Інститут ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN978-617-12-8079-3(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:King S. The Institute : A Novel / Stephen King. — New York : Scribner, 2019. — 576 p.

Переклад з англійськоїАнастасії Рогози, Володимира Куча

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинкиПетро Вихорь

Кінг С.

К41 Інститут : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ.А. Рогози,В. Куча. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2020. — 608с.

ISBN 978-617-12-7678-9

ISBN 978-1-9821-1056-7 (англ.)

Тієїночі почався кошмар. Батьків Люка вбили, а самого хлопця закинули в позашляховик та повезли в невідомому напрямку. Він приходить до тями в місці, якеназивають Інститутом. Таке собі гетто для дещо… незвичайних дітей. Їх викрадають і тримають тут, начепіддослідних щурів. Директорка місіс Сіґсбі та співробітники цієї зловісної установи безжально «викачують» з дітей їхнітелепатичні й телекінетичні здібності. Нова знайома Люка каже, що звідси неможливо втекти. Але він має спробувати…

УДК 821.111(73)

© Stephen King, 2019

©Depositphotos.com / grandfailure, обкладинка, 2020

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», видання українською мовою,2020

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020

Присвячується моїм онукам Ітану, Ейдану і Раяну

І кликнув Самсон до Господа, та й сказав: Владико Господи, згадай же про мене, та зміцни мене тільки цього разу, Боже, і нехай я пімщу филистимлянам одну пімсту за двоє очей своїх!

І обняв Самсон обидва серединні стовпи, що на них міцно стояв той дім, і обперся на них, на одного правицею своєю, а на одного лівицею своєю.

І сказав Самсон: Нехай помру я разом із филистимлянами! І він з великою силою сперся на стовпи, і впав той дім на володарів та на ввесь той народ, що в ньому… І були ті померлі, що він повбивав їх при своїй смерті, численніші за тих, що повбивав їх за свого життя.

Суддів 16

Хто ж спокусить одне з цих малих, що віруютьв Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити і його потопити в морській глибині…

Матвія 181

За даними Національного центру протидії викраденням і сексуальній експлуатації неповнолітніх, щороку в США зникають 800 000 дітей.

Більшість знаходяться.

Тисячі — ні.

Нічний патрульний

1

Пів години тому рейс «Дельти» з Тімом Джеймісоном на борту мав вилетіти з Тампи до яскравих вогнів і високих будівель Нью-Йорка, а літак і досі стояв біля виходу на посадку. Коли до салону зайшли представник «Дельти» й білява жінка з бейджиком служби безпеки на шиї, між тісними рядами економкласу почулося незадоволене, застережливе бурмотіння.

— Хвилинку уваги, будь ласка! — виголосив представник авіакомпанії.

— Ця затримка ще довго триватиме? — спитав хтось із пасажирів. — Кажіть як є.

— Затримка буде недовгою, капітан хоче всіх вас запевнити, що рейс прибуде більш-менш вчасно. Проте до нас звернулась федеральна офіцерка, якій треба сісти на цей літак, тож комусь доведеться поступитися їй місцем.

Здійнявся колективний стогін, і Тім помітив, як деякі пасажири розблокували свої телефони на випадок проб­лем. А проблеми в таких ситуаціях уже траплялися.

— Авіакомпанія «Дельта» надає безкоштовний квиток на наступний рейс до Нью-Йорка, який відлітає завтра о шостій сорок п’ять ранку…

Здійнявся ще один стогін. Хтось сказав:

— Ох, пристрельте мене.

Представник спокійно вів собі далі:

— Вам видадуть ваучер на готель, де ви переночуєте, а ще — чотири сотні доларів. Чудова оборудка, панове. Хто згоден?

Згодних не знайшлося. Блондинка від служби безпеки мовчала, тільки прочісувала повний салон економкласу своїми всевидющими, проте якимись неживими очима.

— Вісімсот, — сказав «Дельта». — Плюс готельний ваучер і безкоштовний квиток.

— Він як телевікторину веде, — буркнув чоловік, що сидів перед Тімом.

Згодних так само не було.

— Тисяча чотириста?

І жодного охочого. Тіму ситуація видавалась цікавою, проте не геть несподіваною. І не тільки тому, що на рейс о шостій сорок п’ять треба вставати бозна-коли. Більшість його сусідів в економкласі летіли або сім’ями, що, оглянувши принади штату Флорида, поверталися додому, або парочками, які хизувалися пляжними сонячними опіками; або ж це були дебелі, червонопикі й роздратовані чоловіки, на яких у Нью-Йорку, вочевидь, чекали справи, варті більше за чотирнадцять сотень баксів.

Із заднього ряду хтось гукнув:

— Докиньте ще кабріолет «Мустанг» і поїздку в Арубу на двох — і обидва наших місця забирайте!

Цей дотеп викликав сміх. І не дуже приязний.

Працівник аеропорту глянув на блондинку з бейджем, але якщо і сподівався на допомогу, то такої не отримав. Жінка так само вдивлялася в пасажирів, не рухаючи жодним м’язом, лише очима. Працівник зітхнув і мовив:

— Тисяча шістсот.

Тім Джеймісон раптом збагнув, що йому хочеться зійти нахер із цього літака і рушити на північ автостопом. І хоч раніше такий варіант йому взагалі на думку не спадав, та він уявив, як їде туди на попутках, і уявив цілком ясно. Ось він стоїть на автостраді 301, десь у глибинці округу Ернандо, і здіймає вгору великий палець. Спекотно, навкруги рояться комахи, на білборді висить реклама якогось недолугого адвоката, «Пускайся навтьоки»2 горлає з бумбокса, що стоїть на бетонній приступочці біля трейлера неподалік, де чоловік із голим торсом миє автівку, і ось нарешті під’їжджає якийсь безіменний фермер і саджає його до себе в пікап із дерев’яним кузовом, повним кавунів, і магнітиком з Ісусом на приладовій дошці. І найкраще — це навіть не готівка, що лежатиме в його кишені. Найкраще — це стояти там самотою, за багато миль від цієї бляшанки з сардинами, де змішались непримиренні запахи парфумів, поту і лаку для волосся.

Проте лишилася ще одна приємна справа — розкрутити державу на додаткові кілька доларів.

Він підвівся на свій цілком нормальний зріст (п’ять і десять із дрібкою3), поправив на носі окуляри й підняв руку.

— Округліть до двох тисяч, сер, плюс видайте гроші за квиток готівкою, і місце ваше.

2

Як з’ясувалося, ваучер був від зачучвереного готелю, що розташувався в кінці найактивнішої злітної смуги міжнародного аеропорту Тампи. Тім заснув під гуркіт літаків, прокинувся також під гуркіт і спустився в буфет із символічним сніданком, щоб спожити варені яйця і два вистиглі гумові млинці. Харчі хоч і не вишукані, але Тім поїв з апетитом і повернувся до себе в номер чекати дев’ятої години, коли відкриваються банки.

Він без проблем перевів у готівку свій неочікуваний виграш, бо в банку вже знали, що він прийде, і платіж затвердили заздалегідь. Тім не мав наміру сидіти в зачучвереному готелі й чекати з моря погоди. Він узяв свої дві тисячі п’ятдесятками і двадцятками, згорнув і поклав їх у ліву нагрудну кишеню, забрав у банківського охоронця свою брезентову торбу й викликав «убер» до Еллентона. Там він розрахувався з таксистом, дійшов до найближчого знака автостради 301 і випнув угору великий палець. За п’ятнадцять хвилин його підібрав старигань у бейсболці з логотипом «Кейс»4. У пікапі не було кавунів, та й кузов виявився не дерев’яний, але решта майже збігалася з учорашньою фантазією Тіма.

— Куди прямуєш, друже? — спитав старигань.

— Ну, — відповів Тім, — зрештою в Нью-Йорк. Мабуть.

Старигань випустив у вікно цівку тютюнового соку.

— І хто ж це при здоровому глузді захоче туди їхать?

«Захоче» він протягнув на південний манер — «з’хо-оче».

— Не знаю, — відказав Тім, хоч і знав. Один давній товариш по службі розповів йому, що у Великому Яблуці багато роботи в сфері охорони, і деякі компанії зважатимуть радше на його досвід, аніж на те сране фіаско в стилі Руба Ґолдберґа5, що поклало край його кар’єрі в поліції штату Флорида.

— Просто сподіваюся надвечір дістатися Джорджії. Може, мені там більше сподобається.

— Оце по-нашому, — сказав старигань. — У Джорджії незле, особливо як персики любиш. А я від них у нужник бігаю. Ти не проти музики, еге ж?

— Аж ніяк.

— Попереджаю, я її голосно ставлю. Бо глухий трохи.

— Та я вже щасливий, що ви мене підібрали.

Замість нафантазованого «Спідваґона» заграв Вейлон Дженнінгз, але Тіма це цілком влаштовувало. За Вейлоном зазвучали Шутер Дженнінгз і Марті Стюарт6. Двоє чоловіків їхали в смугастому від бруду «додж ремі», слухали музику і дивилися на біг автостради. За сімдесят миль7старий зупинився, торкнувся на прощання козирка бейс­болки і побажав Тіму га-арного дня.

Але того дня Тім так і не дістався Джорджії — він провів ніч у ще одному зачучвереному мотелі з придорожнім лотком, де торгували апельсиновим соком. А от наступного дня — дістався. У місті під назвою Брунсвік (де винайшли якусь там смачнючу печеню) він став на два тижні на роботу на заводі з переробки сміття — і зробив це так само наздогад, як і віддав своє місце на рейс «Дельти» в Тампі. Гроші йому були не потрібні, але Тім вважав, що йому потрібен час. У нього в житті тривав перехідний етап, і розпочався він далеко не вчора. А ще по сусідству були боулінг і ресторан «Денніз». Безпрограшна комбінація.

3

Тім стояв на з’їзді до Брунсвіка, що на північному шосе І-95, і почувався досить невбого як на бурлаку: до баришу від авіаліній додалася ще й зарплатня від сміттєпереробного заводу. Тім із годину простояв на сонці і вже збирався був махнути рукою та повернутися в «Денніз» по склянку солодкого чаю, коли на узбіччі зупинився універсал «вольво». У багажнику лежало повно картонних коробок. Літня жінка за кермом опустила шибку з пасажирського місця й оглянула Тіма крізь товсті скельця окулярів.

— Хоч ви й невеликий, а м’язи, здається, нівроку, — мовила вона. — Ви ж не ґвалтівник і не психопат, атож?

— Ні, мем, — відповів Тім і подумав: «А що б іще я вам сказав?»

— Ясна річ, що б іще ви сказали? До Південної Кароліни їдете? Це судячи з вашої брезентової торби.

«Вольво» оминула якась автівка і, ревучи клаксоном, помчала далі по схилу. Жінка не звернула на те уваги, лиш не зводила з Тіма своїх спокійних очей.

— Так, мем. Аж до Нью-Йорка прямую.

— Я довезу вас до Південної Кароліни — углиб цього невігласного штату не заїжджатиму, біля кордону будемо, — якщо ви мені трохи допоможете навзаєм. Рука руку миє, якщо ви мене розумієте.

— Ви мені спинку почухаєте, а я — вам, — усміхаючись, мовив Тім.

— Ніхто тут нікого не чухатиме, але прошу сідати.

Тім так і вчинив. Жінку звали Марджорі Келлерман, і вона керувала бібліотекою Брунсвіка. Також була членкинею якоїсь спілки під назвою Південно-Східна бібліотекарська асоціація. В якої, розповіла Марджорі, не було грошей, бо «Трамп зі своїми поплічниками все забрали. У культурі вони тямлять не більше, ніж віслюк — в алгебрі».

За шістдесят п’ять миль на північ, досі в штаті Джорджія, вони зупинилися при маленькій убогій бібліотеці міста Пулер. Тім розвантажив коробки з книжками й закотив їх на візочку в бібліотеку. А звідти викотив до «вольво» ще з дюжину коробок. Їх, як пояснила Марджорі Келлерман, треба доправити в громадську бібліотеку міста Ємассі, що за сорок миль на північ, уже в межах Південної Кароліни. Та невдовзі після того, як вони проминули Гардівілл, поступ припинився. Легковики і вантажівки запов­нили обидві смуги, і за «вольво» вже шикувалися нові.

— Ох, ненавиджу, коли таке трапляється, — сказала Марджорі, — а таке враження, що в Південній Кароліні воно трапляється постійно, тут скнаряться на розширення доріг. Десь там попереду аварія, і з двома смугами її неможливо об’їхати. Ми тут пів дня стоятимемо. Містере Джеймісон, можете бути вільні. На вашому місці я б повернулася назад до виїзду з Гардівілла і поспитала щастя на трасі 17.

— А як же ті коробки з книжками?

— Ой, знайду іншу пару сильних рук, щоб допомогли розвантажитися, — сказала вона й усміхнулася до Тіма. — Правду кажучи, коли я побачила вас на тому пекучому сонці, то вирішила трохи погратися з вогнем.

— Ну, якщо ви певні.

Від автомобільного затору Тіму ставало тісно й задушно. Власне, так само він почувався на задніх рядах економкласу рейсу «Дельта».

— Якщо не певні, то я лишуся, — продовжив він. — Я ж не мчу до фінішної прямої чи щось таке.

— Я певна, — сказала Марджорі. — Рада була з вами познайомитися, містере Джеймісон.

— Навзаєм, міз8 Келлерман.

— Грошова допомога вам потрібна? Якщо так, можу виділити десять доларів.

Тіма зворушила і здивувала (вже не вперше) ця звичайна доброта і щедрість звичайних людей, особливо тих, кому давати особливо нема чого. Добра країна, ця Америка, і байдуже, що багато хто (як і сам Тім, час від часу) з цим не погоджується.

— Ні, не треба. Дякую за пропозицію.

Він потис Марджорі руку, вийшов з автівки й пішки повернувся вздовж розділової лінії І-95 до виїзду з Гардівілла. Не зловивши одразу попутку на трасі 17, він пройшов кілька миль уперед до сполучення з шосе 92. Там стояв знак, що вказував на місто Дюпрей. Уже почало вечоріти, і Тім вирішив, що варто пошукати якийсь мотель для ночівлі. Ясна річ, це буде мотель із розряду зачучверених, але альтернатива (спати просто неба, щоб тебе заживо з’їли москіти, або десь у фермерському сараї) вабила ще менше. Тож Тім вирушив у Дюпрей.

Великі події обертаються на малих шарнірах.

4

За годину Тім сидів на камені край двосмугової дороги і чекав, поки проїде вантажний поїзд, який здавався йому нескінченним. Валка рухалась у напрямку Дюпрея зі статечною швидкістю в тридцять миль на годину: криті вагони, автомобілевози (здебільшого жертви аварій, аніж нові автівки), цистерни, платформи і напіввагони, вантажені бозна-якими згубними речовинами, що від них може і сосновий ліс зайнятися, і населення Дюпрея надихатись токсичними, навіть смертельними випарами. Під кінець проїхав помаранчевий кабуз9 — там у шезлонгу сидів чоловік у робочому комбінезоні, читав книжку в м’якій обкладинці й курив цигарку. Він відірвався від книжки і помахав Тіму. Тім помахав у відповідь.

Місто стояло за дві милі звідти, і розбудувалося воно навколо перехрестя штатного автошляху 92 (який тепер називався Мейн-стріт) і ще двох вулиць. Дюпрею начебто вдалось уникнути навали мережевих магазинів, що вже заполонили більші міста. Була там крамниця «Вестерн-авто», але вже закрита, з позамиленими шибками. Тім помітив бакалійну лавку, аптеку, роздрібний магазинчик, де продавалося всього потроху, і пару салонів краси. Також там був кінотеатр, що на його маркізі красувався напис «ПРОДАЖ І ОРЕНДА», крамниця автозапчастин із люксовою назвою «Майстерня швидкості Дюпрея», а ще ресторан «Харчевня у Бев». Ще там було три церкви: одна — методистська, дві інші — сторонніх конфесій, та всі вони закликали «прийти до Христа». На скісних паркувальних місцях, що тягнулися вздовж ділового кварталу, стояло не більше двох дюжин автівок і фермерських вантажівок. Тротуари були практично безлюдні.

Тім пройшов ще три квартали і за черговою церквою помітив мотель «Дюпрей». За ним, там, де Мейн-стріт знову перетворювалася на штатний автошлях 92, розташувалися ще один залізничний переїзд, депо і низка металевих дахів, що зблискували на сонці. За цими будівлями знову підступала стіна соснового лісу. Загалом Тім постановив, що Дюпрей дуже схожий на місто з балад у стилі кантрі, тих ностальгійних мелодій, що їх наспівують Алан Джексон і Джордж Стрейт. Вивіска на мотелі була стара та іржава, тож заклад міг бути так само закритий, як і кінотеатр, але оскільки вже схилялося надвечір і інших варіантів для ночівлі не спостерігалося, Тім рушив до мотелю.

На півдорозі, після міської адміністрації Дюпрея, Тім натрапив на цегляну будівлю з мереживом плюща, що дерся вгору стінами. На дбайливо підстриженому моріжку стояв знак, який сповіщав: це Управління шерифа округу Фейрлі. Тім прикинув, який же задрипаний це має бути округ, якщо таке місто вважається його столицею.

Перед управлінням стояли дві патрульні автівки, одна — відносно новий седан, друга — старенький і зальопаний брудом позашляховик «тойота 4-раннер» із блимавкою. Тім кинув оком на вхід (майже несвідомий погляд зайдисвіта, що в його кишені лежить чимало грошенят), піднявся на кілька сходинок, а потім повернувся, щоб уважніше роздивитися дошки оголошень обабіч двійчастих дверей. І одне оголошення зокрема. Він спершу вирішив, що щось неправильно прочитав, тож хотів ще раз пересвідчитись.

«Не в наш час і не в наш вік, — подумав Тім. — Бути цього не може».

Але воно могло і було. Поруч із плакатом з написом «ЯКЩО ТИ ДУМАЄШ, ЩО В ПІВДЕННІЙ КАРОЛІНІ ЛЕГАЛІЗОВАНО МАРИХУАНУ — ПОДУМАЙ ЩЕ РАЗ» висіло просте оголошення «ПОТРІБЕН НІЧНИЙ ПАТРУЛЬНИЙ. ЗАЯВКИ ПРИЙМАЮТЬСЯ В УПРАВЛІННІ».

«Ого, — подумав Тім. — Нічого собі привіт із минулого».

Він розвернувся до іржавої мотельної вивіски і знову завмер, міркуючи про те оголошення щодо роботи. Саме в цю мить двері поліцейського відділку прочинилися і з них, поправляючи кашкета на рудому волоссі, вийшов довготелесий коп. На жетоні миготіли промені вечірнього сонця. Коп оцінив робочі черевики Тіма, його запилюжені джинси й легку полотняну сорочку. Погляд на секунду спинився на брезентовій торбі, що висіла в Тіма на плечі, а тоді перемістився до обличчя.

— Я можу вам чимось допомогти, сер?

Тіма охопив той самий імпульс, який змусив його піднятися з місця в тому літаку.

— Мабуть, нічим, але хтозна?

5

Рудоволосий коп виявився помічником шерифа Таґґартом Фарадеєм. Він провів Тіма всередину. З дворової частини будівлі, де була зона утримання на чотири камери, в передпокій долітали знайомі запахи зашкарублої хлорки й аміаку. Представивши Тіма Вероніці Ґібсон, помічниці середнього віку, яка того дня чергувала за диспетчерським пультом, Фарадей попросив у Тіма водійські права і ще хоч один особистий документ. Тож на додачу до прав Тім дістав поліцейське посвідчення міста Сарасота і навіть не намагався приховати той факт, що термін дії сплив дев’ять місяців тому. Менше з тим, коли помічники його побачили, ставлення до Тіма трохи змінилося.

— Ви не мешканець округу Фейрлі, — мовила Ронні Ґібсон.

— Ні, — погодився Тім. — Аж ніяк. Але можу ним стати, якщо отримаю роботу нічного патрульного.

— Зарплатня невелика, — попередив Фарадей, — і в будь-якому разі не мені вирішувати. Наймає та звільняє тут шериф Ешворт.

— Наш останній нічний патрульний вийшов на пенсію і переїхав у Джорджію, — сказала Ронні Ґібсон. — У нього БАС, хвороба Лу Ґеріґа10. Хороша людина. І таке нещастя. Але в Джорджії знайшлися небайдужі, які про нього подбають.

— І завжди так трапляється, що саме хорошим людям доля підносить гівна на лопаті, — сказав Таґ Фарадей. — Дай-но йому анкету, Ронні. — І до Тіма: — Установа в нас тут невеличка, містере Джеймісон, команда з семи, двоє з яких — на пів ставки. Це все, що наші платники податків можуть собі дозволити. Шериф Джон наразі на патрулюванні. Якщо о п’ятій, максимум о п’ятій тридцять його тут не буде, значить, він поїхав додому вечеряти і повернеться аж завтра.

— У будь-якому разі сьогодні я ночую тут. За умови, звісно, що мотель працює.

— О, я певна, що в Норберта знайдеться кілька вільних кімнат, — сказала Ронні Ґібсон.

Вони з рудим перезирнулися і засміялися.

— Таке враження, що в готель на чотири зірки я не попаду.

— Тут без коментарів, — відповіла Ґібсон, — але перш ніж лягати спати, я б на вашому місці перевірила простирадла на предмет маленьких червоних жучків. Чому ви пішли з поліції Сарасоти, містере Джеймісон? Як на мене, ви замолодий для виходу на пенсію.

— Це питання я обговорюватиму з вашим головним, якщо він погодиться на співбесіду.

Двоє офіцерів ще раз обмінялись поглядами, на цей раз довшими, а тоді Таґ Фарадей сказав:

— Ну, Ронні, дай чоловікові анкету. Було приємно з вами познайомитися, сер. Ласкаво просимо в Дюпрей. Поводьтеся належно, і ми з вами порозуміємося.

Із цими словами він пішов, залишивши інтерпретацію поняття «належного поводження» відкритою. Крізь заґратоване вікно Тім бачив, як «4-раннер» здає назад із паркінгуі їде геть короткою головною вулицею міста Дюпрей.

Анкета була почеплена на планшетну дощечку. Тім присів на один із трьох стільців попід лівою стіною, поклав між ногами торбу і взявся заповнювати бланк.

«Нічний патрульний, — подумав він. — А біс мене бери».

6

Шериф Ешворт (або, як дізнався Тім, шериф Джон — для більшості містян, а також його помічників) був чоловіком із великим черевом і повільною ходою. Ще він мав відвис­лі, мов у басет-гаунда, щоки і копицю білого волосся. На форменій сорочці стояла пляма від кетчупу. На стегні — пістолет «ґлок», на мізинці — каблучка з рубіном. Акцент — сильний, поводження — приязне, мов зі старим другом, але очі, глибоко посаджені у вгодованих очницях, були розумні й допитливі. Його запросто могли б узяти на роль в один із тих типових фільмів про життя на півдні, на кшталт «Широко крокуючи»11, — якби не чорний колір шкіри. І ще дещо: на стіні, біля офіційного портрета президента Трампа, висів диплом у рамці — з Національної академії ФБР у Куантіко. Таких речей не виграють у лотереях, де треба збирати кришки від коробок із пластівцями.

— Ну гаразд, — мовив шериф Джон, відкинувшись на спинку офісного крісла. — Часу в мене небагато. Марселла дуже злиться, коли я спізнююсь до вечері. Ті’ко якшо то не кризова ситуація.

— Зрозуміло.

— І одразу перейдемо до найцікавішого. Чого ви пішли з поліції Сарасоти і що ви тут робите? У Південній Ка’ліні битих шляхів небагато, а Дюпрей і поготів на такому не стоїть.

Скоріш за все, цього вечора Ешворт уже не стане телефонувати в Сарасоту, але неминуче зателефонує зранку, тож дарма правду присолоджувати. Та Тіму й не дуже хотілося. Якщо він не отримає посаду нічного патрульного, то переночує в Дюпреї, а зранку поїде далі, продовжить подорож із перестанками до Нью-Йорка, що, як він тепер зрозумів, стала необхідним перепочинком між подіями, які відбулися одного дня наприкінці минулого року в сарасотському торговельному центрі «Вестфілд», і тими подіями, що можуть відбутись у майбутньому. Окрім того, краще гірка правда, ніж солодка брехня, — хоча б тому, що в наш час, коли людина з клавіатурою та вай-фаєм має доступ до практично будь-якої інформації, брехня самому брехунові на шкоду.

— Мені запропонували вибір: відставка або звільнення. Я обрав відставку. Такий варіант небагатьом сподобався, і менш за все мені, бо я любив свою роботу і любив узбережжя Мексиканської затоки, та кращого виходу не було. Таким чином я можу отримувати трохи грошенят — далеко не повна пенсія, але краще, ніж нічого. Я ще й з колишньою дружиною ділюся.

— Причина? І давайте чимпростіше, поки в мене вечеря не вистигла.

— Тут недовго розповідати. Якось наприкінці робочої зміни, а це було минулого листопада, я заскочив у торговельний центр «Вестфілд», щоб взуття собі купити. На весілля мав іти. І тоді я ще був у поліцейській формі, розумієте?

— Розумію.

— Я саме виходив із «Взуттєвої комори», коли до мене підбігла жінка і сказала, що біля кінотеатру якийсь підліток розмахує пістолетом. Тож я швидким кроком рушив туди.

— Зброю дістали?

— Ні, сер, тоді ще ні. Хлопцю з пістолетом було років чотирнадцять, і я для себе визначив, що він п’яний або під кайфом. Другого хлопця він уклав на підлогу, кóпав його ногами. А ще тицяв у нього пістолетом.

— Схоже на ту клівлендську справу. Коли коп застрелив чорношкірого хлопчика, який розмахував страйкбольним пістолетиком12.

— Я коли підійшов, то саме про це й подумав, але коп, який застрелив Таміра Райса, клянеться, що вирішив, наче то була справжня зброя. Тут я був майже певен, що пістолет несправжній, але певен не на сто відсотків. Може, ви самі здогадаєтесь чому.

Шериф Джон Ешворт наче забув про вечерю.

— Бо ваш зловмисник тицяв цим пістолетом у хлопця, що його вклав на підлогу. Який сенс наставляти на людину несправжню зброю. Хіба що, ма’ть, хлопець на підлозі сам того не знав.

— Зловмисник казав, що то він просто вимахував пістолетом, а не наставляв на хлопця. Промовляв: «То моє, суко така, а ти мого не займатимеш». Я цього не бачив. З моєї точки зору було так, наче він наставив на хлопця зброю. Я заволав, щоб він кинув пістолет і підняв руки. Він чи то не почув мене, чи то не звернув уваги. Усе копав пацана і тицяв пістолетом. Чи розмахував, якщо так воно було. У будь-якому разі я дістав із кобури свою зброю. — Тім помовчав. — Хлопці були білі, якщо це має якесь значення.

— Для мене не має. Хлопці билися. Один у результаті опинився на підлозі, його кривдили. У другого був, справжній чи несправжній, пістолет. То ви його підстрелили? Скажіть мені, що до цього не дійшло.

— Ніхто нікого не підстрелив. Але… ви самі знаєте, що як хтось б’ється на кулаках, то навколо збираються глядачі, але якщо з’явилася зброя, то всі розбігаються навсібіч.

— Точно. Якщо мають здоровий глузд, то тікають далі, ніж бачать.

— Так і було, за винятком кількох осіб, які нікуди не пішли.

— Ті, що знімали на телефони.

Тім кивнув.

— Четверо чи п’ятеро Спілберґів недопечених. Ну, я направив пістолет у стелю і виконав те, що мало б стати застережним пострілом. Певно, рішення було не найкраще, але на той час воно видавалося правильним. Єдиним правильним. А в тій частині центру висять люстри. Куля в одну таку влучила, і люстра впала на голову ґаві. Пацан випустив пістолет, і щойно зброя торкнулася підлоги, я зрозумів — вона не справжня, бо відскочила. Як виявилось, це був пластмасовий водяний пістолетик під «кольт» сорок п’ятого калібру. Хлопець, що його копали на підлозі, отримав кілька синців і порізів, навіть шви накладати не довелося, але той випадковий свідок знепритомнів і до тями прийшов аж через три години. Струс мозку. Як каже його адвокат, у чоловіка розвинулася амнезія й сильний головний біль.

— І на відділок подали позов?

— Так. Справу ще розглядають, але врешті-решт він щось таки отримає.

Шериф Джон замислився.

— Якщо він там тинявся з метою зазняти сутичку, то багато не отримає, і байдуже, як сильно в нього голова болить. Припускаю, що управління пред’явило вам недбале поводження зі зброєю.

Так і було, подумалося Тіму, і було б добре, якби на тому все скінчилося. Але ні. Хоча шериф Джон і скидався наафроамериканську версію Босса Гоґґа з «Придурківіз Газзарда»13, але дурнем він точно не був. І явно, як і будь-який коп, він співчував ситуації Тіма, проте йому треба було перевіряти факти. І краще, аби решту фактів він почув від самого Джеймісона.

— Перш ніж піти до взуттєвої крамниці, я зазирнув у «Пляжне ледащо» і пропустив кілька чарок. Офіцери, що приїхали на виклик і взяли малого під варту, почули в мене з рота алкоголь і попросили пройти тест. Я видув шість десятих проміле, тобто все в рамках закону, але недобре з огляду на те, що я щойно стріляв із табельної зброї й таким чином відправив людину на лікарняне ліжко.

— А ви часто випиваєте, містере Джеймісон?

— Протягом шести місяців після розлучення випивав дуже часто, але то було два роки тому. Зараз уже ні.

«А що б іще він від мене почув», — подумав Тім.

— Угу, а тепер подивимося, чи я все правильно зрозумів. — Шериф підняв угору товстий вказівний палець. — Зміна ваша на той час скінчилася, а звідси маємо, що якби ви були в цивільному, то та жінка взагалі до вас би не підбігла.

— Певно, що ні, але я б почув колотнечу і все одно туди пішов. Для справжніх копів робоча зміна ніколи не закінчується. Певен, що ви це знаєте.

— Угу, але чи мали б ви з собою зброю?

— Ні, вона б лежала під замком у мене в автівці.

На цю заяву Ешворт вистромив другого пальця, а потім підняв і третього.

— Імовірно, що в того хлопця був несправжній пістолет, але міг бути й справжній. Так чи інакше, стовідсотково стверджувати ви не могли.

— Так.

Угору здійнявся четвертий палець.

— Ваш застережний постріл влучив у люстру, від чого вона впала, і не просто на підлогу, а на голову невинного перехожого.

Тім кивнув. Шериф вистромив великого пальця.

— А до того, як зчинилася та суперечка, ви, так уже сталося, спожили дві порції алкогольного напою.

— Так. І на той момент — у поліцейській формі.

— Нерозважний вчинок, не… як там кажуть… недалекоглядний, але все одно мушу визнати, що вам просто дико не поталанило. — Шериф Джон барабанив пальцями по краю стола. Наприкінці кожної дрібушки тихо клацала рубінова каблучка на мізинці. — Гадаю, ваша історія занадто неймовірна як на побрехеньку, але я, мабуть, усе одно зателефоную на ваше попереднє місце роботи і сам усе перевірю. Хоча б заради того, щоб іще раз почути й подивуватися з такої історії.

Тім усміхнувся.

— Я звітував перед Бернадетт Діпіно. Вона головує в поліцейському управлінні Сарасоти. А вам уже треба їхати додому вечеряти, інакше дружина розсердиться.

— Угу, за Марсі я сам якось подбаю. — Шериф перехилився вперед через свій живіт. Тім уперше побачив, щоб у нього так блищали очі. — А якщо я зараз піднесу вам «трубочку», містере Джеймісон, що ви мені на­дмухаєте?

— То несіть, і дізнаємось.

— Мабуть, нічого я не нестиму. Бо, мабуть, нема на то потреби. — Шериф відкинувся назад, і крісло видало ще один стражденний стогін. — Чому вам заманулося стати нічним патрульним у такому нікчемному городиську, як наше? Зарплатня — всього сто доларів на тиждень, і якщо з неділі по четвер клопоту небагато, то в п’ятницю й суботу буває гірше. Стрип-клуб у Пенлі закрився ще торік, але в безпосередній близькості маємо кілька нічних забігайлівок і барів із танцями.

— У мене дідусь служив нічним патрульним у Гіббінгу, штат Міннесота. Місто, де виріс Боб Ділан, знаєте такого? Це було вже після того, як дід вийшов на пенсію, а працював він у поліції штату. Саме через нього я й захотів стати копом, іще з дитинства. Тож я побачив ваше оголошення й просто подумав…

Тім стенув плечима. Що він тоді подумав? Приблизно те саме, що й тоді, як вирішив найнятися на сміттєпереробний завод. Нічого такого особливого він не думав. І зараз Тім збагнув, що, принаймні з емоційної точки зору, йому дещо непереливки.

— Вирішили піти дідовою стежкою, угу. — Шериф Джон зчепив руки на своєму об’ємному животі й утупив у Тіма очі — яскраві допитливі очі, що глибоко сиділи в ситих западинах. — Вважаєте себе на пенсії, у цьому річ? І просто шукаєте заняття, щоб згаяти гулящий час? А вам іще не зарано, як гадаєте?

— Я пішов із роботи в поліції, так. Із цим покінчено. Один друг сказав, що влаштує мене охоронцем у Нью-Йорку, а мені саме закортіло змінити обстановку. Та, може, для цього не доведеться їхати в Нью-Йорк.

Тіму сяйнула думка, що насправді він прагнув не зовнішніх, а внутрішніх змін. Може, на посаді нічного патрульного цього й не досягнеш, але, знову ж таки, все можливо.

— Розлучений, кажете?

— Так.

— Діти?

— Немає. Дружина хотіла, а я — ні. Відчував, що не готовий.

Шериф Джон опустив погляд на анкету Тіма.

— Тут написано, що вам сорок два. У більшості випадків, хоч і не завжди, якщо до цього віку не готові…

Він замовк і в найкращих копівських традиціях став чекати, коли Тім завершить фразу. Тім не озвався.

— Може, врешті ви й справді прямуєте до Нью-Йорка, містере Джеймісон, але наразі просто мандруєте без мети. Правильно кажу?

Тім поміркував над цим і погодився.

— Звідки мені знати, що як я влаштую вас на роботу, то за пару тижнів чи за місяць вам не стукне в голову помандрувати собі далі? Дюпрей — не найцікавіше місце на землі чи навіть у Південній Ка’ліні. Я до того веду, сер, що звідки мені знати, чи можна на вас покладатися?

— Поки я нікуди не збираюся. Тобто, допоки я влаштовуватиму вас на посаді нічного патрульного. Як ви вирішите, що не влаштовую, то й спишете мене. Якщо я сам вирішу поїхати, то попереджу заздалегідь. Обіцяю.

— На таку зарплатню не проживеш.

Тім знизав плечима.

— Знайду ще щось, як треба буде. Хочете сказати, що я тут єдиний працюватиму на двох роботах, аби хоч якось прожити? До того ж у мене є на схові невеличка сума.

Шериф Джон трохи посидів не рухаючись, поміркував, а тоді схопився на ноги. І зробив це з дивною легкістю як на такого опасистого чоловіка.

— Приходьте завтра зранку, і подивимось, що ми з вами робитимемо. Десь на десяту буде якраз.

«А до того матимете достатньо часу переговорити з поліцейським управлінням Сарасоти, — подумав Тім, — і з’ясувати, чи згідна з дійсністю моя історія. А ще перевірити, чи нема в моєму послужному списку темних плям».

Тім і собі підвівся й простягнув уперед руку. Хватка в шерифа Джона була доброю й міцною.

— Де ви зупинилися на ніч, містере Джеймісон?

— Буду в тому мотелі, що далі вулицею, якщо місце знайдеться.

— Ой, у Норберта повно вільних номерів, — відказав шериф, — і не думаю, що він вам травку штовхатиме. Як мене попитати, від вас і досі віддає копом на службі. І як не маєте проблем із перетравленням жирної їжі, то неподалік є «Бев», вони відкриті до сьомої. Мені самому до смаку тамтешня печінка з цибулею.

— Дякую. І дякую, що поспілкувалися зі мною.

— Нема за що. Цікава була розмова. І коли прийдете в наш мотель, то скажіть Норберту, що шериф Джон велів поселити вас у хороший номер.

— Так і зроблю.

— І я б усе одно перевірив лежак на предмет паразитів.

Тім усміхнувся:

— Таку пораду я вже чув.

7

Обід у ресторанчику «Бев» складався з курячого битка, спаржевої квасолі й персикового коблера14 на десерт. Непогано. Інша річ — номер, що йому дістався в мотелі «Дюпрей». Порівняно з ним номери, що в них Тім зупинявся протягом своєї довгої прогулянки на північ, видавалися палацами. Кондиціонер у вікні діловито торохтів, та багато прохолоди не приносив. Іржава душова лійка протікала, і зупинити цей капіж не було можливості (зрештою Тім підклав рушник, щоб приглушити цей ритмічний стукіт). Абажур на лампі біля ліжка був у кількох місцях пропалений. Єдина картина в кімнаті (тривожна композиція з вітрильним кораблем і командою, що повністю складалася з чорношкірих чоловіків — вишкірених і, можливо, одержимих думками про вбивство) висіла криво. Тім спробував її поправити, та картина знов одразу з’їхала навскоси.

Надворі знайшовся садовий стілець. Сидіння провис­ло, ніжки проіржавіли так само, як і душова голівка, але вагу Тіма він витримав. Джеймісон сидів, випроставши ноги, ляпав комах і дивився, як сонце пропалює лісову гущавину помаранчевими, мов вогонь у печі, променями. Від цього споглядання йому стало радісно й меланхолійно водночас. Десь о восьмій п’ятнадцять з’явився ще один майже безкінечний вантажний поїзд, він перетнув штатну дорогу й покотився далі повз складські приміщення на краю міста.

— Клятий «Джорджія Саузерн» завше спізнюється.

Тім озирнувся і збагнув, що лицезріє власника і єдиного працівника вечірньої зміни в цьому вишуканому закладі. Чоловік був худий, мов терлиця. Верхню частину тулуба прикривав довгий жилет в індійських огірках. На ногах — штани кольору хакі, підкочені, щоб краще було видно білі шкарпетки й старі кеди «Конверс». В обличчі було щось щуряче, а обрамляла його вінтажна зачіска «під бітлів».

— Та що ви таке кажете, — відреагував Тім.

— Байдуже, — продовжив Норберт і стенув плечима. — Вечірній поїзд завше проїжджає без зупинок. Опівнічний — майже завше, якщо тільки не треба відчепити дизель чи відвантажити фрукти й городину для бакалійної лавки. Он-но вузол. — Чоловік тицьнув кудись схрещеними пальцями. — Одна колія іде в Атланту, Бірмін’ем, Гантсвілл, такі-о місця. Втора йде з Джексонвілла в Чарльс­тон, Вілмінгтон, Ньюпорт-Ньюз, такі-о місця. Головно спиняються денні товарняки. Думаєте стати на роботу на складах? Там завше бракує робочих рук. Тільки спину треба сильну мать. Не для мене це заняття.

Тім поглянув на чоловіка. Норберт почовгав кедами й утнув вищир, у якому проглядались, як це називав Тім, зуби «в стилі кантрі». Тобто зуби ще були на місці, але готові скоро повипадати.

— Де ваша автівка?

Тім мовчав і не відводив очей.

— Ви коп?

— Зараз я мужик, який милується заходом сонця крізь дерева, — сказав Тім, — і я б радше цим займався на самоті.

— Ні слова більш, ні слова більш, — відповів Норберт, рушив на відступ і зупинився тільки щоб кинути через плече єдиний примружений оцінювальний погляд.

Вантажний поїзд врешті-решт проїхав. Згасло червоне світло на переїзді. Піднялися шлагбауми. Нечисленні автівки, що чекали на перехресті, завели двигуни й поїхали далі. Тім спостерігав, як сонце, опускаючись, міняє колір з помаранчевого на червоний — «небо ввечері пашіє, то й моряк собі радіє», як сказав би його дід, нічний патрульний. Тім дивився, як тіні сосен видовжуються таз’єднуються на штатному шосе 92. Він був майже певен, що не отримає посади нічного патрульного, і, може, воно й на краще. Таке враження, що Дюпрей розташувався геть далеко від цивілізації — не просто на запасній колії, а взагалі на безпутті. Якби не ті чотири склади, то цього міста, певно, просто не існувало б. Під яким такимкутомтреба дивитися, щоби вбачити сенс в існуванні цих складських приміщень? Для чого вони? Зберігати телевізори, що прийшли з якогось північного порту на кшталт Віл­мінгтона чи Норфолка, аби потім їх доправили в Атланту чи Марієтту? Зберігати коробки з комп’ютерним приладдям, що приходять з Атланти, щоб потім їх знову завантажили на поїзди й відправили у Вілмінгтон, Норфолк або Джексонвілл? Зберігати добрива й небезпечні хімікати, бо в цій частині Сполучених Штатів нема закону, який би це забороняв? І так по колу, знову й знову, але ж кожен дурень знає, щокутіву колі чортма.

Тім зайшов у номер, замкнув двері (марний вчинок, бо стулка була така хистка, що з єдиного копняка виб’єш), скинув одяг і вклався в самій білизні на ліжко — провисле, проте без паразитів (принаймні наскільки йому вдалося в цьому пересвідчитись). Він закинув руки за голову і взявся витріщатися на картину з вищиреними чорношкірими, що становили екіпаж на фрегаті, чи як там звуться такі кораблі. Чим вони займалися? Чи були вони піратами? Як на Тіма, то саме на піратів і скидалися. Але хоч ким вони були, зрештою все закінчиться розвантаженням і завантаженням у черговому порту призначення. Може, це всього стосується. І всіх. Не так давно він і сам вивантажився з рейсу «Дельти», що летів у Нью-Йорк. А після того — завантажував у сортувальний апарат пляшки й бляшанки. Сьогодні він, на прохання милої пані бібліотекарки, завантажив книжки в одному місці й розвантажив їх в іншому. І тут він опинився тільки через те, що автівки геть перевантажили шосе І-95, бо чекали на аварійну бригаду, що мала приїхати і відтягти вбік розбиту машину якогось бідолахи. Мабуть, уже після того, як нещасного водія завантажили до швидкої та вивантажили в найближчій лікарні.

А нічний патрульний нічого не вантажить, подумав Тім. Він просто ходить і стукає у двері. У цьому, як казав його дід, і є вся краса.

Тім заснув і прокинувся лиш раз опівночі, коли проторохтів іще один вантажний поїзд. Він сходив у туалет і, перш ніж знов улягтися в ліжко, зняв ту криву картину й притулив команду вищирених чорношкірих обличчям до стіни.

Від цього клятого малюнка дрижаки пробирали.

8

Коли наступного ранку задзвонив телефон, Тім уже прийняв душ, знов усівся на садовий стілець дивитися, як тіні, що покривали дорогу на світанку, починають відступати в інший бік. Телефонував шериф Джон. Часу він не гаяв.

— Я думав був, що ваша головна так рано на роботу не приходить, тож подивився про вас в інтернеті, містере Джеймісон. І, здається, ви в анкеті пропустили кілька фактів. Та й у розмові не згадали. У 2017 році ви отримали грамоту «За врятоване життя», а в 2018-му відхопили звання «Найкращого полісмена міста Сарасота». Ви що, просто про це забули?

— Ні, — відповів Тім. — Я спонтанно подав заяву. Якби було більше часу подумати, я б усе це дописав.

— Розкажіть мені про алігатора. Я виріс на березі Малого Болота Пі-Ді, тому обожнюю цікаві байки про ’гаторів.

— Ну, байка не дуже цікава, бо ’гатор не дуже великий. І я не рятував життя тому малому, хоч історія дійсно з гумором.

— Розповідайте.

— Надійшов виклик із «Верховини», це такий приватний гольф-клуб. Я саме був неподалік. Малий сидів на дереві біля одної з водних перепон. Йому було років одинадцять-дванадцять, і він горлав на всі печінки. Алігатор сидів унизу, під деревом.

— Схоже на «Малого чорного Самбо»15,— сказав шериф Джон. — Тільки, якщо не помиляюся, в оповіданні замість ’гаторів були тигри, і оскільки гольф-клуб приватний, то можу поспорити, що й малий на дереві не був чорношкірим.

— Не був, і алігатор радше спав, ніж чатував, — відповів Тім. — Усього футів зо п’ять. Максимум шість. Я позичив у батька того малого ключку айрон № 5 — а саме батько висунув мене на нагороду — і влупив йому кілька разів.

— Влупив алігатору, сподіваюся, а не батькові.

Тім засміявся.

— Точно. Алігатор повернувся до себе у водну перепону, малий зліз із дерева, і на цьому все скінчилося. — Тім помовчав і продовжив: — Я ще й у вечірні новини потрапив. Ведучий жартував про те, як я ’гатора «драйвонув»16. Гумор гольфістів, усе таке.

— Угу, а найкращий полісмен?

— Ну, — мовив Тім, — я завжди приходив вчасно, ні разу не сидів на лікарняному, і звання треба було хоч комусь віддати.

Кілька секунд на іншому кінці дроту панувала тиша. Тоді шериф Джон сказав:

— Не знаю, як воно зветься: благопристойна скромність чи низька самооцінка, але мені що те, що друге не до вподоби. Розумію, що при такому короткому знайомстві багато не розказують, але я людина відверта. Рубаю з плеча, як то люди кажуть. Наприклад, моя дружина.

Тім поглянув на дорогу, на залізничні колії, на тіні на відступі. Кинув оком на водонапірну вежу, що височіла над містом, наче робот-загарбник у якомусь фантастичному кінофільмі. Буде черговий спекотний день — ді­йшов висновку Тім. Та він дійшов і ще одного висновку. У цю саму мить він міг отримати або проґавити роботу. Усе залежало від того, що він зараз скаже. Питання в тому, чи Тімові справді так хотілося бути нічним патрульним, чи це просто забаганка, що виросла з сімейної легенди про дідуся?

— Містере Джеймісон? Ви ще тут?

— Почесне звання я заслужив. Воно могло дістатися й іншим офіцерам, я працював із чудовими людьми, але так, я його заслужив. Коли поїхав із Сарасоти, то багато з собою не взяв — планував, щоб мені переслали решту, коли я трохи обізнаюся в Нью-Йорку, — але цей диплом прихопив. Він у мене в торбі. Якщо хочете, можу показати.

— Хочу, — відповів шериф Джон, — і не тому, що я вам не вірю. Просто хочу подивитися. У вас дуже вже висока кваліфікація як на нічного патрульного, але якщо вам справді так хочеться в нас працювати, то починайте сьогодні ввечері, об одинадцятій. З одинадцятої до шостої, такі умови.

— Мені і справді хочеться, — сказав Тім.

— Гаразд.

— І все, так просто?

— Ще я така людина, що довіряє своїм інстинктам, плюс я наймаю нічного патрульного, а не охоронця в «Брінкс»17, тому так, усе просто. О десятій можете не приходити. Поспіть ще трошки і завітайте до нас десь опівдні. Офіцерка Ґалліксон вас проінструктує. Це багато часу не займе. Не ядерна фізика, як то кажуть, проте ядерні двигуни в нас на Мейн-стріт дійсно можна побачити — у суботні ночі, коли зачиняються бари.

— Гаразд. І дякую вам.

— Подивимось, як ви мені дякуватимете після першого вікенду. І ще дещо. Ви не помічник шерифа і не маєте права носити вогнепальну зброю. Якщо потрапите в ситуацію, що з нею ви самі не впораєтеся чи оціните її як небезпечну, то звітуйте по рації в головний офіс. Домовилися?

— Так.

— Сподіваюся на це, містере Джеймісон. Бо якщо я дізнаюся, що ви носите на чергування зброю, то наступним ви нестимете свої валізи геть із міста.

— Зрозумів.

— Тоді відпочивайте. Незабаром ви станете створінням ночі.

«Як граф Дракула», — подумав Тім.

Він поклав слухавку, повісив на двері табличку «НЕ ТУРБУВАТИ», запнув тонкі сумовиті штори, завів на телефоні будильник і знову ліг спати.

9

Помічниця шерифа Венді Ґалліксон (одна з тих, що працювали в управлінні на пів ставки) була на десять років молодша за Ронні Ґібсон; справжня красуня, попри те що зачісувалася в такий тугий пучок, що її біляве волосся мало не кричало. Тім не пробував її причарувати — очевидно, що Венді мала античарівливий щит і користувалася ним на повну. Він на хвильку загадався, чи не хотіла б офіцерка бачити на посаді нічного патрульного когось іншого, наприклад брата чи бойфренда.

Венді видала Тімові карту ділового (хоч насправді не дуже) кварталу Дюпрея, портативну рацію, що її носять на поясі, і табельний годинник, який чіпляється туди ж. Не на батарейках, як пояснила помічниця Ґалліксон, тож на початку кожної зміни Тім має його накручувати.

— Можу поспорити, що це останнє слово техніки на 1946 рік, — сказав Тім. — А насправді навіть круто. Ретро.

Венді не усміхнулася.

— Відмічатиметесь біля «Малого двигуна Фромі» і ще раз — у залізничному депо на західному кінці Мейн-стріт. З одного пункту до іншого — одна і шість десятих милі. Ед Вітлок зазвичай робив по чотири обходи за зміну.

А це майже тринадцять миль.

— Ну, послуги «Доглядачів ваги»18 мені точно не зна­добляться.

І все одно — жодних усмішок.

— Ми з Ронні Ґібсон розробимо графік. Дві ночі на тиждень у вас будуть вихідні, можливо, по понеділках і вівторках. Після вікенду в місті досить тихо, та, може, ми вас час від часу будемо совати. Тобто якщо ви тут надовго.

Тім склав руки на коліні та з півусмішкою глянув на жінку.

— Помічнице Ґалліксон, у вас до мене якісь претензії? Якщо так, то кажіть зараз або мовчіть вічно.

Обличчя й волосся в помічниці були по-нордичному світлі, тож не було жодної можливості приховати рум’я­нець, який залив їй щоки. Від чого вона стала ще гарнішою, хоч Тім і підозрював, що Венді терпіти не могла такі ситуації.

— Не знаю, маю я до вас претензії чи ні. Час покаже. У нас тут добра команда. Маленька, але добра. Ми працюємо дружно, як один. А ви — просто якийсь чоловік, що зайшов сюди з вулиці й став до нас на роботу. Люди в місті жартують про нічних патрульних, та Ед був справж­ній молодець, не звертав уваги на всі ті насміхи. Це важлива робота, особливо в містечку з таким нечисленним поліцейським управлінням.

— Унція застережних заходів врятує від фунта проб­лем, — мовив Тім. — Так мій дід казав. Він був нічним патрульним, офіцерко Ґалліксон. Саме тому я найнявся на цю роботу.

На цих словах Венді наче трохи розтанула.

— Щодо табельного годинника погоджуюсь, він архаїчний. Але звикайте — ось і все, що я маю вам сказати. Нічний патрульний — аналогова посада в наш цифровий вік. Принаймні в Дюпреї.

10

Невдовзі Тім зрозумів, що вона мала на увазі. Він, по суті, став патрульним копом зразка 1954 року, хіба що без пістолета і навіть без гумової палиці. Арештовувати він теж права не мав. Кілька великих міських фірм поставили собі пристрої системи безпеки, але більшість маленьких крамниць такої технології не мали. У таких закладах, як «Крамниця Дюпрея» та «Аптека Оберґа», він перевіряв, чи горять зелені вогники сигналізації та чи немає ознак незаконного проникнення. Коли ж підходив до менших магазинів, то смикав дверні ручки, зазирав у шибки і за звичаєм тричі стукав. Інколи Тім отримував відповідь — помах чи кілька слів, але в більшості випадків відповіді не надходило, і це було добре. Тім ставив крейдою відмітку й рухався далі. На зворотному шляху він проводив ту саму операцію, тільки вже стираючи відмітки. Сам процес нагадував йому старий ірландський анекдот: «Як дістанешся туди першим, Педді, зроби крейдою позначку на дверях. А як я дістанусь туди першим, то зітру». На перший погляд, позначки не мали жодного практичного призначення, то була звичайна традиція, що численними поколіннями нічних патрульних сягала, певно, аж періоду Реконструкції19.

Завдяки одному з помічників шерифа, що також працював на пів ставки, Тім знайшов собі пристойне житло. Джордж Беркетт розповів, що в його матері є маленька мебльована квартира над гаражем і вона може задешево ту квартиру здавати, якщо Тіма це цікавить.

— Усього дві кімнати, та досить непогані. Там пару років жив мій брат — іще до того, як переїхав у Флориду. Найнявся там у парк розваг від «Юніверсал», що в Орландо. Пристойно заробляє.

— Молодець.

— Так, але й ціни вони там правлять у Флориді… фух, захмарні. І мушу тебе попередити, Тіме, що як ти винайматимеш квартиру, то щоб музику гучно по ночах не слухав. Мама не люблять музики. Мамі навіть не подобалось Флойдове банджо, а він грає так, що аж піджак завертається. І вони добряче за те сварилися.

— Джордже, я нечасто буватиму вдома по ночах.

Офіцер Беркетт, років двадцяти п’яти віку, був добродушний і веселий, однак не обтяжений вродженим інтелектом. Він просяяв:

— Точно, а я геть про це забув. Менш із тим, там стоїть маленький «Керрієр» — не дуже потужний, та холодитиме так, що можна буде спати — Флойд принаймні міг. То шо, цікавить?

Тім зацікавився, і хоча вікнотрус і справді багато не видавав, та ліжко виявилося зручним, вітальня — затишною, а душ не крапотів. Кухня складалася тільки з мікрохвильовки й електроплитки, але Тім усе одно переважно харчувався в ресторанчику «Бев», тож із цим проблем не було. Та й кращу орендну плату важко було знайти — сімдесят на тиждень. Джордж змалював зі своєї мами мало не дракона, проте місіс Беркетт виявилася старою добрякою з таким сильним південним акцентом, що з її слів Тім розумів лиш половину.

Інколи вона лишала в нього під дверима загорнутий у провощений папір шматок кукурудзяного хліба чи пирога. То наче не орендодавця була, а фея з краю Діксі20.

Норберт Голлістер зі щурячим об­личчям, власник мотелю, виявився правий щодо «Сховів і складів Дюпрея». Там постійно бракувало робочих рук, і там постійно когось наймали. Тім здогадувався, що в таких місцях, де фізична праця оплачується найменшою дозволеною законом погодинною ставкою (у Південній Кароліні вона становила сім із чвертю доларів), висока плинність кадрів — типове явище. Тім пішов до бригадира Вела Джарретта, який постановив йому робочий графік у три години на день, починаючи з восьмої ранку. Таким чином, у Тіма був час перекусити і привести себе до ладу після нічної зміни на патрулюванні. Тож, на додачу до своєї опівнічної діяльності, він знову щось завантажував і розвантажував.

Так влаштований світ, казав Тім сам собі. Так влаштований світ. І це лиш тимчасово.

11

Пробавляючи час у цьому маленькому південному місті, Тім Джеймісон запав у заспокійливу рутину. Він не мав наміру лишатися в Дюпреї до кінця життя, але розглядав перспективу лишитися там на Різдво (може, навіть поставити малесеньку штучну ялинку у своїй малесенькій квартирі над гаражем), а то й до наступного літа. Дюпрей було важко назвати культурною оазою, і він розумів, чому більшості дітлахів до чортиків кортіло втекти від цієї монохромної нудьги, але Тім у ній просто розкошував. Він також розумів, що з часом це зміниться, але наразі його все влаштовувало.

Підйом о шостій вечора, вечеря у «Бев», інколи на самоті, інколи з одним із помічників шерифа, нічне патрулювання протягом наступних семи годин, сніданок у «Бев», керування автонавантажувачем на «Сховах і складах Дюпрея» до одинадцятої, сендвіч із колою чи солодким чаєм у затінку залізничного депо, повернення до апартаментів місіс Беркетт, сон до шостої. У вихідні Тім інколи спав по дванадцять годин поспіль. Він читав юридичні трилери Джона Ґрішема, проковтнув усю серію «Пісні льоду й полум’я»21. Він був великим прихильником Тиріона Ланністера. Тім знав, що за книгами Мартіна знято телесеріал, але не відчував потреби його дивитися, бо всіма необхідними драконами його забезпечувала фантазія.

Під час служби в поліції він познайомився з нічним боком Сарасоти, який так само відрізнявся від денного життя в цьому курортному, сонячному, приморському місті, як містер Гайд від доктора Джекілла. Нічний бік був часто-густо огидний, а інколи й небезпечний, і хоча Тім ніколи не опускався до використання паскудного поліцейського сленгу щодо мертвих наркоманів чи скривджених проституток — ЛНП, або «люди не постраждали», — десять років служби в правоохоронних органах зробили з нього циніка. Деколи (а як тобі прислівник «часто» — казав Тім сам собі, коли хотів бути чесним) він приносив ці емоції додому і домішував їх до тої кислоти, що роз’їдала його шлюб. Тім гадав, що саме через ці емоції він також відкидав ідею завести дитину. Забагато зла в цьому світі. Забагато небезпечних ситуацій. І алігатор на гольф-корті — не найгірша з них.

Коли він тільки влаштувався нічним патрульним, то й подумати не міг, що в містечку на п’ять тисяч п’ятсот мешканців (більшість із яких жили в поблизькій сільській місцевості) може відбуватися якесь нічне життя, але в Дюпреї воно було, і з часом Тім збагнув, що воно йому до вподоби. І люди, яких він зустрічав на нічному боці, стали найкращою складовою роботи.

Серед таких була місіс Ґулсбі, з якою він обмінювався помахами й мовчазними привітами. Так відбувалось майже щоночі, коли Тім вирушав на перший обхід. Жінка сиділа на лавці в себе на ґанку, легенько похитувалася з боку в бік і попивала з чашки, що могла містити як віскі, так і газованку з сиропом або ромашковий чай. Бувало, вона сиділа там само навіть тоді, коли Тім повертався вже з другого обходу. Френк Поттер, помічник шерифа, з яким Тім інколи вечеряв у «Бев», розповів, що минулого року місіс Ґ. поховала чоловіка. Фура Венделла Ґулсбі зісковзнула з автостради штату Вісконсин через хуртовину.

— Їй ще й п’ятдесяти немає, але Вен і Адді довго, дуже довго були одружені, — розповів Френк. — Побралися ще тоді, коли їм віку не ставало голосувати чи купувати алкоголь. Як у пісні Чака Беррі, тій, про підліткове весілля. Зазвичай такі союзи довго не тримаються, але не в їхньому випадку.

Також Тім познайомився з Сиротою Енні, безхатньою жінкою, що переважну більшість ночей проводила на надувному матраці в провулку між офісом шерифаі «Крамницею Дюпрея». Окрім того, за залізничним депо в неї стояв невеличкий намет, і коли дощило, вона спала там.

— Насправді її звати Енні Ледý, — відповів на питання Тіма Білл Віклоу. Білл був найстаршим помічником шерифа, працював на пів ставки і знав у Дюпреї геть усіх. — Вона вже роками спить у тому провулку. Полюбляє його більше за намет.

— А що робить, коли холодніє? — спитав Тім.

— Їде в Ємассі. Зазвичай її туди відвозить Ронні Ґібсон. Вони родичі в якомусь там коліні, чотириюрідні чи щось таке. Там притулок для безхатьків. Енні каже, що не користується тими послугами без великої необхідності, бо там повно божевільних. А я їй кажу: сестро, глянь на себе.

Тім раз на ніч зазирав до неї в провулок, а якось після зміни у депо відвідав її в наметі, здебільшого з простої цікавості. Перед наметом були встромлені в землю бамбукові палиці, а на них висіло три прапори: зоряно-смугастий, зоряно-поперечастий22і ще один, якого Тім не впізнав.

— Це прапор Ґвіани, — сказала Енні, коли він поцікавився. — Знайшла його в сміттєвому бачку за «Зоуніз». Гарний, еге ж?

Вона сиділа у вкритому прозорим пластиком шезлонгу і плела шарф, такий довгий, що міг би стати в лад якомусь велетню з книжок Джорджа Р. Р. Мартіна. Енні була досить товариською і не виявляла жодних ознак того, що колишні колеги Тіма з поліції Сарасоти називали «параноїдальним синдромом безхатьків». Проте вона також була фанаткою нічної радіобесіди на станції WMDK, і розмови з нею почасти збивалися на дивні манівці, де йшлося про летючі тарілки, замісників23і одержимості.

Якось уночі Тім застав Енні в провулку — вона лежала на надувному матраці й слухала маленький радіоприймач. Він спитав, чому вона лишається ночувати тут, коли має намет у, на перший погляд, пречудовому стані. Сирота Енні, якій могло бути шістдесят, а могло й вісімдесят років, поглянула на Тіма так, наче той з глузду з’їхав.

— Тут я ближче до поліції. Ви знаєте, що є там за депо, що є там за складами, містере Джей?

— Мабуть, ліси.

— Ліси і болота. Цілі милі трясовини, багнища і вітролому, які тягнуться аж до Джорджії. Там водяться всілякі тварі, а ще — люди погані. Коли з неба сечить і мені тре’ лишатись у наметі, то я кажу собі, що в таку погоду надвір нічо’ не виходить, та все одно погано сплю. Маю ніж і тримаю його під рукою, та не думаю, що з нього буде багато користі, як на руків’я скоче якийсь болотяний хом’як.

Енні була худою на межі виснаження, і Тім узяв за звичку носити їй невеличкі гостинці з «Бев» перед тим, як табелюватись на свою коротку зміну з навантаження і розвантаження на складському комплексі. Інколи він приносив пакетик вареного арахісу чи хрустиків «Макс», іншим разом — шоколадне печиво із зефіровим начинням або вишневе тістечко. А якось Тім притяг їй банку «Віклз», яку Енні враз схопила і притисла між своїх кволих грудей, сміючись від задоволення.

— «Вікли»! Я не їла їх відтоді, як Гектор ще був цуценям! Чого ви такий добрий до мене, містере Джей?

— Не знаю, — відказав Тім. — Мабуть, Енні, ти просто мені подобаєшся. Можна мені одненький?

Енні простягнула банку.

— Звісно. Вам у будь-якому разі доведеться її відкрити, бо в мене кістки крутить від артриту. — Вона виставила перед ним руки, показуючи пальці — такі покручені, що вони скидалися на уламки дерев, винесені на берег після шторму. — Я досі можу плести й шити, але Бог зна, скільки це триватиме.

Тім відкрутив кришку, трохи поморщився від сильного запаху оцту і виловив собі один пікуль. З нього скрапувала рідина, яка спокійно могла бути формальдегідом.

— Оддай, оддай!

Тім передав Енні банку і з’їв свій «вікл».

— Господи, Енні, та в мене рот після такого не розліпиться.

Вона засміялася, хизуючись рештками зубів.

— Найкраще їх їсти з хлібом і маслом, а запивати холодною «Роял колою». Чи пивом, але я такого вже не вживаю.

— Що це ти плетеш? Шарф?

— Господь не зійде у своєму убранні, — відповіла Енні. — А тепер ідіть, містере Джей, виконуйте свій обов’я­зок. І стережіться людей у чорних автомобілях. Джордж Оллмен з радіобесід постійно про них говорить. Ви знаєте, звідки вони такі беруться, атож?

Вона кинула на Тіма тямущий погляд. Може, то вона так жартувала. Або ні. Із Сиротою Енні ніколи не знаєш напевно.

Корбетт Дентон був іще одним мешканцем нічного боку Дюпрея. Міський перукар, що його місцеві називали Барабанщиком — через якусь підліткову витівку, про яку ніхто нічого напевно не знав, тільки те, що вона скінчилася місячним усуненням від занять у старших класах. Може, за безтурботного юнацтва Корбетт і справді був забіякою, але ті дні давно минули. Зараз Барабанщик мав під чи трохи за шістдесят, а також надмірну вагу, лисину і схильність до безсоння. Коли він не міг спати, то сідав на ґанку перукарні й дивився на спорожнілу головну вулицю Дюпрея. Тобто спорожнілу за винятком Тіма. Вони обмінювалися безцільними мовленнєвими маневрами, що притаманні ледве знайомим людям, — про погоду, бейсбол, щорічний міський «Розпродаж на узбіччі», поки однієї ночі Дентон не сказав дещо таке, від чого Тім перейшов у «жовтий» рівень тривоги.

— Знаєте, Джеймісон, це життя, яким ми типу живемо, воно несправжнє. Це просто гра тіней, і я тільки зрадію, коли світло вимкнеться. У темряві всі тіні зникнуть.

Тім присів на сходинку під перукарське жезло, чий безкінечний коловоріт уночі спинявся. Зняв окуляри, протер їх об сорочку й знову надягнув.

— Дозволено вільно говорити?

Барабанщик Дентон швиргнув недопалок у рівчак, де той пустив стрімкі іскри.

— Викладайте. Усі мають дозвіл вільно говорити між північчю і четвертою ранку. Принаймні я так вважаю.

— Схоже на те, що у вас депресія.

Барабанщик засміявся.

— Ото Шерлок Голмс.

— Вам би варто сходити до лікаря Роупера. Існують таблетки, які покращать вам настрій. Моя колишня такі п’є. Хоча, певно, мій відхід покращив їй настрій значно більше.

Тім усміхнувся, показуючи, що то був жарт, але Барабанщик Дентон не став усміхатися навзаєм, тільки підвів­ся зі сходів.

— Знаю я про ці пігулки, Джеймісоне. Вони діють як випивка чи травка. А може, як екстазі, що його дітлахи зараз ковтають на своїх рейвах, чи як вони там називаються. Ти від них на деякий час починаєш вірити, що це все насправді. Що це все має значення. Але це не так, і нічого воно не має.

— Годі вам, — тихо мовив Тім. — Не годиться так жити.

— Як на мене, то тільки так і годиться, — сказав перукар і рушив до сходів, що вели в його квартиру над перукарнею. Ішов він повільно і вайлувато.

Тім занепокоєно дивився йому вслід. Він думав про те, що Барабанщик Дентон — це один із тих хлопаків, які однієї дощової ночі раптом кінчають із життям. І пса з собою прихоплюють, якщо такий є. Наче ті давні єгипетські фараони. Тім подумав, чи не варто це обговорити з шерифом Джоном, а потім згадав Венді Ґалліксон, яка ще не сильно до нього відтанула. Найменше йому хотілося, щоб вона або якийсь інший помічник вирішили, що Джеймісон стрибає вище голови. Тім уже не перебував у лавах правоохоронних органів, а був звичайним нічним патрульним. Краще про це все забути.

Але Барабанщик Дентон так і не йшов Тімові з думки.

12

Однієї ночі наприкінці червня, коли Тім робив свої обходи, він помітив двох хлопчиків, що прямували на захід по Мейн-стріт. За спинами вони мали рюкзаки, а в руках — скриньки для ланчів. І могли б вони йти до школи, якби то не була друга година ночі. Ці вночішні погуляльники виявилися близнюками Білсонами. Вони розлютились на батьків, які відмовилися брати їх із собою на сільськогосподарський ярмарок у Даннінгу — через погані оцінки в шкільних табелях.

— У нас там більшість «сішок», і нічо’ ми не завалили, — сказав Роберт Білсон, — і в наступний клас нас перевели. Так шо ж у цьому поганого?

— Це нечесно, — докинув слово Роланд Білсон. — Тож ми прийдемо на ярмарок із самого ранку і знайдемо собі роботу. Ми чули, там завжди потрібні всякороби.

Тім думав був повідомити хлопцям, що правильно казати «різнороби», але вирішив, що суть не в тому.

— Знаєте, малі, не хочу вам псувати всю малину, але вам по скільки? Одинадцять?

— Дванадцять! — хором проскандували хлопці.

— Окей, дванадцять. Не кричіть, люди сплять. Ніхто вас там не найме ні на яку роботу. А натомість вас кинуть до «грошової тюрми», чи що там у них буває в парку розваг, і триматимуть у клітці, доки по вас батьки не прийдуть. А поки вони прийдуть, то народ ходитиме й витріщатиметься. Дехто, може, кидатиме вам арахіс або шкварки.

Білсонові близнюки втупили в нього розгублені погляди (хоча полегшення в них, мабуть, теж читалося).

— Зробімо ось що, — сказав Тім. — Ви негайно поверніть додому, а я піду слідом за вами, просто щоб упевнитись, що ваш колективний розум не підкине якоїсь іншої ідеї.

— Що таке колективний розум? — спитав Роберт.

— Така штука, яка має бути в близнюків, принаймні якщо вірити фольклору. Ви крізь двері вибиралися чи крізь вікно?

— Крізь вікно, — відповів Роланд.

— Окей, так само назад і залізете. Як пощастить, то ваші старі й не дізнаються, що ви кудись виходили.

— А ви їм не скажете? — спитав Роберт.

— Ні, якщо тільки не застукаю вас за другою спробою, — сказав Тім. — Тоді я не просто їм усе розкажу, а й додам, що коли я вас упіймав, ви мені стали огризатись.

— Але ж ми такого не робили! — вражено мовив Роланд.

— Я збрешу, — відповів Тім. — А брешу я вправно.

Він пішов за близнюками і простежив, як Роберт Білсон склав руки в приступочку, щоб допомогти Роланду залізти в прочинене вікно. Тоді Тім так само підсадив Роберта. Почекав, чи не загориться десь у будинку світло, яке б свідчило про неминуче викриття невдах-утікачів, а коли нічого не побачив, то продовжив свої обходи.

13

Найбільше людей гуляло містом по ночах п’ятниці й суботи, принаймні до півночі або першої години. Переважно то були парочки на побаченнях. А після того могло початися вторгнення, як це називав шериф Джон, дорожніх ракет. Молодь на форсованих легковиках і пікапах носилася по спорожнілій головній вулиці Дюпрея зі швидкістю шістдесят-сімдесят миль на годину24, вони ганяли наввипередки й будили людей паскудним репетом скловатних глушників. Часом помічник шерифа чи патрульний з поліції штату ловили одного такого хлопака і виписували штраф (чи саджали в камеру, якщо той видував показник 09). Але навіть ураховуючи те, що по ночах на вихідних у Дюпреї чергувало по четверо поліцейських, арешти були досить рідкісним явищем. Здебільшого гонщикам усе миналося безкарно.

Тім навідався до Сироти Енні. Вона саме сиділа перед наметом і плела капці. Артрит не артрит, а пальці в неї рухалися з блискавичною швидкістю. Тім поцікавився, чи не хоче вона заробити двадцять доларів. Енні відповіла, що трохи грошенят ніколи не завадить, але все залежить від того, що це за робота. Тім пояснив, і Енні загиготіла:

— Я з радістю візьмуся, містере Джей. Ну, якщо ви докинете ще пару баночок «Віклз».

Енні, яка немов жила за принципом «що більше — то краще», зробила для Тіма банер у тридцять футів завдовжки і сім завширшки. Тім почепив його на сталеву поперечину з бігунками, що він сам її зварив з обрізків труб у майстерні при «Малому двигуні Фромі». Пояснивши шерифу Джонові свої наміри й отримавши дозвіл на експеримент, Тім і Таґ Фарадей почепили ту поперечину на кабелі над потрійним роздоріжжям Мейн-стріт, прив’язавши кінці до декоративного фасаду «Аптеки Оберґа» з одного боку і до позабиваного кінотеатру — з другого.

У п’ятничні і суботні ночі, коли зачинялися бари, Тім смикав за шнур і розгортав, мов віконну ролету, банер. З обох боків Енні намалювала по старомодному фотоапарату зі спалахом. А текст на банері попереджав: «СПОВІЛЬНИСЬ, ІДІОТЕ! МИ ФІКСУЄМО ТВОЇ НОМЕРИ!»

Ясна річ, ніхто такого не робив (хоча Тім і справді занотовував автомобільні номери, якщо встигав їх роздивитися), але скидалося на те, що банер Енні таки виконував свою функцію. Не досконало, та чи є щось досконале в цьому житті?

На початку липня шериф Джон викликав Тіма до себе в кабінет. Тім спитав, чи він якимось чином завинив.

— Навпаки, — відповів шериф Джон. — Ви добре виконуєте свою роботу. Та затія з банером видавалася мені безглуздою, але мушу визнати, я помилявся, а ви були праві. У будь-якому разі я ніколи особливо не переймався тими нічними перегонами чи людьми, які скаржаться, що ми надто ліниві й ніяк не покладемо цьому край. Зауважте, це ті самі люди, які з року в рік голосують за зменшення фінансування правоохоронних органів. Найбільше мене хвилювало місиво, яке нам доводиться розчищати, коли один із тих марафонців врізається в дерево чи телефонний стовп. Погано, якщо помре, але є й такі, що не приходять в норму після тої єдиної ночі дурнуватих катавасій… Я інколи думаю, що це набагато гірше. Однак червень цього року минув непогано. Навіть краще за непогано. Може, то просто виняток із правил, але я так не вважаю. Я вважаю, що це завдяки банеру. Передайте Енні, що вона, напевно, врятувала кілька життів, і коли прийдуть морози, то вона може ночувати в нас в одній із камер, якщо схоче.

— Передам, — відповів Тім. — А якщо ви запасетесь кількома банками «Віклз», то вона стане тут частою гостею.

Шериф Джон відкинувся на спинку крісла, і воно видало стогін — аж розпачливий.

— Коли я казав, що для посади нічного патрульного у вас занадто висока кваліфікація, то й половини правди не знав. Ми за вами сумуватимемо, коли ви переїдете в Нью-Йорк.

— Я нікуди не поспішаю, — відказав Тім.

14

Єдиним закладом у місті, що працював цілодобово, був мінімаркет «Зоуніз», розташований біля складського комплексу. На додачу до пива, содової та чипсів там продавалося небрендове пальне під назвою «Горючий Зоуні». Двоє красивих сомалійських братів, Абсіміл і Ґутаал Добіра, по черзі стояли за касою в нічну зміну, що тривала з півночі до восьмої ранку. Однієї спекотної, мов чавунна пательня, ночі в середині липня Тім вправлявся собі з крейдою й вистукував двері на західному кінці Мейн-стріт, коли почув із боку «Зоуніз» якийсь ляск. Не дуже гучний, але Тім умів розпізнати постріл на слух. За ляском пролунав крик чи то від злості, чи то від болю, а потім — звук, із яким б’ється скло.

Тім пустився бігти; табельний годинник хлопав по стегну, рука машинально намацувала руків’я пістолета, якого там не було. Він побачив автівку, припарковану біля бензинових колонок, а коли наблизився до мінімаркету, то помітив, як звідти прожогом вискочили двоє молодиків. Один стискав у руці жменю, судячи з усього, готівки. Тім стрімко опустився на коліно і простежив, як вони сіли в тачку і з гуркотом подалися геть, пустивши з-під шин хмарки сизого диму, що піднявся від масних плям на асфальті. Тім зняв із пояса рацію.

— Відділок, це Тім. Хто там є, відгукніться.

На зв’язок вийшла Венді Ґалліксон, голос у неї був сон­ний і приглушений.

— Чого тобі, Тіме?

— Ситуація два-одинадцять у «Зоуніз». Був постріл.

Від цих слів вона прокинулася.

— Господи, пограбування? Я зараз же приї…

— Ні, слухай мене. Двоє зловмисників чоловічої статі, білі, юнаки років по двадцять. На малолітражці. Може, «шевроле круз», колір під флуоресцентними лампами заправки не розрізниш, але останньої моделі, номери Північної Кароліни, починаються на WTB-9, останні символи не розгледів. Донеси це до патрульних і до поліції штату, перш ніж робити щось інше!

— Що…

Тім натиснув кнопку відбою, почепив рацію назад на пояс і бігцем пустився до «Зоуніз».

Скляна вітрина на прилавку була розбита, касовий апарат — відчинений. Один із братів Добіра лежав на боці в калюжі крові, і кров текла й далі. Він хапав ротом повітря, кожен вдих закінчувався свистом. Тім опустився перед ним на коліна.

— Доведеться перевернути вас на спину, містере Добіра.

— Прошу, не треба… болить…

Тім не сумнівався, що болить, але мусив оглянути поранення. Куля продірявила верхній правий бік фірмового синього халата «Зоуніз», який тепер ставав брудно-пурпуровим від крові. Кров лилася з рота Добіра, просякала йому борідку. Він кашлянув, і дрібні бризки зросили Тімові обличчя й окуляри.

Тім знову схопився за рацію і зрадів, що Ґалліксон досі на місці.

— Венді, потрібна швидка. Щоб вони сюди за рекордний час із Даннінга встигли. Один із братів Добіра поранений, здається, куля пробила легеню.

Вона прийняла інформацію, потім почала ставити питання. Тім урвав зв’язок, впустив рацію на підлогу і стягнув із себе футболку. Притис її до дірки в грудях чоловіка.

— Потримайте її кілька секунд, містере Добіра.

— Важко… дихати.

— Знаю, що важко. Тримайте. Це допоможе.

Добіра притис зібгану футболку до грудей. Тім знав, що довго він так її не протримає і що швидку в найближчі двадцять хвилин годі чекати. Та навіть її приїзд за двадцять хвилин можна буде вважати дивом.

У маленькій крамничці на заправці було повно снеків, але мало засобів першої медичної допомоги. Проте знайшовся вазелін. Тім схопив одну банку, а в сусідньому ряду виявив пачку підгузків «Гаґґіс». Розірвав упаковку на ходу, поки біг до чоловіка, що лежав на підлозі. Прийняв футболку, яка вже змокріла від крові, обережно відгорнув так само мокрий синій халат і став розстібати ґудзики на сорочці Добіра.

— Ні-ні-ні, — простогнав Добіра. — Болить, не чіпайте, прошу.

— Доведеться.

Тім почув звук двигуна, він наближався. В уламках розбитого скла затанцювали, застрибали сині, як у джек-поті, вогники. Тім не озирнувся.

— Тримайтеся, містере Добіра.

Він зачерпнув із банки вазеліну і напхав ним рану. Добіра скрикнув від болю, а потім глянув на Тіма широко розплющеними очима.

— Можу дихати… трохи краще.

— Це всього лиш тимчасова латка, але якщо вам легше дихати, то колапсу легені, мабуть, не було.

Принаймні цілковитого колапсу, подумав Тім.

До крамниці зайшов шериф Джон і так само опустився на коліна поруч із Тімом. На ньому була піжамна сорочка розміром із грот-вітрило і формені штани. Волосся стирчало навсібіч.

— Швидко ви доїхали, — сказав Тім.

— Я був на ногах. Не міг заснути, тож робив собі сендвіч, коли Венді зателефонувала. Сер, ви Ґутаал чи Абсіміл?

— Абсіміл, сер.

Сомалієць так само дихав із присвистом, але голос уже був сильніший. Тім узяв один підгузок і, не розгортаючи, притис до рани.

— Ой, так болить.

— Наскрізна рана чи куля ще там? — спитав шериф Джон.

— Не знаю і не хочу його знов перевертати, щоб дізнатися. Стан відносно стабільний, треба просто дочекатися швидкої.

З Тімової рації почувся тріскіт. Шериф Джон сторожко дістав її з купи битого скла. Це була Венді.

— Тіме? Білл Віклоу помітив цих хлопців на дорозі Діп-Мідоу і погнався за ними з блимавкою.

— Венді, це Джон. Скажи Біллу, щоб діяв обережно. Вони озброєні.

— Вони вже під арештом, ось які вони. — Якщо раніше Венді була сонна, то зараз вона вже повністю прокинулась, і голос у неї був задоволений. — Вони хотіли втекти й покинули автівку. В одного зламана рука, другий прикований наручниками до «кенгурятника» на машині Білла. Поліція штату вже в дорозі. Скажи Тіму, що він не помилився, це таки «круз». Як Добіра?

— З ним усе буде добре, — відповів шериф Джон.

Тім у цьому був не певен, але розумів, що шериф звертається не лише до помічниці Ґалліксон, а й до пораненого чоловіка.

— Я віддав йому гроші з каси, — сказав Добіра. — Нас так навчили.

Попри все, він немов цього соромився.Дужесоромився.

— І правильно зробили, — сказав Тім.

— А той, що був зі зброєю, все одно в мене вистрелив. Потім другий розбив скло на прилавку. Щоб узяти…

Він знову закашлявся.

— Нічого не кажіть, — мовив шериф Джон.

— Щоб узяти лотерейні квитки, — закінчив Абсіміл Добіра. — Ті, що зішкрябуються. Їх треба повернути. Якщо вони не куплені, то вважаються власністю… — він кволо кашлянув, — штату Південна Кароліна.

— Не розмовляйте, містере Добіра, — відповів шериф Джон. — Припиніть перейматися цими клятими шкрябалками і побережіть сили.

Містер Добіра заплющив очі.

15

Наступного дня, поки Тім їв свій ланч на ґанку залізничного депо, туди під’їхав шериф Джон на персональній автівці. Він піднявся сходами і зиркнув на провисле сидіння вільного стільця.

— Як гадаєш, воно мене витримає?

— Є тільки один спосіб дізнатися, — відказав Тім.

Шериф Джон з осторогою сів.

— У лікарні кажуть, що з Добіра все буде гаразд. Із ним сидить брат, Ґутаал, він повідомив, що раніше вже бачив цих двох потолочей. Пару разів.

— Бо їм нада було точку зацінить, — мовив Тім.

— Точно. Я послав Таґа Фарадея, щоб він узяв свідчення в обох братів. Кращого за Таґа в нас немає, та ти й без мене знаєш.

— Ґібсон і Беркетт теж нівроку.

Шериф Джон зітхнув:

— Так, але ані Ґібсон, ані Беркетт не змогли би діяти так швидко і рішуче, як оце ти минулої ночі. А бідолаха Венді, мабуть, просто стояла б там із роззявленим ротом, а то й узагалі зомліла б на місці.

— Але диспетчерка з неї добра, — сказав Тім. — Вона просто створена для цієї роботи. Ну, з моєї точки зору.