Записник. Сторінки нашого кохання ebook

2023

ISBN 978-617-17-0071-0 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Художня література»

Перекладено за виданням:Sparks N. The Notebook / Nicholas Sparks. — New York ; Boston : Grand Central Publishing, 2014. — 240 р.

Переклад з англійськоїОксани Постранської

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Спаркс Н.

С71 Записник. Сторінки нашого кохання / Ніколас Спаркс ; пер. з англ. О. Постранської. — Х. : Віват, 2022. — 192 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-808-8 (укр.)

ISBN 978-1-4555-5802-5 (англ.)

Йому 17, їй 15. «Поезія наяву» — ось як він описував її перед іншими й лише для неї читав вірші Волта Вітмена. Але літо минуло… Еллі змушена повертатися додому.

Йому 31, їй 29. Він пройшов війну, вона заручена, але нова зустріч змінює їхні життя…

Йому 80, їй 78. У закладі для людей похилого віку він щодня читає їй історію їхнього кохання зі старенького записника.

Історія Ноа та Еллі неймовірним чином перетворюється на щось інше, масштабніше. Це історія про велике почуття, яка залишиться з вами назавжди.

УДК 821.111(73)

ISBN 978-966-942-826-4(серія)

ISBN 978-966-982-808-8(укр.)

ISBN 978-1-4555-5802-5(англ.)

© Willow Holdings Inc., 1996

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2022

Цей твір — художня вигадка. Усі імена, герої, місця та події є витвором уяви автора. Будь-які збіги з реальними подіями, схожість із місцями чи людьми, реальними або такими, що жили раніше, випадкові.

Присвячуюцю книжку коханій Кеті,

Дива

Хто я? І як же, цікаво, завершиться ця історія?

Сонце щойно зійшло над горизонтом, а я вже сиджу біля вікна, затуманеного подихом майже згаслого життя. Мабуть, у мене ще той вигляд цього ранку: дві сорочки, мішкуваті штани, навколо шиї двічі обмотаний і запхнутий кінцями під товстий светр шарф, який донька сплела на мій день народження тридцять років тому. Термостат у кімнаті ввімкнений на повну потужність, але позаду мене стоїть ще невеликий обігрівач. Він і клацає, і стугонить, і випорскує гаряче повітря, наче казковий дракон, а мене однаково дрижаки беруть. Я вже ніколи не зігріюся, бо цьому холодові вісімдесят років від віку. «Мені ж вісімдесят років!» — думаю часом, та хоч я навчився жити з усвідомленням свого віку, мене таки вражає те, що я не можу зігрітися з часів, коли Джордж Буш був президентом. Цікаво, чи всі мої однолітки почуваються так само?

Яке життя я прожив? Нелегко це пояснити. Воно не стало аж таким яскравим і незабутнім, як я сподівався, проте й сірою мишею в забитій норі мене не назвеш. Моє життя найбільше нагадує вдало придбану акцію: досить стабільне, вигода помітно більша за втрати, а вартість із часом неухильно зростає. Хороше, прибуткове надбання, а я знаю, що не кожен таким похвалиться. Однак нехай це не вводить вас в оману. Я геть непримітний, у цьому я певен. Звичайна людина зі звичайними думками, яка прожила цілком звичайне життя. Мені не зводили пам’ятників за життя, та й невдовзі ім’я моє ніхто не згадає, проте я любив, і любив я всім серцем і душею, а для мене цього цілком достатньо.

Романтики назвуть цю історію драмою, а циніки — трагедією. На мою думку, у ній поєдналося і те, й те. Можете сприймати її як заманеться, та вона залишиться невід’ємною частиною мого життя та моїм вибором. Я не скаржуся ані на шлях, який собі обрав, ані на те, куди він мене привів. Скаргами з будь-якого іншого приводу я міг би наповнити й цирковий намет, але шлях у житті я обрав правильний, і якби була можливість щось змінити, я не звернув би зі своєї стежини.

На жаль, час не завжди дає змогу дотримуватися обраного курсу. Моя дорога так само пряма, як і раніше, однак життя встелило її пагорбами та всипало гравієм. Ще три роки тому я не надав би цьому жодного значення, а тепер не можу мовчати. Моє тіло стає немічним, я не розумію, здоровий я чи хворий, життя нагадує забуту на вечірці повітряну кульку, в’ялу та непримітну, таку, що поступово втрачає форму.

Я кашляю, а потім примружую очі та дивлюся на годинник. Розумію, що час іти. Встаю зі свого пристанища біля вікна та неквапно шаркаю до протилежного краю кімнати. Я зупиняюся біля стола й беру записник, який читав уже сотню разів. Цього разу я його навіть не розгортаю, просто беру під пахву й прямую до пункту призначення.

Я йду білою кахлевою підлогою, поцяткованою сірими вкрапленнями. Вона нагадує моє волосся, та й волосся багатьох тутешніх мешканців, хоч сьогодні в коридорі нікого, крім мене, не видно. Усі сидять по своїх кімнатах у компанії телевізора, проте всі ми давно звикли до самотності. Із часом звикаєш до всього.

Звідкись долинають стишені схлипування. Я достоту знаю, хто це плаче. Мене помічають медсестри, ми всміхаємося одне одному та звично вітаємося. Ми часто по-дружньому спілкуємося, та я знаю, що вони пліткують про мене та мій щоденний ритуал. Я чую, як вони шепочуться за моєю спиною. До мене долинає уривок їхньої розмови:

— Ось він іде.

— Сподіваюся, усе закінчиться добре.

Утім мені вони нічого не кажуть. Вони думають, що мені боляче обговорювати такі теми зрання, і, позаяк я добре знаю свою натуру, подумки з ними погоджуюся.

За хвилину я вже біля кімнати. Двері прочинені — на мене тут чекають. У кімнаті ще дві медсестри, і вони всміхаються, коли помічають мене на порозі. «Доброго ранку», — вітаються жінки, а я звично розпитую про їхніх дітей, про школу та канікули, що вже на носі. На якусь мить наші слова приглушують плач. Здається, медсестри його навіть не помічають. Вони вже звикли до нього за цей час, та й я, правду кажучи, також.

Після нашої короткої розмови я вмощуюся у кріслі, яке вже так мною продавлене, що набуло моїх форм. Медсестри майже завершили свою роботу: вона одягнена, проте плач не припиняється. Коли вони підуть, схлипування стихнуть, я знаю. Усі ці ранішні процедури страшенно її засмучують, і сьогодні не виняток. Нарешті медсестри відсувають завісу і йдуть до дверей. Перед виходом вони обидві всміхаються та плескають мене по плечу. Що б це мало означати?

Якусь мить я мовчки дивлюся на неї, та вона не реагує на мій погляд. Я був до цього готовий, вона ж бо не знає, хто я такий. Для неї я лише незнайомець. Я відвертаю погляд та схиляю голову в німій молитві. Прошу в Господа сили, бо вона мені знадобиться. Я завжди палко вірив у Господа та силу молитви, хоча, правду кажучи, моя віра трохи похитнулася під вагою запитань, на які після смерті я хочу дістати відповідь.

Я готовий. Надівши окуляри, виймаю з кишені лупу. Кладу її на стіл і розгортаю записник. Довелося двічі пройтися по затертій обкладинці своїм старечим пальцем, щоб врешті спромогтися розгорнути його на першій сторінці. Беру лупу та кладу її на те місце, звідки слід починати.

Завжди перед читанням мої думки плутаються, як павутиння, і я сам себе запитую: «Може, сьогодні це нарешті станеться?» Та я не знаю відповіді на це запитання. Я ніколи не вмів нічого передбачати, та в глибині душі мене це чомусь зовсім не турбує. Я живу здогадами, а не переконаннями, це таке собі парі з життям. Ви можете вважати мене мрійником, дурнем чи ще кимось, але я вірю, що все в цьому світі можливо.

Я тверезо оцінюю свої шанси, а тому розумію, що нині наука проти мене. Утім і наука не завжди має відповіді на всі запитання, цей урок життя мені вже дало. Тож залишається тільки сподіватися, що дива, нехай якими неймовірними та непоясненними вони здаються, таки трапляються, руйнуючи тим самим звичний хід речей. І я знову починаю читати щоденник, як роблю це щодня. Я читаю його вголос, щоб вона також чула. Досі сподіваюся, що диво, яке вже колись перевернуло моє життя з ніг на голову, знов до нього ввійде.

Може, є шанс, бодай малесенький шанс, що саме так і станеться.

Привиди з минулого

Був початок жовтня 1946 року. Ноа Келгун на ґанку, що підперізував його будинок, милувався заходом сонця. Він любив сидіти тут ввечері після важкого робочого дня, дозволяючи думкам спокійно снувати в голові. Цей спосіб відпочинку він перейняв від батька.

Найбільше Ноа любив спостерігати за деревами та їх віддзеркаленням у воді. Глибокої осені дерева у Північній Кароліні просто прекрасні: вони майорять зеленими, жовтогарячими, багряними барвами. Спостерігаючи за тим, як грає переливами листя на сонці, Ноа Келгун усоте зловив себе на думці, що й попередні власники будинку, мабуть, також проводили вечори за милуванням цією красою.

Будинок звели 1772 року, і тому це була одна з найстаріших та водночас найбільших будівель у Нью-Берні. Спочатку тут мешкав власник плантації, а Ноа купив будинок одразу після завершення війни, витративши ще одинадцять місяців та всі свої заощадження на його відбудову. Репортер із місцевої газети в Ролі1 навіть написав про нього репортаж кілька тижнів тому, зазначивши, що кращої реставрації ще не бачив. Принаймні самого будинку. Решта ж угідь перебувала в гіршому стані, але це вже зовсім інша історія. Саме тут Ноа й проводив більшу частину дня.

Маєток розташувався на дванадцяти акрах землі вздовж річки Брайс-Крік, і саме тепер Ноа ремонтував дерев’яну огорожу, яка оточувала його угіддя з трьох інших боків, — перевіряв, чи не пошкодили дошки час або терміти, і за потреби замінював їх на нові. Він мав ще багато роботи, особливо із західного боку, тому, відклавши інструменти, подумав, що треба замовити ще деревини. Потім він пішов у будинок, випив чашку солодкого чаю та прийняв душ. Ноа завжди приймав душ наприкінці робочого дня, щоб змити із себе весь бруд та втому.

Опісля він зачесав назад волосся, одягнув збляклі джинси та блакитну сорочку з довгим рукавом, зробив собі ще одну чашку солодкого чаю та вийшов на ґанок, де тепер і сидів; туди, де він відпочивав щодня о цій порі.

Ноа потягнувся руками вгору, тоді в боки, а на завершення розім’яв плечі. Почувався він добре — чистим та посвіжілим. Його тіло нило від утоми, Ноа був певний, що завтра м’язи болітимуть ще сильніше, а водночас відчував і радість від того, що сьогодні вдалося зробити майже все заплановане.

Ноа потягнувся за гітарою — одразу згадав про батька, за яким страшенно сумував. Він ударив по струнах раз, настроюючи звук, і спробував знову. Тепер інструмент зазвучав правильно, і Ноа заграв. Музика лилася плавно і м’яко. Спочатку він лише тихенько мугикав мелодію, а коли нарешті засутеніло, Ноа затягнув пісню. Він грав на гітарі та співав, поки сонце не сховалося за обрій, а на землю впала ніч.

Коли він припинив грати, годинник показував лише сьому. Ноа відкинувся в кріслі, розгойдуючись. Уже за звичкою він поглянув угору й відшукав поглядом сузір’я Оріона та Близнюків, Велику Ведмедицю й Полярну зорю. Ноа мовчки споглядав мерехтіння на осінньому небі.

Подумки він перебирав цифри, аж раптом зупинився. Ноа розумів, що витратив на будинок майже всі заощадження, тож скоро доведеться шукати нову роботу, проте він швидко відкинув цю думку та вирішив завершити реставрацію будинку, не переймаючись тим, що його чекає далі. Він знав — усе якось налагодиться. Так було завжди, так буде й цього разу. До того ж думки про гроші його втомлювали. Ноа завжди вмів знаходити задоволення у простих речах. Речах, які не можна купити за гроші. І йому важко було зрозуміти людей, які цього не вміли. Цю рису він також успадкував від батька.

Клем підійшла й ретельно обнюхала його руку, перш ніж вмоститися біля ніг.

— Ось ти де, моя дівчинко! Як ся маєш? — запитав він, погладжуючи собаку по голові.

У відповідь вона лише негучно заскавучала та підвела на нього свої великі круглі очі. Одну ногу Клем втратила в автомобільній аварії, та це не заважало їй вправно рухатися і складати господареві компанію вечорами.

Йому був тридцять один рік — не так багато, щоб його вважали старим, проте вже достатньо для того, щоб почуватися самотнім. Відколи він сюди повернувся, стосунків не мав. Йому досі не трапилася жодна людина, яка бодай зацікавила б його. Сам винен, Ноа й сам це добре знав. Щось завжди стояло між ним та всіма жінками, з якими він намагався зблизитися, і Ноа не був певен, що зміг би цьому зарадити, навіть якби щиро спробував це зробити. Іноді перед сном він думав про те, що, мабуть, йому судилося залишитися самотнім довіку.

Вечір уповні — надворі тепло й затишно. Ноа прислухався до шелесту листя та сюрчання цвіркунів, думаючи про те, що звуки природи, на відміну від гуркоту авто та літаків, заворожують. Природа завжди віддавала більше, ніж отримувала, а її звуки спонукали Ноа до розмірковувань про справжні витоки людини. На війні, особливо після серйозних сутичок, Ноа часто згадував ці прості звуки.

— Вони не дадуть тобі збожеволіти, — сказав батько, проводжаючи Ноа на війну. — Слухай звуки Господа, і вони приведуть тебе додому.

Він допив чай, увійшов до будинку, знайшов книжку, а на зворотному шляху ввімкнув світло на ґанку. Ноа знову вмостився у кріслі та глянув на книжку. Стару, у подертій палітурці, зі сторінками у плямах від води та бруду. Це було «Листя трави» Волта Вітмена, і саме ця збірка допомогла йому пережити війну. Одного разу вона навіть прийняла на себе кулю, призначену йому.

Ноа провів рукою по палітурці, стираючи з неї пил.

І навмання розгорнув книжку та прочитав такі рядки:

Це твій час, душе, вільний злет у безмовність,

Чим далі від книг, мистецтва, дня, зітертого з лиця землі,уроку готового.

Ти линеш у далеч, мовчиш, пильно стежиш, роздумуєш над тим, що тобі найлюбіше:

Ніч, сон, смерть і зірки 2.

Він усміхнувся. Вітмен завжди нагадував йому про Нью-Берн, і Ноа був щасливий повернутися сюди. Попри те що нога його не ступала на цю землю понад чотирнадцять років, серед місцевих тут іще з юнацьких років залишилося чимало знайомих. Нічого дивного в цьому не було, бо, як і в багатьох інших південних містечках, мешканці нікуди не переїжджали, лише старішали із часом.

Його найкращим товаришем був Ґас, сімдесятирічний темношкірий, який жив на краю вулиці. Вони познайомилися за кілька тижнів по тому, як Ноа придбав будинок. Ґас прийшов у гості до новоспеченого сусіда з домашнім лікером та тушкованою бараниною по-браунсвіцькому. Так вони й провели перший вечір — випивали та розповідали байки.

Ґас приходив до Ноа по кілька разів на тиждень, зазвичай близько восьмої вечора. Маючи вдома чотирьох дітей та одинадцятеро онуків, він любив час від часу виходити кудись із дому, і Ноа не міг його за це звинувачувати. Зазвичай Ґас приносив із собою губну гармонь, і, поговоривши якийсь час, вони з Ноа завжди грали кілька пісень разом. Іноді їхня зустріч затягувалася на кілька годин.

Ноа вважав Ґаса членом родини, бо не мав більше жодного родича, принаймні від минулого року, коли помер батько. Ноа був єдиною дитиною в сім’ї; мати померла від грипу ще коли йому було два роки; і хоч колись він збирався створити власну сім’ю, цього так і не сталося.

Але одного разу Ноа таки закохався по-справжньому, це він знав напевне. То був один-єдиний раз, і сталося то дуже давно. Почуття змінило його життя назавжди. Так траплялося завжди зі справжнім коханням, а це був саме той випадок.

Берегові хмари неспішно пливли вечірнім небосхилом, набираючись срібла в сяйві місяця. Ноа відкинувся у кріслі-гойдалці й спостерігав, як вони все щільніше й щільніше вкривають небо. Крісло рухалося у звичному ритмі, і Ноа знову полинув думками до такого ж теплого вечора, як сьогодні, тільки чотирнадцять років тому.

Це сталося 1932 року, одразу після випускного. Того вечора в місті саме відкривали фестиваль «Ньюс-рівер». Усе місто висипало на вулицю, насолоджуючись забавами та готуючи барбекю. Вечір видався вологим — чомусь цей факт закарбувався в пам’ять. Ноа прийшов сам і шукав у натовпі друзів дитинства, Фіна і Сару. Раптом він побачив, як вони розмовляють із незнайомою дівчиною. Йому одразу спало на думку: яка ж вона гарна! Коли Ноа підійшов до друзів, дівчина вразила його ще більше своїм мрійливим поглядом.

— Привіт, — невимушено сказала вона, подаючи йому руку. — Фінлі мені про тебе розповідав.

Звичайні слова, які він одразу забув би, якби почув їх від когось іншого, а не від неї. Проте коли Ноа потиснув її руку та зустрівся поглядом з очима неймовірного смарагдового кольору, тієї ж миті він зрозумів, що такої дівчини не знайде в цілому світі, навіть якщо шукатиме ціле життя. Такою вродливою, такою ідеальною здалася вона йому, наче свіжий подих літнього бризу.

Із цієї миті все завертілося, немов ураган. Фін розповів йому, що незнайомка приїхала до Нью-Берна на літо, поки її батько працював на компанію «Р. Дж. Рейнолдс»3, і хоча Ноа лише мовчки кивнув у відповідь на її привітання, у очах дівчини читалося задоволення від цього мовчання. Фін засміявся, він одразу зрозумів, що відбувається між молодими людьми, а Сара запропонувала піти по вишневу колу. Уся четвірка розважалася на фестивалі, аж поки натовп не порідів, а фестиваль не закрився.

Вони зустрілися знову наступного дня, і через день, і вже скоро стали нерозлучні. Щоранку, окрім неділі, бо ж тоді він мав іти до церкви, Ноа закінчував усю роботу якомога швидше, а тоді одразу прямував до парку «Форт-Тоттен», де вона на нього чекала. Вона була тут новенька й ніколи не відвідувала маленьких містечок раніше, тому вони з Ноа цілими днями робили те, що було новим для неї. Він навчив її чіпляти на вудочку наживку, щоб потім разом шукати на мілководді великого окуня, а ще вони блукали густими лісами, де раніше жили індіанці з племені кроатан. Вони плавали на байдарках, ховалися разом від літньої грози, і в ці миті Ноа здавалося, що вони знали одне одного цілу вічність.

Проте й вона його дечого навчила. На танцях, які проводили час від часу в їхньому містечку, вона навчила його танцювати вальс і чарльстон. І хоч протягом перших кількох пісень він незграбно наступав їй на ноги, її терпіння все ж дало результат і вони протанцювали весь вечір, аж поки музика не стихла. Після танців Ноа провів її додому, і, коли вони прощалися на ґанку, наважився поцілувати її. Чому Ноа взагалі чекав стільки часу? Наприкінці літа він привів її до цього будинку, який тоді більше нагадував звалище, і пообіцяв, що колись його неодмінно придбає та доведе до ладу. Вони могли цілими годинами розмовляти про свої мрії — він марив подорожами, а вона хотіла стати художницею. А одного прохолодного серпневого вечора обоє втратили цноту. Через три тижні вона поїхала, забравши із собою частинку його та решту літа. Дощового ранку він дивився, як вона їде з міста. Уночі він не стулив очей узагалі, а наступного ранку заходився пакувати речі. Цілий тиждень Ноа провів сам-один на острові Гаркерс.

Ноа провів рукою по волоссю та поглянув на годинник. Дванадцять хвилин на дев’яту. Він підвівся, ступив кілька кроків та поглянув на дорогу. Ґаса ніде не було видно. Ноа зрозумів, що сьогодні старий не прийде, і знов умостився у кріслі-гойдалці.

Він згадав, як розповідав Ґасу про неї вперше, той похитав головою і розсміявся:

— То ось той привид, від якого ти втікаєш!

Коли Ноа запитав у нього, що той мав на увазі, Ґас пояснив:

— Ну як же, твій привид із минулого, твої спогади. Я не раз-бо бачив, як ти гаруєш цілими днями, працюєш, наче коняка, світу білого за роботою не бачиш. Люди так чинять лише у трьох випадках: вони або дурні, або схиблені, або намагаються щось забути. Я одразу зрозумів, що ти намагаєшся щось забути, я лишень не знав, що саме.

Ноа замислився над словами Ґаса. Звісно, той мав рацію. Нью-Берн став зовсім іншим. Тепер тут оселився дух пам’яті про неї. Він бачив його в парку «Форт-Тоттен» щоразу, коли проходив повз. Вона сиділа на лавці або стояла біля воріт, її біляве волосся м’яко спадало на плечі, а очі сяяли, неначе два коштовні смарагди. А коли він вечорами сидів на ґанку, граючи на гітарі, вона сиділа поруч та мовчки слухала, як він грає пісні з їхнього дитинства.

Те саме він відчував, коли йшов до сімейної аптеки Ґастонсів, чи до кінотеатру «Масонік», чи під час звичних прогулянок містом. Усюди, хай би куди він поглянув, йому ввижався її образ, кожний предмет воскрешав у пам’яті її риси.

Ноа сам розумів, наскільки це дивно. Він виріс у Нью-Берні та провів тут перші сімнадцять років свого життя. Але коли він думав про рідне місто, у пам’яті виринало лише одне літо — те єдине літо, яке вони провели удвох. Усі інші спогади були лише випадковими уривками, фрагментами з його дитинства та юності, і лиш деякі з них зберегли в пам’яті якісь відчуття.

Одного вечора він розповів про це Ґасу, і той не лише чудово зрозумів його, але й розтлумачив Ноа причину такого стану. Він просто сказав:

— Татко розповідав мені колись, що перше кохання змінює твоє життя раз і назавжди, і хай би скільки ти намагався відігнати це почуття, воно вже нікуди не подінеться. Та дівчина, про яку ти мені розповів, — це і є твоє перше кохання. Хоч би що ти робив, воно завжди буде поруч із тобою.

Ноа похитав головою, і, коли її образ згас у пам’яті, знову повернувся до збірки Вітмена. Він читав ще з годину, час від часу відволікаючись, щоб поспостерігати за єнотами та опосумами, які метушилися біля водойми. О пів на десяту він згорнув книжку, пішов сходами до спальні та зробив запис у щоденнику, де занотовував власні спостереження та відмічав виконані хатні справи. Через сорок хвилин Ноа вже спав. Клем також поволі забрела нагору, обнюхала сплячого господаря, а тоді, покрутившись на місці, нарешті вмостилася біля ліжка.

Того ж вечора, на кілька годин раніше й за сотні миль від того місця, вона самотньо сиділа на ґанку батьківського дому, схрестивши ноги, і повільно гойдалася на підвісній гойдалці. Сидіння було досі вологе, коли вона сюди прийшла: вдень періщив рясний дощ, потім хмари поволі відступили, і тепер вона дивилася крізь них на зорі, думаючи про те, чи правильне рішення прийняла. Ця думка мучила її вже не перший день, а сьогодні чомусь було особливо важко, і все ж вона запевняла себе, що ніколи собі не пробачила б, якби пропустила таку нагоду.

Лон не знав істинної причини її від’їзду. Тиждень тому вона натякнула йому, що хоче відвідати кілька антикварних крамничок на узбережжі.

— Це лишень на кілька днів, — заспокоювала вона. — І мені потрібно трохи відпочити від приготувань до весілля.

Вона почувалася ніяково через те, що мусила його обманювати, та й правду сказати не могла. Її від’їзд не мав жодного стосунку до нього, тому було б нечесно просити його про розуміння.

Дорога з Ролі зайняла дві години з лишком, і вона без жодних проблем дісталася до місця близько одинадцятої. Зупинилася в маленькому готелі в центрі міста. Вона піднялася у свій номер і відразу розпакувала валізу. Сукні розмістила на вішаках у шафі, а решту одягу поклала до шухляди. Вона швидко пообідала, запитала офіціантку, як пройти до найближчої антикварної крамнички, а тоді кілька годин витратила на покупки. О пів на п’яту вона вже знову була у своєму номері.

Вона сіла на край ліжка, взяла слухавку та зателефонувала Лону. Довго розмовляти він не міг, саме був зайнятий у суді, але, перш ніж попрощатися, вона дала йому номер свого готелю та пообіцяла зателефонувати наступного дня. «Усе гаразд», — подумала вона, поклавши слухавку. Буденна розмова, нічого незвичного. Жодних приводів для хвилювання вона йому не дала.

Вони з Лоном були знайомі вже понад чотири роки. Познайомилися 1942-го, коли весь світ був на вістрі війни, і Америку це також зачепило. Ніхто не міг залишатися осторонь, ось і вона стала волонтеркою, працювала у шпиталі в центрі міста. Там її допомога була потрібною, там її цінували, але вона й не здогадувалася, що це буде так важко. Із війни поверталася перша хвиля поранених молодих солдатів, і тепер вона цілісінькі дні проводила, виходжуючи поранених бійців та лікуючи їхні понівечені війною тіла. Коли Лон із притаманним йому ненав’язливим шармом підійшов до неї на різдвяній вечірці, вона розгледіла в ньому все те, що шукала в чоловікові: впевненість у завтрашньому дні та почуття гумору, завдяки яким усі її страхи вмить зникали.

Привабливий, розумний та освічений, а ще аж на вісім років старший за неї, Лон був успішним юристом, палко відданим праці. За свою кар’єру він устиг не лише виграти багато справ у суді, але й заробив собі хорошу репутацію. Вона чудово розуміла його шалене прагнення до успіху та визнання, адже її батько, та й більшість інших чоловіків із їхнього кола були такими самими. Лона виховували з такими самими переконаннями, а у класовій системі південних штатів походження та досягнення зазвичай відігравали найважливішу роль у виборі супутника життя. Іноді тільки це й мало значення при одруженні.