котра залишилась на рейках, приберуть, і незабаром люди, які чекають там, на станції, знову вирушать в дорогу — Палмери, Лендери, кульгавий Біґґерз, стрибунка Паммі й усі решта.

Ну то й що? «Амтрак», безперечно, доставить їхній багаж до Сан-Франциско, на цю компанію можна цілком покластися.Вони з Віллою знайдуть місцеву автобусну станцію. Компанія «Ґрейгаунд»17теж мала би вже відкрити для себе штат Вайомінг.

Йому трапилася бляшанка від «Бадвайзеру», і він її трохи покопав носаком. Але, вдаривши раз навскіс, відбив у кущі й, міркуючи, чи варто піти її звідти дістати, раптом почув тиху музику: лінію баса і плач педальної стіл-гітари18, звуки якої завжди уявлялися йому струмками п’яних сліз. Навіть у веселих піснях.

Вона там, вона слухає цю музику. Не тому, що це найближчий бар з музикою, а тому, що це правильний бар.Отож рушив у напрямку сталевої гітари, здіймаючи підошвами пилюку, яку відносив геть вітер. Невдовзі вирізнився звук барабанів, а там і червона неонова стрілка під невигадливою позначкою — «26». А чом би й ні? Кінець кінцем, це траса № 26. Цілком логічна назва для придорожньої корчми.

При ній два паркінги, той, що перед фасадом, — асфальтований, заставлений пікапами й легковиками, здебільшого американського виробництва і переважно не старшими п’яти років. А зліва лежав гравійний майданчик. Тут, у біло-синьому світлі дугових натрієвих ліхтарів, рядами вишикувалися хури далекобійників. Звідсіля Девід вже розчув соло й ритм-гітару і прочитав оголошення над дверима: ТІЛЬКИ ОДИН ВЕЧІР — ГУРТ «ДІРЕЙЛЕРЗ»19. ДАРУЙТЕ, ВХІД $5.

Грають «Дірейлерз». Авжеж, вона натрапила на правильну групу.

У гаманці знайшлася п’ятірка, але уфойє «26» було порожньо. Звідси Девід вже бачив просторий, здощатою підлогою танцмайданчик, ущент забитий парами, здебільшого уджинсах іковбойських чоботях, люди, вчепившись пальцями одне одному всідниці, совалися уповільному танку під потужну блюзову баладу «Пропащі дні, пропащі ночі»20. Гурт грав голосно, плаксиво і — наскільки міг судити Девід Сендерсон — ненадто чисто. Запахи пива, поту, «Бруту»21іпарфумів з«Волмарту»22 вдарили йому вніс, неначе зацідив хтось кулаком. Сміх ібалачки — навіть нестямний вигук «їііхо» здальшого кутка танцювального майданчика — все нагадувало йому звуки, які чуєш утих сновидіннях, котрі знову йзнову повторюються вкритичні моменти життя: утих, де ти непідготовленим виходиш здавати серйозний іспит, утих, де опиняєшся голяка між людей, утих, де падаєш згори, втих, уяких біжиш стрімголов вулицею якогось незнайомого міста, упевнений, що твоя доля чекає тебе осьдечки, зразу за цим рогом.

Девід було завагався, чи непокласти назад до гаманця свої п’ять баксів, але всеж таки нахилився до віконця каси йкинув їх на столик, на якому небуло нічого, окрім пачки цигарок «Лакі страйк», що лежала поверх книжки Даніели Стіл впаперовій обкладинці. Відтак увійшов до напханої людьми зали.

«Дірейлерз» розпочали грати щось швидке, ітанцюючі — ті, що молодші, — заскакали впого, мов дітлашня на панк-концерті. Ліворуч від Девіда зо три десятки старших пар двома вервечками розпочали лінійні танці. Він поглянув уважніше ізрозумів, що насправді там лише одна вервечка. Дальня стіна була дзеркальною, завдяки чому танцювальний майданчик здавався на вигляд удвічі більшим, ніж насправді.

Друзками бризнула склянка. «Партнере, платиш ти!» — вигукнув соліст, і «Дірейлерз» тут же підтримали його інструментальним рифом, на що публіка відповіла схвальнимиоплесками, очевидно вважаючи цей вигук шикарним жартом, та й чого дивуватися людям, добряче розігрітим текілою, подумав Девід.

Над барною стійкою уформі підкови світилося неонове зображення хребта Вінд Рівер. Червоно-біло-синє. УВайомінгу, схоже, вельми люблять свій прапор23. Неоновий напис утій же кольоровій гамі оголошував: ТИ ВБОЖІЙ КРАЇНІ, ПАРТНЕРЕ. Зліва його підтримував логотип «Бадвайзера», асправа — емблема пива «Курс»24. Перед стійкою вчотири ряди скупчилися клієнти, що очікували своєї черги. Трійко барменів убілих сорочках ічервоних жилетках зблискували шейкерами, немов шестизарядними револьверами.

У цій колишній стодолі гуцало, либонь, зо п’ять соток люду, проте він немав сумнівів, що знайде Віллу. «Моє магічне моджо-чуття мене веде», — подумав він і, злегка пританцьовуючи, ухиляючись від розпашілих ковбоїв та їхніх пастушок, перетнув навскоси танцмайданчик.

Поза танцюристами, позаду стійки містилася притемнена невеличка лаундж-зона звисокими перегородками між кабінками. Вбільшості зних тулилося по четверо гостей, що запаслися принаймні парою глечиків, віддзеркалений устіні, кожен такий квартет перетворювався на октет. Тільки одна кабінка залишалася неповною. Вілла сиділа там сама, її квітчаста сукня ззакритим коміром виглядала чужинкою поміж тутешніх лівайсів, джинсових жилеток ісорочок зперламутровими ґудзиками. До тогож вона незамовила собі нічого попити чи з’їсти — стіл був порожнім.

Спершу вона його непомітила. Роздивлялася танцюючих. Уся розпашіла, зямочками вкутиках губ. Вона геть не пасувала до цього бару, але ніколи ще він некохав її дужче. Такою була Вілла за хвильку до усмішки.

— Привіт, Девіде, — промовила вона, коли він гулькнув до кабінки йсів біля неї. — Ясподівалася, що ти прийдеш. Хоча йбоялася, що ненаважишся. Правдаж, чудовий тут грає бенд? Вони такі гучні.

Віллі доводилося ледь некричати, щоб він її почув, але він бачив, що їй це подобається. Поглянувши на нього раз, вона знову уп’ялася очима втанцюристів.

— Так, музиканти гарні, — сказав він. І вони дійсно були гарні. Він відчував, як сам заводиться, незважаючи на неспокій, що знову повернувся. Тепер, коли врешті її знайшов, він знову почав непокоїтися, чи не проґавлять вони той чортів додатковий потяг. — Соліст співає майже як Бак Овенс25.

— Правда? — усміхнено поглянула вона на нього. — Ахто це, Бак Овенс?

— Не має значення. Нам треба повертатися на станцію. Якщо ти, звісно, нехочеш стирчати тут ще зайвий день.

— А що, булоб непогано. Мені досить подобається це місце… ой, поглянь-но!

Коротко зблиснувши золотим і зеленим у сценічних прожекторах, над танцмайданчиком дугою пролетіла склянкай розсипалася на друзки десь поза їхньою видимістю. Почулося кілька схвальних вигуків, дехто заплескав у долоні — Вілла також аплодувала, — але Девід помітив пару качків з написами БЕЗПЕКА і ЧИСТОТА на майках, що рухалися в приблизному напрямку точки запуску снаряда.

— Це таке місце, де ще до одинадцятої на парковці можуть трапитися мінімум чотири бійки, — сказав Девід. — Аперед останньою піснею ймасова бійня просто отут, посеред зали.

Вона засміялася, наставивши на нього пальці, мов револьвери.

— Чудово! Яхочу це побачити!

— А яхочу, щоб ми пішли звідси назад, — сказав він. — Якщо ти захочеш потинятися по таких шинках уСан-Франциско, ятебе водитиму. Обіцяю.

Вона відкопилила нижню губу йструснула своєю золотаво-пісочного кольору гривкою.

— Там зовсім нетак. Ні, нетак, іти це розумієш. УСан-Франциско, мабуть, вони там п’ють… ну, янезнаю… якесь макробіотичне пиво.

Він розреготався. Сама ідея дієтичного пива видалась йому неменш розкішною, ніж недавня думка про інвестбанкіра на ім’я Вольф Лякайло. Але вйого сміху відчувалась тривога; фактично, чи невона йспонукала його до сміху?

— Ми зробимо коротку перерву йскоро повернемося, — оголосив вокаліст, витираючи спітнілий лоб. — Ави наразі пийте іпам’ятайте: мене звуть Тоні Віллануева, анас разом — «Дірейлерз».

— Це нам сигнал взувати наші діамантові черевички йретируватися звідси, — промовив Девід, беручи її за руку.

Він вислизнув зкабінки, але вона за ним непішла. Втім, невідпустила його руки, тож довелося Девіду, хоч відчуття паніки вньому наростало, сісти знову. Тепер, подумав, він знає, як почувається риба, котра зрозуміла, що їй незіскочити згачка, надійний гачок вп’явся назавжди, імістера Лоха тягнуть до берега, де йому доведеться востаннє ляснути хвостом. Вона дивилася на нього отими своїми пронизливими синіми очима, іті її ямочки на щоках: Вілла за хвильку до усміху, його майбутня дружина, яка читає романи вранці тавірші ввечері, ателевізійні новини називає… як же вона їх називає? Ефемерними.

— Поглянь на нас, — промовила вона, відвернувшись від нього.

Він подивився на дзеркальну стіну ліворуч. Там побачив вродливу молоду пару зі східного узбережжя, яка затрималася уВайомінгу. Усвоїй квітчастій сукні вона виглядала краще за нього, та він гадав, так імусить бути завжди. Він запитально перевів очі звідображення Вілли удзеркалі на ту, що була поряд.

— Ні, подивися ще, — сказала вона. Ямочки на щоках внеї нікуди незникли, але цього разу вона була серйозною — принаймні настільки серйозною, наскільки це було можливо втутешній гультяйській атмосфері. — Ізгадай, що ятобі казала.

На губах унього вертілося: ти говорила мені так багато всього, іяпро все це постійно згадую, але то булаб відповідь закоханого, приємна йабсолютно позбавлена сенсу. Утім, він знав, що саме вона має на увазі, тож мовчки подивився знову. Цього разу насправді подивився, ітепер удзеркалі небуло нікого. Він побачив лише порожню кабінку вбарі «26». Обернувся до Вілли ошелешений… ічомусь ненадто здивований.

— Хіба тебе нездивувало навіть те, що показна жінка сидить сама вкабінці, коли довкола шаленіють п’яні? — спитала вона.

Він похитав головою. Незамислювався над цим. Було кілька речей, над якими він незамислювався, принаймні досі. Наприклад, коли він востаннє щось їв або пив. Або котра зараз година іколи востаннє був цілком світлий день. Він навіть непам’ятав достеменно, що саме зними трапилося. Тільки те, що їхній потяг «Північний Птах» зійшов із рейок, атепер вони якось випадково опинилися тут іслухають гурт устилі кантрі-енд-вестерн, іяк там він називається…

— Я буцав бляшанку, — сказав він. — Коли йшов сюди, ябуцав ногою бляшанку.

— Так, — сказала вона. — Івдзеркалі ти спершу бачив нас, хіба ні? Сприйняття — це ще невсе, аот коли сприйняття ісподівання разом?

Вона підморгнула, відтак нахилилася до нього. Поцілувала вщоку, притиснувшись грудьми до його плеча, це було так чудово — він достоту відчував живу плоть.

— Бідний Девід. Мені так шкода. Але ти відчайдух, раз при­йшов сюди. Направду, яневірила, що ти наважишся.

— Ми мусимо піти туди ірозказати іншим.

— Навіщо? — стиснула вона губи.

— Тому що…

Дві пари — чоловіки уковбойських капелюхах іжінки уджинсах та вестерн-сорочках, зволоссям, зав’язаним ухвостики, — прямували до їхньої кабінки. Коли вони наблизилися, на їхніх обличчях відбився ідентичний вираз — нете щоб жаху, скоріше ніяковості, — вони разом розвернулися йнатомість рушили вбік шинкваса.

«Вони відчули нашу присутність, — подумав Девід. — Їх відштовхнуло, немов холодним подихом, ось які ми стали тепер».

— Тому що так варто було б зробити.

Вілла засміялася. Якось дратівливо.

— Ти нагадуєш мені того дідуся, що рекламує вівсянку по телевізору.

— Сонечко, вониж там чекають, що приїде потяг ізабере їх звідти!

— Авжеж, може, йприїде! — Він аж трохи злякався її раптової люті. — Можливо, той, про який вони завжди співали вгоспелах, потяг до слави, той потяг, що неповезе ані картярів, ані опівнічних волоцюг…

— Я недумаю, щоб «Амтрак» встиг прокласти рейки аж до неба, — промовив Девід.

Він сподівався, що вона всміхнеться, але вона дивилася собі на руки ледь ненасуплено, івньому раптом зблиснула інтуїція.

— Є щось таке, що ти знаєш? Щось, що ми мусимо їм сказати? Скажи, є чи ні?

— Не розумію, навіщо ми мусимо кудись йти, якщо можемо просто залишатися тут, — відповіла вона, ічи нероздратування прозвучало вїї голосі? Він гадав, що саме воно. Перед ним була така Вілла, якої він ніколи неочікував побачити. — Ти можеш бути трохи короткозорим, Девіде, проте ти всеж таки прийшов. Ятебе за це люблю. — Івона знову його поцілувала.

— Там іще був вовк, — сказав він. — Ясплеснув долонями йвідігнав його. Тепер думаю змінити собі прізвище на Вольфа Лякайла.

Якусь мить вона дивилася на нього, роззявивши рота, іДевідові вистачило цієї миті, щоб подумати: мені довелося чекати, поки япомру, щоб зуміти здивувати жінку, яку кохаю. Відтак вона відкинулася на м’яку спинку крісла йзайшлася гучним реготом. Офіціантка, якій якраз трапилося проходити повз їхню кабінку, згуркотом впустила долі повну тацю пива іхитромудро вилаялася.

— Вовколякайло! — схлипувала Вілла. — Яхочу називати так тебе вліжку! О, ох, Вовколякайле, ти такий великий! Такий волохатий!

Офіціантка втупилася очима впіняве місиво на підлозі, неперестаючи лаятися, як той моряк на березі під час короткої відпустки. Інеперестаючи триматися подалі від цієї єдиної порожньої кабінки.

Девід спитав:

— Гадаєш, ми ще зможемо? Займатися коханням, маю на увазі?

Вілла витерла сльози зочей івідповіла:

— Сприйняття й сподівання, пам’ятаєш? Разом вони гори можуть зрушити з місця. — Вона знову взяла його за руку. — Я не пере­стала тебе кохати, і ти так само кохаєш мене. Правда ж?

— А хіба янеВольф Лякайло? — спитав він. Він міг жартувати, бо його нерви невірили вте, що він мертвий. Він подивився повз неї, удзеркало, іпобачив їх обох. Відтак себе одного, свою руку, що простягнулася внікуди. Івін же… дихає, як завжди, чує запах пива, віскі йпарфумів.

Звідкись з’явився басбой допомогти офіціантці прибрати місиво зпідлоги. «Яніби об щось перечепилася», — почув Девід її слова. Хіба такі речі доводиться чути взагробному житті?

— Гадаю, япіду туди разом зтобою, — промовила вона. — Але янезалишуся на тій нудній станції зтими нудними людьми, коли тут єтаке місце.

— Окей, — погодився він.

— Хто такий Бак Овенс?

— Я розповім тобі про нього все, — сказав Девід. — Іпро Роя Кларка26 теж. Але спершу розкажи мені, що ти ще знаєш.

— Більшість зних мене необходять, — сказала вона. — Але Генрі Лендер приємний чоловік. Ійого дружина також.

— Та йФіл Палмер непоганий.

— Філ-пілюля, — наморщила вона носа.

— Що ти знаєш, Вілло?

— Сам побачиш, якщо уважно дивитимешся.

— А чи непростіше булоб, якби ти просто…

Очевидно, ні. Вона підвелася, впершись стегнами об край столу, івказала пальцем.

— Поглянь-но! Бенд повертається на сцену!

Місяць стояв уже високо, коли вони зВіллою, тримаючись за руки, йшли по дорозі. Девід неміг второпати, як таке може бути: вони послухали тільки перші дві пісні другого відділення — аось місяць уже пливе високо вгорі, поцяцькованим зорями небом. Це його непокоїло, але дещо інше непокоїло його навіть дужче.

— Вілло, — промовив він, — який зараз рік?

Вона замислилась. Вітер тріпав її сукню, як тріпав би сукню будь-якої живої жінки. 

— Янепам’ятаю точно, — нарешті відповіла вона. — Та йяка різниця?

— Зважаючи на те, що янепам’ятаю, коли востаннє щось їв чи випив склянку води? Єрізниця. Ну всеж таки, як ти вважаєш? Скажи навздогад, недумаючи.

— Тисяча дев’ятсот… вісімдесят восьмий?

Він кивнув. Сам би він назвав 1987.

— Там була дівчина умаєчці знаписом СЕРЕДНЯ ШКОЛА КРАВГАРТ СПРИНГС, ВИПУСК’03. Тож якщо її вік вже дозволяє їй гуляти упридорожньому барі…

— Значить, ’03 — це мусилоб бути як мінімум роки три тому.

— Я теж про це подумав. — Він зупинився. — Та невже зараз 2006-й, хіба так може бути, Вілло? Яхочу сказати, невже зараз двадцять перше століття?

Перш ніж вона встигла відповісти, вони почули клац-клац-клац пазурами по асфальту. Цього разу вовк з’явивсяна дорозі несам; тепер їх наздоганяли аж чотири вовки. Найбільший, той, що йшов попереду, був тим самим, котрий переслідував Девіда на його шляху до Кравгарт Спрингс. Він упі­знав би це волохате хутро будь-де. Очі внього тепер горіли яскравіше. Укожному, ніби потонула лампада, плавав ріжок місяця.

— Вони нас бачать! — скрикнула Вілла уякомусь захваті. — Девіде, вони нас бачать! — Вона опустилася на одне коліно прямо на розбитій роздільній смузі йпростягнула праву руку. Почала цоркати, звати.

— Мій гарний хлопчику! Іди-но сюди!

— Вілло, мені це нездається розумним.

Вілла незвернула уваги, що було цілком схоже на неї. Вілла завжди керувалася власним розумом. Це вона побажала їхати зЧикаґо до Сан-Франциско залізницею — тому що, як вона заявила, їй хочеться взнати, що відчуваєш, коли трахаєшся употязі. Особливо втакому, що їде швидко та ще йтрохи похитується.

— Іди сюди, хлопчику, йди до своєї мамуні!

Великий вовцюра наблизився, за ним його жіночка, аслідом їхні двоє… чи можна назвати їх дітками? Вовк випнув морду (сяйнули його зубиська) до тонкої простягнутої руки, місяць на мить залив його очі по вінця, зробивши їх срібними. Атоді, ледь неторкнувшись носом її шкіри, він заскавчав, відсахнувшись назад так різко, що якусь мить навіть стояв на задніх лапах, передніми молотячи повітря, виставивши напоказ білий плюш свого черева. Решта кинулися врозтіч. Великий вовцюра зробив пірует уповітрі і, підібгавши хвоста йнеперестаючи скавуліти, дременув укущі правобіч дороги. Ізграя за ним.

Вілла підвелася іподивилася на Девіда звиразом нестерпного смутку. Він натомість втупився очима собі уноски черевиків.

— Отже, ти відірвав мене від музики іпривів сюди, утемряву, заради цього? — спитала вона. — Щоб показати мені, хто ятепер? Так, ніби ясама цього незнала.

— Вілло, мені так шкода.

— Поки що ні, але незабаром стане. — Вона знову взяла його за руку. — Ходімо, Девіде.

Тепер він наважився кинути на неї погляд.

— Ти несердишся на мене?

— Так, трішечки… Але ти — все, що тепер маю, іятебе невідпущу.

Невдовзі після зустрічі звовками Девід побачив ібляшанку, що лежала на узбіччі.

Він був майже певен, що це та сама, яку він гнав носаками поперед себе, поки невдарив по ній скоса, відбивши узарості. Іось вона опинилася знову на томуж, попередньому, місці… бо насправді, звісно, він її ніколи нечіпав. Сприйняття далеко невсе, казала Вілла, але сприйняття йсподівання разом? Склади їх докупи, ісотвориш собі знічого «Шоколадні пастилки Різа зарахісом»27.

Девід копнув бляшанку, відбивши її далеко укущі, аколи вони відійшли подалі, озирнувся йпобачив, що вона лежить там, де йбула, — там, де колись давно якийсь ковбой — ймовірно, прямуючи до бару «26» — викинув її звікна свого пікапа. Він запам’ятав цей жест з«Їі-Го-Го» — давнього телешоу, яке вели Бак Овенс іРой Кларк, вони ще називали там пікапи ковбойськими кадилаками.

— Чому ти всміхаєшся? — спитала Вілла.

— Потім розповім. Здається мені, внас попереду сила- силенна часу.

Вони стояли перед станцією Кравгарт Спрингс, тримаючись за руки вмісячному світлі, наче Гензель іҐретель перед цукерковим будиночком. Довга, пофарбована взелене будівля здавалася Девідові вмісячному сяйві попелясто-сірою, і хоча він знав, що слова ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я написані червоною, білою йсиньою фарбами, вони могли бути будь-якого кольору. Він помітив захищений від непогоди пластиком аркуш паперу, пришпилений до одного зі стовпів, між якими починалися широкі сходи до вхідних дверей. Біля одвірка яких так само незворушно стовбичив Філ Палмер.

— Гей, молодець, — гукнув до нього Палмер. — Єтютюнець?

— Вибачте, містере Палмер, — відгукнувся Девід.

— Пригадую, ти збирався принести мені цілу пачку.

— Мені нетраплялася крамниця, — сказав Девід.

— А там, де була ти, лялечко, непродають цигарок? — спитав Палмер.

Він належав до тих чоловіків, що всіх жінок певного віку кличуть лялечками. Це було зрозуміло зодного погляду на нього, як було зрозуміло йте, що якби вам довелося провести день зним разом десь посеред паркого серпневого полудня, він обов’язково зсунув би на потилицю капелюха, щоб втерти собі лоба, іпромовив, що нетак важить спека, як вологість.

— Я певна, що там продають, — сказала Вілла. — Але навряд чи язмогла би їх купити.

— Хочеш пояснити чому, кралечко?

— А ви як гадаєте, чому?

Однак Палмер склав руки на своїх вутлих грудях іпромовчав. Звідкілясь зсередини заголосила його дружина: 

— Унас риба на вечерю! Спершу перве, апотім вторе! Ненавиджу, як тут тхне! Сухарі!

— Ми мертві, Філе, — промовив Девід. — Ось чому. Привиди неможуть купувати цигарок.

Палмер дивився на нього кілька секунд, але перш ніж встиг засміятись, Девід помітив, що він йому більш ніж повірив: Палмер ісам про це знав.

— Я чув багацько пояснень, коли хтось комусь чогось неприносив обіцяного, — сказав він. — Але твоє заслуговує на гран-прі.

— Філе…

А зсередини:

— Риба на вечерю! Ох, чортиб її взяли!

— Вибачте, дітки, — сказав Палмер. — Мене кличуть обов’яз­ки.

І він пішов. Девід обернувся до Вілли, гадаючи, що вона спитає його — ати сподівався на щось інше? Але вона читала оголошення на стовпі біля сходів.

— Поглянь-но сюди, — позвала вона. — Скажи, що ти бачиш?

Спершу він нічого непобачив, бо місячне світло відбивалося від пластикового покриття. Він зробив крок ближче до стовпа, атоді лівіше, відсторонивши Віллу.

Угорі було написано ЖЕБРАКУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАБОРОНЕНО НАКАЗОМ ШЕРИФА ОКРУГУ САБЛІТ, анижче дрібним шрифтом бла-бла-бла, авнизу…

Вона штовхнула його ліктем. Іштовхнула добряче.

— Перестань клеїти дурня іподивися уважно, Девіде. Янехочу манячити тут всю ніч.

Ти небачиш того, що просто перед твоїми очима.

Він одвернувся від станції таподивився на залізничні рейки, що сяяли умісячному світлі. Поза ними неясно виднілася біла скеля зпласкою верхівкою — ондечки отака-то столова гора, кулеґо, точнісінько як утамтих старих кінах Джона Форда.

Він знову обернувся до оголошення на стовпі йздивувався, як це йому — такому солідному інвестбанкіру Вольфу Лякайлу — могло приверзтися ЖЕБРАКУВАННЯ замість ПЕРЕБУВАННЯ.

— Тут написано ПЕРЕБУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАБОРОНЕНО НАКАЗОМ ШЕРИФА ОКРУГУ САБЛІТ, — сказав він.

— Дуже добре. Апід отим бла-бла-бла, що там, нижче?

Спершу два нижні рядки він зовсім не зміг прочитати; спершу ті два нижні рядки здалися йому просто безглуздими символами, либонь тому, що його розум, який не бажав йняти цьому всьому віри, не міг знайти незагрозливого тлумачення. Тож він знову обернувся до залізничних рейок і не вельми здивувався, побачивши, що вони більше не блищать у місячному сяйві; тепер сталеві рейки були іржавими й між шпалами росли бур’яни. Коли він обернувся знову, станція перетворилася на покинуту руїну з забитими дошками вікнами і дахом майже без ґонту. Напис СТОЯНКА ТАКСІ ЗАБОРОНЕНА зник з потрісканого, подовбаного ямами асфальту. Він ще міг бачити слова ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я на довгій стіні будівлі, але літери тепер були примарними. «Точно як ми», — подумав він.

— Далі, — промовила Вілла, Вілла, яка мала власні уявлення про речі, Вілла, яка вміла бачити те, що просто перед її очима, іхотіла цьогож від нього, навіть якщо бачити це було боляче. — Це твій останній іспит. Прочитай два нижні рядки, ітоді ми зможемо повернутися до того шоу впридорожному барі.

Він зітхнув.

— Тут написано ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ — атоді: ЛІКВІДАЦІЮ БУДІВЛІ ЗАПЛАНОВАНО НА ЧЕРВЕНЬ 2007.

— Ти здав іспит на відмінно. Давай тепер підемо подивимося, чи схоче хтось піти з нами до міста послухати «Дірейлерз». Я поясню Палмеру наші вигоди — сигарет ми купити не можемо, натомість такі, як ми, люди можуть не платити за вхід.

От тільки ніхто йти до міста незахотів.

— Що це вона верзе, нібито ми мертві? Навіщо вона говорить нам такі жахливі речі? — спитала Рут Палмер уДевіда, іщо найбільше його вбило (якщо доречно так висловитися) — це недокір у їїголосі, авираз її очей перед тим, як вона сховала лице на плечі одягнутого увельветовий піджак Генрі. Бо вона теж усе розуміла.

— Рут, — промовив він. — Якажу це недля того, щоб вас збентежити…

— Тоді перестань! — схлипнула вона здушеним голосом.

Девід бачив, що всі тут, окрім Гелен Палмер, дивляться на нього вороже й сердито. Гелен кивала й бурмотіла, стоячи між своїм чоловіком та дружиною Райнгарта, можливо, її ім’я було Саллі. Вони тупцяли під флуоресцентними світильниками… але він кліпнув очима, й ліхтарі пропали. І занехаяні пасажири виявилися лише примарними фігурами в пасмах місячного світла, що якось прослизало крізь забиті дошками вікна. Лендери не сиділи на лаві; вони сиділи на запилюженій долівці біля невеличкої купки слоїчків, у які фасують крек, — отже, виходило, що кокаїн теж якось зумів прослизнути сюди, в країну Джона Форда28, — а на стіні, неподалік від того кута, де бурмотіла зіщулена Гелен Палмер, виднілася темна пляма. Тоді Девід моргнув знову, і флуоресцентні світильники повернулися. Повернувся й великий годинник, затуливши собою пляму на стіні.

— Гадаю, тобі краще піти звідси, Девіде, — промовив Генрі Лендер.

— Послухайте хвильку, Генрі, — звернулася до нього Вілла.

Генрі перевів погляд на неї, іДевіду неважко було прочитати всю ту зневагу, яку демонстрував той погляд. Уся та симпатія, що її Генрі мав колись до Вілли Стюарт, тепер зникла.

— Я небажаю слухати, — сказав Генрі. — Ти дратуєш мою дружину.

— Егеж, — додав свій голос молодий товстун укашкеті бейсбольної команди «Сіетл Марінерз».

Девід пригадав, що того звуть, здається, О’Кейсі. Укожному разі якось по-ірландськи, запострофом.

— Прикуси свого язичка, бейбі!

Вілла нахилилася до Генрі, але той трохи відсторонився так, ніби внеї тхнуло зрота.

— Єдине, чому ядозволила Девіду притягнути мене сюди знову, це те, що цю місцину невдовзі почнуть розчищати! Генрі, ви знаєте, що таке бульдозер? Немаю сумнівів, що увас вистачає розуму, щоб осягнути цю перспективу.

— Примусь її замовкнути! — схлипнула Рут придушеним голосом.

Вілла нахилилася ще ближче, очі палали на її гарненькому обличчі.

— А коли бульдозер зробить свою роботу івантажівки відвезуть геть сміття, що було цією залізничною станцією — цим старим вокзалом, — де ви подінетеся?

— Дай нам спокій, прошу, — промовив Генрі.

— Генрі, як казала одна хористка: «Хоч маєте кредит, та він невисоко стоїть».

Урсула Девіс, яка від самого початку недолюблювала Віллу, ступила вперед, виставивши щелепу.

— Пензлюй звідси, ти, паскудна курво.

Вілла різко обернулась.

— Так що, ніхто звас цього невторопав? Ви мертві, ми всі тут мертві, ічим довше ви залишатиметеся на одному місці, тим важче буде піти десь інде!

— Вона має рацію, — підтакнув Девід.

— Атож, якби вона сказала, що місяць зроблений зсиру, ти додав би, що саме зсиру проволоне29, — сказала Урсула, висока, напрочуд гарна жінка років сорока.— Вибач мені мою французьку, але вона так засцяла тобі очі, що це вже навіть несмішно.

Дадлі знову видав своє віслюче іржання, адружина Райнгарта засопіла.

— Ви дратуєте пасажирів, ви, обоє, — це вступив Ратнер, невеличкий на зріст залізничник звинуватим обличчям. Він дуже рідко щось промовляв. Девід кліпнув, станція знову на мить запала втемряву, помережану місячними променями, івін побачив, що вРатнера нема половини голови. Решта його обличчя вигоріла на чорне.

— Вони зруйнують цю станцію, ітоді вам нікуди буде подітися! — схлипнула Вілла. — Просто нікуди… до дідька! — вона витерла люті сльози собі зі щік обома кулаками. — Чому ви непідете знами до міста? Ми вас проведемо. Там принаймні єлюди… ісвітло… імузика.

— Мамуню, яхочу послухати музику, — промовила Паммі Андрісон.

— Цить, — вгамувала її мати.

— Якби ми були мертвими, миб про це знали, — сказав Біґґерз.

— От він іпідловив тебе, синку, — підморгнув Дадлі Девідові. — Що знами трапилося? Як це ми стали мертві?

— Я… янезнаю, — промимрив Девід. Він глянув на Віллу. Вілла знизала плечима іпохитала головою.

— Бачите? — сказав Ратнер. — Просто наш поїзд зійшов зрейок. Таке трапляється… яхотів сказати часто, але це зовсім нетак, навіть тут, де залізничні колії потребують значного ремонту, однак таке буває іноді, на деяких роз’їздах.

— Ми упави, — промовила Паммі Андрісон. Девід подивився на неї, по-справжньому подивився, іна мить побачив труп, обгорілу лисину ізогниле лахміття платтячка. — Котивися, котивися, котивися. Атоді…

Вона видала горлом гримливе гуркотіння, склала докупи свої замурзані рученята, авідтак різко їх розвела: на дитячій мові жестів так показують вибух.

Схоже, вона хотіла сказати ще щось, та перш ніж встигла це зробити, мати раптом ляснула її по щоці зтакою силою, що дівчинка аж зуби вишкірила, іслина бризнула їй зрота. Шокована Паммі якусь мить знепевністю дивилася на маму, апотім зайшлася голосним плачем на одній ноті, ще більш нестерпним, ніж її обридлива лічилка.

— Хто тебе навчив брехати, Памело? — заверещала, вхопивши дитину за плече, Джорджія Андрісон. Її пальці майже вгрузли удитячу плоть, зникнувши звиду.

— Вона небреше! — заявила Вілла. — Нас скинуло зрейок, іми покотилися вущелину! Тепер іяпригадала, івсі ви теж! Хіба ні? Хіба ні? Все написано на ваших обличчях! Все видно по ваших довбаних лицях!

Не дивлячись убік Вілли, Джорджія Андрісон показала їй середнього пальця.

Іншою рукою вона трясла Паммі туди-сюди, туди-сюди. Вочах Девіда водин бік смикалася дитина, вінший — обвуглений труп. Чому сталася пожежа? Тепер він згадав, як їх перекинуло, але від чого сталася пожежа? Він непам’ятав, можливо, тому, що нехотів пам’ятати.

— Хто тебе навчив брехати? — невгавала Джорджія Андрісон.

— Не треба, мамо! — промурмотіла дівчинка.

Мати потягла виючу — так само монотонно, на одній ноті — дитину кудись утемряву.

На мить запала могильна тиша — всі дослухалися виття відправленої на заслання Паммі, — атоді Вілла обернулася до Девіда.

— З тебе досить?

— Так, — відповів він. — Ходімо.

— Котіться до чортів на виступці йпопутного вітру вам вгузна, — закандзюбисто попрощався зними Біґґерз, на що Дадлі відгукнувся веселим іржанням.

Девід потягнувся за Віллою до двостулкових дверей, де біля одвірка так само, схрестивши руки на грудях, тулився Філ. Але раптом Девід звільнив свою руку зВіллиної долоні йпідійшов до Гелен Палмер, котра, хитаючись вперед-назад, сиділа вкутку. Вона підвела на нього свої потемнілі, сповнені сумнівів очі.

— У нас риба на вечерю, — промовила вона ледь чутним шепотом.

— Щодо цього нічого незнаю, — сказав він. — Аот щодо тутешнього запаху ви мали цілковиту рацію. Тхне тут старими гнилими сухарями.

Він озирнувся іпобачив, як несхвально позирають на них зВіллою решта пасажирів умісячному сяйві, що за бажанням могло ставати світлом флуоресцентних ламп.

— Гадаю, цей запах притаманний місцям, які давно замкнуто йопечатано, — додав він.

— Пензлюйте мерщій звідси, — подав голос Філ Палмер. — Ніхто тут некупляється на ваші витрішки.

— Ніби янебачу, — промовив Девід івийшов слідом за Віллою восяяні місяцем потемки. Наостанок він почув сумний, мов шепіт вітру, голос Гелен Палмер: «Спершу перве, апотім вторе».

Прогулянка назад до «26» дала всумі дев’ять миль вечірнього моціону, але Девід анітрішечки непочувався втомленим. Він гадав, що привиди незнають втоми, так само як іспраги чи почуття голоду. Крім того, зараз був інший вечір. Тепер високо внебі сяяв, мов срібний долар, місяць уповні, іпаркінг перед фасадом «26» був порожній. На бічній гравійній стоянці застигли втиші кілька трейлерів, ілиш один, безсонний, гарчав зувімк­нутими ходовими вогнями. Над входом тепер виднівся напис ЦЬОГО ВІКЕНДУ ГРАТИМУТЬ «НАЙТГОКС»30. ПРИВОДЬ ДО НАС СВОЇХ ДІВЧАТ ВИТРАЧАТИ ГРОШЕНЯТ.

— Круто, — сказала Вілла. — Ти мене приведеш, Вовколякайло? Хіба янетвоя дівчина?

— Ти моя дівчина, іятебе приведу, — відповів Девід. — Питання втім, що нам робити зараз? Корчмаж бо зачинена.

— Звісно, ми все’дно зайдемо всередину.

— Алеж там замок.

— Він зникне, якщо ми захочемо. Пам’ятаєш, сприйняття? Сприйняття ісподівання.

Він згадав і смикнув двері, вони відчинилися. Дух бару залишався тим самим, тільки тепер до нього домішався приємнийсосновий запах якогось миючого засобу. На сцені було порожньо, і стільці стирчали на стійці догори ніжками, але неонове зображення кряжу Вінд Рівер горіло — чи то менеджери залишили його ввімкненим, чи це тому, що їм з Віллою так хотілося. Останній варіант був більш вірогідний. Порожній, та ще й подвоєний дзеркальною стіною, танцювальний майданчик здавався величезним. Перекинуті догори дриґом неонові гори мерехтіли в глибинах до блиску натертої долівки.

Вілла втягнула носом повітря.

— Я чую запах пива іпарфумів, — сказала вона, — запах спортивного авта. Це так гарно.

— Це ти гарна, — сказав він.

Вона обернулась до нього:

— Тоді поцілуй мене, ковбою.

Він поцілував її там же, на березі танцмайданчика і, судячи зтого, що він відчув, любощі небули поза питанням. Зовсім ні.

Вона поцілувала обидва кутики його губ івідступила назад.

— Вкинь четвертачок уджукбокс, гаразд? Яхочу танцювати.

Девід підійшов до музичного автомата вкінці бару, вкинув 25-центову монету інатиснув № Д19 — зазвучали «Пропащі дні, пропащі ночі», версія Фреді Фендера. Надворі, на парковці, Честер Досон, котрий збирався подрімати кілька годин, перш ніж продовжити свій рейс на Сіетл звантажем електроніки, підняв голову, дивуючись, чи непочулася йому музика, вирішив, що то йому приверзлося, ізнову заснув.

Девід зВіллою повільно рухались упорожньому просторі, іноді віддзеркалюючись устіні, іноді — ні.

— Вілло…

— Помовч трохи, Девіде. Бейбі хоче танцювати.

Девід притих. Він занурився лицем в її волосся і дозволив музиці нести себе. Подумав, що тепер вони залишаться тут і час від часу люди бачитимуть їх. «26» може набути репутації закладу з привидами, але, либонь, навряд; люди не згадують про духів, коли п’ють, якщо п’ють вони не на самоті. Хіба що іноді, вже після кінця роботи бармен і остання офіціантка (та найстарша, що відповідає за розподіл чайових) почуватимуться незатишно, ніби на них хтось дивиться. Іноді вони чутимуть музику навітьпісля того, як вона припинилася, або помічатимуть відрух у дзе­ркалі проти танцмайданчика чи в тім, що у лаунджі. Звісно, лиш краєчком ока. Девід подумав, що вони могли б досягти й кращих місцин, але загалом у «26» було непогано. Тут до самого закриття закладу є люди. І тут завжди буде музика.

Він замислився, що станеться зіншими, коли бульдозер зруйнує їхню ілюзію — аце трапиться. Іскоро. Він уявив, як Філ Палмер намагатиметься прикрити свою перелякану заплакану жінку від падаючих уламків, які неможуть їй зашкодити, бо її там, коректно кажучи, просто нема. Він уявив Паммі Андрісон, яку затиснула вобіймах її вересклива матір. Делікатного залізничника Ратнера, котрий казатиме: зберігаймо спокій, громадяни, голосом, якого нечутно проти ревища великих жовтих машин. Він уявив книгаря Біґґерза, який, накульгуючи, намагається втекти, врешті падає, амаятник чавунної кулі хитається, ібульдозери гарчать, іруйнують, ісвіт зникає.

Йому приємно було уявити, що за ними встиг приїхати потяг — ніби їхні спільні сподівання змусили його приїхати, — але насправді він уце невірив. Він навіть загадувався, чи неможе шок їх знищити, івони погаснуть, мов полум’я свічок від подиху сильного вітру, але івце він також невірив. Надто виразно уявив їх після того, як від’їдуть геть бульдозери, сміттєвози йсамоскиди, як вони стоятимуть умісячному світлі вздовж занедбаних іржавих рейок, авітер задуватиме зкряжу, зпосвистом обгинаючи столову гору йзбурюючи очерет. Він побачив, як вони під мільярдом зірок високогір’я туляться одне до одного вочікуванні свого потяга.

— Ти змерз? — спитала Вілла.

— Ні, чому ти так гадаєш?

— Ти здригнувся.

— Можливо, дрижаки взяли мою мертву спину, — сказав він.

Він заплющив очі, і далі вони просто вдвох танцювали у порож­ньому барі. Іноді їх можна було побачити в дзеркалі, а коли вони звідти зникали, в освітленому неоновим гірським хребтом порожньому барі залишалася тільки пісня у стилі кантрі.